Текст книги "ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

А життя мовби сміялося наді мною, брало, неначе забавку, в свій полон. На місце померлого носачівського сотника козаки вирішили обрати нового за козацькою регулою – достойного, доброчинного, сміливого. Таким усі вважали сотенного осавула Солонця. В п'ятницю й покрили його сотенним прапором і послали двох виборних до Скоропадського, аби ствердив те обрання козацькою печаткою. А в неділю з Глухова в супроводі двох козаків та московського ундера прибув осавул і в трьох місцях, тричі, вичитав новий царський указ, малозрозумілий, та ще й по московському писаний, та ще й читав погано, одначе козаки втямили, що тим указом велено"полковников и сотников не выбирать, а назначать". Той указ упав на козачі голови, як вітер на діброву. Козаки захвилювалися, почали збиратися в гурти, посунули до сотенної канцелярії, вимагаючи, аби Солонець скорше приймав справи. А приїжджі вже вели свого фамільянта – сотенного хорунжого Хоменка з Гадяча. Солонець – богатирської статури, повновидий, поважний, статечний козак, знаний носачівцями оддавна в бою і за плугом, і рід його їм увесь знаний. Невеличкий, приземкуватий, з круглою, як недозрілий кавунець, головою, з метушливими очицями, які, здавалося, ось–ось кудись утечуть, Хоменко не сподобався їм уже одним своїм виглядом, а ще ж – чужа–чужаниця…

– Воліємо свого, ми його знаємо! – гукали козаки.

– Він до людей уважливий.

– Хоробрий козак, достойний.

І посунули сині жупани вперед і вкрили Солонця шапками, й хтось уже виніс сотенну короговку, й вона затріпотіла на вітрі. Він хотів вручити короговку Солонцю, але приїжджий з Глухова осавул підняв над головою царський універсал і гукнув щосили:

– Проти закону! Проти царського закону! Солонець короговку не взяв і звелів писати листи – до полковника та гетьмана в Глухів. Лист до полковника повезло шість козаків, лист у Глухів – чотири. Всього цього я не бачив, про це мені розповіли. А все, що вчинилося далі, відбувалося на моїх очах.

На свою супліку носачівці отримали відмову, і тепер до Носачівки приїхав полковий осавул з полковими писарем та хорунжим, на дзвіниці церкви вдарили склик, козаки почали збиратися на майдан. Майдан у Носанівці широкий, посеред шляху з Києва на Ніжин, з одного його краю – стара дерев'яна церква (нова, кам'яна – за греблею, одначе люди оддавали перевагу старій), з другого – сотенна канцелярія, ще далі – кілька крамниць та рундуків, пивниця, за крамницями та рундуками – базар. Козаки товпилися біля управи, прийшло (з цікавості) й чимало посполитих, на одному з рундуків чорним табунцем з'юрмилися євреї–крамарі. Та ж таки цікавість попхала на майдан і мене. Пропхався аж під ґанок канцелярії, на праву руку. Люди напирали, я ухопився за дерев'яний стовп, який підпирав дашок ґанку, щоб мене не затоптали.

Тепер бачив натовп і, коли повертав голову, тих, які стояли на ґанку, – полкових осавула, писаря, хорунжого, Хоменка, а також носачівського сотенного писаря та хорунжого. Солонця не було, він, як я зрозумів з розмов, лишився вдома, на що деякі козаки нарікали. Полковий осавул бликнув на натовп з–під острішкуватих брів гострими очима – у тому позирку – погроза й притамований страх – і звелів писарю читати царський указ, той самий, яким заборонялося обирати старшин. Сам же взяв у хорунжого короговку й тримав напоготові, аби оддати її Хоменку.

Писар ще не дочитав указу, він затнувся, зашпортнувся на якомусь слові, відшукував його пальцем, і тоді з натовпу пролунало:

– Бридня!

– Що бридня! – подався вперед осавул.

– Все бридня. Ти приїхав зламати наш закон, а нас живих оддати в оренду оцьому недомірку. Це – живодер. Ми вже знаємо. Отакий зашмарканий, і живодер.

– Та ви… Та я… – бризнув слиною осавул. – Я вас у ріг баранячий… У секвестр!

– Нас – у секвестр!

Натовп сколихнувся і враз перетворився в живий вир. Неначе буря пролетіла по ньому, й були це вже не ті люди, які стояли щойно, а зовсім інші. Одмінилися обличчя, голоси, порозправлялися плечі. Я теж відчув дивну тривогу та дивне піднесення, одначе намагався погасити їх: я тут чужий, мені немає ніякого діла до того, що відбувається на цьому майдані. Стояв тихо, осягав усе вповні. І дивувався. Люди сподівалися справедливого рішення, але хіба вони не розуміли, що його не може бути, що веління впало зверху, од самого царя. Так, вони про те просто не думали, не мислили в той бік, – яка то сила цар і що він може зробити. Який він грізний, жорстокий і нещадний, знали всі, про це шепотілися за ятками на базарі, оглядаючись по сторонах, гомоніли в шинку. Цар видушив батуринців, знищив Запорожжя, тисячами гнав люд на криваві війни… Я про царя не склав уповні власної думки, чимось він мені подобався, чимось не подобався, але боятися я його боявся. Мали б розуміти це і носачівці.

Але цар був десь дуже далеко, а несправедливість – тут, у них.

Увесь час думав: ненавидіти царя чи ні? Він перекаламутив моє життя, забрав у мене найдорожче. Але ж він не знав мене, вчинив так з якихось своїх причин. Я то ненавидів його то знаходив йому якесь виправдання, я багато читав про королів, імператорів, їхня воля – висока, продиктована чинниками, незрозумілими простим людям. І хоч вже не міг думати про царя, як думав раніше, коли навчав мене Феофан Прокопович, особистого ворога в ньому не бачив. До того ж: будь–яка влада – від Бога, опиратися владі – опиратися Богові, це непростимий гріх, за це на тому світі чекає кара.

Я ж подумав, що ці дві сили зовсім різні й нерівні, навіть хотів сказати про це, але розумів, що мене ніхто не послухає, та й не моє це діло. Вони ось тут, під захистом оцих стріх, тополь, оцієї церкви мають себе за поважну силу, а чи й просто не думають про те, вони бачать неправду й не можуть з нею примиритися.

Люди вже не гомоніли, а кричали, підносили кулаки; роздратування, злість все дужче й дужче опановували ними. Так опановує тривога зграєю граків на деревах, якщо десь унизу, в чагарях появиться кіт або пес. До того ж давно не було дощів, дві пожежі за тиждень, бортний злодій, медяна десятина, а тепер їм ще нав'язують чужого недоброго чоловіка в сотники. З ним їм жити, з ним іти на війну!

У цей час осавул хотів передати короговку Хоменку, той уже простягнув руку, але натовп витиснув з себе кілька чоловік аж на ґанок, вони опинилися поміж осавулом і Хоменком. І вже чиясь рука вихопила в писаря царський указ і жбурнула під ноги, й загупотіли важкі чоботиська, втоптуючи грізне цареве послання в порох, й хтось вже тягнув до себе короговку, а осавул її не віддавав. Я злякався. Тепер уже бачив не сотню облич, а одне, спотворене гримасою гніву, з великими, вибалушеними очима, темною діркою рота, з якої вилітали погрози, прокляття, свист. Це було безстрашне обличчя, яке не знає спину. Натовп не може, не вміє розмірковувати, він живе пристрастями, а не розумом (в кожного ще й своє горе, своя кривда, своя озлобленість, вони долучаються до кривди спільної), в ньому є кілька призвідців, людей дужих, безстрашних, хоч буває й навпаки: люди нервові, слабкодухі, зі знесеними гнівом на коротку мить угору душами зварйовують усіх. І тоді стається вибух. Це схоже на початок льодолому на річці. Все мовби ще стоїть непорушне, і враз зводяться сторч крижини, й чути тріск, і небезпечні тріщини–щілини зміять по кризі. Те я спостерігав не раз на Десні та Дніпрі, й сам одного разу опинився посеред такого пекла. Розбурханий натовп – це не сто чи скільки там душ, це одна душа, найвищі звитяга та гнів однієї душі стають звитягою та гнівом усіх. І знову я подумав; знають вони чи не знають, що цей указ писаний на всі полки й сотні, а не тільки на них, знають, що буде потому?

Короговку вирвали, й два чоловіки понесли її в церкву, полковий осавул був притиснений до стіни, стояв білий, як полотно. Хоменко шаснув попід руками козаків до судовні й виліз через вікно та подався городами. А тим часом кілька чоловік привели попід руки Солонця. Він, либонь, хоч і вдавав, що його ведуть силоміць, готувався до цього – ніс під пахвою загорнуту в рушник паляницю. Козаки, що стовпилися на ґанку, розступилися, деякі посходили на землю, й Солонець підійшов до полкового осавула. Але той крутнувся на закаблуках, аж майнули в повітрі вуса, й пішов до судовні. У дверях на мить затримався, показав кулака й зник. Солонець зам'явся, потиснув плечима й пішов за ним.

Натовп знову завихрив, знову сині жупани натиснули на ґанок. Я вхопився міцніше, аби мене не скинули й не затоптали. Я не пройнявся палом натовпу, був чужаком, стороннім і судив збоку – тверезо та ясно. Знав напевно, що ці люди не викричать нічого, окрім біди. Не знаю, звідки в мені взялося таке розуміння – з прочитаних книжок, з того, що жив у великому місті, де міцна влада, й бачив, чим закінчується будь–який непослух, пам'ятав, як шмагали різками здоровенних, як бугаї, філософів і богословів, котрі позбиткувалися над крамарями, найдужче ж пам'ятав Пітер і страшні кари, від яких конали найвищі урядовці царства. Поки що тільки сказано гострі слова. Але з слів усе починається. Спочатку було слово. В цьому випадку – царське слово, яке втоптане в глей яловими чобітьми. Що ж буде далі? Цар не подарує їм цього, він не звик, щоб його слова втоптували в багно, за його наказом стинають голови тисячам ні в чому неповинних людей. А може, їх і справді потрібно втоптати в багно? Я злякався цієї думки. Я звик коритися великим і малим можновладцям, ніколи не помишляв про будь–який спротив, то більше цареві. Попи читають за його здравіє молитви й закликають молитися за нього нас, бо цар – Божий помазаник, намісник Господа на землі. Він там, над усіма, донедавна я не задумувався над його діяннями, вони взагалі були далеко від мого житейського поля…

Одначе й сумніви вже почали проростати в серці. Цар – над нами? А може, це й не зовсім так, бо над нами – гетьман, наші суди, вітці церкви, їхню волю ми виконуємо, їхні веління сповняємо. Ми жили без царя, жили своїми законами… Саме через те й звар'ювалися ці люди, що знехтувано їхнє право. Вони хочуть обрати собі в сотники чоловіка, якого знають, так вони обирали завжди, і їм було добре. Вони мали таке право – обирати. Від кого те право? Він інших державців, від дідів–прадідів?.. Тоді воно теж Боже. Та якщо ще на користь людям… Я знову злякався, й заморочився, й принишк, і принишкла моя думка. Отак і висів на поручнях ґанку – довгоногий, довготелесий, худий, ще й вуха трохи відстовбурчені, й чуб вибився з–під сірої шапки двома хвильками (бачив своє обличчя в круглій шибі вікна, вправленого в олово, й здавалося воно мовби іконою, я аж стенувся від тої святотатної думки).

Солонець вернувся, полковий осавул його не прийняв, святого хліба не взяв. Він навіть прочинив вікно й погрозив пальцем, одначе одразу й зачинив, бо на майдані затюкали, засвистіли. Хряпнула в шибу кинута кимось грудка, скло розкололося, але не висипалося.

Якийсь козак підняв угору волосаті руки, – рукава кунтуша і сорочки закотилися, – зсукав дві загогулисті дулі й тицьнув у шибу. Там мовчали. Либонь, осавул злякався.

– Писати до полковника супліку! – гукало кілька чоловік. – І послати з нею найзначніших… Нехай вволить нашу волю.

– Наші права одвіку, не дамо їх нехтувати!

– Не дамо, щоб нами попихали!

– Не вволить нашу волю, і його переоберемо.

– Супліку, супліку пишіть, де писар?

Кинулися, а писаря й слід прочах. Допіру стояв на ґанку й щез, ніби здимів. Хтось висловив здогад, що він зайшов досередини й вийшов на інші двері. Побігли до писаря додому, але не знайшли й там. І тоді хтось вказав на мою скромну персону.

– Нехай він напише, у нього в'язь гарна, я сам бачив. Писав Гнатисі картку до сина.

Я спробував відмовитися, але на мене гримнули, й довелося мені йти до канцелярії та сідати за розсохлого кленового стола. Каламар був повний, і пера відтемперовані. Я викинув з каламаря здохлу муху й почав писати що мені диктували козаки. Звісна річ, писав не все, а тільки найдошпетніше, обминаючи слова лайливі, загогулисті та надто простолюдні. Я написав, що ми, тобто вони, козаки, за давньою регулою, за своїм правом завжди вибирали сотника самі, й він правив по справедливості, не завдавав нікому кривди, шанувався, бо ж знав, кому зобов'язаний владою, водив їх на війну, не ховався за козачі спини, а йшов у першій лаві, не чванився й не величався, брав помірний чинш, а нового чоловіка вони не хочуть, бо й не знають його, а за чутками, він – поганий, захланний, ще й намагатиметься збити статок, як і кожний зайда.

Просушив я пісочком аркуш і поклав на стіл. Проте, коли дійшло до того, кому доправляти його полковнику, охочих не виявилося. Пристрасті вже вляглися. Значні козаки не хотіли – деякі заздалегідь шамульнули поза спинами інших, ще декотрі виходили тепер – буцімто викурити люльку або за якою іншою потребою, – незначних відправляти було не варто. Ледве згодили двох козаків. Зашили в полотно папір та й пішли запрягати. Я ж вернувся в двір до паламаря.

Суплікою до полковника зробив собі рекомендацію, і тепер до мене йшли і козаки, й посполиті: тому картку написати до сина, тому позов, тому в церкву на помин душі, на часточку, позови я писав кепсько, а картки, надто від старих, виходили вдалі, проникливі, з сльозою. Я зрадів заробітку, гроші невеликі, але гріш до гроша, й щось зберу на дорогу.

Одначе склалося зовсім по–іншому. Козаків з суплікою було завдано до секвестру, а наступного дня приїхала команда й завдала до тюремного в'язання ще дванадцятеро. Тринадцятим був я. До двору під'їхала підвода парокінь, на возі сиділо шестеро – двоє носачівських козаків і четверо сердюків з варти – четверо везли двох. Мене посадовили в задок воза, мабуть, зважаючи на мою незначну особу, за мною не вельми пильнували. Сидіти було незручно – сіна намостили мало, я провалювався глибоко в воза, ноги стриміли високо, їх підпирав затильник воза, доводилося триматися за нього руками, підтягуватися.

За возом, який торохтів слідом за нами й на якому так само сиділо четверо сердюків та два носачівці, бігла жінка, заламувала руки, голосила й водночас проклинала свого чоловіка:

– Та куди ж ви його везете. Та на кого ж мене лишаєте з дрібними дітьми. І чи я тобі не казала, чи не застерігала від злих учинків, бодай би ти світу не побачив, бодай би тебе побила сила Божа. Та скільки ж я за тобою нагарувалася, та сонечка не бачила, а тепер тебе везуть, як злодія проклятого, а я остаюся у вічній тьмі.

Вона спотикалася, руса густа коса вибилася з–під кибалки, розсипалася по грудях, врешті кибалка збилася набік і впала, молодиця нахилилася за нею, а тут саме їздові – ті ж таки сердюки – вдарили по конях. Молодиця залишилася за вербами.

Носачівські козаки сиділи сумирно. Це мовби були зовсім інші люди, не ті, які ворохобилися на майдані. Козаки з варти малися також не суворо, ті й ті перемовлялися – про погоду, про те, що треба збудувати нову церкву, частували одне одного тютюном, носачівські козаки пригощали сердюків пиріжками з яблуками. Пізні яблука–зимниці червоніли в садках. Позад валки їхало верхи на конях четверо драгунів. В одному місці сполохали цілу зграю дроздів, які клювали горобину; пропливли попід тином, торкнувшись ніжними голівками моїх чобіт, лаплахи. Мир і тиша, а на душі як хвильки по воді, попід якою ходить щука, – дрібне риб'я вистрибує і падає знову в сповнене небезпеки плесо. Навіщо вони везуть мене, який злочин хочуть мені завдати? Козаки, вони тутешні, одкрутяться, а на мені все окошиться. Це ж, мабуть, за ту супліку, писану моєю рукою. А може, за те, що нагадав про медову десятину… Що я знаю про їхні справи, навіщо вклюнувся, нащо здався на вмовляння та погрози? Козаки тепер скажуть: нічого не знаємо, питайте з нього, він писав. Ні, так вони не скажуть, але змолотися мені може, ще й круто, засипав не в свій кіш.

Проїжджали лозами, й зринуло: зірватися та шурхнути в гущавінь і вибрести десь у полі, й піти світ за очі – хто мене знає, хто шукатиме. Одначе відав, що на таке не зважуся й совість моя не дозволить те зробити. Може, потім буду каратися, що не одважився на втечу, шкодувати, але такий вже я є.

Хвилювалися лози, плив у повітрі вільний коршак, і зовсім у протилежний бік везли по неволі мене.

Ледве в'їхали на околицю міста, сердюки враз одмінилися, стали суворі, неговіркі, погукували:

– Ану позатуляйте роти. Не роззирайтесь! Не зглядайтесь між собою!

Носаківчани знизували плечима:

– Хіба ж ми зглядаємось, вам привиділося.

– Я тебе привидюся, так привидюся, що й очі на лоба повилазять.

– Дурні ви люди, – плюнув у порохню під ноги козак, з яким я їхав на одному возі, й сердюк тусонув його в спину:

– Дивись мені, – й поправив на колінах шаблю.

Козаків повезли до фортеці, мене ж віддали в руки"міським слугам", і ті одвели до цюпи при ратуші та записали в"приводну колодників книгу". Брязнув засув, і я ступив у чорне провалля дверей, як у ополонку. Темрява зімкнулася наді мною. Я стояв біля дверей, боявся одірватися од них, мені здавалося, що ледве ступлю крок, справді шугону в прірву. Чомусь я думав, що в темниці сам. (Мовив подумки це слово – "темниця"й одразу зрозумів, що воно таке. Бо ж і справді – темінь). Морок виїдав очі, заковтував мене, немов змій.

Одначе в змія було око, воно потроху розплющувалося, проте лишалося й далі присліпуватим. Око – заґратоване віконце вгорі. Здригнувся: тільки тепер осягнув, де я. Раніше знав, що є темниці, але вони – десь там, невідомо де, вони – для інших, у них кидають злочинців, я ж і помислити не міг, що хоч якийсь злочин можна притулити до мене. Пам'ятав: секвестр, це ганьба. Того, хто побував у ньому, цуралися, боялися, не поважали. Якби моя мама знала, що я потраплю до секвестру, вони б наклала на себе руки. А я от… відректися від себе не можу.

І ще одне осягнув: я тут безправний, відданий на волю темним силам. І ніхто мені не допоможе, ніхто за мене не заступиться, навіть не принесе чистої сорочки й окрайця хліба, бо нікого в мене немає. І ніхто не виповість правди про мене, не посвідчить, хто я і який є.

Людина на волі й людина в темниці – це двоє різних людей. Переступив тюремний поріг, і вже ти винуватий, тобто тебе легко зробити винуватим, ти не можеш виправдатися, ти не бачиш людей, а вони – тебе, не бачать твоїх очей, не чують твого голосу. Тут ти можеш покладатися тільки на власну мужність, і вибір твій куций: згода чи незгода, й майже в усіх випадках ти – злочинець в очах людей. Все те відчув в одну мить, не збагнув, а відчув, і страх побіг мені по жилах холодним вогнем.

– Праворуч лава, сідай, – нараз пролунало десь попереду, і я здригнувся. Ступив праворуч, хотів сісти й беркицьнувся, затявшись спиною об стіну. В темряві пролунав сміх.

– Дурні у тебе, конокраде, жарти, – мовив хтось і закашлявся.

– Сам ти злодій, – огризнувся перший голос.

– Мене ніхто ніколи злодієм не публікував. І в чорні книги не вносив.

– Ну, не злодій, а нецнота. Ще краще. Жив вшетечно з пасербицею, і поли тобі врізали…

– Ніхто мені поли не врізав, і жодних доводів і знаків у вшетечності проти мене немає. Любив і люблю пасербицю як рідну дочку, але чоловік їй трапився п'яниця та ще й пришелепко. Вона втекла від нього до мене, а він вів її за шию наміткою і бив, вона ж вирвалася й знову втекла до мене. Я захистив її, а той пустив на мене неславу…

– А ти все‑таки зізнайся, пасербиця солодка?..

– Пащекуєш, як пес через губу. Утяти б тобі її.

– А ти спробуй!

– Замовкніть. А то поличкую обох.

У великому подиві я слухав той пересвар, навіть забув про біль, думав, до кого ж це мене закинуто, а почувши ще один голос, стрепенувся. Він видався мені знайомим. Вдивлявся в темряву, і вже вона не здавалася такою непроглядною, ріденьке світло розбілювало її. Я розгледів чотири постаті, три з одного боку й одну з другого. Та одинока постать видалася мені більшою за інші, а голос і далі стояв у вухах.

"Пилип, Миля", – нараз засвітилося в моїй голові, і я рачки поліз до Милі. Під руками талапала якась порохня й шаруділа перетерта солома. Я страшенно зрадів Милі, цьому непривітному й навіть страшнуватому чоловікові, цьому нелюді, все таки є тут хтось знайомий. Одначе не встиг сісти біля Милі, як мене притиснула за коліно до підлоги важка лапа:

– Ми з тобою незнайомі, – впали мені в вуха слова. – Ти мене не знаєш. Поготів – отієї бортної пригоди… Якщо хоч писнеш… Забудь, все забудь… Так треба…

– Якщо так треба… Я – їй–Богу…

– Ну й гаразд. – І вголос зовсім інакше, лінькувато, байдужо: – А хто ти, парубче, будеш? Назвися.

Я назвався Мартином Рибкою. Мало що розумів, проте дошелепав, що Миля попався на чомусь іншому й боїться, аби йому тут не долучили бортної крадіжки. Тепер уже був не радий зустрічі з Милею, хотів навіть відсунутися від нього, але не зважився. Світ, виявилося, вельми тісний, надто за ґратами. А може, він увесь за ґратами й ми гуляємо в ньому до пори до часу на поруках у Долі, вічно під підозрою й під загрозою одміни тієї поруки? Вже того вечора подумав про те, що ми невільні од самого народження, а може, ще й до того, надто я так подумав по тому, як на мої слова, що треба покладатися на Бога, Миля сказав:

– Може, й так. Моя недоля написана мені на роду. Я був покараний різками ще в утробі матері. Вона заступилася за іншу наймичку, і її вишмагали в саду на лаві, а разом з нею і мене, Я народився через два дні…

Я жахнувся й подумав, як Бог допустив таке, й жахнувся ще дужче своїм думкам, власному святотатству. Кожному все написано на роду… А якщо так… Навіщо одному написано сите життя, розкоші, хоч він недостойний того, а іншому – нужда, поневіряння, несправедливість? Що, як оте, останнє, написано мені? Й що ж тоді виходить: борсайся не борсайся… Ні, борсатись треба. Не заступися я за Милю, висів би він на гілляці. Але, не заступися за Милю, не залишився б у селі, не сидів би отут. Отака круговерть долі!

Почав читати молитву, й Миля не перебивав мене.

Тоді ж, як назвався Рибкою, Миля запитав, за віщо мене завдано до секвестру. Запитав тихо, але критися мені було ні з чим, і я розповів уголос. В'язні слухали уважно, по тому заворушилися, жваво обговорювали почуте. Вони зійшлися на тому, що носачівським козакам їхній непослух окошиться великим лихом, що тепер і їх самих можуть судити строгіше, а може, навпаки, їхні провини змаліють перед провиною носачівців і їх незабаром повипускають на волю (люди найперше з усього роблять висновок для себе), бо й тримати арештованих ніде, у фортеці арештних приміщень немає, цюпа при ратуші тільки одна, оця, годувати в'язнів мають міщани, і стерегти теж, і свічки – куплені їхнім коштом, вони воліють, щоб справи вирішувалися швидко, щоб менше тратитись. Проте Миля розсудив інакше:

– Справа це військова, носачівців триматимуть у фортеці й дізнання чинитимуть там.

Від Милі я почув страшне, маловідоме мені до цього часу слово"бунт", і воно надовго запечатало мені вуста й приморозило всі думки. Це слово було важке, незвичне, не зовсім зрозуміле. Донині мені здавалося, що все в світі від Бога, так воно склалося й так мусить бути. Людські закони, закони мого краю – це Божі закони, вони визнані всіма людьми, започатковані нашими предками, отже, їхні веління непорушні та вічні. Десь у глибині мого єства непророслим зерном лежали і якісь випадкові знання про те, що раніше в нас були інші закони й життя наших антецесорів, себто попередників, було інше, я багато знав про унію та уніатів, вів з ними уявні й справдешні диспути, знав про Польщу, про Богдана Хмельницького, про страшний розор краю, тяжкі утарчки на нього, чував про Виговського, Брюховецького, Дорошенка (говорити про них було не вільно, як і про Многогрішного та всіх інших гетьманів, не кажучи вже про Мазепу, але спудеї говорили, хоч і обережно), проте все те було десь там, в минулому, нині ж ми живемо в благословенному краї під опікою мудрого білого царя, спільно з московським народом, білий цар нас обороняє і дбає про нас, і дає нам свої праведні закони. В колегії були знайшлися спудеї, які гомоніли між собою, що ті закони не зовсім праведні, значно гірші за наші колишні, й ще щось таке – про права батьків, хтось доніс префекту, й спудеям довелося втікати в польську сторону. Коли б були не втекли, з ними, мабуть, вчинили б так, як вчинено з носачівськими козаками. Вчинено справедливо чи несправедливо? Того я не знаю й не хочу знати, чому воно має мене обходити, в мене своє життя, своя путь, житиму сам по собі, й благодать Божа буде зі мною.

– За віщо ж тебе взяли до тюремного в'язання? – одважуюсь нарешті запитати Милю.

Миля мовчить, чую його важке дихання, якесь похрипування в горлі:

– Тюрма мені на роду написана… Так щось і тягне мене в неї… Продав нечистому душу, – відказує і хруськає огірком, простягує руку: – На, пожуй і ти…

Я німію. Рот мені розтулюється, й чорна темінь вливається туди, наче в безодню, по спині біжать колючі мурахи. Хочу перепитати Милю, а язик не слухається, зробився наче дерев'яний. Миля ж хрумтить огірком, плямкає на всю цюпу.

– Ти… мабуть, жартуєш? – вишкрібаю з дна серця маленьку надію.

– Чого б це я жартував. Написав за всією їхньою регулою – кров'ю – й одніс уночі в поле на перехрестя, де вони з відьмами збираються.

– Що ж ти написав? – усе ще не вірю я.

– Що й мусив."Темнозрачному пекельних пропастей повелителю й служителям твоїм демонам вручаю душу й тіло моє на тридцять літ, якщо ви по моїй вимозі чинити будете… В чому й підписуюся – Пилип Миля".

– Ну й?..

– Не нукай, і так всі, кому не ліньки, на мені увесь вік їздять. То й вирішив я – нехай потім нечистий поїздить, а спершу я на всіх покатаюся. Та якась личина запримітила, як виходив уночі на дорогу, а ранком листа знайшли. Не взяв, значить, його біс. І йому я не потрібний. Поволокли до консисторії. А там, брате, б'ють так, що клепки з голови випадають. Я не поласував на їхні киї, зізнався, одразу зізнався, й копію написав. То мене знову приволокли в полковий суд і закинули сюди. Скажи, Мартине, чого він, ну, цей, повелитель темнозрачних сил, не взяв моєї супліки? Може, я не так написав?

Моє тіло тремтіло, як у пропасниці, зуби цокотіли, я опустився на коліна й почав молитися Богові, щоб простив несосвітенний гріх Пипипу Милі, щоб не карав його. Я не міг узяти Пилипового гріха в свою душу, адже присягнути нечистому, це те саме, що відректися від Бога, але я був готовий прийняти на себе його муки й спокутувати його гріх. Сльози заливали мені руки, вся моя душа вливалася в молитву, і вже я відчував, як вона підноситься, але не високо, тяжкий вантаж чужого гріха тримає її, і я ще дужче заливався плачем і ще жаркіше шепотів слова молитви. Я не знаю, чи то своєю молитвою налякав Пилипа, чи розчулив його, мабуть, розчулив, ще ніхто не молився так за нього, не просив для нього в Бога прощення. Пилип легенько, невміло торсав мене за плече, намагався підвести з колін,. бубонів щось, аж поки я не відчув у його голосі сліз. Тоді я обняв його й сказав, що то на нього було найшло потьмарення, а нині він розкаюється, й каяття його щире, й Бог приймає його, я це почуваю серцем, воно наливається Божою благодаттю, але молитися потрібно довго, навсипно й невтомно, аби остаточно очистити душу.

Троє інших ув'язнених принишкли, тихо шепотілися, либонь, вони нічого не розуміли й трохи переполошилися. По тому Миля сидів мовчазний, важкий, мені здалося, буцім він сердиться на мене, а за віщо, не знав. За своє розчулення, за свої сльози чи за те, що щось порушив у його душі, звар'ював її? Я не розумів цієї людини, співчував їй і трохи боявся її. Одначе наші сльози не минули марно. Господь прийняв їх. Миля мався перед судом покаянно, й каяття його було праведне, це побачив високий суд і присудив йому рік духовних мордувань у монастирі.

Переповідаючи мені останні слова присуду. Миля усміхався похмуро та гірко. Але зі мною гомонів любо, навіть поцілував на прощання:

– Якщо залишишся живий, – сказав, – і тебе випустять звідси та захочеш зустрітися, шукай мене коли не в монастирі, то на хуторі Липів Ріг. Я зачекаю на тебе кілька днів. Ти хоч і теля, але теля Боже…

Я лишився спантеличений і наляканий отим його"якщо залишишся живий і тебе випустять", розумів, що Миля сказав ці слова не з злого умислу, а просто так, але ж вважав становище моє кепським. До того ж він виходив, а я залишався, знову один серед чужих людей, віч–на–віч з невідомістю, не знаючи, яку вину можуть на мне скласти. Глибоко переживав Милині слова, що вже й потім, по довгому часі, до моєї свідомості долинув зміст його інших слів:"Шукай мене коли не в монастирі, то на хуторі Липів Ріг". Виходило, Миля не збирався відмолювати в монастирі гріх, як присудив йому суд і як обіцявся, може, він і не почував гріха… Але ж він плакав, він плакав!

Проте довго над тим я не думав, бо власний гріх без гріха стояв переді мною. Там, за стінами кам'яниці, вирувало життя, я навіть чув стукіт коліс, він тривав довго, мабуть, проїхали чумаки, везли осетрів з Дону або сіль з Криму, або оковиту з Києва, або крам з Бара, світ кликав мене, втягував у свою мирську лійку; осетрів везли для мене, не пив оковитої, але її курили, бо є я на світі, так тоді думав або думало щось у мені, дві сили боролися в душі – сила чистоти й святості, безгрішності та безтілесності, й сила речей, запахів, пристрастей, вони бродили в жилах, у крові, всі спокуси світу – про мене, сам світ для мене, для того й робив його Творець, і це не суперечило чистоті та любові до нього самого, до істини. Сьогодні знаю, що все те суєта, томління духу, спокушеного мирськими принадами. Сьогодні знаю, що все те – не про мене, що воно не найбільший набуток, воно минає і своєю вічно непогамованою жадобою, ситістю й п'янкістю залишає чорні сліди. Маєш багато – хочеш ще більше, хоч і знаєш, що втратиш усе. Не маєш нічого – хочеш мати, й дуже часто будь–якою ціною; тієї, найвищої науки – осягнути розумом і душею все доступне тобі, пройти повз нього з спокійним усміхом, знайти найвищу суть природи та речей, віддзеркалених у власній душі так, як ти хочеш (то і буде їхня справжня суть), тієї науки не осягає майже ніхто, й через те світ такий жорстокий і захланний. Тоді мені здавалося, що не хочу навіть найменшої малості, то був обман, я хотів усього, тільки не признавався в тому собі, отож і втрачав усе, й побивався вельми, й потерпав від страху, сидячи в глухій темряві (кляті міщани економили на свічках, магістрат давав один огарок на вечір, кажуть, економлять вони й на дровах, і в'язні замерзають тут узимку).

Я думав, що, втративши кохання, втратив увесь світ, і не знав, що це не так. І ще одна думка, ще одна стьожка впліталась в усі ті думки, я то хапався за неї, то випускав її, я не міг забути, що сиджу в тюрмі в місті Ніжині. Саме це місто віддав цар Петру Толстому і віддав йому мою наречену, отже, вона десь тут, чую крізь товсті стіни стукіт її серця, а вона стукоту мого серця не чує, бо не знає, що я близько від неї. І того більше – не можу признатися, хто я, аби не завдати їй ще однієї муки, аби не побачила мене таким жалюгідним, аби… не накликати гніву її чоловіка, адже він може вдати, що карає мене за носачівську справу, а насправді покарати за мою любов. Якщо, звичайно, хтось йому розповів про те. Яка вона, що зараз робить, чи думає про мене? Якби знав, що думає, зовсім би не відчував болю…