Текст книги "Мальва Ланда"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

– Прошу наші смаколики, – промовила Фрузя, ставлячи тацю на стіл.

Руки Бумблякевича вистрибнули з-під обруса бешкетними котами, і вп'ялися в розкішний м'якуш лімузії мокрими липкими пальцями, від чого та аж заблищала.

Фрузя зацікавлено втягла чутливим носиком повітря і в її розмореній голівці почала свіркотіти якась нервова, ще не оформлена в слова, думка.

– Ах, це морозиво вже розтануло, – сказала Мотря і облизала пальці, залиті білою патокою.

– Тут надто спекотно, – сказала Хівря, і теж облизала пальці.

– У вас під столом є морозиво? – поцікавилася Фрузя.

– Так, там прохолодніше. І ми його тримаємо під столом, щоб не так хутко розтавало. Та, на жаль, воно вже розтеклося.

– Може, я принесу вам свіжого морозива? – спитала Фрузя, принюхуючись. – А це дозвольте мені забрати.

– А там уже нічого забирати, – сказав Бумблякевич, розчавлюючи в жмені гроно винограду. – Можеш нам принести хіба що льоду до шампана. Тут і справді духота.

Фрузя прибрала зі столу зайве і, нагородивши любовною усмішкою обранця свого серця, подалася вглиб зали.

Оркестра в цей час гримнула марша, і радісний гомін сколихнув залу. На велетенській таці восьмеро кухарів винесли печеного однорога. Лежав на таці засмажений до червоного, вкритий блискучим тлущем, а голова з білим рогом спочивала на передніх ногах. Навіть сюди, де сидів Бумблякевич, долинув запах печені і спецій.

Гості знову привітали героя оплесками, і той змушений був підвестися і вклонитися.

Тацю з печенею поставили посеред зали на столі. Ще четверо кухарів викотили на візку величезне паруюче барило.

– Ах, одноріг! – облизала вуста Мотря. – І козацький борщ! Пане Бумблякевич, мені будь-ласка, кавальчик стегна!

– А мені – вухо! – заволала Хівря. – Вухо! Негайно! Бо ж вони його зараз геть пошматують! І обидва яйця! Не забудьте!

Вони просто виштовхнули його з-за столу, і він таки був змушений почимчикувати на середину зали. Як виявилося, саме йому й було відведено честь першому розтяти печеню. Публіка втихла і зачудовано стежила за святковою подією. Бумблякевич спинився коло печеного однорога й оглянув його з гордою втіхою. Ось ця спина, на якій він мчав, ось ця могутня шия, за яку він тримався, ось ці очі, які дивились на нього, і писок, який промовляв. Але придивившись уважніше, зрозумів, що голова була не справжня, а виліплена з паштету, штучні очі світили чаклунським вогнем, а білий ріг – це всього на всього закручене гвинтом масло.

– Виберіть собі, пане Бумблякевич, найласіші шматочки, – підказав Джавала.

Ніж розітнув укрите хрумтливою шкуринкою стегно і вирізав шмат м'яса. Зайшовши ззаду, Бумблякевич штрикнув ножем попід хвіст, шаркнув туди й сюди й під оплески гостей вишпортав на тацю два великі яйця. Усі схвально загомоніли, вбачаючи у всьому цьому ознаки бувалого мисливця. Після того ніж утяв півголови разом з вухом, яке було встромлене у паштетову масу.

– А серце! Серце! – знову підказав Джавала.

Серце лежало на таці поряд з грудьми. Бумблякевич вгородив у нього ножа і отак, тримаючи у лівій руці тацю, а в правій ножа з наштрикнутим серцем, рушив до свого столу. Вигуки «Браво!» і «Слава!» лунали йому вслід, а Купчаківни навіть встали з-за столу і плескали в долоні, промовляючи вологими вустами слова захвату і подиву.

Тепер уже і решта гостей обступила тацю, а кухарі, зблиснувши ножами, заходилися краяти печеню, інші черпали борщ і наливали в горнята, а дівчата у вишиванках розносили по столах.

Бумблякевич поклав серце собі на тарілку. Дівчата поділили межи собою яйця і решту м'яса. Фрузя принесла борщу і знову допитливим поглядом обстежила панночок.

– Прошу козацького борщу! Його слід випити перед тим, як спожити м'ясо однорога. Такий у нас звичай.

– Кому ви це говорите? – здивувалася Мотря. – Покоївка буде нас вчити звичаям?

– Я не вам казала, а панові Бумблякевичу, – промовила ображеним тоном і відійшла.

– Це той самий борщ, який зварила Мальва? – спитав, вдихаючи запашну пару.

– Ну, зварила – це гучно сказано. Борщ варили кухарі за Мальвиним переписом. Вона тільки була присутня при готування усіх складників, а потім з'явилася під кінець, щоб заправити.

– А чому її самої не видно?

– Вона завше запізнюється.

Борщ своєю барвою скидався на червоне вино, він і п'янив, як вино, б'ючи гарячою хвилею в груди, проникаючи в жили і збурюючи кров. Дивочуйний запах закручував голову, мовби разом з борщем вливалася нездоланна міць, душа, відважна і відчайна, скипала і підносилася, рвалася вгору, пориваючи за собою і тіло. То був борщ, якого йому ще не доводилося куштувати. Потім він обережно вкраяв шматок серця і поклав у рот. На смак було, мов серце молодої свинки. Йому ж праглося відчути щось незвичайне, що можна було б порівняти хіба що зі святим причастям, а однак ані цей, ані наступний шматочок не викликали тих відчуттів, на які сподівався. Хоча, можливо, причина була в борщі, смак якого уже неможливо нічим перебити.

Жвакуляючи м'ясо, сам собі дивувався, що міг утнути таке на ловах. Провівши все життя, як сіра і непомітна мишка, тепер опинився на якомусь неймовірному щаблі, поряд із полковниками й генералами, а може навіть поруч із самим князем. Бо й справді, бенкет цей влаштовано на честь повернення князя, а вийшло, що на честь найбільшого мисливця всієї сміттярки. Якщо по правді, то колись він про це таки мріяв. Мріяв про якусь несподівану запаморочливу кар'єру, про злет духу. І ось йому відкриваються широкі обрії. Захоче – одружиться з панною Фрузею, яка завше його віддано кохатиме і віритиме кожному його слову, бо слово се глаголить великий чоловік. А захоче – обере собі котрусь із генеральських доньок. Тільки котру ж вибрати? Обидві сливе що близнючки і обидві до нього вуркочуть із однаковим чуттям.

– Ну, як вам засмакував борщ? – спитала Мотря.

– Неперевершений! Я від нього захмелів сильніше, ніж від вина. Що вона туди додає?

– Нікому невідомо. Це великий секрет. Здається там уся суть у суворій почерговости складників, а також у травах і коренях, які вона збирає в лугах. В самому кінці додається кров полоза. Зміюці втинають голову і зціджують усю кров до краплі в посудину з винним оцтом, щоб вона, потрапивши в окріп, не звернулася.

– Який жах! – скривився Бумблякевич. – Невже це робили й козаки?

– Звичайно. Вони частенько пили кров полоза сирою. Дехто із наших генералів теж нею ласує. Зміїна кров омолоджує. Ви не забули, що завтра ми вас чекаємо в гості? Влаштуємо лови на полоза.

– О ні! Досить з мене. Я гидую зміюками.

– Справді? – спитала, млосно потягуючись, Хівря. – Ну й даремно. Якщо не будете регулярно вживати козацького борщу, то хутко постарієте.

– Я подумаю. Але в гості прийду. Тільки чи втраплю до вас?

– Княгиня вам охоче дасть провідника.

В цей час оркестра заграла танго, усе завирувало і запінилося білими сукнями.

Пари пролітали з кінця в кінець, сукні лопотіли й здіймали вихор, а кавалери раз по раз поправляли свої чуприни, які падали на очі, оголюючи лисини.

Якась висока струнка панна здавалась невтомною. Не пропускала жодного танцю, змінюючи кавалерів і заморюючи їх так, що вони потім падали на канапи попід стіною і важко дихали.

Бумблякевич якийсь час спостерігав за нею, цмулячи шампанське, та перекидаючись жартами з сестрами, а потім поцікавився, хто вона.

– Ах, ви ще не знайомі? Це… – почала Мотря, але тут її підхопив магістр Джавала й вона зникла у вирі вальсу.

Натомість Хівря витягла на середину зали Бумблякевича і змусила танцювати, хоч і не вмів, хоч і ноги не слухали: він щоразу вдарявся об когось, плутався, а раз мало не дав сторчака.

Незнайома панна, здавалося, була самою феєю танцю і кружляла, наче пелюстка, легко і звинно, зникаючи в одному кінці зали, а випірнаючи в іншому.

– Хто це? – спитав у Хіврі знову.

– Ах, я ж хотіла вас познайомити!

Та цієї ж миті панна знову зникла.

– Зараз я підведу вас до неї, – сказала Хівря і таки намагалася в танці дістатися до незнайомки, однак це виявилося неможливим, їм увесь час хто-небудь заступав дорогу.

– Але хто вона? Чому ви не скажете?

– Наберіться терпцю. Скажу вам по секрету, що вона теж збиралася вас запізнати.

– Справді?

– Але як ви смієте цікавитися іншою панною, коли у ваших обіймах я?

Світло пригасло і залунав повільний танець, Хівря оплела руки йому довкола шиї, пригорнулася всім тілом, і не відпускала доти, аж поки музика не вмовкла, а гості почали збиратися по домівках. Генерал Купчак так несподівано забрав своїх доньок, що вони ледве встигли попрощатися, наостанку вирвавши у Бумблякевича обіцянку обов'язково вибратися до них завтра на обід.

Було вже далеко за північ, коли дістався до свого покою. У шибі блідо відсвічувала голова панни-привида. Її сумні очі мовби чекали розради.

– Не діждешся, – буркнув, засмикуючи штори.

Потім упав на ліжко і провалився у снігові кучугури сну.

СЕСТРИ КУПЧАКІВНИ

1

Ранок почався з приходом Фрузі, яка принесла сніданок.

– Я чула, що тебе панни Купчаківни запросили до себе на обід?

– Так. Я їм дуже сподобався. Цілий вечір зі мною не розлучалися.

– Ну, певно! Генеральські доньки! Куди мені до них. А, до речі, якби ти хоча б на хвильку від них відлип, то міг би зазнайомитися із Мальвою Ландою.

На Бумблякевича наче відро крижаної води вилили.

– То вона була на бенкеті?

– Була.

– І ти мене про це не повідомила?

– Як я могла відривати тебе від такої захоплюючої розмови? А так, між нами, то я не знайшла у вас під столом жодного морозива.

– Що? Якого морозива? Чому ти не звела мене із Мальвою Ландою?

– Ще чого! Мало того, що тоті вертихвістки відбили тебе на цілий вечір, то ще й із Мальвою ділися! Мені здається, що то було якраз те саме морозиво, яким і я недавно ласувала.

– А щоб ти скисла із тим своїм морозивом! Куди Мальва поділася? Куди вона пішла після бенкету?

– Її забрали з собою Купчаки. Вона поїхала до них ночувати.

– Ага, чудово. Отже, там я її і застану.

– То ти таки збираєшся до них?

– Я прийняв їхнє запрошення.

Фрузя насупила брови.

– На обід! То так ти мені збираєшся відплатити за мою доброту!

– Ну, я ще, здається, не твоя власність, аби мені вказувати, до кого я повинен ходити.

– Я віддала тобі все, що мала найдорожчого – свою цноту!

– І це ти мені говориш після своїх плюгавих збочень із якимось зачуханим клаком? Чи ти забула, чим займалася ще зовсім недавно?

Ці слова викликали у Фрузі істеричні ридання. На свій подив, Бумблякевич не відчув до неї жодного жалю. Навпаки, тепер дуже прискіпливо оглянув її і побачив ще чимало недоліків. Корова. Натуральна корова. Уся різниця лише та, що Фрузя не дає молока. Подумаєш, якась нещасна покоївка! І це в той час, коли за ним сохнуть генеральські доньки! Писані красуні, яких бачив тільки в журналах.

Фрузя мовби прочитала його думки, бо ридання її стали ще жалюгіднішими. Сльози крапотіли з носа і падали на тарілочку, утворюючи широку калюжку.

Бумблякевич подумав, що не варто, можливо, отак відразу показувати свою байдужість, бо ще хтозна-чим скінчиться знайомство з Купчаківнами. Може, вони тільки бавляться ним, а до справжніх почуттів далеко. А Фрузя тут, поряд; мов кішечка. І справді, щойно пригорнув її до себе, як вона заспокоїлася. Однак образа ще жевріла, бо таки не втрималася, щоби не вжалити.

– Посмакувало тобі серце однорога?

– М-м… так собі… Я тільки-но й з'їв два кавальчики.

– Щоб ти знав, що це не було серце однорога, а звичайне свиняче.

– А куди ділося однорогове серце?

– Його з'їв князь, адже то був незвичайний одноріг.

– Для чого ж тоді була ота вся кумедія? Навіщо мені Джавала підказав узяти собі те серце?

– То все для гостей. Ну, і щоб тебе пошанувати. Хоч ти його й не вполював.

Серце Бумблякевича захололо.

– Кого не вполював?

– Однорога.

– А тобі звідки відомо, вполював я чи ні?

– Я чула розмову між Джавалою і князем. З грудей однорога витягли кулю. Але то була княжа куля, а не твоя. Ще одна куля була в стегні, належала вона Джавалі.

Йому стало страшенно соромно. Але тільки на секунду. Бо відразу потому подумав, що все це може виглядати не обов'язково на зумисний обман, а на звичайну помилку. Міг він помилитися? Міг. Думав, що його куля пробила груди, а то, бач, княжа. Буває.

– Ну, і що вони вирішили?

– Князь сказав, що ти міг схибити якраз тоді, коли саме він поцілив звіра. От ти й подумав, що забив однорога. Але однаково ти герой, бо ж усі бачили, як ти мчав на ньому верхи. Але серце таки підмінили, бо забив однорога князь. Можеш не боятися, вони зберігатимуть це в таємниці.

– Гарна мені таємниця, яка відома покоївці, – буркнув Бумблякевич.

– А мені який сенс її зраджувати? – стенула плечима. – Нема жодної причини. Хіба… хіба що ти подаси таку причину.

Бумблякевич закусив губу.

– Тепер ти будеш мене шантажувати, так?

– Як ти міг подумати, наче я на таке здатна? Я просто кохаю тебе. Без пам'яти. А це означає, що пам'ять можна в якісь хвилини втратити. Розумієш?

– Дурний би не второпав. Але не думай, що тобі вдасться тримати мене під пантофлею.

– Я й не збираюся. Але ділити тебе не хочу ні з ким.

Шийка у Фрузі була тендітна й худенька. Зовсім не пропорційна з тілом. Таку шийку візьми тільки добре в руки – і… ще один привид блукатиме палацовими коридорами.

– Чи я тобі клявся у вірності?

– Ні.

– Може, щось обіцяв?

– Ні.

– То які до мене претензії?

– Жодних. Але ти мій. Я нікому тебе не віддам.

– Я не річ. Я жива людина. Врешті-решт, я можу плюнути на всю вашу засрану сміттярку і повернутися до Львова. Тоді можеш хоч на всіх стінах писати, що не я вбив однорога.

– Не сміши курей. Із нашої сміттярки ще ніхто самотужки не вибрався, а хто намагався, то навіки губився у лябіринтах. Мапа лябіринту зберігається під сімома замками. Тобі її ніколи не здобути.

– А тобі?

– Мені – завиграшки. Але я мапи не потребую. Мені й тут добре.

– Ага, то я, виявляється, перетворився ще й на в'язня. Дуже мило. Але чому ти вчепилася в мене, як кліщ? Ну вграв я тебе, відбив від клака. І що? Хіба це дає тобі якісь права на мене?

– На тебе мені дає права моя любов.

Бумблякевич скривився. Шийка тендітна, вигиниста, ах – лебедина…

У шибі знову побачив обличчя привида. Панна підморгувала і мовби заохочувала до дії. Адже їй сумно самій, так самотньо сумній… Вона мріє про подругу, з якою б гуляла собі терасою… І то нічого, що подруга матиме шийку криву…

– Я мушу побачитися з Мальвою Ландою. Маю надію, до неї ти не будеш заздрісна?

– До Мальви? Ні. Вона ж така стара!

– Стара? – вжахнувся Бумблякевич.

– Звичайно. Щоправда, тут, у нас на сміттярці, всі здаються молодшими за свої літа. Мальві на вигляд так само ніхто б не дав більше, як тридцять. А насправді має добрих сімдесят. Учора пурхала як метелик. Усіх кавалерів затанцювала.

– То це була вона? Та панна з попелястим волоссям!

– Так, то була Мальва. Терпіти її не можу.

– Але чому?

– Бридка. Ти просто її не знаєш. Вона жахливо гонориста. Не знаю, за що її любить княгиня. Поводиться так, наче не знати якого роду.

– То вона сьогодні в Купчаків?

– А тобі аж кортить туди! – цвиркнула Фрузя.

– Я ж тобі кажу, що мене цікавить Мальва як поетеса.

– То ти мусиш аж туди бігти? Зачекай, коли вона прийде до княгині. Вона тут часто буває.

Бумблякевич відчув, як у ньому починає наростати лють. Фрузина шийка манила все дужче і дужче. Напевно, Фрузя помітила цей його погляд, бо раптом встала і пересіла на ліжко.

– Коханий! – потяглася вона. – Обіцяй, що не обдуриш і одружишся зі мною. Тоді я теж обіцяю, що триматиму в таємниці історію з однорогом. А зараз навіть особисто відпроваджу тебе до Купчаків. Ти не бійся. Я тобі буду вірною дружиною. А ті Купчаківни – білоручки. Вони навіть шкарпеток не зацерують.

– Навіщо це їм, коли мають слуг.

– Вони мають. А ти звідки візьмеш? На шию їм сядеш? Не думаю, що генерал буде втішений такою перспективою.

Можливо, вона й мала рацію, однак визнати цього він не хотів. Зараз йому ніщо не зашкодить дати обіцянку. А там – побачимо.

– Гаразд, я обіцяю з тобою одружитися. А тепер ходімо до Купчаків. Тільки умова – коли прийдемо до них, щоб не втручалася в розмову.

– Ах, Бумблику! – втішилася Фрузя. – Який ти милий! А щоб я заспокоїлася, то благаю тебе – побумбляй мене!

Фрузя впала на ліжко і задерла сукню. Під сподом була гола. Бумблякевич мав нещасний вигляд.

– Але в нас нема часу! Мусимо негайно йти!

– Коханий! Якщо захочеш, аби я тебе зоставила з тими панночками на самоті, мусиш побумбляти. Аби я була певна, що тобі не спаде на думку побумбляти також їх. Ну? Ходи сюди, хом'ячечку мій! Мій борсучочечку!

– Але…

– Скоріше зачнеш – скоріше закінчиш. Вперед!

Бумблякевич із якоюсь несамовитою люттю вистрибнув із штанів і накинувся на Фрузю усією своєю вагою. Без пестощів і поцілунків увігнався в неї, мов роз'юшений бик, і почав товкти з таким завзяттям, наче б поклав собі за мету розчавити дівчину. Як на те – усе це викликало у Фрузі самі лише зойки захвату і насолоди. І що сильніше він пригнічував її, що брутальніше файдолив, то усе в глибшу екстазу Фрузя увіходила. Під кінець уже зовсім, мов навіжена, молотила п'ятами спину коханого.

2

Усю дорогу, поки вони йшли до маєтку Купчаків, Бумблякевич намагався запам'ятати усі ті гори і закрути, які їм траплялися, але це виявилося річчю неможливою. Сміттярка для нього усе ще була землею незвіданою.

За годину швидкої ходи вони спинилися перед муром, що потопав у зелених обіймах плющу. Фрузя розгорнула витке гілля і вдарила в калатало. На стукіт з'явилася покоївка, а впізнавши Фрузю, кинулася цілуватися.

– Я привела пана Бумблякевича. Його запрошено на обід, – сказала Фрузя.

– Ах, так-так. Дуже приємно. Ходіть за мною.

Ступивши в прочинені двері, вони опинилися в саду. В глибині за деревами і кущами біліла будівля з колонами.

– Прошу собі сісти на лавці й зачекати. Панни Купчаківни зараз з'являться, – прощебетала покоївка.

– Пане Бумблякевич, – звернулась до нього Фрузя, наслідуючи тон покоївки, – коли ви будете мене потребувати, я завше до ваших послуг. А зараз не буду перешкоджати.

Обидві дівчини покинули мандрівця на самоті. Мусив визнати, що Фрузя часом має клепку в голові. Знає своє місце. Господарським оком роззирнувся по обійстю. Сад був запущений, а проте привабливий у своїй здичавілості. З густих кущів лунало голосне тьохкання, хтось бив крильми і шелестів, вовтузячись, а кущі здригалися, сиплячи повні жмені білих пелюсток на траву. Чи то йому здалося, чи справді пролунав тоненький смішок і відразу втихнув. Це не схоже було на пташок. Та щойно він зробив крок у тому напрямку, як з-за кущів вистрибнули дві чарівні істоти й закрутили гостя в обіймах, вицьомкуючи щоки.

– Ха-ха, ось і ви! Ми вас не налякали? Який же ви молодчина, що прийняли наше запрошення! А ми вже й переживали, що нинішній день промине без жодних цікавих подій. Аж ось і ви! – навперебій туркотіли сестри, взявши його попід руки. – Ходімо прогуляємося в нашому саду.

– Невже у вашому саду можна й гуляти? Мені здалося, що я потрапив у праліс.

– О, ми маємо тут і кунштові місцини.

І справді за хвилю вивели вони його на доріжку, викладену з порожніх пляшок, що були вкопані в землю догори дном, Бумблякевич запитав:

– То це ви з Мальвою Пандою збиралися мене вчора зазнайомити?

– А ви вже знаєте? Ми ніяк не могли здійснити свій намір, бо завше щось перешкоджало. Мальва, до речі, тепер мешкає у нас. Має свій покій. Тут затишніше, ніж у княгині. У її палаці постійно якісь гості, наради, візити, гостини. А ми думали, хоча б сьогодні звести вас докупи, аж ось…

Бумблякевич отерп:

– Що – ось?

– Якби ви трішки раніше прийшли! Бодай на чверть години!

– Та не може бути! Це вже якийсь фатум! Куди ж вона знову зникла?

– Ой, і не питайте. Її світлість відправила Мальву із дуже важливим дорученням до свого колишнього родового замку. Там мусять знаходитися папери, які слід конче забрати.

– Але чому саме Мальву?

– Мальва знає те потаємне місце, де вони сховані.

– Але чому так спішно?

– Тому що сьогодні на світанку княгиня отримала тривожну вістку. Ми не знаємо деталей, бо нас у це не посвячували. Але зі всього видно, що справа надто серйозна.

– І далеко це?

– Досить далеко. Вона полетіла на повітряній кулі.

– Не може бути!

– Чому ви так дивуєтесь? Повітряною кулею не так уже й важко керувати. Вона не раз літала в усі кінці нашої неозорої сміттярки. Та, зрештою, полетіла не сама, а з нашим магістром.

– І довго вони збираються там пробути?

– Ні, але все буде залежати від ситуації. Той замок знаходиться в якійсь чудній місцині. Там ціле містечко самих вар'ятів… Ми ще ніколи там не бували, але хтось нам розповідав, що краще туди не потрапляти. Хоча Мальва й дослідила, буцім наші предки прийшли колись саме звідти і заселили сміттярку, ми у це мало віримо, адже ми не схожі на вар'ятів, правда?

– Якщо там знаходиться родовий замок Шруботягів, то нічого дивного, що ваші предки прийшли саме звідти.

– Але нам це не подобається. Ще чого доброго звідти знову посунуть до нас якісь диваки. Про них розповідають, що вони жахливо відсталі, некультурні й запущені. Ні, краще триматися на відстані. Ми мусимо плекати свої традиції і наш стиль життя.

У саду аж дзвеніло від щебету птахів, і всі вони були казкових кольорів. Із гущавини листя раз по раз висувалися голівки небачених тваринок, спалахували чиїсь цікаві очі, щось там шаруділо і мотлошилося, наче б хтось підслуховував їхню розмову.

– Ви не сумуйте, – сказала Мотря, – якщо залишитесь у нас, то ми вам скрасимо очікування Мальви. З нами ви не знудитесь.

– Я в цьому й не сумніваюсь.

– Пане Бумблякевич, – звернулась Хівря, – ми тут із Мотрею засперечалися, одружений ви чи парубок?

Обидві тепер просто їли його очима, і від цих поглядів робилося ніяково. Що їм до його минулого?.. Хоча, може, вони мають до нього якийсь спеціальний інтерес? Якісь серйозні наміри? Генеральські доньки!

– Шановні панни… – почав здалеку. – Я б не хотів…

– Одружений! – скрикнула Мотря.

– Тобто, не хотів би отак ні сіло ні впало розкривати вам свою душу…

– Неодружений! – аж підстрибнула Хівря.

– Ми щойно вчора познайомилися, а ви…

– Одружений! – зойкнула Мотря.

– … вже торкаєтеся аж таких інтимних сторін мого приватного життя.

– Неодружений! – втішилася Хівря.

– Ну, коли ви наполягаєте, я відповім…

– Одружений! – закусила вуста Мотря.

– Ні, мої любі. Я парубок за переконанням.

– О-о-о-х! – пролунало радісне зітхання сестер, і на щоках Бумблякевича засвітилося аж два цілунки.

– Але чому така радість? Яке це все має значення?

– Пане Бумблякевич, – почала Хівря.

– Ні, я! Я скажу! – перебила її Мотря.

– Але я вже почала! – вперлася Хівря. – Пане Бумблякевич! Вчора на бенкеті нам відкрилася істина: одна з нас пройнялася до вас чистим і гарячим почуттям. Можливо, це кохання.

– А можна запитати, котра саме?

– О-о, то вам не однаково, котра? – наїжилася Хівря.

– Ну, ви ж самі сказали: «Одна з нас». От мені й цікаво. Це ж цілком природно.

– А от і ні. Ми думали, що ви до нас ставитеся з однаковим чуттям, а виходить, що ви вже когось собі з нас пригледіли, так? – допитувалася Мотря.

– Коли я встиг пригледіти? Якщо щиро, то я від вас обох у захваті. Ви найкращі в світі!

– Прекрасно! У такому випадку, як ви дивитесь на одруження?

Бумблякевич наморщив чоло. Сьогодні він одній уже обіцяв одруження. Що має сказати сестрам? Ха! Та вони, либонь, з нього просто лаха деруть!

– Як я дивлюсь на одруження взагалі, чи на одруження з…?

– 3…? – не зрозуміла Мотря. – З!

– З ким? – уточнила Хівря.

– От я і питаю: одруження з ким?

– Ну-у… скажемо так: із одною з нас, – відповіла Мотря.

– Ага… з одною…

– А ви б хотіли з двома?

– Я не можу збагнути: ви жартуєте чи серйозно?

– Ми зараз ведемо з вами якнайсерйознішу бесіду, – заспокоїла його Хівря. – Тому хочемо знати, як ви ставитеся до шлюбу з… з однією із нас.

– Позитивно, – врешті випалив Бумблякевич.

– Ура! – застрибали дівчата, плескаючи в долоні. – Оце ми якраз і сподівалися почути.

– Ну, і що далі?

– Нічого. Одна з нас готова вийти за вас заміж. І якщо ви не проти, то так і скажіть.

– Я вже сказав.

– Але ж не нам! А нашому татуськові!

Бумблякевич струснув з рукава неіснуючу волосинку, провів долонею по підборіддю і замислився. Усе відбувалося надто швидко. Але що на це все скаже Фрузя? Неодмінно зчинить скандал. Усім роздзвонить, що він липовий герой. Хтозна, чи після такої інформації, «одна з них» не збайдужіє до нареченого. А тоді що? Кому він тоді буде потрібний?

– Ну, пане Бумблякевич, ви щось занадто довго думаєте! – нетерпеливилася Хівря. – Одна із нас готова піти за вами у вогонь і воду, а ви…

– Ага! То ви хочете, щоб я попросив руки однієї із вас, не відаючи, котрої саме?

– Ми вважаємо, що так буде краще. Адже ви до нас ставитесь із однаковим почуттям, так? Отже, для вас це не має особливого значення, з ким саме одружуватися. А ми ще між собою не визначилися. Тому, щоб не гаяти часу, – просіть руки не конкретно, а взагалі. Поки там заручини, те, се, поки весілля, то ми цю дрібницю залагодимо.

– А що, коли ваш батько спитає, чиєї руки я прошу?

– Відкажіть так: «Прошу руки старшої доньки».

– Але ж ви близнючки!

– Так, але одна таки старша. І наш тато ніколи не зможе згадати, хто саме. А зізнатися в цьому йому буде незручно.

– То він може у вашої мами спитати!

– Може, але не спитає. Вони посварилися і не розмовляють. А ми вже постараємося, аби вони не розмовляли якнайдовше.

Бумблякевич відчув, що його приперли до стіни і відступати нікуди. Але що чинити з Фрузею?

– Кохані мої, а чи не закрадалася до ваших ясних голівок така підступна думка, що ви мене більше сприймаєте таким, яким вимріяли, аніж яким я є насправді? І коли настане той час, що одна з вас це зрозуміє, то може все обернутися трагедією.

– Тільки нас не лякайте. Ми все чудово обдумали. Одна з нас готова за вас віддатися. А друга буде вірно чекати доки перша не відчує, що з неї вже досить. І тоді настане черга другої, а перша зможе розслабитися, усе гарненько обмислити і спокійно чекати, коли ж урешті друга теж не запрагне усамітнення. І так буде безконечно. Чим не ідилія?

– Перша кляса. От тільки важко собі уявити реакцію вашого батька. Невже він задовольниться лише одним зятем?

3

І саме в цей момент вистрибнула з-за кущів задихана й зіпріла почвара, в якій ледве вдалося впізнати Транквіліона Пупса.

– Де?! Де вона?! Княгиня! Терміново! Мальва!

– Що таке, пане Пупс? Кого ви шукаєте? – спіймала його за руку Мотря.

– Княгиня… ой, дайте віддихатися… послала… жах, яка спека… мене… поки до вас дістався… до Мальви… весь мокрий… ось ця куперта [74]74
  Куперта – конверт


[Закрыть]з листом… де тут у вас ставок?..

– Ви що – хочете купатися?

– Тримайте куперту! Як зіницю ока! – вигукнув Пупс і з розгону шубовснув у ставок.

Мотря покрутила у руках конверта і, прочитавши на ньому ім'я Мальви, сказала:

– Але ви запізнилися. Мальва вже відлетіла.

Пупс труснув головою і випустив з рота струмінь води.

– Я мчав, як одноріг! Я весь у милі, мов жеребець! Я зігнав десять кіля живого смальцю! Ви кажете – відлетіла? На чому?

– На повітряній кулі.

– З ким?

– З паном магістром.

Пупс гулькнув під воду, і якийсь час на поверхню піднімалися самі лише бульбашки.

– Бідолашний Пупс! – зітхнула Хівря. – Ще такого з ним не було, аби він не зумів виконати доручення княгині.

Поет випірнув із води і сумною ходою вибрів на берег.

– Цей лист дуже важливий. Мальва мусить його дістати. Інакше на неї чигає небезпека. Родовий замок Шруботягів захопили злі сили і влаштували монастир, у якому моляться не Богові, а Сатані. Ми отримали це повідомлення достоту перед годиною. Пробували до вас додзвонитися, але ніхто не брав слухавки.

– Яка шкода! – поспівчувала Мотря. – Ми всі були в саду від самого ранку. Навіть снідали тут. Не диво, що ніхто не почув телефону. Що ж тепер чинити?

– Мотре! Я згадала, – вигукнула Хівря. – У нашого татуся є військовий корабель! Ним можна вирушити навздогін Мальві хоч зараз! Я побігла до татка!

Пупс простежив за Хіврею отупілим поглядом і скрушно похитав головою:

– Корабель! Це ви гарно придумали. Не врахована лише одна маленька деталь: я не витримую морської гойданки. Крім того, в мене панічний страх перед морем. Я можу тільки при березі. І щоб без хвиль.

– Тоді треба послати когось іншого, – сказала Мотря.

– Якщо ваша ласка, – втрутився Бумблякевич, – то я з превеликим задоволенням вирушив би в цю мандрівку.

– Пане Бумблякевич! Ви – мій рятівник! – скрикнув Пупс і кинувся з обіймами.

– Але це неможливо! – заперечила Мотря. – Якраз у той момент, коли ми збиралися… тобто коли ви збиралися… до нашого татуся…

– Я думаю, цю справу можна буде владнати після мого повернення, – тішився Бумблякевич, що йому вдалося відсунути драматичну подію. – Я готовий вирушити хоч зараз.

У цей час надійшла Хівря і повідомила, що генерал уже зробив необхідні розпорядження. Корабель попливе за годину.

– Але замість пана Пупса помандрує наш гість, – заламала руки Мотря. – Пан Пупс, виявляється, не витримує морської гойданки.

– Пане Бумблякевич! – зойкнула Хівря. – Що я чую? Ви залишаєте нас напризволяще?

– Я тільки туди і назад, – виправдовувався той. – Я не хочу втрачати такої вигідної можливости, щоб зазнайомитися із новими для мене місцинами. Подорож кораблем – це просто мрія!

– Ах, ви розбиваєте наші серця! Невже вам ніколи не набридає здійснювати геройські вчинки?

– На моєму місці це зробив би кожен, – скромно відказав Бумблякевич.

– А як же ваші серйозні наміри? – не відступалася Хівря, і Бумблякевич подумав собі, чи не вона й буде тією особою, яка ним цікавиться.

– Коли повернуся, я буду окрилений ще сильнішими почуттями, аніж зараз.

– Пане Бумблякевич! – тиснув йому руку Транквіліон. – Сховайте ці куперти, – він простягнув два пакетики завбільшки з долоню, запаяні в поліетилен. – Ось ця куперта містить лист від княгині. Коли прибудете у містечко, зверніться до бургомістра. Тут написано, аби він посприяв доручнику сього листа. Ви повинні потрапити в замок. Буцім хочете переглянути княжий архів. І ні слова про справжню причину. Коли б у вас виникли якісь труднощі, можете сміливо посилатися на княгиню. Усі витрати вона бере на себе. А ця друга куперта призначена власне Мальві і панові магістрові. Бережіть її як зіницю ока. Інакше вони можуть потрапити у страшну халепу. Я навіть радий, що це вчините ви, а не я. Я слабодух. Який з мене герой! Щасливої вам мандрівки…