Текст книги "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

Автор книги: Юрій Сорока

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 50 страниц) [доступный отрывок для чтения: 21 страниц]

IV

Після виходу з Човганського Каменя польське військо, потопаючи обозами в баговинні, що на нього перетворилися розгружені неймовірною кількістю людей, вершників і возів, а також рясними дощами під час сумнозвісних «жидівських кучок» шляхи, повільно пересувалося на захід, усе ясніше відчуваючи близькість козацької армії, котра стояла в них на шляху. Від вогкого повітря і дощів блискуча шляхта втратила свій молодецький вигляд, а лати жовнірів почорніли, вкрилися бризками багна і рудуватими розводами іржі. Обозна челядь, кількість якої налічувала десятки тисяч, була вкрита багнюкою настільки, що, здавалося, відмитися вона не зможе вже ніколи… Важкі гармати угрузали в болоті, обози відставали, а бокові чати і передові дозори весь час плуталися в складках місцевості, знову й знову влітаючи в трясовиння або замулені ручаї, річечки й озерця, котрих було надзвичайно багато проміж Костянтиновим і Пилявцями після цілого тижня набридлих дощів.

Князь Ієремія Корибут-Вишневецький скаженів. Він мало не оперезав батогом герольда, який необережно наблизився і попрохав князя перейти в ридван, з огляду на погану погоду, вислав хоругву драгунії з наказом канчуками підігнати лінивих обозних, котрі ось уже годину не могли витягти з баговиння вози з його особистими речами. Вишневецький не хотів, щоб коли військо стане на ночівлю, його шатра було напнуто після наметів Конєцпольського і Остророга. Його дратувала сама думка про такий збіг обставин. Але хіба лише одне це? О, ні! Із самого початку князя дратують люди, поряд з якими він повинен вести війну з бунтівним хлопством і які зовсім не прислухаються до його порад щодо цієї війни. І порад, між іншим, зовсім не пустих! Так не проводиться командування військом, такі речі призводять до поразки! Він саме це сказав кілька днів тому Заславському, намагаючись довести: козацький гарнізон у Костянтинові в жодному разі не можна залишати у своїх тилах, це неприпустимо з точки зору тактики! І що почув у відповідь? «Ви надто поспішливі, князю». О Матко Боска! Він надто поспішливий! Як же міг сейм призначити таких людей до командування військом, можливо, єдиною надією Речі Посполитої на припинення бунту. Призначити в той час, коли його, князя Вишневецького, поставлено немов на побігеньках у панів рейментарів! Ні, це вже занадто! Але нічого, він ще зуміє показати, хто пише золотом у діаріуші польської історії, а хто припечатує все лайном!

– Дозвольте, ясноосвєнцоний князю, доповісти вам наслідки розвідки, – почув Вишневецький зовсім поряд хрипкий голос і здригнувся від несподіванки – заглиблений у власні думки, він не почув, як до нього під'їхали. Обернувшись, побачив довгу і худу постать Мартина Зацвіліховського. Той сидів верхи на змиленому коні. На панцирі із золотим орнаментом, на оксамитовому жовнірському плащі і навіть на султані страусового пір'я на шоломі, мав бризки брудної води. Очевидно, командир розвідки мчав сюди не розбираючи доріг.

– А, це ви, – Вишневецький зітхнув. Він наперед знав усе, що мав сказати йому командир розвідувального відділку. – Доповідайте.

– Ми обстежили не менше як по двадцяти миль вгору і вниз по Случі згідно вашого ординансу. Я ровне теж зробив усе, що в моїх силах, але, князю, мені вельми прикро – я не маю, чим порадувати князя.

– І князь не мав у такому збігу обставин жодного сумніву, мій друже, – флегматично відповів Ієремія. – Тож давайте без зайвих преамбул, починайте одразу ж зі справи.

Зацвіліховський зітхнув. Очевидно, його тяготило все побачене під час розвідин і що він мусів тепер переповісти.

– Місцина вкрай погана для наступу кінноти, мій князю. Болота, рівчаки, пагорби, яруги… Я боюсь, нам ніде буде навіть облаштувати табір. Хмельницький, очевидно, розраховував саме на те, що ми будемо змушені розташуватися на лівому березі.

– Облиште, пане Зацвіліховський! Я не хочу чути такої мови, то є мова приреченого, котрий виливає в жалобі свою душу! – скипів Вишневецький. – Я прохав би вас доповісти мені лише факти, решту я беру на себе.

Зацвіліховський почервонів від почутого, немов рак, така неприхована погорда і відверта образа вчувалась у словах князя, але сперечатися з Вишневецьким не посмів.

– Нехай князь сам запитує про речі, які його цікавлять у першу чергу, а я буду давати відповіді, опираючись на відомості, якими володію, – стримано відповів він.

– Ви бачили табір Хмельницького на власні очі?

– О, так, мій князю!

– Розкажіть про нього докладніше.

Зацвіліховський докладно розповів про ваґенбурґ Хмельницького, не пропустивши й ту обставину, що греблю перед табором надійно обороняють кілька сотень козаків у добре влаштованих шанцях, а перед греблею на лівому боці Пиляви, утворюючи лівий фланг козацького війська, стоїть зі своїми полками Кривоніс.

– Тобто Кривоніс не форсував річку і, наближуючись до Хмельницького ми маємо можливість зустріти козацький авангард будь-якої хвилини?

– Саме так, ваша ясновельможність. Хоча, на мою думку, вони не поспішатимуть.

– Татар не помітили?

– Ні. Але я маю чутки від молдавського господаря, що тиждень тому орда ще не встигла переправитись через Дністер. Якщо вони й встигнуть, то не раніш, аніж через два-три дні.

– Два-три дні, – задумливо повторив Вишневецький. – Нам залишається лише радіти, що татарські чамбули не будуть смикати наших обозів ще під час переходу. Добре, пане Зацвіліховський, ви дещо прояснили для мене картину. Тепер мені зрозуміло, чому пан Остророг так наполягає на влаштуванні табору нашого війська під Костянтиновом – він боїться намочити ноги. Але, повірте, мій любий Зацвіліховський: на війні бувають набагато прикріші випадки, аніж вода у ботфортах! І хто б мені не намагався довести протилежного, я ніколи не повірю, що для справжнього лицарства рух назустріч ворогу може бути гіршим, аніж боягузливе відсиджування за насипами у власному таборі.

Князь кивнув головою Зацвіліховському на знак того, що аудієнцію закінчено, і підізвав секретаря.

– Підготуйте листи панам Конєцпольському, Заславському і Остророгу. В них вкажіть, що я волів би влаштувати сьогодні увечері військову нараду з панами рейментарями.

Зодягнутий у блакитний кунтуш і великий оксамитовий берет секретар-італієць, котрий увесь час поштиво тримався дещо позаду князя, вклонився і поспішив виконувати доручення. Вишневецький знову залишився наодинці зі своїм роздратуванням і триклятою погодою политого осінніми дощами Поділля.

Увечері, коли серед сивої від дощових крапель далечини стала помітною темна тінь вежі над старовинним замком князів Острозьких у Костянтинові, неподалік від якої олив'яним блиском відбивали похмуре небо побиті дрібними брижиками води Случі, було вирішено зупиняти військо на ночівлю. Сонце, яке так і не схотіло показати своє гаряче обличчя знудженим дощами землям, поступово схилилося до заходу, і за годину короткі осінні присмерки обіцяли змінитися темною, немов у склепі, ніччю. Обози князя все ж не встигли, не дивлячись на намагання драгун. Усе ще роздратований, він увійшов у намет, у якому було призначено військову нараду, в супроводі одного лише секретаря і нетерпляче махнув рукою до герольда, який урочистим голосом напівзаспівав:

– Староста перемишльський, канівський і прасмицький, воєвода руський князь Ієремія Корибут-Вишневецький…

– Доброго дня, панове, – привітався він коротким помахом голови з присутніми Заславським, Конєцпольським, Остророгом і литовським обозним паном Осинським, череванем з підголеними мало не до лоба скронями і потилицею, і велетенськими яскраво-рудими вусами, котрі затуляли йому обличчя від носа до підборіддя і, очевидно, чинили багато перешкод під час приймання їжі.

– Радий бачити князя в доброму здоров'ї та гуморі, – відповів за всіх Конєцпольський, решта шляхтичів закивали погоджуючись головами. – Чекаємо тільки на вас.

Ієремія без зайвих церемоній сів за стіл, за яким сиділи решта командирів, і плеснув у долоні.

– Меду мені, хлопи! Здається, всі кістки просякли триклятою вологою.

На столі перед князем одразу ж з'явився срібний кубок з янтарним напоєм. Він схопив його і одним духом влив у горлянку.

– Пани рейментарі постяться? – насмішкувато кинув він до решти шляхтичів, помітивши, що ті не п'ють, хоча кубки стояли перед кожним, а серед них на столі знайшли собі місце срібні підноси з наїдками і солодощами.

– Бачите, князю, – з погано прихованою злістю подивився на Вишневецького Заславський, кумедно викочуючи свої банькаті очі на жовтому, немов пергаментному, обличчі. – Ми отримали ваші листи, де ви пропонуєте зібратися і порадитися, а не запрошення на вечерю.

– Ну, одне другому не завадить, – знизав плечима Вишневецький. – Тим більше в гостях скоріше я, мої ледарі ще тільки підводять обоз з табірним майном до нашого стану. Тож давайте краще вип'ємо і знову наллємо кубки, лише після того підійшовши до розмови.

Усі присутні, виключаючи Заславського, погодилися, і за хвилину лакеї вже наповнювали їхні кубки медом. Старий зі злістю відіпхнув служку і сів, надувшись, як сич. Погляд вицвілих очей не зводив з Вишневецького. Нарешті той помітив це і відповів не менш пильним поглядом, після чого Заславський знітився і відвів очі.

– Панове, я просив вас зібратися тут, тому що в нас є одне питання, яке ми маємо вирішити негайно, а саме: де влаштувати табір, а також дати хлопству битву. До мене доходять чутки, що єдиної думки по цьому питанню в нас немає, а значить, її потрібно обговорити, прийняти і в подальшому дотримуватись задля блага Речі Посполитої, – чітко карбуючи слова, вимовив Вишневецький.

– Чому б вам, князю, не почати з викладення власної точки зору щодо розташування майбутнього табору, – зарипів Заславський, немов немащений віз.

– О, я з радістю зроблю це після вас, пане Домінік, – крізь зуби кинув Вишневецький.

– Добре! – Заславський усе ж відпив з кубка, після чого пройшовся поглядом по обличчях присутніх. – Моя думка, підказана, до речі, присутнім тут паном Осинським, є такою: ми не повинні йти далі Костянтинова, наражаючи військо на напад від татар і козаків. Отаборитися потрібно тут, під фортецею Острозьких, вибравши для того місцину, яка б підходила для генеральної баталії більше нам, аніж козакам. Навпаки – рух до Пилявців грає на руку ворогу, тому що там ми змушені будемо стати табором на рівнині, де немає наймалішого простору для маневру кінноти.

– Але звідки така впевненість, пане Домінік? – перебив його Ярема. – Я, наприклад, берусь повести мої комонні підрозділи в бій на табір Хмельницького в Пилявцях, і повірте мені, мої військові товариші і жовніри зможуть показати баталію, достойну польського лицарства.

– Але ви перебиваєте мене, князю! Я ще не закінчив, – з незадоволенням мовив Заславський.

– Продовжуйте! – Вишневецький зітхнув.

– Напрошується думка, – продовжив Заславський, – а чи не сам Хмельницький винайшов той сценарій наших з вами дій, до яких ми вдамося, вирушивши до берегів Пиляви?

– Ви надто добре думаєте про нього як про стратега, пане Заславський, – пхикнув князь.

– Ну, тут і я з вами не погоджусь, князю, – встряв до суперечки Остророг. – Хмельницький уже багато разів показував нам, що є надзвичайно талановитим полководцем і гарним стратегом. І якби з нами могли бути присутні пани Потоцький, Калиновський і їхні офіцери, вони обов'язково підтвердили б мою думку. А вам відомо, що дії Кривоноса на Поділлі і Волині, та Соколовського у Литві – то є не що інше, як добре спланована партизанська війна, стратегію якої винайшов великий француз Тюренн? І вона спрямована на руйнування ґрунту в нас під ногами!

Вишневецький рвучко піднявся з-за столу.

– Я бачу, панове, все вже вирішено, і ця наша нарада є не чим іншим, як жалюгідним фарсом?!

Услід за князем підхопився і молодий Конєцпольський:

– О, що ви, князю! Знайте: я цілком підтримаю будь-яке з ваших починань і зарані погоджуюсь з рішенням вести військо назустріч Хмельницькому.

Коли він сів, Остророг теж вирішив згладити кути:

– Але, любий князю, ще нічого ніким не вирішено. Ви несправедливі до нас! Прошу вас, присядьте і ми будемо усіма силами намагатися дійти згоди.

Вишневецький мовчки сів і дозволив лакею наповнити свій кубок.

– Я лише хочу довести, що для польського лицарства принизливо зупинятися перед лицем хлопства, навіть коли того хлопства десятки тисяч, від цього воно не перестає бути робучим бидлом, проше панство.

– Пане Вишневецький, – озвався Домінік Заславський. – Я прожив життя, і повірте мені, кохаю ойчизну не менше за вас. Скажіть, невже вас не наводять на думки легковажні вчинки Стефана Потоцького у битві при Жовтих Водах і його батька при Корсуні? Адже, на мою думку, Корсунська трагедія відбулася тільки завдяки тому, що коронний гетьман дав можливість заманити себе в пастку. Прошу вас, не поспішайте з висновками, на шальках терезів лежить доля Речі Посполитої.

Вишневецький у відповідь теж дещо притишив гонор:

– Пан Домінік може бути впевнений – усе, що робиться мною, робиться задля її блага!

– Ось і добре, панове, – зробив підсумок Миколай Остророг. – Давайте ж тоді кожен скаже, як, на його думку, ми повинні вчинити, і наведе аргументи на користь саме такого рішення. Почнемо з вас, ясний князю.

Вишневецький схилив голову на знак згоди, кілька хвилин помислив і почав промову голосом талановитого оратора:

– Почнемо з того, панове, що згадаємо давнину і наших славетних предків, а також події не такі вже й давні. Хоча б проводячи паралель від щасливої для наших прадідів битви при Ґрюнвальді, до Кумейок і Боровиці. Скажіть, хіба не пасивна тактика, обрана магістром Тевтонського ордену Ульріхом фон Юнґінґеном, дозволила нашим предкам Володиславу II і князю Вітовту оточити лицарів ордену і здобути перемогу? Саме вона! А війна з тевтонцями у той час була для Польщі зовсім не простою справою. Хіба не атаки польського лицарства зупинили навалу Османів під Хотином?

– Але під Хотином ми перебували у глибокій обороні! – заперечив Заславський. – І це не дивно з огляду на те, що турки переважали нас кількісно в багато разів.

– Саме так, князю, але погодьтеся, поляки не дали туркам ступити ногою за периметр свого табору, натомість самі вдалими атаками змусили відступити чвертьмільйоне військо. Можемо згадати також битву під Кумейками, де ми розірвали табір реблізантів, невпинно атакуючи, а вони нічого не могли вдіяти, хоча і заховалися, немов пацюки, за окопом і рядами возів. Таких прикладів безліч. Крім того, погодьтеся – сидіти і очікувати, доки на нас нападуть, це принизливо! А що як Хмельницький обійде наш табір та займеться грабунком воєводств польських? Його армія дуже швидко може перетворитися на безліч загонів, як ми вже це бачили раніше. Тож, на мою думку, потрібно знищити їх, доки вони разом, в одному місці. Маю надію, броня шляхетного лицарства зможе протистояти колам та сокирам бидла навіть там, де поле бою не найкраще для проведення битви.

З-за парусинових стін шатра, із середини обшитого важкими хвилями оксамиту, до присутніх донісся неясний шум і віддалені голоси. Схоже було на те, що десь на іншому кінці табору великий натовп людей хвилюється і наповнює вечірнє повітря розмаїттям тисяч голосів. Осинський прислухався.

– Не можу зрозуміти, звідкіля цей шум? – задумливо мовив він, але Вишневецький і оком не повів.

– І не треба мені наводити прикладом Корсунь, панове! У тій поразці цілком винен Миколай Потоцький. І якби кляте бидло не попалило всі човни, пороми і плоти Дніпром аж до Любича, цілком ймовірно, що я би зміг вирішити на нашу користь ту нещасливу потребу. У мене все, шановне панство! – Вишневецький відкинувся на спинку крісла і підніс до рота келих з напоєм.

– Які ще будуть думки, ясне панство? – подивився на Осинського, Конєцпольського і Заславського Остророг.

– Князь Ієремія настільки влучно і повно обмалював нам необхідність рухатися назустріч Хмельницькому в Пилявці, що мені просто нічого добавити! – заявив Конєцпольський. – Я й раніше притримувався такої точки зору, що нам нічого робити в Костянтинові, адже тут так нудно! Тепер мушу визнати, що моя впевненість у правильності такого рішення, завдячуючи вам, князю, набула вигляду остаточного рішення. Я за те, щоб йти на Пилявці.

– Ви, пане Осинський? – поглянув на Заславського Остророг.

Цієї миті ревіння натовпу за межами намету посилилось, і до нього долучилися кількадесят мушкетних пострілів.

– Але що це?! – блимаючи очима на співрозмовників, налякано вимовив Осинський. – Невже жовніри перепилися? Вони лементують так, що…

– Ви когось боїтеся, перебуваючи у власному таборі, пане Осинський? – не дав йому договорити Вишневецький.

– Річ не в тому! – обурився литовський обозний. – Але такий лемент у таборі мусить мати причини! А якщо вони є і невідомі рейментарям, це тривожніше вдвічі!

– Ми зараз про все дізнаємося, – Остророг махнув рукою своєму секретареві. – Можливо, жовнірство дійсно перепилося. Якщо це так, клянуся святим Бенедиктом, багато хто з них буде гойдатись на шибениці! Але я все ж хотів би вислухати думку пана Осинського, адже йому, як і решті панів комісарів, сейм доручив командування військом, отже, його думка має велику вагу.

– Моя думка, як, до речі, і думки більшої частини призначених сеймом радців, схожа з позицією, що її озвучив тут щойно князь Домінік Заславський, – різко випалив Осинський.

– Ну от, все і зрозуміло, – підвів підсумок Заславський. – Залишилося лише вислухати вашу точку зору, пане Миколай.

Остророг відкрив було рота для відповіді, але не встиг вимовити жодного слова – до шатра разом з подувом холодного пронизливого вітру увірвалося кілька постатей. Ними виявилися сеймові комісари Жоравинський, Білецький і Пілсудський. Дихаючи, як ковальські міхи, гладкий Пілсудський наблизився до столу, за яким сиділи рейментарі, і голосно сказав:

– Біда, панове командири! Військо на порозі конфедерації!

Запанувала гнітюча мовчанка, нікому не треба було пояснювати, що таке конфедерація жовнірів і до чого вона може призвести саме зараз, перед загрозою стотисячної козацької армії. За хвилину опам'ятався Заславський:

– Але, проше панство, чого вони вимагають, невже утримання? Адже їм заплачено золотом!

– Питання про грошове забезпечення не стоїть, ясновельможний князю, – схилив голову Жоравинський, – вони викликали до кола всіх призначених сеймом радців і кличуть вас, панове рейментарі. Нас всіх звинувачують у зраді та боягузтві!

– Що-о?! – заревів Конєцпольський.

– Неймовірно! – Остророг схвильовано витер хусточкою чоло і невідомо навіщо витяг з кишені кунтуша лорнет у срібній оправі.

– Але чому? – промимрив Осинський.

– Кимсь розповсюджені чутки, що після сьогоднішньої наради панів провідців буде оголошено у війську про влаштування табору під Костянтиновом і очікування на переговори з Хмельницьким на запропонованих бунтівником умовах. Жовніри, як, утім, і шляхта, вимагають одного – йти на Пилявці і дати битву замість принизливих переговорів з їхніми вчорашніми хлопами.

Цілу хвилину ніхто не знаходив що сказати. Ревіння натовпу за стінами шатра поволі ставало оглушливим. Серед нього вже навіть можливо було розібрати окремі голоси, які повторювали слова «конфедерація» та «зрада». Першим знайшовся Остророг.

– Ну що ж, панове, – спокійно констатував він, ховаючи лорнет назад у кишеню, – тепер, я вважаю, моя думка з приводу розташування майбутнього табору нікому не потрібна. Ясно, як білий день. Ми або вирушаємо в Пилявці, або залишаємося без війська. Зі мною всі згодні?

Ніхто не відповів.

– Отже, головне питання наради вирішено. А зараз пропоную нам усім вийти і заспокоїти людей, доки процес остаточно не вийшов з-під контролю.

Усі, за винятком Ієремії Вишневецького, піднялися з-за столу. Князь, навпаки, демонстративно відкинувшись на спинку стільця, відпив з кубка і, одягши на обличчя мрійливий вираз, почав вдихати аромат медового вина. Домініка Заславського раптово осяяло:

– Послухайте, князю, а вас не турбує можливість конфедерації у війську?

– Аніскільки.

– І я здогадуюсь, чому!

Вишневецький заховав мрійливий вираз обличчя і холодним поглядом глянув на Заславського:

– Це ваше природне право! А римське право, що його прийнято застосовувати на теренах Речі Посполитої, вимагає доказів, а не пустих здогадів!

V

Битва під Пилявцями розпочалася ясного вересневого ранку, коли сонце нарешті вийшло з-за хмар після кількох тижнів дощів і мряки. Лагідними променями привітало воно похмурі береги Пиляви, жовтувато-сиві вежі замку і велетенський чотирикутник козацького табору на правому березі річки, на валах якого зібралося все стотисячне військо, слідкуючи за наближенням польської армади. Уважними очима, дехто з цікавістю, дехто зі злістю, а дехто й байдуже поглядав на розвернуті порядки ворогів, які з маршу перешиковувалися для атаки й з кожною хвилиною росли на очах, займаючи майже все видноколо лавами кінноти, піхотними каре, возами артилерійських підрозділів і військових та панських обозів. Сурми й ріжки лунали, плутаючи команди з різних сторін польського обозу, свіжий вітерець тріпотів тисячами різнобарвних прапорів, штандартів і хоругв над реґіментами. Серед них козаки змогли роздивитися й герби провідців ворожого війська – над центром війська, котрий витягувався в довжину і спрямовувався на козацькі шанці перед греблею Пилявецького замку, що її мали боронити кількасот козаків Івана Богуна, вітер бавився гербовою хоругвою Вишневецьких з великим, шитим золотом зображенням гербу Корибут – на блакитному полі під трьома страусовими пір'ями срібний хрест із трьома перехрещеними кінцями і золотим півмісяцем ріжками вниз та шестипроменевою зіркою. Поряд із цією величною хоругвою штандарт Домініка Заславського з двома півмісяцями, списом і зіркою на блакитному полі здавався чимось другорядним, незважаючи на те, що це був герб найбільш старовинного роду української шляхти, тобто князів Острозьких. На правому крилі гордовито майоріла хоругва Миколая Остророга з перехрещеними мечами на кривавому полі, зліва в бій вели знамена Конєцпольського – герб Побог зі срібною підковою на багряному полі, оберненою ріжками донизу, яку увінчував золотий хрест, а на нашоломнику було зображено собаку в нашийнику. А проміж тих гордовитих, відомих усій Європі знамен сотні й сотні менших, мало кому відомих, але не менш амбіційних і гонорових, як і їхні господарі.

Хоча до польського війська залишалося ще понад дві версти, на валах козацького табору було добре чути гуркіт копит і брязкіт обладунків на лицарях, хрипкі команди офіцерів та іржання коней. Тривожно засурмили сурми й тут, і артилерія, котра мала першою вступити до бою, почала поспішну підготовку – гармаші й обслуга забігали біля гармат, вимірюючи їх за допомогою нюрнберзьких квадрантів, засилаючи до стволів заряди пороху та чорні чавунні гостинці. Перед козаками на валах поїхали на баских конях старшини, востаннє перевіряючи, чи все готово до битви, чи вдало вишикувані козаки, чи міцно сковані колеса возів для відбиття ворожого нападу. І хоча від навальної атаки козаків захищали води Пиляви, особливо широкі після дощів, табір готувався прийняти на груди потужний удар ворожої кінноти.

Першим битву почав, не погоджуючи свої дії з рейментарями, київський воєвода Ян Тишкевич. Його драгуни несподівано вирвались із загального шикування і кинулися на шанці перед греблею зі списами напереваги. Попереду усіх мчав, вимахуючи палашем, сам воєвода, в блискучому панцирі, з криваво-червоним плащем за плечима, зі строкатим павичевим пером на мідному шоломі і родовим гербом Лілева на шитій сріблом хоругві. Не ховаючись за спини жовнірів, подавав приклад хоробрості та відданості справі захисту ойчизни. І хоч як не намагалися козаки Богуна відстояти свою позицію, хоч глухли від гуркоту залпів мушкетів та гаківниць, змогли лише трошки прорідити лави нападників, а коли їм у фланг вдарили піхотні ландскнехти з піками та алебардами напереваги, Богун зрозумів – якщо він не хоче втратити сотню, повинен негайно відходити, залишаючи греблю.

– Відводь батаву! – крикнув він Нечипоренку, а сам поряд з Омельком і ще трьома десятками козаків став із шаблею наголо, утворюючи заслін, який дав би змогу сотні відступити з найменшою кількістю втрат.

І одразу ж стишили темп нападники, один за одним валячись під ноги козакам, подалися ландскнехти, зламали свій стрій, одночасно перешкоджаючи атакам драгун. А з-за греблі вже ревонули гармати Нечая – полковник рятував свого побратима, помітивши, яка сила суне на мізерну жменьку козаків на чолі з Богуном. За мить усе вкрили хмари густого білого диму, а коли вони розсіялися, на дорозі перед греблею залишилися лише кілька десятків лядського трупу, порубаного шаблями Іванового заслону і побитого кулями гармат з-за річки. Жовніри захоплювали шанці і поспіхом переобладнували їх для стрільби в протилежному напрямку. Польське військо, підкотившись на два стріли з луку до Пиляви, зупинилося, зберігаючи бойові шикування, а воєвода Тишкевич, розтягуючи губи в посмішці, від'їхав до знамен Вишневецького і Заславського, аби почванитись першою перемогою, котру він здобув ще до того, як коронне військо наблизилось на відстань атаки. Але не довго довелося радіти панові Тишкевичу. За якихось чверть години після цього ціла тисяча козаків Богуна, посилена чотирмастами запорізьких комонників Омелька Деривухо, пройшла по греблі, і немов кара Божа, впала на голови очманілих від несподіванки драгунів Тишкевича. Один могутній натиск – і побігли жовніри, втрачаючи своїх товаришів, яких без жалю рубали і стріляли з пістолів козаки, а запорізькі відчайдухи ще довго переслідували їх, на льоту збиваючи немов баняки з тину, безталанні жовнірські голови. Зупинилися, лише коли побачили ліс мушкетів, спрямованих на них із зовсім близького вже польського табору. А Тишкевич, котрий вже готовий був прийняти з рук комісарів лаври переможця, отримав натомість лише докірливий погляд Заславського і шипіння Яреми:

– Я волів би, щоб полковники в цьому війську були схожими на командирів, а не на вождів дикунських племен!

А колотнеча на греблі перед Пилявецьким замком продовжувалась. Не пройшло й півгодини після того, як Богун повернув собі контроль над нею і передовими шанцями, як знову змушений був відступити перед переважаючими силами противника і артилерійським вогнем з польського табору: Домінік Заславський, як він і вказував пізніше у своїх реляціях, звернутих до сейму, після того як вступив у битву полк київського воєводи, не знайшов іншого виходу, аніж підтримати його підкріпленнями і не допустити втрату бойового духу у війську, на виду в котрого терпіли поразку від мізерного ворожого війська його передові частини. Мушкетні залпи лунали один за одним з шанців, у яких, здавалося, не могло залишитися нічого живого після десятків потужних вибухів розривних порохових стрілен, а коли лави ворожої піхоти підходили зовсім близько, на шанцях знову і знову виростала могутня постать Богуна, оточена вірними козаками, і смертельний бій на шаблі розгорявся полум'ям ненависті, поливаючи розмоклу від дощів землю червоною вологою. Годину і ще одну годину утримували богунівці греблю, і лише ноші з важкопораненими довгою чередою тяглися в козацький стан, та виростала гора ворожого трупу перед шанцями. Уже й спішилися, нагнавши коней до обозу запорожці Омелька, вже й охоплений тривогою за долю побратима Нечай вислав кілька відділів козацтва в підмогу Івану, а бій усе не вщухав. Лише громи залпів захлинаючись перетворилися на безладний тріск пострілів, лише дзвін криці супроводжували крики поранених. А полковник Нечай, весь перетворившись на увагу, вигравав жовнами і міцно притискав до ока далекозору трубу. Відчайдушний і безшабашний гуляка, полковник Нечай полотнів від побоювань, що ось-ось побачить, як ворожа рука вкоротить віку його побратиму. Всією душею рвався він, щоб допомогти Богуну, стати поруч з ним, прикриваючи, як то не раз бувало під час буремного січового юнацтва. Але не міг цього зробити полковник Нечай, натомість відчував напівсвідомий страх, страх, який ніколи б не оселився в його душі, якби йому довелося бути там, де тепер перебував Іван Богун. І раптом, наче грім серед ясного неба:

– Пане полковнику, нас обійшли! – почув він схвильований голос обозного. – Кіннота Заславського переправилась через Пиляву в семи милях вище по течі, вони будуть тут з хвилини на хвилину, потрібно відводити полк у табір!

Але він вже й сам бачив темні лави ворожої кінноти, котра, вишикувавшись колоною, йшла Богуну у фланг з важкими списами напереваги. Ще мить, і вдарить в незахищений шанцями бік Іванового підрозділу панцирний кулак ворожих рейтарів, зімне і розтрощить героїв, котрі стільки часу успішно тримали оборону перед переважаючими силами ворога. Хіба він, Нечай, допустить до цього?!

– Не отримаєте Богуна, собаки! – заревів Нечай і потягнув шаблю з піхов. – Уперед, козаченьки, до бою!..

Лише втручанню комонного підрозділу на чолі з Нечаєм завдячували життям козаки Івана того кривавого дня. Сила спинила силу, і козацька кавалерія втягла в бій на рівних рейтарію, котра була вже готова впасти на голову Богуну. Встиг він вивести людей за греблю, навіть трофеї, захоплені під час бою, не залишив. Побачивши це, Осинський, який був на чолі загону рейтарів, дав наказ відступити до греблі, маючи її в тилу, й вслід за сотнею Богуна комонники полковника змогли відступити під захист табору. Греблю було втрачено остаточно. Тисячний загін піхоти, що його послав Вишневецький на допомогу Осинському, взявся розширювати шанці і встановлювати на них гармати, націлюючи їх на греблю. Ніч припинила бій, вкривши поле перед Пилявецьким замком, вузьку стрічку греблі посеред ставу і шанці з лівого її боку темним простирадлом темряви. Уже в пітьмі польські командири, побоюючись нічного нападу з боку козаків, почали вирівнювати фронт і відтягай назад хоругви центру війська. Біля греблі залишився лише посилений піхотою загін Осинського. Йому передбачалася важка ніч, під час якої ні він сам, ані його підлеглі не могли дозволити собі не те що заснути, а й навіть випустити з рук зброю. У двох сотнях сажнів від свого війська й усього за яких-небудь півсотні від окопу ворожого табору, він міг очікувати нападу будь-якої миті. Утім, не набагато краща доля очікувала й решту багатотисячного війська. Не захищені табором, на місцині, котра була ворогу набагато краще знайома, аніж їм, вояки були беззахисні серед зловісної темряви безмісячної ночі, тож, не довго радячись, Заславський, Вишневецький, Остророг і Конєцпольський зійшлися на тому, що ночувати жовніри мають, зберігаючи бойові порядки і не знімаючи зброї та обладунків. З огляду на довгий перехід, котрий зайняв половину минулої ночі і ранок, а також цілий день, проведений у напруженому очікуванні початку битви, жовнірам дозволили лише сісти на землю, котра перетворилася до того під їхніми ногами на справжнє баговиння. Усе ж це було краще, аніж стояти. Почалась перша тривожна ніч польського війська на полі Пилявецької битви.