Текст книги "Мальва Ланда"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

ПАН КУЗЕЛЯ І ПАН КУРДЕЛЯ

1

Бумблякевич замовив собі пиво на позичені в Мартина гроші і пережовував подумки ту хуру інформації, яку вчора роздобув. У кнайпі не було людно. За сусіднім столом сиділо двоє панів і тихо про щось гомоніли. Крім них, більше ніхто не скидався на радників з ратуші, але Бумблякевич не квапився втрутитися їм у розмову. Вирішив, що озветься, коли вони зберуться виходити.

Але за якийсь час сталося непередбачене. В дверях об'явився той самий дядько, якого Бумблякевич двічі здибав по дорозі до С. Дядько хутенько роззирнувся і рішучим кроком наблизився до тих двох панів та почав їм щось нашіптувати, раз по раз зиркаючи з-під лоба на Бумблякевича. Пани кивали головами і теж зиркали. Прихильними їхні погляди назвати було б-важко. Врешті у Бумблякевича урвався терпець, і він, повернувшись до них на кріслі, сказав:

– Перепрошую, ви хочете мені щось сказати?

– Ми? Вам? Звідки ви взяли? – щиро здивувалися добродії.

– Розмовляючи, ви весь час позирали на мене.

– Ги-и… – вискалив зуби дядько, він очевидячки вже смакував цікаву сцену.

– Справді? Це вам здалося.

– Ні, я бачив цілком виразно, – стояв на своєму Бумблякевич. – Вам не вдасться мене задурити. Тому прошу пояснити причину такого зацікавлення моєю скромною персоною.

– Ваша персона вочевидь занадто скромна, щоб ми ще й на неї витрачали свій дорогоцінний час.

Вони кидали фрази увесь час таким тоном, наче це мали бути їхні останні слова, але Бумблякевич і не думав так хутко відступати.

– Хочете мене образити?

– Ги-ги… – знову кривлявся дядько. – «Хочете мене образити?»

Йому сподобалося те, як він вдало перекривив цього зайду і тепер по-змовницьки моргав і кивав головою на нього, мовби заохочуючи панів до сміху. Одначе ті вели себе стримано й навіть суворо, не дозволяючи жодної фамільярності з дядьком, а настирливому незнайомцеві завше були готові дати гідну відсіч.

– Добродію, ви у наших краях, видно, вперше, і мусимо вам спімнути, що тут вам не Львів, ані навіть не Відень, їхні порядки, якими б вони ідеальними не були, до наших умовин пристати ніяк не можуть. Тут вам інший світ, інша мораль, інші звичаї. Тому, прошу вас ласкаво, наша поведінка не повинна бути для вас предметом обговорення. Може, де ві Львові, чи в Станіславі при конфіденційних розмовах, а саме такою була наша розмова з шановним паном Балабухою, і не прийнято зиркати на решту присутніх, але в нас такої заборони в приписах не існує, хоч кому-кому, нам таки добре відомі усі приписи цивільного життя.

Може, ця фраза й справді стала б завершальною, але дядько пригадав собі щось дуже важливе і навіть ляснув себе по чолі:

– А він же у мене поцупив батога!

– О, то ви ще й батога поцупили? – похитали осудливо головами добродії.

– Навіщо мені батіг? – стенув плечима Бумблякевич. – Виявляється, ви ще мене й оббрехати хочете? Мало того, що збиткувалися наді мною там, у лісі, то тепер ще й людей проти мене підбурюєте?

Такого нахабства дядько не чекав, і щелепа в нього відвисла. Але добродіїв це аніскілечки не пройняло. Таким тільки на лаві присяглих сидіти.

– Що? – тицьнув один з них пальцем у дядька. – Ви хочете сказати, що він над вами збиткувався? Та не повірю ніколи в житті. Бо знаю пана Балабуху яко найспокійніше сотворіння в наших околицях.

Дядькові це сподобалося, він замотав головою і, розплившись в усмішці, опустив очі.

– Він не відповідав на мої запитання… Тобто відповідав, але щось зовсім інше. Він просто знущався з мене.

В очах добродіїв відразу спалахнув інтерес до розмови, і вони нарешті дозволили собі розслабитися й сісти якнайвигідніше. Дядько їх уже не цікавив, з ним усе зрозуміло. Але цей ось жевжик – хи-итра собі штучка…

– А хто вам сказав… ні – де так написано, що він обов'язково повинен був на ваші питання відповідати? Ну-у… ви нас просто дивуєте! Прийти в чуже місто, зустріти абсолютно незнайому людину і засипати її питаннями? І це порядно з вашого боку?.. До того ж зважте, де це все відбувалося! Місце події – глухий ліс! Ви розумієте? Ліс! Де можуть бути розбійники і перевдягнені медведі!.. І ось, коли та людина, яко справжній громадянин нашого міста, понадто – патріот нашої матінки Австрії, – тут один з добродіїв тицьнув пальцем у дядькові груди, і пан Балабуха відразу ж випнув їх, мов гренадер, втупившись очима у те місце, щоб не змилити його, адже саме там тепер знаходилося джерело його патріотизму. – Так-так, я не побоюся цього слова – патріот! Коли він не відповідає на ваші запитання, ви крадете у нього батога! Знаряддя праці! А в нього ж восьмеро дітей!

Однак Бумблякевич не давав себе збити з пантелику:

– В чому полягає його патріотизм?

– А в тому, добродію, що він повів себе, як і личить у таких випадках, дуже обережно. Ніколи не слід випускати з уваги, що співрозмовник може виявитися турецьким шпигуном. У такому випадку давати будь-які конкретні відповіді – просто злочин! І він, – пан знову тицьнув дядькові в груди, – цей, підкреслюю, правдивий патріот, щоб не виявитися неґречним все ж таки не відмовчується, не посилає вас в… самі знаєте куди, а сумлінно відповідає на провокаційні запитання. Відповідає із таким розрахунком: коли це шпигун, то він не зможе нічого второпати й принести шкоду нашому улюбленому містечкові… А при цьому, зважте, наш патріот ще й ризикував життям! І своїм, і своїх вісьмох дітей!

Пан Балабуха уже не стримував себе і кулаками розмазував сльози по обличчі.

– Адже ви, яко турецький шпигун, могли заколоти його ятаганом чи застрелити з пістоля! А могли облити смолою і підпалити… Або втопити в калабані… Або ще гірше – піддати його тортурам!

– Хто? Я?! – ошелешено вигукнув Бумблякевич. – Та ви лише подивіться на нього й на мене! Він же наскільки вищий і здоровіший!

– Це нічого не міняє. Адже шпигунів навчають таємної боротьби. І особливо в Туреччині.

– Все це було б, може, й справедливо, якби я дійсно виявився турецьким шпигуном. Але ж я аніскілечки не схожий на турка!

Бумблякевич не приховував свого тріюмфу, нарешті йому вдалося вибити з-під них стілець.

– Це нічого не міняє, – холодно відказали добродії. – На шпигунів саме таких типів і відбирають.

Вони теж тріюмфували, що в такому складному диспуті вдалося взяти гору.

– Але ж я йшов із заходу! – далі боронився герой.

– Звичайно. Інакше б ви допустилися непоправної помилки і втратили б кваліфікату розвідника.

Бумблякевич відчув свою поразку і вирішив, що нема чого далі зволікати. Перед ним, напевно ж, знаходилися ті, заради кого він сюди й завітав.

– Шановні добродії, віддаючи належне вашій залізній аргументації, я охоче визнаю свою помилку і прошу вибачення в пана Балабухи. Щодо батога, якого я нібито взяв, то мушу вас засмутити – я його не брав… А зараз просив би вас відпустити цього державного патріота і лицаря, бо маю вам оповісти справжню причину моєї появи в С.

Добродії перезирнулися.

– Ну, що ж… Пане Балабуха, можете повертатися до своєї сім'ї і роботи. Адже ми, самі бачите, захистили ваші інтереси. І обіцяємо, що будемо й надалі це чинити в міру наших скромних сил. Хай живе пресвітлий цісар!

З тими словами вони потиснули дядькові руку, і він таки змушений був ушитися, хоч і як йому цього не хотілося. Добродії виявилися навіть настільки ґречними, що замовили ще по кухлеві пива і цілу тарілку тоненько нарізаного солотвинського сиру. Після чого Бумблякевич підсів до їхнього столу, і вони познайомилися. Добродіїв звали – пан радця Кузеля і пан радця Курделя. З цього можна було лише втішитися, що вони нарешті розділилися на дві різні особи. Бумблякевич спокійно і якомога дохідливіше виклав версію, вигадану Мартином, ще й показав панам радцям газету.

– Так ось ви хто… – похитав головою пан Кузеля, та так скрушно, що викликав у душі мандрівця велике зніяковіння.

– Одне лише дивує, – мовив пан Курделя, – яку таку таємницю маєте ви на увазі, що її неодмінно слід розкрити?

Але за Бумблякевича відповів пан Кузеля:

– А це пани зі Львова вигадали собі якусь таємницю. Їм, бачите, нудно, в них, бачите, нема вже про що написати, от і мелють нісенітниці. А на чий млин, га? На чий млин воду ллють?

– В газеті ж ясно пишеться, що в тім замку страшить.

– Може, і страшить, – згодився пан Кузеля. – Але кого? Нас не страшить, пане Курделя?

– Ні, що ви! – замотав головою пан Курделя. – Я взагалі не з боязких. Мене якось моя жінка хотіла, було, настрашити і, розбивши собі голову баняком, лягла посеред кухні, ніби вмерла. Але я не настрашився. Я спокійно зайшов на кухню, нагрів собі вечерю, спокійно з'їв, а тільки після того пішов до пана Балабухи і замовив домовину. Та коли повернувся, було вже по всьому: жінка моя очуняла і лежала на канапі з книжкою.

– Ага! Ось воно! – вистромив пальця пан Кузеля. – Ось воно! З книжкою! А з якою саме, не помітили?

– Та якийсь французький романчик.

– Ото ж бо воно – французький. Жінка, читаючи романи, та ще й французькі, робиться несамовита. Так-так, я вам кажу як фахівець. Просидівши не один рік на лаві присяглих, можу з повною відповідальністю ствердити, що всі жіночі злочини йдуть від читання романів. І то особливо – французьких. Бо що може вийти з такої жінки, котра ще в юні роки читає «Двадцять трупів на одній канапі» пана Дупе, чи «Таємниця пантальонів» пана Дупо, чи «Кров і сльози» пана Дупа? Тільки хвойда, тільки вертихвістка, тільки така особа, яка лупить себе баняком по голові. Але, пане Курделя, то я не вашу жінку маю на думці.

– Ні, я знаю, що не мою. Ви забули згадати ще про жінок, які люблять час від часу труїтися. Але я тут так само, пане Кузеля, не маю на увазі вашої жінки.

– Моя жінка читала лише німецькі романи. Внаслідок такого читання вона й справді кілька разів труїлася.

– А чим, перепрошую, труїлася ваша дружина? – поцікавився Бумблякевич.

– Першого разу вона наковталася голок. Пізніше цілий місяць йшли з неї, вибачайте, самі шпильки. Далі вона випила оцту і довший час ходила така кисла, що не було приступу. Ще пробувала труїтися тарганами. Таргани в ній, одначе, не перетравилися, а зосталися жити в животі, ще й вивели там затишне кубельце і почали розмножуватися. Частенько вони з неї вилізали і мандрували собі по хаті. Я з цим миритися більше не міг. І дав їй випити миш'яку. Таргани всі до одного виздихали, перетворивши її живіт на суцільний цвинтар. Ви тільки подумайте, як мені було коло неї спати, відчуваючи, як у спину впирається цей цвинтар. Це коли спали. А коли чинили щось інше, то вже цвинтар опинявся під моїм животом, і мені весь час ввижалося, як покійники встають із могил і страшать…

– Чи ця історія має щасливий кінець? – спитав Бумблякевич.

– Аякже, звичайно, що має. Тепер я вдівець і підшукую собі нову партію, – сказав пан Кузеля. – Через те я й кажу: читання до добра не доведе. Ми давно вже збагнули, чого варті львівські газети, і намагаємось їх не читати. Ліпше вже коломийські або віденські. Там як з цісаря почнуть, то так на цісареві й скінчать. Принаймні знаєш, що десь на світі хтось живе по-людськи.

– Здається, ви зайве пашталакаєте, – процідив крізь зуби пан Курделя. – То скільки там обіцяно винагороди?

– Чотири тисячі.

– І ви поласилися на сесі юдині срібняки?

– Чому юдині? Хіба я комусь бажаю зла?

– А чому ви заколочуєте наш спокій? – напосідав пан Курделя. – Прийшли сюди, нишпорите, різні там питання ставите… Чому?

– Чому ви втручаєтесь у чуже життя? – підтримав його пан Кузеля – У вас же є якесь своє зайняття. Є?

– Є.

– Яке?

– Я історик літератури.

– Що? Ви хочете сказати, що ви вивчаєте історію написання таких романів, як «Таємниця пантальонів»? – витріщив очі пан Кузеля.

– Ні, я вивчаю цілком пристойні твори.

– Гм… – він недовірливо подивися на Бумблякевича і сказав: – Добре. Нехай так. Вивчайте. Робіть кар'єру. Але чому ви зараз ні сіло ні впало обрали ролю нишпорки, га? Хочете проникнути до замку? З якою метою? Духи – це вигадка. Це щоб відволікти увагу. Насправді вас цікавить скарб! Я вгадав? Ви сподівається знайти там скарб.

– А що, там є скарб? – наївно спитав Бумблякевич.

Пани радці розсміялися, це їх починало бавити. Як же це важливо мати на озброєнні талант логічних доказів! Вміло провадити диспут – це не абищо.

– Ану, пане Бумблякевич, тільки чесно: що ви насправді потребуєте найбільше – таємницю чи чотири тисячі корон?

Бумблякевич тут не помітив для себе пастки і, щиро намагаючись представити себе в іншому світлі, бовкнув:

– Мені дуже потрібні ці гроші.

Добродії перезирнулися: їм тепер усе ясно.

– Гм… Це не така й страшна сума – сказав пан Кузеля. – Гадаю, нам вдасться стати для вас добрими самаритянами.

– Що ви маєте на увазі?

– Маємо на увазі грошову допомогу. Коли приїде пан бургомістр, ми обговоримо це питання і, гадаю, вирішимо його позитивно. Ви отримаєте чотири тисячі, і вам не доведеться дертися кудись на ті скелі, де можна так легко зламати собі карк.

Такого вирішення наш герой не сподівався і, м'яко кажучи, отерп, налякавшись, що так дбайливо вибудувана конструкція може ось-ось обвалитися.

– Я щиро зворушений, панове, але то вже було б надуживанням вашої гостинности. Подумайте самі, яку зливу шахрайства це може породити! До вас почнуть іти, мов на прощу, і кожен удаватиме, що йому страх як хочеться попасти до замку. В той час, коли насправді він лише прагне отримати винагороду. Та це ж вас, панове, зубожить до краю! Подумайте добре.

Обидва радники мовчки жували сир. Ще хтозна, як до їхньої ідеї поставиться пан бургомістр. Може, й справді взяли на себе забагато. Ну, що ж, вони можуть і не квапитися. Часу ще доволі, а доки не прибуде пан бургомістр, про мандрівку до замку нема чого й думати.

– Гм-м… е-е… м-м… – видушив пан Кузеля. – Може, маєте рацію. Зачекаємо пана бургомістра.

– Дозвольте вас запитати щось не зовсім скромне… – звернувся до них Бумблякевич. – У мене таке враження, що вам би дуже не хотілося, щоби я потрапив до монастиря і розкрив його таємницю. Чи не так?

– Але ж ми вже казали – жодної таємниці не існує. Це все вигадки, – спробував викрутитися пан Курделя.

– Е ні, існує. І особливо вночі, – завдав їм остаточного удару.

Панів радників, мов струмом прошило.

– Ага! То ви вже бачили! – вигукнув пан Кузеля.

– Ага! То ви вже чули! – вигукнув пан Курделя.

– Але це ще нічого не означає! – помахав пан Кузеля пальцем перед самісіньким носом у Бумблякевича. – Нічогісінько не означає! Це звичайне марево! Галюцинація!

– А музика? Музика – теж галюцинація?

– І музика. Та вино лише згадайте, чи мало у вашім житті було різної мани?

– З маною я таки зустрічався, – чесно визнав Бумблякевич, – але я тоді бачив і знав, що це мана. А тут – зовсім інше. Я бачив освітлені вікна, пари танцюючих, чув розкішну музику, яка мене всього вивертала назовні.

– Пане Курделя, – звернувся пан Кузеля до свого товариша, – а чи не показати нам панові Бумблякевичу, як виглядає справжня мана?

– Ви, може, маєте на увазі…

– Саме так, пане Курделя, саме так. Отже, пане Бумблякевич, запрошую вас до себе на келишок мадери. Десь так за годину. Оце моя візитівка… А, до речі, ви, мабуть, уже зголодніли? Боже мій! Куди поділась наша славна С-ська гостинність? Пане Маєр!

– Я тут, пане раднику, – озвався голос шинкаря, і стало зрозуміло що він був десь неподалік і уважно слухав усю розмову.

– Пане Маєр! Що я чую?!

– О, пане раднику! – заломив руки той і закусив зі скрухою нижню губу. – Яка розпука! Я вгадую ваші думки – я не зумів панам догодити!

– Пане Маєр, ми надамо вам можливість виправити помилку. Пан Бумблякевич, учений зі світовим ім'ям, – тут Кузеля підморгнув Бумблякевичу, – перебуватиме у нашому містечку до… м-м-м… вищого розпорядження. Усі витрати пов'язані з його… е-е… гостиною бере на себе магістрат.

– Я все зрозумів! Я так і думав, що це неабиякий пуриць, а що-небудь поважне. Я їм так і сказав: чую до вас великий решпект, але задурно гостити мені совість не дозволить. Та коли магістрат бере витрати на себе, я з дорогою душею… Пане Бумбельман, наскільки я міг помітити, ви ще не їли? На обід у нас кролячий печінка в білому вині, налисники з тертий чорниця, кава з молоком, гарбата [84]84
  Гарбата – трав'яний чай


[Закрыть]хинський, цинамоновий булочка… Ага, ще забув – телячий полядвиця. Ум-ц-ц-ц! Пальчики обсмокчете!

– Давайте-давайте, – поплескав його по спині пан Кузеля, – все давайте… А тепер, добродію, дозвольте відкланятись. За годину чекаю вас у себе.

Бумблякевич зостався сам. Що йому збирається показати цей пан Кузеля? Хочуть йому забити баки. Це ж зрозуміло. Але він не такий дурний. Хоча якщо запрошують, то відмовлятися не буде.

До столу підійшла висока струнка дівчина з великими персами. Очі Бумблякевича пробіглися знизу вгору і спинилися на її повному круглому обличчі. Чимось воно було дивне і зовсім не пасувало до цієї худенької статури.

Дівчина поставила на столі тарілку з яєчнею, хліб і якесь пійло болотного кольору.

– Що це таке? – обурився Бумблякевич.

– Ваш сніданок, пане, – ввічливо проказала дівчина.

– А де ж кроляча печінка в білому вині?

– Вже скінчилася.

– А налисники?

– Скінчилися.

– Ага. І теляча полядвиця скінчилася?

– Маєте рацію, пане.

– І кава з молоком, і хинська гарбата, і цинамонові булочки?

– Що поробиш, – розвела вона руками. – У нас багато не готують. А нині прибули пани драгуни і все повиїдали.

– Пани драгуни? – здивувався. – Де ж вони їли, що я їх не бачив?

– Та тут і їли. Повна заля була. Хіба не помітили? А-а, та ви ж, певно, зайняті були розмовою з панами радниками.

– Але ж пан Маєр… – підвищив голос.

– Ц-с-с, – перебила його дівчина і, роззирнувшись, швидким рухом тицьнула щось загорнуте в білу серветку. – Смачного, пане.

Бумблякевич провів її здивованим поглядом, потім подивився на згорток. А що, як цей згорток ховає ключ до таємниці замку? Обережно під столом розгорнув тремтячими руками серветку і побачив тонко накраяну полядвицю. Що ж, і це непогано. Певно, я їй сподобався. Далебі, із ситим шлунком набагато легше пірнати в різні таємниці.

– Ви себе дуже необережно поводите, – шепнула йому дівчина, прибираючи зі столу.

– Що? Що ви казали? – не повірив власним вухам, бо хто вона така, що звертає йому увагу.

– Потім поясню…

– Коли?

– Ввечері…

– Але ж…

Та вона вже його не слухала, а відходячи, кивнула на стіл. Коли його стурбований погляд упав на щойно витерту поверхню, то помітив маленький клаптик паперу і миттю накрив його долонею. Рука ковзнула в кишеню, очі полохливо оббігли залю. Вже коло дверей наздогнав чоколядовий голосочок Маєра:

– Пане Бумбельман, ви вже йдете?

Це вже друга особа, що дозволяє собі перекручувати його прізвище. Та, перша, згинула жахливою смертю. І він би не заперечував, якби така ж доля спіткала і цього нахабу. Він подивився в жовте тісто рябого обличчя і відчув, як накочується слина, – яке ж ідеальне місце для плювання! Але ще рано, ще не тепер.

– Так. А що?

– Чи смакувала вам наш кролячий печінка?

– Я – вчений світової слави. Почесний доктор Гейдельберзького університету…

– О, браво, браво!

– … і я ще здатен відрізнити кролячу печінку від яєчні, підсмаженої на воді.

– Ґратулюю пана професора! Нині такі знавці – то є велика рідкість. І, повірте, маю за честь гостити в себе пана професора. Приходьте до нас ще на вечерю. Вас буде чекати фантастичний печеня з дика.

– А її ролю буде виконувати печений картопля.

– Пан Бульмаєр великий жартун!

– А пан Сраєр вдячний слухач моїх жартів. До побачення.

2

Обох панів радників помітив у вікні. Його чекають аж так нетерпляче? Двері відчинила покоївка, але з-за її спини вже визирало сяюче обличчя господаря. Що вони там ще вигадали? Які ще пастки? Ось він потрапляє в світлицю, де на столі красується червона пляшка мадери, а поруч миска з трускавками [85]85
  Трускавки – полуниці


[Закрыть], тарілка того самого сухого солотвинського сиру, цукерки і печиво.

Пани радники припрошують його до столу, наливають вина і вуркочуть:

– Дуже рідко вдається поспілкуватися з освіченими людьми, – каже пан Кузеля. – У дні відсутності пана бургомістра ми дозволяємо собі культурно відпочити. У нас тут, самі розумієте, розваг жодних. Тому вже, вибачайте, відриваємо вас від чогось, може, й дуже важливого. Хоча, гадаю, і ви від цього спілкування повинні винести чимало корисного. Чи не так?

– Звичайно. Інакше б не скористався вашою гостинністю.

В цей час повз них пропливла якась жінка з гордо піднятою головою. Мала на собі довго білу сукню, а до грудей притискала книжку. Бумблякевич зірвався з крісла, щоби скласти уклін, але пані не зачепила його й краєм гонорового погляду. За нею зачинилися двері сусіднього покою і сцена набрала комічного забарвлення.

– А що, – засміявся пан Кузеля, – тепер уже ви переконалися?

– В чому? В тому, що ви мене підманули? Розповідаючи якусь історію про те, як отруїлась ваша дружина. А тут я бачу… пані… котра може бути тільки вашою дружиною.

– Я вас аністілечки не підманув. Моя жінка таки справді отруїлася. Але щойно ви бачили не її, а ману! Це був привид. Саме це я й збирався вам сьогодні показати.

– Привид! – вирячив очі Бумблякевич. – Хочете мене запевнити, що… її не існує? Але ж я бачив, як відчинилися і зачинилися двері!

– Ну й що? Можете піти за нею, доторкнутись до неї. Можливо, вам навіть вдасться розговорити її, а однак – це лише дух моєї покійної дружини. Він не тільки відчиняє і зачиняє двері, але й ходить, як бачите, до мого кабінету і випозичає книжки. Ще якби ставила на місце! А то може підійти до столу і поцупити канапку чи перехилити келишок вина.

Пан Кузеля, вочевидь, осідлав свого улюбленого коника і тепер гарцював на ньому з особливим задоволенням.

– Цікаво, чи ваша нова дружина буде миритися з цим привидом? – всадив шпильку Бумблякевич.

Та пан Кузеля її миттю висмикнув:

– А куди вона подінеться? Хоче мати чоловіка радника, мусить дати собі раду з привидами.

– У нас багато мають своїх привидів, – сказав пан Курделя. – З привидами безпечніше. Чи злодій в хату залізе, чи діти в садок, а привид уже тут: гу-у-у-у! У мене в хаті живуть два привиди. Це моя тестьова і її сестра. Обидві за життя були страшні стерви, пхали носа в брудні шкарпетки і цілими днями тілько те й робили, що шпирали, дзюґали, сверготіли, аж мені голова мало не пукала. Надозолили мені катові дзундзурихи так, що й зарятунку не було. І от одного дня мені засвітилася щаслива думка: аби я не мучився, вони мусять вмерти! Так я жінці й сказав. Вона – в плач… Бо ж то її мама і тета. Але я є пан радник, а не хвіст телячий. Пішов-єм до пана бургомістра, і він ми виписав такий папір, що і тестьова, і її сестра нині вмерли. От! А що мені більше треба? Тільки вони щось до мене «гур-гур», а я їм під ніс той папір: нате, читайте, вас вже нема. Ви-но тільки духи. Пфу-у-у! – і розлетілися. Дав їм біле вбрання, аби виглядали пристойно. В газету – некрольога. Тепер вони де не ступлять, а до них всі: а киш! І хрестяться. Маю святий спокій. Далебі, з мертвими куди скорше можна збалакатись, аніж з такою живою мавпою.

– А я вам скажу, – похитав головою пан Кузеля, – з привидом і кохатися куди приємніше. Колись, ще за життя, моя жіночка все, коли я на неї вилізу, лопотіла невгаваюче про геть усі новини з цілого міста. І я то мусив терпіти. Ціпив зуби, мружив очі, а ніяк не міг зосередитися, а через те й не годен був зазнати аморе ля фініта. Вже мене сьомим потом заливає, вже навіть слизькаю і сповзаю, вже чую, як у голові червоні кола крутяться, а еребуса еякулятоса як нема, так нема. Аж якось здогадався та й писок бабі подушкою накрив. І що ви гадаєте? За півхвилини було по всьому. А все пояснювалося дуже просто: вона добре знала, як діють на мене тоті дурні розмови, і навмисне їх провадила, аби засягнути якнайбільшого задоволення. Себто за рахунок мого здоров'я… – Пан Кузеля надпив мадери, обвів присутніх поглядом переможця і докінчив: – А нині – я кладу духа, як мені забажається, кручу ним, як дзиґою, роблю такі кренделі, які мені в парубочі літа й не снилися, а вона тобі ціхо, ані мур-мур, бо знає своє місце.

– Е-е, то ви ще й спите з привидом? – поцікавився Бумблякевич.

– Ясна справа. З привидом спати найбільша насолода, бо завше маєш певність, що він тобі не завагітніє. А як і навіть – то хіба ще одним привиденятком… Але вернімось до нашого замку. Маємо тут приклад галюцинації. Отже, доки нам усім буде здаватися, що в замку іде служба, а вночі – гулі, доти ми й будемо бачити це явище. Але досить, аби всі повірили в галюцинацію, і враз полуда спаде! Розумієте? Бо там же нічого нема! Гра тіней і світла!

– Пане Кузеля, але скажіть мені, чому вам так залежить на тому, аби я не подався до замку? – спитав урешті Бумблякевич.

Пан радник зашарівся і перезирнувся з товаришем. Той махнув рукою:

– Та кажи вже, кажи.

– Ну, добре… Пане Бумблякевич, маємо одне малесеньке бажання… Хочемо попасти до Львова.

– І що вам заважає?

– Заважає те, що не знаємо доріг. Потребуємо докладної мали. Заплатимо вам тих штири тисячі, продайте нам мапу.

– Мапу? – стенув плечима. – Яку мапу?

– Не будете ж ви нас запевняти, що прибули до С. без мапи? Адже це неможливо. Навіть пан бургомістр літає, керуючись мапою.

– Чому б вам у нього не попросити?

– Не дасть. Це інша тема розмови. У вас є мапа?

– Кажу ж вам – нема.

– Як же ви сюди потрапили?

– На човні.

– По Дністру?

Бумблякевич подумав, що торочити щось про Море Борщів було б нерозважно. Якщо Мартин нічого не втямив, то й ці теж не допетрають.

– Так, – сказав, – по Дністру. Але човен розбився на скелях.

Обидва радники важко зітхнули.

– Як же ви доберетеся назад? – спитав пан Кузеля.

– Назад вже буду шукати дорогу не з міста, а з замку.

– Це безглуздо. Там нема жодних доріг. В горах були обвали…

– Пане Бумблякевич, – звернувся пан Кузеля, – чи не знаєте ви часом, які міста знаходяться вниз по Дністру, бо плисти вгору проти течії ми ніяк не зможемо…

– Що ти вигадуєш? – перебив пан Курделя. – Нащо нам плисти вниз, коли до Станіслава і Львова догори?

– Але ж ти розумієш, що плисти догори безнадійно? Мусимо плисти за течією до найближчого населеного пункту. А звідти добиратися залізницею.

– Ніколи в житті! – перелякався пан Курделя. – Вниз за течією Туреччина! Пропадемо як руді миші!

– Але власне хтів би вияснити в пана Бумблякевича, чи зіправді там Туреччина, – вперся пан Кузеля.

Тепер вони обоє звернули очі на гостя й чекали. Що мав їм повісти? Він взагалі не орієнтувався, що довкола діється. Про яку річку мова, коли він не бачив жодної річки? А якщо вже й має бути якась річка і якщо це Дністер, то вниз за течією – Буковина. Коли Буковина була під Туреччиною?… Ну, принаймні в 1913-му там уже господарювала Австрія.

– Ми ще в школі учили, що там має бути Туреччина, – вирятував його Курделя. – А турки тільки й чекають, аби до них хтось приплив та просто в лапи попався.

– Але пан Бумблякевич ще нічого не сказав, – з надією проказав Кузеля.

Бумблякевич набрав задумливого вигляду, наморщив чоло високе і ясне і вдав, наче розглядає уявну мапу на вишиваному обрусі, уважно стежачи за пальцем, який обводив кордони. Сказати, що нема там жодної Туреччини, не так просто, бо ж певності таки не було. Адже, якщо є Море Борщів, то чому не об'явитися й Туреччині? Крім того, хтозна, може, це зовсім не та сама Туреччина, а якась інша, і впадає вона в Море Борщів. А то ще, ого-го, може, ця Туреччина лежить на самому дні Моря, в гущі покраяних буряків, моркви, петрушки, цибулі, русалок, блакитних небес, шаткованих буйних степів, соборів, начинених літургіями і печених у власному соціумі на біблійному вогні, пухких вареників – ша! – у кожному з них спочиває козацька душа, в гущі посічених наших голів, вуджених кобзарських язиків, тушкованого чорнозему в Дніпровій підливі, а ще ж – славний Запорізький Січеник гетьмана Кагановича, що здибив гнідого коня і вказав булавою на братню Мордовію – слава! слава! слава! Бумблякевич глянув на обрус, примружившись, і враз побачив, як сколихнулася зелена тирса, як вилетіли вершники з балки та гримнули на весь голос: «По-о-пе… по-о-пе-реду Каганович!» А степ одізвався луною, і пан гетьман, зблиснувши золотими зубами, гаркнув до свого війська:

– Чи волите під султана лягти турецького, віри бісурманської, чи під короля польського, віри лядської, а чи під царя-батюшку московського, єдиноутробного, віри вірної? Бо ж не виграє нас ніхто так удатно, як Москва-матушка, на всі боки перевертаючи, у всі шпари нам зазираючи, прутня свого самодержавного просто в писок запихаючи, аби мав козак що посмоктати та чим покріпитися та московськими щами упитися.

– Волимо під Москвою жити – не тужити! – підхопили козацькі лави і полетіли у небо шапки і чоботи, шаблі і пістолі, чепчики і пантофлі, кобзи і бандури, хрести й ікони, руки і ноги…

– Дайош дружбу народів! – кинув у юрбу гетьман.

– Гурра! Ура! Дайош! – застрибали, зацвірінькали козаки, замахали рученьками з утіхи.

А гетьман збив на потилицю кашкета, глянув у небо й сказав:

– Навіки разом!

Далі поколупався пальцем у носі й, видобувши з ніздрів якогось козака, оглянув його з усіх боків, витер об штани і чхнув смачно, як ото чхати вміють хіба одні козарлюги.

– Ану! Тепер по мєстам! – гримнув так, що враз усі овечки погнали до кошари цілим кошем на ясні зорі п'ятикутні, на тихі води полинні…

Бумблякевич звів голову, обважнілу видінням, струснув нею – посипались на обрус дзеркальні скалки…

– Ну? – хтось запитав нетерпляче.

– Так-так, – тепер уже пригадую… – Там суцільна Туреччина, ясир її маму.

– Чи я не казав? – переможно глянув на товариша пан Курделя.

Пан Кузеля сумно похилив голову і сказав:

– Ми приречені жити тут, а не деінде. Часом почуваюся манюсіньким коліщатком велетенського дзиґаря. І не те мене непокоїть, що хтось мене щоднини накручує, а що не знаю, хто се робить. Хочеться причаїтися, завмерти й, примружившись, підглянути тую верховну руку з ключиком…

Бумблякевич здивовано споглядав обох радників, котрі поволі втратили всю пиху й вагу, і перетворилася на звичайних людей, закопаних по горло в свої клопоти. Але що йому до їхніх проблем? Будь-яка спроба розповісти, яким чином сюди потрапив і в якому світі досі жив, очевидно, сприйметься як божевілля. Але хтось мусить знати ВСЕ, мусить знати, як вибратися з С. і де знаходиться Море Борщів, а де Туреччина… І тою особою був пан бургомістр.

– Чи не було ще відомостей від пана бургомістра?

– Ще не прилетів. Чекаємо з дня на день, – відказав Кузеля.

– Знаєте що… спало мені думку… Поки його нема… – Бумблякевич тягнув і недоговорював, аж радники від нетерплячки їли його очима. – Може б, проникнути до його кабінету і… подивитися мапи…

Обидва радники голосно видихнули щойно затамоване повітря.

– По-перше – це божевілля! – твердо мовив Кузеля. – А по-друге, мапи він бере з собою.