Текст книги "ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

– Ми вчинимо так: виставимо контерфект на базарі, й нехай люди скажуть, хто на ньому намальований, впізнають – пан обозний зробіть доплату, не впізнають – пан портретист поверне гроші. А щоб не впізнали по значку і шапці, я наказав перемінити на контерфектованій людині вбрання.

Обозний засовався на лаві, мовчки дістав і поклав на стіл п'ять кіп грошей, забрав портрет і вийшов з канцелярії. Не захотів, аби люди побачили його в такому образі.

Борзаківський походжав по кімнаті й реготів. Реготілися й інші канцеляристи. Усміхався і я, хоч мені не вельми сподобалася витівка Борзаківського.

Але сам він мені подобався дедалі дужче, одначе я боявся до нього приступитися. Хоч обидва ми родаки Полуботкові, Пилип – його племінник, його улюбленець, але він – старший військовий канцелярист, якому довіряють найпильніші справи. Він був ще й трохи загадковий і якийсь не такий, як усі інші канцеляристи. Від нього завжди пахло гішпанським тютюном та кагве – цей напій із знайомих мені людей у цілім місті вживав тільки він, кагве пахло дуже гарно, але коли одного разу старший канцелярист почастував ним мене, воно виявилося гірким та неприємним на смак, і я сказав, що грушевий узвар смачніший в сто разів, з чого Пилип дуже сміявся. Він вигравав у всіх у дами й багато читав. Одну з книжок, а саме"Похвалу Глупоті, Еразма Роттердамського, він якось дав і мені, мабуть, для того, аби насміятися наді мною, а може, й помітив мою зацікавленість книжками;

"Похвала Глупоті, справила на мене величезне враження, просто перевернула мої думки.

Як же це просто й правдиво: святість людська – в серці людському, а не в одягові, свічках, іконах (хоч і там також, адже ікони – парсуни Богів), не в постах і не в співах церковних, а в любові до ближнього. Чимало людей, які видають себе за праведників, насправді великі лиходії, але я не міг погодитися, що святощі також можуть бути породженням Глупоти і можна стати мудрим, опинившись у дурнях; Еразм каже, що світом рухає Глупота. Я висловив свої сумніви Борзаківському, та він засміявся й сказав, що то автор кпить, що те стається тільки тоді, коли мудрець має мудрецем себе і в своїй зарозумілості втрачає вміння перевіряти істину сумнівом, що нам, смертним, потрібно сумніватися в усьому, тільки тоді ми зможемо пізнати світ.

– Сумніватися в усьому? – запитав я. – і в Богові? Борзаківський замислився й не відповідав довго, і я аж отерп від хвилювання.

– В Богові не сумнівається ніхто, – врешті відказав. – А от у істинах, які речуть від імені Бога…

Ми засперечалися й звідтоді… заприязнили один з одним.

Потому я удостоївся великої честі читати книги з скринь самого пана полковника Полуботка, щоправда, особисто до тих скринь допущений не був, – їх мені давав Пилип Борзаківський. Я прочитав книги по–латині й по–польському:"Кнапіус,,"Тезаврус,,"Полеон,,"Спекулюм,,"Саксонум,,"Війну домову,, і розглядали ми з Пилипом карти всіх сторін світу й читали Євангеліє з позолоченими листами. Одначе все те – значно пізніше. Напочатку Борзаківський взяв собі в звичку потішатися наді мною, то послав шукати ефедрон, у якому, буцімто, мали навісити печатку на промеморію, я блукав по кімнатах і запитував, де той ефедрон, писарі реготілися, бо, виявляється, ефедрон – це відхоже місце; іншого разу передав оближне веління від судді принести сирівцю, самого духу якого суддя не терпів, аж поки Семен Рубець не порадив мені відплатити гріш у гріш самому Борзаківському. Я приніс Пилипу цидулу від панотця Василія, священика церкви Вознесіння Господнього, у якого на виданні була красуня дочка і який славився гостинністю й іноді справді запрошував до себе в гості молодих канцеляристів, адже шукав дочці достойної пари. Цидулу ту писав я сам – умів змінювати почерк. Борзаківський пішов до панотця, а там саме золили та прали білизну, й випало йому носити в чавунах золиво до велетенських жлукт. По тому він, трохи посердившись, лишив мене в спокої.

Другий був Василь Биковський, козак років тридцяти, середнього зросту, тілистий, кругловидий, з густою хвилястою мичкою чуба, який розсипався на всі боки, вибивався з–під шапки, налізав на очі; той чуб був м'який, шовковий, він загрібав його п'ятірнею, а ще, як довідався небавом, любили його загрібати дівчаті. Якщо Борзаківський лише полюбляв слухати про дівчат та вдавав з себе зальотника, насправді ж пильнував своєї слави, своєї честі, не давав упасти на себе порошині, то Биковський ходив у гріхах, як свиня у реп'яхах. І диво, всі ті зальоти, всі його пригоди йому легко прощали. Нащо вже строгий був у цих справах Полуботок, а й він тільки махав рукою:"А–а, Василь,. Мовляв, що з нього візьмеш. Чепурун невисокого штибу (на Борзаківському завше сорочка біла, без жодного рубчика, а Биковський лише міняє в петельках тієї самої сорочки кольорові стрічки), хвалько, він любив розповідати про свої перемоги на терені кохання, тоді приплющував блискучі ласі очі й приплямкував пухкими губами, полюбляв розповіді про гріховні пригоди інших, а також любив товариство, чарку, отож не раз спонукав і приохочував до неї інших.

Одначе вмів, коли ставало на потребі, працювати без утоми, по кілька діб, тягнути воза важкого по хляпавиці й грудомахах. Йому найчастіше випадали саме такі справи – заплутані й забовтані, до яких доводилося ставати, засукавши рукава на обох руках, аби добутися до дна та ще й менше забруднитися. До всього мав одну химерію – майже завжди ходив босий. Прийде до канцелярії, поскидає чоботи і світить голими п'ятами. Лише коли йде до полковника, взувається. Чи так йому те порадила якась знахарка, чи мав од того якусь приємність – хтозна, але вдома, в полі, навіть на вулиці ходив без чобіт. Борзаківський жартував, що то від скупості – береже чоботи.

Третім у тому товаристві був Семен Рубець. Я не раз дивував, що він прилучений до того товариства, оскільки рішуче різнився вдачею, звичками, самим трибом життя як від Борзаківського, так і від Биковського. Я ніколи не бачив на його обличчі усмішки, не чув його сміху, навпаки, цідив слова жовчні, в'їдливі, злі. Мав сухе аскетичне обличчя, на якому особливо виділялися гострі, схожі на ножі, брови, їжакуваті вуса, тонкі губи стуляв так міцно, що між ними не пролізло б і лезо ножа; очі Рубця насторожені, зіркі, він вельми точний, доскіпливий, розплутає, розбере по патичку будь–яку справу, справедливий, і все‑таки ліпше йому в руки не попадатися, до того ж, вважає, що ніколи не помиляється, не любить слухати нічиїх порад, навіть полковникових.

Лише іноді, вельми рідко, Рубцеве обличчя одмінювалося, і в ньому проглядало щось щире, майже дитинне. Мені здавалося, що Семен був лагідною і доброю дитиною, та потрапив у тяжкий життєвий вир. Може, то на нього так вплинула смерть дружини, красуні–сотниківни, яка невідь–чому втопилася в ставу, залишивши Рубцеві двоє малих дітей? Рубцеві за тридцять, він вдруге не женився, дітей доглядала мати.

Оці троє молодих козаків користувалися особливою довірою Полуботка, хоч було в канцелярії немало інших, поважніших за віком, рангом та й заслугами канцеляристів, може, й користувалися через те, що були завзяті, беручкі, віддані йому і справі. Та приязнь не зродила серед решти канцеляристів великої заздрості (маленькі зроджувала), адже ці троє не отримували ніякої платні, як і всі інші канцеляристи, платнею усім будуть потім уряди, але коли це буде і як вивершиться – невідомо, бо нині рангами поступалися багатьом, а клопотів мали в достатку. І все ж вони були не такі, як інші, хоч я це побачив не одразу, вони жили не тільки паперами, які отримувала канцелярія, донесеннями, картами, дівчатами, пиріжками, козловими чобітьми, не лише днем сутнім, а й прийдешнім.

Напочатку я не був обтяжений роботою, та й не знав до ладу, які мої обов'язки. Жив у садибі пана полковника, що над Стрижнем, за Гнойовою греблею. У місті в Полуботка була також садиба, біля семінарії, власне, не садиба, лише невеликий цегляний дім. У ньому він майже не мешкав, тільки іноді залишався на ніч, якщо рано–вранці на нього чекала нагальна справа. Сам він і обидва його сини жили у великій просторій садибі, котра містилася на згірку над Стрижнем, річечкою, яка впадає в Десну. Кажуть, колись то була чимала річка, вона бере свій початок верст за тридцять від Чернігова в дивовижних і диких болотах Замглаю, пізніше я їздив туди полювати з полковником; таких боліт, либонь, немає більше ніде в світі, чарівних і водночас похмурих, оступлених віковими лісами.

Обидва одружені сини жили у флігелях (часом надовго виїздили в інші батьківські маєтки), полковник з дружиною та наймолодшою дочкою – в просторому, на два ґанки, з літніми покоями над заднім ґанком будинку з цегляними упорами, які випиналися далеко вперед, з невеликими, що в них були вправлені круглі шибки, вікнами, котрі вгорі вивершувалися овальними олов'яними дугами. В будинку – кілька світлиць та кілька кімнат, у яких столи застелені килимами, здебільшого пістрявими, а лавки та стільці оббиті сукном – голубим, червоним, синім, ще й майже в кожній кімнаті – шкіряне крісло, в кожній світлиці – ікони, мальовані на дереві, блясі або полотні, в горниці їх аж кілька десятків, у кіоті – й завіски на дверях сукняні, й дзиґарі настінні, й дзеркала великі та малі в позолочених рамах; висіло там також кілька портретів Леонтія Полуботка та самого господаря, а в світлиці, у якій приймав гостей, – герб роду – пронизане двома стрілами, серце та хрест над ним.

У найбільшій світлиці над вікнами вигравали ліпні коні й висіла зброя та крила орлів, упольованих самим полковником, в ній стояла кахельна піч (на кахлях павичі, які щось клюють, коні, татари, жінка з голубом, медвідь з вуликом, гармати, всілякі чудовиська, я любив роздивлятися ті кахлі); в світлиці стояли великий липовий стіл, стільці з вузькими різьбленими спинками, окована срібними штабами скриня та маленький горіховий столик, за яким любив посидіти в самотині полковник. Полкові папери він розглядав за круглим липовим столом, за горіховим столиком вписував щось до одного з трьох товстих жовтих зшитків, які тримав у скрині.

Тоді на його обличчі, яке чомусь завжди було зажуреним, залягала задума не мрійлива, а прониклива. У полковника були особливі очі, в них світився ясний, одначе суворий вогник, а над очима – круто, вгору – зломлені брови; ніс великий, донизу, котрий, проте, не псував обличчя. Якщо кажуть, що є вольові обличчя, то саме таким було Полуботкове, велике, ніби різане різцем, смагляве, чепурне. Особливої чепурності додавали охайно підголені вуса та чуб, густий, тугою хвилею, підстрижений не по–козацькому, а. як стрижуться деякі іноземці. Отак і сидів він, великий, важкий, розстібнувши зеленого кунтуша, і або дивився в зшиток, або невідь куди, за вікно. Отакі великі тілом люди здебільшого дуже неквапливі, несуєтні й таять на мислі таку ж неквапливу, але певну думку.

Деякий час я вважав, що пан полковник вичитує з паперів свій родовід або ж веде записи майнових справ, і був вельми здивований, коли випадково довідався, що то зшитки з віршами, власними й чужими, з тих, які йому сподобалися, а також"Кроничка, – хроніка подій, яку вів власноручно. Про власні вірші не говорив нікому, нікому їх не читав. Родоводу ж він не вів, та й, либонь, не просто було видивитися його в глибинах років; по тих буревіях, які крутило на Україні, присипало не лише окремі роди, а й полки, цілі краї. Коріння славетних українських родів рубали вороги, рубали жорстоко й безжально, віття і листя спалювали. Я сам гортав міські книги, то в тій, то в іншій спливало лицарське, козацьке ім'я Полуботків. Так у актовій книзі за 1619 рік лишився запис про те, що Ярема Полуботок, якого ляхи марно намагалися привести до своєї віри, отримав від чернігівського воєводи Салтикова дозвіл ловити в озері рибу та бити в пущі звіра – "свободи на двадцять літ,, а в акті за 1637 рік записано, що той же Ярема, райця чернігівський,"продав частину свого шлика на річці Стрижень під Черніговом Тишку Климовичу,. З тих же книг довідуємось, що в 1668 році проживав у Чернігові Левон Артемович Полуботок і що Полуботки володіли сільцем Полуботками під Черніговом, котрого позбулися ще за Хмельниччини. Хто з тодішніх Полуботків зацілів по Хмельниччині, хто погинув – се невідомо. В ті лихолітні роки тисячі й тисячі козацьких голів падали в ковилу та пирії, якими поросли українські поля. Пронизані з усіх чотирьох сторін колючими вітрами, українські степи стали місцем бойовищ численних ворожих армій, кожна ворожа сила випихала поперед себе для прикриття якогось українського отамана чи отаманця, обіцяючи утвердити його гетьманом на цій землі, а український нарід зробити вільним та щасливим.

Насправді ж усіх тих лиховісних зайд надили лише важкі українські чорноземи, їм були потрібні не українські лицарі, а українські раби, й вони без кінця толочили копитами коней цю згорьовану землю. Скільки облесних слів злетіло з чутких вуст, скільки складено обіцянок під хрестами грецьким і римським, гай–гай – все то обман і підступи. Отож, ми тільки знаємо, що немало Полуботків погинуло в кривавих січах. Вже за гетьмана Многогрішного козакував у Чернігівському полку сотник Артем Полуботок, а його син Леонтій за Самойловича досяг переяславського полковництва, а далі уряду генерального бунчужного. Владний, сповнений гідності, військової відваги, Леонтій змусив заповажати себе не менш владного Мазепу, одначе в підозріливій голові хитрого, умудреного гетьмана раз по раз виникали думки про можливі підступи генерального хорунжого, й коли в 1691 році в Польщі було схоплено ченця Соломона, чоловіка нерозгаданого, таємничого, дивного, котрий приїхав до короля з дружніми листами, буцімто написаними Мазепою, а насправді ним самим, Соломоном, в чому й зізнався на квестії, то він сказав, що про цей його підступ знав гадяцький полковник Михайло Самойлович. Потягли на дибу Михайла Самойловича, й той під тортурами вимовив ще одне ім'я – Павла Полуботка, сина Леонтія, мовляв, той також відав про підступ Соломона, я йому відкрився. Приступили до Павла Полуботка – чому не доповів (не доніс) Мазепі? Павло Полуботок відказав: донос – не моє ремесло, одначе з Михайлового патякання таємниць не робив, запитайте хоча б Данила Апостола, полковника миргородського. Було таке, підтвердив Апостол, я сам оповістив Мазепу. Одначе оповістив Апостол, а не Полуботок!

Мазепа не прощав найменших провин. І наказав одібрати в батька та сина Полуботків уряди, маєтності, нагороди та пустити обох в світ голими й ославленими.

Одначе слава, вона завше ходить о двох ликах. Одне – сатанинське, потворне, друге – благородне, чисте, ясне. Яке воно в тієї чи тієї людини, вона може довести. Павло Полуботок довів це в тяжких походах, битвах, трудах. Доводив мовчазно, мужньо – не старшині, не Мазепі, а всім чесним людям. Щоправда, походи, в яких брав участь, здебільшого були безславні, одначе не з його, Полуботка, вини. Двічі ходив на Крим з улюбленцем цариці Софії, її коханцем Голіциним, горіли перед ними підпалені татарами степи, падали від спраги і втоми коні та люди, і тільки завдяки відвазі козаків та їхньому вмінню військо не було погромлене до кінця; схрещував широку козацьку шаблю з дзвінкими лядськими сигізмундівками, з палашами шведів, терпів голод і холод, не нарікав на долю, й врешті недовірливе Мазепине серце пом'якшало, з нього вивіялася колишня недовіра й осуга, і він призначив на місце померлого чернігівського полковника Юхима Лизогуба Павла Полуботка. Леонтія на той час уже не було на світі, він скінчив життя в бідності та неславі. Його син тоді вже зажив слави валечного, мудрого, розважливого козака. По тому, як Мазепа, перемудрувавши самого себе, не відкривши своїх замірів нікому, перейшов на сторону Карла, в Глухові зібралася на раду старшина, а також виборні від полків; маючи себе людьми вольними, деякі козаки почали гукати на гетьмана Полуботка, одначе цар Петро люто затупотів на них чоботиськами, а про Полуботка мовив:"…з нього може статися другий Мазепа,. Чому так подумав – невідомо, тому, що чернігівський, полковник не вклонявся низько цареві, не злизував порох з його брудних ботфортів, тому, що його поважали козаки, а чи тому, що славився розумом та мудрістю. А яка розумна, мудра людина захоче увесь вік ходити в услузі чужоземцеві?

За велінням царя на гетьмана було обрано–призначено Івана Скоропадського, чоловіка невисоких помислів, сумирного, супокірного, серцем доброго, незлобивого. Козаки сказали спасибі й на тому. Щоправда, й Полуботка тоді цар від себе не відштовхнув, він улещав усіх, хто міг бути корисний йому в боротьбі з Карлом, якого боявся панічно. Цар видав універсали, у яких писав, що він завжди любив український народ, а проклятий Мазепа, наперекір йому, запроваджував по Україні панщину, хотів перевести в панщинників усіх українців; Петро обіцяв козакам усілякі пільги та добра, обіцяв і клявся всіма святими берегти українські давнини, поважати козацькі закони та звичаї, вовіки вічні оберігати їхні вольності. Все це – до Полтавської баталії. По тому в цареві одразу наступила одміна. Коли 17 липня 1709 року Скоропадський подав царю пункти про обіцяні пільги та вольності, вказуючи ще й на розор, якого зазнала Україна, отримав загогулисту дулю.

У тій відмові, зокрема, було зазначено, що ні в якому випадку не слід відновлювати поруйновані двори в місті Чернігові – цар про Полуботка пам'ятав, з ока його не спускав. Не погодився він також на те, щоб у походах українськими козаками командували українські старшини, хоч гетьман писав, що російські генерали українського строю не знають, мови української не розуміють, здебільшого віддають неправильні веління; не віддав Петро й"позичених, в українців для війни з Карлом гармат, заборонив зносини з запорожцями, а далі зовсім відмінив виборність старшини, посилав козаків у найтяжчі битви та на найважчі роботи, аби вигубити козацький рід.

Зрослий у країні, де ніхто, навіть перші бояри, не мав й крихти свободи, все життя мався"нижайшими рабами,, Івашками та Петрушками, де увесь у сукупності народ був рабом, звик коритися цареві, боярам, навіть сільським старостам, він не міг спокійно чути таких слів, як"вольность, та"свобода,; щодалі відносив його від грізної Полтави плин часу та забувався страх, більшою ставала його нелюбов до України з її хоч і невеликими вольностями. В дні воєнних баталій зі шведами на Україні цар побачив Київ, прадавня українська столиця вразила його красою, багатством, вразила, а не зачарувала, він уже тоді поклав собі зробити все для занепаду цього міста, яке вічно буде нагадувати всім слов'янським мешканцям імперії, звідки пішли справжні русичі, хто приніс у Рязань, Москву, Твер світло розуму та вчення, зберіг його та розвинув, й вирішив утвердити всупереч цьому місту інше, своє, не шкодуючи коштів та людських життів. Найліпше зводити його на кістках тих‑таки українців.

Треба було зробити все, щоб українці забули, хто вони, що виросли"в краї,,"україні,, тобто метрополії, що Русь була тільки Україна, Мала Росія, знову ж таки – метрополія, як Мала Греція, Малий Рим, а Велика Росія – все інше, всі інші землі – тиверці, кривичі, і навіть чудь і меря, що тоді, як слово"Україна, вже лунало широко, Московії і в помині ще не було. Водночас українцям було заборонено торувати далі свої давні торгові шляхи в Сілезію та Балтику, зокрема в Данциг та Кенігсберг, велено везти товари в Москву та Пітер, де за них давали половинну ціну, вийшов указ, який забороняв українським купцям торгувати з запорожцями, а також їздити до Чорного моря по сіль та рибу. Україна, неначе хворий чоловік, хиріла на очах. Попереду в неї були повний занепад, убогість, рабське нидіння.

До всього цього я поволі дійшов своїм розумом пізніше, зіставляючи прочитане та побачене, обмислюючи почуте від інших і від Полуботка також. А тоді мав царя за провісника Бога й молився за його здоров'я.

Полковнику на той час сповнилося п'ятдесят сім років, був він ще міцний, у розповні сили, великий, але не важкий, плечистий і дужий. Роки, як це здебільшого буває, не скували душу надмірною обережністю, страхом втратити те, що має, вдовольнитися посланим долею. Та й не про себе він дбав, не лише власними клопотами сушив голову.

У особистому житті на той час спізнав і доброго й злого. Рік тому відійшла в інші світи дружина полковника Єфимія Стратилатівна, й цієї весни він одружився вдруге на вдові бунчукового товариша Яворського Ганні Романівні, їй тоді було років під сорок, і вона здавалася мені старою жінкою. Про покійницю Єфимію розповідали, що вона була висока, гордовита, поважна, сувора, Ганна Романівна, навпаки, добра й лагідна, й тиха, як тепле літо. Вийде з шитвом на ґанок, усміхнеться ніяково, сяде й слухає щебіт пташок (а може, й не слухає) і піде так само непомітно. Вона любила мене як сина, жаліла за сирітство, намагалася втиснути в руку, неначе маленькому, то пиріжок з капустою, то пундика, а я соромився.

Давно поодружувалися полковникові сини – Андрій та Яків, вони жили при батькові, одначе Андрій часто відлучався в село Михайлівку біля Гадяча, яке батько обіцяв лишити йому, й сам полковник кохався в тому далекому від Чернігова селі, там стояв великий двір з винокурнею та водяним млином, там тримав чимало свого добра і, якщо вдавалося, від'їздив туди на відпочинок.

Полуботок не дав синам значних маєтностей, не дав великих посагів і двом старшим дочкам, які повиходили заміж за людей незначних, маломаєтних, покійна дружина докоряла за це Полуботкові, та й інші люди подейкували про полковникову скупість, довгий час так думав і я. І вже значно пізніше перемінив свою думку. Хоч і третій, Оленці, яка незабаром віддасться за сина лубенського полковника Андрія Маркевича, Якова, також посагу не дасть. То вже гетьманша Анастасія Марківна виклопотала двоє сіл в гетьмана своєму мазунцеві Якову.

Гетьманша хотіла поріднитися з Полуботками й дивилася, як здавалося їй, далеко наперед. Тієї весни пан полковник звершив кілька вигідних для себе купівель, придбав угіддя в селах Грунь, Оболоннє, Довжик, Тубичі, а також у містечку Любеч. І в Довжику, і в Губичах, і в Групі, і в Оболонньому статкував давно, ті села були дані йому на ранг, одначе земля в них йому не належала; козаки господарювали самі по собі з своїми підсусідками, котрі справляли козаків на війну, селяни самі по собі, вони платили осенщину – чинш, залежно від свого статку: від двадцяти копійок до двох карбованців на рік. Звичайно, полковник, як і всі інші старшини, хотів мати якомога більше землі. Двісті дворів Оболоння платили сто двадцять шість карбованців тридцять п'ять копійок, а село Полуботки, у яких мав лише три двори, два с половиною карбованці. Одначе рік тому Полуботок купив у Полуботках в багатого козака Соливенка за чотириста золотих, себто за вісімдесят карбованців, чималий шмат поля й заселив його підсусідками. І опинилася нива селянина Родька Бовтрика посеред полковникових угідь, і торгував її Полуботок запекло, а Бовтрик не віддавав, і двічі посилав пан полковник копачів"закопати ниву, Бовтрика – обкопати канавою, а той копачів проганяв, і врешті поступився Родько, продав ниву. Вдова Стрієвська сама продала свою нивку, й спокусився на продаж Тимошенко й подався собі до полковника, а позаду біг його син Терешко та просив не продавати ниву, бо ж лишаться без землі, а він збирається женитися, хто за нього, безземельного, піде; старий же одгризався, одмахувався й казав:"Державець має право,. А син відказував крізь сльози:"Після того, як продаси ниву, будеш не державцем, а злиднем,.

Все це я бачив на власні очі, чув на власні вуха, бо стояв серед покосів на Полуботковому сінокосі. А сталося це так. Доки Полуботок, по тому як ми приїхали до Чернігова, був зайнятий оцим господарським клопотом, у мене також появився свій клопіт – видивлятися у вікно, коли на подвір'я вибіжать Уляся з Оленкою, та приєднатися до них. Я сподівався, що полковник і далі не завдаватиме мені ніякої служби, але він, на мій подив і розчаруваня, вже другого дня по приїзді сказав:

– Пора й тобі, Іване, сукать дратву.

Я здивувався.

– Ви хочете оддати мене в чоботарі?

Полуботок осміхнувся.

– Це така примовка. Шевського діла починають учитися з сукання дратви. Ти ж повчися трохи канцелярії, потримай у руках книги шнуровії та прибуткові, подивися на життя, а небавом сядеш за стіл з військовими канцеляристами. А ще мій домашній підписар занедужав, поїдеш зі мною в Полуботки.

Я неохоче погодився. Не знаю, може, полковник щось помітив і хотів одшити мене од Улясі чи й справді вирішив сповнити дану моєму батькові обіцянку.

Наступного дня ми поїхали на сінокіс. Від Чернігова до Полуботків – дві чи три верстви, ми прикопотили верхи, зупинилися під вільхами над Стрижнем. Світило сонце, дикі голуби купалися в його променях, туркотіли у вільхах, луг зеленів, надив очі жовтизною квітів, скошені трави пахли водянисто–п'янко, накликали спомини оддалеку–далеку, десь із дитинства. Одинадцять косарів махали косами, й змигувало на косах проміння, здавалося, вони косили його, а не трави: одворітні покоси з сонячного проміння.

Полковник узяв косу й повів косарів, ручку брав широку, покіс бунтувався в пояс. Дві широкі дороги лишалися за полковником, здавалося, то проїхав віз, а не людина вдавила стерню чобітьми, біліла сорочка на широкій спині, під кінець другої ручки на ній"сів орел, – проступила пляма від поту, темніла міцна засмагла шия й свистіла коса, стинаючи трави під самий корінь, з мохом. Я позаздрив полковнику, його силі, впевненості, подумав, що ніколи не зміг би ні косити так (я справді взяв косу, за першим же помахом загнав її носком у купину й, хоч далі тримав її як треба, одначе ручку брав вузеньку–вузеньку й лишав за собою гриву в дві четверті), ні господарювати, ні владарювати. Немає в мене ні хисту до того, ні духу, ні прагнення. Але ж я такий самий чоловік, з такої самої плоті й крові? Де все те береться в одних і чомусь його немає в інших? Вони самі не хочуть того, чи не вміють, не можуть примусити себе наказувати іншим людям розпоряджатися їхніми долями? А може, і тим не дане таке право, може, вони одбирають його в інших та ще й упевнюють себе, що так і повинно бути?

Поки так розмірковував, поміж косарів сталося замішання. Старий Тимошенко, котрий чипів біля воза, знозу підчовгав до полковника:

– То що даєте за мої грунти?

Може, через те, що роздумував над тим, хто має право розпоряджатися чужим життям, чужими долями (на мою думку – тільки Бог), а чи з якогось іншого боку побачилася мені кривда, яка чинилася перед моїми очима, – Терешко, трохи старший за мене парубок, не зможе одружитися, а він же, мабуть, вже кохає якусь дівчину, – я раптом ступив наперед і голосно сказав:

– Пане полковнику, не можна зараз купляти в нього ниву, він п'яний. Та й просто не можна, не по правді це.

Полуботок подивився на мене, і мені назавжди запам'ятався той вогнисто–чорний погляд, важкий і гострий, як помах коси, він підтяв мене, але я не впав, хоч щось і похитнулося в мені.

Я дуже часто вбовтуюсь туди, куди не треба, одначе цього разу за тим не пошкодував.

– Веди його, Терешку, додому, – сказав полковник. І син узяв батька під руку. Проходячи повз мене, кинув на мене скрадливий погляд, і той погляд був мені віддякою.

Мабуть, я зіпсував Полуботку той день, день закосин, він не випив з косарями, а лише наказав вийняти з тороків пляшки з горілкою і закупку та покласти все те на покіс. І не грали в коси косарі, й не підійшли гребці – жінки в білих намітках, всі вони сподівалися веселого свята, а я зіпсував його.

Ми переїхали через село – невеличке сільце на дві вулиці та два завулки, хат на тридцять–сорок, розділене навпіл річечкою, яку люди називають Ровом, виїхали на горб, і Полуботок оглядав жита, свої жита, не добрі й не погані, такі собі, але вже рославі. В житах підпадьомкав перепел, Полуботків перепел, полковник дивився на жито без радості, либонь, я таки добре пригірчив йому душу, а може, він думав про щось зовсім інше.

За вечерею Полуботок розповів про пригоду на сінокосі, і Яків сказав, що то недобре втручатися в чужі справи, але раптом підхопилася Уляся й заступилася за мене:

– Іван знає, де правда, а де ошуканство…

Полковник кашлянув, а Яків знизав плечима:

– Звідки він знає?

– Душа в нього така, правдива.

Я пік раків, але щось танцювало в моєму серці.

Вже гадав, що Полуботок не візьме мене в наступні поїздки, але через три дні він знову звелів сідлати буланого коника. Пізніше переконався, що за всілякий дрібний непослух, кабеші, сказане наперекір полковник зла не тримає. Наступного дня розмовляє, мовби нічого й не сталося, й навіть не знаєш, насправжки забув усе чи дотримується такого штабу. А з приводу Тимошенка і його грунтів сказав аж через два тижні:"Роз'ятрив ти мене таки, не в своє вклюнувся… Одначе – люби, Боже, правду. Не гніваюся я на тебе, хоч давно кортіла мені та земля,.

З нами мав їхати Охрім, який пильнував при полковнику його особистої канцелярії, вів книгу пожитків, але він хворів і далі, й ту книгу довелося везти мені.

Ми їздили до міста Любеча, де в пана полковника були чи не найбільші сіножаті. У полковника був двір і дім з світлицею біля ринку та П'ятницької школи, однією стороною двір виходив на вулицю Ринкову, другою на цвинтар. І прикупив він до того двору великий сад і город попід міським ровом, який йому продала вдова отця Покровського. Вечірньою порою я довго ходив понад ровом по старому валу, власне, вже й не валу, а горбу, дивився на Дніпро, на далеке, нині польське заріччя, на річки й зарічки, на луки, безкінечні зелені луки з дитинно синіми очима озерець, тим лукам не було кінця–краю, і не було кінця–краю моїм думкам. Я вимріював собі таке місце, тихе й чарівне, хоч мрія була безглузда, вимріював собі і Улясі: я бачив її на цих луках, ми блукали по них, узявшись за руки, й слухали, як квилить чаєчка–чубарочка, як дере в болоті онучі деркач і… як калатають наші серця. Мабуть, то калатало в мене в голові.

Ми прожили в Любечі більше тижня, полковник їздив на луки в урочище Псарне і в урочище Гончариха, де в нього було два млини по одному поставу, понад річками Свишнею і понад Болгачем, я їздив з ним і записував у книгу пожитків, скільки поставлено стогів, скільки накошено копиць; об'їхали Пліохів, Мамаєвський та Клітнянський. ліси, де Полуботок визначив ділянки на поруб. Полковник все обдивлявся сам і обмірював, чи то він не довіряв своїм управителям, чи вважав, що вони зроблять гірше за нього. Приймав він і скаржників, і тих, хто йшов позиватися. Одначе судовими справами не займався і, якщо не вдавалося примирити позивачів, відправляв їх до полкового суду. Найбільше мене зацікавила скарга селян Домишлина. Аби об'єднати свої землі в Любечі і біля нього, Полуботок обміняв село Домишлин на село Боровичі та слободу Боровицьку, котрими володів військовий товариш Василь Полуницький. І ось тепер у світлиці стояло четверо домишлян, а я читав грамоту від посполитих, яку вони привезли:"З гірким нашим плачем і невтомними слізьми прибігаємо до вельможності вашої, ускаржуємось на пана Полуницького, державцю нашого домишлянського, од котрого незносні і невиповідні несемо долегливості і утяжіння, так в роботизнах уставичних, як і в податях непомірних. За попередніх державців платили в рік по півталяра грошей і по півосьмачки вівса, а тепер Полуницький бере од двору по 16 шагів грішми і по три четверики вівса. І так робить що хоче. Особливо, коли всіх нас загоном вишле в Любещину, в своє село Козел, для оранки і сівби, й працюємо там неділь по шість і по сім без відпочинку, і нехай би ми ще самі відправляли польову роботу, а то й тут, в Домишлині, жінки і діти наші щоденно на панщині, в дворі пана Полуницького. Але й це ще не все: почав він, пан Полуницький, обкладати нас всілякими поборами: виїхавши на днях в Чернігів, наказав своїй пані брати з нас, дивлячись по багатству, у кого золотих 20, у кого талярів 5, у кого золотих 10. За неплатіння того побору пані посадовила жінок і дітей до в'язниці тюремної і мучить їх не по–християнськи, оточивши кріпкою сторожею і не дозволяючи нам і хліба їм подати. І все це, щоб ми заплатили побор. Та й маєтностями нашими розпоряджається пан Полуницький, як своїми, бере з наших отар собі баранів, які гладші, на вибір, за що й слова йому не кажи. Землі наші власні відбирає, а ми й гетьманські універсали мали на наші землі, а він, пан Полуницький, їх відібрав, борті наші рубає і знищує. Вся обще громада домишлянська від мала до велика,.