Текст книги "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

Автор книги: Юрій Сорока

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 50 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

IV

Миколай Потоцький перебував у стані глибокої задуми, коли у двері неголосно постукали, напевне, тому відповів не одразу, лише коли стукіт повторився.

– Зайдіть, – коротко кинув нарешті.

Укриті різьбою і ковані мідною чеканкою двері розчинилися. На порозі стояв Стефан, двадцятишестирічний красень у гусарському обладунку, улюблений молодший син коронного гетьмана. Пан Миколай мимоволі замилувався стрункою постаттю сина, його блакитними очима під білявою чуприною, широкими, затягнутими в хутро леопарда і срібло кіраси грудьми, молодецьким дзвоном золотих острогів.

– Бажаю тобі, ясновельможний пане, любий батьку, довгих років життя і яскравої лицарської слави на полях Марсових!

Потоцький у відповідь лише ліниво змахнув рукою:

– Сідай, Стефане. Я посилав по тебе тому, що маю важливу розмову.

Молодий шляхтич шанобливо схилив голову і сів на краєчок лави.

– Ось, – простягнув Потоцький синові сувій жовтуватого паперу зі зламаною сургучевою печаткою. – Перечитай.

Стефан кинув здивований погляд на аркуш, що його тримав у руках старий Потоцький:

– Але чи я можу, адже лист офіційний…

– Якщо я даю тобі його, ти, звичайно, можеш його читати. Це відповідь Хмельницького на мій лист, який йому доставили минулого тижня пани Хмелецький і Кричевський.

Стефан прийняв з рук батька лист і заходився уважно читати його, мимоволі рухаючи губами в такт написаному.

– Ти розумієш, чому я покликав тебе? – поставив запитання гетьман, коли Стефан закінчив читати.

– Не зовсім.

– Не зовсім… У тому-то й річ, не зовсім зрозуміло, що саме має на увазі сей лотр. Однак, якщо трохи помислити, усе ясно, як білий день: він усього лише виграє час! Так, саме виграє час! Він пише, що був і залишається вірним слугою Речі Посполитої і одночасно вимагає від коронного війська залишити запорізькі землі. Він пише, що втік сюди від помсти особистих ворогів, але одночасно заміряється на скасування ординацій і збільшення козацького реєстру. Збільшення до розмірів, які будуть небезпечними для ойчизни. Мало того, він має нахабність вимагати скасувати з полковництва у реєстровому козацькому війську всіх призначених мною і покійним паном Конєцпольським полковників, взамін чого хлопство само обере над собою старшину. Exquisitissime! [1]1
  Exquisitissime (лат.)– відмінно.


[Закрыть]Але я, чорт забирай, добре пам'ятаю, що з того вийшло десять років тому!.. Ще він вимагає видачі Чаплинського, Барабаша та Караїмовича, неймовірно!

– Але це принизливо! Він сміється з нас! – запально вигукнув Стефан.

– Вірно, мій любий сину. Але навіть не його сміх є найгіршим у цій справі. Головне в тому, що Хмельницький уже не згоден лише на повернення йому триклятого Суботова і прощення минулих гріхів. Тепер йому потрібно дещо більше, і саме в цьому криється для нас страшна загроза…

– Але, прошу пана, цю небезпеку я міг би розігнати по плавнях за допомогою одних лишень канчуків! – не стримавшись, зашипів Стефан.

Миколай сумно посміхнувся і кілька хвилин мовчав, щось обдумуючи.

– Якби все було так просто… – мовив він по хвилині роздумів, після того як підійшов до розчиненого вікна і з насолодою вдихнув свіже квітневе повітря, що його доносив лагідний, з пахощами зелені, вітерець. – На жаль, це не так. Стефане, я боюся, ти не усвідомлюєш усієї глибини небезпеки, яка перед нами постала. Вона надзвичайно велика. Крім назрілого хлопського бунту в Україні, ми стоїмо на крок від війни з Туреччиною. Війни, яка нам зараз зовсім не потрібна. Ти, напевне, не чув про документи, які Хмельницький викрав перед втечею у Барабаша?

– Нічого визначеного, так, чутки…

– Чутки! Старий п'яничка припустився страшної помилки! Точніше буде сказати: однієї з цілої череди помилок, головною з яких була видача тих іродових документів Барабашеві коронним канцлером і мала печатка Речі Посполитої, що її домудрувався поставити там король Володислав.

– Що ж це за листи, батьку?

– Не багато й не мало, це привілеї, видані козацькому війську на підготовку великого морського походу на Туреччину… Похід, який спровокувала польська корона! Ти уявляєш, які наслідки можуть бути, якщо ті документи з'являться на столі в султана?!

– Пся крев!

– Саме так, мій любий. Хмельницький цілком може спровокувати веліце [2]2
  Веліце (заст.)– дуже, вельми, вкрай.


[Закрыть]грандіозний дипломатичний скандал, навіть війну. Якою, безперечно, не упустить скористатися у власних цілях. Але разом з тобою цієї загрози не розуміють, і це вкрай прикро, у Варшаві. Я вже неодноразово писав його величності і пану коронному канцлеру про необхідність найрішучіших заходів як тут, на Подніпрянщині, так і на Низу. І серед цих заходів повинна бути проведена потайна операція по знищенню тих вибухових паперів. Хоча мені доповідають про велику силу таємної служби того здрайці, я за допомогою декого в сеймі міг би забезпечити їх знищення. Проте бачу лише байдужість до речей, над якими можливо і потрібно замислитися. Крім того, я маю під своєю булавою лише шістнадцять тисяч жовнірів, майже половина з яких схизмати, і я дуже сумніваюся в їхній відданості. Це на тлі того, що донесення наших людей з різних куточків України не промовляють, кричать: триклята Русь ось-ось вибухне!

– Не хочу видатися неввічливим, батьку, але ти згущуєш фарби. На Томаківці присутні лише три тисячі погано озброєної ребелії. Я волів би іменувати їх скоріше ватагою розбійників, аніж яким-не-яким військом. До того ж козаки Барабаша і Караїмовича присягли на вірність короні. У нашій перемозі над Хмельницьким можна не сумніватися! І якщо батько зболить надати мені таку можливість, я з радістю доведу правильність своїх слів.

Миколай Потоцький зворушено подивився на сина й лагідно поклав йому на плече руку.

– Запальний юначе… – сумно вимовив він. – Що ж, забігаючи наперед, скажу тобі: ти отримаєш таку нагоду. Але, разом з тим, я мушу дещо остудити твою пристрасність. Тепер їх вже близько шести тисяч, вони досить добре озброєні й мають армату. Це далеко не повні відомості, позаяк багатьох з моїх людей, висланих для здобуття розвідувальної інформації, було перехоплено роз'їздами Тугай-бея. До речі – в його коші теж не менше шести тисяч вершників і, я боюсь, він виступить супроти нас спільно із Хмельницьким.

– Боягузливі кочівники і вирванці! – презирливо пхикнув Стефан. – Не маю сумніву: вони втечуть у свої степи, налякані одним лише виглядом закутих у броню шляхетних лицарів.

– Хотілося б мати хоча б долю твого оптимізму, юначе… Але, власне, ми з тобою підійшли до теми розмови, заради якої тебе покликано, Стефане. Ти очолиш авангард коронного війська у майбутній кампанії і ґвалтовно маєш виступити задля того, щоб винищити бунтівну гідру до тієї миті, коли на волості до їхніх лав приєднаються десятки тисяч невдоволеного владою хлопства.

Стефан рвучко підвівся з лави і, картинно поклавши руку на руків'я палаша, схилив голову в поклоні.

– Дякую за довіру, батьку! – гаряче вимовив він.

– Задум мій такий, – коронний гетьман, не звертаючи уваги на палкий прояв темпераменту Стефана, підійшов до столу і взявся обома руками за спинку дубового крісла, у якому раніше сидів. – Наше військо буде поділено на три реґіменти. Перший і головний залишиться тут, у Богуславі. Він складе основні сили і, перебуваючи під моїм приводом, буде очікувати на прибуття до нас шеститисячного загону князя Ієремії, а також надвірних хоругв панів Корецького, Заславського, Чорторийського і Сенявського. Маю надію, вони з'являться в нашому таборі протягом наступного тижня, від сили, двох тижнів. Другий і третій реґіменти поведеш ти, сину мій. Жалкую, що немає змоги відрядити з тобою твого старшого брата Петра. Його досвід міг би дещо врівноважити твою запальність… Але у всьому є свої позитивні сторони: колись він теж був молодим і недосвідченим юнаком. Але з часом зумів довести свою спроможність бути гідним старовинного роду Потоцьких. Тепер доля дарує таку нагоду тобі, Стефане!.. Отже, ти повинен стати на чолі семи козацьких полків і десяти коронних хоругв. Маєте вирушити вже назавтра – змію потрібно напрудшей придушити, доки вона ще не вислизнула із своєї нори. Тож Чигиринський, Канівський, Черкаський і Корсунський полки цієї миті очікують команди сісти на чайки з тим, щоб вирушити до Микитиного Рогу. Цієї ночі до них приєднається Брацлавський полк. Тими полками безпосередньо керуватимуть Барабаш та Караїмович. Вони обидва попереджені, що мають підтримувати зв'язок з тобою і виконувати усі твої команди. Ти ж на чолі хоругв коронного війська вирушиш суходолом напрямком на Кодак і далі, до Микитиного Рогу. Окрім драгунів, відряджаю з тобою пана Шемберга і ще два полки реєстрових – Переяславський і Білоцерківський. Таким маневром ми отримуємо нагоду обложити лотра Хмельницького із суші і води, що, маю надію, повинно принести свої плоди. Якщо ж він встигне залишити Запоріжжя, ти, Стефане, затримаєш ребелію до мого підходу. Знай: ти будь-що повинен це зробити. За будь-яку ціну!

Стефан підняв на старого гетьмана погляд вологих від хвилювання очей.

– Я зроблю все, батьку! Я виконаю твою волю!

Піддавшись раптовому пориву почуттів, коронний гетьман стиснув сина в обіймах на одну лиш коротку мить. Коли він випростав руки, очі його дивилися твердо та холодно.

– Зроби це, Стефане, і ти вкриєш себе невмирущою славою, а Річ Посполиту врятуєш від страшної загрози. Загрози, якої не знала досі наша минувшина!

Кілька хвилин по тому, як за Стефаном Потоцьким зачинилися двері, коронний гетьман мовчки стояв, заглиблений у власні думки, після чого вирушив у куток, туди, де на стіні висіла посвячена самим Папою ікона святого Миколи. Ставши на одне коліно, він звів перед обличчям зчеплені проміж собою долоні. Довго і старанно вимовляв хрипкі шиплячі латинські слова молитви «Domine nostre», після чого прошепотів, переходячи на польську мову:

– Урятуй цього юнака, святий Миколо, оборонець всякого подорожнього. Помилуй його так, як помилував трьох приречених на смерть від меча в темниці, і дай сили витримати все, що випаде на його долю. Дай йому міць та наснагу для боротьби з ворогом. Зроби влучною його зброю і твердим панцир, – і Потоцький тричі перехрестився за католицьким звичаєм.

V

Вода за низьким облавком човна тихо дзюркотіла, відкликаючись подекуди сплеском невдало покладеного на неї весла. Недалекий, порослий густими чагарниками берег, який уже яскраво зеленів на тлі жовтих острівців очерету, дзвенів від пташиного співу, загадково тріскотів сухими гілками, які ставали на перешкоді невидимій з річкового плеса звірині. Кілька разів протягом дня, що минув, Іван помічав на берегах багаття, невеличкі купи вершників та кілька човнів з невідомими рибалками. І хоча в кавалькаді реєстрового війська, яка складалася майже із сотні човнів, не звертали на них жодної уваги, всі, кого козаки зустрічали на своєму шляху, швидко і беззвучно розчинялися в берегових заростях. У Івана складалося враження, що про них у цих малолюдних місцях добре поінформовані і стережуться їх, немов вогню.

Раптом він відчув несильний поштовх у бік. Повернувши голову, побачив Михайла – наймолодшого з Нечаєвих кумів, котрих пан Данило, як і було домовлено раніше, прислав до Богуна перед тим як зникнути із свого хутора під Баром і опинитися в таборі Хмельницького на Томаківці. Тут же, на байдаку, перебували й вірні Нечаєві Филон та Петро, які отримали суворий наказ слідкувати, щоб з голови Івана не впало жодної волосини (і про що Богун, звісно, й гадки не мав). Дивно, але Іван досі не знав їхніх прізвищ, хоча від дня його весілля і вечора, проведеного в розмовах з осередком антипольського заколоту, йому часто доводилося спілкуватися з ними. Із самим Нечаєм, як той прохав, не бачилися жодного разу.

– Бачив, пане хорунжий? – тихо мовив Михайло.

– Ти про що? – не зрозумів Іван.

– Немов від зачумлених розбігаються.

– Нічого дивного, – знизав плечима Богун. – Чув щось нове?

– У нас на чайці все добре. Хіба лишень отой чортяка мене непокоїть, – Михайло ледь помітно хитнув головою в бік чайкового отамана, який стояв на носовому чердаку байдака і підозріло поглядав на Богуна і його співрозмовника.

– Розгон? – схилив голову Іван, зблиснувши очима. – Він про щось здогадується, здається мені, он бачиш, як позирає?

– То, може, ми його… На ножі й за облавку? – мотнув головою Михайло.

– Не треба! – Богун зробив заперечливий жест. – Зарано. Та й не розбійники ми. Такі питання вирішуються тільки на раді. Зберемо раду, тоді й вирішимо долю лядських прихвоснів. На решті човнів як?

– По різному. Коли минулого разу приставали, ми з Петром пройшлися берегом, щоправда, толком і не поговорили ні з ким. Але навіть з того, що чув, висновок сам надходить: на Хмельницького йти збройною рукою майже нікому не до вподоби. Люди гудуть. Чигиринці, канівці, черкасці, корсунці – усі. Щоправда до відкритого бунту справа дійде не скоро, але хтозна. Потрібно глядіти людей Хмельницького, я мислю, що серед нас не може не бути його посланців.

– Потрібно знати, кого глядіти. У разі помилки маємо ризик передчасно здійняти бучу, а це призведе до непотрібних наслідків.

– Мовлять: Филон Джеджалій людей гуртує.

– Звідкіля тобі відомо? Михайло знизав плечима:

– Кажу ж: ходив берегом, прислухався. Коло кабиць різне мовлять…

– Хто він?

– Кропив'янського полку обозний. А от як він тут опинився? Його полк не виступав у похід!

– Чорт! – Богун з досадою сплюнув за облавку. – Невчасно Данило зник, ох невчасно. Тепер я втратив усі зв'язки з ним і з Хмельницьким. Що діяти? Коли починати? Усе на свій розсуд. А який, у біса, розсуд, коли не знаєш нічого!

– Чому? – навіть образився Михайло. – Про настрої брацлавців нам добре відомо, а от решта…

– Так, саме решта, – Іван помітив на собі ще один підозрілий погляд Розгона. – Добре, Михаиле, іди на весла. Не будемо дражнити до пори. Стривай! – він притримав Михаила за плече. – Пристанемо на ночівлю, знайди мені того Джеджалія. Хто він…

– Кажу ж: кропив'янський обозний.

– Добре, от його і знайди.

– Зробимо! – бадьоро змахнув головою Михайло і попростував до своєї лави, минаючи веслярів і закріплені всюди, де тільки можливо було віднайти вільне місце, припаси їжі, питної води і зброї.

Богун запалив люльку і трохи повернув стерно, яким керував, спрямовуючи човен трохи далі від берега, на чисту воду, де вітрила інших човнів не спиняли подуву вітру і він дещо допомагав веслярам.

Широкою темно-блакитною стрічкою розлився Дніпро, вільно несучи свої води між далеких один від одного, вкритих сивою імлою берегів. Стрімкі, порослі густим лісом схили, які подекуди переходили в білясті стіни голих скель, височіли на добру сотню сажнів над головами приголомшених грандіозним видовищем козаків. Іноді ж навпаки – гористі береги стрімко збігали до низу, перетворюючись на порослі очеретами плавні та тихі затони для того лиш, аби за кілька миль знову здійнятися ще вище, вкритися блакитною ковдрою соснових борів або темно-сивими кам'янистими осипами й одинокими скелями. На тлі такої величавої картини байдаки з піднятими на щоглах білосніжними вітрилами дійсно походили на красунь-чайок. Легкі й прудкі, вони немов на одну лиш коротку мить торкнулися водяної поверхні, щоб скоро знову здійнятися на крило, заквилити і повернути груди назустріч вітру. Боротися з ним, одночасно насолоджуючись його свіжим подихом…

За кілька годин до заходу сонця Богуна відірвав від думок чайковий отаман.

– Пане хорунжий! Я волів би перемовитися з вами кількома словами. Чи не були б ви такі люб'язні перейти до мене на чердак, – гукнув він з носового чердака, пильно поглядаючи на Івана.

– Одну хвилину, вашмость, мостивий пане! Лише передам стерно, зачекайте, якщо для вас це не надто важко, – в тон йому відповів Іван, у душі сміючись над такою багатослівною люб'язністю. – Агов, козаче, – гукнув він ближньому з веслярів. – Візьми стерно.

Скоро, притримуючись за канати вітрильної оснастки, Богун попрямував на ніс човна вузьким ходом, який було намощено над лавами для веслярів. За кілька секунд був біля Розгона.

– Слухаю вашу милість, – напустивши в голос показної серйозності, мовив Іван.

Розгон кинув швидкий нервовий погляд на передню лаву, на якій, спиною до них, сиділи козаки, і зробив кілька кроків у бік задертого догори носа чайки, вхопившись за канати, які підтримували щоглу. Іван подумки вилаявся і рушив за ним. «Невже клятий лемко про щось здогадується?» – майнула думка.

– Я мушу говорити з вами як зі старшиною і шляхтичем, пане хорунжий, – почав чайковий, притишивши голос.

– Готовий вас вислухати.

– Річ у тім, пане Богун, що мене вельми непокоїть настрій черні на нашому човні. Я думаю, ви не могли його не помітити.

– Але я не розумію, що ви маєте на увазі, – знизав плечима Іван.

– Я маю на увазі висловлювання деяких козаків на адресу генеральної старшини і його милості пана коронного гетьмана. То були надзвичайно різкі слова. Крім того, ці перешіптування, незрозумілі погляди… Ви помітили?

– Я не помітив нічого, окрім міцних козацьких жартів та звичайних розмов. Можливо, тому, що не надто прислухався.

– У тім і справа. Декотрі люди тут дозволяють собі відкрито симпатизувати Хмельницькому, а це вже, знаєте…

– Ви чули звичайні теревені.

Розгон уважно подивився в очі Івану.

– На вашому місці я б не був таким недалекоглядним. Подібні, як ви зболили висловитися, теревені замалим що не утримують у собі прямого заклику до бунту, а наш з вами святий обов'язок складається в тому, аби душити такі настрої в зародку.

Богун відчув, як у ньому зростає огида до цього сухорлявого підпанка, невідомо яким чином обраного на посаду вороновицького осавули. Хоча Богун нечасто зустрічався з ним раніше, проте трохи був знайомий і не сподівався від Розгона таких відверто пропольських висловлювань. За мить він усе ж опанував себе і з підкресленою офіційністю відповів:

– Я обіцяю вам у подальшому бути уважнішим до таких проявів неблагонадійності. Ви ж, у свою чергу, інформуйте мене про все, що знаєте. Маю надію, ми здатні поки що підтримувати дисципліну серед своїх підлеглих.

Розгон зітхнув з видимою полегкістю і кинув на веслярів за спиною Івана черговий підозрілий погляд.

– Радий нашою з вами спроможністю порозумітися. Коли пристанемо до берега на ночівлю, я проінформую про всі свої підозри пана генерального осавула, але поки що, вважаю, не варто акцентувати на собі увагу сіроми.

– Цілком з вами згоден.

Повернувшись до кормового стерна, Іван навмисне голосно напустився на козака, якого полишав за себе:

– Ти як, скурвий сину, стерно тримаєш?! Чи повилазило?! Не доставало ще передню чайку носом підштовхнути! Іди на весла і намагайся виконувати свої обов'язки краще! – а коли той кинув на нього ошелешений погляд, буркнув стиха собі під ніс: – Шепни хлопцям, щоб трималися напоготові. Він не повинен залишити байдак, коли ми пристанемо до берега.

Через дві години, коли сонце майже сховалося за береговими скелями на заході, отаманські чайки, які йшли на півмилі попереду човнів Брацлавського полку, круто взяли праворуч і попрямували до похмурого у перших сутінках затону, на одному з берегів якого височіла прямовисна скеля; другий, більш положистий, був укритий смарагдовим килимом густих степових трав і рідкими невисокими деревцями. Із сусідньої чайки, веслярі якої налягли і почали обганяти, весело прокричав чиїсь голос:

– Егей, братики! До берега тримай! Кам'яний Затон, тут матимемо перепочинок до ранку, годі мозолі на руках натирати!

Услід за іншими Богун повернув стерно, і човен, важко схилившись на лівий облавок, швидко пішов до берега – веслярі почули швидкий відпочинок і запрацювали з темпом не меншим, аніж під час морської баталії.

Уже поблизу самого берега Іван помітив, що Розгон ступив ногою на очеретяний кранець, що йшов поверх облавка вздовж усього човна, очікуючи миті, коли буде можна стрибнути на берег.

– Михаиле! – багатозначно вказав Богун козакові на чайкового отамана.

– Бачу, пане хорунжий, – козак повернувся до товаришів. – Петре, Филоне, ловіть мерщій!

Не встиг безталанний осавул зморгнути оком, як брацлавці, швидко перестрибуючи лави, наблизилися до нього і оточили з трьох сторін.

– Кудись намилилися, пане осавуле? – звернувся до нього Михайло.

– Що?! – отетеріло пискнув той, а коли відчув на своїх ліктях міцні козацькі долоні, щосили смикнувся і спробував добути пістоля. – Нечувано! Та як ти смієш, збойця?! Негайно прибери руки!

Тієї ж миті Петро, який стояв у чайкового за спиною, смикнув його за очкур, та так, що той незграбно буцнувся сідницями на вологі дошки чердака. Вільною рукою Петро взяв з рук Розгона пістолет і стромив його собі в кобур, нашитий на шаровари.

– Я візьму це поки що, вашмость, бо, не приведи Господи, ясний пан пораниться… Ось так. Шаблю теж, тут усі свої, навіщо вона вам до волейної потреби? [3]3
  Волейна потреба (заст.)– війна, генеральна битва.


[Закрыть]

Розгон розгубився настільки, що не міг вимовити жодного слова, безсило позираючи на козаків, котрі його оточували. Але ось погляд чайкового отамана натрапив на постать Богуна. Тієї ж миті очі йому звузилися, а з горлянки почувся схожий на шипіння голос:

– Здрайцю! Ти заодно з ними! Зачекай же, негідний шибенику, кров'ю заплатиш мені за таку наругу, навіки проклявши сей день і… – голос осавула раптово обірвався, після того як Михайло досить відчутно стусонув його під дих гострим носком сап'янового чобота.

– Полеміку залишимо на більш зручний час, virtus domine, [4]4
  Virtus domine (лат.)– вельможний пане.


[Закрыть]– констатував Богун. Він швидко озирнувся. За ті короткі хвилини, поки увагу козаків було привернуто до арешту отамана-невдахи, їхній човен один залишився на чистому плесі за півсотні сажнів від берега, решта війська вже висаджувалась. Голі, у самих лишень сорочках, козаки стрибали в прибережні хвилі й налягали на скинуті з чайок канати, витягуючи носи човнів на жовтаву смужку піщаного берега. Іван ще раз окинув оком козаків у чайці. Відкриті, чесні погляди, у багатьох читається піднесення після зухвалого арешту обридлого лядського підпанка, якого їм було нав'язано в сотенні осавули. Набрав у легені повітря.

– Молодці, я маю надію, усім зрозуміла суть того, що тут у нас відбувається? – звернувся він до козаків. – Якщо ні, пояснюю: пан лядський посіпака мав намір розповісти Барабашеві про заколот, який ви, сучі сини, вчинили на човні. Але позаякя особисто ще маю сумніви щодо того, чи стався той самий заколот, ми мусимо подбати, аби пан осавул залишився з нами в чайці. Тож зв'яжіть його міцніше та строміть у рот кляпа. І нехай полежить під лавою. Михаиле!

– Слухаю, пане хорунжий! – молодий козак навіть не згадував про панібратську манеру, якою зазвичай спілкувався з Богуном до виступу в похід. Тепер у його голосі чулися лише повага й чітка військова дисципліна.

– Залишитеся з Филоном у чайці. Очей із цього стерва не зводити. Решту, я вважаю, не потрібно попереджувати про мовчання?

– Розуміємо! – почулися веселі голоси.

– Ображаєш, ваш мость! Не діти…

– Нехай Богові дякує, стерво, що ми його до пекла не доправили.

Коли нарешті причалили до берега, сутінки вже встигли оповити низину Кам'яного Затону густою темною імлою. Не очікуючи, доки козаки витягнуть човен на берег, Іван стрибнув і за мить уже крокував мокрою від вечірньої роси тирсою. Після сміливого ув'язнення чайкового отамана плани доводилося міняти, а якщо бути відвертим, створювати на лету, адже залишившись без зв'язку з осередком повстання, після того як Богдан Хмельницький мало не потрапив під сокиру ката і був змушений минулої осені спішно вирушати на Запоріжжя, Богун мав діяти на власний страх і розсуд, а його вплив фактично звузився лиш на півсотню козаків, що їх мав під власною орудою. Він і гадки не мав про події на Низу, хоча вперто не вірив чуткам, котрі розпускали у війську шпиги Шемберга, а саме: заколотників на Томаківці жалюгідна жменька, їх деморалізовано і скоро спільними діями вірного короні реєстрового війська і хоругв драгунії буде розбито, а тих, хто залишиться в живих, піддано справедливому суду і страті. Тож він вирішив тепер не очікувати, доки Михайло знайде Джеджалія і домовиться з ним про зустріч, вирушивши на пошуки кропив'янського обозного особисто. Лише тепер Богун повною мірою осягнув, на яку небезпеку наразив своїх козаків, у разі якщо про їхній вчинок стане відомо. Тоді, безперечно, з огляду на особливу небезпечність їхніх дій під час військового походу, з ними довго панькатися не будуть – постинають голови або розстріляють у кращому разі. Швидко, без зайвих роздумів та сентиментів. Тож, сказавши «А», цілком логічним було без заминки сказати «Б», тобто розпочати діяти на просторі решти полків, які розташувалися великим табором на березі Кам'яного Затону. Але хто він такий, щоб діяти в таких масштабах? З ким знайомий, на кого може покластися? Думка працювала, немов у лихоманці. Тепер він зовсім не був упевненим у собі так, як кілька хвилин тому. А що робити, якщо Джеджалій виявиться посвяченим у справу Хмельницького на тому ж рівні, що й він сам? Урешті Іван вирішив: будь що буде! Головне знайти хоч яких-небудь спільників, а потім вони разом щось надумають. Настрій у війську такий, що хвилюватися більше приводів було в Барабаша з Караїмовичем, аніж у тих, хто мав намір повстати проти їхньої влади.

Збираючи докупи розтривожені, немов вулик бджіл, думки, Богун нарешті зупинився поблизу від великого оберемка хмизу, що його роздмухували двоє козачат.

– Агов, вояки, – звернувся до молодиків, – а чи не тут сотня Кропив'янського полку стоїть?

Але новачки не встигли дати будь-якої відповіді – за спиною в Івана почувся шерех, і за мить густий басовитий голос відповів:

– Бог його знає, чоловіче. Немає часу по полках та сотнях ділитися, он ніч уже. Як ішли чайками, так і на ночівлю стаємо. А тобі хіба що?

Іван повернув голову вбік і побачив середніх літ козака в потертому блакитному каптані і високій баранячій шапці з червоним шликом. Підійшовши до козачат, незнайомець із сухим стуком кинув на землю чималу в'язанку дров, яку ніс за спиною.

– Мені потрібен обозний Джеджалій.

– Хто? – козак чомусь наблизився і прискіпливо обдивився Богуна.

– Обозний Кропив'янського полку на ім'я Джеджалій.

– А ти хто такий будеш? – відповів невідомий запитанням на запитання. Іван відчув, як втрачає рівновагу.

– Послухай, друже, а чи не забагато ти на себе береш? Знаєш, де Джеджалія відшукати, – скажи, а не знаєш, навіщо випитуєш речі, які тебе не стосуються?

– А ти заспокойся, молодцю, – посміхнувся самими краєчками губ козак. – Якщо запитую, ти скажи. Повір, дарма б тобі мозок не пудрив.

– Богун я, вороновицький хорунжий.

– Це з Брацлавщини?

Іван мужньо зібрав докупи рештки самовладання:

– Це з Вінниччини.

Козак, здавалося, не помічав Іванового роздратування.

– Богун, кажеш… Чув про такого. А як доведеш, що ти – це він?

Іванові раптом стало смішно.

– Слухай, та звідкіля ти такий допитливий узявся?

– Та то довга байка. А ось ти взявся тут з легкої руки пана Данила. Та тільки ось прізвище того пана я забув. Не підкажеш?

І тут Богуна осяяло. Неймовірно! Якщо він не помиляється, пощастило з першого разу. Напевне, сам Бог послав йому назустріч цього недовірливого козака. Він широко посміхнувся:

– Можливо, Нечай?

– Точно, Нечай! – козак посміхнувся у відповідь і простягнув Богунові руку. – Пан Данило все хвилювався, що залишив тебе без зв'язку. Думав – як ти там? Та й ми з Филоном нічого не відаємо про вітри, які віють у Вороновицькій сотні. Щоправда, тепер це вже не має великого значення, але… Ну то які вітри віють?

– Такі, як від Різдва на Томаківці.

– Он як? Добре, добре… Ну що ж, ходімо.

І більше не вимовивши жодного слова, новий знайомий повів Івана берегом, який швидко перетворювався на козацький табір – зводилися намети та навіси, розгоралися багаття, над якими вже висіли велетенські мідні казани. На траві сиділи купами козаки, поставивши рушниці та ратища в піраміди.

За кілька хвилин наблизилися до яскравого вогнища, над яким молодики під керівництвом кашовара налагоджували кабицю. Поряд, на великому камені, сиділи розмовляючи четверо козаків.

– Филоне, – покликав Іванів проводир. – Тут до тебе.

Один з тих що сиділи на камені, підняв голову, і Іван побачив звернене на себе чорновусе і смагляве обличчя з уважними карими очима, яке виказувало в собі вихідця з Молдови або Волощини. Джеджалій був одягнений у червоний каптан з відкинутими за спину рукавами, сині шаровари і жовті сап'янці. На голові мав видрову шапку, увінчану невеликим павичевим пером. З-за шовкового очкура визирали руків'я дорогих турецьких пістолів, при боці було почеплено цяцьковану золотом та самоцвітами шаблю.

Джеджалій кинув на Івана вивчаючий погляд і вказав рукою на вільне місце навпроти себе.

– Сідай, пане…

– Іван Богун. Сотенний хорунжий. Вороновицька сотня Брацлавського полку, – коротко відрекомендувався Іван.

– Вітаю, пане Іване. А я маю честь бути обозним Кропив'янського полку. Я слухаю тебе, пане Іване, які справи привели до мене мостивого пана?

На мить Іван замислився. Усе ж урешті вирішив нічого не приховувати. Ім'я Нечая, сказане козаком, який привів сюди Івана, стало немов гаслом, подаючи сигнал: «Ти серед своїх, Іване!». Напевне тому він коротко, але вичерпно розповів про змову на своїй чайці, про арешт Розгона, про його наміри донести на них Барабашеві. Не оминув і факт, що той самий Розгон лежить зв'язаним, мало не ковтаючи смердючу воду, яка просочувалася крізь смолені дошки їхнього човна.

– А цікавить мене, пане обозний, ваша думка щодо подальших наших спільних дій. Бачу-бо: козаки мої бинаймній [5]5
  Бинамній (заст.)– аж ніяк, ані трохи.


[Закрыть]не мають бажання битися зі своїми побратимами, котрі свого часу пішли за Хмельницьким і тепер виступили нам назустріч. Але ми невпинно просуваємося до миті, коли доведеться підіймати нашу зброю проти них.

Джеджалій посміхнувся ледь помітною посмішкою:

– Іноді можна помітити, а також відчути самим серцем, що за людина сидить навпроти тебе, – повільно вимовив він, і в карих очах обозного загадково виблискували язики полум'я. – Це не завжди відбувається, але коли відчуваєш, воно ніколи не обмане тебе! Ти, пане хорунжий, мужній воїн і надійний товариш. Дасть Бог, і ми ще не раз зустрінемося, але тепер ти мусиш йти до своїх людей. Нехай вони готують куліш і відпочивають. До ранку не відбудеться ніяких подій, а нам з вами потрібно набратися сил. Коли ж на ранковій зорі твої козаки почують удари литавр, поспішайте на раду. На ній ти, мій добрий знайомий, отримаєш усі відповіді на свої запитання.

Назад Іван прямував у напрочуд доброму настрої. Упевненість Джеджалія розсіяла його власні тривоги і наповнила впевненістю: його і його козаків не зможуть кинути проти Нечая, Кривоноса, Топиги і Омелька Деривухо, які перебувають десь тут, зовсім поряд. Так само сидять біля вогнищ, варять вечерю і готують зброю до битви. До битви, у якій він, Іван Богун, повинен будь-що стати на їхньому боці.