Текст книги "Мальва Ланда"

Автор книги: Юрій Винничук

ПРИВИД. ХВИЛЕВА КЛЯМРА

1

Прокинувся в сутінках, тоненькі повісма світла соталися крізь штори, купаючи в собі міріади порошинок, і вістили ранок.

З подивом зустрів гарячу воду в лазничці й, не чекаючи, доки набереться повна ванна, підставив своє тіло під зливу води. Повернувшись назад до покою, накинув халата, якого наготувала йому Фрузя, і раптом подумав: що там, за шторами? Якщо є штори, мусить бути й вікно. Куди виходить воно? Хіба на сміттярські гори…

Рвучко шарпнув за шнур. Шурхотлива тканина розійшлась, і побачив високе вікно, а за ним рівну, вимощену мармуровими плитами терасу, оточену невисокою балюстрадою з фігурними кам'яними вазами. З кожної вази стирчав кущик мирту.

Йому чомусь страшенно забаглося прогулятися тією терасою. От він уже підбіг до балюстради й вихилився над урвищем, котре стрімко збігало донизу, в глуху і темну просторінь сміття. Внизу виднівся парк із посипаними гравієм доріжками, а довкіл розливався щебет пташок. Під самим муром радісно дзвенів ручай.

У Бумблякевича запаморочилося в голові, й він уже було намірився вертати назад до кімнати, коли до його вух долинув тихий спів.

Неподалік побачив дівчинку в білій льолі, що, здавалось, була виткана з павутиння. Дівчинка стрибала на одній нозі по плитах і мугикала щось сумне і невиразне. При кожному стрибку льоля радісно злітала вгору, і очам являлись два пухкенькі й гладенькі стегенця. Біленьке волосся, недбало розсипане за спиною, теж щоразу злітало вгору, й видіння це заполонило увагу Бумблякевича.

Не знати, скільки б ще стовбичив отак, коли б дівчинка не дострибала до нього і не спинилася. Лише тепер вона побачила незнайомця і, схиливши набік голівку, без жодного зашаріння стала роздивлятися. Легенький вітерець липнув льолею до тіла, і прозорість її дозволяла вистежити усі закамарки й обриси.

– Ти тут живеш? – спитав урешті.

– Ага. А ти?

– Я ні. Я тут від учора.

– Так я і думала.

– Чому?

– Бо якби ти тут жив, то не питав би мене, чи я тут живу. Мене тут усі знають.

– А ти чия?

– Нічия.

– Такого не може бути. Може, ти онучка княгині?

– Ні-а.

– Але ж у тебе мусять бути батьки.

– Не мусять.

– То ти сирота?

– Ні-а.

Бумблякевичу така розмова врешті набридла, й він махнув рукою:

– Гаразд, не хочеш казати, то я піду.

– Я привид.

– Привид? Який іще привид, коли я тебе бачу так само добре, як і живу людину?

– Але я нежива. Я померла уже давненько. Тепер мешкаю собі тут.

– Нічого не розумію, – сказав Бумблякевич і, підійшовши ближче, погладив дівчинку по голівці. – Я ж чую – ти жива.

– Погладь мене ще.

Рука його ковзнула волоссям, опала на рамено і торкнулася маленьких персів. То було живе тіло, а не видиво. І перса були теплі, і пиптики відразу набрякли й настовбурчилися.

– Ти мене дуриш. Ніякий ти не привид. Ти всюди жива.

– А от і не жива. Погладь мене ще.

Рука його опустилася до її твердого животика, і крізь тканину пальці відчули дрібні кучерики. Дівчинка піднесла льолю, й тепер його пальці пестили густу куделю, якої в дійсності такі дівчатка ще не мають, пальці заплутувалися там, мов птахи в сітях, пірнали в глибінь, і ось уже середній палець почала обпікати живлюща слина, а під пучкою забубнявіла жага.

– Ти жива, – сказав Бумблякевич, – і піпа [72]72
  Піпа – жіночий статевий орган


[Закрыть]твоя жива. У мене вже вся долоня липка, мовби скупана в сиропі.

– Але я мертва. І всі це знають, крім тебе. Тому ніхто мене не торкається. А мені так хочеться, щоб хтось мене погладив. Хоч би тільки по голівці.

Середній палець ковзнув далі й проник у палахкочучий жар – все там скипало і пульсувало, гнало соки й меди, скапувало пальцями й обварювало долоню.

– Ти мене підманула, – зітхнув. – Я думав, що ти й справді привид. А ти звичайна собі дівчинка. І піпа в тебе звичайна.

– Неправда. Просто ти надто розбещений, і тебе вже нічим не здивуєш. А піпа моя мертва. І це трупні соки течуть твоїми пальцями. Глянь на свою долоню.

Висмикнув руку й вжахнувся – долоня була покрита якимось ядучо-зеленим слизом, мовби хтось розчавив жовч. Слиз, стікаючи, витягувався у довгі липкі шмарклі й спадав до землі. Дівчинка сміялася.

Глянув на неї й не побачив обличчя. Натомість білий скуйовджений папір в обрамленні волосся, білий пожмаканий клапоть паперу, на якому видруковано щось гидке і безглузде. Вицвіла, зотліла льоля тепер була брудна й дірява. Крізь дірки виднілися жовті кості, ледь-ледь обтягнуті шкірою. Стегнами стікав зелений слиз. Ноги мала порепані й у виразках.

– Ну, як? Тепер переконався? – прошурхотів жмут паперу.

Бумблякевич позадкував до свого вікна.

Дівчинка повернулася спиною і застрибала далі, знову набравши того ж звабливого вигляду, що й перед хвилею. Тільки пісенька її тепер бриніла веселіш. Біленька льоля злітала вгору, щоразу оголюючи кругленький задочок. Бумблякевич ледве встиг опинитися в своєму покої, як пролунав легенький стукіт у двері і з'явилася панна Фрузя з тацею.

– Як спалося? Я вже двічі підкрадалася до дверей, прислухаючись, чи ти вже встав і чула тільки саме хропіння. Білий день надворі.

– Треба було мене розбудити.

– Та де б я посміла? На сніданок маєш чай, булочки з родзинками, маківник, сік манго, полуниці зі сметаною і пляшечку легенького вина.

– Посидь біля мене, – попрохав Бумблякевич, вмощуючись коло столу.

Фрузя слухняно сіла, дбайливо розправивши складки широкої сукні і, підперши щоку рукою, замрійно втупила очі в коханого.

Коли Бумблякевич потягся до тарілки, раптом усвідомив, що не встиг вимити рук. На правій долоні й досі зоставалися сліди зеленавого слизу.

– Що це? – насторожилася Фрузя.

Замість відповіді він вискочив до лазнички й гарячково почав мити руки. На щастя, під гарячою водою слиз розчинився і зник.

– Ти мені не сказав, що це в тебе було на руці.

– Я не знаю, що це… Хто ця дівчинка за вікном?

– Я не бачу там жодної дівчинки.

– Але вона була там хвилину тому.

– То й що?

– Цікаво, що вона за одна.

– Дівчинка в білій льолі? І стрибає на одній нозі?

– Так.

– Це привид. Буває, що він комусь ввижається. То ти її бачив?

– Я навіть розмовляв з нею.

– Ти розмовляв із нею? – витріщала очі Фрузя.

– А що тут такого?

– Шкода, що я тебе не попередила. Ця дівчинка дуже небезпечна.

– Чим?

– Вона колись ще за життя отак стрибала, стрибала і зірвалася в урвище. А тепер намагається знайти якогось йолопа, щоб і його туди заманити. Тобі не пропонувала пострибати з нею.

– Ні.

– Дивно. Вона всім це пропонує.

– І що – вже хтось зірвався в урвище?

– Бувало й таке… Але що вона тебе просила?

Бумблякевич завагався, чи говорити все про свою пригоду? Вирішив, що скаже дещицю правди.

– Попросила, щоб я її погладив. Ну, я й погладив її по волоссю.

– А потім? – насторожилася Фрузя.

– Чого ти так виструнчилася, мовби це мало бути не знати що? Погладив її по волоссю, а коли ковзнув рукою по щоці, вона випустила з рота якийсь липкий зелений слиз. От і все. Я тоді вернувся сюди. А вона пострибала. Цікаво тільки, що виглядала вона спочатку цілком нормально, а коли я її торкнувся, перетворилася на потвору.

– Ну от бачиш? Який ти необережний! Хіба можна ризикувати? Ти ще дуже легко відбувся. Раджу тобі більше ніколи не виходити на цю терасу.

– Навіщо ж вона, ця тераса, коли гуляти там не можна?

– На цій терасі завше відбуваються якісь дива. Ця сама дівчинка деколи ввижається дорослою дівчиною. Стане, було, на самій балюстраді й дивиться вниз, мовби збирається стрибнути. А вітер розвіває її льолю й показує таке вабливе тіло, що не можна втриматися, щоб не підійти й не заговорити з нею. І тоді вона докладає всіх зусиль, щоб намовити офіру разом з нею стрибнути в урвище.

– І то ж треба було мене поселити саме в цьому покої, – незадоволено буркнув Бумблякевич.

– Не гнівайся. Привид нічого тобі не вдіє, коли ти не відчинятимеш вікна. А покій цей – тимчасово. За кілька днів зможеш переселитися на ліве палацове крило. Там будеш мати окремий кабінет, досить лише зателефонувати бібліотекареві, і той негайно надішле тобі потрібні книги.

– Оце мене цілком задовольняє.

– Що ти збираєшся нині робити?

– Піду до книгозбірні.

– Не забувай, що ввечері бенкет. По обіді я принесу твій костюм.

– Який костюм?

– Костюм покійного князя. Мусиш мати пристойний вигляд.

– Може, я повинен взагалі заступити покійного князя? – засміявся Бумблякевич.

Фрузі такий жарт не сподобався, й вона насупилася.

– Всі ви такі. Тільки й дивитесь, як бідну дівчину збаламутити, а тоді вженитися на багатій.

– Перепрошую! – помахав пальцем Бумблякевич. – Не я тебе збаламутив, а клак. Це в нього я тебе відбив, навернувши до природнього спілкування.

– Так я і знала! – заломила руки Фрузя. – Тепер ти все зіпхнув на нещасного клака. А він же так вірив мені! А я його – в каналізацію!

– Скажу тобі, що ти ще вчинила милосердно, бо самка комахи-богомола робить куди жахливішу справу: після статевого акту пожирає самця.

– Ти неможливий! – зірвалася з місця Фрузя, але за мить уже припадала до Бумблякевичевих грудей і благала: – Ну, скажи! Скажи, що ти мене любиш! Скажи!

Бумблякевич витер масні губи серветкою, ковтнув вина, облизався і сказав:

– Люблю. До того ж – палко. Ага, якщо ми вже згадали про князя, то цікаво мені знати, що то за жахлива смерть, якою він загинув?

– Його убили поліетиленові мішечки.

– Ті самі, що накинувшись на людину, обліплюють зі всіх боків і висмоктують?

– Так.

– Чому ж він не скористався антеною, яка їх приманює і плавить ультразвуком? Він пішов на лови сам?

– Покійний князь полюбляв блукати сміттяркою в товаристві Транквіліона Пупса. З Транквіліона ловець нікудишній, але він носив за князем різне причандалля. Зокрема й антену. І ось коли ті здичавілі мішечки накинулися на князя, Транквіліон встромив антену у сміття, де, як тобі, напевно, відомо, струменить електрика. Але антена не спрацювала. Пізніше вияснилося, що він уштрикнув її в русалку і сталася хвилева клямра.

– Що-що?

– Коротке щеплення, внаслідок якого відбувається знеструмлення. Транквіліон розгубився, – сказано, поет, – і замість того, аби знову встромити антену метрів на два-три далі, він вибіг на пагорб і почав сурмити на сполох. Однак заки поспів рятунок, від князя зосталися самі шкіра та кості.

– Справді жах.

– Звідтоді наш Пупс на лови не ходить.

– Гм… – Бумблякевич замислився.

– Що з тобою? – спитала Фрузя. – Ти взяв так близько до серця смерть князя? Він і справді був небуденною людиною. Відчайдух, яких мало.

– Хвилева клямра… – промовив Бумблякевич і підвівся. – Йду до книгозбірні.

2

Транквіліона Пупса застав за написанням славеня на честь героя ловів.

– Я вам не перешкодив? – спитав Бумблякевич.

– Ні. Оце саме завершив. Останнім часом мене тягне на античний стиль, я пишу славні винятково гекзаметрами.

– Ледве чи це їх порятує від забуття. Хто б подумав, що колишній модерновий поет може перетворитися на придворного співця.

– Ви хочете мене образити?

– В жодному випадку. Але мені не дає спокою думка, що вас порятовано без жодної користи для нашої літератури. – Бумблякевич навмисне вирішив подратувати Пупса, аби витягти з нього якнайбільше інформації. – Нічого з того, що ви написали у цих чудових інкубаторних умовах, де не треба думати про шмат хліба і дах над головою, не вартує й одного вашого вірша написаного в тоталітарному режимі.

Пупс спаленів і став бризкати слиною:

– Як ви таке можете говорити? Хіба ви читали написане мною тут? Ці поеми…

– Власне, ці поеми – ці талмуди багатослів'я, один вигляд їхній викликає тільки глумливу посмішку. Де ви бачили, аби сучасний поет писав віршовані романи? А ці ваші творіння, що славословлять різні персони? Ви серйозно вважаєте, що вони мають якусь вартість?

– Але ж ви не читали!

– Ні. Але твердо знаю, що все, написане на злобу дня чи присвячене оспівуванню якоїсь персони – пса варте. Вас порятовано було не для цього, а щоб ви подарували нашій літературі шедевр. Де ваш шедевр? Я вас питаю!

У Транквіліона на очах заблищали сльози. Він підійшов до шафки, витяг плящину якоїсь зеленої настоянки і, хлюпнувши її тремтячими руками в келих, одним духом випив.

– Ви не розумієте, як я мучусь… – він перехилив ще одного келишка, цокочучи зубами по склу. – Справа в тому… справа в тому… що я не можу більше нічого путнього створити… Я почуваюся порожньою бляшанкою… всередині тільки пустота… Я можу торохтіти… це все, на що я спроможний… Гадаєте, я не розумію, чого я насправді вартую? Але де гарантія, що якби врятовано було когось іншого, то й з ним після всіх переживань не сталось би те саме? Я працюю як віл, ні дня без рядка…

Бумблякевичу стало шкода його. Він узяв плящину і налив собі. Настоянка виявилася солодкаво-гіркою і мимоволі викривила вуста.

– Ще це таке?

– Абсент, – враз ожив Пупс. – Полинова настоянка. Абсент – напій богеми. Знаєте картину Пікассо «Любителька абсенту»?

– Та синюшна і худа шкапа, яка на ній зображена, ніколи не викликала в мені бажання спробувати абсенту.

– Це єдине джерело мого натхнення. Я вже перепробував усе. Нюхав зогнилі яблука, як Фрідріх Шіллер, тримав ноги в гарячій воді, як Дені Дідро, випивав бутель вина, як Віктор Забіла, ковтав живу муху, як Остап Рудиковський, прив'язував до голови крижану брилу, як Митрофан Александрович! Я пускав собі кров, як Апулей, заливав воском вуха, як Антін Дикий! І тільки абсент мене воскресив, я відчув бадьорість духу. Я сам готую цю настоянку…

– Ви знаєте, мені раптом спало на думку, що ви мене розіграли, – перебив його Бумблякевич. – І то розіграли досить дотепно.

– Що ви хочете цим сказати?

– Що ви не той, за кого себе видаєте. Я думаю, під час того порятунку приреченого до розстрілу сталася помилка. Така акція не могла відбутися без підкупу конвоїрів. А ті наплутали. Після кількох років допитів, етапів і ув'язнення на Соловках, ніхто вже не був схожим на себе. Зграя примар, що хиталися від вітру. Уявімо, що це відбувалося так. До вашого бараку зайшов конвоїр і викрикнув: «Хто на букву „Й“? Виходь!» І тоді хтось, хто і близько не був на букву «Й», відказав: «Я». Просто той, хто був справді на букву «Й», знаходився у сусідньому бараку. Чому відгукнувся хтось інший? Адже це могло означати й виклик на розстріл. Хоча я так не думаю. Ви ж самі сказали, що це сталося 27 жовтня. Тобто – першого ж дня. Ще нікого не почали розстрілювати, в'язні знали, що їх чекає вища міра покарання, але не знали коли. Тому він і відгукнувся, побачивши, що викликають не групами, а поодинці. Таким чином, замість генія врятували графомана, який відтоді мусить жити життям генія. Він мусить якось виправдати своє існування і множить, множить гори непотребу.

– Це маячня! – Транквіліон впав у крісло і, шморгаючи носом, перехилив плящину просто з горла. – Як ви можете? Я стільки пережив! Врешті-решт я упорядкував оці незліченні скарби! За це одне тільки я заслужив шани і слави!

– І все ж бо склалося так зручно. Єдина людина, яка знала, ким ви є насправді, загинула. Хвилева клямра!

– Хто вам розповів? Це жахливий наклеп! Я князя обожнював! Не смійте мене ганьбити! Гадаєте, ви б у таку мить не втратили голови? Я ж не знав… не знав, що антена потрапила на русалку! Це тільки пізніше виявилося. Зрештою, можете самі переконатися, чи вдасться вам зі ста штриків дротом у сміття бодай раз попасти в русалку!

– А як стосовно сто першого разу?

Бумблякевич зміряв переможним поглядом нещасного поета і покинув книгозбірню.

БЕНКЕТ

Гостей зустрічав пан Джавала. Він привітно всміхався, тиснув руки, кидав кілька фраз і запрошував далі – до зали.

– Пане Бумблякевич! Радий вітати героя! Там уже всі на вас чекають.

Бенкетова зала була така простора, що очі втрачали орієнтацію. Усюди групками стояли гості й запально розмовляли. Із сусідньої зали долинала гра оркестри.

Бумблякевич і не сподівався, що його з'ява викличе такий ентузіазм. Мав, щоправда, дуже пристойний вигляд: чорний фрак, біла сорочка з пінявою шумкою на грудях і велика біла троянда коло серця. Гомін ураз заклекотів з новою силою, пролунали оплески, а всі обличчя – геть усі, які були, – обернулися до нього з радісним усміхом. Перед ним розступалися і плескали, плескали, намагаючись ще й устигнути щось сказати приємне.

– Браво! Віват! Слава героям! Честь!

– Бумблякевичу – гіп-гіп-гурра! Гурра! Гурра!

Від цього галасу Бумблякевич мало не втратив рівноваги на лискучому паркеті. На щастя, назустріч ступив молодий князь. Виглядав просто казково – довгий, гаптований золотом каптан з білою стрічкою через праве рамено, білі штани і чоботи з чорного сап'яну. Ліва рука спочивала на кривій шаблюці в білих, оздоблених коштовностями піхвах.

– Вітаю героя дня! Прошу сюди. Хочу вас зазнайомити з моїми гостями. Звичайно, не з усіма, бо це зайняло б цілий вечір.

Князь підвів Бумблякевича до того гурту, який щойно сам покинув: чотирьох військових з орденами на грудях і двох молодих панночок.

– Панове, – сказав князь. – Перед вами найкращий мисливець краю – пан Бумблякевич. Віднині ще й наш двірцевий історик. Прошу зазнайомитися. То є полковник Кучугура.

– Тішуся, що маємо таких героїв, – сказав полковник, тиснучи руку Бумблякевичу.

– Генерал Галаган.

– Пане Бумблякевич, – мовив генерал, – ви є винятковою людиною. А наше майбутнє якраз і залежить від виняткових людей.

– Генерал Голубович.

– Вітаю і зичу не менших подвигів у науці.

– Генерал Купчак.

– Все відбувалося на моїх очах. Але й досі не можу повірити, що це могла вчинити цивільна особа! Якби моя воля, зараз би вам дав ранґу офіцера.

– А це панни Купчаківни – Мотря і Хівря.

Обидві генералові доньки були кавказької породи – чорне пишне волосся, густі, але тонкі брови і витончені із горбинкою носики. У глибоких тернових очах грало полум'я невтоленної жаги.

– Пане Бумблякевич, – сказала Мотря, – будемо втішені вітати вас у себе вдома.

– Пане Бумблякевич, – сказала Хівря, – в нашому маєтку є хмара дичини. Ми охоче з вами вирушимо на лови.

На всі ці вітання Бумблякевич відповідав поклонами, відчуваючи, як червоніють його повні щоки й пітніє долоня.

– Пане Бумблякевич, – озвався генерал Галаган. – Ми чули, що у вас з'явився якийсь претендент на українську корону.

– І не один. Але то все переважно химери.

– Маєте рацію. Натомість наш князь Теодор має таке генеалогічне дерево, якому позаздрив би будь-який претендент на корону.

– О, пане генерале, я не хотів би цим хизуватися, – заперечив князь. – Нехай вибирає короля народ.

– Це зайва демократія, – сказав генерал Голубович. – На початку мусить бути тверда влада. Народ слід поставити перед фактом. Це англійцям чи шведам може на тому не залежати – сяде на престолі панна чи старий гриб. А в нас мусить бути чоловік твердих переконань, незламної сили і несхитної віри.

– То ви за справжню, а не фіктивну монархію? – спитав Бумблякевич. – Адже всюди в Європі монархія тільки бутафорська. Королі там нічого не вирішують.

– Це в них не вирішують. Бо в них уже все вирішено. А ми звідусіль оточені ворогами. Усі ці партії з їхніми маленькими фюрерами, цьоцями-дрипцями від політики, фарбованими комуняками – це суцільні нетрі для нашого народу. Україні потрібен король із сильним військом. Король і сильна національна ідея. Гасло «Нація понад усе» мусить увійти в кожне українське серце. Аж до фанатизму!

– Тоді інші нації будуть нас боятися, – мовив генерал Купчак.

– А ви хочете, аби вони нас любили? – відрізав Голубович. – Ні! Ми повинні стати сторожовими псами! Лютими і відважними. Досі ж ми були декоративними куріпками. Нами тішилися, нас хвалили. Але що хвалили? Мову солов'їну? Пісню? Наші краєвиди? Дівчат? Але ніколи не хвалили нашої зброї і наших зубів, бо ми були беззубими. Досі ми не були нацією. Ми були суцільним ансамблем пісні і танцю, й не більше. Вже кілька століть ми перебуваємо в процесі вимирання й ніколи – в процесі розвою. Як узагалі ми ще існуємо на цьому світі?

– Але, пане Голубович, – сказав генерал Купчак, – мені здається, ви перебільшуєте. Такими ідеями можна привернути лише якусь частину нації, а більшість злякається. Мільйони українців – це сіра напівписьменна маса, затовчена й забита, принижена й сплюгавлена. Маса, котра прагне хліба й видовищ. Весь схід України позбавлений державницької ідеї. Не був державником навіть Хмельницький, котрий підняв заколот проти українських магнатів. І передовсім проти Яреми Вишневецького, який і був справжнім державником. Ярема прагнув здобути українську корону і створити українську державу. Козаки все зробили, аби йому це не вдалося.

Обидві Купчаківни взяли батька попід руки і защебетали:

– Татусю, не скидай святих імен на грішну землю.

– Пан Купчак має рацію, – підтримав його полковник Кучугура. – Але цю рацію не варто виставляти для загального огляду. Східнякам і без того помакітрилося від синьо-жовтого прапора, тризуба і «Ще не вмерла», а коли вони почують, що й Хмельницький не герой, то, може, і взагалі від Галичини відвернуться.

– Нація мусить мати своїх ідолів, – сказав Галаган. – І якщо вам не до шмиги Хмельницький, то були ще Винниченко, Грушевський, Петлюра…

– Тільки не ця трійця! – підняв угору долоні Голубович. – Які це ідоли? Україна ще й досі, мов стара непорочна діва. Бо ці ваші герої тільки тим і займалися, що несміливо її мастурбували, замість того, щоби втрати як слід!

Ці слова генерала викликали гучний регіт у присутніх чоловіків і рум'янець на щоках панночок.

– Пане Голубович, – узяв його за плече Купчак. – Чи не будете такі ласкаві вповісти мені: хто має бути тим лицарем, який, х-хе! – вграє, як ви висловились, нашу неньку? Може, ви?

– Може, і я, – не знітився той. – Хтось таки мусить пустити їй кров.

– Боже, які жахи! – сплеснув у долоні князь. – Та ж уже Україну проголошено незалежною державою. Пане Голубович, навіщо кров? Уже все позаду. Схаменіться. Та ж маємо врешті свободу!

– Свобода, за яку не було пролито жодної краплі крові, не має вартости. Її не можна оцінити.

– Чи мало крові було пролито досі? – спитав князь.

– Та кров була пролита в інших поколіннях. І до того ж – намарне. Потрібна свіжа кров. Потрібна війна – з будь-якого приводу. Війна очищуюча і об'єднуюча, війна, як дощ після посухи, скропить націю кров'ю і злютує її в один міцний кулак. Схід і Захід повинні стати одним цілим. Без війни цього добитися неможливо.

– Але ж на нас ще ніхто не нападає, – стенув плечима Галаган.

– І не треба чекати. Доки ми будемо поводитися, як отара овець? Мусимо самі напасти! Так, як це робили в часи Святослава й Володимира. Самі мусимо вдарити! Перші! Просто в зуби, щоб вони захлинулися! Щоби страх панічний пройняв їх! Щоб українцями лякали дітей і тремтіли на з'яву тризуба!

– Панове, – нарешті озвався князь, який упродовж цілого часу з усміхом стежив за суперечкою. – Я бачу, ви готові кожен бенкет перетворити на дискусійний клюб. Але нині маємо саме бенкет.

– Дуже доречно, – підтримали Купчаківни. – Пане Бумблякевич, а чи не випити нам шампана?

І, не питаючи його згоди, поволокли до шинквасу, ущерть заставленого пляшками і закусками, довкола юрмилося чимало гостей.

– Нам візьміть канапок із чорним кав'яром [73]73
  Кав'яр – ікра


[Закрыть], морозива і ананасів, – забажали панни, займаючи столик.

Бумблякевич розгубився, побачивши таку силу-силенну різних наїдків і напоїв. Очі відразу розбіглися і не знали, де зупинитися: чи на ракових шийках, чи на вустрицях, чи на горах кав'яру, чи на вуджених скраклях, чи на печених мруцлях, чи на товчених шкрудлях, алемантових фіцлях, кармованих шницлях, стокроткових прецлях, поливаних скраклях. Врешті наклав на тацю всього потроху, не забувши прихопити пляшку шампана і пляшку місцевого вина «Повстанські ночі».

– Ах, пане Бумблякевич, – сплеснула долонями Мотря, – ви збираєтесь пити цей жах?

– Чому ви спинили свій вибір саме на цій отруті? – скривилася Хівря. – Там же стільки розкішних напоїв!

– Та я, чесно кажучи, ніколи його не пробував. Назва сподобалася.

– Коли ми вам скажемо, на чому воно настояне, відразу розподобається.

– Прошу дуже, – погодився Бумблякевич, ласуючи раковими шийками.

– Для того, щоб отримати вино «Повстанські ночі», – сказала Хівря, – беруть два кіля свіжого очищеного динаміту, п'ять ошпарених окропом гранат, двадцять вісім куль «дум-дум», які перед тим тримали в оцті, а до того всього корінь хрону, десять стручків перцю, один старий повстанський чобіт, і для кольору викручують з живого москаля усеньку кров до краплі. Тоді заливають березовим соком. На третій день дають дикого меду. Все це витримують у бочках два місяці. Після чого розливають у пляшки. І що ви думаєте?

– Так, що ви думаєте? – кивнула Мотря.

– Я? Боронь Боже, аби я що-небудь думав.

– Так от, аби ви знали, що такою пляшкою «Повстанських ночей» можна вивести з ладу цілий панцерник.

Бумблякевич наповнив келихи шампаном.

– Чарівні панянки, давайте дзьобнемо за ваші юні ночі. «Повстанські» мене щось не приваблюють. Якщо це вино виводить з ладу панцерник, то мене рознесе просто на дрібні флячки. Смачного!

Панянки залилися щирим українським сміхом.

– Боже, який ви потішний! – сказала Мотря. – Ви зовсім не подібні до наших набурмосених, як сичі, генералів.

– Пан Бумблякевич – гордість нашої сміттярки, – підтвердила Хівря. – Завтра ми вас чекаємо в себе. Навіть не намагайтеся суперечити. Ми нічого не хочемо знати. Правда, Мотре?

– Пане Бумблякевич, – манірно потяглася Мотря. – Ми були завше такі бідні на справжніх лицарів! Наші юні цнотливі серця стужилися за ними.

Музика замовкла і гучний голос пана Джавала сповістив:

– Пані й панове! Наш видатний поет Транквіліон Пупс написав славень для героя вчорашніх ловів – пана Бумблякевича! Прошу!

Пролунали бурхливі оплески, і Транквіліон Пупс, зайнявши поставу, належну видатному поетові, почав рецитувати:

 
Гай, що від віку сокири не знав, од сміттярки почавшись,
Ген до мрійливих долин, непроглядний, густий, простелився.
Щойно туди прибули – за роботу взялися сміливці.
Ті вже розтягують сіті, ці – псів із припону спускають,
Інші – ідуть по слідах і невтомно життям своїм важать.
Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп сміливців
Скочив стрімкий одноріг, наче блискавка з хмари сліпуча.
Гай виглядає за ним, наче в бурю, лунає довкола
Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці
В кожного – спис наготові, тремтить його вістря широке
Рине розлючений звір. Ударяючи рогом могутнім.
Так і розкидує вправо і вліво собак гавкітливих.
Першим Джавала метнув, розмахнувшись, але надаремно:
Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій.
Тут одноріг аж запінився і, наче грім у негоду,
Вимчав між гір, розсипаючи іскри палючі довкола.
Раптом де взявся хоробрий і дужий ловець Бумблякевич,
Він із гори несподівано скочив і лютого звіра
Враз осідлав, наче дику лошицю, й обоє помчали
Горами й долами, витязь однак не злякався почвари —
Дикого звіра поранив смертельно й обоє упали
З лету в підніжжя гори. Так Господь Однорогів загинув.
А переможець, ногою притиснувши голову звіра,
«Здобич ця, – каже, – по праву твоя.?. О, вельможна княгине.
По справедливости й славу та честь розділю я з тобою».
Тут же він князю дарує, щетиною білою вкриту,
Шкуру і голову звіра, оздоблену крученим рогом!
 

Поет скінчив читати, оплески потрясли залу. Бумблякевич підвівся із місця і кілька разів уклонився, а князь підняв догори келих шампана і оголосив, що хоче випити за героя. Гості охоче підтримали цю приємну акцію, і Бумблякевич відчув, як спина його сходить потом від невимовного щастя.

Після тосту залою знову полинув тихий гомін розмов. Бумблякевич відчув себе на верховині щастя. Поруч сиділи дві чарівні істоти, і можна було тільки здогадуватися, скільки чоловіків у цей час йому заздрять.

Панни сиділи по обидва боки від героя, дотуляючись коліньми до його колін під столом. Бумблякевич опустив ліву руку під обрус і поклав її на стегно панни Мотрі. Розмова точилася й далі без всяких змін, панна й оком не зморгнула. Тоді й права рука опустилася на стегно панни Хіврі. За хвилю, не відчувши жодних перепон, обидві руки уже вирушили на прощу до сокровенних капличок, пірнаючи під сукні, ковзаючи стегнами. А незабаром долоні Бумблякевича достукувалися вже до золотих брам скиту, і брами без зволікання розчинилися перед ним, щоби впустити до себе мандрівців. Обидві панни, мов за командою, розвели ноги, і пальці гостя, ледь відхиливши тонюсінькі штори, опинилися в квітниках, яких ще не порали садівники, не запилювали бджоли, іно роса випадала медова в часи солодійних марень.

– Ці вустриці такі смачнющі, – сказала Мотря.

– Цікаво, що вони думають, потрапивши в наші вуста? – замислилась Хівря.

– Це жорстоко – їсти їх живцем, – проплямкав Бумблякевич. – Адже й вони, либонь, мріяли про краще життя, творили плани, снили коханням…

– Коханням? Так-так, – промовила Мотря, – я відчуваю, як вони збуджуються під язиком, як обволікують зубчики, як відтягують солодку мить проникання в горло.

Права рука панни Мотрі пірнула під обрус і, не гаючись, розщепнула ґудзики на штанах героя. Пальчики в неї ніжно-соромливі, мов кошенята пестливі, а в такі нетрі ніколи ще й не проникали, аж їм, бідолашкам, жаско від цього, вони тремтять і стогнуть, а нігтики відсвічують червоними жарівками, показуючи шлях.

– А я відчуваю, як проковтнуті вустриці, продовжують жити в мені, – заплющила очі Хівря і її ліва рука так само пірнула під обрус. – Вони там збираються в гурт і танцюють, танцюють, купаючись у водоспадах шлункових соків…

Бумблякевичу нічого не залишилось, як заплющити очі в чеканні грому і блискавок, адже рука панни Хіврі з розгону налетіла на усе вже готове, і це її дещо спантеличило. Вона намацала розщіплену ширінку, а на протилежному березі – ще чиїсь пальці! Долоні обох рук ураз зайняли бойову поставу, нігті наїжились, наче списи. Ще мить – і не обійшлося б без крови. Але ось у цей час поміж обох розчепірених долонь проросло дерево миру і зашуміло буйним листям своїм. Пальці пробігли з обох сторін по гладенькій і ніжній корі, лють їхня опала, вони втихомирилися, і почали бити поклони новому ідолу в той час, коли в їхні каплички заходили й виходили прочани, проникаючи у такі закутки, про які й не підозрювали їхні господині.

– Мені здається, – сказав Бумблякевич, – що я не проти був би перетворитися на якийсь час на таку вустрицю, дозволивши себе проковтнути.

– О-о, ми б вас ковтали довго-предовго, ми б вас вигойдували на язичках, аж доки не висьорбали б до дна кости, – мрійливо вуркотіла Хівря.

Бумблякевич відчув, що гроза минула, і можна розплющити очі. А розплющивши їх, мало з крісла не беркицьнув. Прямісінько до їхнього столу дріботіла з тацею пухких лімузій панна Фрузя.

Бумблякевич легенько кахикнув і розплився в посмішці. Не тільки тому, що побачив кохану. Якраз у цей момент лілейні пальчики жриць видобули зі свого ідола сакральну живицю.