Текст книги "Мальва Ланда"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

Вибіг на палубу, але крик зав'яз йому в роті, коли побачив, що там твориться.

Уся команда конала в невимовних муках. З очей і ротів їм виповзали жаби, краби, медузи й інша подібна всячина. Водночас руки і ноги перетворювалися на вугрів, відпадали від тулубів і стрибали у воду. На палубі перекочувалися безпорадні обрубки. Те, що зосталося від капітана, на очах спухало і випускало запах зогнилої риби.

Розпачу Бумблякевича не було меж. Що він тепер чинитиме у відкритому морі?

3

Корабель, віддавшись на волю вітру, плив у незнане, розбиваючи провою гребені хвиль. Бумблякевич тримав стерно і навгад спрямовував вимерлу «Трою». Його діймала спрага, а з думки не йшло те жахіття, яке витворилося перед очима. Він, єдиний, хто не їв русалки, врятувався. Тіла морців спочатку спухли, а потім луснули, випустивши на волю цілу зграю малесеньких крабів. Уся та нечисть пострибала у воду, і пізніше довелося лише прибрати ті жалюгідні рештки – все, що зосталося від команди.

Корабель несло вперед, але хутко западаючі сутінки не дозволяли розгледіти обрію. Десь далеко здригалося небо і зблискувала тонесенька голуба ниточка. Та з кожною хвилиною гуркіт грому ближчав, а ниточка виростала і яскравішала. Ось грім гаратнув з усієї сили, небо розкололося просто над головою, і почалася злива з градом. Сливе водночас море набурмосилося, випнуло груди і забулькотіло, наче відьомське вариво, а корабель затанцював, як сірникове пуделочко в калюжі.

Він вглядався у пітьму, намагаючись що-небудь роздивитися, з тією напруженою увагою морця, який зорить навстріч вітру, наче в очі ворога, прагнучи проникнути в приховані наміри, вгадати мету і силу нападу. Могутній вітер налітав на нього з безкрайої пітьми, під ногами чув свій розгублений корабель і не міг розрізнити навіть тінь його контурів.

Затріпотіла блискавка, яка, здавалося, спалахнула в глибині печери, в темному тайнику моря. На одну зловісну зникаючу мить вона осяяла пошматовану масу низько навислих хмар і обриси перехнябленого корабля. Потім запала уже суцільна пітьма, і врешті настала справжня буря.

Здавалось, усе вибухало круг корабля, потрясаючи його до основ, заливаючи хвилями. Одна по одній з гучним тріском повалилися щогли, хльоснули в повітрі зміїними арканами линви, і Бумблякевич налякано відскочив од стерна. Корабель розсипався і розпадався, зойкаючи і стогнучи кожнісінькою дошкою, а однак мчав, мов навіжений. І коли напоровся на стрімке каміння, то вчинив це з таким оглушливим гармидером, наче весь світ ось-ось мав запастися в пекло.

Бумблякевичу здалося, що він закружляв у повітрі. Зникло все, на якийсь час він взагалі втратив здатність мислити. Навіть коли руки його обхопили щоглу, схильний був не вірити в реальність того, що відбувалося.

Дощ лив на нього потоками, топив його, топтав, а він ловив устами повітря і чекав найгіршого.

Пролунав гучний тріск, і Бумблякевича швиргонуло кудись уперед. Пролетівши кілька метрів у повітрі, протягом яких устиг згадати рідний дім і недочитані книги, упав у теплий вологий пісок. Від удару йому забило дух і щезли рештки свідомости.

ЧАСТИНА ДРУГА

МІСТЕЧКО С

1

Бумблякевич отямився від яскравого сонячного світла, яким привітав його новий день. У піщаний берег мирно хлюпало Море Борщів. Дмухав свіженький лагідний вітерець і хотілося жити. Скільки він спав? Сонце уже було високо над головою, бралося на полуднє. Обтрусив штани з піску і зі смутком подивився на море.

– Де ж ти, моя кохана? – важко зітхнув і подумав, чи не варто б у таку відповідальну хвилину заридати.

Все ж таки втратив не ополоника, а наречену. Одначе посеред радісного сонячного ранку сльози якось не витискалися. Море ліниво гойдало дошки, колоди, діжки, клапті вітрил…

– Прощай, Фрузю! – шморгнув носом Бумблякевич і повернувся до моря спиною.

В ньому росло непереможне відчуття, що наближається до чогось незвіданого і не доступного іншим, це відчуття сповнювало його усвідомленням власної величі і пихи. Намацав у кишені куперти, які отримав від Транквіліона, і рушив простовіч.

За кілька метрів натрапив на густу ожину і не міг втриматися, щоб не влаштувати собі сніданку. Ягоди пирскали соком в устах і втішали нашого героя теплом розбуялого літа.

Вузенька стежечка вивела його в рідкий, але похмурий сосновий ліс, а там уже перетворилася на лісову дорогу з двома глибокими коліями від коліс, у яких блищала вода. Куди ця дорога вела, йому було байдуже, мусив нею йти, аби потрапити бодай кудись. Вгорі заливалася співом пташва, десь кувала зозуля, густий запах хвої лоскотав ніздрі і додавав бадьорости.

Години дві йшов лісом, аж поки зненацька попереду не вигулькнула хура, запряжена кістлявою, розчарованою в житті шкапиною. На хурі поверх сіна хропів горілиць вусатий дядько в насупоненій на очі бирці.

Бумблякевич не знати як втішився такій зустрічі й торкнув дядька за плече, але без жодного наслідку. Наче б трусив суху вербу. Тоді уже штурхнув, і дядько, буркнувши під ніс «трьох чортів», звівся, крекчучи, на лікті. Довго протирав очі, свистів носом, позіхав, аж поки нарешті не втупив свій збаранілий погляд у Бумблякевича. Здавалося, поява невідомого справила на нього гнітюче враження, бо він розчаровано струснув головою.

– Ти ба… – сказав та заходився щось шукати в сіні. Нарешті видобув кисет з тютюном, неквапно його розв'язав, розважливо, наче свічку в церкві ставив, пригостив свого здорового носа табакою, смачно сьорбнув і чхнув так, що аж вороння шугонуло вгору й сполохано закаркало. Дядько сховав кисета і витер сльози з очей.

– Д-о-обра табака! – похвалив, зиркаючи на Бумблякевича.

– На здоров'я.

– Ги-и, – позіхнув дядько і знову повалився на сіно.

Бумблякевич оторопів.

– Скажіть, куди ця дорога веде?

– А Бог її знає, – відказав дядько в небо.

– Куди ж ви їдете?

– А нікуди. Хіба я кудись їду? Я сплю.

– А як поспите?

– Отоді спитаєте.

– То що – мені зачекати?

– А хоч і зачекайте. Ваше діло.

– Та що ви за чоловік? – розсердився Бумблякевич. – Не можете мені дорогу показати?

Дядько знову звівся на ліктях:

– Куди?

– Що куди?

– Куди показати дорогу?

– До замку Медовар.

– Так би й сказали.

– Так і кажу.

Дядько заломив шапку та, прискаливши хитре око, зміряв незнайомця неприязним поглядом, потім зиркнув на дорогу, що, перетявши глибокий яр, вибігала на пагорб і зникала у яругах та нетрях, і, знову виконавши усю ту священну процедуру з тютюном, чхнув, витерся і сказав:

– Чого ви до мене причепилися, га? Я сплю.

– Але ж зараз вже не спите.

– А от і сплю, – твердо стояв на своєму дядько.

– Ага, то виходить, що я вам наснився?

– Тьху! Згинь, маро! – Він перехрестився, далі смачно позіхнув, потягнувся і, знову впавши на сіно, пробелькотів: – І насниться ж таке, прости мене Господи…

– Тьху! – і собі спересердя сплюнув Бумблякевич та, щоби хоч якось допекти дурному дядькові до щирця, прихопив, ідучи, батога, котрого потім із задоволенням пожбурив кудись у хащі.

2

Замок плив понад землею на висоті воронячого лету, і чорні шпилі, наче кігті дракона, черкали мертві ясна неба. Чорний замок у блідому просторі.

Бумблякевич зупинився і здивовано пив очима це незвичайне видиво. Попід замком клубочився густий сизий туман, піднімався вгору, снувався павутинням і плив понад верхівками сосон.

Раптом до вух долинули якісь дивні звуки, а за кілька кроків уже розрізнив чиєсь хропіння. Так воно й було – на узбіччі за кущами бовваніла хура з сіном, а на сіні хропла якась проява.

Дивну мають звичку місцеві мешканці – спати отако посеред шляху, подумалося.

Обличчя з-під шапки годі було розгледіти. Але тут Бумблякевич помітив, що в дядька чортма батога. Не вагаючись, простяг руку і здер дядькові шапку.

– Гов! То це ви!

Дядько розплющив одне око і проплямкав:

– Не збиткуйся. Віддай шапку.

– Якою ж це ви дорогою їхали, що мене перегнали?

Дядько звівся на лікті, видер шапку і буркнув:

– Якою хтів, такою й їхав.

Бумблякевичу страх як захотілося вилаяти дядька. Але стримався.

– Чи не можете мені по-людськи відповісти?

Дядько похитав головою, виразно спантеличений такими складними запитаннями, далі запустив пальці у густе волосся і пошкрабав гамалика:

– Ото який впертий! І чого він присікався? Ти не знаєш, га? – спитав у шкапиного хвоста, але ані хвіст, ані сама шкапа не виявили жодних ознак життя. – Ну, як ти мовчиш, то і я мовчу.

Та з тими словами знову беркицьнув на сіно, збив на очі шапку і затрубив у ніс.

Години три подорожній брів лісовою дорогою, доки не побачив відразу за лісом перші будівлі невідомого містечка, що вразили його своєю занедбаністю. Вікна зяяли чорними пустками, тиньк обсипався, дахи позападалися, і скидалися ці будинки на бідолашних жебраків, що вирушили на прощу з надією розговітися.

Вуличка стелилася вузенько і вгору, та була геть уся у вибоїнах. Бумблякевич дибав, увесь час позираючи собі під ноги, щоб не вступити в якусь калабаню. Уздовж бровки стікав якийсь брудний і смердючий ручай, несучи на своїй поверхні листя, гілочки, мильну піну та воронячі пера.

Над головою голосно порипували віконниці і він кілька разів сполохано зводив голову, але не помітив нікого. Ніхто за ним не йшов, а одначе не міг ізвладати з відчуттям, що хтось таки стежить, може, перебігає від вікна до вікна, а може, крадеться ззаду і миттю ховається у затінку густої бузини, що захопила увесь простір обабіч дороги…

Мертва вуличка навівала острах і потребу весь час озиратися. Коли вона врешті скінчилася, то зітхнув з полегкістю. Бачив уже перед собою живе, а не мертве містечко, і безліч запахів-метеликів закружляло довкола нього в якомусь загадковому змаганні за його ніс: запах мила і запах випраної білизни вступилися запахові кислої капусти, яку хтось висипав з вікна просто на бруківку, а за кілька кроків і він відлетів, а натомість запах тертюхів шугонув у ніс із таким всеперемагаючим завзяттям, що розігнав усі інші пахнидла і змусив Бумблякевича порозкошувати хвильку цим даром богів і навіть спробувати визначити його джерело.

Проковтнув слину і посунув далі. Йшов уже спокійніше, не озираючись, як звик ходити по вуличках, які зоставив у Львові. А проте вулиця незнайомого міста дечим відрізнялася від тих, до яких звик. Не бачив ще жодного авта, зате траплялися брички. Не було телеграфних стовпів, зате стояли металеві ліхтарі. На дахах не побачив жодної антени, з вікон не долинало ані звуку радіо чи телевізії. Просто серед вулиці сновигали кури й гуси, окремі гусаки намагалися вщипнути за штанину.

Побіля хат бачив людей, що поралися хто в садку, а хто на грядці. Рухи їхні були сонливі й не поквапні. Погляди, сповнені апатії, вділяли дуже скупу увагу чужинцеві, а за мить знову відверталися і занурювалися в себе. Незвичним було їхнє старосвітське вбрання – сукні до п'ят і білі чепці на головах у жінок, наваксовані вуса, що стирчали, мов стріли, і довге волосся у чоловіків.

Бумблякевич з цікавістю розглядав кожен будиночок, відзначаючи занедбаність і в цій залюдненій частині міста. На багатьох дахах посеред облущеної черепиці зеленіли кущики й молоді деревця. В око впала йому кольорова вивіска на присадкуватому будиночку з написом «Ворожка. Скидаю вроки, повертаю радість кохання». У вікні сиділа стара розпатлана бабера з чорним котом на шиї і смалила люльку.

– Прошу пана, самотність, мов біла стеля нависла над вами, – прошамкотіла стара.

Бумблякевич стрепенувся, мов ужалений – це нагадувало рядки з поезії Мальви: «Самотність, мов біла стеля, в якій загубився погляд…»

– Що? Що ви сказали? – підступив до вікна.

– Можу сказати, що з вами було, що є і що буде. Заходьте, наллю вам кави.

Мов під гіпнозом увійшов до хати і опинився в сірому напівтемному покої. Всюди висіли пучки зілля, коріння, роги, вінки цибулі і часнику, крила кажана й засушені гадюки та жаби. Звичний відьмацький інтер'єр, знаний з безлічі книжок. А проте складалося враження, що всі ці оздоби з'явилися зовсім недавно і у великому поспіху чіплялися на стіни.

– Сідайте, прошу пана, – припросила стара і налила у горнятко каву. – Шукаєте те, що неможливо знайти?

– Наразі шукаю готель.

– Готель? У нашому забутому Богом місті? Можете заночувати в мене. Багато не візьму.

Кіт зіскочив зі старої на підлогу й почав тертися до ніг гостя.

– Я маю домовлено про безкоштовну ночівлю.

– Пийте каву. Такого не буває. Ніц забездурно. Чому вам не засмакувала русалка?

– Звідки ви знаєте про русалку?

– Я знаю все.

– Я тільки взяв її до вуст і відразу виплюнув.

– Чому ви її не ковтнули? Пийте каву.

Бумблякевич узяв горнятко, підніс до вуст, але спинився.

– Стривайте, чому це вас так цікавить?

– Пийте каву.

– Якби я ковтнув бодай лик тої русалки, то вже б не жив, правда?

– Кава перша кляса. Дати вам до неї бублика?

Бумблякевич зацікавлено подивився у хитрі очі ворожки. Кіт сказав «муррня-а-ау!» і вистрибнув Бумблякевичу на коліна, рука з горнятком смикнулася і кава хлюпнула на кота. Пролунало гучне шипіння, і сморід смаленої ґуми розлився по хаті, ворожка скрикнула, а кіт звалився на підлогу і засмикався у корчах. Бумблякевич вихлюпнув решту кави на обрус – тканина задиміла.

– Ах ти ж, стерво! – гукнув до ворожки, але та вже зникла за дверима сусіднього покою.

Сморід вигнав його на двір. Вдихнув жадібно свіжого повітря і рушив далі. Не пройшов і сотні кроків, як побачив ще одну вивіску з написом «Фризієрня» [80]80
  Фризієр – перукар


[Закрыть] і вирізаним з дикти вусатим перукарем, що в одній руці тримав ножиці, а в другій гребінця. Такий самий, але живий перукар, сидів на порозі і нудьгуючими очима стежив за прибульцем.

– Голимо, стрижемо, обтинаємо, – проторохтів перукар.

– Що саме обтинаєте?

– Все. Нігті, кігті, крила.

– Я не янгол – крил не маю.

– З крилами бувають не тільки янголи, а й слуги Люципера, – весело розсміявся перукар. – Мені здається вас пора поголити.

– Але я не маю, чим заплатити.

– Бог заплатить, – сказав перукар, встаючи і припрошуючи всередину.

Бумблякевич ледь повагався, але, провівши долонею по щетині, скорився. Перше, що йому кинулося в очі, це незвичайна чистота без жодного пасемця волосся на підлозі, як то зазвичай бува в перукарнях. Господар посадив його у бігунове крісло навпроти овального дзеркала. Попід дзеркалом на столику стояли пляшечки з парфумами, всі до одної повні, невживані.

Перукар зав'язав йому на підборідді біле покривало і заходився колотити піну у маленькому горняткові.

– Здалека-сьте до нас примандрували?

– Важко сказати. Чи нема у вас часом мапи?

– Мавпи?

– Мапи! Карти!

– Не граю в карти.

– Маю на увазі карту місцевості.

– Котрої саме?

– Та вашого ж містечка.

– Навіщо мені карта містечка в перукарні?

– А що тут дивного? В перукарнях прийнято тримати різні часописи й мапи, аби клієнти не нудилися.

– У мене клієнти не нудяться.

– Кілько їх маєте на день?

– Чому тільки вдень? Я і вночі стрижу, – розсміявся перукар.

– Щось не видно, аби ви перепрацьовували.

– Це тому, що я такий чистьоха. Відразу прибираю, сліди замітаю.

По тих словах почав накладати густу піну, від чого обличчя Бумблякевича перетворилося на пагорб під сніговими заметами. Лезо гострої бритви зблисло перед очима. В дзеркалі побачив усмішку перукаря.

– Чому ви не випили кави?

О, шляк! Про яку каву він запитує? Ту, що я розілляв у ворожки? Невже знову потрапив у халепу?

– А хіба ви пропонували каву? – клеїв дурника, шукаючи порятунку.

Лезо бритви, відбиваючи сонячні зайчики, повільно наближалося до горла.

– Кава – це перше, що я пропоную кожному клієнтові, який переступить поріг мого закладу.

– Не пам'ятаю, аби ви мені пропонували каву.

– Бо ви мені не дали це зробити.

– Яким чином?

– У нас призвичаєно спочатку порозмовляти про те, про се, розпитати про життя, про родину, якщо то людина місцева, а коли чужинець, то поцікавитися, звідки він приманджав. Але ви не відповіли мені на перше ж моє питання, чи здалека-сьте примандрували. Обірвали на півслові, питаючи про якусь дурну мавпу. Цим ви мене образили, зруйнували природний хід розмови, і про каву я вже й не згадував.

– Пробачте, коли так. Я радо вип'ю каву.

– Справді? Після того, що було? – підморгнув перукар.

– А що було?

Перукар помахав Бумблякевичу перед носом бритвою:

– Ми все знаємо. У нас тут ніщо не діється непомітно. Не думайте, що ваші кроки залишилися без уваги.

– То ви мене не почастуєте кавою? – намагався його відволікти.

Бритва доторкнулася до горла і поволі поповзла догори, згрібаючи кучугури снігу разом із чорними цятками щетини.

– Бідний котик, – зітхнув перукар.

– Ви маєте котика?

– Вже нема. Подавав мені ножиці, бритви, калапуцькав хвостом піну і грав на мандуліні.

– І де він зараз?

– А ніби ви не знаєте? Бідний котик!

Та чи він не на мене отак закидає гадючку, споминаючи котика, ошпареного гарячою кавою? Бумблякевич уважніше придивився до обличчя перукаря і помітив чимало схожого з обличчям ворожки. Скидалося на те, що то були брат і сестра. Може навіть близнюки.

– У вас є сестра?

– Я маю дуже велику родину. Коли ми збираємося на чиїхось похоронах, то не годна хата вмістити, і гостимося надворі.

Бритва повзла по підборіддю. Рука Бумблякевича непомітно намацала на столикові одеколон з гумовою грушею. Перукар голив спиною до дзеркала, прикусивши кінчик язика, й не бачив, що діється.

– Ваша сестра ворожка? – спитав Бумблякевич, узявши в праву руку флякон, а в лівій стискаючи грушу.

Перукар на мить завмер і всміхнувся.

– Чи не правда ми, як дві краплі молока? Бідний котик!

– Авжеж, бідний, – погодився Бумблякевич і швидким рухом випорснув одеколон в очі перукареві.

Чоловік закричав і, випустивши із руки бритву, став шукати наосліп умивальника, кленучи все на світі, але Бумблякевич не мав жодного наміру йому помагати. Зірвав із себе покривало і, на ходу витираючи обличчя, вискочив на вулицю.

Далі уже простував, не звертаючи уваги на вивіски й написи, ніде не зупиняючись, аж поки не порівнявся з яткою, що завалена була купою розмаїтого непотребу. Руда товстуля, ховаючись під обтріпаною парасолькою від сонця, торохтіла:

– Мило, ґудзики, нитки! Карти, скельця і шнурки!

Мандрівець зупинився і глянув на ятку – дідько ногу міг зламати, стільки там усього було.

– Якщо у вас є карти, то, може, є і карта?

– У мене є все на світі, – сказала товстуля, пірнула рукою у мотлох і враз видобула обтріпану рурку паперу. – О, маєте!

Це виявилася карта світу.

– А чи не буде у вас карти вашого містечка?

– Я ж казала, що у мене є все.

Вона знову переворушила купу і витягла ще іншу рурку. Бумблякевич розгорнув її і прочитав угорі напис «Карта міста С». Карта нагадувала своєю барвистістю дитячу гру у фішки: підеш сюди – потрапиш до чаклунки, а сюди – в дрімучий ліс. Так само було й тут. Кожен будиночок старанно вималюваний і позначений цифрою, а на другому боці карти можна навіть дізнатися, хто у цьому будиночку живе. Вражало те, що не тільки будиночки красувалися на цій карті, а й паркани, брами, дерева та кущі, навіть бруківка, хоч і мікроскопічна, а на околицях містечка – яруги, пагорби, ліси та болота. На високій горі, оточеній лісом, виднівся замок і хоч до нього не вела жодна з доріг, але карта могла придатися. Все ж таки за нею можна визначити напрям руху, ось і компас намальований.

– Скільки вона коштує?

– П'ятку, – відказала жінка.

Та скільки б вона не коштувала, грошей у Бумблякевича не було. Він обнишпорив кишені і крім хустинки та розкладного ножика більше нічого не знайшов.

– Прошу пані, я не маю грошей. Чи ви б не взяли в мене навзамін цього ножика?

Товстуля позіхнула на весь рот, смачно крякнула і взяла ножика з таким виглядом, ніби робила не знати яку ласку. Покрутила його в пальцях, попробувала кожне лезо на ніготь і поклала зверху на купу.

– Най буде. Карта перша кляса. Тепер таких не друкують.

– Ви хочете сказати, що вона видрукувана давніше?

– Та вже ж, що не вчора. Але то майстри робили, нє? Бачите, як там все файно розмальовано? Як ся добре придивите, зобачите навіть у вікнах людей, а на подвір'ях курей і котів. Люксусова карта. Можна годинами роздивлятися.

– Чи не підкажете, де тут готель?

– Готель? Прошу пана! Та то вам не Львів і навіть не Броди. Де в нас може бути готель?

– А де ж тоді можна переночувати?

– В корчмі. Ідіть отако просто і вийдете на пляц, а там запитаєте.

Сонце вже чиркало верхівки сосон, з гір повзла сиза прохолода, і в кронах дерев вовтузилося вороння, мостячись на ніч. Вуличка вивела його на просторий пляц із готичною ратушею, сірою і непривітною. Верхні вікна ратуші зяяли чорними пустотами, а на черепиці проросла молода сосонка. Вгорі клубочилася вороняча зграя. Годинник показував третю.

А що як зайти в ратушу та поспитати про бургомістра? Ачей розкаже, як до замку добратися.

В ратуші панував неймовірний рух, туди й сюди сновигали заклопотані чиновники, секретарі й канцеляристи з оберемками паперів під пахвою, окремі картки при цьому вилітали й губилися попід ногами, але за ними ніхто не нахилявся. Тому й не диво, що підлога була всіяна папірцями. Ці метушливі бігуни скидалися на мурашок, самозаглиблених у виконання своїх обов'язків, здавалося, їх не цікавить ніщо на світі крім однієї священної мети – доставити папери за призначенням. Попід стінами в черзі до тих, чи інших дверей стояли люди і, коли якийсь ратушний працівник пробігав по коридору, вони тулилися до стін і передавали з вуст у вуста: «Дорогу! Дорогу!»

Иноді з другого кінця довжелезного коридору лунало: «Дорогу начальникові канцелярії шляхів сполучення!», чи ще якось так подібно і тоді уже всі просто таки втискалися в стіни, аби пан начальник міг промчати вихором і щезнути в якомусь кабінеті.

Бумблякевич спробував дізнатися у людей, що товпилися в коридорі, де кабінет бургомістра, але це виявилося марною справою, ніхто нічого путнього не міг повідомити, а навпаки ще сильніше заплутував. Натрапивши на перший ліпший кабінет біля якого не було черги, Бумблякевич постукав і відразу ж прочинив двері. Побачив масивного стола, обидва боки якого були завалені папками, і тільки посередині лишався невеликий простір, у якому виднілася голова чиновника. Він щось зосереджено писав, поскрипуючи пером і помагаючи при цьому собі язиком, який пульсував і рухався услід за карлючками.

– Пробачте, – проказав Бумблякевич, звертаючись до виблискуючої лисини, – я шукаю кабінет пана бургомістра. Не підкажете?

– Ви мені заважаєте, – буркнув чиновник, не підводячи очей. – Я закінчую звіт.

– Тільки скажіть номер кабінету.

– Сорок восьмий! – кинув той.

Бумблякевич подякував, вийшов у коридор і глянув на номер кабінету, в якому щойно побував – дванадцятий. Сорок восьмий кабінет виявився вище поверхом. Там теж панував рух, а людей тлумилися ще більше. І хоча на кожних дверях виднівся номер кабінету, проте ніде не вказувалося, що це за кабінет. Яким чином орієнтуються відвідувачі, важко здогадатися. Біля сорок восьмого стояло тільки дві жінки.

– Чи в цьому кабінеті сидить пан бургомістр? – чемно спитав Бумблякевич.

– Не знаємо, – відказала одна з жінок, навіть не зиркнувши на нього.

– А хто ж тоді там сидить?

– Дасться чути.

Така відповідь його дещо приголомшила, і він вирішив, що жінки чимось сильно стурбовані, коли такі неввічливі. Та ось із дверей вихопилась якась проява у довгому плащі, заціпивши в руці зібганого капелюха, і, голосно регочучи, потупцяла геть. Жінки тут-таки й зникли за дверима кабінету, і Бумблякевич зостався сам. Проява плуганила коридором і заливалася сміхом, аж її заточувало, щось вигукувала і сама до себе сміялася, але ніхто на це й уваги не звертав, кожен був заглиблений у себе самого, мовби повторював подумки те, що мав пізніше висловити в кабінеті чиновнику.

Хвилин за двадцять вийшли й обидві жінки, не вийшли – вивалилися, хапаючись від реготу за животи, а з очей їм аж сльози лилися. При цьому вони повторювали окремі слова, які тільки їм і були зрозумілі, і знову трусилися, і штурхали одна одну, і припадали до стіни, заточуючись, і спинялися, щоб знову ще голосніше розлити довкола рясні дощі сміху.

Бумблякевич, провівши їх зацікавленим поглядом, зайшов до кабінету. Цибатий, худий як трясця, чиновник був зайнятий тим, що прасував на столі папери. Біля його ніг стояв плетений кошик повен пожмаканих папірців, він витягав їх по одному з кошика, швидким рухом розправляв писаним до споду, порскав з рота водою і припікав праскою.

– Боже помагай, – сказав Бумблякевич, – мені сказали, що пан бургомістр у сорок восьмому кабінеті. От я й зайшов.

– Плюньте в писок тому, хто вам це сказав. А знаєте, що відповів кролик, у якого удав поцікавився його іменем?

– Ні.

– Він відрізав удаву: «Дідька тобі лисого! Жери так!» Ха-ха-ха!

– То в якому він кабінеті?

– В дванадцятому. А знаєте про що говорили дві п'яні в дзюську блохи, виповзаючи з ресторації?

– Ні.

– «Ну, що – пішки підемо, чи на собаці потрюхикаємо?» Ха-ха-ха!

– Що ви не кажете? Але саме у дванадцятому мені й сказали, що пан бургомістр у сорок восьмому.

– Тоді ще спробуйте у вісімнадцятому. А знаєте, що спитала одна гуска, прокинувшись вранці напередодні Різдва?

– Ні.

– «Цікаво, дівки, чого то мені всю ніч яблука снилися?» Ха-ха-ха!

– Невже у бургомістра нема сталого кабінету?

– А навіщо? Він всюдисущий, як Господь. Він тут і ніде, зараз і прісно, він водночас у всіх кабінетах, на всіх поверхах, але – тільки на долю секунди. Саме цієї долі секунди й не вистачає, аби впіймати його. Бо чи можна впіймати промінь? Наш пан бургомістр – промінь! А чи можна зловити сплеск? Наш пан бургомістр – сплеск! А чи можна схопити п'янливий запах матіоли? Наш пан бургомістр – п'янливий запах матіоли! Недавно він зазирнув до мого кабінету, побачив кошик повний паперів, і обурився. Він обурився і сказав, що кожен папірчик, на якому написано бодай одне слово – велика цінність. А коли там написано більше ніж одне слово – це скарб. То як же можна нищити скарби? Хіба бракує папок, аби це все підшити?

– Але ж у вас усі коридори всіяні паперами!

– Ну, то й що? На те є спеціальна служба, яка їх підбирає і підшиває.

– Цікаво, як вони орієнтуються в тих паперах, якщо вони повилітали з різних справ.

– Все підшивається в порядку знаходження. Усе підряд. Такий порядок. А порядок понад усе. Яка різниця, у якій папці знаходиться той чи інший папір? Головне, що він десь таки є і що ми про нього знаємо. А коли нам про нього відомо, то він таки існує і відіграє ролю документа. Нема такого папірчика, про якого б ми не знали. Між іншим, ви перший відвідувач, який не рве кишки від сміху, слухаючи мої жарти. Тобто в душі ви, безперечно, іржете і б'єте копитом, вас там аж вивертає від реготу. Але назовні цього не видно. Чудова витримка. Інакше б я з вами й не пашталакав. Якщо ви чули якого свіженького жарта, можете мене почастувати.

– Чи знаєте, що відповів юний трафердокль на пропозицію засушеного сульфуля почастувати його яким-небудь свіженьким жартом?

– Ні-ні, дуже цікаво!

– Він сказав: «У дупі я мав усі ваші жарти разом з вами!»

– Ха-ха-ха! – скорчився від сміху чиновник. – Так таки й відрубав? О-хо-хо-хо! Як по писаному! А-га-га-га!

Він аж присів, стогнучи від сміху, аж поки не повалився на підлогу й не почав качатися, то підгинаючи коліна до грудей, то випростовуючи. Бумблякевич дивився на нього, як на сьвірка, врешті розвернувся і покинув кабінет, траснувши дверима. Ледве сунучи від утоми ногами, проминув обох жінок, вони й далі захлиналися реготом, приказуючи:

– «Ці… цікаво, дівки…» Ха-ха-ха!

– «… чого… чого… то мені всю ніч…» Ха-ха-ха!

– «… я… я… яблука… сни… снилися?» Ха-ха-ха!