355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрій Сорока » Іван Богун. У 2 тт. Том 2 » Текст книги (страница 16)
Іван Богун. У 2 тт. Том 2
  • Текст добавлен: 24 сентября 2016, 08:39

Текст книги "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"


Автор книги: Юрій Сорока



сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 50 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

VI

Омелько насвистував щось у вуса, роблячи вигляд, що його не займає ніщо, окрім цієї нудної мелодії, шляху попереду і подуву вітру в обличчя. Коні обох ватажків козацького відділу йшли попереду колон, відірвавшись на добрих півсотні кроків від хорунжого, осавула, писаря і кількох запорізьких джур, тобто негустого почту Богуна і Деривухо. Що ж, Іван все одно скаже те, що повинен, не зважаючи на бажання Омелька.

– Я вважаю вибір Хмельницького невірним, Омельку.

Омелько кілька хвилин мовчить.

– І гаразд робиш, – змахує він нарешті чубом. – Ти ж, власне, і повинен так мислити. Хмельницький занадто м'якотілий, він почав перемовини з ляхами, а тому…

Богун крутить головою.

– Я не про те, Омельку.

Деривухо зітхає:

– Добре. Якщо ти вже розпочав, вважаю є сенс продовжити цю розмову і закінчити її раз і назавжди, забувши про неї. Тож готовий вислухати тебе.

Богун хмикнув.

– Омельку, я не можу почуватися рейментарем, котрого поставлено над тобою. Командувати повинен ти. Хіба це потрібно казати вголос? Я гадаю, що дане мало б розумітися само по собі.

– А я скажу: ні!

– Чому?

– Тому що ти – Богун!

– Так, але той Богун, котрого ти вивчив усьому, що він знає. Котрого ти зробив козаком, узявши до військової науки малим хлоп'ям! Той, нарешті, котрий вважає тебе майже рідним батьком!

Омелько відповідає не одразу. Добрих чверть години їде він мовчки, а Іван не допитується відповіді, розуміючи, що коли Деривухо зможе її дати, він її дасть без зайвих запитань. І Богун не помиляється.

– Багато хто з моїх знайомих вважає наше життя схожим на життя листка на дереві, – тихо, але твердо карбує слова досвідчений Омелько. – Листка, котрий народжується під весняним сонцем, розпускаючись з набухлої бруньки і милуючи око свіжістю молодої зелені. Ти звертав коли-небудь увагу на молоде листя, котре ледве-ледве розпрямилося, спостерігаючи невідомий йому світ навколо? Є щось невимовно прекрасне в його красі. Тому, що це краса молодості. Але невмолимий час летить, залишаючи на ньому сотні відміток від укусів комах, дощових крапель, пилу, спекотного сонця і немилосердного вітру. Дуже скоро листок, змушений вести боротьбу із жорстокою природою, втрачає ту саму ніжність, яка була наявна в нього молодого. Він темніє, вкривається рубцями і вже не заворожує погляд, скоріше, відштовхує його. Але й це не все. Надходить час перших приморозків, і те листя, котрим ми милувалися навесні, сиплеться із шурхотом на землю, щоб незабаром перетворитися в землю під ногами, вкривши її перепрілим і почорнілим килимом. Згодься, щось є в такому ставленні до життя. Але я все ж вважаю його занадто примітивним. Так, листок будь-що повинен впасти і перетворитися на прах. Сотні і сотні разів. Це жорстоко, але нічого не поробиш, так Господь помстився Адаму і Єві, а заодно і всім нащадкам створених ним пралюдей. Але разом із загибеллю чергового покоління є дещо інше, а саме: ті самі кілька стоп, на які дерево стало вищим завдяки життю листка протягом теплої весни і спекотного літа. Воно стало вищим, і наступні бруньки будуть мати більше сонця. Отже, я хотів би вважати наше життя не пустим перетворенням із зеленої бруньки в перегниле листя, а шляхом до сонця. Такою буде моя тобі відповідь. Час Омелька Деривуха, військового судді Запорізького війська якщо й не скінчився, то напевне дійшов тієї фази, коли він повинен дати дорогу більш молодому і більш вправному. Хто ж це, якщо не ти? Рахуй – я не збираюся усунутись від керівництва військом, я буду поряд з тобою, щоб допомогти і підказати коли що. Але головою повинен стати ти. Вважай це ще однією з наук, поданих мною, як вміння стріляти або мистецтво фехтування. Наука бути полководцем! Адже добре сказано?

– А якщо ти помиляєшся? – сказав Іван. – Якщо я не зможу досягти всього, що ти намислив про мене? Я не Хмельницький урешті-решт.

– Але ти кращий за Нечая, нехай пробачає вже пан Данило! Він гарний козак, але шибайголова ще той. Чому ж полковником не може бути Богун з його холодним розумом, військовим умінням, безкінечною хоробрістю і любов'ю до Батьківщини?

Іван мовчить. Швидко поглинають шлях шляхетні коні під козаками, йдучи добре поставленою риссю. Куйовдить вітерець Омелькового оселедця, розчісує море ковили обабіч них.

– Геть сумніви, Богуне! Поглянь назад! – кричить Омелько, і вітер підхоплює його крик. – їх привів не я. Ти їх згуртував, ти зробив їх козаками. Тож веди їх, наказний полковнику, до перемоги!

VII

Надвечір першого ж дня після виходу Івана Богуна з гетьманського табору під Білою Церквою почали з'являтися перші провісники недалекого перебування ворожих чат – на обрії раз по раз заводилися і зникали хмарки куряви, козацькі роз'їзди натрапляли на покинуті стоянки невеликих військових відділків, а одного разу навіть змогли затримати невеличкий загін жовнірів, котрі з двома возами і запряженим цугом ридваном намагалися зникнути зі шляху козацького полку. Їх підвели до Богуна пов'язаними – всіх десятьох (ще четверо, котрі намагалися боронитися, залишилися спати вічним сном на тому місці, де заступила їх козацька чата). Похмурі обличчя жовнірів, подекуди заплилі синцями після козацького частування, не несли виразу ненависті або загрози. Перед Богуном стояли загнані і налякані до напівсмерті люди, їхні очі молили про порятунок. Іван вказав батогом на одного з полонених, певне, шляхтича:

– Доповідай, хто ти є і куди вів сю валку?

Поляк деякий час дивився Іванові в очі, після чого переможено відвів погляд.

– Поручник його королівської милості Єжи Пшисніцький. Йдемо до війська ясноосвєнцоного князя Ієремії Вишневецького, абись купно з ним бити ребелію… ішли тобто.

– Ребелію, кажеш! – спохмурнів Іван. – Мене тобто?

– Я жовнєж. І маю наглий наказ пана полковника йти до князя, тож можеш скарати мене за те, що я виконую свій обов'язок, схизмате!

– Скараю, коли то буде потрібним. А хіба твій полковник не знає про перемир'я, яке наш гетьман підписав спільно з панами Казановським і Киселем?

– Пан полковник виконує накази князя Вишневецького, який не визнає перемовин із хлопами.

– Не визнає. Що ж, пане Пшисніцький, думаю, що дуже скоро він буде змушений їх визнати, якщо досі не мав такої нагоди. Твій полковник, як я мав можливість зрозуміти, служить у надвірному війську князя?

– То є правда.

– Як його прізвище?

– Славинський. Полковник Федір Славинський.

Богун від несподіванки аж піднявся в стременах. На його обличчі раптом заграла посмішка, схожа швидше на звірячий оскал:

– Славинський?! Полковник Яреми?! Господи Всевишній, невже ти знову зведеш мене з цим віровідступником? – гаркнув він. – Ти розповіси мені все! Де він? – кинув по хвилині мовчання остовпілому поручнику.

– Більше ти нічого від мене не почуєш, – приречено схилив голову той.

– Побачимо. Гей, хто там! На тортури ляха! Решті постинати голови!

Кілька козаків потягли полонених до обозу, а Іван подивився на Омелька.

– Я повинен був їх відпустити? – кинув, виграючи жовнами.

Омелько повільно похитав головою.

– Не гірше за мене знаєш, що ні. Про нас не повинні дізнатися передчасно.

– Славинський тут. Він служить Яремі. Ти чув?

– Звичайно. Схоже, Іване, доля, яка звела вас колись у незакінченому шабельному поєдинку, дасть змогу його закінчити. Урешті я й не сумнівався, що він з ляхами.

На спочинок розташувалися лише надвечір, коли сонце, позолотивши далекий ліс на обрії, кидало степам свої прощальні промені. Іван наказав джурам не розставляти шатро. Ночував просто неба, як колись під час походів у складі низового товариства. Перед тим як йти спати, довго сидів біля кабиці з Омельком і Нечипоренком, обговорюючи майбутній напрямок руху полку. Вже затемна до кабиці прийшов Филон Міщук, якого Іван разом з Петром Зінченком і Тетеркою призначив наказними сотниками. Сів поряд з іншими, запитавши дозволу в Богуна, і неквапно почав накладати люльку. Згодом промовив, звертаючись до Богуна:

– У Тульчині він. Війська небагато має, не більш як дві сотні жовнірів. Решта вже в обозі Яреми, лише вони затрималися… Довелося повозитися з паном Пшисніцьким…

– Живий? – подивився на сотника Богун.

– Сконав. Але на запитання відповідь усе ж дав. Славинський йшов до Яреми, та довелося затриматися в Тульчині – гарячка на нього напала. Кілька день там простояли, аж наказ прийшов, щоб хутко рухатися до князя. Полковник не виконати наказу не наважився, але й їхати не зміг, таки добре його пройняло. Тож він жовнірів відрядив до князя, а сам залишився на кілька днів набратися сил після хвороби. Із собою залишив лиш півсотні вояків, решта є гарнізоном Тульчина. Наскільки було відомо покійному поручнику, полковник не очікує на будь-яку небезпеку. Сам Пшисніцький не встиг до місця збору полку, тож змушений був наздоганяти військо самотужки. Не наздогнав…

Богун замислився. Отже, Славинський у Тульчині. Зовсім недалеко від Вороновиці… Але навіть не це головне. Головне в тому, що за стінами невеличкого містечка на Вінниччині знаходиться відділ ворожого війська. А він, наказний полковник Богун, має наказ нищити ворожу силу, де тільки буде мати можливість її заступити.

– Як щодо рейду на Тульчин, Омельку? – подивився він на побратима.

– За дві доби дійдемо, – примружив очі Деривухо. У таких випадках, як цей, він не був багатослівним. Ці слова промовляли про його згоду.

– Тоді пропоную обговорити подробиці майбутнього рейду вже зараз…

Разом зі сходом сонця полк, захищений з боків возами обозу, очолюваний комонним запорізьким авангардом, вирушив на захід, повільно просуваючись землею Брацлавщини. Йшли не криючись – добре обставлені швидконогими січовими чатами, знали про будь-який рух ворога за десять верст зусібіч. По можливості намагалися оминати села і хутори, щоб не витоптувати поля місцевих хліборобів, що було важким завданням для півторатисячного загону, який не міг дозволити собі розтягуватись з огляду на близькість ворога. Тульчин виявив свої палісади надвечір другого дня. Не надто високі, але досить щільні. З них були добре помітними гармати, готові перетворити в криваве лахміття будь-кого з тих, хто кинеться здобувати сі мури… Іван Богун не менше півгодини позирав на мури міста крізь окуляр оптичної труби.

– Я хочу взяти се місто! – казав, він і Омелько відчував: того він вибрав учня! І хоч не має свого власного сина, є кого залишити після себе, а ім'я йому Богун! З тієї пори, коли прийшов до пана хорунжого битий і переслідуваний владою, і коли шляхтич Богун прийняв його, немов власного сина… Так, Івасю! Ти здійсниш се! Ти зробиш, а я буду твоїм Омельком, котрий захистить тебе від тисяч бід… я буду твоїм ангелом, якщо Господь дасть мені право чинити так. Дій, Богуне! Дій, полковнику, і я завжди буду тим, кого ти хотів би побачити поряд.

Наступного дня передові чати приступили до Тульчинського замку. Почорнілий дубовий палісад зустрів прибульців важкими стрільнами і готовими до бою драбами найманого війська. Мушкетери ветерана Тридцятирічної війни кондотьєра де Жемара були готові зустріти ворога на свої груди, незважаючи на перевагу в людях з боку козацького війська. Марсель де Сен-Мартен зуміє втримати своє знамено навіть тоді, коли поряд конають рештки коронного війська. Він кондотьєр, а тому зможе бути холоднокровним тоді, коли решта бійців поряд шукають помилування в жорстокого ворога. Він знає лише три речі – палаш, хоробрість і стійкість! Доля дала йому цитадель, яку він повинен утримати, поставивши на кін життя і удачу, або віддати її ворогу разом зі своїм бездиханним тілом! І ветеран багатьох битв Тридцятирічної війни не пожалкує про власне життя. Він оголить меч і буде змагатися, і помре, коли це буде потрібно богу війни. Тому, що він кондотьєр. Якби лише знав найманець Марсель де Сен-Мартен, один з кращих командирів полковника Славинського і князя Ієремії, що його потуги були зайвими у війську Речі Посполитої, котре не просто утікало з України. Воно втрачало свій статус навіть у тих місцях, де звично було бачити жовнірів і не боятися ні татарина, ні турка, ні козака…

Богун видобув з піхов шаблю і ще раз огледів вишикуваних позаду себе козаків, відшукуючи можливі недоліки в організації атаки. Усе, як і раніше, багато разів бачене, безліч разів відчуте. Попереду ворог, поряд Омелько, позаду щільні лави козацтва. Змінився лише статус самого Івана і збільшилась відповідальність, котра лягла раптом на його плечі. Тепер він повинен був дбати не лише про своє життя, тепер сотні православних душ віддавали йому себе в покору, зберігаючи надію залишитися живими завдяки військовому таланту, вмінню і удачі свого рейментаря… Ось стоять вони, захищені возами із хмизом, з довгими штурмовими драбинами в руках, готові кинутися на стіни фортеці за першим його словом.

– Уперед, соколи! – чує Іван власний крик, і несамовитий вир бою починає, набираючи обертів, свій рух. З рипінням рушили з місця вози, вдарили гаківниці козацької армати, беручи приціл по верхівці стін, туди, звідкіля позирали на них готові до бою жовніри полковника Славинського, вкуталися білим пороховим димом вежі міста, посилаючи одразу десяток важких гарматних куль в наступаючі ворожі порядки. Затріщали вози, злетіли в повітря в'язанки хмизу, впали на землю перші вбиті й поранені, проте козацькі лави не змішалися, витримавши перше польське військове вітання. Вони продовжували рух і дуже скоро підступили під стіни міста, туди, де їх вже не могла дістати ворожа армата. Одразу ж зчинилася щільна мушкетна стрілянина з обох боків, посипалися стиглими грушами з стін ті з жовнірів, кого дістали влучні козацькі кулі і аршинні стріли луків запорізьких влучків.

– Добре дбаєте! – крізь зуби говорить Іван, слідкуючи, як перші драбини стали під стінами, як заметушилися нагорі жовніри, підтягуючи до бійниць каміння і чани зі смолою, за допомогою яких мали намір боронити себе від нападу в час, коли неефективними стануть фортечні гармати. Як козаки моторно біжать щаблями і зчіпляються з ляхами на шаблі, відбиваючи їх нещадні, спрямовані зверху вниз удари.

І от уже сам Богун не втримавшись сплигнув на землю, нагнав коня до обозу і кинувся до міської стіни. Мить, і він біля драбини. Скоріше інстинктивно, аніж розуміючи, що діє, він відхилився вбік і пропустив великий уламок скелі, котрий пролетів зовсім поряд, зламавши два щаблі і з гуркотом покотившись схилом до рову. Узяв шаблю в зуби і швидко подерся нагору.

Він встиг саме вчасно – троє жовнірів у потемнілих і вкритих плямами іржі латах уже ставили над ним чан киплячої смоли. Не гаючись, Іван розрядив в одного з них пістолет, одночасно протикаючи другого шаблею. Із жалем подумав, що коли слідом за ним йдуть інші, їм доведеться непереливки. Але часу на пошук іншого виходу Богун уже не мав. Він вхопився за край чана, аж задимілася лосина шкіра на рукавицях, і щосили потягнув його вбік. Він розумів, що заштовхнути його назад йому не під силу. Мить, і струмені розплавленої живиці полилися повз нього униз, викликаючи там несамовитий крик когось з обпечених козаків. Іван перескочив через загострені палі частоколу і схрестив шаблі з третім жовніром. Не в добрий день зустрів на своєму життєвому шляху голландський мушкетер розпаленого боєм Богуна – з першого ж удару Іван зніс з пліч голову голландця, і вона, немов гарбуз, покотилася по галереї, де точився бій. Безголове тіло зробило ще два кроки на нетвердих ногах і гепнулося на щільно политі кров'ю дошки. Богун, не очікуючи на кінець агонії убитого ворога, помчав уздовж галереї туди, де невеличкий гурт жовнірів метушився біля купи каміння, кидаючи його на голови козакам, котрі невпинно дерлися на стіни.

З кожною хвилиною кількість нападників на стінах Тульчина росла, і дуже скоро жменька жовнірів Славинського була змушена відступити вглиб міста, групуючись біля відчиненої брами міської цитаделі. Там, розметавшись на вітрі, все ще гордовито майоріли хоругви з гербами князя Вишневецького і Федора Славинського, а сурмачі розпачливо видували мідь, наказуючи зібратися під знамена решткам розбитого гарнізону. В кількох місцях під частоколом міських укріплень палали хати і скирти сіна, що його, вочевидь, привезли на продаж селяни з навколишніх сіл. Нарешті впав останній оборонець міських стін, а важкі дубові ворота мурованої цитаделі, яка з огляду на досить скромні розміри могла вмістити не більше сотні людей, закрилися зі схожим на важке зітхання рипом. Іван витер спітніле чоло і подивився на сонце. Воно висіло майже на тому самому місці, де він бачив його минулого разу, перед боєм. На здобуття міста-фортеці Тульчина загін Богуна витратив не більше, аніж сорок хвилин. Іван навіть не розраховував на такий швидкий успіх.

– А що, вашмость, може б то розвернути гармати на стінах у бік цитаделі? – почув він раптом за спиною голос Коваля. – Та як дамо сальву!

– Розвертайте, – махнув головою Богун. – Але палити не поспішай!

– Слухаю, вашмость! – радо кинув Коваль і бігцем подався виконувати розпорядження полковника. По дорозі завернув десяток козаків і повів їх за собою.

– Михаиле, – покликав Іван, помітивши неподалік від себе постать осавула, – давай гасло до збору. І ретельно мені прослідкуй, щоб не почався грабунок.

– Зроблю, – змахнув чубом Нечипоренко і одразу ж пішов розшукувати сотників і решту наказної старшини.

– Міщанство Тульчина нам нічого не заборгувало, – докинув Богун згодом. Він дочекався, доки йому підведуть коня, і скочив у кульбаку. Козаки, виконуючи наказ, почали шикуватися на широкому майдані перед цитаделлю, залишаючись поза межами досяжності мушкетів тих, хто зачинився в невеличкій кам'яниці.

VIII

Через чверть години Богун, вперши правицю в бік, виїздив конем перед мурами цитаделі, з-проміж зубців на верху і в бійницях якої завмерли залишки оборонців міста, вистромивши назовні стволи готових до бою мушкетів.

– Панове захисники міста! – лунав серед тиші, що настала після гуркоту недавнього бойовища насмішкуватий Іванів голос. – Пропоную вам переговори! І переговори такі, які потрібні в першу чергу вам. Адже, я думаю, ніхто з вас не буде сперечатися з тим, що становище ваше вкрай погане і допомогти вам не спроможний навіть Господь. Усе, що нам залишається – дочекатися, доки у вас закінчиться питна вода, і взяти вас голими руками. Адже забудькуваті будівельники Тульчинської цитаделі забулися викопати на її подвір'ї колодязь. Я не помиляюся?

Тиша на мурах. Чути лише брязкіт збруї коней Богунового почту і тихі розмови в козацьких шеренгах. Легенький вітерець тріпоче граючись малиновою хоругвою в руках козацького хорунжого.

– Мушу доповнити сказане мною тим, шановні панове з цитаделі, що жоден з вас не вийде звідтам живим, у разі якщо ви відмовитесь від переговорів. Маєте годину на роздуми.

Рівно через годину розчинилися ворота цитаделі, і зодягнений в коротку свитину, шкіряні бриджі, високі чорні ботфорти й червоний жовнірський плащ шляхтич вийшов звідти, ступаючи попереду жовніра з білим полотнищем у руках. Примруживши очі під блискучим мідним шоломом, він роздивився обложену козаками площу і рушив у тому напрямку, де знаходився поряд з Нечипоренком і писарем Гавриїлом Іван Богун. Обличчя парламентера вкривав пил і бризки запеклої крові, проте вуста були міцно стиснені, а рудувата еспаньйолка охайно підстрижена. Праву руку він мав на перев'язі, замотану в просяклі кров'ю бинти, але йшов рішучим кроком старого вояки, котрого зовсім не лякає нагода опинитися посеред табору людей, з яким нещодавно зчепився у смертельній борні. Підійшовши, став навпроти Івана і ледь-ледь вклонився, звернувшись до Богуна польською, у якій відчувався незначний французький акцент:

– Капітан Марсель де Сен-Мартен, командир гарнізону Тульчина. Готовий вести переговори з милостивим паном, якщо той зболить представити себе і виявиться людиною шляхетного звання.

За спиною у француза з гуркотом зачинилася брама цитаделі, змушуючи жовніра, котрий супроводжував командира гарнізону, здригнутися і боязко позирнути назад. На обличчі капітана, навпаки, не ворухнувся жодний м'яз.

– Парламентери не мають приводу боятися нашого віроломства, на те моє слово шляхтича і козака. Прошу вас, шановний капітане, прослідувати до місця, де ми матимемо змогу поговорити.

Із цими словами Богун вирушив до великого столу під розлогою липою на межі площі перед цитаделлю.

– Я готовий вислухати ваші умови, пане… – діловито почав ландскнехт, коли вони з Іваном сіли один навпроти одного, оточені старшиною Іванового полку.

– Іван Федорович Богун, наказний полковник війська його гетьманської милості Богдана Хмельницького.

– Я віддаю шану військовому таланту пана Богуна. Тульчин є не останньою твердинею, а дії козаків, котрі, як відомо, ніколи не були майстрами облоги і штурму фортеці, промовляють про видатні здібності їхнього командира.

– Що ж, дякую за похвалу, проте пан має знати, що вміння козаків у військовій справі далеко більші, аніж йому здавалося дотепер. Цьому підтвердженням є участь козацтва в багатьох битвах Тридцятирічної і багатьох інших війн в Європі. Від Чехії до Іспанії відомо про мужність козаків та їхню здатність приймати на себе удари багато потужнішого ворога і залишатися на висоті. Якщо пан Марсель не проти, я волів би якнайскоріше перейти до справ дня нинішнього.

– Слухаю пана.

– Чудово. Як я вже казав, у вашій цитаделі є один невеличкий недолік – відсутність джерела питної води. Навіть якщо її запаси вагомі, вода досить швидко зіпсується в діжах, що, безумовно, потягне за собою хвороби і помор серед шановних мною панів ландскнехтів, – знизав плечима Богун. – Отже, маю до вас пропозицію: я готовий випустити жовнірів з міста, не причинивши їм жодної шкоди. Мало того, ви можете вийти зі зброєю і знаменами в руках не як полоняники, а тільки як люди, які з честю витримали облогу.

Даю слово шляхтича – жодний волос не впаде з голови будь-кого з підлеглих пана де Сен-Мартена.

Француз кілька хвилин помислив. Було помітно, що рана на руці завдає йому чималих мук, але капітан намагався всіма силами приховати це від Богуна.

– Я так розумію, – нарешті мовив він, – що у вас є деякі умови, за яких ви виконаєте запропоноване.

– Пан не помиляється.

– У чому ж вони полягають? – Іван раптом помітив, що обличчя капітана зблідло, а еспаньйолка стала виглядати яскравіше, немов язики полум'я на воску.

– Я бачу, друже, ваші рани не дають вам спокою. Дозвольте піднести кухоль горілки з надією, що він допоможе панові.

– Це зайве, – відмахнувся француз. – Швидше перейдімо до вашої умови.

– Добре. Наскільки мені відомо, серед захисників цитаделі перебуває полковник Славинський. У мене є особисті рахунки із цим мостивим паном. Тож прошу залишити його мені. Решту жовнірів я відпускаю хоч до Вишневецького, хоч до чорта на роги. Це, власне, єдина моя умова.

– Тоді моя відповідь: ні! – різко вигукнув парламентер.

– Не поспішайте, пане Марсель, з відповіддю. Ви, очевидно, розраховуєте на допомогу князя?

Де Сен-Мартен промовчав.

– Ну-ну, давайте дивитися правді в очі, капітане. Ви сподіваєтесь на допомогу війська князя Ієремії Вишневецького. Дійсно, восьмитисячне військо є такою силою, проти якої я навряд чи б міг вистояти. Але повинен вас розчарувати: реґімент князя повністю зв'язано силами наказного гетьмана Кривоноса. Він не в змозі розпорошувати своїх жовнірів і тепер групує їх в районі Махнівки, де незабаром відбудеться генеральна битва. І сила далеко не на боці князя. Так що навіть коли б цей повний розпачу лист, – Іван недбало кинув на стіл сувій паперу, котрий кілька хвилин тому приніс йому Омелько, чиї запорожці відібрали його в посланця обложеного гарнізону, – дійшов би за призначенням, він навряд чи зміг би допомогти вам.

Якби де Сен-Мартен міг збліднути більше, він неодмінно би зблід. Здоровою лівою рукою капітан неквапно розгорнув сувій і, впевнившись, що це його лист, відкинув папір геть.

– Але умови, поставлені мені вами, не є прийнятними!

– Чому ж? – заперечив Богун. – Вам відомо, що полковник Славинський і колишній сотник особистої варти бунтівного Павлюка Славинський – то є одна людина. Він зрадник. Чому ж ви вважаєте недопустимим зрадити його?

– Для мене такі обставини не мають ніякої ваги. Я кондотьєр і сам можу воювати проти того, чию руку тримав ще вчора. Полковник Славинський мій командир, і я не віддам його вам на поталу.

– Як знаєте. Повинен у такому випадку вам дещо розповісти. Я викликав вас лише для того, щоб уникнути зайвого кровопролиття. Але якщо це неможливо, воно відбудеться. І ще одне: десять років тому Славинський і подібні йому в обмін на свої мерзенні життя видали коронному гетьману людину, яка могла вивести український народ з-під того ярма, котре ми зараз скидаємо вже з гетьманом Хмельницьким. Тож я добуду його чи з вашої згоди, чи без неї. І він заплатить за свою зраду! Боюсь тільки, що ви, пане де Сен-Мартен, станете тим самим гарматним м'ясом, котре мені не потрібне.

Через п'ять хвилин Марсель де Сен-Мартен, з піднятою високо головою, але з відчуттям холоду під серцем, пройшов поміж шеренг вишикуваного перед цитаделлю козацького війська, і зник за кованою залізом дубовою брамою кам'яниці. А надвечір заговорили гармати. Богун не збирався очікувати, коли обложених ландскнехтів вижене із цитаделі спрага.

Три дні гуркотіли гармати, б'ючи чавунними і кам'яними кулями стіни тульчинської цитаделі й закидаючи затовчені порохом гранати за її мури. Три дні димом з бійниць, бризками розпеченого каменю і рідкими мушкетними пострілами озивалась фортечка полковника Славинського. Коли закінчився гарматний порох у міських порохових погребах, до міської брами підкотився десяток возів з новими пороховими діжами, супроводжуваний запорожцями завбачливого Омелька Деривухо, і обстріл мурів цитаделі продовжився з новою силою. Навіть сили природи допомагали Богуну в цій впертій осаді – такої страшної спеки, яка встановилася в ці дні, давно не пам'ятали найстаріші з козаків. Сонячні промені жалили нещасних ландскнехтів згори, тоді як вогонь гармат методично нищив стіни, які закривали їх від багаторазово переважаючого в силі противника. І на четвертий день мури не витримали. Підточена пожежею і побита важкими кулями надбрамна вежа цитаделі захиталася і впала, коли козаки Богуна підірвали потужний камуфлет з десяти діжок пороху під її фундаментом у викопаному задля цієї мети тунелі. Розбурханою хвилею кинулися розлючені непоступливістю ворога богунівці, маючи шаблі наголо, в пролом муру. І смерть забенкетувала на тісному подвір'ї цитаделі. Ті з жовнірів, хто пережив страшні три доби, коли ні вдень, ні вночі не припинявся обстріл з гармат, непотрібним лахміттям повалилися під ноги розлючених козаків, порубані на кавалки гострою крицею, проколоті жалами келепів і рихвами списів. Полуденне сонце заливало своїми гарячими променями колодязь подвір'я, коли впав під ворожими ударами останній захисник цитаделі, а Іван Богун вирушив на пошуки того, кого так хотів побачити ще живим. Усі три дні, поки точилася облога цитаделі, він з нетерпінням очікував цієї миті. Безсонними ночами стояв, згадуючи події десятирічної давнини, високе чоло і натхненний погляд зрадженого Славинським Павлюка, криваві ріки на валах козацького табору під Кумейками. Образи минулого раптом постали перед ним, вимагаючи розплати зі зрадником, і він був готовий здійснити правосуддя в помсту за покійного гетьмана, за десятиліття принижень, котрі випали йому, як і всій козацькій нації, за ті десять років польської «золотої доби».

Але серед нерухомих тіл убитих жовнірів і конаючих поранених не знаходив Богун Славинського. Його не було на подвір'ї, не було на галереях біля розбитих гарматним вогнем бійниць. Саме там, на галереї, він знайшов смертельно пораненого капітана де Сен-Мартена.

– Я виконав свій обов'язок, – сказав, звертаючись до свого переможця, блідий ландскнехт, затискуючи рукою, замотаною в брудні, вкриті сукровицею бинти, велику рану на грудях, і очі його вгасали, з кожною секундою втрачаючи іскру життя. – А полковника ви не зможете побачити так само, як і власних вух!

Цієї ж миті на плече Богуна лягла чиясь рука. Він обернувся. Поряд стояв Омелько.

– Тут був ще один підземний хід, ми не знали про нього. Щойно невідомий шляхтич застрелив з пістолів двох моїх хлопців, заволодів кіньми і зник у супроводі ще одного ляха. Доки опам'яталися і вислали погоню, за ним вже й слід прохолов…

– Славинський! Це так схоже на нього! – видихнув Іван і вхопив за плече конаючого капітана найманців. – Але задля чого ти вчинив усю цю бійню?! Він утік і тепер йому плювати на твою смерть і смерть твоїх людей!

Але Марсель де Сен-Мартен нічого не відповів. Його невидющі очі вперлися в блакить неба над розбитими мурами цитаделі, що її він втратив разом із власним життям.

* * *

«З Нестервара [32]32
  Нестервар –давня назва міста Тульчин.


[Закрыть]
до Його Милості коронного хорунжого пана Олександра Конєцпольського вірного слуги корони шляхтича Міхая Росцішевського лист жалобний.

Повідомляю сим Вашу Милість, що Свята Марія відвернула від нас обличчя своє, залишивши без захисту божественного, альбовєм [33]33
  Альбовєм (заст.) –тому що.


[Закрыть]
не можу знайти іншого пояснення і на моє бачиньє не одні ми тут, у Нестереварі, маємо біду від того, що покинула нас Господня поміч.

Ще тиждень тому підступило гультяйство під стіни міста в кількості великій, що стало для нас несподіванкою вельми страшною, позаяк війська зовсім небагато мали для захисту. Але наші жовнєжи (подай їм пан Єзус благ великих у царстві своєму) не затаїли в душі страху перед ордами варварськими і мужньо ввійшли на мури, абих боронити нас. Тільки не було з тої оказії добра, бо впала фортеця під ударами розбійницькими, і омилися стіни кров'ю захисників своїх. І мало хто з нас залишився жити. Дуже багато полягло, включаючи й командира гарнізону Марселя де Сен-Мартена та інших достойних людей звання шляхетного, а вдачі лицарської. За тим мусів ся боронити Ваш слуга відданий і тікати світ за очі, абись лиш вирвати життя з пазурів хлопських. На щастя Бог явив мені свою милість наостанок і послав пана Славинського, полковника ясноосвєнцоного князя Вишневецького, який допоміг вийти з-під смертельної загрози і добув коней для втечі, позаяк бачив – немає спасіння іншого, аніж втеча. День і ніч мчали ми, вручивши долі свої в руці Божі, аж доки не дісталися до Шаргорода. Там мали нагоду зустріти кілька десятків жовнірства з розбитих Кривоносом хоругв князя, з якими й вирушили спішно через Бар на Тернопіль. Страшний нині шлях сей. Там, де ще вчора стояли фільварки панства і agricolae [34]34
  Agricolae (лат.) –землероби.


[Закрыть]
в послушенстві вирощували хліб панів своїх, нині бачили наші очі лише зграї лотрів, на людей не схожих, на вовків лише. З-поміж них протягом усього шляху нашого не бачили ми жодного пана. А про нападників на місто наше чутки маємо, що взяла його сила, що нараховувала дванадцять тисяч гультяйства озброєного. Коли проїздили Бар, чули про татар велику кількість. Вважаю, що то як кримські, так і буджацькі орди, а йдуть вони до нас Кучманським або Чорним шляхом, альбовєм земля Волоська на них не встає, і навіть малого війська від них не чекаємо. Абужі-мурзі, сестринцю Тугай-бея, дуже тоскно в Хотині, тож чигає в околицях Кам'янця на Поділлі і до нас добігає. У Барі про ребелію теж не знають будь-чого певного, лише те, що хлопи приносять до міста, а роз'їзди тутешнього табору повідомляють, що далі Зінькова не можуть пройти – лабцюють [35]35
  Лабцювати (заст.) –хапати руками, бити.


[Закрыть]
і там бунтівники панську маєтність. І розійшлася чутка недобра, що його милість пан Анджей Потоцький борониться з німцями найманими в зіньківському замку, а людей Вашої Милості, мого милостивого пана, з людьми його милості воєводи руського, ясноосвєнцоного князя Вишневецького, гультяйство вирубало в місті, сподіваюся, однак, що то є неправда, альбовєм автора чуток тих знайти не змогли ми. Помилуй Польщу, всемогутній і всемилостивий Боже!»

Поповнивши запаси пороху, провіанту і зброї з арсеналу Тульчина, полк Івана Богуна вийшов з міста і розчинився серед просторів палаючого вогнем повстання Поділля. Разом з козаками Тульчин покинули майже сто п'ятдесят чоловіків, котрі вважали за неможливе для себе відсиджуватись серед стін рідної домівки в час, коли у вогні і крові народжувалась нова Українська держава.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю