Текст книги "ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

– Касько, – суворо сказав Шквиря: – Ти грішила проти сьомої заповіді?

Касьчині очі бризкали люттю.

– Не грішила. Бреше він.

Сотник покусував вуса.

– Дайте сюди Євангелію та книгу"Порядок".

Розсовуючи плечима людей, писар пішов до своєї кімнати і вніс Євангеліє та хрест, а також судову книгу"Порядок". Книгу"Порядок"поклав біля сотника, Євангеліє, а на ньому хрест, посеред столу.

– Що ж, – задумливо мовив Шквиря. – За законом першою має дати присягу повідна сторона. Склади присягу, Вівде.

Я завмер, зачаїв подих. Ось зараз Касьчина мати ступить крок уперед, покладе руку на хрест і в одну мить прирече Милю до катівницької смерті. Страшна це річ – присяга на хресті та Євангелії, але страшна й неслава на дочку, я вже вірив Милі, але, кажуть, є такі люди, які можуть скласти обмильну присягу, їх дуже мало, одиниці, це несостеменні грішники, й караються вони потому тяжко, до смерті, але що потім з того Милі? Що з того мені, котрий втрачає єдиного товариша!

Рахуба зяпнула ротом, подивилася на дочку, на суддів, враз опустила голову й почала вдавати, що поправляє кибалку.

– Я… не знаю.

– Тоді покличте Філона, він учора приїхав, – звелів Шквиря.

Осавулець прорив плечима дірку в натовпі й потягнув з сіней чорного, зашмаленого Філона, чумака, Касьчиного чоловіка, який лупав очима й озирався на всі боки.

– Ти все чув? – запитав його сотник.

– Та все, – понурив голову Філон.

– Можеш скласти присягу за свою жінку? Філон буцнув головою, неначе бичок, який хоче когось ударити, й кинув з–під лоба:

– Нехай за неї чорт складає. Псу вона жона, а не мені. – Й подерся крізь стовписько тіл надвір. За ним кинулася Рахуба, всі (і я також) вважали, що вона втікає, але по якомусь часові вона вернулася й притягла за собою Філона. Той переминався з ноги на ногу, набичивши голову, в шапці, яку забув скинути.

– Я… себто… готовий присягнути.

– Е ні, – заперечив один з осавулців, товстий, як бочка, чоловік з головою, що вросла в шию. – Ти побіг з права. Це вона. Рахуба, Вівдя тобто, умовила тебе вернутися.

Філон задки відступив від столу. А Шквиря для чогось погортав"Порядок", глибоко зітхнув і звернувся до Каськи:

– Твоя черга, Касько.

Каська мовчала й дивилася в підлогу.

– Може, Касько, він усилував тебе до гріха спросного? – раптом кинув Касці рятівного мотузочка один з райців, який сидів з лівого краю. – Може, в тебе не стало сили?

Я дивився на Каську, дивився на стіл, де лежало велике, в металевій оправі Євангеліє та поблискував самоцвітами хрест, і мені аж терпло в грудях. Мені здавалося, що Євангеліє то засвічується ясним світлом, то тьмяніє й росте на очах: вже воно на півстолу, вже на весь стіл, а хрест аж загорівся зеленуватим світлом, яке проникало в груди. Я подумав, поклади в цю мить на нього два пальці та склади неправдиву присягу, пальці згорять на тому вогні.

Мабуть, щось подібне відчувала й Каська, бо відступила від столу й аж заплющила очі. Тоді втрутився до розмови ще один осавулець, мабуть, не тільки для того, щоб дознати правди, а наперекір осавулцеві, який захищав нецноту Каську.

– Яке там усилував. Ви не знаєте Каську! Моєму покійному кумові, Митрові, вона заборгувала чотири вози сіна й розрахувалася в один раз. Він сам мені розповідав. Покликала до стодоли, сказала, що його там чекає жінка, він пішов… І того… вже не вирвався.

В зборні знявся регіт. Каська затулила руками обличчя. Не сміялися тільки Шквиря, осавулець, який рятував Каську, та сам Пилип. Хоч справа поверталася для нього на добре, він стояв темний, похмурий, засмучений.

Життя його обманювало безліч разів, він і сам обманювався не раз, але цей обман був йому особливо важкий. Міцно приріс душею до Каськи, приперчила вона йому серце, либонь, і любощі їхні були палкі, бо хіба б оддала Каська, хитра й пронозлива, свою найкоштовнішу річ, але чому тепер вона так швидко відмовилася від усього, адже він брав вину на себе, сказав, що знайшов намисто, могла б підтвердити, мовляв, не пам'ятаю, куди його поділа, мабуть, справді обірвалося. Звичайно, Милю б не відпустили, взяли на квестію, може, взяли б і на повторну атестацію, але він витримав би все, він витримував не таке, а вона щойно віддавала його на катівницьку смерть і тим зраджувала їхню любов. Лихий цей світ і незрозумілий, все в ньому лихе, а найпаче – любов. А регіт наростав, а регіт котився хвилями, вихлюпнув у вікна й затопив майдан. Регіт – на Пилипову користь, але Миля й далі не радувався, ніхто його не зрозумів, ніхто йому не співчував, ніхто не мав його за людину, а – за волоцюгу, старця, пройдисвіта. Йому було шкода себе, шкода Каськи, яку прив'яжуть до ганебного стовпа і збатожать. Брала на неї гірка досада, й почувався, неначе голий на ярмарку. Отако, понуривши голову, вронивши вздовж тіла руки з великими мертвими кулаками. Миля пішов до дверей, і люди розступилися перед ним.

Нас ніхто не виганяв, ніхто нам нічого не казав, одначе Миля не захотів залишатися в селі, й ми того ж дня вийшли на битий шлях. Ні Миля, ні я не обмовилися жодним словом, ми йшли мовчки, й нас супроводжувало чи то насмішкувате, чи то печальне дудодіння удода в ліску за селом. Удод бурмотів по–московському:"худо тут, худо тут", і я подумав, що тут і справді кепсько, хоч напочатку здалося навпаки.

* * *

Одначе погано було не тільки тут, а скрізь, куди нас приносили наші ноги, ніде нас ніхто не чекав, нікому ми не були потрібні, і все, що витворив цей великий, багатий, чудернацький світ, було не для нас. Мені в голові навіть майнула думка: а чи не полишити все та піти в монастир спасати свою душу і душі близьких мені людей? Одначе подивився на Милю й не одважився йому сказати про те, – Миля… всміхався. Підняті долішньою губою товсті короткі вуса відстовбурчилися і, як мені здалося, ворушилися.

– Ліс темний… Пеньки обгорілі… Кроти земляні… Мало на вас наставляють пасток… Але… Якою мірою тобі міряють, такою відміряй і ти. – І враз зупинився. – Ет, пропади воно все пропадом. Поведу я тебе, Мартине, в одне місце…

– Якщо там ріки молочні, то краще не треба, – буркнув я.

– Не молочні, а медовії. Медовії, Мартине. – Й так ляснув мене по плечу, що я аж присів. – Село називається Носачівка, і люди всі там носаті… Колись я там вже бував. Навіть приятель у мене там лишився.

Далі Миля замовк, але йшов упевнено, й наступного дня, ополудні, ми вже входили до великого багатого села Носачівки.

Пилип завів мене до обхідчастої, без огорожі, хати, двері якої були прочинені, в хаті на долівці лежала розстелена житня солома й на ній, посхрещувавши по–турецьки ноги, сиділо з півдесятка хлопчаків з дерев'яними дощечками в руках, з печі стирчали чоботи й лунав хрипкий голос:"аз, буки, віди…"Хлопчаки стукотіли крейдою по дощечках і повторювали хором:"Аз, буки, віди". Дячок навчав учнів грамоти. Миля поторсав за чобіт, його хазяїн спочатку одбрикнувся, потому обидва чоботи посунули з печі. Чоботи були великі, а той, хто в них взутий, маленький, з розтріпаною борідкою та сльозливими очима. Миля і дячок довго шепотілися в кутку, пізніше Миля розповідав: він хотів, щоб дячок поопитував мене і взяв у помічники, але дячок не погодився – учнів у нього й так мало. Проте він сказав Милі, що в селі – мрець, помер урядовий чоловік. Миля потягнув мене туди, й незабаром я читав псалтир над усопшим сотником. І читав усю ніч, напереміну з паламарем, і мене нагодували та напоїли, а гроші за читання забрав Миля.

Всю ніч у хаті та на подвір'ї товклося багато людей, вони з цікавістю дивилися на мене, незнайомого їм чоловіка. Мій голос – тихий і жалібний – їм сподобався. Плачів було не багато – сотник хворів давно, його соборували кілька разів. Схлипувала сухенька сотничиха, а сини – двоє – сиділи на лаві – рудоброві, рукасті, важкі…

Наступного дня біля церкви з'юрмився увесь носачівський люд, стояли приборні, при зброї, козаки, прийшли їхні підсусідки і всі посполиті. Мари вкриті дорогим килимом, й дожидався, щоб провести господаря в останню путь, вороний кінь під шовковою попоною. Мене ці похорони не вельми засмутили й не дивували – набачився в Чернігові та Києві пишніших.

Одспівували покійника в старій, похмурій, критій тесом церкві, яка стояла посеред містечка, довкола церкви ріс старий сад, а також дуби та берести, й стояла комора на три половини – для вуликів і речей. За церковною огорожею стояла низенька паламарева хата з порослою зеленим мохом покрівлею, паламар забрав мене до себе й того ж дня поставив до роботи: копати в кінці городу цілину, луговину – доточити її до городу. Людині завжди чогось не вистачає: землі, багатства, шани, влади, її змагає нездоланне прагнення – доточити до того, що має, ще більше, як оце паламаря – подовжити город на кілька сажнів. Він просто жити не міг – обоє сусідів, праворуч і ліворуч, вже випередили його, ввігнались своїми городчиками майже в лози. Копацька робота важка. За годину я вже не міг розігнути попереку. Город спадав до річечки, там зеленіли густі лози, з тих лоз мене несподівано було покликано. На галявинці стояв Миля. Він повів мене понад річкою, завів у гущавину й показав відро, майже повне меду, дав лусту хліба й сказав:"Їж". Я їв, поки солодка млость не підступила під груди.

– От бачиш, – сказав Миля, чомусь озираючись на всі боки, – казав же – ріки медовії. Кидай ту катову роботу та ходімо зі мною.

– Куди? – запитав я.

– Не закудикуй, там довідаєшся. – Й дістав з куща вузлуватого мотузка. Хоч який недосвідчений я був, а здогадався, що то лазиво. Страх гарячою змійкою поповз мені по животі.

– Гріх великий… непрощенний, – зашварготів я.

– Гріх у міх… Дурний ти, Мартине, як паламарева коза. Всі ходять у гріхах, як свиня в реп'яхах.

– Не можу я, просто не зможу… Совісно…

– А мед мій їв! – раптом вирячив великі, з білками, як куряче яйце, очі Миля.

Я аж не впізнав його, злякався й подумав, що Милі нічого не варто ввігнати мене своїм кулацюгою в болотяну твань по саму маківку голови. І десь майнуло: як то погано заборговувати будь–кому на цьому світі, ще добре, коли борг відмагають роботизною, а не занапащенням душі. В цю мить у моїй голові проклюнулася рятівна думка, і я виповів її Милі:

– Ти взяв гроші за читання над покійником, ми квити.

Миля здивовано знизав плечима, мій довід на нього подіяв,

– Грець з тобою… Та й правда, який з тебе помічник, гепнеш з дерева… А щодо совісті… її обманюють всі. Водять її, водять, як корову по ярмарку, й заведуть кудись і продадуть. По совісті гарно жити тим, у кого капшук золотом набитий. Але й ті… Вони її обманюють найчастіше. Що більший капшук, то більший обман. Я за свій вік надивився. По всьому світу так. І в жерло гарматне її забивають, і на списа настромлюють, ще й виставляють на глум. Чужу совість. А свою в пуховиках ховають. Отако. – Він аж утомився від довгої мови. Взяв відро, лазиво, подивився на мене, вже не вирячуючи очей, а з прижмуром, пильно:

– Якщо хоч одне слово спурхне з твого язика…

Я опустив очі.

Миля пішов похитуючись. А я стояв, і щось маліло в мені. Я справді був малий–малий, порошинка у велетенському світі, яка завіється кудись, ніхто й не помітить. А світ великий, хижий, скрізь у ньому загрози. Спробуй проживи в злагоді з совістю! Ось і зараз… Я мав би сказати в селі, застерегти господарів… І тоді кара впаде на Милю. А він і так скривджений світом… Ще й мовби трохи товариш мені… Ні, не казатиму нічого, бо й не знаю нічого.

Я копав луговину до вечора й заснув у паламаревім хліві на сіні.

Вранці по селу пішов гомін: в Носачівці об'явився бортний злодій, в лісі обібрано борті двох господарів. Проїжджі чумаки сказали, що купили вночі відро меду, але який з себе той чоловік, що продав їм мед, не розгляділи, було темно, та й не доглядались. Статечні господарі сходилися біля млина над річкою Носачівочкою – обговорювали подію. В основному це були козаки, а також підсусідки – село козаче, з виборним отаманом, куренями та курінними отаманами, осавулом, хорунжим, сині та зелені жупани перемішалися з бугасовими свитами, біля млина стояв гомін. Село багате: чотири водяні млини, п'ять вітряків, олійниця дубом, – є що молоти й давити, – отож, і борті багаті. Я стояв, обіпершись на тин, біля почепленої на кілок кобилячої голови (щоб усе родило в достатку) й слухав розмови. Мабуть, моя хирлява постать біля кобилячої голови викликала подив – козаки, які проходили повз мене, оглядалися. Я з тривогою вдивлявся в похмурі обличчя, адже був крихітку причетний до того, що сталося, принаймні втаємничений.

Найкраще було б піти до козаків та розповісти все про Милю, про відро з медом, яке він мені показував. Одначе це вже був би донос на свого товариша. А може, й не він цієї ночі вкрав мед?.. Я не знав, що робити, й лишив усе на волю Божу.

Паламар побачив, що до городньої роботи я сьогодні не годен – на долонях понабігали водянки, а сам я аж хитався, – загадав перебирати в коморі начиння. Я перебирав до вечора й перебирав у голові думки, такі ж убогі й нікчемні, як те лахміття. Мав би молитися за те, щоб Пилипа спіймали, а молився за те, щоб він утік, щез звідси назавжди.

Одначе Пилип не щез. І хоч цієї ночі господарі стерегли свої борті, одну пасіку однаково було обібрано. Злодіїв не наздогнали, але бачили, як вони втікали в лози буланим коником. По конику впізнали того, хто ним їхав. Вранці пішли на подвір'я до Дуди – то він правував коником у лози, – його не було, кудись поїхав. Сусіди вказали, що в Дуди ошивався якийсь не тутешній чоловік вельми непевного вигляду. Ще хтось пригадав, що бачили того чоловіка зі мною. Покликали мене й запитали, чи знаю я такого от чоловіка й ким він мені доводиться. Я сказав, що познайомився з ним зовсім недавно у Борзні, що він привів мене в село й покинув, а сам кудись пішов. Староста допитувався, чи бачив я після того Милю й чи знаю щось про його лихий промисел. Я стояв, опустивши очі долу, й душа моя тремтіла, як бадилина на вітрі. Мусив розказати, що Миля показував мені відро з медом та лазиво. Знав, що вчинив гріх, але не знав коли: тепер чи раніше.

Люди були злі, слова кидали гострі, їхні очі палали палом. Бортних злодіїв по селах ненавидять особливою ненавистю: борті – Божий промисел, їх майже ніколи не охороняють і ніхто не важиться на них. Гомоніли про якогось Савку, який драв бджоли, його ловили й били, він у помсту палив хліба та рубав бортні дерева, й чомусь дивилися на мене, мовби був спільником не тільки Милі, а й невідомого мені Савки. Либонь, паламар бачив це й посвідчив, що ці два дні я працював у нього й спав у хліві, як він виходив уночі до вітру, то заглядав у засторонок, де я лежав. Мене відпустили. Я вже казав про свою віщувальну душу, вона знову квилила, і я думав, що найкраще було б завчасу відійти з села, одначе тоді це було б схоже, ніби я справді був у змові з Милею. Так могли подумати носачівчани, але нехай би вони думали що завгодно, я був би вже за три ліси й три поля від них. Моя нерозумна делікатність зупинила мене. Вночі впіймали Дуду. Він приїхав буланим коником по жінку й втрапив на засідку.

І ось уже він стоїть біля шинкового двору, й староста Шарудило, натоптуватий чоловік з ціпком у руках, підперезаний жовтим поясом, запитує в Дуди:

– Ти чоловік незначний, чого по жінку приїздив уночі?

Мені незрозуміле запитання Шарудила. Я також стою тут, мене для чогось привели сюди.

Дуда, ще молодий чоловік, чорноволосий, кривенький на ліву ногу, дивиться в землю.

– На мене впала пословиця, буцім я подрав бортні бджоли. Я вирішив пересидіти в кума, поки правда задніє.

– Вона вже задніла. Де цей… як його… твій напарник по злому промислу?

– Не знаю. – Дуда підвів голову, його очі бігали туди–сюди.

– Одягніть на нього"гусака", посадіть у ставок, – наказав десяцьким староста. – Якщо до ранку його не заїдять п'явки, скаже правду.

Дуда страшенно злякався, збілів, забелькотів:

– Він десь там… У Данині чи Шатурі.

– У Данині чи в Шатурі?

– У Шатурі.

Поїхали в Шатуру й привезли зв'язаного Милю. Дорогою його били – на обличчі виднілися синці. Привезли просто на подвір'я до старости – широке, поросле моріжком, який щедро поливали водою з колодязя, що стояв з правого боку навпроти хати. Далі, в глибині двору – два хліви, саж, льох, двір огороджено високим парканом. На подвір'ї юрмилися бортники. Побачивши злодія, вони загомоніли, посунули до воза, почали тусати Милю. Той сидів мовчки, зсутулившись, заклавши руки між колін. Та раптом розпростався, глянув зчервонілими, налитими кров'ю очима, гаркнув на весь двір:

– Пріч, собаки. Судіть, коли на те…

Бортники сахнулися, відступили. Вигляд у Милі був страшний. Я боявся зустрітися з ним поглядом, і мене непереможно тягло зустрітися, але Миля чи то не бачив мене, чи вдавав, що не бачить. Мав би підійти до Милі, щось сказати, попросити пробачення… Але ж тоді покажу себе його спільником… Ми завше відхрещуємося від тих, на кого впала підозра, кого не любить влада. Але й не підійти…"Не запіє і півень, а ти вже тричі відречешся мене". Боже, який страшний цей світ! Він кожної миті змушує нас ступати в той або в інший бік, і як би ми не вчинили, втрачаємо щось… Тілом чи духом… І навіть якщо не хочемо ступати ні туди, ні сюди… Зараз бортники почнуть розпитувати про Милю й примусять давати свідчення.

А вони галасували всі разом, і в тому галасі годі було щось розібрати.

– Загляньте в Статут, у Статут подивіться, – вимахував руками дзьобоносий чоловічок зі шрамом на щоці, зодягнений в короткий жупанок. Він вискочив на воза за спиною в Милі.

– Бортного злодія не судять по праву, самі вотчинники призначають кару, – заперечили йому.

– Треба везти до полкового суду, – мовив староста.

– Бортних злодіїв вішають самі бортники, – пролунало з натовпу. Вимахнула палиця і впала на плечі Милі. За нею ще одна – далі загупотіло.

– Отако, виб'ємо, сам здохне, – сказав староста й повернувся спиною до воза.

– Він хоче стерти нам право, – гукнув дзьобоносий. – Громадо, це буде злодію легка смерть.

Палиці поопускалися. Запала тиша, було чути, як побрязкує ланцюгом пес та цокотять зуби в Дуди.

– Везімо його до дуба, – прогув дід у чорній шапці, збитій по–парубоцьки на потилицю.

Кілька чоловік посунуло з двору, тоді староста зачинив ворота.

– Е ні, люди добрі, – сказав він, – якщо судити – то вже гуртом.

– Ми всі, вся громада присудили бортного злодія до повішення. Воля Божа й праведний закон велять нам учинити так. Кличте попа.

Двоє дядьків пішли з двору й незабаром повернулися з попом.

Я здивувався, що піп прийшов сповідати засудженого самосудом. Я стояв біля ґанку й тремтів, наче в пропасниці. Все ще не вірив, що такий присуд звершиться, що самосуд відбудеться. Мені було страшно – вже не стільки за Милю чи за себе (ці люди можуть вчинити розправу й наді мною), скільки за цих козаків і посполитих. Вони переймають на себе несосвітенний гріх, занапащають свої душі і душі близьких їм людей. Як їм сказати про це? Невже відро меду чи й кілька відер мають переважити людське життя? Хіба вони цього не знають? Вони самі згадували Божу волю й праведний закон. Але я стояв і мовчав, а йогомосць тим часом причащав Милю. Той важко, але спокійно поцілував хрест.

Ворота з хряпотом відчинилися, натовп посунув з двору. Посередині його – віз з Милею та Дудою. Я чомусь теж пішов вслід за натовпом, хоч мене й не неволили до того. Йшли повз церкву, через місток на гребельці, вийшли за село й курною дорогою потяглися до лісу, який вставав зеленою стіною за півмилі від села. Жовтіли стерні, подекуди ще стояли полукіпки, дві горлиці летіли до лісу. І поле, і ліс, і горлиці видалися мені чорними, чорний кінь тягнув чорного воза, за возом ішли чорні люди, (а може, то йшли круки?), вони чи то потомилися, чи заспокоїлися, уклавши остаточне рішення. І я волік чорні чоботи, відставши від натовпу на кілька кроків. Зринула думка: шелехнути вбік і сховатися он у тих ситнягах, але я відкинув її. Тепер і Миля, і я, і всі люди були приречені на гріх, і поводилися, як то й мають поводитись приречені. Йшли і йшли до Милиної і власної смерті. Ми всі йдемо так майже все життя, тільки не помічаємо цього.

Сьогодні я знаю, що ми всі приречені: на безправне життя, на чужоземне панування, на неправду, ми приречені жити по законах, які нам нав'язали дужчі та спритніші, приречені на неповагу до самих себе, на погибель власних душ. Людина приречена одмалку, бо вона не вибирає собі долі, вона народжується в уже збудованому світі, й коли той світ вільний та справедливий, хоч трохи вільна й вона, а коли невільний та несправедливий, вона теж здебільшого буває невільною та несправедливою. Якщо ж вона хоче цей світ перебудувати, то тільки перекидає начиння з боку на бік, все лишається, як було, тільки міняються місцями погоничі й запряжені. Тоді ми всі були приречені на страту. Вже ніхто не лютився, не вар'ював, не кричав: усі йшли мовчки, везли на страту одних і вели самі себе – свою волю, своє милосердя, свою доброту.

Незабаром підійшли до узлісся, де росло кілька старих крислатих дубів, у яких чомусь повсихали верхівки, а бічні гілки буяли. Біля одного такого дерева зупинилися. Тут росла високі трава, яка вже пожухла, й буланий коник почав хапати її губами, й хтось одразу розгнуздав його, аби не порізав вудилами губи. Люди жаліли скотину.

Звідкілясь узявся мотузок, вже з петлею, її накинули на шию Милі. Він підвівся, ступив до дерева, для чогось закинув голову й подивився в гущавінь. Дерево шуміло, шелестіло, жило своїм життям. І капнув звідти, неначе велетенська сльоза, присохлий жолудь. Двоє дядьків перекинули кінець мотузка через гілляку. Однак тягнути ніхто не хотів. Бортники ховалися за спини один одного, відступали. Тоді розв'язали руки Дуді й штовхнули до Милі:

– Тягни, якщо обірветься, повісимо й тебе, – наказали Дуді.

Дуду лихоманило. Тремтячими руками він узяв мотузок, перехрестився, одначе не тягнув.

– Він сам не подужає, – пролунало з натовпу. Усі чомусь подивилися на старосту, але він стояв, обіпершись на полудрабок воза, дивився в поле.

І тоді наперед вийшов дзьобонорий шрамоватий чоловічок у короткому жупані, тицьнув пальцем у мене.

– Ось він… з однієї злодійської складки. Нехай тягне.

Жах охопив мене, струснув од ніг до голови, як струшує деревце од низу до верхівки удар сокири при корені. Душа рвонулася до Бога, очі до людей, розпука розривала серце, я розумів, що гину, гину назавжди, в мене немає сили боротися, зараз я візьму в руки мотузка, і тоді… Та в ту саму мить в моєму серці несподівано почало народжуватися щось шкарубке, тверде, відчайне. І на жодну мить не зринуло бажання признатися, чий я син. Пізніше я вельми пишався цим перед собою.

– Я… не з злодійської складки, – тихо, але переконано заперечив. – Я чесного отця син.

І знову в мене всередині все завмерло, мовби приморозилося, я ледве тямив, що тут відбувається, я не розумів, чому такі жорстокі всі ці люди й чому мовчить, не проситься Миля. Він уже ні на що не сподівається? Але я сподівався. Оте тверде, відчайне розросталося в мені, ставало насупроти всіх цих людей, у власну оборону.

– Тягни, ми заплатимо, – загомоніли бортники.

– По десять копійок з чоловіка. Ціна добра. Буде кілька талярів.

– По десять багато, вистачить по два шаги. Вони торгувалися, неначе продавали скотину або дрова, але самі тягнути мотузок не бажали. Я зрадів, сподіваючись, що добровільного містра не знайдеться. Одначе він знайшовся. Наперед виступив чоловік з в'язкою недогнуздків та пут, либонь, пастух, що пас коні, й підійшов сюди, циганкуватий з вигляду чи й справжній циган. Він обвів товпу крапчатими очима, сплюнув під ноги й сказав:

– Якщо по десять копійок, я згоден.

– По десять то й по десять, – погодилося одразу кілька чоловік. Інші мовчали, але їхня мовчанка сприймалася як згода. Циганкуватий узявся за кінець мотузка. І в ту мить щось зрушилося в мені. Й запанікувало, й заголосило, й обурилося, озлилося, й рвонулося високо–високо – наді мною, над натовпом, під самі хмари. Сльози вдарили з моїх очей, і я впав на коліна.

– Люди добрі, що ви робите, схаменіться. Не беріть на себе такого гріха, не занапащайте самі себе. Усіх вас за це поглине вогненна геєна. Бог не простить вам цього. Ви нічого не знаєте, ви сліпі й темні…

– Погляньте, ми темні… А ти хто такий будеш, шмаркачу, щоб учити нас, – погрозливо мовив немолодий козак у люстриновому жупані та високій сивій шапці. У козака – обвислі вуса й шрам на підборідді.

Я вчепився поглядом у цього козака, тепер я звертався не до сірих безликих облич, не до чорних байдужих проваль, а до живих, обізлених очей і до живого обличчя.

– Я, мабуть, ніхто, спудей недовчений, а він, – показав на Милю, – тільки в турецькій неволі промучився цілих п'ять років… Прикутий до галери… А тоді плавав на інших подіях. І потопав, і був стріляний. Ви побували на війні, знаєте, яка вона… І ніхто його не прийняв до себе, ніхто не втішив, не подав окрайця хліба. Скрізь, на всіх землях воякам платять за полон, але йому цар не заплатив… А цар править з вас медову десятину… Так то ж ціла десятина! – Я ледве тямив, що кричу, про десятину від когось почув, потім пошкодував на свої слова, але сливе вони вплинули найдужче. – Бог велів прощати всім… Тоді й вам проститься, і ви заслужите царство небесне…

З жахом відчував, що мені шерхне в роті й ось–ось я втрачу голос, і тоді згублю Милю, а може, й себе. Люди не прощають страху, він підхльоскує їх, до того ж сприймуть мої слова за обман. Я вмовк.

Бортники теж мовчали, але це мовчання було трошки інакшим, не таким твердим, не таким погрозливим. Й тоді до Милі підійшов староста, котрий од самого початку був проти самосуду, але боявся рішуче заперечити людям, похмуро запитав:

– Ти справді був прикутий до галери? Миля відказав спокійно, з гідністю:

– П'ять літ. Навіть у Африку, до негрів плавав. А тоді втік у городі Амстердамі, й мене знову завдали на корабель, на голландський. Купців обороняв.

– Бач, заморських купців обороняв, а нас… – не доказав староста й для чогось витер долонею обличчя. – Де трапив у полон?

– Під Азовом. Тоді багато полків українських ходили туди.

– Це правда, – підтвердили з гурту. – Яків Лихолап ходив, а Хоботня не вернувся… З якого ти полку?

– Прилуцького. – Далі Миля почав розповідати, де стояв під Азовом Прилуцький полк, і де Ніжинський, і як вони наступали, і як він, Миля, потрапив у полон. Пилип бачив, що своєю розповіддю укріплює в вірі те, що сказав я, проте не намагався розжалобити бортників. І нічого не сказав про свої картки до царської канцелярії, мабуть, вважав, що йому не повірять чи просто боявся зачіпати царське імення, за що міг поплатитися потім. Пізніше я замислювався над цим не раз.

Вітер надії тепер віяв у його бік. Козаки вже не стояли сірими стовпцями, а заворушилися, загомоніли. Найдовше опиралися пограбовані бортники, але й вони примирилися, поклавши продати Дудину коняку з возом та поділити поміж собою гроші.

Староста ще раз обвів поглядом юрбу і сказав двом десяцьким:

– Дати обом – Милі та Дуді – по тридцять київ і відпустити. Якщо ж хтось із них упіймається ще раз, висітиме на оцій гілляці, – вказав пальцем на товсту гілляку, на якій гадюкою провис мотузок.

По одному, по двоє люди йшли до села. Вони гомоніли, посміхалися, розмовляли з Милею та Дудою, немовби нічого й не сталося. Здавалося, це були зовсім інші люди, всі вони були надзвичайно раді такому кінцеві справи.

І я подумав, що наодинці люди є люди, в гурті ж, у військових лавах вони – юрба, сліпа й безглузда сила. Їм не треба збиратися в натовп, бо він вирішує не розумом, а ярістю, миттєвим спалахом, і той спалах легко збудити та спрямувати в будь–який бік. Чим од віку користуються всілякі пройдисвіти та авантюрники. Скільки то люду погинуло в тих товпах і лавах, скільки їх втрамбовували дороги у ватагах розбійників, всіляких крутіїв, лихих отаманців… На землі є один праведний гнів, одна праведна лава – та, що стає на захист вітчизни.

Я наледве підвівся з колін, насилу додибав до села – так мене стермосовала лиха подія, вичавила силу з тіла та серця, оповила думки в холодну липку павутину. Ноги мені тремтіли й підгиналися, в голові гуло, її ломило від болю. Мені хотілося піти пріч з цього села, піти світ за очі, туди, де немає кривди, захланності, бідності, де за тобою не стежать недовірливі недобрі очі, де ніщо не стискає твою душу й не гнітить думку – де немає лихих людей, а значить, і лихих вчинків, де люди добрі, спочутливі й тихі, як ангели. Проте я розумію, що такого місця на землі немає, – он Миля побував по всіх світах і скрізь попадав у приневолю; треба якось призвичаюватися до цих людей, до цього світу, й або примиритися з ним та наперед погодитися на підданство усим сильним і всім його добрим і недобрим законам, або відточувати пазурі. Пазурів, на жаль, у мене не було. Лишалося одне – ні в що не втручатися, обминати всі небезпеки і всі принади.

Отож якби я ще того дня полишив Носачівку й занурив свої босі ноги в порохню Чемерського шляху, як намічав раніше, уникнув би ще одного великого сум'яття душі та випробування духу. Але я залишився.

* * *

У наступні дні я намагався зцілитися, полікувати потовчену душу, я не міг знайти рівноваги, бо й не знав, жертвою чиєї несправедливості став. Несправедливі жителі цього містечка чи несправедливий Миля, а може, і вони й він, а може, ніхто… Пробивалася нагору думка – несправедливість десь глибше, далі, – думка небезпечна, вона може потягнути інші думки, привести до сумнівів – на щастя не пробилася. На роботі не надривався, – несподівано заробив гріш, воістину, трагічне й смішне ходять поруч: багата вдова, підпанія, замовила мені супліку на свою сусідку ще й просила, щоб написав проникливо та тримав усе в таємниці. Вийшло ж так, що сама того листа й надиктувала, й була вельми вдоволена, а вважала, що склав його я.

Супліка була така:"…своїми паскудними губами шемряла, буцім я – жінка легковажної поведінки, нецнота, насправді ж вона хльорка й потіпаха, з проїжджими московськими офіцерами витолочила увесь вишняк за хатою. А мене сукою старою називала, дулі сукала і з великою фантазією та хуками Пішла з мого двору, за одне те, мій ясновельможний милостивий пане, заслужила вона канчуків по срамному місцю, а також заслужила секвестру. Презентуйте її, кривозаду, до суду, а я за Ваше щасливе панство вік буду Бога молити і в боргу перед Вами не залишуся, коб же тільки та псяюха понесла кару заслужену".

Світе мій, світе, чого в тобі тільки немає, хто лишень і чого в тебе не просить! Один – миску пшона, нагодувати голодних дітей, інший – золотих дукатів, третій – доточити хоч день до стовченого хворобою життя, четвертий – погибелі сусідові, п'ятий молить о спасінні від зашморгу, шостий сам сукає мотуз на ближнього. А чого прошу я? Не знаю. Мудрості, спокою? Неправда. Тобто не все правда. Ось же отримав за чорні"хуки"гріш… А чи правий він? Неясні бажання тривожать мене. А іноді навпаки, з жахом відчуваю, що хочеться, хочеться й мені, попри все моє горе, попри всі обіцянки, вгризтися зубами в м'якуш сього світу у щоб він аж зашкварчав, щось робити, чогось домагатися, когось перемагати. Я почуваю своє здорове тіло, – я не вельми дужий, скоріше кволий, – але ніякі хвороби не змагають мене. Я знаю про принади світу, вони спокушають, і іноді стає образливо – піти й не відчути їх, це гірко, а обміняти на них душу страшно. Я таки триматиму її в чистоті та недоторканості, я побачу все, осягну розумом і серцем й ні в що не втручатимуся, не обагрю душу нічиєю кров'ю, жодною краплиною, не потрушу її попелом чужого горя!