Текст книги "Пекельний звіздар"

Автор книги: Александр Варго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Той неохоче потягнув за поворозки і дістав з-за пазухи оберіг.

Була та лялька темна мов земля, та як упало на неї світло, то сяйнула вона блідим відкидом, а потім замигтіла ряснобарвними блищиками, котрі побігли по ній од низу до верху.

– Господе, Твоя воля! – видихнув старий козак. – Слава тобі, Дажбоже, Батьку наш Всевишній, що на старість сподобивсь я сеє диво уздріти!

– Скільки ж се віків не було його в Україні? – питається другий запорожець.

Характерник гірко всміхнувся.

– На руках і ногах пальців не хватить, щоб тії віки злічити! Остатній раз бачили його у городі Голу ні, котрий був стольним градом України. А було се перед навалою шереметів, котрі Голунь спалили і на Зарубі розруйнували храм пречистої Панни. Тоді пропав образ Лади, мов крізь землю запався, й навіть волхви та бісуркани думали, що се вже назавжди…

– Він і правда під землю запався, бо мені його мертвий богатир передав, которий на давньому городищі похований! – каже Івась.

Богун похитав головою.

– Ото, певне, хтось із захисників того городища! Як пішли звідти шеремети, то рідня й поховала його, як годиться.

– Там видно, що битва була, – каже Івась. – Я на тім городищі гостряки од стріл знаходив.

– Які вони були? – питається характерник.

– Чудернацькі якісь… із трьома ребрами!

Козуб кивнув.

– То шереметів стріли. Пройшла та навала по всій Україні й на кілька віків узяла її в ярмо… Тільки на Січі зуби поламала. Але то давні діла!..

Старий козак глянув на характерника.

– Та й що все це має означати?

– А те, що настала така пора для Вкраїни, котрої не бувало ще, – каже Богун. – Прийдеться нам, Ганжо, в поле рушати… шкода тільки, що не зараз!

– Що не цієї весни, то правда, – каже характерник.

– А чому б то? – питається рудий козак.

Характерник узяв горня й поналивав усім варенухи.

– А тому що прийти повинен чоловік, которий стане гетьманом усім козакам, – і запорозьким, і городовим… На нього й має вказати сей оберіг.

– Коли ж то буде? – питається Ганжа.

Козуб підняв свою чарку.

– Коли Господь дасть, тоді й буде! Ну, давайте… щоб усім було по сім, а нам – по вісім!

Перехилили вони тії чарки, а Йвась із кухля потяг.

– Ляхи ще сотню жовнірів прислали на Січ, – каже Ганжа. – Заїхали у січове городище, як до себе додому, то Максим он із козаками їх як потурив… Мало до щабель не дійшло!

Кривоніс поставив чарку на стіл.

– Хтіли ляшки свою варту біля порохової комори та скарбниці поставити. А мій курінь саме в городищі вартував. Я до ротмістра, а він і балакати не хоче! У них, бачте, наказ од пана гетьмана коронного! А ти, каже до мене, мугиряко репаний, слухатися повинен!

Усі зареготалися.

– Мене, полковника Кривоноса, мугирякою назвати? Як дав я йому, то він і ноги задер. Його поплентачі до мене, коли ж глянуть, – а хлопці вже мушкети на них понаводили! Коли ж і кошовий іде. Звелів ляшкам забиратися з Січі, бо за угодою можуть вони лише на Хортиці стояти!

– Розперезалися ляхи… гуляють не в свою голову! – буркнув Ганжа.

– Наливайка на них немає! – укинув Івась, догризаючи поросячу ніжку.

Усміхнулися всі, та якось невесело.

– Гаразд, – підводячись, каже характерник, – підемо ми… Коли що, то знаєте, де нас шукати!

– То він у тебе живе? – питається Кривоніс.

Характерник надів шапку і шаблю взяв під пахву.

– Та невдовго йому на Січі пробувати! Певне, скоро прийдеться рушати нам у дорогу… й сам не знаю, куди!

– Ну, то нехай береже тебе Господь і Матір Божа, Пречиста Лада! – каже Кривоніс до Івася.

А той уклонився мовчки, та й подалися вони надвір.

Жеребці надворі вже застоялися й аж конов'язь гризли од нетерплячки.

– Та постій же, чортів сину! – каже Івась гнідому, вилазячи у сідло. – Оцеє напхавсь поросятиною – насилу до стремена дістаю!

– Ну що, – каже характерник, коли вони заїхали у січову браму, – втямив, з ким то ми балакали?

Івась кивнув.

– А певно!

– То з ким?

– Хто ж Ганжі, Богуна та Кривоноса не знає! Се ж перві лицарі на Вкраїні. Не був би я козак, якби за них не чув.

– Як треба буде, то вони завжди у пригоді тобі стануть, – каже характерник. – Бо й вони служать тому ділу, що й ми оце з тобою! Второпав?

– Авжеж, – каже Івась.

– Ну, то начувайся!

От приїхали вони до стайні та й розсідлали коней. Івась припнув гнідого надворі та почав у стійлі поратися, а Козуб повів свого жеребця до кузні, бо підкова на передній нозі вже геть одривалася. В Івася клопоту було по самісінькі вуха: напоїв коня, почистив згреблом, а тоді запровадив до стійла й засипав йому ячменю.

– Ну, – каже, – бувай же здоров! І стійло не ламай, а то нам лагодити доведеться.

Гнідий заіржав наздогін, а Йвась махнув йому рукою і вийшов зі стайні.

Надворі вже й вечоріло. Над Дніпром стелився туман, а в церкві дзвонили до відправи. Завернув Івась за ріг, аж тут наперестріч йому ватага хлопчаків.

– Ну, здоров! – каже один, заступаючи дорогу.

Глянув на нього малий козак і бачить: їй-бо, одоробало якесь. Мармиза, хоч цуценят лупи, безесна та драпіжна, носяра з барабулькою на кінці, а на голові оселедця немає.

– Здоров! – каже Івась.

– Щоб тебе кіт поборов! – каже одоробало, а тоді як пхне Івася в груди.

Заточився малий козак, та вдержався на ногах.

– А тебе, – каже в одвіт, – кобила… та, що вчора била! – та й собі як пихицьне, то те одоробало так і заорало носом у кізяки.

Хлопчаки зареготалися, а мордань підвівся і давай кізяки обтрушувати.

– Диви, – каже, – який змисний! Ти хто такий, га?

– Козак я, – каже Івась, – хіба не видно! А ти хто?

– Теж козак… а що, не бачиш?

– Ні, – каже Івась.

– А се чому?

– А оселедець твій де? – питається Івась. – Згубив? Чи, може, пацюки відкусили?

Мордань упритул підійшов до Івася, а хлопчаки за ним підступилися. Було їх душ із п'ять, усі босі й убрані в якесь лахміття – глянути нема на що.

– Ти диви, – каже мордань, – та се панич якийсь! Шабля в нього при боці, чоботи добрячі… Може, поділишся? Бо я ось геть на пси перевівся, як той лапко ходжу!..

Бачить Івась, що непереливки буде. Хлопці всі вищі за нього і, певне, старші – ото зараз маку втруть!

– І могорич не виставив, – каже далі мордань.

– А за що се тобі виставляти? – питається Івась.

– Не мені, – каже мордань, – а нашому куреню! За те, що у Січ прийшов.

– Ага, – каже Івась, – зараз! А в око не хочеш?

– Ану дай! – скипів мордань.

– А от і дам!

– А дай!

– А зараз і дам!

– А не посмієш!

– Я?! – питає Івась.

Та й гупнув йому під дихало, як дід навчив. Гикнув мордань і повалився додолу, мов сніп.

– Бий його, хлопці! – каже, качаючись по землі. – Се недоляшок… бусурман!

Тут ватага й налетіла на Івася. Вмент із ніг повалили та й ну молотити його чим попадя. Лапнув Івась за шаблю, а її катма, – злупили вже, гицлі!

– Ох ви ж, чортяче насіння! – волає Івась, затуляючись од ударів. – А щоб на вас образи святі падали! А нечиста сила вас побила б! А бодай вас перва куля в бою не минула!

– Бий, забий! – гукнув мордань, схопившись на ноги. А сам прискочив і запоясника Івасевого до себе цупить. Вчепився Івась за колодку, а мордань хап за лезо – та й відскочив назад, вимахуючи рукою.

– О-о-о! – заревів, мов бичок, і сльози з очей біжать по товстій мармизі. – Мене зарізали! Люде, мене на смерть зарізали! Кров, кров біжить!

Хлопчаки й назад сахнулися. А Йвась зірвався на ноги й запоясником крутонув, аж криця блиснула.

– Повбиваю, – каже, – усіх! Де моя шабля? Де моя шабля, га?! Ану оддайте, то помилую всіх!

– А се що тут коїться?! – крикнув хтось ізбоку. – Всім стоять!

Озирнувся Івась, а поруч десь узявся парубчак років чотирнадцяти. Вбраний по-козацькому, ще й червоним поясом підперезаний – знати, що не простий чоловік.

– Пане отамане, мене зарізали! – телесується мордань, показуючи розпанахану долоню. – Осьо киші, киші лізуть!

– Заткай жлукто, бевзю, – каже йому парубчак. – Ніхто тебе не зарізав… живий-бо! А ти хто такий? – глянув на Івася. – І чого в одному чоботі?

Зиркнув Івась, а в нього й справді одного чобота чорт має.

– То Барабаш злупив із нього, пане отамане! – озвався хтось із гурту.

– Так се ви що ж, – каже отаман, – гуртом на нього навалилися, еге?

Хлопчаки мовчали.

– Усі на одного?! – питається отаман, а сам на виду аж потемнів.

Мовчать хлопчаки, як води в рота понабирали.

– То які ж ви козаки після цього! – вибухнув отаман. – Щурі ви, а не козаки! Всім сьогодні звелю оселедці зголити!..

– Та ми не винуваті, пане отамане! – озвалися з гурту. – То Барабаш сюю бучу зняв!

Зиркнув отаман на морданя, а в того з руки кров цебенить.

– Се ти його? – питається Івася.

– Ну, я! – каже той. – А що?

– Добре зробив! – каже отаман.

Повеселів трохи Івась, а то вже й серце у п'яти сховалося: ну ж бо киями скарають за те, що братню кров на Січі пролляв.

– Нехай шаблю мою оддадуть! – каже отаманові.

– То в тебе й шабля є? – здивувався той. І до хлопців: – У кого вона?

Вийшов з гурту замлілий блідий хлопчина та й простягає отаманові шаблю.

– Осьо вона, – каже.

– То се ти, Найдо, – каже йому отаман, – у свого брата козака добро його зрабував? А знаєш ти, що за теє роблять на Січі?

Той мовчить і тільки босою ногою в землі колупає.

– Як один козак у другого що-небудь зграбує чи вкраде, – карбує слово за словом отаман, – то закон такий: прив'язати сього драпіжника до стовпа на січовому майдані й бити киями, поки м'ясо в нього від кісток не відстане!

Івасеві й шкода стало того загнибіди.

– Не треба, – каже. – Він же ж оддав!

Витяг отаман шаблю з піхов і свиснув од подиву.

– Ого! Се де ти її вискіпав таку?

– Козуб сьогодні купив у татарина, – каже Івась. – А що?

– Добряча шаблюка! То се ти джура Козубів?

– Угу.

– Казали мені за тебе… А скільки ж тобі год?

– Вісім… дев'ятий пішов!

Знову зиркнув на хлопців отаман.

– Бенцвали, остолопи… на меншого гуртом напали! – Та й до Івася: – Що з ними вчинити, кажи?

– Нічого, – каже Івась, узуваючи другого чобота. – Нехай ідуть собі… дарую їх життям! Але щоб пам'ятали мою добрість.

Отаман подумав.

– Добре, – каже. – Барабашеві десять палиць, а ви, бенцвали, під курінем три ночі будете спати! Всім ясно?

– Усім, – кажуть хлопці.

– А що треба сказати?

– Дякуємо, ясновельможний пане отамане, за твою панську ласку! – прокричали всі гуртом.

– Ото начувайтеся мені! – Й до Івася: – Держи свою шаблю. Вмієш орудувати?

– Трохи.

– А де живеш?

– У характерника.

– Як звешся?

– Івась.

– А прізвисько?

– Галай.

– А той Галай, що з Наливайком колись ляхів карав, не родич тобі?

– То дід мій, – каже Івась.

Хитнув головою отаман.

– Я курінний над хлопцями-недолітками, Шостак прозиваюся. Хочеш козацькому ділу вчитися?

– Хочу.

– Он там у долині, за могилою, – показав Шостак на той берег Дніпра, – Барило щодня навчає хлопців на шаблях битися і з огневої стрільби влучати. Приходь.

– Прийду, – каже Івась.

А отаман знову зиркнув на нього.

– Ох і пошарпали тебе! – каже.

Мацнув Івась по обличчю, а з брови кров так і побігла. Взяв він землі, поплював у долоню, замісив та й заліпив тую рану.

– Нічого! – каже. – Якби один на один, то дідька лисого мене здолали б!

– Ото й молодець, – каже отаман. – А зараз ходи здоров! Та не забудь завтра до Барила заявитися.

Вклонився Івась отаманові, шаблю під пахву та й подався геть. Минає пороховий льох, аж здоганяють його двоє хлопців – Найда і ще якийсь козак.

– Ти чуй, – каже Найда, – ти, теє… не держи зла на нас! То ми з дурного ума, сказати б.

– Я не держу, – каже Івась. А сам іде й не дивиться на них.

– То Барабаш винен, – каже другий хлопець. – Він як побачив, що на тобі шабля й чоботи, то в нього аж слина покотилася!

Обернувся Івась.

– Тебе як зовуть? – питає того хлопця.

– Ладько.

– А тебе?

– Найда.

– Кабаном його ще прозивають! – вкинув Ладько.

Глянув Івась та й здивувався: був той Найда малий та худий, мов скіпка.

– А чого ж се? – питається.

– Бо як по правді, то зветься він Білан, а Найдою вже на Січі прозвали. То ми його дражнимо: Білан-Кабан, Білан-Кабан! Або: кабан дикий – хвіст великий! Кабан дикий – хвіст великий!

– Не слухай його, – каже Найда, – він дурний. Прийдеш завтра шеримерції вчитися?

– Я слово дав, – каже Івась, – а для козака слово – закон! Козак сказав – козак зробив. А хто такий Барило?

Усміхнувся Найда по самі вуха.

– О-о, – каже, – то не братчик, а золото! Над куренем нашим його кошовий настановив, щоб опікувався нами і козацькому ділу навчав.

– Та й що ж ви там робите?

– З пістолів, мушкетів та яничарок поціляємо, з луків стріляємо і верхи їздимо.

– А ще у війни гуляємо! – вкинув Ладько.

– Як се? – питає Івась.

– А половина куреня у старому городищі залягає, а друга половина старається їх вибити звідтіля. Як до шабель доходить, то не одному голову розбивають!

– А шаблі у вас які?

Ладько засоромився.

– Таж які… дерев'яні, звісно! Мало в кого справжні є, та Барило й ті не дає з собою брати. Ще, каже, покалічите одне другого нехотя!

– Щастя ваше, – каже Івась, – що я шаблюку не дістав із піхов! А то не одного пощербив би.

– А чого ж не дістав?

– Бо гріх козакові на козака руку здіймати! Дід казав: не можна проливати братню кров. То нехай ляхи да недоляшки одне одному голови стинають! А ви й накинулися на мене гуртом…

– Та то Барабаш усе!.. – каже Найда.

– А чого се в нього чуба немає? – питається Івась. – Се ж ганьба козакові, ще й яка!

Зареготалися хлопці.

– А він сало в кашоварів поцупив!

– Сало?! – перепитав Івась.

– Атож! То за те йому так усипали, що й дупа впоперек репнула, а тоді оселедця обрізали. Ходить тепер, як потороча!

– А чого ж се так скарали його немилосердно? – питає Івась. – Бо дід казав, що хлопців на Січі не дуже лупцюють, поки не виросли ще!

– Таж сало в нього так і не одняли! – каже Ладько. – Гналися кашовари за ним через січовий майдан, а він у старому льоху замкнувся і, поки двері виважили, то весь шмат змаламурити встиг!

– А там отакенний кусень був! – розвів руками Найда.

– Весь курінь пісну кулешу того вечора їв, – докинув Ладько.

Покрутив Івась головою.

– Здуріти можна!

– Та Барабаші всі такі! – каже Ладько. – Он дядько його, розказують, поїхав у Переяславі до кума в гості на Різдво. А той виставив на столі ріжних потрав і ринку з варениками. То дядько той як закричить: «Утікайте пироги – їдуть ваші вороги»! – да за тую ринку, да до себе посунув, да як почав жбурляти вареники до рота… всеньку макітру в копи вклав! А тоді голову туди застромив і підлеву з шкварками геть чисто вихлебтав. Та й не лисий.

– Ото добре ти того Барабаша запоясником чикнув! – каже Найда.

Насупився Івась.

– Та сам він порізався, – каже неохоче. – Вхопився, дурень, голіруч за лезо, а жало, як огонь!

– То ти в характерника живеш? – питає Найда.

– Угу.

– То се він тобі шаблю купив?

– Угу, – каже Івась.

– А певно, – каже Ладько, – він багатий, мов кримський хан! У нього скрізь по двору гроші закопані – й під хатою, й по кутках обійстя, і біля криниці. Ще й у печі замуровані, й коло припічка.

– А ти наче сам і бачив, як він теє закопував та замуровував! – не втерпів Івась.

– Так люде ж кажуть! До нього недужі та стражденні приїжджають із самого города Київа – й усіх він зціляє.

– Таж він гроші за теє не бере, всі знають! – каже Найда.

– А бере те, що дадуть! – заперечив Ладько. – А дають стільки, що будь-будь! Либонь, і кошовий стільки од короля жалування не має. Бо той характерник од усякої недуги лік знає.

– Що правда, то не гріх, – каже Найда. – Чорти до нього щоночі до хати злітаються і все йому розказують: яке зілля збирати, як зціляти… А він тільки орудує ними. Одному каже: полети за синєє море та принеси такої й такої трави, а другого на Литву посилає чи у Крим, де чарівні мазі роблять… О, то відьмак ще той!

Сплюнув Івась під ноги.

– Брехні, – каже, – то все! Я у його хаті ночував, то ніяких чортів не бачив. А що знає він лік од усякої хвороби, то се йому Бог теє знання дав. Бо чорти тільки шкоду роблять людям!

– Ну, не знаємо… – каже Найда. – Балакають таке!..

– Ох, дивися, – каже Ладько, – а то чорти як ЗЛЕТЯТЬСЯ!..

– А що козакові чорти! – каже Івась. – Козак і сам чорт! Он, кажуть, Богун у самісіньке пекло спустився та як дав їм там усім чосу – вони там од нього тікали, як опарені!

Хлопці перезирнулися.

– Добре, – кажуть, – нам пора… а то на вечерю запізнимося. Там як прийдеш у свинячий голос, то тільки облизня вхопиш! То будеш завтра у Барила?

– Буду, буду! – каже Йвась. – Ідіть собі, вечеряйте…

Та й подався у передмістя, бо вже й смеркати почало.

Характерник сидів на присьбі й курив люльку.

– Ого, – каже, глянувши на Йвася, – добряче тебе пощербили! Хто се?

– Та… з хлопцями зчепився! – каже Івась неохоче.

– І як?

– Та так… не дуже!

– А чого ж так?

– Бо гуртом навалилися… Хто такий Барило?

– О, – каже характерник, – се рубака та зух, що небагацько таких є на Запорожжі! А що?

– Він козацькому ділу навчає. Піду завтра з хлопцями.

– Той научить, бо ріжні фортелі знає… – каже характерник. – А от болотом ти дарма рану заліпив!

– Чом би то?

– Зараза може підкинутися. Ходи-но до хати!

Як зайшли вони в світлицю, то Козуб посадив Івася на лаві й обмив грязюку з лоба.

– Гарно тебе садонули! Ногою, певне, бо геть брова репнула.

– Пусте! – каже Івась. – До весілля загоїться.

– То нащо ж до весілля чекати! – каже характерник. – Зараз і гоїти будемо.

– А як?

– А от побачиш! – каже характерник.

Та й притулив долоню до тієї рани. Защеміла вона, а далі й запекла немилосердно, та не встиг малий козак і стямитися, як ущух лютий біль. Запаморочилася йому голова, попливло все увіччю й провалився він у якусь дрімоту, а крізь неї долинув до нього тихий-тихий шепіт:

– За лісом за пралісом два кийви на мечах б'ються. Вони б'ються-рубаються, мертвою кривлею обливаються. Піду я, відун-бісуркан, до тих кийвів, стану їм такеє речення казати: «Ой ви кийви, княжії вої, білеє тіло ви не затинайте, мертвої крови дарма не проливайте! Підіть ви, княжі кийви, на гору Заруб, принесіть живої води, що з Велесової кирниці біжить, – щоб Івася, внука Троянового, воя Дажбожого, уздоровити, білеє тіло його зцілити». Місяць у небі, мрець у землі, дуб у діброві. Як у того мерця рани не болять, так щоб і в Івася, внука Велесового, воя Троянового, рани не боліли да не щеміли. Слово моє тверде як камінь. Амінь.

Струснув Івась головою й прокинувся.

– А далі що? – питається.

– Все, – каже характерник.

– Як то – все?

– А помацай!

Мацнув себе малий козак по лобі й не знайшов рани.

– Диви! – каже. – Де ж се вона поділася, в дідьчої мами? Допіру ж була!

А Козуб зареготався.

– На ось! – та й простягає йому люстерко з венеційського шкла.

Зиркнув Івась у теє люстерко і почув, як мороз побіг йому по шкурі: там, де брова була розбита, білів шрам, тонесенький, мов павутинка.

– Господе, Твоя воля! – видихнув малий козак. – Великії ж дива твої, Батьку Трояне! Як се ти робиш… га, Козубе?

– Се ще диво невелике, – каже йому характерник, забираючи люстерко. – Рани гоїти просто, коли в чесному бою їх заробили. А от як приходять люде, котрих на смерть закляли!..

– То що?

– Всяк буває! – нехотя каже характерник. – Як яке прокляття.

– Хіба вони ріжні бувають? – питається Івась, знай мацаючи себе по лобі.

Козуб зітхнув.

– Є прокляття знайдене і прокляття набуте… І те, і те одвертати не можна. Бо як одвернеш, то на тебе воно переходить.

– А що ж то за ріжниця між ними?

– Знайдене – се теє прокляття, що стереже давні могили і закопані скарби. От узялися зараз козаки розкопувати кургани та добра там шукати… а в тих курганах прах мертвих воїнів лежить! Хто зачепить його, то довго на світі не житиме. А набуте прокляття ще гірше. Є люде, що батька да матір не шанують. За те падає на них прокляття Господнє, і навіть давні волхви, що могуть свою брали од самого Дажбога, не подужали б зняти його… не те, що я, відун-бісуркан!

– А нехай Господь милує од такого! – каже Івась. – А хто такі ті кийви, що ти про них ото балакав?

– То за давньої України прозивалися так вільні люде, що носили оружжя, – як зараз оцеє козаки чи шляхта у ляхів, – каже характерник. – І Київ звався тоді Кийвів, себто козацька столиця. Та то такі давні діла, що ніхто зараз про них і не пам'ятає…

Позіхнув Івась і знову покрутив головою.

– Ох, – каже, – як упаду зараз спати, то за всі голови!

– Ну, то лізь на піч, – каже характерник. – А я ось казку розкажу…

Уклався Івась на черіні, а Козуб горізнач на лежанці ліг.

– Давно-давно, із нащада світа, не було ні неба, ні землі, – почав він. – Було тільки синє море, а над тим морем повівав дух Господній. Була тоді на світі лише матір Лада, пречиста Панна, одним-одна, як палець. От народила вона од духа Божого братів-двійнят – Дажбога і Чорнобога. Як уродилися вони на світ, то були геть однакові, й не знав ніхто, що один добро чинитиме, а другий лихо коїти буде… Як підріс Дажбог, то обернувся в сизого голуба, а матір Ладу вчинив голубкою. Сіли вони на тому яворі, що посеред моря стояв, та й вирішили вчинити небо і землю…

– А чого ти кажеш то Дажбог, то Троян, а то Велес?.. – питається Івась.

– Бо в Господа нашого семеро імен, – справжнього ж його наймення не знає ніхто. Кажуть, знали його давні волхви, та вже і кістки їхні в землі зотліли!.. – каже характерник.

– От пірнув Господь на дно до моря та й дістав жовтого піску. Як посіяла його матір Лада, то сталася земна твердь. Пірнув Господь удруге на дно до моря та й дістав синього каміня. Як посіяла його матір Лада, то сталося небо, а на небі сонце, і місяць, і зорі та зірниці…

Аж побачив теє клятий Чорнобог, та й заздрісно йому зробилося. А що, думає, хіба я гірший? От порину на дно морське, винесу піску та й створю собі землю, щоб панувати на ній, аж поки світ знову стане молодий! Як подумав, так і вчинив. Пірнув на дно, набрав у рота піску та й вертається на білий світ. Допіру на сушу виліз, а пісок той почав у нього в роті рости. Росте та й росте, вже і носом лізе, і ротом, і вухами. Став клятий плюватися на всі боки. Де плюне, – там і гора виростає, де харкне – там скеля. То була земля рівна та гарна, а як заплював її Чорнобог, то сталося на ній скелля та бескеття. Розгнівався Дажбог, та що вдієш, – скоєного вже не поправити… От почав творити Господь зілля всяке, деревляччя та звірів. А Чорнобог підглядає та й собі за Господом усе повторює, мов тая мавпа. Тільки ж виходить у нього все навпаки. Господь створив жито, а в Нечистого вийшов осот, Господь створив корову, – а в Чорнобога вийшла коза, Господь створив гуску, – а в Чорнобога вийшла ґава. Отак і завелося на землі всякого непотрібу…

– А чого ж Господь не одвернув усе теє назад? – питається спросоння Івась.

– Бо не переробляє він того, що вже зроблено, – каже характерник. – А чого, то тільки йому й відомо… От став тоді Чорнобог жити на тих горах, що сам ото і створив. Тільки ж нудно було йому самому. Прийшов він до Господа та й просить: «Дай, Боже, мені побратима, щоб не поневірявсь я, нещасний, сам по білому світові»! Господь і змилувався над ним. «Вмочи, – каже, – руку у воду та бризни перед собою – тут тобі й буде те, що ти хочеш»! Вмочив Нечистий руку та як бризне – з тої краплі й утворився чорт. Зрадів Чорнобог, що таку силу дав йому Троян, та й почав бризкати на всі боки. Постала з тих крапель сила-силенна чортів та бісів – і малих, і великих, і водяних, і лісових, і хатніх, і комірних, і стайняних… Почали вони й у небі літати, й під водою плавати. Бачить Дажбог, що біда зовсім, та й вирішив створити людину, щоб білий світ звеселити хоч трохи. Взяв глини, замісив її та й виліпив чоловіка. От поклав його на сонці сушитися, а сам десь пішов. Як ішов, то звелів собаці стерегти чоловіка, щоб якого лиха не сталося. А собака на ту пору був не в шерсті, як зараз оце, а голий, мов бубон. Зробилося йому холодно, то ліг він коло чоловіка, скрутився бубликом і заснув. Побачив теє клятий Чорнобог, підкрався до чоловіка й геть обплював його. Приходить Батько Дажбог, глянув – та й руками в поли вдарився. «Що ж ти, – каже до собаки, – оце накоїв, превражий сину? Я ж тебе на чатах поставив, а ти»!.. Соромно стало собаці, він і каже в одвіт: «Хіба ж я винен, Господе! Ти шерсти мені не дав, то я і заснув на чатах…» Побачив Троян, що таки правда воно, та й начарував, що вмент укрився собака шерстю від ніг до голови. Тільки ж одна була заковика: що з чоловіком робити? Скоєного вже ж назад не вернеш!.. Узяв Дажбог та й вивернув чоловіка наопач, аби теє неподобство сховати. От і вийшло, що чоловік не лише Господнє творіння, а й від Нечистого в ньому чимало є. А кому служити, то це сам чоловік вирішує: чи Богові, чи Чорнобогові… Хіба ж не правда?

Та Йвась того вже не почув, бо так міцно спав, що хоч із мушкета стріляй – все одно не збудиш.