Текст книги "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

Автор книги: Юрій Сорока

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 50 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

VI

Під стрічку ворожих шанців, майже не помітних у темряві, підповзли, коли тонкий серпик молодика готовий був сховатися за темною смужкою обрію. Чорне мов смола небо, щільно посилане алмазами зірок, надійно приховувало під своєю ковдрою двісті п'ятдесят одягнених у забруднений темний одяг людей, які скрадаючись просувалися до передових укріплень ворожого табору. Більшість зі сміливців була озброєна косами, дерев'яними колами, або, у кращому випадку, застарілими ґнотовими самопалами. За три десятки кроків від передової охорони, почувши з темряви крик пугача, всі завмерли.

До Богуна підповз Михайло Нечипоренко (ще напередодні Іван нарешті взнав прізвища кумів Данила Нечая, з якими тепер був разом практично увесь час. Прізвище Филона було Міщук, а Петра кликали Зінченком).

– Наче тихо, – прошепотів Михайло. – Тобто нас не помітили. Але в шанцях хтось є. Голоси чути, брязкіт.

– Звісна річ, – витер Богун рукавом спітніле чоло. – Посидимо тут трохи, може, поснуть.

І, відкинувшись на спину, Іван завмер в очікуванні.

Дзвінка тиша навколо, лише загавкає час від часу в польському таборі собака, за ним ще кілька, після чого знову все замовкає. Час пливе повільно. Нарешті Іван зрозумів, що він ось уже кілька десятків хвилин не чує з шанців жодного звуку. Пора. Він повільно оголив шаблю.

– Ну, з Богом! Давай, Михаиле, гасло! – прошепотів Богун.

Михайло лише змахнув чубом, підніс до рота складені долоні і пронизливо завив по-вовчи. Тієї ж миті, як і було домовлено, всі Богунові пластуни піднялися в повний зріст і мерщій кинулися в шанці, звідки незабаром почулися приглушені крики, тріск дерева і дзвін криці.

Іван, першим із сотні, скочив у окопи і, роздивившись довкола очима, які вже добре звикли до темряви, швидко запрацював шаблею. Двоє жовнірів, які навіть не встигли осягнути, що з ними відбувається, впали, обливаючись кров'ю, щоб ніколи вже не піднятися. Третій, який стояв трохи далі і встиг вихопити з-за пояса пістолет, втратив його разом з рукою. Обхопивши другою рукою закривавлену куксу, він враз осів на землю і тонко заверещав. Ще один короткий замах, і крик припинився. Богун ще раз оглянувся – на відстані кількох десятків кроків праворуч і ліворуч від нього швидкоплинний бій вже припинився, козаки займали нову позицію, викидаючи з шанців побитих жовнірів.

– Лягай! – на повний голос скомандував він. – Усім залягти!

За мить рух у шанцях завмер і дуже вчасно – ляхи нарешті зрозуміли, що відбулося в них під носом, і зчинили цілу бурю мушкетного вогню. Козаки, ховаючись за трупами жовнірів, порізаних щойно, жваво відповіли, і темнота ночі освітилася сотнями сполохів від вогню вогнепальної зброї. Скоро до мушкетів і самопалів з козацького боку до обстрілу приєднались кілька мортирок. Не дивлячись на крихітні розміри, вони промовляли на диво ефективно, засипаючи другу і третю лінію шанців десятками дутих стрілен. Завдяки їм мушкетний вогонь поляків значно послабшав, після чого Богун не гаючись наказав зводити перед шанцями новий окоп з боку польського табору. Козаки працювали швидко та завзято і вже за півгодини переробили укріплення для бою в потрібному напрямку, з флангів виставили сторожу і почали вести підкопи під основний периметр табору Потоцького. Відчувши, що військове щастя цієї ночі посміхається йому, Богун замислив підвести під польський табір кілька мінних ходів, щоб, заклавши в них потужні порохові заряди, здійняти в повітря добрячий шмат ворожого окопу. Проте, хоча задум і був у цілому непоганим, але його здійснення натрапило на несподівану перешкоду – ходи швидко наповнювались підземними водами, тож Іван був змушений відкликати землекопів. З новою силою зосередились на рушничній дуелі.

Захоплений битвою, Богун не одразу помітив, як небо на сході почало сіріти, передвіщаючи новий день. Сонце, зробивши коло, поверталось з-за обрію з чужих невідомих країв. Несло тепло своїх променів запорізьким степам. Помітно посвітлішало. Тепер стрільці бачили цілі, тож почали перестрілюватися ще з більшим азартом. Ще через годину, коли небо на сході стало яскраво-червоним, немов пролита кров, Богун, нарешті, дав наказ відходити до свого табору. Козаки, ховаючись немов ящірки у тирсу, у пасма передранкового туману, швидко, але без паніки відійшли. Не забули зруйнувати і шанці. Уже в таборі Богун підрахував здобич. Її склали двадцять три мушкети, три десятки пістолів, п'ятдесят шабель і дві гаківниці. Віддавши наказ розподілити зброю між новоприбулими, Іван поспішив до Нечая. Застав того в наметі.

– А, Іване, добре, що ти вже є, зараз поснідаємо.

Богун стомлено опустився на похідне ліжко в кутку. Лише тепер він відчув страшну втому – швидкий сорокамильний марш і ніч без сну остаточно вимотали його, тепер натруджене тіло вимагало відпочинку. Нечай одразу ж помітив його стан.

– Ти потерпи ще трішечки. Після сніданку маю намір познайомити тебе з гетьманом. Він уже запитував, хто це уночі ляхам веремію крутив. А після вже відпочинеш. Сьогодні, щоправда, будемо воювати. Але, я мислю, деякий час зможемо обійтися й без тебе.

Після нехитрого сніданку, який складався з гречаної саламахи, цибулі й копченого сала, вирушили до Хмельницького. Дорогою Нечай переповідав останні новини:

– Цієї ночі перебігли ще триста козаків від Душинського і Бруханського, [12]12
  Олександр Бруханський під час означених подій займав посаду полковника Білоцерківського полку реєстрового козацтва, на яку був призначений польською владою.


[Закрыть]з ними кількадесят драгунів Чарнецького. Так що мостиві пани скоро самі залишаться свій табір боронити. Уночі не надто гаряче було?

– Та ні, – знизав плечима Іван. – Вони на нас не очікували.

– Багатьох втратив?

– Шістьох. Усі з новачків. Одинадцять поранених, але майже всі на ногах, лише двоє важкі.

– Могло б бути й гірше.

– Навряд.

– Перебіжчики всі як один твердять, що Потоцький до Тугай-бея послів шле, домовитися хоче. Розуміє, собака, що без них, чортів нехрещених, ми слабкі доки. От і має на меті татар якщо не на свій бік перетягти, то хоч принаймні від нас відхилити.

– А Тугай-бей що?

– Досі про все гетьману розповідав, мовляв, я від вас таємниць не маю. Але хто в ньому до кінця може бути впевненим? Хмельницькому у вічній дружбі клянеться, та ти сам здогадуєшся, що то за дружба…Тут друга біда. Потрібно скоріше ляха ламати. З волості чутки докочуються, що коронні гетьмани мають от-от сюди вирушити. Якщо вони поєднаються, велика кров нас чекає. Тож сьогодні й почнемо ламати… Ну ось ми й прийшли. Зачекай.

Вони спинилися поблизу намету, розбитого в самому центрі табору. Від решти шатрів він відрізнявся хіба що більшими розмірами і кількістю різного роду козацької старшини, козаків та джур, які щохвилини заходили й виходили крізь підняту догори відлогу. Крім того, поблизу гетьманського намету розташувалися кілька гармат, з тих, які ще не встигли розташуватися на окопі, вози з порохом, селітрою та свинцем. Заклопотані козаки біля вогнища відливали кулі, трохи поодалік від вогню стояв ручний млинок для пороху.

– Я доповім і покличу тебе, – підморгнув Іванові Нечай.

– Давай, зачекаю, – Богун одразу ж поліз за люлькою.

Хвилини через три після того, як зник у наметі, Данило знову виринув на вулицю.

– Ходімо, очікує.

Іван мовчки пройшов за Нечаєм.

Першим, що кинулось в очі, була надзвичайно проста обстановка в гетьманському наметі. Умеблювання складалося лише з похідного ліжка, стола і кількох лав. Над ліжком невеличкий килимок. На ньому лук, сагайдак зі стрілами, палаш, два пістолі. На окремому ослінчику в кутку срібна гетьманська булава. Сам гетьман сидів на лаві, поклавши руки на стіл, і диктував писарю, який розташувався навпроти. Той ретельно записував усе надиктоване, час від часу обмокуючи гусяче перо до срібного каламаря з чорнилом. Хмельницький, не дивлячись на ранню годину, був у чоботях, зашпиленому на всі ґудзики каптані, на голові мав шапку. Кинувши на Богуна уважний погляд, вказав на вільну лаву.

– Зачекайте трохи, панове-молодці, – мовив чистим густим басом і повернувся до писаря. – Записав? Добре, пиши далі: тож цим засвідчую свою безмежну відданість його королівській милості, повагу до ідеалів шляхетного лицарства. Але чи може серце моє не обливатися кров'ю, коли бачу страшну наругу над собою, вірним слугою вашої милості? Чи можу залишатися деінде, як не на Запоріжжі, у таборі озброєних однодумців, коли вороги мої взяли собі за ціль зжити мене зо світу, не цураючись ні підлої зради, ані безсоромної брехні чи збройної сили? Коли вони безсоромно начхали на королівські привілеї, сплюндрувавши дідизну мою, Суботів, а мене, всупереч волі пана короля, хотіли піддати смерті без суду, не дивлячись на шляхетне походження вірного слуги королівської милості? Але заприсягаюся всім, що є дорогим моєму серцю, всім, що є святим для мене, твердим словом лицаря і шляхтича: єдино маю на меті, віддавшись долею в руку Господню, мати захист від ворогів моїх, а також захистити тверде слово його милості від свавільства магнатів, які лютими гаспидами отруюють чисте тіло Речі Посполитої, її золоту волю і справедливі закони. Dolor [13]13
  Dolor (лат.)– біль.


[Закрыть]душі моєї примушує мене здіймати зброю лише тому, що patientia [14]14
  Patientia (лат.)– терпіння.


[Закрыть]вичерпано. Навіки вірний слуга його королівської милості, гетьман Війська його королівської милості Запорізького, Богдан-Зиновій Хмельницький. Дано п'ятого травня року Божого 1648-го у таборі на Жовтих Водах.

Ще деякий час у тиші, яка зацарювала в наметі, чулось рипіння пера по паперу. Нарешті писар зітхнув і підняв голову. Швидко перебіг очима написане, посипав тальком зі срібного ріжка і передав лист Хмельницькому. Гетьман швидко поставив внизу аркуша свій розмашистий підпис, звернув його в сувій, і притиснув до сургучу, завбачливо піднесеного писарем, свою гербову печатку.

– Можеш відсилати, – сказав Хмельницький писарю. Той схилив голову і тихцем вийшов з намету.

– Такі ось справи, панове, – звернувся нарешті Хмельницький до козаків. – Однією рукою мусимо шаблю тримати, другою листи про відданість королеві писати. Навіть якщо для пана Володислава вони ламаного гроша не варті, все одно мусимо. Адже головне для нашої справи – виграти час… Ну то що в тебе, пане Даниле?

– Іван Богун, батьку. Твій новий сотник, колишній сотенний хорунжий у полковника Крутія. З нами от уже другий рік, а нещодавно допомагав Джеджалію в Кам'яному Затоні.

Хмельницький піднявся з-за столу і зробив крок назустріч Івану, Богун піднявся теж. Щиро потиснув простягнуту гетьманом руку.

– Чував про тебе, чоловіче. А тепер ось Бог дав нагоду побачитися. Ти, мовлять, цієї ночі ляхам спати не давав? – Хмельницький доброзичливо посміхнувся.

– Я, батьку, маю такий гріх, – посміхнувся у відповідь Богун.

– То не гріх, – Хмельницький повернувся до столу. – Ну, присядьмо. Хоч як часу не обмаль, хотів би з тобою, пане сотнику, кількома словами перемовитися.

– Слухаю, ваша ясновельможність, – Іван сів на лаву, виклавши піхви з шаблею на коліна.

– Дивно, що раніше Бог не дав нагоди з тобою зустрітися, – задумливо мовив Хмельницький. – Тут наш пан Данило багато хорошого про тебе оповідав, а йому маю віру, як самому собі. Каже він, що маєш ти, Богуне, палке серце і готовий покласти життя за Україну?

– На мить не завагаюсь! – твердо відповів Богун.

– Добре! А ще мовить, не любиш ти ляхів з часів Павлюка-Бута?

– Раніше, батьку, значно раніше.

– Дозволь же запитати в тебе: чому?

Богун звів на Хмельницького погляд палаючих очей:

– Коли до доброго господаря на подвір'я вдираються розбишаки, ламають двері, виводять зі стайні коня, а з хліва дійну корову, таких людей неможливо назвати сусідами, то є розбишаки! Коли з храму Божого знімають дзвони, а його віддають під корчму нечестивому жиду, це є не що інше, як святотатство, замислене слугами сатани! Коли стогін і плач здіймаються над нивами, котрі вже не належать хліборобу, ріками, де риба є власністю магната, лісами, де дичина його ж таки, а в гаях уже не вільно козаку коня попасти, тоді не може бути в серці нічого, окрім ненависті, а думки жадають лише помсти! А що я бачу навколо, батьку? Стогне Україна, благає захисту. Ось і відповідь на твоє запитання!

– Добра відповідь, пане сотнику! – вдарив долонею по столу Хмельницький. – Ох, добра! Доволі вони над нами познущалися! Доволі кров'ю козацькою майдани у Львові, Кракові та Варшаві поливали, головами зацного рицарства стіни своїх цитаделей увінчували. Слухай лишень! – і він, підхопившись, відшукав серед купи книг у кутку намету великий фоліант у темних пергаментних палітурках. Розкривши його за допомогою однієї з численних закладок, почав гаряче читати. – «Гетьман, обозний генеральний Сурмило, полковники: Недригайло, Боюн, Риндич були колесовані, і їм, переламавши щохвилинно руки і ноги, тягнули з них по колесу жили, доки вони не сконали. Полковники Гайдарівський, Бутрим, Запалій; обозні Кизим і Сучевський пробиті залізними шпицями наскрізь і підняті живими на стовпи. Осавули полкові Постилич, Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай; сотники Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович і Ворожбит прибиті цвяхами до дошок, облитих смолою і спалені повільним вогнем. Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребило, Охтирка, Потурай, Бурлій і Загнибіда роздерті сталевими кігтями, схожими на ведмежу лапу. Старшини Ментяй, Дунаєвський, Скубрій, Глянський, Завезун, Косир, Гуртовий, Тумар і Тугай четвертовані. Жони та діти страждальців оних, побачивши страту, наповнювали повітря галасом своїм і риданням, але скоро замовкли. Жонам сім, відрізавши груди, перерубали їх всіх до ноги, а сосцями їхніми били чоловіків, які ще живими перебували, по обличчях їх; дітей, що залишилися без матерів і повзали між їх трупів, пересмажили всіх на очах батьків їх на залізних решітках, під коїми підкидували вугілля і роздували шапками та мітлами…» [15]15
  Саме так в «Історії Русів» описується страта гетьмана Острянині і його старшини після поразки очолюваного ними повстання. Цілком ймовірним на думку автора є більш раннє джерело, з якого взято такий детальний опис злодійства польської влади над повсталими козаками.


[Закрыть]

Хмельницький спересерця пожбурив книгу на стіл.

– Ось такі реєстри Ярема Вишневецький складає, аби потім почитати на дозвіллі. Усіх! Усіх їх знав, за столом, як от з вами, сидів! Вірно ти мовиш, лицарю – розбишаки! А я від себе додам: кровопивці і загарбники. Тож мусимо з вами сили і навіть життя не шкодувати, а погань цю з України викинути!

Кілька хвилин Хмельницький мовчав. Коли звернувся до Богуна знову, в голосі його вже не було металу, який дзвенів щойно:

– Люди в тебе надійні, дарма що пороху мало нюхали, зате лядську неволю на власній шкірі відчули, якщо не побоялися до нас крізь Дике Поле, Кодак і лядські чати кинутися. Нікого не злякалися. Даси їм відчути, що добра голова над ними, у вогонь і воду за тобою підуть. Зі зброєю як?

– Рушниць немає майже в половини. З шаблями краще, але… Декотрі з киями, з косами.

– Таке в нас поки що військо, – зітхнув Богдан. – Але то пусте, буде краще! Армата буде, припас військовий, китайку на онучі останній сіромаха отримає. Треба лишень молодому Потоцькому хвоста присмажити. От цим зараз і будемо займатися. А поки що, – гетьман повернувся до Нечая, який нечутно стовбичив поряд, – поглянь, чим побратиму допомогти зможеш. Від мене особисто, Богуне, отримаєш два десятки самопалів, усе, що тепер можу.

– Дякую, батьку.

– Ділом подякуєш. Усе, – Хмельницький встав, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено.

На вулиці Івана наздогнав гетьманський джура.

– Його ясновельможність наказали… Куди рушниці?

– До мене в обоз тягніть, – відповів за Івана Нечай. – Ми собі розберемося.

Доки друзі крокували крізь табір, козаки вже закінчували сніданок, застібали жупани, брали зброю і йшли до окопу, очікуючи на своїх бойових місцях гасла до початку битви. Від табору Потоцького вітерець доносив спів сурем, крики команд, дзвін заліза.

Розділ III

І

Пишні польські хоругви почали вистроюватись перед шанцями, у яких вночі погосподарював Богун, коли сонце піднялося вже досить високо над обрієм і почало припікати зовсім по-літньому. Здавалось, навіть само денне світило було здивоване разючою картиною, що відкрилася йому на зазвичай безлюдних просторах степу. Весело позирало воно на полки, які готувалися до жорстокої борні.

Один за одним реґіменти Чарнецького, Войниловича, Шемберга і Потоцького зайняли широкий, вкритий степовою травою і низькорослими кущами ожини та верболозу берег Жовтої. До них приєдналися залишки полків Душинського і Бруханського. Шляхта гарячіла коней, високо здіймаючи знамена та значки з родовими гербами. Її ряди виблискували в сонячних променях дорогими лицарськими обладунками роботи віденських, нюрнберзьких майстрів, навіть зброярів далекого іспанського Толедо. Яскраво полум'яніли ті ряди багрянцем дорогих шат, різнобарвними султанами на шоломах, укритими золотим шиттям кінськими рондиками. І здавалося сонцю, що не в бій ідуть гонорові пани, а зібралися тут задля бучного параду. Але бачило світило непомітні з козацького окопу натовпи озброєної челяді польських панів, і тому воно, на відміну від необстріляних новобранців козацького війська, не вважало, що вся армія Стефана Потоцького виглядає, як перші його шеренги. Польські сурмачі ні на мить не замовкали, за їх допомогою полки, хоругви, роти і сотні виконували складні еволюції, демонструючи виправку і залізну дисципліну, готували до битви зброю. До атаки залишалися лічені хвилини.

Дещо простіше виглядали війська гетьмана Хмельницького. Тут, у лавах, які вишикувалися навпроти коронного війська, було значно менше блискучих панцирів, підбитих дорогим хутром багряних плащів, золотих галунів, срібних блях та медальйонів на конях, султанів на шоломах і місюрках вершників. Проте, якщо придивитися уважніше, під зовнішньою простотою козацьких нарядів ховалися вороновані кільчасті панцирі, потемнілі від часу і десятків бойовищ, але не менш надійні від того, лати і шоломи. Дужі козацькі руки верхівців з комонних сотень звично стискали вкриті змійками різнобарвних візерунків ратища довгих списів, руків'я кривих турецьких шабель і хижих бойових молотків-келепів. Піхотні батави наїжачилися мушкетними стволами, стрілами луків і куш. [16]16
  Куша (заст.)– арбалет.


[Закрыть]Перед першою шеренгою піхотинців, з проміжками у десять кроків, вишикувалися заряджені шротом шмигівниці.

Хмельницький, у супроводі Кривоноса, Нечая, Джеджалія і Криси, їхав верхи, пустивши коня кроком, перед лавами своєї армії і досвідченим оком помічав ті самі незначні деталі, які виказували приховану силу козацького воїнства. І жодного сумніву, жодного вагання не мав гетьман, ні на мить не здалося йому, що його військо слабкіше за армаду Потоцького. Ці люди не поступляться в хоробрості бундючному жовнірству, навіть лицарським традиціям шляхти. А що стосується військових хитрощів, витривалості та самопожертви, тут їм не може бути рівних. Вдивляючись уважним поглядом в суворі обличчя запорожців, реєстровиків і покозаченого поспільства, він не бачив в їхніх очах страху або вагань, була там лише безмірна відвага, любов до батьківщини і ненависть до тих, хто все життя пригноблював їх волелюбні буйні характери, а тепер стояв, вишикувавшись навпроти, збройною рукою сподіваючись стерти їх усіх з лона рідної землі.

– Скажи їм слово, батьку, – почув Хмельницький голос Кривоноса. – Вони очікують на нього. З ним вони згодні йти до перемоги або смерті!

– Так, – захриплим від хвилювання голосом мовив Богдан. – До перемоги або смерті!

І розлігся над щільними козацькими рядами його зміцнілий враз голос. Поніс у серце кожному все те, що роками накипало в душі у гетьмана. Про що мріяв, мандруючи вкритими пилом або баговинням шляхами воєводств Великопольщі і сидячи біля багаття серед безкінечних просторів Дикого Поля. Що відчував і не міг висловити під час прийомів у королівському палаці або у вітальні коронного гетьмана. Чим марив, залишаючись без діла серед садів, нив та пасік рідного Суботова, і про що мріяв, коли зустрічав перших однодумців у занесених снігами куренях на Томаківці. Про рідну землю говорив Хмельницький, про волю й щасливе життя господаря своєї власної землі, якого вона завжди була спроможна обдарувати і обдаровувала щедро плодами його чесної праці. Про святу віру предків козацької нації, велику і могутню у своїй безмірній доброті, любові до ближнього та примиренні перед будь-якими випробуваннями, які посилає Всевишній. Про козацьку вольницю, що з давніх-давен захищає українську землю і православну віру, не жалкуючи крові і самого життя задля ідеалів, близьких серцю кожного українця. І жаданою вологою серед спекотної пустелі падали Богданові слова у свідомість справжніх патріотів, готових скласти непокірні голови радше, аніж скоритися гнобителям, стати невільниками на своїй рідній землі, забути віру предків, прийнявши з рук єзуїтів ненависний православному серцю римський обряд. Сліпучими самоцвітами сповнювали душі тих, хто вважав себе вільним козаком, ті слова. Запалювали праведний гнів до іноземців, які зазіхнули на свята святих кожного козака – обирання власної старшини вільними голосами при арматі, бути вільним подібно до степового вітру, незалежним від рішень чужого йому сейму, коли мав козак бажання погуляти Чорним морем або степами Буджаку чи кримськими улусами.

Громом здійнялися крики вітання гетьману, над густими козацькими рядами злетіли в повітря тисячі шапок. А за мить вже полетіли в бій комонні сотні, твердим кроком пішли назустріч ворогу рівні батави. Вдарились грудьми з гусарськими хоругвами та рейтарськими ротами, вивільнивши до небес нечувану хвилю праведного гніву. А з флангу вже вдарили татари Тугай-бея, зім'яли блискучі гусарські ряди, використовуючи раптовість та свою чисельну перевагу, втягнули їх у запеклий шабельний бій, щоб за мить відринути і вдарити в іншому місці, спочатку засипавши ворога хмарами гострих стріл…

До пізнього вечора тяглися запеклі бої на Жовтих Водах кривавого дня п'ятого травня 1648 року. Левами кидалися крилаті гусари на козацькі сотні, не жалкуючи життя, билися рейтари, драгуни, панцерники і ландскнехти. Часом пороховий дим застилав поле бою так щільно, що годі було й роздивитися якісь окремі деталі серед безумства битви. Польські гармаші не шкодували ні куль, ні пороху, ні картечі, щосили намагаючись допомогти атакуючим хоругвам артилерійським вогнем. Іноді цілими десятками виривали з козацьких батав бійців, заливаючи яскравим багрянцем великі плями на смарагдовому килимі молодої трави. Швидко і професійно караколювали голландські мушкетери, злагодженими залпами поливаючи ворожі батави, дружно, плече до плеча зустрічали козацькі сотні і татарські чамбули озброєні довгими піками французькі кондотьєри і німецькі ландскнехти. Але Марс не був прихильним до польського лицарства і солдат удачі. Ще сміливішими були козаки, ще хоробрішими і сильнішими. Без жодних вагань кидалися чубаті, з перекошеними від злості обличчями і налитими кров'ю очима запорожці в саму гущавину важко озброєної кінноти. Зі страшним криком зіштовхувались у рукопашній з бундючними панами. Злими собачками гавкали, захлинаючись гарячою картеччю, фальконети і гаківниці. Тріск шмигівниць віддавався моторошним виттям серед ворожих лав. І хоча багатьох славних лицарів-запорожців забрав до себе Господь, а ще більше скаліченими занесено було до табору, де в польовому шпиталі кілька старих січових знахарів прикладали максимум зусиль, щоб зменшити страждання поранених, вередлива фортуна посміхнулася гетьману Хмельницькому. Важка кавалерія Потоцького нічого не змогла вдіяти з противником, як не покладав на неї своїх надій Стефан. Значно поріділі хоругви польського лицарства втратили свій блиск та пишність, коли з останніми променями вечірнього сонця понурим походом втягувалися у ворота окопу. Піхотинці понесли ще більші втрати: іноді за командирами сотень стомлено крокували декілька десятків жовнірів у проломлених, залитих кров'ю латах. І той страх, який поселився в серці Стефана кілька днів тому, тепер знову стиснув йому груди. Холодні пальці тупим невиразним болем упнулися в груди Потоцькому, коли він бачив те, що залишилося від його війська, цих напівмерців, які проходили повз нього, немов жалобна процесія. Не дивлячись на молодий вік, Стефан мав достатньо військового досвіду, щоб зрозуміти: після сьогоднішнього бою і величезних втрат, котрі він за собою потягнув, не могло бути й мови про наступ на ворожий табір. Єдине, що залишалося, це прикласти щонайбільше зусиль для оборони власного обозу і чекати. Очікувати батька, Вишневецького, решту вельможного панства, перед яким він ще тільки тиждень тому мріяв похизуватися блискучою перемогою. Або… Або ще один крок. Той самий, на який Стефан не погодився б нізащо ще ранком. Але тепер, сидячи посеред розкиданих ковдр, одягу і обладунків, на похідному ліжку в кутку шатра, схожий на загнаного мисливцями звіра в темному лігві, Стефан вже не бачив себе на чолі залізних легіонів Сципіона Африканського. У великому венеційському дзеркалі відображувалось виснажене обличчя розгубленого молодого чоловіка. З рідкими поки ще вусиками, скуйовдженим русявим волоссям і надзвичайно стомленими очима. Не прикликуючи челядь, Потоцький розшнурував на боці шкіряні паски, вивільнився від панциру і пожбурив його геть, приєднавши до шолома і наплічників, які було розкидано по підлозі. Потім повільно стягнув із шиї червону шовкову хустку і, поклавши її на долоні, опустив обличчя в її невагомі хвилі, безсило вперши лікті у стегна. Так не поворухнувшись просидів не менше чверті години. Не чув навіть, як зашурхотіла відлога шатра, коли один з гайдуків ступив було усередину, але, побачивши стан свого господаря, прожогом кинувся назад. Коли Стефан нарешті підняв голову, в очах його, окрім втоми, читалася якась дивна туга. Приглушеним голосом гукнув челядинців, які виструнчилися перед ним за мить. Наказав покликати ротмістра Чарнецького. Очікувати довелося недовго. Чарнецький, у пишному вбранні, що його, очевидно, встиг вже поміняти після бою, переступив поріг за хвилину.

– Сідайте, шановний тезко, – вказав йому Потоцький на широку, обшиту коричневим сап'яном лаву. – Я маю до вас цілком конфіденційну розмову.

– Цілком до послуг вашої милості! – мотнув головою Чарнецький і сів на вказане місце.

Кілька хвилин, немов не наважуючись розпочати розмову і сказати те, що повинен був сказати, Потоцький розглядав своє відображення в дзеркалі. Нарешті зітхнув і поглянув на Чарнецького:

– Пане ротмістре, не буду приховувати: я розбитий, знесилений і я… я…Чорт забирай, як соромно! Я не сподівався на такий нещасливий вигин долі! Кляте хлопство покинуло нас, це катастрофа!

– Прошу помітити: вони не лише покинули наш стан, вони досить активно протистояли нам під час битви, – Чарнецький, на відміну від Стефана, був спокійним та врівноваженим. – Але смію вас завірити: це ще не катастрофа. Ми знаходимося в добре захищеному таборі, крім того ми, стонадцять кіп дзяблів, лицарі! Нам звично дивитися в очі смерті. А ля гер, ком а ля гер, як кажуть французи.

– То так, проше пана, – поспішив згодитися Потоцький, – поля Марса для нас не новина! Але… Розумієте, я хочу бути зрозумілим… Щоб ви зрозуміли мене…

– Я розумію вас, мостивий пане, – Чарнецький схилив голову і в очах його зблиснули насмішкуваті вогники, яких, утім, схвильований Стефан не міг помітити. – Ви сподівалися на… гм, на дещо інший перебіг подій. Вам наш похід здавався чимось на кшталт повного пригод променаду. Що ж, настала пора бути відвертими і визнати: ви помилилися. Ми опинились серед диких степів, які завжди були негостинними до нас. Якщо не сказати більше. Крім того, ми тепер у меншості, тому що ваш батечко, достойний Signum stupidiatis, [17]17
  Signum stupidiatis (лат.)– відзнака за дурість


[Закрыть]не виявив бажання прислухатись до порад людей, які ніколи не порадять поганого. Co modo [18]18
  Co modo (лат.)– таким чином.


[Закрыть]наш регімент складався більшою мірою з вовків, яких, як відомо, скільки не годуй… Результат не примусив на себе довго очікувати. Крім того, я змушений засмутити вас ще більше. Не далі як чверть години тому я отримав приватного листа. У ньому, проміж іншим, повідомляється про прихід на допомогу Хмельницькому сорокатисячної орди на чолі з самим ханом, Іслам-Ґераєм.

– Неймовірно! – Потоцький скочив на рівні і закрокував по шатру. Приголомшлива новина примусила його пустити повз вуха навіть глузливі слова на адресу власного батька.

– Але, не дивлячись ні на що, це схоже на правду. Дані підтверджуються і поведінкою коронного гетьмана.

– Прошу?

– Мене повідомляють, що його ясновельможність, не дочекавшись надвірних військ відомих нам мостивих панів, вирушив було з п'ятьма тисячами жовнірів на допомогу нам. Але, очевидно побоюючись нової Цецори, спочатку зупинився поблизу Тясмина, після чого повернувся за мури Черкас. Мій добрий товариш полковник Коряцький, якому і належить вище означений лист, намагається підбадьорити нас тим, що його ясновельможність пан Миколай надіслав листа до візиря Османської імперії Ахмеда-паші, у якому висвітлив останні події у вигідному для нас світлі. Мовляв, згідно договору з Високою Портою, Річ Посполита заборонила козакам розбійницький похід на Чорне море. А ті лотри, у відповідь на дотримання нами угод, об'єдналися з татарами і загрожують Польщі громадянською війною. Тут ставка на те, що султан пам'ятає наші недавні домовини з Венецією та Папським престолом щодо війни з Туреччиною, точніше, їхні негативні наслідки. А оскільки руки падишаха зв'язані вічними негараздами в територіальних суперечках з Персією, він намагатиметься не псувати стосунків з Варшавою і натисне на Іслам-Ґерая… Це, звичайно, за умови, якщо до рук султана ще не попали викрадені Хмельницьким у Барабаша королівські грамоти.

Потоцький кинув на співрозмовника швидкий погляд.

– Пан обізнаний з тим, що діється навколо нас, краще, ніж я!

– Дякую.

– Але, пшепрашам, то не є комплімент!

– Що ж тоді?

– Це… Це неподобство! Мої підлеглі діють украй погано. До цієї миті я не мав у своєму розпорядженні ні послів його ясновельможності, мого коханого батька, а ні «язика» з табору триклятого баніти!

– Не треба хвилюватися, мій друже. Дякувати Богові, ми все ж маємо потрібні відомості. А вам я повинен сказати: тепер не час гратися у великого полководця. Час рятувати військо.

Потоцький від несподіванки застиг на місці, немов на голову йому вилили відро крижаної води. Неймовірно! Але як може читати його думки цей сорокарічний ротмістр?! І Стефану раптом стало до болю соромно за свої хлоп'ячі мрії, за невдалу переправу через Жовту, за суперечку із Сапєгою. Він сів, майже упав у крісло і затулив обличчя долонями. Коли підвів голову, очі його дивилися на Чарнецького, наче в побитого цуценяти.

– Я згоден з вами, пане Чарнецький, – з важким зітханням вимовив він. – Власне, й про це я хотів… порадитися.

Чарнецький підбадьорливо махнув головою.

– Радий що ми з вами змогли порозумітися. Що ж, яких заходів ви плануєте вжити? Маю надію, ви розумієте – в ситуації, яка склалася, було б цілковитим безумством намагатися відійти на з'єднання із силами його ясновельможності коронного гетьмана?