Текст книги "Пекельний звіздар"

Автор книги: Александр Варго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

Розділ 8

І приснився над ранок йому ще один сон…

Наче опинився він на березі моря. Гола й пустельна та місцина, тільки росте одним-одна вільха. От стоїть він і не знає, що робити. Аж звідкись озивається до нього знайомий, та вже давно забутий голос:

«Івасю!»

Він озирається, та нікого не бачить.

«Івасю!» – вдруге гукає його той голос.

І знову він роззирається доокруж, та на березі немає й душі, тільки вільха лопотить листям.

І втретє гукає його той голос:

«Івасю, дитино!»

І тоді він утямив: се ж вільха озивається до нього материним голосом!

«А що?» – питається він.

«Тобі пора вирушати в дорогу… чого ж ти баришся?» – каже йому мати.

«Як я ж не знаю, куди мені йти!» – у відчаї каже він.

А мати й питає його:

«А хіба ти не був на болотяному городищі?..»

Прокинувся Івась, ноги з печі спустив та й сидить.

– Над чим так замислився, козаче? – питає його характерник.

– Де се болотяне городище? – питає Івась.

Зиркнув на нього Козуб.

– А нащо воно тобі?

Зітхнув малий козак, зліз із печі та й розказав свій сон.

– Дива ж твої, Господе! – каже характерник. – Про те городище тільки я і знаю… Недобре се місце, ліпше туди й не ходити!

– А де воно?

– У Дикому Полі, за третім роздолом… як узяти о ліву руч од могили! Багно там таке, що не одного козака проковтнуло…

– А звідки ж там городище взялося?

– Господь його святий знає! Бував я там раз чи два, то видно, що насипане воно людьми. Кругом болото, що не пройти, а посеред нього пагорб низький та плисковатий… Видно на ньому якісь ями, що запливли землею, та три вали доокруж… геть уже порозмивало їх дощами!

– А чого ж то місце недобре?

Дістав Козуб із печі горщика з кашею і поставив його на столі.

– Бо довго там бути не можна… Та й чудне воно якесь: провадить туди тільки одна стежина, ступиш крок убік – і пропадеш у багні, а хтось же наносив землі та насипав його!

Замислився Івась.

– Се ж стільки люду треба, щоб ото носив тую землю! – каже нарешті. – Раніше стільки й душ не було!

– Та жило тут народу… – каже характерник. – Се нас тут мало, а до нас у цьому полі й села стояли, і кріпості, й городища!

От посідали вони снідати. Йвась ложку до рота несе, а думки деінде літають.

– їхати треба! – каже врешті характерникові.

– Куди?

– Якби ж то знаття! Та сказали мені, що забаривсь я тут…

Насупився Козуб.

– Гаразд, – каже по хвилі, – до вечора далеко! А я спробую розгадати твій сон…

Ішов Івась до стайні, аж перестрічають його Ладько з Найдою.

– О, – кажуть, – здоров! Де ж ти ото пропав учора? Так сховався, що всю гору обшукали, а тебе не знайшли!

Махнув Івась рукою.

– Де був, – каже, – там уже немає…

– Барило весь курінь змусив тебе шукати… Тоді махнув рукою та й каже: «Либонь, він уже й на Січі!» А знаєш, хто у нас хорунжим тепер?

– А хто?

– От не вгадаєш!

Спинився Івась.

– Хтось із вас?

– Та де там! – каже Ладько. – Найду зразу в лика взяли, а мене ловили по всенькій горі!

– Так хто ж се зумів із того перстеня вирватися? – питає Івась.

– їй-бо, не вгадаєш! – каже Найда.

– А хто ж бо?

– Той, на кого ти й не подумав би ніколи! – каже Ладько.

Малий козак і на лиці змінився.

– Так се що, – каже, – оте одоробало хорунжим зробилося?! І тепер воно червоного пояса носить? Барабаш отой мизатий?

– Ото, – каже Найда, – він зараз пан хоч куди! З києм ходить і, коли хто не до шмиги йому, то лупить, мов гамана!..

– Мене сьогодні осьо потяг, – каже Ладько.

Дивиться Івась то на одного, то на другого.

– А як же він зумів прорватися?

– Сховався хитро, – каже Найда. – Десь на горі яму знайшов чи бурдюг та й заліг там, наче ведмідь у барлозі. Ми вже й у Січ прийшли, аж він біжить!

– Та он він, біля куреня, – каже Ладько. – Ходімо відціля, поки знов кия не заробили!

Та й подалися до воріт. А Йвась гнуздечку в руці зважив і завернув до хлопчачого куреня.

Як уздрів його Барабаш, то й рота роззявив.

– А ти звідки тут узявся?.. – питає.

– Ходи-но зо мною, – каже йому малий козак, – побалакаємо!

– За що?

– А там побачиш, сучий сину!

Спалахнув Барабаш, немов той порох.

– Ти з ким говориш, стерво! – грізно крикнув він. – Ти з хорунжим до діла маєш, а не з рівним собі! Осьо києм як дам зараз!..

Посміхнувся Івась, та так, що в того і мороз по шкурі пішов.

– Боїшся? – питає.

– Я? – каже Барабаш.

– А хто ж іще?

– Та се твого батька діти бояться! А я не боюся нічого!

– Ну, то ходімо?

– То й ходімо! – каже Барабаш. Та кия на плече і почвалав за Йвасем.

Як зайшли вони за курінь, де ніхто не заглядав і тільки бур'яни росли, то малий козак і каже:

– А зараз розкажи, де се ти вчора заховався!

Зблід Барабаш, а тоді живіт уперед випнув і щоки надув, наче той хом'як.

– А там, де й ти, – каже. – Тільки темно було в ямі, то ти не бачив.

– А як усе затихло, то виліз? – питає Івась.

– Таж певно!

– І що далі?

– Ти в кого се правди вивіряєш? – каже Барабаш. – Та ти переді мною шапку повинен знімати!

– То що ти далі вчинив, га? – питає малий козак, підходячи до нього впритул.

Глянув на нього Барабаш і втямив, що він усе знає.

– А що треба, те й учинив! – каже з нахабною посмішкою.

– Значить, се ти огнище запалив у ямі? – питає Івась.

– Ну, я! А що?

– А нащо ж ти сеє вчинив?

– Щоб зо світа тебе звести! – каже Барабаш. – Утямив?

Стиснув Івась гнуздечку в руці.

– За що ж ти так ненавидиш мене, га?

– Бо ти вискочень, вихватень клятий! Допіру на Січ прийшов, а вже всі значні козаки тебе за стіл садовлять і медом напувають! Весь курінь он босий ходить, а ти один у чоботях та ще й при шаблі, ще й кінь як змій у тебе! А мене дядько як одвіз на Січ ще маленьким, то й разу не заглянув, чи живий тут я, чи вже й круки моє тіло розклювали!..

– Так не в чоботях же діло… – каже Івась, уважно розглядаючи Барабаша.

– А в чому ж?

– А в тому, що ти на свого брата козака важився!.. Се ж гріх од Бога і од людей, хіба не знаєш?

Усміхнувся Барабаш.

– А хто ж про сеє дізнається? – питає пошепки. – Хто бачив, що я огонь запалив, аби димом задушити тебе у норі? А ніхто!

– Так гріх же!.. – теж пошепки каже йому Івась.

– А мій дядько казав колись: аби гроші, а гріха не буде!

– Та із неба ж усе цеє бачать, дурню ти!

– Хто? – питається Барабаш.

– І Господь, і Матер Божа, і щурі да пращурі наші, що в покоях Дажбожих сидять! Як побачили ото прадіди твої, що ти на живоття свого брата козака мірився, то гірко і соромно їм стало!

– А ти наче був там і бачив їх! – каже Барабаш. – Та й другі боги є, крім отих двох…

Івась тут і насторожився.

– Які се?

– А не твоє діло! – надувши щоки, каже йому Барабаш. – І катай звідціля, а то осьо зараз києм як дам!..

– Йолопе ти, йолопе!.. – каже йому Івась.

Та й більше нічого не казав. Сплюнув і подався до стайні коня сідлати.

От виїхав Івась за браму й сам не знає, куди йому податися. Ще й днина видалася невесела: од самого рання насунули хмари та так і стоять у небі, сірі й кудлаті, неначе повісмо. Гнідий знай хоркав та поривався учвал, то малий козак завернув його у степ, а там ударив п'ятами і помчав куди очі дивляться.

Отак він поминув гостру могилу, о ліву руч почалися мочарища, а далі й річка. Перебрів кінь тую річку, де вода аж попід пахви сягала, та й вихопився на сушу.

Бачить Івась: перед ним височить могила, – стара-стара, аж запалася вже. А на ній камінний стовп стоїть.

– Се ж Троянів пагорб!.. – каже він сам до себе. – Треба ж таке!

Зліз додолу, пустив коня пастися, а сам подався на могилу. Коли ж дивиться: сидить під образом Дажбожим якийсь чоловік.

Був то старий-старий козак. Оселедець його аж на спину звисав, вуса довгі та сиві, мов ковила, а замість очей дві чорні діри. Лежала коло нього саква і торбан, що то перебенді з ним по людях ходять.

– Хто се тут? – питає запорожець.

– Козак я січовий, онук Дажбожий, – каже малий козак.

– Іди сюди, – каже запорожець.

Як підійшов Івась до нього, то старий поклав йому долоню на голову.

– Правду кажеш, – озвався по хвилі. – Стоїш ти на Божій дорозі… та тяжко тобі буде йти нею, дитино!

– А коли ж воно легко було! – буркнув Івась.

Та й сів на землі.

– Гадав я, – помовчавши, каже запорожець, – що вже ніхто сюди не приходить… аж бачу, не перевівся люд Троянів! То ти не один такий, певне?

– Є ще на Січі ті, що Дажбогові служать, – каже Івась.

– А я давно вже там не бував! – каже запорожець. – Всю Вкраїну сходив, Литву да Польщу… а вже до Хортиці й не дійду, либонь!

Зиркнув на нього Івась.

– То Січ зараз не на Хортиці, – каже, – а на Микитиному Розі!

– Дива та й годі, – каже запорожець. – А гетьманом хто ж зараз над козаками? Певне ж, Байда-таки?

Івась і голову понурив, як почув таку давнизну.

– Давно вже Байди немає, батьку, – каже запорожцеві. – Стратив його султан у Цареграді більше як півста год тому…

Старий і закивав, почувши теє.

– Бач, – каже, – збулося давнє прокляття! А як наклав його Скубрій на Байду, то ніхто й віри не йняв, що збудеться…

– Яке прокляття? – не втямив Івась. – Який Скубрій?..

Засміявся запорожець, та так сумно й невесело, що в Івася й серце стиснулося.

– Був то чаклун да характерник, що немає вже таких на Січі та, певне, вже й не буде!.. Ще я козакував, то старий він був як земля, а що вже знав усього! Ото гляне на тебе – і все розкаже: і звідки ти, і якого роду, й що замишляєш… Як став же Байда гетьманом над козаками, то звелів узяти його й у кайдани забити…

– За що? – питає Івась.

– Бо так довго той Скубрій з чортами накладав, що й сам нечистою силою зробився. Були на Січі запорожці, котрі продавали душу нечистому, та він і їх переплюнув – почали підмічати, що вже образ Божий губить…

– Та як се?!

– Чоловіком перестає бути! Ото балакає з тобою та й балакає, аж дивишся – а лице на ньому, неначе віск, пливе, і з-під нього бісова личина починає проступати!..

– З нами сила та міць небесна! – каже Івась.

– Коли ж закував його Байда у заліза, то пообіцяв гетьманові чаклун, що помре він за те страшною смертю – за гак ребром його зачеплять і три дні висітиме, аж Богу душу оддасть… Чи так воно сталося?

– Так, батьку, – каже Івась.

Знову старий покивав головою.

– Все збувається, все!.. Казав той Скубрій, настане така пора, що прийде на Січ образ Лади і вернеться давня слава Запорожжя… так і це збувається!

– А ти звідки знаєш?! – питає Івась.

Обернув до нього старий своє лице з чорними дірами замість очей і всміхнувся.

– Дитино, – каже, – смерть-мати у мене вже в головах стоїть, то бачу я і чую те, чого нікому не дано… Тяжка твоя дорога, та треба вже рушати! Чого ж ти баришся, га?

– Я і радий, – каже Івась, – та не знаю куди…

– Нічого, – каже старий, – козак той, що ти в нього за джуру, вже знає!..

Тої миті заіржав під могилою жеребець, й Івась аж підскочив од несподіванки.

– Он і кінь твій дорогу почув, – каже запорожець. – їдь же, їдь хутчій!..

Тривожно стало Івасеві. Свиснув він на жеребця, плигнув у сідло та й погнав до Січі.

От заїжджає він у браму, аж назустріч йому характерник і Барило на конях.

– Ми вже тебе шукати хтіли, – кажуть. – Завертай!..

– А що? – питає Івась.

Махнув рукою характерник.

– На болотяне городище їдемо… гайда!

Як опинилися вже у степу, то Козуб йому і каже:

– Страшне й непевне те місце, та за давнини ходили туди ворожити… Спробую і я спитати того, хто стереже тую гору!

– А Барило навіщо?

– З кіньми зостанеться! А як не вернемося, то бодай на Січ дасть знати…

Минули вони річку, а далі почалися купини та дрібні озера. Зиркнув Івась на небо, коли ж його затягло тяжкими грозовими хмарами. Не встигли вони й до болота доїхати, як гримнуло за обрієм і такий вітрюган дмухнув, що й очерети полягали.

– Наче буря зривається, – каже Барило.

– Так і треба, – каже характерник. – За гожої днини і їздити сюди немає чого!

Злізли вони із коней, а характерник виламав у вербах дві здорові тички та й дає одну Івасеві.

– А се нащо? – питає малий козак.

– Там суцільна драговина… не туди ступнув – і провалишся! Будеш іти за мною і мацати дно цією ломакою.

Тут знову гримнуло в небі, й вітер застугонув у плавнях.

– Ну, з Богом! – каже їм Барило.

Пройшов характерник над мочарищем, аж відшукав обвуглений вербовий пень. Заходить у воду та й давай пробувати дно.

– Се вона… – каже. Й до Івася: – Рушай за мною, та помалу!

Кругом уже й геть темно зробилося. Забрів Івась у воду, а вона холодна й густа, мов кисіль.

– Далеко туди? – питає в характерника.

– Звідціля й не видно, – каже той. – Пильнуй же!

Вода вже Івасеві попід пахви сягала. Мацає він дно ломакою й насилу знаходить куди ступнути. Кругом купини якісь, плеса, тільки де-не-де татар-зілля росте чи кущ верболозу. Характерник уже кроків на десять одійшов, і видно його тільки тоді, як блискавка сяйне у небі.

–. Не одставай! – гукнув Козуб та й зупинився.

Наддав Івась кроку та як ступнув убік – так і пішла нога у багно.

– А-а-а! – зойкнув він.

Потягло його болото, похитнувся світ перед ним, і був би повалився він у воду, та характерник метнувся назад і вхопив його за плече. Витяг на стежку та й каже:

– Оцеє і є найгірше місце на болоті… Тримайся за два кроки й не одставай!

Гахнув грім над головою, і на мить видно стало, як удень.

– Гайда, гайда!.. – каже характерник.

Рушили вони вперед, а вітрюган як налетить – просто з ніг валяє! Брьохається Івась у болоті, мацає тичкою дно і вже сам не знає, на якому він світі. Пройшли вони трохи, коли ж у темряві то тут, то там почали загорятися голубі світельця.

– Не дивися, то нечиста сила! – каже характерник. Та руку підняв і накреслив у повітрі Дажбожий знак. – Ану геть звідціля, чортові душі! Найменням Коштрубовим вас заклинаю – згиньте!

Заскиглило у пітьмі, й побачив Івась, як шугонула по воді зграйка дитинчат із палаючими віхтями в руках. Очі їхні були червоні, мов жаруки, а замість ніг – курячі лапи.

– Бачив я вже таке! – каже Івась. – У підземеллі заманило воно мене до…

Та й не доказав – ляснув його характерник по губах.

– Не промовляй тут її наймення, а то лихо нам буде! – каже Йвасеві.

Як щезли огники, то перейшли вони відкриту місцину і зайшли у плавні. Знову вдарила блискавиця, і побачив Івась попереду стару вербу.

– Отам воно, теє городище!.. – каже характерник. – Ще трохи – і вийдемо з багви.

Брьохалися вони, брьохалися в гущині, коли ж почув Івась під ногами піщане дно, а попереду вздрів невисокий пагорб, де росла одним-одна верба. Як вийшли вони на ту гору, то й попадали додолу, так зморилися. Врешті Козуб сів, скинув чоботи й повиливав із них воду.

– А нехай йому всячина! – каже. – Тут і вдень ходити недобре, а що вже поночі!..

Лежить Івась і тільки зіпає – геть вибився з моці.

– Ну, вставай! – каже йому характерник.

Вийшли вони на городище та й стали посередині. Вітрюган свистить та завиває, а як свіне блискавиця, то бачить Івась якісь горбки кругом, ями і залишки земляних валів.

Дістав Козуб ножа, накреслив Коштрубів знак на землі, тоді встромив його посередині та й каже:

– Місяць у небі, камінь у воді, дуб у діброві! Матір'ю сирою землею заклинаю: хто в ній лежить, нехай просинається!

Застугонув вітер у плавнях, а більше нічого не чутно.

– І другий раз! – каже характерник, знову встромляючи ножа в землю.

Гримнуло у небі, а більше нічого не почув Івась.

– І третій раз! – каже характерник, знову заганяючи ножа.

Застогнало щось у землі, та так страшно, що у Івася й чуб дибом став.

– Хто збудив мене?

– Се я, бісуркан-характерник, пречистої Панни лицар!

Сяйнула тут блискавиця, та така яскрава, що на мить обоє аж посліпли.

– Що тобі треба, бісуркане?

– Вкажи шлях оцсьому козакові, що образ Божий на собі має!

Тут зареготалося у землі, та так, що аж пагорб задвигтів.

– Чого ж ти мертвого питаєш, як живий про сеє зна!

– Хто?

– Той, хто в залізах карається й Божого світа сто год не бачить!

Ударив себе характерник по лобі.

– Батьку Дажбоже, славен Трояне! – каже. – Так он про що богатир казав!

Та й витяг ножа із землі. Тут вітрюган заревів, як навіжений, а голос і каже:

– Чую, чую… Троянів знак наді мною! Несіть його в Україну, і хай станеться те, що має статися! А станеться таке, що білий світ перевернеться…

Уклонився характерник і Йвася змусив уклонитися. А тоді розсипав по землі хрестом жменю жита і промовив:

– Нехай душа твоя упокоїться в Ирі Дажбожому!

Шалено застугонів вітер, і блискавиці почали бити раз за разом.

– Куди тепер? – питається Івась, коли вони спустилися до берега.

– У Січ! – каже характерник.

Як посідали вони на коней, то пустилася така злива, що світа не стало видно за нею. Насилу добилися до Січі, а в брамі вже стоять козаки зі смолоскипами і Богун із ними.

– То як? – питається в характерника.

Той на Івася кивнув.

– Дай-но йому що вдягти, бо мокрий мов хлющ! Хто біля льохів чатує?

– Мої хлопці, – каже Богун, кидаючи Йвасеві свою кирею. – А що?

– Ключі у кого?

– В осавула, та він уже спить…

– Буди, – каже характерник. – І жаровню звели запалити. Шукали ми те, що під самісіньким боком у нас!..

От заїхали вони в січову кріпость та позлазили з коней.

– А що ж у тім льоху? – питає Івась.

– Зараз побачиш!.. – каже йому Козуб. – Недарма тебе з того замку на Запорожжя закинуло!

Аж тут і Богун іде з ключами, а за ним двоє козаків казан із жаром несуть.

– Се ми в глибку спускаємося? – питає Івась, коли характерник одімкнув перші двері й рушив униз камінними східцями.

– А то ж куди!

Семеро дверей було в тім льоху, й усі довелося ключами одмикати. Як розчахнулися останні двері, то побачив Івась січову в'язницю, де завжди тримали харцизів та душогубів.

– Здоров, собако! – каже характерник, підіймаючи вгору смолоскипа.

Брязнуло щось під муром, а потім зареготалося так моторошно, що Йвасеві аж мороз по шкурі пішов.

– A-а, прийшов, кручий сину? Де ж ти ходив оцеє так довго, щоб тебе земля свята ковтнула!

Був то старезний горбатий дідуган, прикутий ланцюгами до стіни. Давно, либонь, сидів у льоху, бо геть одіж на ньому потліла й замість нігтів достеменні пазуряки повиростали.

– До кого се він? – каже Івась.

– До тебе, козаче… до кого ж іще! – каже характерник. А тоді взяв кочергу, що стриміла в жаровні, й тицьнув розпеченим кінцем горбаня у груди. – Ану викладай усе, нечиста сило!

– Та хто се такий?! – питає Івась.

– Скубрій зовуть його, – каже ззаду Богун, – а закував його ще гетьман Байда…

Горбань заплигав на місці, наче павук.

– Знак на тобі, знак на тобі! – та й показав пальцем на Івася. – Значені ви всі, щоб вам добра не було!

– Хто се значений? – не втямив Івась.

– Ти, ти… і всенький рід твій! – зареготався горбань. – Як спалили шеремети храм пречистої Лади на Заруб-горі, то наклав Дажбог знак на ваше кодло… Коли прийде чорна година для України, то найменшого в роду знайде Троянів Оберіг, і мусить він із ним іти в Україну, щоб одмінити лихо!

– Те ж саме і Злата з чарівником казали мені у замку… – прошепотів Івась характерникові.

– Замкнути коло ти повинен, песький сину!.. – хрипів чаклун. – Є в Україні кількоро душ, як оце я, і всіх ти повинен знайти, – а як дійдеш до останнього, то коло замкнеться, коло замкнеться! Сьомий і буде тим, хто прийде в Запорожжя! Стане він гетьманом над вами і запалить усю Україну!

– А з тими що станеться? – питає Івась.

– А ті всі помруть… ті всі помруть! Ти принесеш їм смерть, чортова дитино!

– Чому? – питає Козуб.

– Оберіг відпускає їх, щоб не мордувалися на сім світі, щоб не мордувалися на сім світі!

Мовчали всі, і тільки чутно було, як тріщать смолоскипи та хрипко сапає горбань під муром.

– А хто буде первим? – питається Івась.

Брязнув ланцюгами чаклун.

– Другим буде… другим, вража дитино! Він старий, як земля! Іще в Ладимира-князя служив і киян у Почайну заганяв, щоб їх попи-ромеї похрестили… а тепер смерти у Бога просить, смерти у Бога просить! Щодня просить, а її нема та й нема!

І горбань зареготався.

– А хто ж перший? – спитався характерник.

Та чаклун знай реготався, аж луна котилася підземеллям. Узяв характерник кочергу і хтів було знову тицьнути Скубрія в груди, та Івась перепинив його.

– Не треба, – каже.

– А то чого? – питається Козуб.

Сумно посміхнувся Івась.

– Хіба ж ти не втямив іще?

– Ні.

– Він первий і є, – каже малий козак. – На нього й отой запорожець показав, що я його зустрів у степу… та невтямки мені тоді було!

Та й замовк. Тихо зробилося в підземеллі, й тільки смолоскипи тріщали та живиця скапувала додолу палахкими краплями.

– Чи з тобою Дажбожий оберіг? – питає врешті чаклун.

– Зі мною, – каже Івась.

– Ну, то відпусти мене, бо вже пора…

Потягнув Івась за поворозки та й дістав із-за пазухи камінну ляльку. Глянув на неї чаклун і похитав головою.

– Авжеж, се він і є!.. Стільки людей лягло, аби зо світа його звести… а він знову вернувся!

І зареготався горбань, роззявляючи широкого жаб'ячого рота і брязкаючи залізними ланцюгами, а далі обличчя його посиніло, перекривившись нелюдською гримасою, а тіло струсонуло так, що якийсь із ланцюгів урвався і, свиснувши Івасеві коло вуха, вдарив у стіну. Простісінько на очах мінявся чаклун: він танув і танув, скапуючи на долівку, неначе віск, аж ось залізні пута звисли й загойдалися туди-сюди, гублячи додолу краплі того, що було ще хвилю тому людиною.

Як вийшли козаки із льоху, то Богун і каже:

– Коли б мені хто розказав про такеє диво, то я йому по гамалику надавав би за брехні! Треба б по чарці перехилити чи що…

– Шинкарі вже, певне, сплять, мов ховрахи, – мовив характерник.

– Дарма, – каже хтось із козаків, – збудимо!

Озирнувся Івась, аж тут і Ганжа з Кривоносом.

– Гайда, – кажуть. – Треба побалакати за все як годиться!..

Спустилися вони в січове передмістя та й завернули до шинку, де ото колись разом сиділи. Богун і заторготів шаблею в шибку.

– Кого се там лиха година принесла посеред ночі? – питаються у хаті. – Дня замало, еге?

– Одчиняй, вражий сину, бо нам випити хочеться! – каже Богун.

– А дулі не хочеться під самого носа? – питає шинкар. – Завтра приходь, обіяснику!

Як гахнув Богун руків'ям шаблюки у вікно, то воно й вилетіло к лихій матері.

– Ти кому се дулі сукаєш, чортова тінь?! Ти козацького звичаю не знаєш, січову старшину за ніщо держиш, еге? Ану одчиняй, бо хату запалимо… остатній раз кажу!

– А прив'язати його до стовпа, скурвого сина, – та киями, киями! – каже Івась.

Заметушилося в хаті й шатнулося притьма до дверей.

– Ой вей-мір, – каже шинкар, впускаючи їх до сіней, – таж я не бачив, що се такі славетні панове до мене добиваються! Цвіт низового лицарства, на всю Польщу та Вкраїну козаки! Аби знаття, що ви прийти маєте, то всеньку ніч не спав би та все чекав на вас, як на самих дорогих гостей! Напік би і насмажив найліпших потрав для такого ясновельможного панства!

– Ото неси на стіл, що маєш печеного і смаженого, – каже Богун, – та горілки побільш, то, може, ласки у нас заробиш, а не київ на майдані!

– А цьому козакові меду звари, – каже Кривоніс, показуючи на Івася. – Та хутчіш… одна нога тут, а друга там!

От випили вони по першій, Богун і каже до характерника:

– Та й що тепер думаєш робити?

– А що, – каже той, – що ж тут і гадати! їхати треба.

– Коли?

– А взавтра і виїжджати, коли ж іще!

– Оно й так уже забарилися! – вкинув Івась, тримаючи обома руками кварту з медом.

Подумав Богун трохи.

– Супровід вам дати? – питається. – Сотню козаків можу вирядити, а то й дві!

Махнув Козуб рукою.

– Та хоч цілий курінь! Оружжя тут не поможе, бо не людська, а пекельна сила на заваді буде!

– Найліпше вдвох їхати, – каже Івась.

Глянув на нього характерник і кивнув.

– Правду кажеш, козаче. Двом найспособніше, бо не так ув око впадатимуть! Як не зустрінемося з татарами, то все буде й гаразд…

Порадилися запорожці між собою, то Кривоніс і каже:

– То що вам треба для сього діла? Із кошової скарбниці видамо все, чого забажаєте!

Характерник зітхнув.

– Коней треба передовсім! У нього, – кинув на Івася, – жеребець, як огонь, а мій підбився вже і для далекої дороги негодящий. І ще поводового коня, щоб на заміну був.

– Се дамо, – каже Богун. – Ще що?

– Оружжя, – каже Козуб. – Пістолів по два кожному, два мушкети і горлача. Пороху, куль та кременів запасних.

– І се буде, – каже Кривоніс. – Ще?

– Вдягти треба козака. Печерами та болотами лазив, то геть обносився.

– А харчу?

– Харчу багацько не братимемо. Конятини сушеної, сала, пшона та соли – то й усе!

– Як од татар прийдеться втікати, то краще порожнем, – знову вкинув Івась.

Зиркнули запорожці на нього, а Богун йому чуба розкуйовдив та й питає:

– Не страшно в такії мандри пускатися?

Івась і губу закопилив.

– А козакові що! Раз мати породила, раз і помирати! То нехай школярі по запічках сидять!

Засміялися всі, та якось невесело.

– Коли думаєш рушати? – питає Ганжа.

– Та, певне, завтра пополудні… – каже характерник. – Коней доведеться перекувати, та й поки зберешся!..

– Ну, то дивися! – зітхнув Богун. – Поможемо, чим Бог послав, а там пильнуйте…

– То й ходімо, – каже характерник. – Бо вже пізня година, ще й завтра вставати рано…

Кинув Богун шинкареві золотого, та й подалися запорожці у кріпость, а Йвась із характерником до хати пішли.