Текст книги "Пекельний звіздар"

Автор книги: Александр Варго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

– А ти що скажеш, Богуне?

– Правду каже, – буркнув той. – До самого Чигирина сніги лежать. Це тільки в нас теплінь, що й Дніпро скрес.

– Ну, і той звіздар лишився у вас ночувати… – каже кошовий до Івася. – А далі що?

– А тоді він підпалив нас уночі, і з дідом вони на шаблях билися, – каже Івась. – А далі прилетіли на ту пожогу літавиці з пекла… Їх Чорнобог прислав!

– Хто?

– Ну, той, як на нього… Триглав!

– Триглав?!

– Угу.

Кошовий пахнув люлькою і замислився.

– Щоб ти не такий малий був, то я подумав би, що брешеш, мов собака на місяць! – каже нарешті Йвасеві. – Але, видать, у тебе од тої пожежі мізки догори коренем стали… А шкода, бо йшов попри нас чамбул в Україну, а ми й не чули про нього!

– Чекай-но, – каже Богун, – ще не все… А як же ж того звіздаря звали, га? – питає Івася.

Малий козак подумав.

– Ти… Те… Теберус ніби!

– Може, Тіберіус? – озвався хтось із темряви.

– О, – каже Івась, – точно!

Кошовий із запорожцем обернулися.

– То ти знаєш його, характернику? – питає кошовий.

Із темряви вийшов немолодий козак у киреї. Як придивився до нього Івась, то мало не охнув: лице в того запорожця було перетяте шабельним шрамом, котрий тягнувся од лоба до підборіддя, – та так шпарко хтось його рубонув, що ліве око геть чисто витекло, а щоку стягло близною, немов старий шкурлат.

– Тіберіуса? – питає. – Алхемік і чорнокнижник, син православного попа з Острога. Водився з єзуїтами, вивчав астрологію, був звіздарем при дворі маршалка коронного Любомирського. Шукав філософський камінь, бо все хтів розбагатіти. Ходили чутки, що в католицтво перейшов і запродав душу нечистому, та я, знай, не вірив, – а тепер, бачу, правда-таки!

Кошовий і перехрестився.

– То тут без нечисти таки не обійшлося? – питає характерника.

– Таж певно, що не обійшлося! І ще одне диво… – потяг характерник за шворку в Івася на шиї та й дістав оберіг. – Отсього ви й не запримітили, еге?

– Лялька якась… – каже кошовий. – Та й годі?

Глянув Івась на Богуна, а той мов крейда побілів. Одхилився назад і дивиться на оберега.

– Не лялька се, – каже характерник, – а образ Пресвятої Лади!

Аж тут Богун як зарегочеться.

– Значить, ще не пропало наше щастя! – каже, гупаючи кулаками по столу. – Слава тобі, владарю неба і землі! Слава тобі, Дажбоже, що почув наші молитви!

– Давно ж не було сього оберега в Україні!.. – каже характерник.

– Сподобив нас Господь своєю ласкою! – реготався Богун. – Ну, тепер зваримо таку кашу… пеклу стане гаряче, а не те що ляхам!

– Та про що се ви річ ведете? – питається кошовий.

– А про те, що заповідаються на Вкраїні такі діла, котрих не бувало! Тільки довго тобі про теє розказувати… – каже йому характерник. Та й узяв Івася за руку. – Не питай більше у нього нічого…

– Та бачу я, що з ним дива якісь коїлися… – каже кошовий. – Але те мене не обходить – як не татаре його в бран займали, то нехай іде собі! А нечисти нам не боятися…

– Куди ж ти поведеш його, Козубе? – питає Богун.

– До своєї хати, – каже характерник. – Буде мені за джуру, як пан кошовий отаман оддасть!

Той і махнув рукою.

– Забирай, – каже. – Правда, малий він ще для джури… Може, нехай би до дяка ходив грамоті вчитися? Бо на тому хуторі, певне, нічого, крім конячих хвостів, і не бачив! Знаєш грамоту? – питає Івася.

А Йвась долоні за пояс заклав і живота вперед випнув.

– А нащо козакові тая грамота? – каже. – Козакові головне шабля, кінь та люлька на додачу! А школа хліба не дасть. То нехай ляхи да єзуїти тії кляті книжки читають! Еге, якась скотина понаписує, а ти читай…

Тут зареготалися всі, аж шибки задзеленчали у вікнах.

– Золота дитина! – каже нарешті Богун.

– Далеко підеш, козаче, – каже кошовий, утираючи сльози, – як не на шибеницю, то на палю безпремінно! Забирай його, Козубе, щоб мої очі на нього не дивилися! На що вже перевелося славне козацтво – грамотних людей ляхами взиває…

– Ото й ходімо звідціля, коли тут нас так шанують! – каже Йвасеві Козуб.

Той уклонився кошовому, шапку надів, і вийшли вони надвір.

Уже геть смеркло. В куренях і не світилося – запорожці рано лягали спати, тільки чатові стояли на валах та біля комор із огневим припасом. Думав Івась, що до куреня його характерник поведе, аж той пройшов через браму і звернув у січове передмістя.

– А куди се ми йдемо? – питає його Івась.

– Додому, – каже Козуб.

– Хіба ж ти не козак, що за валом живеш?

Козуб засміявся.

– Козак, та тільки ж характерник! А характерники завжди одсторонь живуть…

– А чого?

– Бо з чортами водяться! То їх і бояться.

У передмісті тільки по шинках світилося. Пройшли вони вулицею та й побралися під гору. Кругом росла якась дереза, й часом стежка геть пропадала, хоч і місяць світив у небі.

– Оцеє ми і вдома, – каже характерник.

Хата його стояла на кручі, під самісіньким валом. Була вона мов рукавичка, і така біла й чепурна, що, либонь, по всьому Запорожжю такої не знайти.

– Чим се воно тут так пахне? – питається Івась, коли вони переступили поріг.

– Зіллям, – каже Козуб. – Ондо поглянь!

Там і справді було до чортової гибелі ріжного зілля і трав – і на комині, й за сволоком, і по стінах порозвішувано. От сів Івась на лаві та й чує, що в нього вже й очі злипаються.

– А бий тебе сила Божа! – каже сам до себе. – Гнідого ж я й не одвідав!

– А де він? – питається характерник.

– У курінній стайні.

– То там братчики про нього подбали, – каже Козуб. – Краще лягай-но спати, а то, бачу, геть уже очі посоловіли.

– А де?

– А хоч би й на печі!

Івась довго не барився: чоботи під лаву, а сам вивіркою на піч. Черінь був теплий, то малий козак згорнувся клубком, кулака під голову та й заснув як убитий.

Розділ 5

Над ранок приснився йому дивний сон…

Наче опинився він у якомусь покої. Ні столів, ні ослонів там немає, тільки голі стіни та пилюга кругом. І вікно, високе та стрільчасте, але видно крізь нього лише стару крислату яблуню. Він стоїть і не знає, що робити. Не знає і того, навіщо він тут. У покої стоїть тиша. І за вікном теж тихо, – так тихо, що аж страшно від того.

Аж ось чийсь голос наказує йому озирнутися. Він обертається і бачить двері. Вони темні й облуплені, з дебелими одвірками. Він знає, що йому треба увійти в ті двері. Але йому не хочеться цього робити. Чому – і сам не знає. От він стоїть, і тиша вливається йому в вуха, неначе вода.

Голос велить йому іти вперед. Він ступає крок, і двері самі відчиняються перед ним. Він бачить: у тому покої стоїть височезне старе свічадо. Воно таке давнє, що шкло аж потьмяніло.

Він підходить до нього й зупиняється. У дзеркалі клубочиться сіра імлиста каламуть. Аж ось із тої імли помалу починає вирізнятися чиясь постать. Вона коливається, прибираючи дедалі чіткіших контурів, і врешті він бачить, що це якась дівчина.

На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.

Якусь мить вона дивиться на нього, а потім простягає руку.

Він нерішуче завмирає, не знаючи, що робити.

Рука у дзеркалі біла, мов крига, та в ній такий чар і приваба, що її не можна не торкнутися. Він ступає ще крок і поволі простягає руку назустріч. Секунди течуть, неначе пісок.

Ось іще мить – і пальці його торкнуться тьмяної поверхні свічада…

І коли він майже сягнув пучками пальців холодного шкла, а долоня у свічаді метнулася вперед, аби вхопити його за руку, то перед очима його спалахнуло світло, таке яскраве, що він заплющив очі, а коли розплющив, то побачив, що дзеркало хитнулося вбік, а потім зазміїлося тріщинами і щезло, а натомість перед ним десь узялася Злата.

– Геть звідсіля! – скрикнула вона перелякано…

І тоді він прокинувся. Виглянув із печі, зачудувався: чого це дідова хата, де він змалечку знав кожен куток і шпарину, так химерно змінилася? І менша стала у кілька разів, і десь поділася мальована скриня, що стояла під глухою стіною, а на стіні висить якесь чуже оружжя, а не дідова шабля зі срібним руків'ям… Але тепло і затишно було, як і щоранку, коли він прокидався і, протерши очі, виглядав із-за комина. І в печі он топиться, бо чутно, як дрова палахкотять…

– Вставай, козаче! – озвався хтось од мисника. – Он уже й на світ благословилося…

Івась лупнув очима і враз усе згадав.

– Господе, твоя воля! – пробурмотів він. – Таж я не вдома, а на Січі!..

– А що, заспав усе? – питається Козуб.

– Та певно! – каже Івась, плигаючи додолу. – А тут ще й приверзлося таке, що нехай Господь милує…

Характерник спохмурнів.

– А що?

– Та, – каже Івась, узуваючи чоботи, – і згадувать страшно!

– То нумо снідати, – каже характерник, – а потім побалакаємо… Сни не просто так сняться.

От умився Івась, та й узялися вони до снідання. Малий козак не стільки їсть, як очима по хаті стриже. Та й правда-бо: не схожа характерникова оселя на дідову хату. Вчора ввечері гаразд він її не розгледів, а тепер бачить, що чисто і охайно в ній, як у віночку. Стіни побілені, долівка встелена сіном, на покуті образи мальовані. І скрізь сила-силенна зілля.

– А що то за образ у тебе, що я такого ніколи й не бачив? – урешті не втерпів Івась.

– А де? – питається характерник.

– Ондо на покуті… з козаками котрий!

Стояв там великий образ, на дошці мальований і давній-давній, бо геть уже його й шашелі поточили. А змальована була на ньому панна в гаптованій сорочці та вінку, і стояли перед нею запорожці, схиливши чубаті голови, всі при оружжі, в кунтушах та жупанах, і ще щось написано було над ними.

– То Лада, котрій служить преславне Військо Запорозьке, – каже йому характерник. – Од того і жінок немає в Січі, що визнають січовики лише Ладу, пречисту Панну, котра є їхньою Покровою. Цьому образу, хлопче, вже віків та й віків… ще молилися на нього люде, котрих і ймення згубилося на землі!

От поснідали вони, то Козуб запалив люльку та й каже йому:

– А зараз розкажи достеменно, що з тобою сталося і звідкіля оцсей оберіг у тебе взявся… Та гляди ж бо, нічого не забудь!

Івась і почав оповідати. Розказує, а й самому чудно та дивно, бо так почувається, наче й не з ним воно було.

Як скінчив уже, то характерник довго мовчав, понуривши чубату голову.

– Влип ти в халепу, козаче… – каже він урешті. – Або голову свою покладеш, або виростеш чоловіком, котрий великі діла буде вершити на Вкраїні!..

– А що мені з оцим оберегом чинити? – питається Івась.

Козуб гірко засміявся.

– От-тут і заковика, що ніхто цього не знає! Воно як у тій приказці: піди туди – невідь-куди, знайти таке – невідь-яке…

– Те ж самісіньке й чарівник мені казав у замку… – пробурмотів Івась.

Характерник похитав головою.

– Знаєш, хто той чарівник?

– А хто?

– У нього багато личин, та найчастіше приходить він у сей світ у вигляді запорожця зі списом, конем і бандурою… А від смертних людей відрізнити можна його за тим, що поруч із ним завжди песик невеличкий.

– То се козак Мамай?! – не повірив Івась.

– О-то-то! З'являється він перед великими війнами, і то вже нехибний знак, що проллється кров… А песик – се той хованець, котрого ти бачив у замку. – Характерник знову замислився. – Значить, таки щось затівається в Україні…

– Але чому я?! – вигукнув Івась. – Допіру торкнувся того оберега, як усі нещастя окошилися на мені!

– Господь обирає своїм знаряддям і великих, і малих… – понуро сказав Козуб. – Може, в минулому житті перетиналися твої шляхи з тим богатирем, що на городищі похований… а, може, був ти колись волхвом чи бісурканом, котрий служив Троянові й не довершив свого діла. Ніхто сього не знає, та й знати того людині не слід. Для чогось ти треба… а для чого, – про те лише сам Господь відає!

– Ну, а мені що робити? – питається Івась.

Характерник так потяг із люльки, що в ній зашварготіло, мов у ринці.

– А нічого! Дажбог обрав тебе своїм оруддям, він і шлях тобі покаже. Одне відомо: не хочуть пекельні сили, щоб ти сповняв його доручення. От і наслали на тебе Тіберіуса з літавицями… Та се тільки початок!

– А чому?

– А ти забувся, що тобі сеї ночі снилося? – питає Козуб.

– Так то ж тільки сон!

Засміявся характерник і похитав головою.

– Уві сні наша душа покидає тіло і летить у ті світи, куди ні пішки не дійдеш, ні конем не заїдеш. А ти, як видно, потрапив у таке царство, що гірше, ніж Чорнобогове…

Івась насупився.

– Так що ж то за дівчина в дзеркалі була? – питається.

– То дива Нея, котру ще прозивають дива Обида. Якби ти доторкнувся до дзеркала, то затягла б вона тебе туди, звідки нема вже вороття… Хіба не казала тобі Злата, чому поляниці на Білому Світі перевелися?

– Ні… – буркнув Івась.

– Недарма, – зітхнув характерник. – А се діло темне, і не люблять поляниці про нього згадувати. Давно-давно, ще як жили поляниці в Чорному лісі, що над Дніпром, була в них богинею Лада. Не було в них чоловіків, але раз на рік, на Купала, зустрічалися вони з козаками із Запорозької Січи й народжували від того дітей. Хлопців оддавали на Січ, а дівчат залишали собі. Та найшло затьмарення на їхній розум, і почали поляниці приносити жертви Диві Обиді й молитися їй. Як почув про те Дажбог, то розгнівався і прокляв їх. Від тоді втратили вони спромогу народжувати дітей і щезли з лиця землі. А тих, що лишилися вірними Ладі, поселив Дажбог поміж світами, де немає ні смерти, ні горя, а тільки вічна молодість… – Козуб замовк. – Живи поки що в мене, – озвався він урешті, – а там видно буде… Як сподобив Дажбог своєю ласкою, то і знак подасть, що робити тобі далі. Будемо чекати…

Івась понурив голову.

– Недобрий сей бог! – тихо сказав він.

– А чого се?

– Он стільки зла од нього! І хутір наш згорів, і дід із бабою пропали…

– Не балакай дарма! Дід із бабою зараз в Ирі господньому, де немає ні смутку, ні горя. А хутір поплентачі Триглавові спалили, а не сила Дажбожа… – Козуб зиркнув у вікно. – Ото, забалакалися ми… вже й сонце ген-ген підбилося! А нам ще ж на ярмарок.

– А нащо? – питає Івась.

Характерник підвівся й надів шапку.

– В тебе сідло та гнуздечка є?

– Ні.

– То купимо… бо чую, небавом доведеться нам у дорогу рушати!

– А великий тут ярмарок?

– О, – каже характерник, – сьогодні ярмарок роковий… з усіх зимівників козаки з'їжджаються! Навіть татаре крам свій привозять.

От вийшли вони надвір, й Івась аж завмер од захвату, спинившись біля порога. Високо на кручі стояла характерникова хата, приліпившись під самісіньким валом січового середмістя. Видно було звідси ген-ген удалечінь: і могутній Дніпро з його рукавами, островами та плавнями коло берегів, де слався сизий туман, і Великий Луг на лівому боці ріки, що ще прозивався руським берегом, і бурі степи з високими могилами, де сходило у досвітній імлі бліде весняне сонце.

– Бач, – каже йому характерник, – яка краса… все це вольності запорозькі! Та тільки й на них роззявляють рота кляті ляхи з недоляшками…

Озирнувся Івась по обійстю та й бачить, що двір і геть невеликий, бо стоїть хата немов на припічку, зате обгороджений тином, а кругом дереза росте і всякі чагарі. В діл в'ється стежина, і трохи нижче, під кручею, нуртує дзвонкова криниця, обкладена плисковатим річковим камінням.

– А хати не замикаєш? – питається Івась, коли вони попростували униз.

Козуб засміявся.

– А нащо її замикати? На Січі злодіїв нема… та й ліпше од будь-якого замка стереже її Дажбожий знак! Ондо, поглянь.

Озирнувся Івась і бачить: на дверях змальоване колесо, а в ньому сім шпиць із загнутими кінцями.

– Таке і в нашій хаті було, – каже він, – тільки на сволоку випалене!

– Твій дід січовий козак був, то знав запорозькі обереги, – каже на те Козуб. – Недарма й хутір ваш так довго стояв!

Пірнула стежка у дерезу та й під горою вивела їх у січове передмістя.

– Ох і ярмарок цього року! – здивувався Козуб. – їй-бо, ще не бачив такого!

У передмісті не було де яблуку впасти. Від зовнішнього валу аж до кручі, де стояло січове городище, все було захаращене возами, хурами та драбиняками. Галас такий стояв, що Івась мусив гукати до характерника, аби той почув його. Як вступили вони в юрму, то закрутило їх, немов у заворіті. Люду було чортів тиск: і жиди, що виглядали з яток та припрошували до свого краму, і вусаті та чубаті козаки із далеких зимівників, котрі поприганяли коней та волів на продаж, і цигани, котрі невідь-чого сюди забрели, і волохи, й москалі, і навіть татари, мордаті, з хижими очима, у вивернутих кожухах та здорових шапках із вовчого хутра, – ті привезли сушені хвиги, морелі та інші ласощі. Покупці пливли двома потоками, сюди й туди, і обійшовши кругом січове городище, вихлюпувалися за браму, де теж був ярмарок, ще більший, ніж усередині.

Аж ось голосно загукала сурма, заляскали нагайки, затупотіли кінські копита – й сахнулася юрма, звільняючи місце, а ворітьми заїхало кількоро десятків ляхів у блискучих латах.

– А сила Дажбожа побила б вас! – буркнув характерник.

– Та відкіля вони тута взялися?! – здивувався малий козак.

Козуб аж сплюнув.

– Посадила клята Польща нам їх на шию! Доглядають, щоб не пішли войною в Крим чи Туреччину. Як ото погромили нас біля Кумейок, відтоді й завелося сеє лихо на Запорожжі…

Попереду їхав ротмістр, пузатий та мизатий, у залізному шоломі, кольчузі й із палашем при боці. У сідлі сидів він, як той пан, узявшись рукою під бока, ще й зиркав на всіх з погордою. За ним сунули по двоє жовніри – всі на добрих конях, з ратищами, шаблюками і пістолями в сідельних кобурах.

– А сії ж суспіль з городового козацтва!.. – зітхнув Козуб.

– Та хіба ж то козацтво! – пирхнув зневажливо Івась. – Дід роказував: як обклали ляхи Наливайка на Солониці, наче вовка у лігві, то тії городовики і пальцем не поворухнули, аби на поміч йому прийти!

Характерник зітхнув.

– Нічого… недовго ляхам над нами панувати! А ходім-бо далі.

Стикалися вони в тій юрмі, стикалися, аж потрапили в ряди, де продавалося оружжя. Як став Івась перед тими прилавками, то й з місця зрушити його було годі. Отам уже було на що подивитися й до чого прицінитися! Розкладені були на продаж ганджари і кинджали з добрячої криці, келепи і шестопери на дубових держаках, буздигани, списи та сулиці, луки з пряженого дерева і з турового рогу, мисюрки, панцирі, кольчуги. А огневої стрільби стільки, що й очі розбігалися! Та Івася найдужче шаблі вабили. Було там їх та й було! І великі, й малі, і ятагани, й палаші, й карабелі, шпади, що ними тільки шляхта орудує (та й то не всяка, бо до шпади ще й шеримерції особливої треба було вчитися). Спинився і Козуб перед возом, де татарин з плисковатою мармизою продавав усяку білу бронь.

– Оце шаблюка! – тихо каже характерник, узявши до рук гостру домаху.

Була та шабля зі шляхетної голубої криці, по всьому полотну химерними візерунками повита, наче хмелем. Від хреста була вона з одного боку гостра, та на самому кінці, там, де загинається клинок і переходить у штих, заточена була обабіч і сяяла на сонці, наче огонь.

– Якши, якши! – каже до Козуба татарин. – Криця Дамаск, кольчуга рубає – ух! – ще й рукою махнув, показуючи, як то гарно тне тая шаблюка.

Обернув характерник шаблею, аж свиснуло гостре лезо.

– Ого, – каже, – та в ній живе срібло залито!

– А то нащо? – питає Івась.

– Як заміряєшся нею, то срібло до руків'я відкочується і шабля легшає, а як тнеш, – він махнув шаблюкою, – переливається воно у штих, і шабля важчає, то й удар дужчий! Зняв із когось, еге? – питає в татарина.

А нехрист і зуби вишкірив.

– З кого зняв, – каже, – того вже нема на світі! Купуй, козаче.

– А скільки просиш?

– Мало-мало гроші… двадцять золотих дукатів!

Характерник поклав шаблю на воза.

– Здурів чи що, клята невіро? – каже татаринові. – Таж за ці гроші п'ять жеребців можна купити! З дуба впав, еге?

А Йвась тим часом узяв до рук невелику шаблю в золотих піхвах.

– То джурі купи шаблюку! – каже татарин. – Глянь, яка ловка!

– Певне, з ляшеняти якогось ізлупили, – каже характерник, зиркнувши на шаблю. – Такі шаблі в Польщі недолітки-паничі носять!

Кинув Івась тую шаблю з долоні на долоню та й побачив, що лежить вона в руці, наче улита.

– В тебе ж оружжя ніякого немає? – питається в нього Козуб.

– Та ось запоясник… дід колись подарував! – показав Івась кинджала за поясом. – Я ніколи з ним не розлучаюся – геть і коли сплю, то кладу його під голову.

– А за цюю кривулю що просиш, чортів сину? – питається характерник у татарина.

Той глянув на Івася й прицмокнув.

– Гарний хлопака! В Кафі на ринку цілу шапку цехінів за нього насипали б. Може, продаси? – питає Козуба.

– Руки короткі в тебе до сього хлопця! – каже той. – То скільки шабля?

– П'ять дукатів! Бери, не пошкодуєш!

– А за два? – питає характерник.

– Ні, не буде!

– Два з половиною?

– Магомед росуллаг! Обдерти мене хочеш, еге?

– Три, дідько з тобою!

– Ну добре, – каже татарин, – чотири! Чотири – і квит!

Козуб торкнув Івася за плече.

– Ходімо звідси. Немає чого балакати з цим бузувіром!

– Е, е… ефенді! – заволав татарин. – Чекай-но, га!

– Ходімо, ходімо! – каже характерник і вже од воза одходить.

– Три! – заволав татарин, підскакуючи на возі. – Ясновельможний, ефенді, пане… за три оддаю, нехай мене чорти вхоплять!

Козуб відразу ж і до воза повернув.

– Іншалла? – питає.

– За три, клянуся бородою пророка! – репетує татарин.

– Іншалла, іншалла, нехай мене шайтан у пекло візьме! Вдарили вони по руках, та й відлічив характерник йому три золоті дукати.

– Тримай, – каже Івасеві. – Вмієш нею хоч трохи орудувати?

– Дід учив, – каже Івась. – Тільки мало.

– Ну, то будеш вправлятися з січовими хлопцями. Ось чіпляй сюди на пояс.

Почепив Івась шаблюку до пояса, де й гачки були для оружжя, і геть почув себе козаком.

– А чого ти казав йому «іншалла»? – питається в характерника, коли вони одійшли од воза.

Козуб осміхнувся.

– А того що в них воно як «амінь». Як скаже бусурманин теє слово, то по руках. А то ще й далі торгувався б!

– Дивно мені, – каже Івась, коли вони в лимарські ряди зайшли, – що татаре на Січ їздять торгувати, як до себе додому! Як се їх сюди пускають, обіясників таких да урвителів?

– А що ті татаре… з рогами чи що?! Б'ємо ми їх, як в Україну ордою йдуть, а так миримося… – каже характерник. – Вони пасуть худобу в Дикому Полі, й ми пасемо, вони гендлюють у нас, і ми до них гендлювати їздимо. А в багатьох козаків ще й побратими є з-поміж кримців та ногайців – ото воду на шаблю ллють і присягають, що будуть братами довіку.

– А як часом у бою зустрінуться? – питає Івась.

– То роз'їжджаються в різні боки й не чіпають одне одного! А як у бран когось із них займуть, то один другого має викупити або визволити, хоч би й сам голову склав.

– А хіба не гріх козакові з невірою брататися?

– Господь один на небі, – каже характерник. – У них він зветься Аллаг, у християн – Христос, а в нас – батько Дажбог, славен Троян, що створив небо та землю. Головне, вірити в Господа…

– Таж хіба є такі люде на білому світі, що не вірують? – питає Івась.

Козуб і головою похитав.

– Ох, трапляються й такі, ще й немало… Навіть між козаками. Хваляться, он я, мовляв, і ті гріхи вчинив, і ті, – а Бог і мав би вдарити мене блискавкою з неба, та не вдарив! Значить, каже, немає його. Такі люде гірші од татар.

– З нами сила та міць Господня! – вигукнув Івась. – Та й що?

– А Бог не палицею карає, – каже характерник. – Стільки знав я оцих бузувірів – усі вони такою смертю погибли, що й сказати страшно!

– Ото й добре, – каже Івась. – Щоб не блюзнили проти Господа!

От купили вони сідло, гнуздечку й тороки та й подалися в січове городище.

– Оцеє твій кінь? – питається характерник, як вони зайшли до стайні. – Добрячий жеребець!

А гнідий як уздрів Івася, то крутитися почав у стійлі та плигати, та іржати, як несамовитий, – мало загороду не повалив.

– Та се сатана якийсь, а не кінь! – озвався хтось із козаків, що порався коло стійла. – Од самого ранку коїть таке, що не підходь до нього!

Витягнув шию жеребець і голову простягає до Івася.

– Та він чоловіка може вбити! – каже малий козак, одчиняючи стійло. – Ану стій, вовча потраво!

Та й почав гнуздати коня, а той плигає та кусає Івася за руку.

– Гаразд, – каже характерник, – пішов я і свого сідлати!

Вивів Івась жеребця надвір, а там уже й сонце виглянуло з-за хмар. Цвірінькали горобці на подвір'ї, й тепло було, наче влітку.

– Гайда! – свиснув малий козак, плигнувши у сідло.

Заіржав гнідий і зіп'явся дибки, а потім рвонув з усіх копит, як навіжений. Перед брамою мусив Івась осадити його, бо на ярмарку такий тлум був, що нахрапом і не проїхати. Аж іззаду й Козуб наспів на своєму вороному.

– Огонь, а не кінь! – каже Івасеві. – Се з дідового табуна?

Івась пхнув жеребця ногою і рушив крізь натовп.

– До нас по ції коні аж із Білої Церкви приїжджали! – каже характерникові. – Таких ніде на Вкраїні немає!

Крізь ярмаркову юрму промикався він крок за крюком, та як виїхав уже за другу браму й поминув хури, що стояли попід валом, то вдарив коня п'ятами і гайда через міст. Умить вихопився на високий берег, став і озирнувся, очікуючи Козуба.

– Ловкий же з тебе комонник! – каже той Івасеві.

А Йвась показав на той берег.

– Що то воно пливе таке здоровецьке?

– Пором, – каже характерник. – Людей з того боку до Січи перевозить. Ну ж бо, гаття!

Та й погнали обоє у степ. Стелилося перед ними Дике Поле, руде та вбоге, бо торішні трави полягли узимку, а нові ще не понаростали. Пахнуло пробудженою землею, прілими бур'янами і талою водою з низин та річок, що впадали в Дніпро. Гула й дудоніла земля під кінськими копитами, стугонів у вухах вітер, а коні гнали і гнали, одним плигом перескакуючи бакаї та потічки, що траплялися по дорозі. Ось уже й Микитин Ріг удалині сховався, далі й Дніпра не видко стало. Як доїхали до гострої могили, то характерник свого бахмата придержав і, завернувши о праву руч, поїхав понад болотом.

– А куди прямуємо? – питається Івась, насилу втримуючи гнідого, бо той вудила гризе і знай учвал зривається.

Козуб озирнувся й махнув рукою вдалеч.

– Ще верстов зо три… гайда!

Під кінськими копитами зачвакала багва. От перебрели вони річку, де коням аж попід пахви вода сягала, та й вихопилися на сушу.

Перед ними височіла могила, – стара-стара, аж запалася вже. А на ній бовванів камінний стовп.

– Злазь, – каже Івасеві характерник.

Покинули вони коней унизу, а самі подалися на могилу.

Був то не стовп, а камінний маняк у три чоловіка заввиш. Видно було, що давно вже сюди ніхто не ходить, – росли кругом бур'яни та сіра груба мурава, й навіть сліду людського не знати було. Глянув Івась та й бачить: витесаний той стовп у кшталт бородатого діда з гривною на шиї. Руки його згорнуті на животі, а в них воловий ріг.

Зняв Козуб шапку й уклонився.

– Славен будь, Батьку Трояне!

– То се Дажбог? – питається Івась.

Характерник тільки головою кивнув.

– Бач, – каже, – зараз тільки нас двоє на сій могилі, а за давньої пори тут люду було стільки, що всеньке поле чорніло шапками!

– Що ж вони тут робили? – питає Івась.

– На сій могилі козацтво приносило жертви Троянові…

– Як се?

– Після битви приводили сюди бранців і стинали їм голови. За тої пори вважалося великою честю потрапити під меч на Дажбожому пагорбі. Краще як тебе принесуть у жертву богові, аніж у рабство потрапити…

– А чому? – не втямив Івась.

– Бо тоді виходило, що ти не воїн, а чорті-що. Негодящий, аби тебе убили во ім'я господнє. То велика ганьба була…

Зітхнув Козуб та й надів шапку.

– На цьому місці все не так, як деінде: і трава тут росте вища та густіша, і дихається легше… А як сидів я тут, бувало, самотою, то такі дива мені ввижалися! Бачив я людей, що жили тут за давньої давнини, і розказували вони, як проливали кров і вмирали за цю землю…

– А ми що, – каже Івась, – хіба не козаки? І ми воюватимемо! Хіба ж не правда?

Засміявся характерник і скуйовдив йому оселедця.

– Гайда, – каже. – Може, колись іще сюди приїдемо, як Бог дасть. А ти щоб пам'ятав сеє місце!

Як під'їхали вони до Січи, то ярмарку за валами вже не було, а на базарі тільки в ятках та рундуках торгували. Зате в шинках аж гуло – хто побазарував, хто ні, а оковиту всі кружляли.

– Ходи-но, пообідаємо, – каже характерник Івасеві, спиняючись біля корчми з мальованим ґанком.

От припнули вони жеребців біля конов'язі та й заходять до шинку. Була то проста собі хата під солом'яною стріхою. Всередині стояли столи та ослони, груба-кам'янка, а там, де глуха стіна, – шинквас із барилами. Через сіни була ще одна хата, де пекли, варили і смажили.

– Оце завізно! – каже Івась.

У малій корчмі напхом напхано було ріжного люду. Під грубою сиділо кількоро ляхів у барві коронного війська, трохи далі ватага чабанів із далеких зимівників, а ближче до дверей – Богун із двома козаками.

– Слава Богу! – каже характерник, підходячи до них.

– Здоров, Козубе, – каже Богун. Тоді перевів погляд на Івася. – Чолом, козаче… Ого, так ти вже й шаблюку маєш при боці!

– А певно! – каже йому Івась. – Що ж то за козак, як у нього шаблі немає? Баба то, а не козак!

Усміхнулися всі, а Богун кивнув на лаву.

– Сідайте-но, – каже. – Побалакаємо.

Як посідали Козуб з Івасем за столом, то тут і шинкар підскочив.

– Принеси-но нам, Бойдо, – каже характерник, – печене порося з горохом… і квашеної капусти! А ще варенухи.

– І меду звари для оцсього козака, – вкинув Богун, показуючи на Івася. – Мед питимеш?

– Авжеж!

– А горілку? – моргнув козакам Богун.

Івась зашарівся.

– Ні…

– Так ти ж козак!

– Нехай її чорти п'ють, не при хаті буде сказано! – буркнув Івась.

– А чого се? Куштував чи що?

– Угу. Якось у коморі була перцівка, то як ухопив… – Івась скривився.

– Та й що?

– Цілий день у роті пекло… та ще й дід батурою одрепіжив, як цуцика! Нащо її й пить, ту горілку!

Козаки зареготалися.

– Бач, – каже Богун, – видно, що козацького заводу хлопець… за словом у кишеню не лізе! Аби кріпак який чи гречкосій, то тільки в землю дивився б та мовчав!

Коли ж тут і шинкар біжить. Поставив на столі горня з варенухою, а для Івася – череп'яний кухоль, де парував мед.

– А порося де, чортів сину? – питається характерник, кинувши йому золотого.

– Зараз… зараз, ясновельможний!

Аж приносять залізну таріль, а на ній печене порося з хроном у зубах, ще й обкладене зеленою петрушкою.

– Ну, – каже Богун, піднімаючи чарку, – давайте ж вип'ємо… А що до чарки треба сказати? – питається Івася.

Малий козак узяв кухля з медом, підняв його та й каже:

– За нас із вами – і за дідько з ними!

Тут зареготалися не лише козаки, а й чабани, котрі неподалік сиділи.

– Де се ви його взяли, такого зуха? – гукає їхній ватаг. – Може, нам оддасте?

– У Стамбул його треба продати – їй-бо, візиром буде в султана! – каже другий чабан.

– Гей, козаче, а до нас не хочеш пристати?

Івась нічого не казав на теє, бо так припав до кухля, що тільки вуха з-за нього видно було.

– Так от, – каже Богун до тих двох козаків, – се той хлопчина, що приніс на Січ образ Матінки Лади. Розповідав він учора всілякі дива, та я не вірив у теє, поки не побачив сю ляльку на власні очі. – Й до Івася: – Покажеш?..