Текст книги "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

Автор книги: Юрій Сорока

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 50 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

IV

Почули Богданів універсал в Україні. Почули і підтримали гетьмана. І одразу ж війна кількох десятків тисяч козаків і бажаючого покозачитись поспільства, яка розгорнулася на межі Дикого Поля і запалила вогнем помсти Лівобережжя, жбурнула в полум'я громадянської війни мало не всю Річ Посполиту, охопивши Волинь, Підляшшя, Литву, Галичину, Поділля і навіть деякі регіони Великопольщі. Буря селянських повстань почала зносити панські маєтки навіть під Краковом і Ґданськом. А на цьому тлі зловісним відблиском грядущої біди пролетіла воєводствами польськими страшна звістка – помер король Володислав. Спочив навіки славетний польський лицар, котрий багато разів з великою славою водив польське воїнство в десятки боїв, захоплював Москву і ставав нездоланною перешкодою для полчищ Османів. І не так сама смерть короля вразила пересічних громадян, як очікування чогось ще більш недоброго, що його мало принести безкоролів'я в такий непевний час, коли багатовічні устої Речі Посполитої підмивалися, і вся державна влада загрожувала впасти під ударами козацьких мечів. Залишена без обох коронних гетьманів і без короля, держава стрімко котилася в хаос, стримувана лише надлюдськими потугами сеймових комісарів, сенаторів і людей, подібних до князя Вишневецького, який у своїй ненависті до українського народу знайшов рятівний берег серед пучини, котра засмоктувала Польщу.

Але смерть короля боляче вдарила не лише по Польщі. На роздоріжжі, як це не дивно, опинився і сам козацький гетьман, відчуваючи, як всі його плани щодо близького і переможного закінчення війни ламає непередбачувана фортуна. Як і підкреслював він сам у багатьох листах і у вищенаведеному універсалі до народу України, Богдан Хмельницький ніколи не мав мети повстати супроти королівської влади, скоріше навпаки – разом з поверненням козакам одвічних їхніх прав та вольностей, разом з поновленням втраченої ще з часів Сагайдачного православної ієрархії, Хмельницький хотів домогтися посилення королівської влади і мирне співіснування України в складі оновленої Речі Посполитої. Такої Речі Посполитої, де б король був дбайливим володарем, а магнатство не могло безкарно плюндрувати чужі землі і безсоромною експансією руйнувати українську державність. На жаль, планам гетьмана було не суджено збутися – зі смертю Володислава, якому небезпідставно закидалися звинувачення в надмірних симпатіях до українського козацтва, зникали й примарні надії на те, що Польща вибачить козакам дві програні битви, знищення коронного війська і полон верхівки військового керівництва. І хоч Хмельницький, звертаючись до народу України, не вважав за потрібне сповістити про смерть короля і власні побоювання щодо можливого затягнення війни, він добре знав про всі варшавські новини. Очевидно, гетьман мав на меті виграти бодай ще хоч трохи часу і вибрати таку стратегію у своїх майбутніх діях, яка б дозволила Україні втриматися над урвищем і не впасти під ударами численних ворогів. Так, не лише Польща загрожувала Україні. Пильним оком вдивлялась в останні події на півночі Висока Порта, а союзний Хмельницькому Іслам-Ґерай міг перетворитися на лютого ворога за одним лише наказом із Стамбула. Кипів обуренням Ватикан, котрий мав надзвичайно великий вплив на багатьох європейських монархів. Як же міг не гніватись Папа, коли його укохану Унію не визнавали бунтівні козаки, а пастирів, що їх надихнув на боротьбу зі «схизмою», вбивали люто й безжалісно? Здригався від обурення Ватикан. А з-за смоленських боліт визирав уже Москаль, до якого поляки слали послів в надії на допомогу проти козаків, і який неспішно вирішував: з тим чи іншим з гравців на театрі польської війни поєднатися, щоб забезпечити собі найбільш вагомі дивіденди. І зовсім не таким лояльним, як його показують у байці про об'єднання України з Росією, був цар Московської держави по відношенню до повсталого козацтва України. Скоріше навпаки – абсолютний самодержець, яким був цар (як то часто буває в азійських народів), схилявся надати допомогу скоріше Польщі, аніж запорізькому гетьману, який, піднявши повстання на території самої Московщини, однозначно втрапив би в розряд «воровских людей» і переслідувався б нещадно, як всяка найменша небезпека «помазанику Божия». Підтвердженням тому яскраво слугує факт затримання запорізькою чатою неподалік від Білої Церкви московського посольства до Варшави, що його очолювали думні дяки Климов і Трифонов. Серед інших паперів, вилучених у «царьових мужей», в руки Хмельницького потрапили листи чільників посольського приказу до Киселя і Вишневецького, у яких прямим текстом писалося, що московське військо готове будь-якої години виступити проти татар, союзників гетьмана. Це означало б виступ проти самого Хмельницького. Однак Московщина поки що очікувала, утримуючись від активних дій. Як і Порта, Відень, Париж, Лондон і Рим.

Тим часом Богдан Хмельницький у своєму таборі під Білою Церквою приймав послів від коронного канцлера Речі Посполитої. Не простих людей надсилала Польща до козаків, аби вимолити хоч трохи часу і оговтатися після поразок. Сам сандомирський хорунжий Адам Казановський прибув привітати свого старого знайомого і почати торги, до яких з часом приєднався й Адам Кисіль на чолі великого посольства. І не міг без посмішки думати гетьман про те, що ще напередодні Жовтих Вод, перед битвою, з часу якої минув лише місяць, Єжи Оссолінський скоріше за все скривив би шляхетні губи, почувши про пропозицію відправити послів до бунтівника і банити, котрий переховувався від влади за пустищем Дикого Поля.

Тепер польське посольство гостювало в таборі Хмельницького, але навіть не це головне – вельможна шляхта запрошувала відвідати сейм, котрий мав відбутися в липні, козацьким депутатам, обраним самим Хмельницьким, і таким чином почати мирні переговори. Переговори великої європейської держави з гетьманом, що його не визнавали досі в Польщі, позаяк обраний він був козаками, а не польською владою. Цілком природно було б думати, що Хмельницький відмовиться від переговорів і продовжить наступ на Правобережжя, яке лишилося без захисту більш-менш вагомої військової сили. Але цього не відбулося. Хмельницький вирішив поки що зупинитися на досягнутому. Він дав згоду Оссолінському встановити тимчасове перемир'я і надіслати на сейм представників козацтва. До Варшави виїхало посольство на чолі з Федором Вишняком. Так було потрібно. Як талановитий політик, Хмельницький розумів: його війна набула таких розмірів, що йдеться давно вже не про боротьбу за козацькі, селянські і навіть не шляхетні права людей з його табору. Йдеться про побудову нової Української державності, а разом з тим і про пошук майбутніх союзників, вирішення, в яких рамках залишити відносини з Річчю Посполитою, добитися визнання сильних світу цього. Тож потяглися місяці важкої кропіткої праці з напруженням всіх дипломатичних можливостей ставки гетьмана і військової канцелярії Запорізького Низового війська. Полетіли в десятках напрямків листи з висловленням щирої дружби, адресовані султану, цареві, хану, цісарю, господарям і князям, королям і герцогам. Одного разу гетьман викликав до себе Максима Кривоноса.

– Маю до тебе справу наглу, Максиме, – проголосив Хмельницький, видаливши з шатра всіх, окрім писаря Виговського. – Абись ти йшов зі своїми молодцями на Правобережжя і роздмухав те полум'я, що почало розгорятися після Жовтих Вод і Корсуня, і яке тепер душить магнатство, використовуючи те, що шляхетні панове комісари бавлять нас пустими перемовинами. Так, я погодився на мир до рішення сейму, але бачить Бог: я не давав згоди придушувати народний рух або дозволяти, щоб перед мої очі це робили крулев'ята!

У Кривоноса загорілися очі:

– Так, Богдане! Саме так маємо чинити! Віриш чи ні, а я вже кілька тижнів місця собі не знаходжу! Чи на те їх бито, абихмо [29]29
  Абихмо (заст.) –щоб ми.


[Закрыть]тепер дали часу їм рани зализати та нове військо стягти нам на згубу?!

Хмельницький важко зітхнув. Питання, що його поставив найближчий з полковників, важким каменем лежало в нього на душі вже давно. Так, успіх потрібно було розширювати, а не зупинятися після двох перемог, даючи втягти себе в переговори з ворогом, який все ще був сильним і смертельно небезпечним. Надто багато повинен був пояснити Кривоносу у відповідь на його запитання. Дещо навіть таке, у чому ще сам не розібрався і не зрозумів до кінця власних намірів.

– Не буде такого, полковнику. Але нині війна наша переходить з генеральних баталій у довгі і вимотуючі народні повстання перед носом у ляхів. Те завдання на тебе, полковнику, покладаю, як на людину досвідчену і таку, до якої мають довіру на Брацлавщині, Волині, Галичині і Поділлі. Ватую [30]30
  Ватувати (заст.) –розраховувати, мати надію.


[Закрыть]на твою спроможність обернути сотні розрізнених вогнищ на одне всепоглинаюче полум'я, в якому згорять корені, що ними утримуються ляхи на Правобережжі. Дай мені цим час для впорядкування війська, і скоро в нас буде така армія, яку до нас не бачено в Україні. Армія, котра знесе лядське ярмо і дозволить козакам запанувати на землях, належних їм по праву.

– Зроблю, Богдане! – махнув затисненою в пудовий кулак шапкою Кривоніс. – Землю в них під ногами підпалю! Вогнем і мечем проріджу Україну, жеби перебрати благочестиву пшеницю від лядського куколю!

Дотримав свого слова Максим Кривоніс. Панські пахолки, що кривавими дорогами помічали свою присутність на охопленому повстанням Поділлі, раптом відчули на собі міць організованого козацького війська, аж здригнулись сердешні. Ті самі хлопи з колами та косами протистояли їм в сотнях сутичок, але щось змінилося в їхній поведінці. Невідомо звідки з'являлися вони, атакуючи не готових дати відсіч жовнірів і шляхту, вирізували без жалю залоги фортець і фортечок, котрі й не йняли віри в спроможність повсталих наважитися на штурм фортечних мурів. Організовано обкладали шляхетні надвірні війська, не даючи їм об'єднатися в єдиний кулак і дати генеральну битву. І все це під проводом того самого Максима Кривоноса, який виявив неймовірні організаторські здібності. Сам Ярема, котрий зміг все-таки скупчити біля себе вісім тисяч різнобарвного війська, що складалося зі шляхетних недобитків і ласих до золота ландскнехтів, не одразу зміг зрозуміти всієї загрози, що її несла йому повстанська армія на чолі з Кривоносом. Засліплений ненавистю, він побачив перед собою сильного і організованого ворога лише тоді, коли славетний полковник встиг закінчити організацію свого війська і протиставив шляхетному ополченню полки добре озброєних піхотинців, посилені численними підрозділами кінноти і артилерією. І не лише кривоносівці діяли у воєводствах Правобережної України. Сік на капусту шляхту Іван Гиря, готувалися виступити на Поділля новопризначені гетьманом полковники уманський Іван Ганжа і вінницький Остап Іванський. Успішно діяли десятки менших відділів під проводом козацьких і татарських ватажків, таких як Гоголь, Олександренко, Чуйко, Юра, Трифон, Немини-корчма, Кішка і Шан-Ґерай… Гаряче літо 1648 року палало вогнем пожеж, а на обрії вже поставали грандіозні події Пилявської битви.

V

Червневий ранок заполонив пагорби над Россю, всипаючи алмазами сонячних відблисків краплі свіжої прозорої роси на травах, примушуючи розкриватись жовті сонечка кульбаб на полі і білі лілеї на порослому водоростями плесі мальовничих річкових затонів. Проснулося численне птаство у недалекому лісі, сповнюючи поранковому запашне повітря заливистим співом, гулким стукотом дятла серед дерев і життєрадісними переливами жайворонка з блакитної височини прозорого, без жодної хмаринки, неба.

Богун постояв ще кілька хвилин, милуючись мирними краєвидами, котрі простягалися берегом Росі всього за якихось півсотні сажнів від окопу козацького табору, потім повернувся, застебнув кілька гапликів на комірі каптана і покрокував до обозу, туди, де видно було вершечки різнобарвних шатрів, купи возів, гарб і мажар, косяки коней, череди худоби і заклопотаних своїми справами козаків. Він і так надто довго спостерігав за тихим народженням нового дня. Час було йти до Нечая.

Іван швидко проминув вартових біля воріт окопу, подав руку на знак привітання комусь із козаків і заглибився в нетрі багатотисячного військового містечка, що в нього перетворився за кілька тижнів табір Богдана Хмельницького під Білою Церквою. Звиклим оком позирав він на начищені до блиску стволи гармат, довгі конов'язі із жолобами, біля яких хрумкотіли коні, складені в піраміди списи і мушкети, шатра козацької старшини і військові кабиці, де вже закінчували готувати сніданок у велетенських мідних казанах.

Ось і намет Нечая. Іван приступив до одного з полковницьких джур.

– Хлопче, йди сповісти: сотник Богун прийшов за наказом і очікує аудієнції пана полковника.

Джура лише кивнув головою і зник за відлогою шатра. За хвилину вийшов і запрошуючим жестом вказав на відлогу:

– Прошу, вашмость, пан полковник давно очікують на пана.

Іван зайшов до намету і зупинився, кілька секунд зачекавши, доки очі звикнуть до напівтемряви намету після яскравого сонячного дня. Нечай поспішив назустріч.

– Іване! Ну навіщо так целебрувати! [31]31
  Целебрування (заст.) –урочисте відправлення обряду.


[Закрыть]Я ж прохав тебе заходити просто, без докладу й у будь-який зручний тобі час, – мовив він, простягаючи Богунові руку.

Іван відповів міцним потиском.

– Не пристало таке панібратство при підлеглих розводити, – знизав плечима він. – Так недовго дочекатись, що й джури почнуть плутати де полковник, а де його конюший.

Нечай посміхнувся:

– Що дозволено тобі, то іншим зась. Хоча щось у словах твоїх є. Оскільки ми на війні, витриманість військова повинна відчуватись у всьому. Твої б слова чули деякі з наших полковників, котрі звикли до гетьмана двері ногами відчиняти… Ну, добре, не для таких розсудів тебе покликано. Присядь лишень.

Богун мовчки сів на лаву під завішеною перським килимом стіною шатра і застиг, виклавши на коліна шаблю у прикрашених золотою чеканкою піхвах. Нечай не поспішаючи розпалив люльку.

– Новин багато, – кинув він, примружившись від тютюнового диму. – Завдань нових багато маємо. Хочу, абись деякі з них ти для мене виконав.

– Слухаю, – коротко кинув Богун.

Нечай з хвилину помовчав, зосереджено про щось розмірковуючи і постукуючи по столу пальцями лівої руки.

– Скільки козаків тепер маєш?

– Тисяча тридцять шість чоловік станом на вчорашній вечір. З них півтораста козачат малолітніх та старих або хворих. Решта цілком боєздатні, хоча щодо озброєння…

– І чути не хочу! – замахав на Богуна руками Нечай. – Ви з Нечипоренком мені більше всіх за ту зброю печінок виїли! Де ж її в біса настачиш, коли хлопи сотнями щодня до війська сунуть! Уже й так весь зброярський цех Білої Церкви у майстернях тиждень ночує, з Чигирина вигорнули все, що можливо було, з Черкас. Буде зброя, буде!

– Коли? – і не кліпнув оком Богун.

Нечай зітхнув і розсміявся:

– Ну хто ж ще, як не побратим, мене за горлянку потримає?!

– Я й не збирався, так, запитую.

– Скоро буде. Та, напевно, що не тобі її очікувати.

– Тобто?

– От і підійшли ми до того, задля чого тебе й покликано. Реґімент твій великий Іване. Настільки великий, що й язик не повернеться його сотнею назвати. Чи ти їх медяниками принаджуєш? Як не прийде ватага, знай одне провадять: до Богуна, до його сотні хочемо.

– Чому ж медяниками? – схилив голову Іван. – Скоріше навпаки. Ти знаєш – у мене без дозволу ні до коряка торкнутися, ні обоз полишити. І науки військові в мене проходять частіше, аніж у інших. Скоріше б від мене мали бігти.

– А тут я з тобою не погоджусь! – хляпнув долонею по столу Данило. – Це доки без діла, воно і коряка бажається, й до науки ставати заважко. А ось коли на батаву летить хоругва гусар зі списами напереваги, от тоді ой як хотілося б вірити у свого отамана! Сам не гірше мене знаєш. А в тебе вірять!

– Я вдячний їм за це. Хоча ти, Даниле, усе перебільшуєш. Моя сотня не набагато більша за решту.

– Ну, звичайно, – розвів руками Нечай. – А я тут для чого посаджений? Та про тебе в полку така слава іде, що якби я всіх бажаючих до тебе в сотню приписував, вона б нараховувала половину полкового реєстру. Доводиться багатьох по других сотнях розкидати… Але досить мадригалів, ще загордуєш! Слухай лишень.

Нечай сів на лаву поруч з Іваном і заглянув йому в очі.

– Як ти дивишся на те, щоб разом з Омельком очолити загін, який вирушить на Поділля сприяти повстанню серед тамешнього міщанства й селянства?

Іван не повірив власним вухам.

– Що? Що ти сказав?

– Те, що ти чув. Я хочу, щоб Іван Богун, котрий уже переріс межі сотника в моєму полку, очолив у якості наказного полковника відділ козацтва, котрий йде на Україну продовжувати почате нами на Лівобережжі. Окрім всього іншого, це бажання гетьмана. Хмельницький бажає, щоб наказним був саме ти. Омелько із своїми чотирма сотнями запорожців буде підтримувати вас кавалерією.

– Але… Але чому не Омелько?!

– Ти хочеш знати, чому не він очолює загін?

– Так.

– Тому, що таким було бажання гетьмана. Його і самого Омелька. Богун кілька хвилин сидів, не знаючи, що відповісти.

– Та що тебе вразило, Іване? Хіба не осилиш? Та ти ж природжений полководець, святий хрест, що не брешу!

– Усе добре, Даниле. Якось несподівано все… Дякую за довіру.

– Ділом подякуєш. А тепер слухай. Великі події відбуваються тепер у війську. Настільки значні, що я не маю навіть з чим порівняти тих перемін. Хіба… хіба що з падінням влади Речі Посполитої на Україні! Ти можеш осягнути, Іване? Те, про що ми мріяли, йдучи за Павлюком, стає тепер цілком істинним! Не спить канцелярія гетьмана, ледве встигає переворушити стоси паперу, занотовуючи гетьманські накази. Зовсім скоро у війську буде зачитано нову організацію полків і сотень, яка візьме під себе більшість України. Резиденцією гетьмана України, чуєш, Іване, не Запорізького війська, України! Нею оголошено Чигирин, де й буде влаштовано гетьманську столицю. Безпосередньо йому буде підпорядковано лівобережного і правобережного костирських гетьманів. Перший розміститься у Прилуках, другий у Черкасах. Костирським гетьманам будуть підлягати полки, котрі й стануть осередками повстання – Черкаський і Переяславський на Лівобережжі, а також Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Брацлавський на Правобережжі. Крім того, костирські гетьмани формуватимуть нові полки. Тим часом Кривоніс, якому безумовно належатиме посада правобережного костирського гетьмана, вже діє, як тобі відомо, на Волині та Поділлі. І діє досить успішно, маємо зовсім свіжу звістку, що він готується дати Яремі Вишневецькому рішучу битву. Але є думка ще сильніше розгорнути розміри повстання. Для цього тебе й посилаю. Але є одне вузьке місце в нашому плані.

– Що саме?

– Бачиш, Іване, Богдан присягнувся Казановському і Киселю, що він не порушить перемир'я. І він не повинен його порушити. У тому зацікавлені ми самі. Казановський у приватній бесіді повідомив, що на липневому сеймі, на який шляхта вже збирається зі всіх усюд, буде підняте питання довіри канцлеру Оссолінському. Він, мовляв, привів Польщу до катастрофи, заграючи із Хмельницьким і навіть узброївши його й надавши кошти на майбутню війну. Після усунення канцлера буде проголошено посполите рушення і всі сили кинуто на Україну, аби придушити нас будь-якою ціною. Відомі навіть кандидатури майбутніх рейментарів нового коронного війська – молодий Конєцпольський, Заславський і Остроріг. Не можу сказати, що вищеназвані пани мають талант до військового керівництва, але те, що їх вже майже призначено ще до початку сейму, мовить про рішучі настрої в польських палатах влади. Оссолінський, це, напевне, єдина людина у Варшаві, яка якщо й не обстоює нас, то хоч не плюється отрутою, вимагаючи втопити Україну в крові. Ми не можемо давати ляхам зайвого приводу позбутися канцлера. Принаймні не зараз. Поляки всіма доступними шляхами намагаються втягнути у війну з нами Туреччину, Московію і Волощину, тож Хмельницький мусить однією рукою утримувати меч, другою писати листи про покору і відданість ідеалам Речі Посполитої. Тож ти, як і всі інші отамани, котрі вирушили або найближчим часом вирушать на Правобережжя, не повинні виказувати жодного зв'язку з проводом гетьмана. Тепер ти розумієш, чому. Потрібно навіть більше, а саме – опозиція гетьману.

– Тобто ти пропонуєш мені виступ проти Хмельницького? – Богун несподівано розсміявся. – Пан полковник забув про долю тих, хто не досить голосно висловлював захоплення Хмельницьким під час повстання на Лівобережжі? Та мене ж підвісять на гак під час чорної ради мої ж козаки!

Нечай помахав головою.

– Річ не йде про виступ проти Хмельницького. Річ іде лише про незгоду з деякими його нерішучими вчинками і переговорами після таких блискучих перемог, як Жовті Води і під Корсунем, і, як наслідок тієї незгоди, рейд на Поділля. Саме там мусить відбутися наступна битва, і ти разом з іншими маєш приготувати все для перемоги в тій битві. А щодо чорної ради і твоєї уявної екзекуції, можу сказати лише те, що ти знаєш, як зробити так, щоб козаки пішли за тобою, навіть якби ти й мав певні непорозуміння з гетьманом.

– Чому ти так вважаєш? – блиснув очима Богун.

– А ти думаєш, що я неспроможний розібратися в людях? – Нечай витримав погляд і відповів запитанням на запитання.

Іван відвів погляд.

– Я не маю мотиву для протиріч з гетьманом, який стільки зробив для України. Але якщо це потрібно, я зроблю все від мене належне. Коли маю виступити?

– Як тільки підготуєш обоз і домовишся з Омельком про порядок руху.

– Я буду готовий уже завтра.

Нечай перевів подих.

– Ну от завтра й виступай.

Іван хитнув головою на знак згоди і хотів було йти. Та Нечай, без слів дивився на нього, не відступаючи.

– Щось іще?

І полковник не витримав:

– Сучий ти син, Іване, бісове сім'я! Та іди ж обіймемося з тобою, як обіймаються побратими. Хтозна, чи побачимося, адже в саме пекло тебе відряджаю, до самого вовчого лігва. Ох і не просто це, хто би знав!.. А ще мало не забув тебе поздоровити з народженням сина. Сподіваюся, що ти знайдеш там можливість до них завітати. А головне – бережи себе, там дійсно буде гаряче.

Іван без слів ступив уперед і розкрив обійми назустріч побратиму.

– Не вперше! Ще погуляємо!