Текст книги "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

Автор книги: Юрій Сорока

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 50 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

VI

Наступного ранку поляки вирішили відводити стомлене надто довгим перебуванням на полі бою військо назад і будувати табір, залишаючи все ж посилений загін у зайнятих напередодні шанцях на греблі через Пиляву. Жовніри, котрі ледве трималися на ногах, почали влаштовувати ваґенбурґ, але дуже скоро стало зрозуміло, що така справа їм не під силу – місцевість, яка являла собою накопичення пагорбів і боліт, порізана струмками і очеретяними балками, робила марними всі спроби утворити щось хоча б віддалено схоже на польову фортецю, схожу на ту, котра височіла на протилежному березі і спрямовувала на польське воїнство жерла десятків гармат. Вози периметра вгрузали в болоті, роблячись зовсім неефективними з точки зору захисту, а шанці одразу ж наповнювались жовтуватою смердючою водою підповерхневих вод. Нарешті, після добрих десяти годин напруженої і виснажливої роботи, обозна челядь і жовніри змогли побудувати шість окремих обозів на пагорбах, але ці не зв'язані між собою табори були надто слабким захистом – окрім того, що кожен з них міг бути захопленим окремо від інших, вони стояли нерівномірно і замість чіткої лінії оборони являли собою хаотично розкидані полем накопичення людей, тварин і куп табірного майна. Помилковість прийнятого рішення про похід до Пилявців ставала все більш зрозумілою, не дивлячись на оптимістичний настрій Ієремії Вишневецького і його пафосні вигуки:

– Я не хочу чути про подальше укріплення табору! Ми й так утратили для цього багато дорогоцінного часу! Потрібно розвивати наш успіх на греблі й атакувати!

Однак на цей раз Заславський, до якого незабаром приєднався й Остророг, виявили не властиву для них раніше твердість у суперечці з князем:

– Так битви не ведуться, пане Вишневецький! – віддувався, немов ковальський міх, Домінік Заславський. – То є авантюра! У разі якщо Марс не буде на нашому боці, ми ризикуємо потерпіти нищівну поразку і втратити військо, на цей раз остаточно. Ми оголимо Польщу до самої Варшави, кинувши її під ноги хаму!

– Марс завжди на боці хоробрих, князю! – насмішливо сказав Вишневецький. Він поки ще сподівався на підтримку Конєцпольського, але той лише щось невиразно мугикнув і замовк. Вочевидь, сину покійного коронного гетьмана теж була не до вподоби можливість розпочинати бойові дії без належним чином побудованого табору. Розбіжність у поглядах і діях верхівки польського війська робилась усе більш поглибленою.

Після обіду шляхта, котра вважала для себе принизливим тримати в руках замість зброї шанцевий реманент, почала герці з охочими від козацького табору. До цього, окрім іншого, її спонукали насмішливі крики і свист козаків, які відверто глузували з поляків – вони знаходили найдошкульніші слова, описуючи борсання коронного війська в баговинні і марні спроби побудувати табір. Один за одним виїздили на берег Пиляви перед греблею польські лицарі, гордовито випинали груди і шипіли у відповідь на кепкування козаків, обзиваючи тих «хлопами» і «схизматичним бидлом». Скоро закипіли й перші бої. Де один на один, а де й цілими загонами схрещували бойову крицю бундючні польські пани з відчайдухами-запорожцями і кращими з-поміж рубак реєстрового війська. Летіли гарячі коні, дзвеніли шаблі і вигукували в гарячці бою лиховісні хрипкі голоси. Значна частина козацького табору піднялася на окопи, аби не пропустити видовища, до якого завжди були ласі в козацькому колі. Зійшов на вогку глину валу навіть сам гетьман. Мовчки стояв він, оточений почтом генеральної старшини – трохи позаду гетьмана, покусуючи билинку, завмер генеральний обозний Іван Чорнота, поряд з ним, застромивши великі пальці рук за шовковий очкур, генеральний суддя Семен Бреус, трохи поодаль, посмоктуючи люльки, генеральний писар Іван Виговський і генеральний осавул Михайло Лученко. За їхніми спинами завмерли десяток гетьманських джур. Хмельницький деякий час мовчки спостерігав за герцями, після чого мовив бадьорим голосом, звертаючись до старшини:

– А славна втіха панам-молодцям, чи не так, вельможні?

Старшини погоджуючись закивали головами.

– Дарма що ляхи вихваляються своїми лицарськими здібностями. Я от так скажу, що добрий козак ніколи не був гіршим у двобої за ляха, хоч би там його й англійські учителі фехтуванню навчали. Тому що кращої школи фехтування, аніж на Січі-матінці я не знаю! – чистим баритоном відповів моложавий і стрункий Чорнота.

– Але й польські лицарі варті багато, – не погодився з обозним Виговський. – Крім того, судження про англійських учителів – хибна думка подвійно. Варшавська школа нічим не гірша за англійську і навіть німецьку. Я, звичайно, не принижую майстерності січового лицарства, але…

– Але пан Виговський волів би співати дифірамби полякам, аніж радіти перемогам козацтва! – перебив писаря на півслові нахабний голос. Усі, включаючи гетьмана, обернулися. Поряд з генеральною старшиною, зодягнений як простий козак – у кільчастий панцир і розхристаний каптан, з відкинутими за спину і зав'язаними вузлом рукавами й намотаним на вухо оселедцем, стояв уманський полковник Іван Ганжа. Примруживши свої вузькі татарські очі, поглядав на Виговського. Від полковника йшов добре відчутний горілчаний дух.

Хмельницький поморщився. Йому був неприємний вигляд підпитого полковника, хоча він і мусив затуляти очі на поведінку Ганжі, ставлячи на перше місце не його надто вже волелюбний січовий норов, а військове вміння, хоробрість і величезний авторитет серед козаків.

– Іване, припини, – усе ж загрозливо кинув Хмельницький і відкашлявся.

– Як накаже ваша ясновельможність, – Ганжа став поряд з Виговським і, обдавши його пахощами перегару, запитав:

– А як його писарська милість дивиться на те, щоб на герці показати, чого він вартий?

Виговський запитливо поглянув на гетьмана, але той лише, тамуючи лють, зітхнув і відвернувся, притуливши до ока окуляр далекозорої труби.

На кілька хвилин суперечку серед старшини припинили події, котрі розгорнулися на полі перед ними. Там, пустивши коней чвалом, летіли назустріч один одному запорожець у блискучій кірасі і мідному шишаку і закутий у срібний панцир з оздобленими золотом наплічниками гусарський товариш. В променях сонця були добре помітними чорні риски спрямованих у груди один одному списів. Мить – і вершники вдарились, намагаючись вразити ворога і одночасно відвести від себе ворожу крицю лезами шабель, що їх тримали у лівих руках. Не дивлячись на силу удару, обоє втримались у кульбаках і швидко роз'їхались, замірюючись для другого удару. Ще кілька секунд, і знову скажена гонитва назустріч смерті або лицарській славі. На цей раз поляк виявився вправнішим: у потрібну мить він майстерним рухом відбив рихву списа, котра була вже готова вдарити йому в обличчя, і у свою чергу на добрих два ліктя загнав ратище у груди запорожцю, пробивши панцир з обох сторін, аж пофарбована червоним рихва вихопилась за спиною у смертельно пораненого запорожця. Немов підкошений впав відважний козак, а гусарин, зіскочивши з сідла, витяг з грудей убитого ворога зброю, швидко змахнув шаблею, відтинаючи тому чубату голову, і настромив її на рихву. Мить – і він уже у сідлі, високо здіймаючи над головою кривавий трофей, пустив коня риссю в напрямку козацького табору.

– Цо, скурвий набрід? Так ся ми будемо перевадовати [40]40
  Перевадовати (заст.) –переконувати.


[Закрыть]своїх хлопів, альбовєм бидло іншої мови не розуміє! – долетів до старишни насмішкуватий голос шляхтича, і услід за тим мало не під ноги їм полетіла відсічена голова запорожця. – Якщо є ще бажаючі, я міг би влаштувати таким добже пожегнаннє [41]41
  Пожегнаннє (заст.) –прощання.


[Закрыть]із цим світом!

Гусарин голосно зареготав, помітивши, що перед Хмельницьким шикується стривожена його наближенням варта, і повернув коня, поїхавши вздовж козацького окопу. Незабаром йому назустріч виїхав ще один запорожець у червоному жупані і баранячій шапці з червоним шликом і срібною китицею, з вузькою і довгою турецькою шаблею в руці. Виїхав і відчайдушно кинувся в бій. Але, видно, не в добрий час з'явився молодий запорожець на шляху бундючного пана, скоро й він, обливаючись гарячою кров'ю, прихилився до гриви коня – через шию і груди, розпанахавши їх до кісток, пройшла важка і широка польська бойова карабела козацьким тілом. А поляк, розреготавшись ще голосніше, підняв над головою шаблю і нахабним поглядом поглянув у бік, де стояв Хмельницький. Кілька секунд потримав її і, несподівано повернувшись, вдарив лезом по схиленій шиї пораненого козака. Немов кавун, покотилася голова запорожця у стоптане кінськими копитами баговиння. І цієї миті не витримав наруги над честю козацькою полковник Ганжа:

– Гей! А стій, ляше! Бачу я, гарно ти навчився пораненим голови відсікати. На, спробуй мою, кате! – і він повернувся до джур, сиплячи блискавицями з очей, – коня мені, хлопці!

Підвели коня Ганжі. Доброго коня й вірного товариша, котрий не один бій пройшов із запорізьким відчайдухом.

– Час нам, конику-братику, показати поганцеві, почім ківш лиха, – і Ганжа, стромивши руку в кишеню, дістав звідтам грудочку цукру, простягнувши її коневі.

З гиком і свистом з'їхав полковник уманський з окопу. Поганяв доброго гнідого коня, зважував на руці важку свою карабелу.

Без зайвих розмов схопився він на шаблі з поляком, б'ючи жорстоко, з відтяжкою і замахом. На лету змінював напрямок удару, користуючись улюбленими прийомами самих поляків, посилав коня то з одного боку, то з другого, примушуючи тварину бити ворога копитами і кусати, і нарешті зумів-таки обдурити шляхтича – із хрускотом увійшло лезо в тіло проміж панциром і боковою пластиною франтуватого бургундського шолома. Розрізало шкіру, плоть і артерію, зламало шийні хребці. Яскравим червоним водограєм порснула шляхетна кров, і той, хто ще кілька хвилин тому вихвалявся провчити будь-кого з козаків, котрі трапляться йому на шляху, сам полетів під ноги власному огиру, засвоївши свій смертельний урок. А Іван Ганжа недбало витер об його плаща карабелу, зняв із вбитого коштовну зброю, оксамитовий гаман із золотими і, приторочивши до своєї кульбаки повід гусарського коня, повільно поїхав до окопу.

Громоголосим вітанням озвалися козаки, помітивши славну перемогу полковника. Навіть гетьман забув своє невдоволення Ганжею за суперечку, що її вчинив полковник з Виговським. Сам особисто вийшов привітати переможця:

– Дякую тобі, пане Іване, за перемогу славну! – вимовив щиро. – Ти не лише ляха на той світ спровадив, ти дійсно справу велику зробив. Поглянь лише на них! – і гетьман показав на натовпи козаків на валах, які вітали полковника, повні бойового азарту і щасливі відчуттям власної сили – сили могутнього війська. Козаки, чиє щастя на герцях було значно меншим, аніж польське, піднялися духом після перемоги полковника. Забувши десятки програних боїв, цих гірких трагедій, які щойно пройшли перед їхніми очима, впускаючи сум гірких поразок у козацькі серця.

– Чим тебе нагородити, пане полковнику? – питав Ганжу гетьман.

А той лише знизував плечима:

– Та все в мене є, пане гетьмане! Є добрий товариш кінь, та такий, що не підведе й навіть із самого пекла вивезе. Є й жіночка – гостра шабелька, та така, що лядські голови рубає, немов гнилі кавуни. Є в мене й побратими славні, козаки запорізькі. Що ж мені ще потрібно? Хіба ось коряк горілки піднеси, ваша ясновельможність, та й те заради того, аби в боргу себе не почувати.

Засміявся лише Хмельницький на таку мову і звелів піднести полковнику добрий коряк горілки. А Ганжа, крекнувши після випитого, обтер вуса рукою і знову скочив на коня.

– А ще не один тут землю смородить, до пекла проситься! За таку добру горілку повинен тобі, пане Хмельницький, другу лядську голову принести!

– Досить, Іване, – спохмурнів Хмельницький. – Бачу я, оковита в тебе в жилах заграла!

Та не почув тих слів Ганжа. Вітер гонитви засвистів у вухах хороброго полковника, кров, розігріта оковитою, вдарила до голови полковнику Івану Ганжі. І поплатився він за свою недбалість – наздогнав його поручник однієї з найманих хоругв волоської кінноти Ієремії Вишневецького і збив з коня, застромивши глибоко в землю рихву списа, котра пройшла наскрізь через полковницьке тіло. Загинув відчайдушно хоробрий полковник уманський, загинув, полишаючи, немов сиріт, своїх уманців, загинув тоді, коли міг би ще жити й зробити для України немало добрих справ…

VII

Катастрофа польського війська почалася наступного дня після смерті Івана Ганжі. Ще не встигли відгриміти салюти над могилою полковника, а козацькі батави вже пішли в наступ, підтримувані десятьма тисячами легкої кінноти Айтиміра-мурзи…

Татари прийшли напередодні, пізно увечері ставши кошем на правому березі Пиляви, поряд із фланговими укріпленнями козацького табору. До Хмельницького одразу ж після прибуття союзників пустили посла від командуючого татарським військом султаном калґою Крим-Ґераєм – гетьман наказав будити себе будь-якої миті в разі, якщо прибудуть татари. Посол у найвишуканіших висловах пробачився за зволікання, викликані мусульманськими святами, і завірив у приязні хана та його цілковитій підтримці. Дивлячись на козацького гетьмана спокійним поглядом напівзаплющених очей і відбиваючи поклони, посол розповів, що хан призначив командувати військом, надісланим на допомогу урусам, своєму насліднику Крим-Ґераю, під чиєю орудою свої орди тепер ведуть на Україну окрім прибулого вже Айтимір-мурзи (котрий, до речі, прохає на аудієнцію гетьмана), ще й славні батири Тугай-бей, Кая-бей і Адлаєт-мурза. Окрім кримської та білгородської орд, прийшла й Єдичкульська орда, з котрою не було домовленості в гетьмана, але яка теж сподівається постояти разом із Хмельницьким-беєм супроти Ляхистану і завоювати військової здобичі та ясиру.

А на ранок польська армія вперше після прибуття на поле бою відчула справжню міць козацького війська. Сонце, піднявшись над вершечками лісу на обрії, висвітило своїм бентежним світлом, котре раз по раз переривалося низькими сивими хмарами, бойові порядки козацьких полків і татарських орд на правому фланзі. Захвилювалися в польському стані при вигляді ворога, котрий тепер перевищував їх за кількістю і був посилений кіннотою, тобто родом військ, у якому раніше поляки мали значну перевагу. Але досить швидко опам'яталися польські рейментарі і ось уже сигнал тривоги летить над таборами, примушуючи жовнірів сідати на коней і виїздити на поле перед табором для шикування. Змучені побудовою табору, а потім безсонною ніччю на варті в погано захищених від нічного нападу обозах, драгуни повільно займали свої місця в шеренгах і готувалися до бою. Де й поділися ті злагоджені, чіткі й швидкі перестроювання, що ними завжди характеризувалася польська кіннота? Навіть крилата гусарія і рейтари поводили себе, наче сонні мухи, примушуючи полотніти князя Вишневецького і бризкати слиною Олександра Конєцпольського.

Далі почалися ще більш незрозумілі події: передова польська сторожа, не дивлячись на те, що Домінік Заславський дав наказ підпустити ворога ближче, а не атакувати його з огляду на те, що поле бою було порізано рівчаками й балками, несподівано вступила в бій з татарами, втягуючи в зовсім невигідний полякам бій все нові й нові підрозділи, а командири не те щоб не думали зупиняти безладну колотнечу, котра вже подекуди оберталася оточенням татарами цілих загонів польської кавалерії, вони, навпаки, погіршували становище. І щосили надривалися сурмачі – скликав під свої знамена жовнірів Брацлавський воєвода Радзієвський. Знову і знову кидався він із драгунами в гущу татар і втрачав все більше бійців, ламаючи людям шиї в колотнечі, а коням ноги на пересіченій ярами та балками місцевості. Мчали йому на допомогу хоругви Олександра Конєцпольського та Ієремії Вишневецького, вимахуючи шаблями, летіли назустріч смерті шляхетні пани Куропатва і Тарнавський, Карнковський і Длотовський, сипалися з коней під ударами козацьких списів і татарських стріл десятки й десятки шляхетних військових товаришів. Але Марсу, жорстокому до польського лицарства того вересневого дня, було замало жертв серед кінноти передової сторожі. Далі починалося щось зовсім неможливе. Неможливе настільки, що й досі дослідники тієї битви не можуть дійти єдиної думки: що ж сталося з цілком боєздатною польською армією, примушуючи її тікати з поля бою, не зазнавши ні більш-менш вагомих втрат, ані перебуваючи розбитою наступом ворога, – польське воїнство просто зникло з поля бою. Зникло, щоб несучи втрати під час втечі, летіти аж до Львова так, немов по п'ятам його біжать самі сили пекла…

Іван Богун, якого після позавчорашнього бою на греблі Нечай попросив дати перепочити людям у резерві, знаходився у почті полковника, сидячи поряд з ним у сідлі свого вірного Цигана. Уважно позирав він на початок битви комонних підрозділів, бачив, як татарські орди затягують у битву все нові й нові польські підрозділи, як від табору Кривоноса від'єдналися півтори тисячі комонних на допомогу татарам, як з польського табору без жодного порядку, цілком хаотично й розрізнено відділювалися загони вершників і приєднувалися до бою, не в змозі все ж взяти верх над легкою кавалерією татар, котрі не вдаючись до ближнього бою, обстрілювали противника стрілами з довгими тонкими рихвами, котрі слугували для пробиття залізних обладунків, що їх було одягнуто на поляках. Раптом погляд Богуна упав на греблю, котра напередодні стільки разів переходила з рук у руки, і тепер була в поляків, перебуваючи під охороною кількох піхотних полків. Але що це?! Іван не повірив власним очам: ворожа піхота залишала шанці, за які було пролито стільки крові. Залишала без бою, просто шикуючись у колони і відтягуючись вузькою смужкою греблі на протилежний бік річки.

– Неймовірно! – прошепотів Богун, а потім, підвищивши голос, звернувся до Нечая, – Поглянь, Даниле!

Нечай швидко навів на греблю далекозору трубу.

– Та невже? – він теж не йняв віри, що поляки в такий важливий момент битви почали відтягувати сили з плацдарму захопленого з такими втратами. – Джуро! До Хмеля прожогом лети, скажи: просить Нечай дозволу на греблю напасти, лядську наволоч підігнати, аби скоріше п'ятами мигала!

Та не встиг джура виконати полковницький наказ, як сам генеральний обозний Чорнота підскочив на баскому коні.

– Бачиш, пане Даниле?

– Та як же не бачити?!

– Ну то з Богом, атакуй греблю, там і почнемо переправу, а за нею битву основних сил!

– Усе зроблю! – потягнув Нечай з піхов карабелу. – Уперед, соколи, за річку ляхів, нумо дружно на греблю!

Але події розкручувалися все стрімкіше – не встиг полк Нечая вийти на рубіж для атаки, як необхідність у ній відпала. Поляки вчинили на греблі таку тісняву, що годі було й думати про захист. Як виявилося пізніше, Домінік Заславський дав дуже несвоєчасну команду провести заміну Мазовецького та Сандомирського піхотних полків, а також підрозділів королівської гвардії, котрі два дні витримували на плацдармі за греблею ворожі атаки, на свіжі сили драгунії та гусарії своїх полків, а також кількох найманих хоругв князя Вишневецького. Полки спішно покинули шанці на правому боці Пиляви і рушили в бік польського стану, зустрівшись на вузькій стрічці греблі із загонами, котрі йшли їх замінювати. Хаос почався на греблі, і ще до того, як полк Нечая встиг вдарити на змішані сили Мазовецького полку в ар'єргарді у ворога, Хмельницький дав наказ перенести на греблю вогонь усіх своїх гармат.

Смерть прийшла на греблю під Пилявецьким замком, сотнями людських життів збираючи рясний урожай. Розпечений чавун не мав можливості пролетіти мимо і рвав, шматував незахищену плоть, люди і коні десятками сипалися у воду, де й тонули, не в змозі виплисти з темної глибини, придавлені до мулистого дна вагою обладунків і тіл тих, хто падав слідом за ними. Почорнілі від часу колоди, котрими було укріплено греблю, здіймалися в повітря під ударами ядер та розривних гранат, а поряд з ними, схожі на відстані на кумедні ляльки, підлітали тіла людей і навіть коней. Коли постріли гармат вщухли, козакам Нечая довелося не так прорубувати собі дорогу через греблю, як очищати її від трупу. Через півгодини після початку невдалої заміни військ на правому боці Пиляви гребля, а також шанці на лівому березі знову потрапили до рук козаків. Почався спішний перехід греблею основних сил Богдана Хмельницького з наміром дати полякам рішучий бій. Одначе як же був здивований сам Хмельницький і його старшини, коли, переправившись через греблю, побачив не ряди польського війська, готового прийняти бій, а безладні натовпи ворога, котрі, полишивши будь-які спроби зорганізуватися, чимдуж тікали на захід.

– Нехай мене поб'є грім, якщо я щось розумію! І все ж carpe diem! [42]42
  Carpe diem (лат.) –користуйся миттю.


[Закрыть]Уперед, дітки, зробіть так, щоб вони вже ніколи не змогли зібратися докупи на нашу згубу! Ріжте упень лядське стерво! – крикнув гетьман, здійнявши над головою булаву, і полки козацтва кинулися переслідувати поляків.