Текст книги "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

Автор книги: Юрій Сорока

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 50 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

II

Лише пройшло світле і по-весняному радісне свято Трійці, як вирушило нове українське військо з-під Корсуня, взявши напрямок на Білу Церкву. Не те було тепер військо під булавою Богдана Хмельницького, яке всього місяць тому він стягував всіма правдами і неправдами, застосовуючи весь свій потенціал вождя і полководця, ставлячи, бувало, на кін все, чого домігся за довгі десять літ важкої організаційної праці серед мас розбитого під Кумейками і Боровицею, спаплюженого на Масловому Ставу козацького війська. Настав час отримувати плоди великої праці. Тридцять тисяч війська на багато верст вкрили степ, вишикувавшись рівними колонами, поділені на полки і сотні, озброєні не гірше за військо будь-кого з європейських володарів. Одягнуте в різнобарвні сукна, на заміну своїх сивих свитин, захищене обладунками, місюрками і шишаками, нагодоване і готове до бою. На баских огирах виїздили густі комонні лави, гордовито піднявши над головами довгі ратища списів, прикрашених різнобарвними прапорцями. Виблискуючи стволами десятків гармат, котилася могутня армата гетьмана. Військо йшло вперед, наводячи звірячий страх на польську шляхту, котра тікала на захід, полишаючи все своє добро і рятуючи лише життя.

На початку червня армія Хмельницького, яка вже нараховувала більше п'ятдесяти тисяч, підійшла нарешті до Білої Церкви, розташувавшись велетенським табором на рівнині над швидкою Россю. А сам Богдан-Зиновій увійшов в старовинне місто Ярослава Мудрого на чолі генеральної старшини, під гуркіт литавр, з лісом знамен над головою. Хлібом-сіллю зустрічала Біла Церква гетьмана, напевне, не залишилося жодного з міщан, хто лише міг пересуватися, всередині міських мурів. Усі як один висипали стрічати збавителя від лядської неволі. Грона свіжих весняних квітів сипали під ноги гетьманського коня, огорнуті урочистим дзвоном з високих дзвіниць численних білоцерківських храмів. Велике полкове місто, наділене магдебурзьким правом, радо привітало вчорашнього вигнанця і баниту.

І полетіли в Україну з Білої Церкви універсали, підписані гетьманом Війська Запорізького. Полетіли, щоб підняти на праведну війну за волю всіх тих, хто ще досі не приєднався до козацького війська, щоб перетворити успішну військову кампанію проти коронного війська в загальнонаціональну боротьбу, в справжню бурю, котра мала винести Україну з неволі і поставити в один ряд з рештою освічених і вільних країн Європи.

«Богдан Зиновій Хмельницький, – значилося в тому доленосному універсалі, – гетьман славного Запорізького війська й усієї сущої обіруч Дніпра України.

Звідомляємо вам, всім українцям, жителям усіх міст і сіл обох боків річки Дніпра, духовним і мирянам, шляхетним і посполитим, людям усякого, більшого й меншого чину, а особливо шляхетно уродженим козакам і святим братам нашим, що му сіли ми не без причини почати війну і підняти нашу зброю на поляків. Це вже всім відомо, що ми перемогли поляків при всесильній Божій помочі восьмого травня під Жовтою Водою і шістнадцятого травня під Корсунем. Тепер, після цих двох виграних битв над ними, поляками, ми почули, що вони цим нещастям дуже розгнівані й роз'ятрені. Пани й князі біля Вісли й за Віслою не тільки вже стягають і з'єднують на нас численні свої війська, але й підмовляють і побуджають на нас, і пана нашого милостивого, ласкавого батька, найяснішого короля Володислава. І хочуть вони це зробити, щоб із силою своєю прийти в Україну нашу, легко завоювати нас вогнем і мечем, розорити наші мешкання й обернути їх на порох і попіл. А нас самих хочуть вони одних вибити, інших у неволю немилосердну забрати, а решту спровадити у віддалені місця за Віслою. Так вони хочуть знищити і проковтнути славу нашу, завжди голосну і відому не тільки в європейській частині світу, але й в азіатських, що лежать за Чорним морем, країнах.

Ми ж постановилися в намірі нашому мужнім і безбоязним серцем та зброєю при Божій помочі стати не проти милостивого пана свого короля, а проти гордих поляків. Які мають за ніщо видані нам, козакам, і взагалі всім українцям високоповажні привілеї, що зберігають права наші стародавні і вольності. Для цього прийшли ми з Корсуня і стали тут, під Білою Церквою, військовим нашим обозом.

Ми пишемо до вас цей універсал, закликаючи і заохочуючи вас, наших братів, всіх українців, до нас на військову кампанію. Передаємо вам це і сповіщаємо. Що поляки народилися і пішли на нас, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душезгубного братства і віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки), і заволоклися аж за Віслу, і осіли на чужі ґрунти і землі, які лежать між знаменитими європейськими ріками Одрою та Віслою. Тим самим вони завдали шкоди багатьом навколишнім землям, і державам німецьким, західним та північним. Бо військовим і розбійничим чином в ті давні століття удерлися й загарбали, заволодівши, їхніми державами з тодішнім населенням. Потім, як минуло відтоді багато вже часу, вони розплодилися і примножилися у своїх поселеннях понад Віслою і за Віслою і, невдоволені згаданими вже людськими шкодами і здирствами, безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же за давнини природних братів. Це вчинили вони в 1333 чи 1339 році після Різдва Господнього під проводом короля свого Казимира Великого з тим іменем Третього. Тоді найбільше був умалений і ослаблений Київський та Острозький, та й для інших русів істинний та природний наш князь. Вони звоювали війною і привласнили через свою ненаситність достоіменно наші з стародавніх часів землі та провінції козакоруські, савроматійські від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільня та Смоленська. Мав наш край довгі й просторі кордони, включаючи землі Київську, Галицьку, Львівську, Холминську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемишльську, Мстиславську, Вітебську і Полоцьку. Вони, поляки, не тільки знищили і згладили на згаданих наших землях та провінціях ім'я наше славне козацьке, але й, що найбільше та найгірше засмучує, запрягли вони всіх братів наших, роксолан, у невільниче підданське ярмо. Відкинули нас від батьківської православної греко-руської душеспасеної віри, і приневолили силою. Звабили й підкорили ґвалтом та багатьма нехристиянськими муками й тиранством до згубної унії та римського блуду. Вони зневажили всі привілеї і мандати перших князів та королів своїх польських, які схвалили і ствердили наше греко-руське благочестя, знищили їх і скасували супроти шляхетної політики й доброго сумління.

Але й цей шкідливий для душі, вабний на погибель, схизмацький і нечистий учинок (що святе благочестя обернули на унію й честь козацьку перетворили в безчестя і невігластво) мало вдовольнив їхню заздрість і гордість. Вони зважилися, уже незалежно від королівської, пана нашого милостивого, волі вигубити й викоренити значніших людей і козаків з найокраїнніших і останніх напівдиких наших земель (тобто з Чигирина, Терехтемирова, Переяслава, Полтави та інших українських містечок і сіл, що залишилися обіруч Дніпра). А ця земля – предковічна вітчизна наша, яка сяє правдишнім і несхитним благочестям від святого і рівноапостольного князя Володимира Київського, що просвітив Русь хрещенням. Вони хочуть заволодіти й самим простодушним посполитим народом нашим, і не тільки запрягти його в невільниче ярмо, але й навести на нього по своїй безбожній волі шкідливу для душі, супротивну правилам священних і святих отців наших унію. На це вже є певні факти і документи, адже багатьох козаків та міщан, братів наших, пси, лядські дозорці, поїли, оскаржуючи їх перед панами, мерзенними своїми фальшивими плітками і силкуючись, щоб їх карали на смерть, аби після того заволодіти майном і їхніми маєтками.

Це випало було потерпіти й мені, Хмельницькому, адже я був підданий небезпеці втратити голову від нечестивця і брехуна, чигиринського дозорця Чаплинського. Та, окрім того, вони, поляки, й віру нашу православну завжди лаяли і обпльовували, а наших благочестивих священиків, де можна й коли можна, з найменшого приводу оганьблювали й лаяли, били й розкрилювали, виривали й урізували їм волосся і бороди.

Ми тут не будемо виписувати до решти, як чинено досі всім нам, українцям, образи, пригноблення й розорення від поляків. Та їхніх орендаторів, та укоханих факторів-жидів – ви про це добре знаєте й пам'ятаєте самі. Хочемо пригадати вам тільки те, що мали ви таку неволю від поляків, що не могли вже зійтися на якому місці, на вулиці чи в себе вдома, вдвох чи втрьох. Заказано й невільно вам було розмовляти між собою і навіть балакати про свої господарчі потреби, а без цього не можна відбути ні хрестин, ні весілля. Бог-творець дав людині вуста розмовляти, але й те поляки суворими своїми указами заборонили і, попри всьогосвітній звичай і політику, наказали було нам німотствувати. Цей-бо нестерпний тягар і це замикання вуст всемогутня Божа милість допомогла і благословила відсікти й відімкнути, дякуючи зброї нашій, коли ми знаменито перемогли супостатів наших, поляків, у двох вищезгаданих битвах. Отож хай буде відтоді завжди хвалене і звеличене ім'я Боже, що не зневажив бід і утисків, зітхань і бід ваших. Але за те нас не судіть, що почали ми теперішню війну з поляками без відома і ради вашої всенародної, бо так учинили ми для більшої взаємної користі, навчившись обережності і кращого воєнного керівництва. Адже ми освідчені прикладом колишніх гетьманів, наших братів, які воювали невдовзі перед нами з поляками під Кумейками і в гирлі річки Стариця. Вони-бо перш, ніж почати війну, розсилали до вас, у всю Україну, універсали і тим самим звідомлювали про свої наміри поляків. Тоді застережені тими повідомленнями поляки могли, як належало, запобігти своєму злу й приготуватися, щоб пристосуватися і перемогти козацькі війська. Ми ж стереглися такого нещастя і затримали розсилання аж ось до цього нашого про війну з ляхами універсального звідомлення. А тепер, щоб знали про те, всім вам, узагалі, українцям, доповідаємо і закликаємо та заохочуємо вас на військову боротьбу й на прийдешні битви з поляками. Кому мила благочестива віра, яку поляки переводять на унію, кому з вас люба цілість вашої вітчизни, України, і шляхетна честь ваша, яку зневажають, знищують, вельми обсміюють і топчуть, хай той кожен, не як виродок, але як зичливий і люб'язний син своєї вітчизни, прибуде, вислухавши цей універсал з нашим ознаменуванням. До нас, у обоз під Білу Церкву, на добрих конях і зі справною зброєю, щоб разом з нами, за прикладом старовічних борців, славних і страшних для навколишніх сусідів предків наших, стати мужньо та безбоязно при всемогутній помочі Божій проти поляків, наших руйнівників, озлобителів і супостатів. Бо коли не схочете допомогти нам у теперішній військовій боротьбі, а поляки нас переможуть, то знайте напевно, що вони всіх вас, українців, без ніякого винятку та поваги за своїм давнім злим наміром зруйнують, спустошать і до решти сплюндрують. А тих, що лишаться, і дітей ваших (як вище написано) захоплять у полон і одягнуть на вас вічну безнадійну одежу неволі. Краще вже й корисніше полягти нам від ворожої зброї на бойовищі за віру свою святу православну і за цілість своєї вітчизни, ніж бути в мешканнях своїх, як невістюхи, побитими. А коли помремо на війні за благочестиву свою віру, то наша слава і лицарська відвага гучно проголосяться в усіх європейських та інших далеких кінцях землі. А дбання наше (тобто вмерти за благочестя) Бог винагородить нашим безсмертям і увінчає нас страдальчими вінцями.

Не бійтесь, отож, поляків, ваші милості, шляхетно уроджені українські брати наші! Хай би найбільші були їхні війська, але станьте за благочестя святе, за цілість вітчизни і бороніть давні права і вольності разом з нами проти цих наружників і руйнівників, як ставали за свою правду славні борці (що уже засвідчено), предки наші, руси. Майте надію, що звільнитеся від теперішнього свого лиха і що в наших прийдешніх битвах із супостатами допоможе нам всемогутня Божа благодать, бо цієї Божої благодаті є й зараз певні знаки.

Перший – подвійна, вищезгадана перемога над поляками.

Другий – щира прихильність усього Запорізького Низового війська, завжди готового при все надійній Божій помочі допомогти нам; при нас уже й зараз є вісім з лишнім тисяч запорожців.

Третій – найясніший хан Кримський з усіма ордами готовий також допомогти в нашій боротьбі з поляками; при ньому я для кращої певності залишив у Криму й сина свого старшого Тимоша. Та й тепер при нас уже є чотири тисячі доброї військової кримської орди на чолі з мурзою Тугай-беєм, що їх дав нам його ханська милість.

Четвертий – допомогли нам в обох битвах з поляками реєстрові козаки, брати наші. Їх числом в п'ять тисяч, послали було коронні гетьмани з черкаським полковником Барабашем та німцями на байдаках униз Дніпром до Кодака проти нас. Вони віддали недруга вітчизни й лядського блюдолиза Барабаша й німців Дніпровим глибинам і пристали до нас, слушно скасувавши ту свою присягу коронним гетьманам. Що й перед тим, як сісти в байдаки, мусили вони дати в Черкасах, наче невільники і полоняни, під загрозою лядської зброї. Але в тому, що козаки зламали присягу, винні перш за все поляки. Бо це вони, незалежно від королівської волі, зневажили права і вольності козаків і українців, зламавши таким чином і свою присягу бути приязними і зичливими до нас. А також обіцянку заховати в нерушній цілості навзаєм учинені давні козацькі та українські права та вольності.

П'ятий – дійшло навіть до того, що зламали свою присягу і з їхніх польських людей три тисячі драгунів. Вони були перед Корсунською битвою в передовій сторожі і, залишивши коронних гетьманів, добровільно приєдналися до нас, оскільки були покривджені у своїх заслугах. Крім того, вони зрозуміли корені ненависті, нещирості й озлоби своїх коронних гетьманів і всіх польських панів до нас, українців, і що вони у своєму великому гнівному стремлінні хочуть зовсім викоренити і вигубити всіх нас і віру нашу православну. Отож вони розсудили за краще йти за нами, українцями, бо ми маємо на своєму боці правду і істину і стоїмо за свої старожитні права й вольності, в той час як поляки, запалені ярою гординею, хочуть нас винищити.

Шостий – і від того нам може бути ласка Божа і його всесильна допомога, що ми, маючи свою образу, почали війну з поляками не без відома і з дозволу свого пана, його найяснішої королівської величності Володислава Четвертого. Бо він в 1636 році, коли щасливо коронувався (ми були присутні при тому з Барабашем та іншим значним товариством Запорізького війська), за прикладом найясніших князів та королів польських, своїх попередників, ствердив всі наші військові та українські давні права й вольності, а також нашу православну віру новим своїм королівським привілеєм, красно писаним на пергаменті, з підписом його власної руки і при зависистій коронній печаті. Він відпровадив нас, як батько, ласкаво обдарувавши кожного подарунками, а на прощання, коли ми були з королем на самоті, Його величність сказав нам усно, щоб ми, як колись, поставили собі гетьмана і міцно стояли при своїх правах та вольностях. Не даючи полякам їх топтати. І захищалися від них королівськими та іншими давніми привілеями.

А коли б польські панове та їхні дозорці не слухали тих привілеїв, то маєте, сказав Його королівська милість, мушкет і шаблю при боці, якою можете боронити свої права і вольності, що так зневажають їх поляки.

Після того протягом кількох років, поки не припинялися польські злостиві здирства й крайні руйнування, ми з Барабашем знову писали через нарочних послів наших до Його королівської величності, милостивого нашого пана Володислава. Відправляючи послів наших, він, як словесно, так і в приватному листі своєму королівському, писаному до Барабаша й до нас усіх, козаків, повторив і потвердив те, що сказав був раніше, тобто, що маємо для оборони своїх прав мушкети і шаблі. Але полковник черкаський Барабаш (як уже повідомлялося), недруг і недоброзичливець нашій вітчизні, втаював, ховаючи у себе, без жодної користі українським людям, як і це королівське милостиве слово, так і королівські привілеї. Він не дбав ні про вибрання козацького гетьмана, ні про звільнення всього українського народу від лядських бід. Тоді я, Хмельницький, взявши в поміч Господа Бога, піддуривши Барабаша, відібрав ті королівські привілеї і мусив почати з поляками збройну боротьбу. Але ми сподіваємося, що Його королівська величність, його превисока персона не піде своєю війною на нас, оскільки почали ми цю війну з поляками за його королівським дозволом. Адже поляки легковажили особу Його королівської величності, не слухали його мандатів та наказів і насилали на Україну безперервні руйнування та гніт. А коли король, голова всьому війську, не піде з поляками проти нас, то ми не хочемо лякатися польських панів і їхнього численного війська. Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір'ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п'ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна військова сила русів із Ругії від Балтицького або Німецького помор'я, на чолі якої стояв князь Одонацер, – сталося це в 470 році після Різдва Христового. Отже, ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу! Це все пропонуємо й подаємо на здоровий розмисел ваший, братів наших, усіх взагалі українців, і пильно й ретельно чекаємо, що ви поспішите до нас в обоз під Білу Церкву. На цьому зичимо від доброго серця, щоб дав Господь Бог здоров'я і наділив щасливим в усьому життям-буттям.

Дано в обозі нашому під Білою Церквою,

1648 року, липня, числа 10» [28]28
  Текст цього універсалу взято з літопису Самійла Величка і адаптовано до сучасної української мови. Щодо дати під універсалом, як втім і автентичності тексту, то з цього приводу точаться запеклі суперечки серед українських істориків. Автор дозволив собі повірити Самійлу Величку і даті 10 червня.


[Закрыть]

III

«…Ти найкраща частина мого життя! Ти та, заради кого просинаюся кожного ранку, і з чиїм ім'ям на вустах засинаю. Заради кого здіймаю зброю у нашій справедливій борні, і кого хочу бачити більше за Царство Небесне! Лише спогади, наші з тобою неймовірно яскраві спогади додають наснаги серед смертельного заліза і тисяч військового люду. Тут, де немає місця коханню і будь-чому з нашого з тобою маленького чарівного світу. Але я свято вірую: все минеться! Усе обов'язково минеться! І ми будемо разом, а далі нехай хоч загине світ!..» – Богун зітхнув і відсунув від себе аркуш паперу, на якому почав писати листа Ганні. Сумно обвів поглядом нутро шатра, так, немов побачив вперше. Просякнуті вологою темно-сиві парусинові стіни, котрі так само годилися для житла, як військовий табір для побудування мирного побуту. Вітер, який, раз по раз коливаючи парусиною, дмухав в обличчя нічною прохолодою, похідні меблі, перський килим, який виглядав тут, як уроджений шляхтич посеред натовпу кріпаків… Для чого він, Іван, тут? Що діє у час, коли десь на Поділлі, у світлиці, до якої звик ще з власного дитинства, людина, яку кохає більше за життя, дарувала життя його сину? Народила дитину, котру так очікував він, слухав її, приникши щокою до лона, всього кілька місяців тому, і дивувався таємниці з ім'ям Зародження Нового Життя. Життя, котре буде продовженням його, Івана Богуна, шляху! Чому тепер він не поряд?

Зітхає Богун. Припалює люльку від каганця і пахкотить, випускаючи під вогке парусинове склепіння сизі хмаринки. Він дорого б дав, щоб опинитися там, поряд з ними. Узяти на руки сина, підняти до небес майбутнє козацької слави, покласти в головах дитячої люльки шаблю козацьку. Пригорнути до себе дружину, милу Ганнусю… Натомість сива парусина і подув нічного вітерцю.

Іван, не витримавши, встає з крісла і виходить із шатра. Спить табір. Лиш озирнулися на сотника вартові біля відлоги, лише захропів поряд вірний Циган. Скільки ж верст поміж Білою Церквою і Вороновицею? Хіба ж так багато? Так, багато. Не тому, що ховається за обрій змійка шляху. Не тому, що там Ярема Вишневецький і його криваві кати. Не тому, що Івана силою утримують в таборі бунтівного гетьмана. А далека та дорога тому, що не милями, верстами або сажнями зміряна вона, лише справами, котрі потрібно зробити, аби завоювати право на вільне козацьке життя поряд з коханою людиною. Аби дарувати своєму новонародженому синові можливість бути вільним сином вільного народу, яку даровано самому Богуну його предками, і яку тепер намагаються відібрати в нього зайди з-за Вісли. Так, він виконає покладений на нього обов'язок і повернеться лише тоді, коли, не приховуючи сорому в очах, зможе сказати їм: я добув для вас волю. Тепер можемо жити, як пристало українцям, – вільно, гарно й заможно. А до цього він заховає в глибини душі зрадливий смуток!

Передранкова прохолода змушує здригнутися Івана. Сильне, загартоване в боях тіло немов зболіло без тепла близької людини, стало вразливим для нічного холоду. В роті пече вогнем від тютюнового диму, а голову обсіли невеселі думки. Господи, а скільки ж ще таких ночей попереду? Вдень все простіше, вдень він крицевий сотник козацького війська. Як погано, що такий він лише для оточуючих, не для себе. Як важко переживати ці ночі, такі довгі й сумні.

– Як тут? – кинув він недбало до вартового.

– Усе спокійно, пане сотнику.

– Не спати.

– Слухаю, пане сотнику!

Знову намет. Чому б і не він? Тут не гірше, аніж будь-де. А думки, думки… Іван сів до столу і взяв до рук недописаного листа. Хвилю помисливши, розірвав на шматки і вкинув до кошика. Підтягнув до себе чистий аркуш і взявся за перо.

«Дякую за листа, люба Ганно, а особливо за сина. Бережи його і рости на славу козацтву, а ворогам на загибель. Щоб Україна мала перед собою в майбутньому не менш дбайливих захисників, ніж має тепер, у таборі батька Богдана. Чекай мене, і я повернуся, щоб взяти на руки нашого сина і навчити його козацькій науці та любові до батьківщини…»

От і все, що може він написати. Адже це лише папір, хіба може папір передати все, що має Іван на душі? Хіба не спалахне від дикого полум'я пристрасті, яке палає в знудженому розлукою тілі і мозку? Ні, він не напише того, що відчуває. Адже це неможливо. Такі речі можна сказати лише особисто, коли відчуваєш на плечі подих коханої людини і бачиш погляд її бездонних очей. Або довірити свої слова нічній темряві і зоряному небу. Як робив це раніше, відшукуючи слова, котрі йшли від душі і линули вдалечінь, до неї, коли бачив за запоною стулених повік усміхнений образ коханої. Але ж вона змогла довірити почуття паперу і відшукати слова. Прості слова, які зігріли теплом стомлене розлукою серце. Чому ж він не напише всього, що є на душі? Чого боїться він, зважуючи кожне слово, перед тим як покласти його на папір? Напевне, вона мала рацію, сказавши: яке ж ти ще хлоп'я, Іване. А ще – війна не надто доречне місце для ніжних речей, принаймні тих, які міг би відшукати він, сотник Богун. І Богун, покинувши недописаного листа, взяв до рук того, що отримав від дружини.

«Милий, милий Іванку, – рівними лавами лежать на аркуші теплі слова, – яка ж я рада, що випала можливість надіслати звістку до тебе, лицарю мій бунтівливий. Напевне, сам Бог почув молитви мої і наставив на розум Мирону відправити сина саме до тебе. Боїться старий за Миколу, один він у нього залишився, після того як загинув Степан, батько нашого бешкетника Петруся. На що вже беріг його, але коли попросився Микола до війська, заборонити старий не зміг. Лише сльозу тамував. Не хотів, щоб хтось бачив, та того не приховаєш… Приглянь за ним, Іване…Та що це я? Скучила за тобою, Богуне. Так скучила, що коли не приходиш до мене уві сні, на ранок лаю тебе, ледаря. Але я не боюся за тебе. Тому що пам'ятаю – з тобою наше кохання, а воно найсильніший оберіг. Повертайся лише скоріше, коханий. Нас тепер тебе очікує двоє. Я та Тарас…»

Тихо в шатрі. Сивими пасмами в'ється тютюновий дим та потріскує стиха на столі каганець. Напевне, скоро згасне. Іван не роздягаючись лягає на похідне ліжко, застелене хутряними ковдрами. Потрібно примусити себе заснути, думає він. Адже ранком його очікують десятки справ, котрі неможливо перекласти на чужі плечі або відкласти на майбутнє. Він повинен бути взірцем для козаків, а не розбитим безсонною ніччю, що її викликав лист від дружини, стомленим Іваном.

«На добраніч, Ганнусю, – шепоче Богун у темряву. – Ми побачимося з тобою, і я високо підніму на руках мого сина. А поки що ми мусимо відпочити, адже нам так багато треба ще зробити заради нашої зустрічі».