Текст книги "Мальва Ланда"

Автор книги: Юрій Винничук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 30 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

МАРТИН КАРА

1

Сумерк спускався з дерев і стелився долом, поволі остуджуючи кам'яниці і бруківку. З гір долітали перші подихи вітерця, вони то шмигали у вулички, то спурхували догори і гралися флюгерами, розливаючи їхнє поскрипування над площею. Вулички вилюдніли і Бумблякевич, вийшовши з ратуші, не відразу й виловив очима якусь похмуру постать у крислатому капелюсі й довгому до п'ят плащі, що стояла до нього спиною. Вочевидь то була та сама проява, яка нещодавно душилася сміхом, вийшовши з сорок восьмого кабінету. Але зараз чоловік застиг, задерши голову і вдивляючись у шпилі замку, що стриміли понад соснами. Сірі вайлуваті оболоки валандалися понад шпилями, а шпилі росли, вростали у небо і то зникали, то випірнали з густої сизі.

Бумблякевич наблизився і сказав:

– Пробачте…

Чоловік знервовано смикнувся, мовби його заскочили за чим непотребним і гріховним, і опустив голову. На його худорлявому обличчі з маленькими чорними вусиками полохко світили великі очі. Куди й подівся похмурий вигляд.

– Чи не могли б ви мені…

– Звичайно, міг би.

– Я шукаю корчму, в якій можна було б заночувати.

– Ви майже біля неї. Бачите гусака на шильді? Вона так і зветься – «Під золотим гусаком». Хоча, як на мене, то це хутше «іржавий гусак».

– Дуже вам вдячний.

– До ваших послуг. Здалека до нас?

– М-м, – зам'явся Бумблякевич, вибираючи між сміттяркою, Морем Борщів та Львовом, і таки вибрав останнє.

– З самого Львова!

– Ти ба!

– Так. Хочу потрапити до замку. Кажуть, там цікавий архів.

– Невже й до Львова докотилося про наш замок?

– Маю укласти генеалогічне дерево наших королівських родів. А в замку знаходяться всі необхідні матеріали.

Чоловік якось дивно оглянув Бумблякевича, мовби той торочив несосвітенні речі, а по хвилі запитав:

– І ви збираєтеся спинитися в цій корчмі?

– Лише на ніч. Добираючись сюди, я потрапив у кораблетрощу…

– Як? Як ви сказали? – засвітив зуби в усмішці чоловік.

– В кораблетрощу?

Бумблякевич збагнув, що ляпнув щось не те, але відступати було нікуди.

– Ну… корабель наш розбився на морі… Я щойно звідти…

– З моря? – уже просто вирячив очі чоловік. – Про яке море ви говорите? Де в Галичині море? Певно хтіли-сьте сказати, що пливли через Дністер? Це буває. Той паром уже двічі перевертався. Ну-ну, і що далі?

– Всі мої речі й гроші пропали.

– Так я й підозрював. Коли чоловік падає в річку, то має дуже простий вибір: рятувати або речі, або себе. І тепер ви сподіваєтесь заночувати у Маєра за «Бог вам заплатить»?

– У мене в кишенях порожньо. Але я назву йому одне ім'я.

– Одне ім'я? – чоловік уже виразно кпив і це справляло йому втіху. – Одне ім'я! Чому не два? Або три? Або десять?

Бумблякевича це роздратувало:

– Ви глузуєте з мене?

– Ніскільки. Просто я знаю Маєра. За зламаного шеляга ладен людину в цюпу запроторити. А ви кажете – ім'я! Та хоч би ви послалися на самого найяснішого цісаря Франца-Йосифа, то і тоді не дістали б навіть пінки на пиві.

– Добре, може, посилання на цісаря й не дасть нічого. Але ім'я княгині фон Шруботяг мусить справити враження.

Чоловік пирснув сміхом, та так, що аж захлиснувся і мусив відкашлюватися, продовжуючи спазматично заходитися од наглих веселощів.

Цього для Бумблякевича було вже забагато, і він, повернувшись на каблуку, рішуче подався до корчми.

У просторій залі над столами, що мало не вгиналися від кухлів і п'ястуків, лунав густий гомін щонайменше на трьох мовах: українською, польською і німецькою. Поміж столами снували дві дівчини з кухлями, у широких квітчастих спідницях та шнурованих блюзках.

– Слухаю пана.

Десь ізбоку вигулькнула кругла фігура чи то адміністратора, чи то шинкаря.

– Це ви будете пан Маєр?

– Слухаю пана.

– Я прибув зі Львова. Вас попереджали?

– Ніхто мене не попереджав. Але слухаю пана.

– Всі витрати погоджено…

– Ага, ага… Нічого я такого не чув.

– Я збираюся відвідати замок. Завтра. А нині мені треба переночувати. Пані княгиня фон Шруботяг казала, що дасть вам знати.

– А-а, пані княгиня? – перепитав Маєр, і в очах його блиснуло щось глузливе.

– Так, – втішився Бумблякевич, – ви її знаєте, правда?

– Аякже, аякже, хто би не знав пані княгині фон Шруботяг? Але тоді вам не сюди.

– А куди?

– Не сюди. Зараз поясню.

Бумблякевич помітив, що до їхньої розмови з цікавістю прислухаються присутні. Гомін втих і навіть сам Маєр що слово став обмінюватися з ними поглядами так, наче б потребував підтримки. Та коли діло дійшло до княгині, у кожного на обличчі об'явилася вичікувальна посмішка…

– Підете вгору по вулиці, – пояснював він, а посмішки поступово росли та росли, – а коли вулиця поверне наліво, то й ви повернете. А там ще метрів двадцять – і зелений брама. Запам'ятаєте? – В залі уже лунав одвертий сміх. – Зелений брама з вирізаним серцем. От туди й постукаєте.

Бумблякевич ґречно подякував, потиснув пухку долоню пана Маєра і вийшов з корчми, відчуваючи, як від голосного реготу за спиною червоніють у нього щоки і пітніє чоло.

– Ну що? – спитав чоловік, що, як виявилося, терпляче очікував його на вулиці.

Бумблякевич переповів свою розмову, і чоловік знову почав мало не гикати зо сміху.

– Чого це ви? – не знав, чи злитися, чи й собі сміятися.

– А знаєте, куди вас послав той вошобийця?

– Куди ж?

– Та не куди ж, як до божевільні. Не скурвий син, га?

– Тьху!

– Але ж ви – як по правді – саме на такого виглядаєте, що звідти втік. Спочатку мололи мені про море й кораблетрощу, а під кінець спімнули княгиню, котра ще років тому зо двадцять як загинула.

– А син її?

– Та ж із сином загинула. Карета зірвалася в урвище. Звідтоді в їхньому замку замешкали привиди.

– Привиди? Але ж мені було сказано, що там тепер монастир.

– Монастир привидів. Щоночі там запалюється світло і служиться меса. Лунають музика і спів. Ніхто туди не важиться йти. Через те ваш намір, власне, й скидається на намір божевільного.

Бумблякевич відчув, як земля розходиться йому під ногами. Куди він потрапив?

О Мальво Ландо, Мальво Ландо! Куди ще мене заведе твій слід?

– Ну, що ж, не пропадати вам, – сказав чоловік. – Все одно зараз кінців не знайдете. Ходімо краще до мене, переночуєте, а там буде видно.

– Справді? – втішився. – То ви мене за божевільного не маєте?

– Ні. Бо я сам божевільний, – і розсміявся. – Я поет. Мартин Кара. Гарно? Це моє псевдо. Крім того, я є видавцем газети «Вічевий Дзвін». Там, опріч всякої всячини, є і мої вірші. Їх, щоправда, ніхто не читає, але це мене мало обходить. Я пишу для майбутніх поколінь. Зате саму газету, як не дивно, розкуповують. Лають, але купують. Я там декому перцю в дупу сиплю. Підозрюю, що вони її здебільша й розкуповують. Щоб у народ не йшла.

– А що ж народ? Ваш «Дзвін» його спонукає до дії?

– Народ спить. Нікому нема діла ані до ближнього, ані до проблем нашого міста. Кожен живе сам у собі. А влада цим користає.

Вони спинилися біля хатини, що одним боком вгрузла в землю і заросла густою бузиною, її сумний вигляд був би ще сумнішим, якби не померки.

– У вас був землетрус? – поцікавився Бумблякевич.

– Чому – був? – засміявся Мартин. – Тут мешкає землетрус. І це – я. Я стрясаю всеньке місто.

Штовхнув розхитані, зі щілинами, двері, і обоє опинилися в клубах пари. Бумблякевич сміливо ступив крок уперед, але враз аж підскочив, бо з-під ноги раптом пролунав такий вереск, що мурашки по спині побігли.

– Цить, капосне! – гримнув Мартин.

Тепер, коли очі вже звиклися, Бумблякевич побачив, що вони опинилися водночас і в кухні, і в покої, бо тут були й піч, і ліжка, і корито з білизною, і безліч баняків. У кутку біля печі поралася молода жінка в засмальцьованій сукні, дешеві панчохи посповзали з ніг, оголюючи білі жилаві литки. Однією рукою щось бовтала в банячку, а другою притримувала халат на грудях, що при кожному русі розхилявся. Поява незнайомця викликала у неї роздратування, якого вона не приховувала.

На підлозі вовтузилося щонайменше восьмеро напівголих, замурзаних до безнадії дітлахів, на одного з яких і наступив наш герой. Посеред хати на дубовому столі красувалася домовина, пофарбована у якийсь дивацький колір, а вздовж бережка бігли ще й візеруночки. У домовині, склавши на грудях воскові долоні, застигла покійниця. Під столом лежало віко, а в ньому сиділо троє дітей і вдавало, що пливуть по морю. Бумблякевич перехрестився.

– Не було чорної фарби, – пояснив господар, – то я на помаранчево й пофарбував. Так навіть веселіше… Ну, можете визутися. Нате вам капці, бо мешти ваші геть заталяпані. Ану, моя кізочко, – звернувся до жінки, – візьми оці шкарбуни та випуцуй… [81]81
  Пуцувати – чистити


[Закрыть]

– Ой, що ви! – знітився Бумблякевич, перевзуваючись.

– Не мала я роботи, – буркнула господиня.

– Добрий вечір, – сказав Бумблякевич, нагадавши, що забув привітатися.

– Ти мені тут не патякай багато, – підвищив голос Мартин. – Сказав – вичисти, значить – вичисти. Давай їсти.

– Де будеш їв? Місце звільни.

– О, це інша розмова. Ану, е-е… як вас… Що? Бумблякевич?.. Беріться, пане Бумблякевич, за той край, а я за цей, та пересунемо оцю домовину набік.

– Ви… тут… збираєтеся вечеряти? – отетеріло показав на стіл з покійницею.

– А що такого? Все одно іншого столу нема. Чого тут комизитись?

Бумблякевич послухався, труну було відсунуто, і таким чином звільнилася половина столу. Жінка застелила пожмаканий обрус, який ще пам'ятав, мабуть, ліпші часи, і поставила макітру з варениками, а поруч дві кварти кислого молока.

Що-що, а вареники Бумблякевич ладен був уплітати й на цвинтарі. Двічі його не довелося просити і, захопившись цим заняттям, не відразу і второпав, яка чудасія починає творитися. Раптом відчув, як котрийсь обурений до глибини начинки вареник стає упоперек горла, а ті, що їх раніше відправив до шлунка, наче зачали радитися, чи не повернутися їм назад, бо пролунало загрозливе бурчання, і всі вони враз ожили.

Завмер і дивився, як з домовини звісилася кістлява рука і, попоравшись у макітрі, потягла за вуха кілька нещасних вареників.

Бумблякевич спробував щось сказати, натомість видобулося якесь чудне квакання – вареники рішуче вертали назад. Мусив залити їх кисляком, а потім заковтнути повітря.

– Що з вами? – щиро здивувався Мартин. – Тю-у, а ще до зачарованого замку зібрався!

З домовини знову звісилася рука.

– Дай бабусі виделку! – гукнув господар. – А ви їжте, не бійтеся – це не покійниця. Це наша бабуся. У нас просто ліжок катма, дітлахів наплодилося, як курчат. От вони в домовині й дрімають.

– А… а чого вона на столі?

– Щоб діти не заважали. То ж такі бузувіри! А труну я сам витесав. Років п'ять тому, коли бабуся зібралися вмирати. Та потім вони чогось передумали. Твердий горішок.

Бабусина рука з виделкою снувала туди й сюди, а Бумблякевич мимохідь снував за нею поглядом, доки Мартин не труснув за плече.

– Агов! Кажу ж вам – це найживіша бабуся з усіх бабусь, яких вам будь-коли доводилось бачити.

По вечері Мартин сказав:

– Ну що, тепер гайда до мого кабінету. – І, помітивши здивований погляд, продекламував: – Ніколи не буде поетом!!! той, в кого нема кабінету!!!

Кабінет містився на піддашші. Тут біля невеличкого круглого віконця стояв широкий стіл, геть завалений паперами. Поруч два крісла і шафа з книжками. Під протилежною стіною лежав застелений рядном сінник з подушкою.

– Акиш! – гукнув поет, і з купи паперів, мов ошпарений, чкурнув кіт.

– От сідайте коло столу і спробуйте моєї наливочки.

Бумблякевич відсьорбнув вишнівки і тільки тепер усвідомив, що в хаті нема електрики. І внизу, і тут, нагорі, блимали гасові лямпи. Незвичайна вірність старосвітським звичаям в одежі і побуті викликали подив.

– Чому ви сказали, що ніхто не важиться відвідати замок?

– Ну, по-перше, такої потреби – відвідувати його – взагалі не виникає. Кому хочеться пертися на таку високу гору бозна-якими нетрями, дертися кущами терену, ризикуючи зламати собі карк? І головне – задля чого? Щоб нічого не побачити? Адже духи невидимі. Старий запущений замок, пліснява, мох, павутина, кажани, миші, ящірки, гадюки… Бр-р-р! як на мене, ваш намір просто безглуздий… А так між нами, то хто вас вирядив на цю, скажемо так, експедицію.

– Княгиня фон Шруботяг.

– Що? Ви жартуєте? Адже я вам казав, що вона з сином загинула ще двадцять літ тому.

– Можливо. Одначе я її бачив не далі як позавчора. І її сина теж. Може, ми розмовляємо просто про різних людей?

– Але це виключено. На них обірвався рід Шруботягів. То мусили бути хіба якісь пройдисвіти.

– Дивно.

– Та, зрештою, ось, погляньте. В мене є календар з їхнім некрологом. Тут є їхні світлини.

Бумблякевич побачив книжку з написом «Календар галицький на рік 1893» – і відчув, як усе у нього всередині обвалюється, кришиться, осипається, і ось він уже сидів порожній, мов діжка. «Гу-у-у-у!», – загуло в діжці й потахло…

Коли ж глянув на портрети матері й сина, ледве стримався, щоб не скрикнути – пізнав їх. То були княгиня і син. Вчора з ними розмовляв. А 1893-го вони вже були мертві. Може, він розмовляв з їхніми духами? З духами, що мешкають на сміттярці… Цілком можливо. Але… Загинули вони, як казав Мартин, двадцять років тому… Як же це?

– Мартине, ви пробачте моє дурне запитання… Який нині рік?

Мартин подивився на Бумблякевича, як дивляться на дідуся, який позбувся розуму, але було в цьому погляді і співчуття.

– В порядку… можете зі мною не кремпуватися [82]82
  Кремпуватися – почувати себе скованим


[Закрыть]. Видно, пережили-сьте якийсь струс. Щодо року, то нині маємо 1913.

Якби небо розкололося і явилися херувими, щоб звістувати Суд Божий, то й тоді Бумблякевич не відчув би того страху і розпачу, що зараз. Не було чого сіпатися, кричати «ні, це неможливо», бігати по хаті, вишукуючи нових доказів. Тепер просто усе стало на свої місця. Ось чому не бачив жодних ознак ХХ-го століття у цьому містечкові, відразу сприйняв його як законсервований музей просто неба.

Почав гарячково пригадувати, що чинили герої книг, котрі потрапляли в подібну ситуацію. Отже, бачив декілька пояснень.

Перше. Внаслідок катастрофи якимось чином опинився в минулому.

Друге. Опинився не в минулому, а в зовсім іншому вимірі, час якого відстає на сімдесят з гаком літ.

Третє. З часом і паралельними світами поки що все в порядку. Але це містечко живе іншим часом. Чи таке можливе? Чому ні? Адже воно ізольоване… Отже, нині, як і всюди, 1993-й рік, а тут – 1913-й. Зрештою, в мусульман так само далеко не 1993-й.

Згадай, що казала Мотря? Так і казала, що містечко це населяють вар'яти. Що б там не було, а розгадка буде критися в замку. Там же знайде і Мальву. Мальва вчинила розумніше – перелетіла на повітряній кулі. Тепер сидить собі і спокійно вивчає манускрипти. А йому доведеться плуганитися пішки через хтозна-які хащі.

– То ви кажете, в замку зараз самі привиди?

– Так говорять.

– Тобто ви нікого не бачили?

– Ні.

– А чи знайоме вам таке ім'я: Мальва Ланда?

Побачив, як той здригнувся, як спробував гарячково підшукати відповідь. А, може, це тільки здалося? «Я став таким підозріливим», – подумав Бумблякевич.

– Мальва Ланда?.. Щось подібне… здається, якийсь острів…

– Ні, це ім'я.

– Ім'я… Не чув. А хто вона?

– Одна знайома. Повинна бути в тім замку.

– З привидами?

– Чому б нам разом не податися туди? Напишете репортаж для своєї газети.

– Я маю зовсім інші проблеми. Не люблю пхати свого носа в…

– Але ж пхаєте!

– То інша справа – фінансові надуживання, махлювання… А тут… І невідомо, що на прибульця там чекає. Може, це щось страшне і гидке…

Мартин налив і жадібно випив.

– У мене в глухому селі живе старенька мама. Я не бачив її понад десять літ. Я можу поїхати і провідати її… Але цього не роблю. Чому? Бо ану ж я приїду – а вона вже померла! Я не винесу цього… І не їду. Мені набагато легше думати, що вона жива, тоді спогади про дитячі літа не ятрять душу… Мені так солодко згадувати її…

– Ви хочете сказати, що були в тім замку в дитинстві? Ще коли там була княгиня? Так?

– Нічого я не хочу сказати… – сховав очі Мартин.

– Тепер я знаю – ви були там в дитинстві. У вас приємні спогади. Вас вгощали цукерками, ви гойдалися на каруселі… Правда? А тепер не хочете цих споминів руйнувати?

Мартин мовчав. Бумблякевичу стало ще сумніше. Був сам один і не знав, з чого почати.

– Знаєте що, – озвався Мартин. – Зараз вам щось покажу. Тільки не тут. На даху.

2

Ніч ясна і тепла, і небо засіяне зорями.

– Слухайте, – каже Мартин, і ти слухняно припадаєш вухом до оксамитового живота ночі.

Дивна Божня музика лине у завмерлому просторі. Довкола ніде ані шелесне. Тільки ти і ця музика.

– Подивіться туди, – торкає тебе рукою Мартин і наче будить зі сну…

Вікна замку яскраво освітлені, тонкостанні тіні танцюючих пар проносяться під мельодію вальсу, музика обволікує і заворожує. Відчуваєш, як тіло твоє наливається цією мельодією, і десь усередині теж починає струміти вальс, і закохані пари танцюють довкола серця…

– Дивіться, дивіться, – шепоче Мартин.

І бачиш, що всі дахи ожили… всюди, де око сягне, сидять люди, сидять цілими родинами… Наче заворожені, ловлять п'янкі звуки, а дехто з молодших беруться за руки і гойдаються в такт і, здається, увесь нічний простір вигойдується в вальсі… Крізь зашторені вікна замку бачиш стрункі тіні кавалерів і тендітні фігури панночок… Може, десь там і Мальва Ланда?.. Вони кружляють, кружляють і заворожують очі своїм кружлянням.

3

– Оце і є вам таємниця замку Медовар, – сказав господар, коли вони знову опинилися в його кабінеті.

– Не розумію…

– Усе містечко тільки й живе оцією музикою. Усе наше існування зводиться до того, що матимемо однієї ночі змогу вилізти на дах і відпружитися. Хто годину послухає, хто дві, а хто і всю ніч не годен відірватися… Який же сенс розкривати, яка ще таємниця криється за цими нічними гуляннями? А раптом, розкривши таємницю, ми все це знищимо?

– Але в мене нема шляху назад, – сказав Бумблякевич. – Чи будете ви мене мати за божевільного, чи ні, але якщо я не дістануся до замку, то… не зможу повернутися назад, туди, звідки прийшов… Чи чули-сьте щось про Море Борщів?

– О, так… В дитинстві… якісь легенди… На жаль, не записав їх.

– А щоб десь поблизу було якесь море – не чули?

– У нас нічого подібного нема. Я ж кажу – самі легенди.

– Скажіть мені, чи їздили ви до Львова або до Станіслава?

– Ні, ніколи. Взагалі з міста не виїжджав. Та, зрештою, ніхто цього теж не чинив.

– Ага, то виходить, що ви живете в повній ізоляції? – втішився Бумблякевич, що знайшов підтвердження своїй третій версії.

– Ну, не зовсім у повній… Якісь відомості дістаємо. Пан бургомістр часто їздить до Львова. Привозить свіжі часописи.

– А опріч пана бургомістра більше нікому не дозволяється?

– Ну, не так щоб не дозволялося… Знаєте, якось ніколи над цим не задумувався. Живемо в такій безнадійній глушині, що аби вирушити кудись в дорогу, треба тричі подумати, чи варто це робити. Довкола таке страшне бездоріжжя, що інакше як піхотою нічого й надіятися кудись вибратися. Довкола самі ліси, яруги і болота.

– Як же бургомістр добирається до Львова?

– А він має свій одноособовий аероплян.

– Чи до замку теж нема доріг?

– Тепер нема, позаростали. Там були піщані кар'єри, люди брали пісок доти, доки після кількох обвалів геть усе не засипало. Ви собі навіть не уявляєте, що там твориться. Там нині сарна не пройде, не те що людина.

– Боже мій… У яку халепу я втрапив. Але я купив сьогодні карту вашого містечка. Там і замок намальовано.

Бумблякевич вийняв карту і розстелив на столі. Мартин тільки кинув оком і розсміявся:

– Шкода, але за цією картою ви нікуди не втрафите.

– Але ж карти існують для того, аби, керуючись ними, куди-небудь таки втрафити.

– Це не стосується цієї карти. Вона неправдива.

– Та хтось же її уклав?

– То й що з того? Хтось уклав карту, яку витворила його уява, але ця карта не приведе нікуди. Це не карта, а сувенір. На пам'ять про наше чудове містечко. Куди б ви, покладаючись на неї не рушили, тільки дармо стратите час, а повернетеся на те саме місце. То така забава.

Невже княгиня і Пупс цього всього не знали, виряджаючи його сюди? Та ще й не самого, а з Фрузею. Згадка про Фрузю навіяла солодкі обійми і любощі, але хутко за ними і ті жахи, які пережив на кораблі…

– Чи не знаєте, хто б мені міг допомогти?

– Може, бургомістр. У нього є докладні мапи. Тільки я не чув, аби він комусь їх показував. Можливо, якась гірська стежечка й веде до замку. Це колись було оборонне укріплення і навмисне так побудоване, щоб ніхто не добрався.

– Як же сталося так, що по смерті княгині і її сина замок занепав?

– Там почало страшити. Вся челядь, яка була, покинула замок. А недавно в замку запанували якісь духи. Вони заселили всі покої, мов келії, і стали правити службу. Але кому – Богові чи Дияволові – невідомо… Ніколи на жодній із замкових веж не з'явилося зображення хреста… Ну, а згодом почалися оці нічні гуляння. Вони відбуваються не кожної ночі. Часом раз на тиждень, часом раз на два тижні. Як коли. Але всі ми їх з нетерпінням чекаємо… Більше ж ніяких розваг у цьому зачуханому містечку не передбачається… Отак і живем.

– Ви ж самі кажете, що не знаєте, кому там служба правиться. А раптом – Дияволові? Тоді й ця музика диявольська?

– Все може бути. Тільки нікого це не цікавить. Аби-но лиш вона була… Оскільки живі покинули замок, то поселилися в ньому мертві. Це музика мерців. Хоча… звучить вона так, як не часто звучить музика живих…

Вона й сюди у розчинену кватирку проникала, ця чарівлива музика. І раптом – о Господи! – Бумблякевич пізнав, пізнав мельодію… ну так, це вона – пісня русалки з Моря Борщів… Як же разюче подібне їхнє звучання! Музика тепер промовляла особисто до самого Бумблякевича, лізла йому в душу і кликала за собою. Та ні, не кликала, хапала за руку й тягла силоміць, через яруги, через нетрі, через скелі…

– Коли потрапите до бургомістра, – сказав Мартин, – можете покликатися на львівську газету. Зараз я вам покажу… Ага, ось «Діло». «В околиці містечка С. є замок, від давнього часу покинутий його мешканцями, через що перебуває в занедбанім стані. Мешканці остерігаються наближатися до заклятого замку, вважаючи його опанованим духами. І справді, вдень деколи чути, як там правиться служба, а вночі відбуваються гуляння. Все це можна було б піддати сумніву, якби робітник редакції, перебуваючи на вакаціях, не зважився на свою руч проникнути до замку. По упливі кількох днів ми дістали від нього через пана бургомістра реляцію, що він дістався щасливо до С. Але звідтоді нема жодної звістки. Пан бургомістр повідомив, що наш сотрудник отримав детальну мапу і вирушив до замку, але потім, на жаль, сліди по нім загубилися.

Редакція в узгодженні з географічним виділом Наукового Товариства імени Тараса Шевченка закликає охочих за винагороду відвідати замок і розкрити його тайну. Особі, котра підійметься цього шляхотного чину, належатиме винагорода в обсягу 4000 корон».

– Коли це було надруковане?

– 4 вересня 1912 р. Можете сказати, що вас послала редакція. Розумієте? Не дай Боже, аби ви верзли ті нісенітниці, що мені – про Шруботягів, про якісь генеалогічні папери в замку і таке інше. Вас цікавить одне – таємниця духів. Мусите все в своїй голові так розпарцелювати [83]83
  Парцелювати – розподіляти


[Закрыть], аби не викликати жодних підозр у пана бургомістра. Мусите йому сподобатись.

– Я маю рекомендаційного листа до нього.

– Від кого?

– Від княгині фон Шруботяг.

– О, Господи! Забудьте! Забудьте! Бургомістр із дня на день повернеться зі Львова. Завтра рано підіть до Маєра на пиво. І чекайте, коли прийде туди хтось із ратуші. У них і з'ясуєте всю справу. Вас мусять взяти на утримання. Так є погоджено зі Львовом. А як воно насправді, ніхто знати не буде. Бургомістр до Львова раніше, як за пару тижнів, вже не полетить і, заки вияснить, що ви за птиця, то вже будете в замку.

Бумблякевич згадав про свого попередника і спитав:

– А чи ви бачили того працівника редакції?

І вже наперед знав, що Мартин відповість.

– Ні, не бачив. Він, певно, відразу з бургомістром сконтактувався.

Тепер картина потроху почала йому прояснюватися. Отже, містечко свято вірило, що живе воно в 1913-му році, тоді як світ уже завершував двадцяте сторіччя. Але пан бургомістр, мабуть, у курсі всіх справ. Він собі літає, привозить їм старі газети. Десь із кимось домовився, що йому передруковують, бо ж папір цілком свіжий…

Але, якщо так, то бургомістр ніколи в житті не повірить його байці… Він бо ж знає, який нині час надворі…

Воістину – можна голову зламати, так усе заплутано… Але іншого виходу й справді нема. Бургомістр буде змушений вислухати його історію і або підтримати гру й посприяти в мандрівці до замку, або видати себе і поговорити без викрутасів.

Одне лише якось не лягало в цю вибудувану колію – портрети графині та її сина в календарі 1893 року. Адже це ті самі особи, яких він зустрів на сміттярці… А якщо ні, то як пояснити таку разючу схожість?