Текст книги "Мальва Ланда"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

МОРЕ БОРЩІВ

1

– Не минула й доба, а ви вже знову, пане Бумблякевич, стоїте на порозі великих звершень, – говорив генерал Купчак, обнімаючи гостя. – Корабель вас чекає. Прошу тільки запам'ятати гасло на випадок, якщо на вас нападуть пірати.

– Пірати? – зчудувався Бумблякевич. – У Морі Борщів?

– Саме так. Колись вони були нашими корсарами і перебували на службі у покійного князя, та по його смерти збунтувалися і зараз відбилися від рук. Проте ще мене шанують з тих часів, як я командував фльотою.

Отже гасло звучить так: «Дефіляда в Москві!» А відповідь: «Кров по соломі!» Запам'ятали?

– Ні, але мені сподобалося. Тільки поясніть, хто кому має те гасло викрикувати?

– Не має значення. Це наше давнє гасло і воно відразу засвідчить, що ви під моєю опікою. Певний час ми мали у наших плянах іти походом на Москву, але окремі наші полководці вважають, що на даному етапі це вже не актуально. Боюся, вони жорстоко помиляються.

Генерал змусив Бумблякевича кілька разів повторити обидва вигуки.

У цей час біля них зупинилася карета, запряжена четвіркою чорних жеребців, з карети вийшли панни Купчаківни і Фрузя.

– Ми вирішили, що вам нізащо не можна вирушати в дорогу без супроводу, – повідомила Мотря.

– Люди вашого стану не мандрують без прислуги, – додала Хівря.

Фрузя на ті слова тільки похнюплено пряла очима.

– Ви хочете сказати, що панна Фрузя пливе зі мною? – здивувався Бумблякевич.

– Одного ми вас нізащо не пустимо. Навіть не думайте.

– Ех, був би я трохи молодший, то і я б до вас долучився, – зітхнув генерал. – Карета довезе вас до причалу, а там уже очікує корабель. Назад повернетеся повітряною кулею. Це значно скорше, як плисти кораблем.

Панни зі сльозами на очах кинулися обнімати і виціловувати мандрівця. Генерал, і собі змахнув сльозу:

– Я вам там спакував трохи винця, аби скрасити подорож. Пийте на здоров'я і вертайте хутчій!

– Бажаємо успіху, – сказала Мотря. – Нам буде вас бракувати.

– Ми вас чекатимемо з нетерпінням, – шморгнула носиком Хівря. – Ми будемо по три рази на день збігати на найвищу вежу і вдивлятися в обрій, виглядаючи вас на повітряній кулі. Візьміть оцю червону хустину і, коли будете летіти назад, прив'яжіть до линви, аби знали ми, що все в порядку.

Бумблякевич сховав хустину за пазуху, підсадив Фрузю в карету, а щойно сів сам, як кучер весело цьвохнув батогом, і коні рвонули учвал, аж закурилося. Генерал із доньками ще довго стояли на дорозі, відповідаючи на повітряні цьомки. А коли вони врешті зникли удалині, Бумблякевич відкоркував пляшку і випив душком добру третину.

– Ти радий, мій Бумблику, – провуркотіла Фрузя, – що я їду з тобою?

– Не певен, що це вдала затія. Хочеш вина?

– О, ні, я п'яна тобою. Я пишаюся твоєю мужністю.

– А хіба це аж так небезпечно?

– Морська мандрівка приховує в собі чимало несподіванок. А раптом буря? А гураган? А пірати? Страх Божий! Ти не забув гасло? «Дефіляда в Москві!»

– «Кров по цимбалах!»

– Хіба?

– М-м… може «по ногах»?

– Я теж забула. По чому ж вона текла? І чому я не записала?

– Та «по соломі», панюсю, «по соломі»! – озвався кучер. – Вйо, вороні!

– Ти бач, – похитав головою Бумблякевич і викинув порожню пляшку у вікно.

2

Великий трищогловий бриг непорушно стояв на вершині сміттярчаного пагорба. Золоті літери на борту вістили, що бриг називається «Троя». Щойно вони піднялися на корабель, як пролунав гучний голос:

– Вітаю на «Трої», панове! Я є капітан.

Виглядав він так, як і мав би виглядати справжній капітан – бездоганна чорна форма, тоненькі наваксовані вусики, кудлаті бурці [75]75
  Бурці – бакенбарди


[Закрыть]з сивиною на повних щоках і, звичайно ж, файка у жовтих міцних зубах.

– Зараз рушаємо, – повідомив капітан і, зійшовши на капітанський місток, вистромив над головою обслинений палець. – Напрям вітру: зюйд-зюйд-фест. Люкс! Сушіть якір!

Пронизливо заскрипів, заячав ланцюг, а корабель здригнувся, і Бумблякевич відчув усю серйозність моменту.

Довкола корабля не було ані краплі води, саме тільки сміття здіймалося бурунами і, застигле, виблискувало до сонця дрібними скельцями, бляшками, а подекуди й лускою випотрошеної риби.

– Невже ми й справді попливемо? – спитав тихенько у Фрузі. – По сміттю?

– По сміттю пливеться незгірше, як по воді. Прогулянка морем під час медового місяця – це якраз те, чого нам бракує.

– Медовий місяць! – підхопив капітан, не знати як вловивши Фрузині слова. – Еге ж, чи може щось бути приємніше? А так до слова, коли захочеться вам трішечки – хе-хе – пожирувати, прошу ласкаво до каюти. Мед – святе діло. І треба його випомпувати, щоб не зцукрів на камінь. Але я би жінки нігди в море не брав. Чесній жінці путь відома – зламай ногу, сиди вдома.

Фрузя опустила вічка і зарожевілася.

Залопотіли напнуті вітрила, бриг знову здригнувся і повільно посунув пасмом гори, з хрускотом роздираючи грудьми підсохлу на сонці поверхню.

– Ми пливемо! Пливемо! – нестямився від радощів Бумблякевич і закружляв у радіснім танку, але, перечепившись за якогось морця, що драїв палубу, гупнув на мокрі дошки і проїхався по шлюфах до самої фурти. Нічого йому при тім не сталося, і він під сміх цілої команди щасливо вернувся до коханої Фрузі. Обоє стали тепер милуватися видноколом, що розкривався перед ними.

Отже, пливли вони безмежним блакитним морем сміття, що вилискувало до сонця своїми буйними хвилями, на яких гойдалися чайки. Час від часу з глибин випірнали русалки, робили сальто і знову щезали в смітті. Корабель був, очевидно, страшенно старий, геть поточений шашелем і щурами, бо постійно чувся голосний скрип і зойк дощок. Здавалося, він от-от розвалиться і перетвориться на таку ж купу сміття, яка його оточує.

– Не хвилюйтеся, – сказав капітан, мовби вичитавши потаємні думки Бумблякевича. – Наш бриг ще цілком добрий. Думаю, що якраз встигнемо доплисти до Моря Борщів і назад.

– Майте на увазі – я не вмію плавати, – блиснула оком до капітана Фрузя.

– Не мусите переживати. Якщо корабель і розвалиться, то завше є можливість вчепитися за дошку. Головне тут – мати чим себе до неї примоцувати. А тому, вирушаючи в морську мандрівку, слід вбирати панчохи. Адже їх пізніше можна використовувати як линву. Пам'ятаю, минулого разу пливли шхуною «Стри…». Так, прошу не дивуватися, саме «Стри…», бо решта літер загубилася. І що ви собі гадаєте? Наша шхуна напоролася на кораловий риф, і не встигли ми одне одного вилаяти, як опинилися по самі вуха в смітті. Ну, ми хлопці кебетні, всі як один, морські зубри, та й раду дали – випливли до берега. Навіть русалки не встигли нам зашкодити. Але одна панночка таки, бідачка, втопилася. Я їй ще, пам'ятаю, гукнув: прив'яжіться панчохами до щогли! А воно – дурне теля – в плач: нема в мене панчіх! Тоді, кажу, скидайте свої майталеси [76]76
  Майталеси – труси до колін


[Закрыть]і надувайте їх. Коли ж вона зняла, а то – ха-ха-ха, ой, не можу, трісну, – а то такі фіґи-дульки тонюсінькі та прозорюсінькі, що крізь них можна кіно оглядати… Достоту в горіховій шкаралупці вмістилися б. Ну, я тільки рукою на теє махнув – хіба ж таке чудо можна надути? Вона, бідачка, й не надула, пішла на дно з голою дупцьою. Десь так за пару місяців здибав 'єм її вже яко русалку. Пошила собі з тих майтусиків капелюшок і цілком незле виглядала. Навіть послала мені цілунка ручкою. Все ж я вчинив, що міг. Через те й кажу: вирушаючи у морську подорож, вбирайте панчохи і такі майталеси, аби їх можна було надмухати… Але що я бачу? – тицьнув пальцем на Фрузині ноги. – У вас немає панчіх?

– Нема, – зітхнула Фрузя.

– Вправо кермо! – гаркнув несподівано до штурмана, і той так крутонув кермом, що вітер враз задер на Фрузі широку спідницю і заголив живіт.

– Ага! – констатував капітан. – Майталесів теж катма. Навіть тих піпстиків [77]77
  Піпстики – тут: плавки


[Закрыть]. І що воно за нинішня мода, не в гнів вам кажучи? От у мої часи носилися такі панталони, що при потребі можна б у них підсвинка вмістити. А ви, пане… е-е… перепрошую… як?.. Бум? Як?.. Бум? Як-як?.. Бумбля… Справді так і є? Ну-ну, далі. Бум-бля-ке… дуже довге, дуже довге… Ага, Бум-бля-ке-вич! Прекрасно. Отже, ви, пане Трумблякевичу, не виглядаєте на такого собі фіпштика [78]78
  Фіпштик – задавака, вискочка


[Закрыть], що не знається на життю, то мусили би-сьте підказати панянці, що у відкрите море ще ніхто голодупо не випливав.

– Маєте рацію, добродію капітане, – відказав Бумблякевич, – але це не я, а вона запровадила мене сюди. І я, чесно вам скажу, до остатньої хвилини не вірив, що ми кудись таки попливемо. Аж бачу – то є справжня морська мандрівка.

– Бо так воно і є. Коли маємо фльоту, то мусимо нею плисти.

– Згадали-сьте за якесь Море Борщів… Що воно за чудо?

– О, се найбільша наша цікавинка. Усі, хто вирушає у мандрівку, обов'язково бажають побачити Море Борщів. На жаль, рідко кому це вдається. Бо фльота у нас старенька, зачухана і взагалі пса варта. Заки туди доберешся, аж гульк – а воно тобі й трісло. Отак-от плаваєш, плаваєш по тих морях, з однієї кораблетрощі виберешся, в другу потрапиш, стільки разів топишся, що вже й сам до пуття не знаєш, чи ти єси живий чоловік, чи вже від літ лиш привид морський…

– Свят! свят! свят! – похитала головою Фрузя.

– Ей, та що ви таке говорите? – сказав Бумблякевич. – Хіба можна щось подібне, та ще й при панночці?

– А що я такого вповів? – здивувався капітан: – Я тільки висловив думку, що вся наша команда – це чистої води топельці. Вважаю, що кожному, і вам, зокрема, вартує деколи замислитися, хто ми є насправжки – живі люди чи суті мерці.

– Агій! – спалахнула Фрузя. – Таке верзете, що бодай би не приснилося! Усю прогулянку тільки зіпсуєте!

– Та де ж би, де ж би, злота панно! – здвигнув плечима капітан. – Рахуймо, що се тілько шутки. Але питали-сьте про Море Борщів… Що я вам скажу – воно червоне, як… як борщ! Саме так. Червоне, як найсправжнісінький борщ. Але живуть у ньому зовсім не морква з буряком, а, наприклад, борщові акули, русалки, різні там риби. Русалки харчуються молюсками, акули – русалками. А головне, що їх об'єднує – це їхня яскраво-червона барва.

– Фрузю, – звернувся Бумблякевич до нареченої, – чи ти вже побувала коли-небудь на Морі Борщів?

– Ні, ніколи. Але завше мріяла. Кажуть, там б'ють гарячі борщові гейзери, а тому вода у морі, пробачте, борщ у морі завжди теплий. Ще кажуть, що він на смак цілком пристойний…

– Цілком пристойний! – перебив її капітан. – Та як по правді, то я не їв смачнішого і поживнішого борщу, аніж у цьому морі. Ми осьо навіть цілих сто порожніх діжок веземо зі собою, щоби наповнити їх борщем.

Вітер дмухнув гостріше, і щогли розпачливо застогнали, наче прощаючись із життям. Дзьоб корабля то різко опадав додолу, мало не зачерпуючи сміття, то підносився вгору, але виразно сунув і сунув уперед. Море сміття хвилювалося щораз сильніше, граючи на сонці склом і міддю, бляшанками і рештками оселедців, підкидаючи вгору легенькі пір'їни морської капусти і цілі жмені присохлого кав'яру. Коли корабель опинявся на вершині хвиль, то попереду виднілася безкрайня країна сміття, і тільки далеко на імлистому горизонті сіріли якихось два зубці, що скидалися на ікла моржа або слонові бивні.

– Це Ворота Борщів, – пояснив капітан.

Хвилі надходили зі сходу, одна за одною, наче строкаті шереги гвардійців і, розбиті й впокорені, гинули, розпадалися на друзки. Зненацька кораблем так струсонуло, що обоє молодят беркицьнули на підлогу, а капітанові з рота випала люлька. Пролунав оглушливий тріск, і на палубу повалилася глянц-щогла, збиваючи з ніг відразу кількох морців.

– Вар'яти! – гримнув капітан. – Хто міряв глибину? Де той дупик-лоцман? Била б його лиха година!

– Ми зачепили рифи! – гукнув штурман.

– Знову коралові, хай йому грець?

– Ні, цього разу цегляні.

– А бодай вас швидка Настя запопала! Вважаймо, що нам пофортунило.

Бумблякевич поміг підвестися Фрузі й спитав:

– Чому ви вважаєте, що нам пофортунило?

– Бо цегляні рифи, пане Бумблякевич, які утворюються з битої цегли, зовсім нетривкі, корабель їх легко розколює. Доказом є те, що ми ще тримаємося на плаву… А от кораловий риф… хоч він і з цегли… але вже з австрійської. Тут уже вам вірний капшук – продере пузо від пецьки до тецьки, і кувікнути не встигнете, а вже ви – в обіймах моря.

Тим часом морці хазяйновито повідтинали від глянц-щогли вітрила і, скрутивши їх, заховали під палубою.

– Щоглу гарно поріжте, – звелів капітан, – та поколіть на дрова, гарпун вам в печінку, недорайди! Хтозна, куди доведеться ще заплисти. Може, в які файсберґи, то будемо грітися.

– Як же ми без цієї щогли? – стривожився Бумблякевич.

– А не біда. Це впала тільки глянц-щогла, а ще ж є у нас файнц-щогла, друм-щогла і бубель-щогла. Цілком достатньо.

Фрузя пригорнула Бумблякевича і прокудкудакала:

– Коха-а-асю, чи не піти б нам до каюти трішечки відпочити?

– Підіть, підіть, пане Дундлякевичу, – сказав капітан, – вставте їй пістончика, га-га-га-га!..

Бумблякевич зашарівся, як маків цвіт, але послухав Фрузю й подався з нею до каюти.

СПІВ БОРЩОВОЇ РУСАЛКИ

1

Прокинулися вони від гуркоту в двері й голосного крику капітана, який сповіщав, що вони якраз впливають у Море Борщів.

Уся команда стояла струнко. Капітан із таким виразом на обличчі, мовби його корабель вітав зі скелі сам король Данило, застиг у якійсь фанатичній непорушності, на позір якої Бумблякевич і сам виструнчився і втягнув живота. Одна лише Фрузя не поставилася з такою ж серйозністю до цього відповідального моменту і, хихикнувши, почала милуватися краєвидами.

Корабель, пройшовши повз скелі, повільно й урочисто вплив у червону наваристу юшку моря, яке парувало і дихало п'янливими запахами борщу. Пухкі бурячкові хвилі буцалися до облавка, і грайливі рожеві бризки, мов бризки крові, злітали вгору і розсипалися на ще дрібніші і блідіші, щоб, уже опадаючи, перетворитися на прозорий, з ледь помітним червоним полиском, дощик.

З моря вистрибували червоні летючі риби, пролітали кілька метрів і знову щезали у хвилях.

– Чи не хочеться вам порибалити? – поцікавився капітан.

Бумблякевич знизав плечима. Рибалка він був нікудишній, але Фрузі ця ідея сподобалася, і вона відразу почала метушитися і роззиратися за вудочкою. Потім капітан всучив їм по спінінгові, начепивши на гачки вудженого сала.

– Яка ж то риба бере на сало? – спитав Бумблякевич.

– У Морі Борщів на сало бере все, що тут водиться. А вам, думаю, мусять попастися тунці. У нас, до речі, на обід нічого нема.

– Свіжий борщ! Свіжий борщ! – дуже вчасно сповістив штурман, і поставив біля них два відра борщу.

Бумблякевич з охотою вижльокав два горнятка, і не міг нахвалитися. Фрузя сьорбала поволі, прицмокуючи і приказуючи, що їй ще ніколи не вдавалося зварити такого смачного борщу. Капітан, довго не патичкуючись [79]79
  Патичкуватися – зволікати


[Закрыть], перехилив ціле відро.

За кілька хвилин жилка в Бумблякевича смикнулася і туго натяглася.

– Вибирайте! Вибирайте! – гукнув капітан.

Бумблякевич потягнув жилку на себе, а вона засмикалася чимраз частіше, поки не напружилася так, що довелося попустити. То була якась важка рибина і тепер, ковтнувши наживку, пливла усе далі й далі від корабля, поки несподівано не завернула і не пішла колом. Тепер треба було знову хутко вибирати жилку, і Бумблякевич аж спітнів від переживання, а Фрузя пищала і верещала, і лопотіла щось над вухом, мов тисяча знервованих чайок.

– Молодець! – похвалив капітан. – Давайте її, кляту, сюди, пане Срайблякевичу!

Рибина і справді була велика, бо коли, завершуючи коло, вона піднялася до поверхні, то всі побачили над водою її вкритий червоною лускою хвіст, який голосно ляснув по хвилях і знову щез. Риба вибивалася із сил, і Бумблякевичу вдалося не пустити її на друге коло, а підтягнути до облавка.

– Тягніть! Сто копанок чортів вам у пельку! – скомандував капітан. – Вона вже наша.

Бумблякевич почав вибирати жилку з небувалим ентузіазмом. І ось несподівано на поверхню вигулькнула жіноча голова з буйним червоним волоссям. З рота її стирчала напнута жилка.

Бумблякевич з переляку випустив з рук спінінга, і, якби не капітан, здобич навіки щезла б у морі.

– Русалка! Гурра! – закричав капітан, перехопивши жилку.

– Гурра! – озвалася за спиною команда.

– А-а-а-а-а-а! – верещала, мов недорізана, русалка, пручалася і билася, смикаючись на гачку.

– Боже мій! – мало не зомлів Бумблякевич. – Що ви робите? Відпустіть її!

– Нізащо! – гаркнув капітан і продовжував виконувати свій рибальський обов'язок.

За хвилю він уже видобув бідолаху на палубу, і тепер вона гецкалася на мокрих дошках. До пояса русалка була людиною, але нижче вже червоніла луска. Вона так ляскала хвостом по палубі, аж ішла луна. Вся команда обступила її і з цікавістю розглядала.

– Оце здобич! Оце ловитва! – тішився капітан.

– А-ах! – позіхнула Фрузя. – Це понад мої нерви. Я піду до каюти, а ти мені потім усе розкажеш.

– Що я маю розказувати? – нетямився Бумблякевич. – Що це за комедії? Навіщо вам ця русалка?

– Як то нащо? – з цілком поважною міною озвався капітан. – Ви що, збираєтеся залишитися сьогодні без обіду? Бо я не збираюся.

– І ми теж! – хором проказала команда.

– Але ж хіба русалки їстівні?

– Ще й які їстівні! Борщова русалка – це просто королівські ласощі. Але її дуже рідко вдається упіймати. Надто вона хитра. Вам, пане Шрублякевичу, пофортунило, як нікому. Гойдати пана Піпсикевича! Гурра!

Не встиг наш герой отямитися, як зо два десятки рук підхопили його, і давай підкидати з голосним криком угору, аж у небі сонце застрибало і море стало сторч. Коли його опустили на палубу, русалка вже виявилася примоцованою до щогли, а з її рота тепер звисав обтинок жилки. Нажаханими очима вона стежила за приготуваннями до обіду.

– Шкода, що вона ніяк не може виплюнути те сало, – зітхнув штурман. – А то ми мали б можливість почути її передсмертний спів.

– Ой, і не кажіть, – згодився капітан. – Співають вони, коли їх їси, просто мов райські птахи.

Морці встановили на палубі довжелезного стола, розставили миски, виделки, ножі й кухлі.

– Може, дамо їй пива? – поцікавився один.

– Обов'язково, – сказав капітан. – Русалка під пивом – пишна штучка.

Русалка із задоволенням випила пива, але настрою їй це не підняло, бо тепер почала плакати і завивати.

– Але ж… але ж це… – важко дихав Бумблякевич. – Це ж якийсь канібалізм! Вона ж напівлюдина!

– Хто вам таке сказав? – засміявся капітан. – І викиньте собі це з голови. Ніяка вона навіть і на чверть не людина. Навіть на нігтик. То є спеціальна страва – борщова русалка. І щоб ви мені тут трісли, а я скажу вам це і на святім причасті. За своє життя ласував я ними, може, з десяток разів і завше то були для мене незабутні хвилі розкоші. Скажу вам більше – лише завдяки русалкам наша велична сміттярка зберегла незалежність і економічний суверенітет. Ще донедавна ми відловлювали цих русалок, закручували в консерви і відправляли прямісінько в Париж. А там їх уже подавалося яко м'ясо крабів при найважливіших прийняттях. Так само русалчин кав'яр, який у нас зветься «икра зернистая». Ви й самі, пане Гівнякевич, певне, не раз і не два ласували! Що?

У Бумблякевича волосся стало дуба, і він відчув, як до його роззявленого рота влітає прохолодний морський вітерець і проникає до самого шлунку…

– Ви жартуєте? – нарешті видушив із себе.

– Які там жарти! Ось сідайте ліпше до столу та самі й побачите, як то все виглядає.

Вжик! вжик! вжик! Це кухар заходився гострити великого різницького ножа, яким звикле колять свиней.

Морці вже розсілися за столом, різали хліб, цибулю, наливали пиво і, зі всього видно, з хвилини на хвилину збиралися обідати. Невже сирою русалкою?

– Її не будуть смажити? – спитав Бумблякевич дуже тихо, щоб не зіпсувати бідачці настрою.

– Ні, що ви! У Морі Борщів живуть винятково варені істоти. Все тут готове для споживання. Ось гляньте…

І з тими словами він підійшов до русалки, узяв її за ліве персо і одним ударом ножа відчахнув його. Русалка скрикнула так, що з рота їй вилетів шматок сала разом з гачком. Але далі замість плачу в повітрі залунала мелодійна і сумна пісня. Русалка співала щось незрозумілою мовою, і сльози текли їй по обличчю, і червоний борщ стікав їй по грудях.

Капітан, не особливо тим переймаючись, поклав персо на тарілку і, вправно орудуючи ножем та виделкою, заходився ласувати.

Бумблякевичу під горло підкотився віз, наповнений риб'ячими нутрощами, але свіжий ковток повітря перепинив йому дорогу. Схопивши кухоль пива, жадібно виґолькав до дна і відчув, що все це довкола – тільки кумедна пригода і не варто нею так перейматися, бо ж усе йде своєю чергою і нема йому спину.

Кухар підступився до русалки і, примірявшись, як добрий кравець, вгородив ножаку просто в живіт.

Русалчин спів полинув іще сумніше й розпачливіше, а звідкілясь з-над моря одізвалося тихе ридання, але кому воно належало, Бумблякевич не знав.

Кухар відбатував усю нижню частину, на палубі здер луску, а тоді уже краяв на шматки і кидав на тарілки, які йому нетерпляче підсовували.

– Мені кавальчик дупці! – гукав один.

– Мені стегенце! – гукав другий.

Русалка дивилася кудись понад їхні голови і тужливо співала, мовби те все, що відбувалося, відбувалося не з нею, а з ними, і це їхню долю, а не свою оплакувала вона, і море приймало той спів на свої червоні хвилі й несло до таємничих напнутих обріїв.

Морці плямкали і сьорбали пиво та все шпигали Бумблякевича, що він стоїть, як телепень, і ніяк не приєднається до їхньої гостини. Врешті, хтось таки вхопив його і силоміць посадив за стіл, а на тарілку перед ним поклали паруюче м'ясо.

Запах, що вдихнув його Бумблякевич, не був ані гидким, ані нудотним, ба навпаки – запах цей виявився дуже приємним, що нагадав йому щось далеке і забуте, щось, що зоставив безповоротно в дитячих літах, а, може, ще далі…

Пізнав на тарілці друге персо. І тоді, коли це усвідомив, його руки несамохіть потяглися до ножа і виделки і втяли малесенький шматочок.

О, варто б описати – цю довгу й болючу мандрівку виделки з настромленим м'ясом до вуст, усю ту зливу думок і почуттів, що затанцювала в очамрілій голові добродія Бумблякевича у час, коли в слини почався відплив, і в роті важко зітхнула пустеля, випускаючи на краєчку язика малюсіньку й безпомічну оазу…

У мить, коли шматочок перса торкнувся його язика, русалчин спів забринів йому вже не так далеко, навіть здалося, що він починає розрізняти окремі слова, а мелодія раптом пройняла його всього, до самих кісток – де він чув це? де плакав і ридав? де бився розпачливо головою? де помирав? де це було і коли?

Спів русалчин входив у кров, як міцне вино. Розум людський не здатен був би з'ясувати його значення. Такою ж глибокою, як і той спів, мусила бути таємниця сповненого терпіння життя, котре мовби прямувало разом із піснею до своєї загибелі. Але чиє ж це життя і чия то загибель?

Пісня здіймалась у небо і розступалися перед нею хмари, птахи розрівнювали блакить, і урочиста небесна глибінь приймала її в своє пречисте лоно.

Але торкнувшись язиком русалчиного перса, Бумблякевич раптом відчув появу якогось панічного страху, мовби збирався вчинити щось таке, що не раз являлося йому у снах і лякало своєю темністю, успадкованою з диких-предиких часів. Згадав великі білі перса, що вигодували його… Перса, які мав тепер з'їсти…

Дика половецька кіннота увірвалася йому в мозок, вогні смолоскипів обсмалили піднебіння черепа. Відчув, що ось-ось рознесуть вони череп тисячами копит, і розприснеться мозок його по світах. Степ горів і корчився, наче спопелілий папір, небо стікало по краплі за спаленілий обрій… І в тому всьому пісня русалки запекла й задудніла струмом гарячої крови, а зі збитого в повітря попелу постали мертві слова і підняли свої хоругви. Знав ці слова. Як же міг не пізнати відразу? Знав ці знаки і не міг уже від них відректися…

Червоне сонце перса зійшло йому перед очі і бризнуло кров'ю. Випустив виделку з руки. Чув, що хтось засміявся, хтось закпив із його несміливости, але йому було байдуже.

На палубу випірнула Фрузя й, побачивши піврусалки з обтятими персами, зойкнула:

– Ой леле! Але ж ви й пакуєте! Чи зоставили для мене щось смачненьке?

– А оно маєте ціле персо, – тицьнув капітан пальцем у тарілку Бумблякевича. – Пан Кульбакевич, зі всього видно, апетиту не мають.

– Це правда? – спитала вона, вмощуючись біля нареченого.

– Мені щось голова розболілася, – поморщився той, ховаючи очі.

– Ну, то я радо зґелемсаю твою порцію. Персо, та ще й з пиптиком! Маю таку слабість! – аж занявчала Фрузя.

– У нас тут є ще одна лагоминка, хе-хе, коли бажаєте, – сказав капітан і підморгнув кухареві, який одразу ж настромив щось на видельце і учинно підсунув панночці під самий носик.

Морці враз розкрили роти й випустили організоване:

– О-о-о-о-о-о!

Фрузя глянула на запропоновану лагоминку і збурячковіла по саму шийку, а пан Бумблякевич закашлявся і випорснув повний писок пива на стіл.

Кухар струснув з видельця вгощення і сказав:

– Спеціяльно для вас і притримав. А то у нас тут усі до цього ласі.

Фрузя змушена була їсти під допитливими поглядами морців, але це її не особливо нітило, куди сильніше виводив з рівноваги пильний погляд русалки, адже очі дивилася просто на неї.

– Чого це вона на мене так витріщилася?

Бумблякевич хотів було її заспокоїти, але чомусь відчув таке дике безсилля, а з ним разом і свою жалюгідність, що промовчав. Що можна тут змінити, коли мають такі звичаї? Може, й справді ця борщова русалка – це така ж собі страва, як і вуджений лящ. Налив собі пива і спробував думати про інше… Чи застане він нарешті Мальву Ланду там, куди везе його капітан? Чи не випорсне вона знову йому з рук?

– Але чому вона вивалила свої баньки тільки на мене? – ляснула по столу кулаком Фрузя.

– Панна не задоволена! – проголосив капітан і кивнув кухареві.

В повітрі зблиснула сталь ножа – і видлубані очі опинилися на тарілці в капітана. Однак і тут вони продовжували пропікати поглядом Фрузю.

– Єдиний спосіб їх знешкодити – з'їсти! – сказав капітан і поділився ласощами з панною.

Фрузя поклала око на язик і, заплющившись, якусь хвилю перекочувала його від щоки до щоки, поки нарешті не хруснуло воно між зубів і не заповнило рота виразним блаженством.

– На смак нагадує оливку, – сказала Фрузя.

Бумблякевич подивився на русалку. Вітер розвівав її червоне волосся. Але бліді вуста продовжували ворушитися, з них линув спів.

Морці скінчили обід і розповзлися по палубі. Капітан запалив люльку й гукнув кухареві:

– Решту м'яса покрайте і закрутіть у пушки.

І не встиг Бумблякевич допити пиво, як кухар поклав на стіл перед капітаном русалчину голову з розкішним довжелезним волоссям, що грало на сонці всіма відтінками червоної барви, промені в ньому заплутувалися і тремтіли, ув'язнені, мов у павутині.

– У-ум-м! Яка розкіш! – погладила Фрузя волосся і промовисто глянула на капітана.

– Слово панни – закон для лицаря! – відказав той і, видобувши з кишені ножиці, заходився стригти голову.

– Ніхто не матиме такої перуки! – усміхнулася Фрузя до нареченого. – Я закутаюся цим волоссям, як плащем, і буду вдавати русалку. А ти мене зґвалтуєш, добре? Зґвалтуєш? Як одноріг!

– Але в мене нема рогу, – потер чоло Бумблякевич.

– Капітане, – звернулася Фрузя, – чи у вас не знайдеться якийсь ріг?.. Тільки не баранячий.

– Ріг чи роги? Бо є оленячі.

– О ні, це вже занадто. Мене цікавить один ріг.

– Тоді можу вам запропонувати ріжок.

– Чудово! – заплескала в долоні Фрузя.

– Мисливський, – додав капітан, закінчивши стрижку.

– Ну, ось ваша перука. Помацайте, яке воно м'яке.

Бумблякевич подивився на обстрижену голову русалки і сказав:

– Навіть тепер вона не облишила співати! Може, це взагалі якась відьма?

– А вони всі такі, – пояснив капітан, цмулячи пиво. – Всі вони, як закляті. Якщо хочете, можете взяти собі цю голову напам'ять. Буде вам ще якийсь час співати.

– Ні-ні, в жодному випадку, – замахала руками Фрузя. – Подивіться, яка вона страшна! Острижена, без очей! Жах!

– Ну що ж, тоді більше нінащо вона нам не згодиться, – промовив капітан і пожбурив голову в море.

Море лагідно підхопило її на хвилі й заколихало, мов м'яч, відносячи кудись туди, де спочине вона в супокої.

– Капітане, дайте нам хутчіше того ріжка. Нехай мій любий щось мені заграє! – попросила Фрузя, водночас висмикуючи судженого з-за столу.

2

Голюсінька Фрузя звивалася в постелі, геть уся перевита червоним волоссям русалки. Вочевидь, це її незвичайно збуджувало, бо вона скавуліла і закочувала очі під лоба.

Виконуючи її бажання, бідолашний Бумблякевич приставив бичачого рога до чола і замукав.

Фрузя розкинула ноги і засичала:

– Ну! Пробий мене рогом, однороже! Зґвалтуй мене! Якнайбрутальніше! Пропори мене до кишок!

– Му-у-у! – ревів Бумблякевич і, ставши на коліна, прицілився рогом, куди слід.

А там уже нетерплячі пальці Фрузі витанцьовували навіжений танок.

– Му-у-у! І що – пхати ріг? – спитав, востаннє перевіряючи, чи чогось не переплутав.

– Пхай! Пхай!

– Туди?

– А куди ж?!

Робив це якомога делікатніше, щоб не завдати коханій болю, але вона, либонь, прагла якраз протилежного, бо вхопила його обома руками за вуха і примусила ввігнати ріг по саме чоло. Це викликало в неї таку дику екстазу, що Бумблякевич не на жарт перелякався, чи вона, бува, не здуріла, і, вирвавшись із чіпких рук коханої, зіп'явся на коліна.

Не побачив нічого страшного – дівка кидалася на ліжку, то виймаючи, то заганяючи ріг і, як видавалося, роля Бумблякевича була виконана. Це, однак, вражало його чоловічу пиху і, не звертаючи уваги на Фрузині протести, вирвав у неї рога, а натомість запропонував дещо інше.

– О-о-о! – закричала Фрузя. – Де твій ріг, однороже! Де твій ріг! Що це за хвостик мене лоскоче? Де ріг?! Де ріг?!

Голова її стрибала під ним то вгору, то вниз, а рот розкривався усе ширше, і ширше, і в нім кидався і шарпався гарячий спінений жеребець язика. Та раптом, що це – язик мов розірвало надвоє, і з рота вистромився сріблисто-рожевий риб'ячий хвіст і боляче порснув Бумблякевича по носі. Тієї ж миті вибухнуло Фрузине ліве око, затраскавши йому лице, а з нього висунулася голова оселедця. Оселедець клацнув гострими зубами і заіржав, мов кінь.

Бумблякевич перелякано зіскочив на ноги. Фрузею кидало так, мовби хтось там у ній молотив ціпами.

Задрижали її перса і, відірвавшись від тіла, стрибнули на постіль. Мали жаб'ячі лапи, якими вони вже чалапали до дверей.

– Що робиться? – трусив головою Бумблякевич.

Фрузя не могла вимовити й слова – з рота й далі стирчав огидно розпухлий хвіст і метлявся туди й сюди, мовби намагаючись вирватися з неволі зубів. Червоне волосся усе тісніше й тісніше обплітало її, прилягало до тіла й вростало у нього. З поміж стегон висипався мокрий пісок і зашипів, наче грань.

Бумблякевич у паніці позадкував до дверей. Бачив, як волосся усе тугіше стягує Фрузю, як вистрілює ще одне око і являє другого оселедця, і як нарешті тіло дівчини в останніх конвульсіях затихає і перетворюється на жмут червоних водоростей.