355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Юрий Мушкетик » ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ » Текст книги (страница 8)
ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 06:04

Текст книги "ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ"


Автор книги: Юрий Мушкетик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

…Гостини та іменини, банкети та гулянки, веселі віншування та співи, вино рікою, і довгий час ніхто, принаймні з нас, малих чинами, не підозрював, що за всім тим, невидиме сторонньому окові, плине зовсім інше життя, що десь близько скипають гнів, страх, ярість і вже течуть притамовані сльози, а скоро потече й кров. Щоправда, ми вже знали, що вся ця розкіш і коні шестериками, срібні кухлі з угорським вином, блазні в позолочених ковпаках, пишні похорони, колони солдатів у заморських чоботях і капелюхах коштують дорого, хтось там не досипає ночей, їсть затірку з висівок і рано помирає; то той, то інший з нас приносив на постоялий двір почуті десь у натовпі, в корчмі гіркі слова:"Як його Бог на царство поставив, так ми жодного світлого дня не бачили, селян розорив, мужиків забрав у солдати, посиротив нас і змусив лити сльози…. Стрільців повішав, а німців накликав, їм платить, а з нас шкуру здирає, з церков дзвони знімає, всім бороди ріже, а сам день і ніч брагу хлище". Не тільки прості люди, чи, як писав цар,"подлії люди", нарікали на нього, а навіть бояри… Мені довелося чути на власні вуха, як двоє п'яних високих чинів розмовляли в сінях (візничий довго возився з упряжжю, щось там у нього не ладналося):"Що це за государ? Сам бігає на службу й нас жене на неї, селян наших забрав, скрізь понаставляв німців або ж підлих людців, Меншикових усіляких. Скоріше б Він прибрав його до себе, а нам лишив отрока його".

У тім отрокові й була вся справа. Довкола нього й знімалася та чорна завія, яка потім замела стільки людей. Вона вже вихрила, гула й хурделила, як і справжня хуртовина, яка гуляла по довколишніх борах та лісах, і дерев'яна убога Москва пливла високими банями своїх ста п'ятдесяти церков у тій білій сніговій піні, як корабель у розбурханому морі, й одні тонули, борсалися в хвилях, інші їх топили.

Борсався, намагався втриматися у вутлому човнику царевич Олексій, двадцяти семи років, вдачею тихий, богобоязливий, схильний до життя келійного, книжного, недарма любив архієрейське, архімандритське облачення, церковні співи, бесіди зі святими отцями. Любив він богослужбові книги, а також книги світські, знав мови й не любив далеких мандрівок, в які постійно його посилав батько, фортифікацій, штурмів фортець, що в них також з батькової принуки мав брати участь, і лаятися грубою солдатською лайкою, і бити палицею за непослух солдатів та офіцерів, як то робив батько. Він таким і ріс – тихим, допитливим, слухняним, маминим сином, яка, себто матір, цариця Євдокія Федорівна, вже незабаром по одруженні спротивилася Петрові, й він нехтував нею. Заронила в душу Олексія жменьку зерен смиренності та замрії і його баба – мати–цариця Наталія Кирилівна, жінка старих звичаїв. Вони й доглядали малого, і чув він від обох скарги на німців, і не любив учителів своїх німецьких Мартина Шейгебауера та барона Генріха Гюйса, і чув нарікання на батька, його непутящість і те ж потурання німцям. Дружину свою Євдокію Петро незабаром запроторив у Суздальський Покровський монастир, де її силоміць постригли в черниці, й стала вона черницею Єленою, а сам одружився на ліфляндці Марті Скавронській, перехрестивши її в Катерину. Марта припала Петру до вподоби: тряслася з ним скрізь у похідному візку, пила горілку на рівні з чоловіками, одружувала блазнів, їздила з Петром на свинях по вулицях Пітербурха. Коли Петро скаженів, їй одній вдавалося якось його уговтати, клала на коліна Петрову голову, пестила, й він засинав. Хтозна, подобалося їй таке сороче, безпутне життя чи платила за тронний стілець. Хвороба приключилася цареві з переляку від стрільців і вже не полишала його, наближення її вгадувалося з того, що в царя перекривлювалася на лівий бік шия й смикалося обличчя; щойно накочувалася ця чорна хмара, цар здебільшого замикався й нікого не пускав до себе, окрім Катерини, але бувало й навпаки: рвався на люди, шукав причин до розправи, кривавого розиску, й зводилися шибениці, кілки, страшні помости з колесами та дибами. Олексій боявся батька і не любив його, любив матір, страждав по ній, таємно написав кілька листів й одного разу потайки їздив до неї, про що Петро довідався, й те вкинуло його в сатанинський гнів.

Знедолені й перелякані, люди одвертали свій вид од Петра й з надією давилися на царевича. І не тільки люди прості, а й князі Долгорукі, Голіцини, Шереметьєви, Куракіни, котрим заступили стежки вгору спритні Меншикови, Давієри, Шафірови, Ягужинські, Рагужинські. Одначе зв'ялений царським гнівом, настраханий Олексій відмовився від престолонаслідування, він лишень не хотів іти в монастир, на чому наполягав батько.

Рятуючись від царської немилості та від чернечого клобука, царевич поїхав за кордон, не поспішав вертатися звідти, втішався тихою любов'ю з Єфросинією, колишньою дворовою дівкою князя Вяземського (німкеня Шарлотта, на якій його одружили силоміць, на той час померла від хвороби), й тим вдовольнявся. Одначе грізні батькові окрики сягали його і там, він шукав рятунку спочатку у Відні при дворі австрійського цісаря, далі в Неаполі, цар шле йому застрашливі послання, навіть погрожує війною Карлу IV, австрійському цісарю. До Неаполя їдуть таємний радник Петро Андрійович Толстой та гвардійський капітан Рум'янцев, добувають царевича – погрозами, умовляннями, клятвами–запевненнями від імені царя Петра, буцім йому не буде нічого, цар тільки хоче, аби Олексій жив удома, бо ж Петрові соромно перед світом

Олексій врешті здається, їде до Москви. В дорозі отримує ще одного заспокійливого листа від батька, в якому той обіцяє не чинити над ним ніяких насильств. Тридцять першого січня царевич приїхав до Москви, у грановитій палаті Кремлівського палацу на нього чекали високі духовні та світські урядовці, українське посольство на чолі з гетьманом, а також цар, що сидів на троні, люто закусивши губи. Олексій, ледве увійшов, упав батькові в ноги, Петро підвівся, обійняв його, сказав, що прощає синові всі гріхи та обіцяє йому свою милість. Тривожною і сум'ятною була та стріча, дехто розчулився, у гетьмана викотилося з очей по сльозі. Всі мовчали, говорив тільки цар, докоряв синові, а той плакав. Потім Петро звелів Олексійові підписати акт зречення престолу, Олексій мовчки підписі,. По палаті мовби щось прошелестіло, в палаті було повно люду, той шелест міг означати схвалення царевого наказу, а міг означати й несхвалення. Цар сприйняв його як несхвалення. Заплаканого, вивів сина через маленькі дверці за троном до сусідньої кімнати й там схопив за груда, вирячив свої страшні, звірячі очі й захрипів:

– Називай усіх, хто знав, що їдеш за границюі Називай, а не то позбавлю живота!

У царя тіпалася ліва щока й шия зігнулася в лівий бік. Олексій застогнав, втрачаючи від страху розум, почав називати своїх учителів, духівників, колишніх приятелів, з ким вів довірчі розмови, чиї поради брав до серця й просто чиї імена спадали на думку. Наступного дня Олексій підписав маніфест про відречення від престолу, про те, що не заперечує, аби замість нього наступником Петра був Петро, син Петра від Катерини, сиріч Марти Скавронської. Марта – Катерина свого досягла, це вона під'юджувала свого скаженого мужа проти Олексія, нашепотіла в припадочну Петрову голову, яка лежала на її колінах, безліч лих, які чекають на нього, якщо не відтрутить від престолу старшого сина. І Петро прорік:"Прощаю, а спадку позбавляю". В Успенському соборі при мерехтливому світлі привезених українцями свічок Олексій на хресті та Євангелії поклявся, ніколи не домагатися престолу ("Клянуся Всемогущим в Тройці славним Богом спадщини не шукати"). По тому Петро знову повів сина з собою і наказав:

– Пиши все на папері, а якщо щось приховаєш…

Олексій писав, а біля обох дверей кімнати стояло по двоє преображенців з бердишами. Одразу по тому жваві, запопадливі слуги страшного Преображенського приказу почали хапати людей як"стану підлого", так і високого. Першими вхопили адміралтейського радника Олександра Кікіна, графа Федора Апраксіна, духівника Олексія протопопа Якова Ігнатьєва, князя, сенатора Дмитра Голіцина, вчителя царевича Никифора Вяземського, і Петро особисто приступив до улюбленої справи – дізнань.

Одного дня, отримавши нагальну таємну депешу з польської границі, у якій йшлося про пильні та гарячкові заходи Пилипа Орлика проти Московії, Скоропадський поїхав у палати до царя, але, не знайшовши його там, мусив податися на розшуки в Преображенське. З ним були Полуботок, Савич та ще двоє старшин, а також військовий товариш, який доправив депешу. Їх пропустили, либонь, вважали, що покликав їх сам цар.

Поткнулися в одну підкліть, поткнулися в другу – й видибали по сходах задки надвір; у тих, хто встиг краєм ока заглянути до підкліті, чуб попіднімав шапки, та й всі інші чули крізь відчинені двері крики, від яких холонула в жилах кров. У третій підкліті побачили самого царя. Стояв посеред хати з батогом у руці, рукава його мундира були закасані, перука збилася на потилицю. Цар оглянувся, й на мить гетьман побачив його вид – майнуло щось округле, котячо–хиже, ощирене. На мотузку висів з вивернутими руками якийсь неборака – хто саме, козаки не побачили, висів спиною до них, до його ніг була прив'язана колодка. В кутку з лівого боку стояли Ушаков та Шафіров, ліворуч за маленьким столиком сидів дяк і водив закрученим на кінці пером по паперу. Над ним схилився Петро Толстой.

З вигляду Петрових поплічників гетьман та старшини зрозуміли, що їхня з'ява сюди вкрай небажана, азиж самі не сподівалися заздріти таке, думали, що цар сидить в окремій хаті та розмовляє з тими, хто веде дізнання, переглядає папери, а він особисто катував людей. Вони знову задки дибали вгору й вивалилися з кривавої хати–підкліті за ними вийшов Ушаков, запитав, чого вони сюди приволоклися, й звелів їхати до канцлера, графа Головкіна. Отетерілі старшини не одразу втрапили до воріт з Преображенського, збочили праворуч, і тоді їм заступив дорогу якийсь офіцер, з ним було двоє солдатів, офіцер почав кричати, навіть вийняв шаблю, й Полуботок ступив до нього, подивився недовгим, але пильним поглядом, мовив:

– Сховай шаблю та покажи дорогу.

Полуботок ніколи не кричав, але в його голосі, в погляді було щось таке, що змушувало інших скорятися. І цього разу капітан затнувся, сховав шаблю, показав рукою на хвіртку.

Про всю ту притичину цар не обмовився жодним словом, увечері в Преображенському палаці гудів банкет, і цар походжав веселий, здоровав кожного величезним пугарем горілки, яку гість мусив випити, декотрі одразу ж падали мертвецьки п'яні, і їх виносили служники.

Не всім заарештованим була однакова кара, декотрі були приречені на жорстоку смерть – на колесі, з попереднім відтинанням членів, декотрі на трохи легшу – на кілкові, іншим – зовсім легка, відтинанням голови на колоді. Карали їх на площі лобній, люду чомусь прийшло небагато, приведений був царевич, він бачив на власні очі, як по шматках рубали його другові Кікіну руки та ноги, як Кікін молив ката о швидкій смерті, але кат отримав суворий наказ виконати присуд од початку до кінця. Я на площу не ходив, молився в світлиці перед іконами.

По тому було похапано багато люду, деякі не мали жодного стосунку до"справи" – хтось десь сказав не те слово, хтось у натовпі, спостерігаючи муки тих, яких катували, вилаявся пошепки – таємні вивідники одразу хапали їх і тягнули до колод. Не забув цар і Єлени–черниці, колишньої дружини цариці Євдокії, її приволокли до Москви, а з нею Абрама Лопухіна, князя Семена Щербатого, протопопа Андрія Пустинного, юродивого Михайла Босого, ростовського єпископа Досифея. Найбільшою провиною колишньої цариці було те, що іноді одягала не чернечу, а мирську сукню. Пошукали пильно й знайшли, буцімто Євдокія перебувала в перелюбі з присланим до Суздалі за рекрутами капітаном Степаном Глєбовим. Петро не брав до уваги свої власні перелюби й наказав посадити Глєбова на кіл; всі інші, а кожен з них потягнув за собою живий ланцюжок, зазнали катівницьких мук, були страчені або покалічені, черницю Єлену відвезли в Ладогу в жіночий монастир під суворий нагляд.

Ще тиждень цар запивав кривавицю угорськими та румейськими винами, веселився й дурів неймовірно. І мусили дуріти з ним князі та графи, сенатори й генерали. Не дурів, не пиячив, не приховував своєї зневаги до всього того один Стефан Яворський, наш земляк, поет і філософ, блюститель патріаршого престолу (Петро на престол не пускав нікого, боявся, аби не стався новий Никон); в церкві, при всіх церковних чинах, при всіх сенаторах суворо засудив такий триб життя царя, й засудив закон про фіскалів, фіскальство, яке стало службою, ремеслом, адже за нього платили. Доносити мали всі. Отож у кінці проповіді Яворський мовив:"Тепер біжіть, доносьте".

Диво, Яворського не покарали, хоч як того бажав, нашіптував цареві на вуха про крамолу інший наш земляк, архієпископ псковський, поет і ритор, філософ Феофан Прокопович.

1 березня цар відбув до Пітера, наказавши й усім нам їхати туди.

* * *

Зима була не вельми сніжна, але люта, від морозів тріскалися вільхи понад дорогою, і бачили ми чимало задубілих птахів. Московити звичні до лютостей зими, й сани в них налагоджені до таких мандрів добре: задок саней вкритий рогожею, передок і боки оббиті шкурами, шкурами вкритий і верх, всередину напхано соломи, лежить у тій дірці московит, як байбак у норі, й тільки цідиться в невелику дірку білим струмінцем пара; ми ж їхали в простих санях, зігрівалися оковитою, добрими кожухами, бігли за саньми.

Скрізь по дорозі від Москви до Санктпітербурха для царя зроблені особливі заїзди. В кожному є дворецький, у погребах тримають припаси, вино та пиво, ми також зупинялись на тих заїздах, але, обтяжені обозом, не завжди могли досягнути їх за денний перегін. Оскільки з нами добувалися до Пітера й московити, то там, де не було такого заїзду, пристав, котрий їхав з кількома солдатами попереду, силою займав хату, звичайно кращу, господарів виганяв і знатні московити розташовувалися там, ми ж прилаштовувалися де доведеться. Якщо в дорозі ламалися сани, солдати забирали в селян перші–ліпші, селяни до того звичні, покірно віддавали все, лиш би не чіпали їх. Якось ніч застала нас просто посеред пущі, обоз відстав, і ми, боячися, аби він не збився з дороги або на нього не наїдали розбійники, чекали на нього. Пуща – дика, вітер розгойдував велетенські сосни та ялини, й шапки снігу падали додолу з глухим гупанням. Там, де ми зупинилися, стояла смолокурня, ми розпалили багаття, але всидіти в смолокурні було немога; погрівшись трохи, очамрівши від диму, вибігали. Мороз насідав. Не дочекавшись обозу, рушили далі й десь під ранок добились до якогось села. Обоз прибув аж після полудня, двоє саней відбилося, й ми так їх і не знайшли.

У Пітербурх в'їжджали довгим прямим трактом й зупинилися на заїжджому дворі в Матроській слободі, що за адміралтейством, хоч у гетьмана та в панів полковників і тут, у новій столиці, було чимало вельможних зичливих знайомців. Одначе в Пітері ті вельможі не мали тих розсадистих, широких дворів, що в Москві, а проживали в камінних будинках понад Невою. На той час всіляке кам'яне будівництво в Москві було заборонене царем, все російське вельможне панство царським велінням зводило кам'яниці понад Невою та річками, які впадають в неї, часом вбивали туди все, що мали, й добре, якщо кому випадало сухіше місце, а кому болото, той гарував та мучився, фундаменти домів тонули в болоті; воздвигнуті взимку, бо літо там вельми коротке, кам'яниці, коли повз них проїжджав віз, трусилися, неначе лихоманні.

По цю сторону річки, де стояли царські палаци, яких три: два літні і один зимовий, пишалися один перед одним найкращі будинки, з садами та металевими огорожами; на них з протилежної сторони Неви дивилися широкими вікнами такі самі кам'яниці, найкраща з них була князя Меншикова. Ті будівлі не веселили пітерський люд, навіть вельмож, надто дорогим коштом вони будувалися, декотрі пани вщент порозорювалися на тому будівництві, на тих дорогих, біломармурових колонах та статуях перед будинками і в садах. І ще чимало інших великих будівель стоїть у Пітері – є місце, де роблять кораблі, порох, полотно, крохмаль, і є фортеці, найбільша з них – на протилежному березі річки, там церква з баштою, на якій грають французькі куранти, і на інших будинках такі ж дзиґарі, вони б'ють години, а то й грають псалми. У місті кілька мощених вулиць, і камінні мости, але є й дерев'яні, нещодавно на одному такому мосту провалився царський виїзд, і цар дубасив посеред вулиці палицею генерал–поліцмейстера Девієра. Одначе доокіл, по слободах, та й по місту – хатини, халупи, хижі і навіть курені з гілля – в твані та болоті, в смороді, бруді; лихоманки, гарячки, цинга та інші напасті косять людей, як траву. Я сам бачив немало бідолах, яких було нікому поховати, їх кладуть на видне місце й ставлять у головах свічку, аби зібрати милостиню на поховання. Іноді по дорозі на кладовище тіло опускають на землю кілька разів, і знову запалюють свічку, аж поки зберуть кілька копійок, куплять рогожу, зав'яжуть її, неначе мішок, мотузком, і так волочать тіло до ями. Цар видав указ, щоб у місті найпильніше дотримувалися чистоти і"щоб ніякого скаредства та мертвечини не валялося". Серед тієї"мертвечини"здибували ми не раз і своїх земляків, козаків з України, пригнаних на будівельні роботи. Вперше, коли я побачив на вулиці Французькій за сотню кроків від пишного, визолоченого палацу Меншикова такого козака – синього, роззутого, в штанях козацьких і чорній, яка колись була білою, сорочці з маленькою, дрібною вишивкою біля коміра, молодого, чубатого, все в мені затремтіло, облилося кип'ячкою, а далі та кип'ячка враз перетворилася в лід. Мені той козак видався знайомим, я опустився на коліна й творив молитву напівмертвими губами. Але мене грубо, чоботом штовхнув у спину Рубан:

– Встань, Іване, – сказав, – і не ганьби чин козацький, не кланяйся цим камінням. Всі вони, – і він вказав на палац Меншикова, – стоять на підмурівку з кісток, і кістки ті наших козаків.

Я й сьогодні не знаю, для чого нас усіх було прикликано в той Пітер. Для того, щоб ми побачили, де гниють козацькі кості, для постраху, для розваг? Мертві козаки лежали в болотній землі, а живі мусили веселитися. Бучними банкетами шеленів у ті дні, в ті місяці Пітер. Наші старшини позбивали всі закаблуки, вганяючись з одного гульбища на інше. Мали на те монарше веління. І всілякі інші сановні люди мусили вдавати веселощі. Декотрі то й втягувалися, без склянки горілки й день розпочати не могли. Того, хто не випив на царському банкеті піввідерного штофа"приказної горілки", не випускали за поріг. У скупердяя канцлера Головкіна, окрім горілки, не подавали більше нічого, у генерал–прокурора Ягужинського виставляли горілки та вина аглицькі, французькі, румейські, а в князя–кесаря Ромодановського гостей зустрічав ведмідь на задніх лапах, котрий у передніх тримав пугар данцигськоъ вогнистої. На тих банкетах правив цар, їв і пив багато й ходив по столу в посоюжених ботфортах, здебільшого він одягався в мундир полковника Преображенського полку або одягав простий каптан темного кольору. Цар дивував іноземців і наших старшин не тільки одягом, а й мозолями на руках, теслярською сокирою, котрою обтісував колоди на верфі, бомбардирською хваткою на стрільбицькому полі. На верфі цар видавав себе за простого теслю, і всі вдавали, що не знають, хто то обтісує колоди, проходячи мимо, вихваляли майстра, а потім тихцем перетісували ті колоди. І бомби царські летіли не туди, куди треба, але поруч стріляли інші бомбардири, і їхні ядра сягали цілі, але вони гукали, що їхні ядра летять мимо, а царські – в ціль. Одначе за чаркою Петрові справді рівні не було. Пив він і з звичайними матросами, й з князями та боярами, напившись, ішов перепочити, а гостям велів не розходитись. Саме того року увів у Пітербурсі асамблеї та маскаради, які справляли по черзі багаті вельможі. Кілька разів на тих асамблеях побували наші старшини й розповідали про них з гірким сміхом. На асамблеях поруч з царем сиділи за столом блазні, один з них, поручик гвардії, втішав усіх нечутим ніде й ніколи пекельним сміхом, інший двірський вельможа поглинав страхітливу кількість холодцю, й цар сам вкидав холодець йому до рота. Пишні перуки в пудрі, блискучі черевики, мережані ковніри, французькі вина – і своя власна безпросвітна дурість.

Цар був невтомним у танцях і невтомним на всілякі витівки. Одного разу поставив у шеренгу найдосупших дідів, і кожному дав у пару молоду жінку, й сам став у першій парі, і всі каваліри мали викидати колінця, які викидав цар, вони хекали, падали, їх підводили, вони падали знову, аж поки цар не розгнівався та наказав кожному випити по штрафному штофу горілки. Той штоф уміщав кілька склянок, дехто після того пригощання розлучався з життям. Самому царю служники ледве встигали подавати страви, здебільшого м'ясні, наступного дня імператор не міг від них звільнитися й пив пігулки пуркгуючі.

Під час тих пиятик, тих асамблей цар здебільшого походжав по кімнаті, вступав до розмов – про Біблію, марновір'я, порядки в інших країнах, одного разу, розбалакавшись з якимось іноземцем, довго слухав його, а тоді враз плюнув йому в обличчя, повернувся й пішов. А то якось приїхав до Меншикова, й почав ходити поміж гостями, й голова його тіпалася, і плечі смикалися, й так вирячав очі, що всі перелякалися й не знали, що діяти. Тоді до Петра підійшов Скоропадський і мовив:

– Государю, я сьогодні дуже кепсько себе почуваю, дозволь мені поїхати та опочити.

– Я теж почуваю себе кепсько, – сказав цар і від'їхав з гетьманом на радість усім гостям.

Одначе цар не неволив старшин ані до танців, ані до поганих забав. Спробував одного разу напоїти сотника з Прилук, той випив три величезні штофи й простягнув порожній штоф виночерпію, аби той налив ще. Цар здивувався й запитав:

– Скільки ж ти вип'єш?

– Скільки дадуть.

Козак відказав так щиро, що засміялися всі й Петро також.

Наші старшини, посидівши на початку асамблеї за вечерею, підводилися й черідкою йшли до дверей. Якось їх спробував зупинити віце–канцлер Шафіров, товстенький, круглий чоловічок на коротких ніжках, що вертівся неначе дзиґа й розвеселяв усіх.

– Нам сьогодні не велить веселитися закон, – мовив Полуботок. – У нас поминальний день, поминаємо козаків, що погинули під Перекопом.

– Ваші закони багато чого вам не велять, – мовив Петро. – Надто їх багато.

– То прадідівські закони, чесні, – відказав Полуботок. Мовив тихо, але з певністю в голосі. Полковника ніхто ніколи не бачив хмільним, він не любив п'яних веремій, коли втрачаються і глузд, і людська честь, не любив шалу, галасу, людей суєтних і гамірних. Ніколи не сварився, не гримав – пропече поглядом пияка, й того немає.

Несподівано цар не знайшовся, що сказати. Полуботок вийшов.

– Дикі, невиховані люди, – знизав плечима Шафіров. – Що з них взяти.

Меншиков засміявся й змовницьки підморгнув цареві:

– А от взяти в них є що.

Усі засміялися.

Так веселився сановний Пітер, страшна кривава учта тривала.

…У квітні почав танути сніг, дибки ставали на Неві крижини, настрахані, прибиті бідою люди пророкували нові, ще більші лиха – повінь небачену, яка зламає дерев'яні й камінні шлюзи, затопить будинки і поглине це нове місто з його багатством та гріхами. Казали, що цар не спить ночами й виходить дивитися на воду Неви, яка каламутиться, піниться, але поки що піднялася лише на чверть сажня. Чекали онезької води.

Але гомоніли, що й не через те не спить Петро, що вночі він їздить до страшної Петропавловської фортеці. Там чинить свій улюблений катівський промисел. Чинить його нині над привезеною до Пітербурха після родів Єфросинією, Олексієвою невінчаною жоною. Припечена синім залізом, вона ствердила все, чого від неї вимагали: бачив себе царевич у вимріях на престолі, погрожував мачусі – цариці Катерині, Меншикову, сподівався на бунт проти царя, на допомогу Швеції. Тоді знову взялися за Олексія. Допити тривали до літа, й дванадцятого червня було проголошено указ особам духовним та особам світським судити царевича,"істинно діло звершити… не боячись, що той суд ваш належить учинити вам на мого, яко государя вашого, сина…"Останній недоумок зрозумів би, чого вимагає цар.

Суд був протиправний, отже, не угодний Богу. Судді це добре знали, але гнів Петра був їм страшнішим за Божий гнів, Вони віддали царевича на катівницькі муки, його катували кілька разів підряд, і царевич вже сам не тямив, що белькоче і які імена називає. За кілька днів відбувся суд, який сповістив, що"царевич Олексій за всі свої провини та злочини проти царя і вітця свого, яко син і підданий його величності, заслуговує смерті…""Цей присуд ми, яко раби й піддані, з скрухою серця та сліз пролиттям проголошуємо" – й підписалися всі.

Петро спробував долучити до того гріха й українських старшин, запитав, що думають в цій справі вони, й старшини зам'ялися, декотрі поблідли, інші опускали погляди і тоді обізвався Полуботок:

– Не наша се справа, судити вітця з сином…

– А чия? – грізно запитав Петро й свердлив його вирлуватими очима, здавалося, нанизує на двоє розпечених ратищ.

Але Полуботок витримав той погляд, і стояли вони один насупроти другого, Петро і Павло, грішні, як і всі люди, та не однаковою мірою.

– Мабуть, тільки його. – Полуботок вказав пальцем угору.

– А ти?.. Ти сам?..

– Я свого сина на смерть не віддав би… Не зміг би по тому жити.

Скажений вогонь спалахнув у очах царя.

– Не хочеш жити?

– Хочу.

– Один раз вижив у поході Валдайському. Згадай, скільки тобі літ.

– Вижив. Виживу і вдруге. А ні… Що ж, все в його волі.

– І в моїй, – сказав Петро і вийшов.

…Двадцять шостого червня Скоропадський з генеральними старшинами та полковниками були покликані до князя Меншикова. Там зібралися лише особи чоловічої статі, високі сановники: Меншиков, Долгорукий, Головкін, Апраксін, Стрешнєв, Толстой, Шафіров, Бутурлін, ще кілька чоловік, і приїхав цар, приїхав по катівницькій роботі з гарячого місця, просто од ще теплого тіла сина, й потирав руки, неначе з холоду, й обпалював усіх кривавим жаром своїх витрішкуватих очей, і наказав веселитися: було багато випито горілки та з'їдено страв, особливо м'яса – м'ясо смажене, варене, печене, й ціла фортеця, виготовлена з м'яса та овочів, цар сам з'їв одну башту, підливу розносили чотири служники, схожі статурою на гвардійців, руки та губи цар витирав дорогими кролевецькими рушниками, з тих, що їх привезли йому в дарунок, либонь, в такий спосіб він і вшановував той дарунок, утирався й жбурляв за спину. Було проголошено чимало велеречивих тостів на честь царя та його сімейства, і цар походжав по світлиці й знову потирав руки, немов з холоду, й жартував, і змушував усіх пити та їсти. А потім враз зупинився біля гетьмана й прорік:

– Іване Іллічу, чував, що в тебе дочка красуня? Це правда?

Скоропадський скромно й стривожено подивився на царя.

– Що ж ховаєш від нас такий скарб? Хіба в нас немає покупця достойного? Є покупець. Та ще який… Ось Петро Толстой… Та не лякайся, не він, а син його, також Петро. Зело достойний отрок. Буде в тебе полковником. Я всіх своїх молодців переженю на малоросках. Ну то що, по руках, здається, у вас так кажуть?..

– Це коли продають коня або корову, – обізвався Полуботок.

Цар черконув по ньому кривавим поглядом.

– Налийте всім угорського. Іване Іллічу, здоров'я твоєї дочки та молодого Толстого!

– Вона… заручена, – вичавив крізь посинілі вуста Скоропадський, не бажаючи родичатися із вбивцею.

– Заручена? Що таке заручена? Спала з ним?.. – І зареготівся, аж полум'я на свічках затіпалося на всі боки. – А якщо й спала… Мало з ким я спав? То мусив на всіх женитися.

– У нас такий звичай…

– Тепер наші звичаї – ваші. Бокали вже налиті… Вину не пропадати. І моєму слову також. За здоров'я молодих… Ніжинського полковника Петра Петровича Толстого і…

– Уляни… Юліани, – підказав Лизогуб.

– Юліани Скоропадської. До дна!

Скоропадський таки випив келих і, чи то від випитого вина, чи від несподіваної новини, сидів блідий, наче вибілене полотно, й на лівій скроні в нього дрібно тіпалася маленька червоненька жилочка. Поріднився, як гірко жартував Савич, з самим царем. У царя ж почала тіпатися голова. У передиху між тостами, вийшовши до сіней за малою нуждою, гетьман довідався про те, що сеї ночі упокоївся царевич Олексій. І оце вони п'ють заупокійне.

У рескрипт закордонним міністрам Петро вписав, що"Бог полишив сина мого Олексія живота від жорстокої хвороби, яка напочатку була схожа на апоплексичний удар".

Який не наївний був гетьман, але одразу втямив, що цар заплатив його дочкою Петру Андрійовичу Толстому за те, що той приволік на смертне ложе царевого сина Олексія. Гетьман запечалився вельми й до самого від'їзду не виходив зі своєї світлиці.

Мабуть, з усіх українців, які жили в Пітері, я один не знав про ті страшні заручини, ніхто мені про те не сказав, оберігаючи мене від якогось необачного вчинку. Я ж довго та болісно думав, як то батько міг умертвити своє дитя, свою плоть, я не осмілився осудити царя за його нелюдський вчинок, а тільки молився, аби Бог простив йому це, цар – Божий помазаник, отже, вітець небесний бачить всю його путь, веде його по ній, може, й це начертав йому? Божі шляхи невідомі, він і сам послав себе на Голгофу, на муки в спокуту за рід людський.

Про те, що царевич помер насильницькою смертю, нишком гомоніла вся столиця. Одні казали, що цар та його поплічники задушили царевича подушками, інші – отруїли, ще інші – цар власноручно забив його батогом. Сіє – таємниця, хоч і не така вже важлива. Достеменно було відомо, й то тільки вищим урядовцям, що тієї ночі в гарнізоні зібралися цар, Меншиков, Долгорукий – либонь, всі росіяни, хто потім був на банкеті, й завдали ще одне катування царевичу, а таємницю, хто з ним лишився останнім, після чого царевича знайшли вже мертвим, ніхто не осмілився виповісти.

Солдати сторожі бачили: вночі від Петропавловської фортеці останнім відплив ботик, у якому сиділи генерал Бутурлін, начальник таємної канцелярії Ушаков, Петро Андрійович Толстой та капітан Рум'янцев…

Царя Петра вела нелюдська, страхітлива злоба, як того звіра, що допадається до кошари, п'яніє од запаху крові. Не міг стерпіти, що його рідний син хоче жити інакше, ніж він, намагався застрахати, залякати всіх. То були хвороба розуму та душі. Сміливець і нікчемний боягуз водночас. Боявся темрви, боявся смерті й обкладався на ніч, неначе мішками зі збіжжям, гренадерами–велетнями. А коли з його наказу рубали голову його ж коханці Анні Понс, прошепотів на вухо:"Не бійся, кат тільки замахнеться". По тому, як покотилася голова, підняв її й показував усім, хто був при тому, де в людини нерви, де жили… З голови струменіла кров, цієї крові він не боявся, як і гріха за те, що пролив її.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю