Текст книги "ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ"

Автор книги: Юрий Мушкетик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 32 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

І не знімав Пилип перед офіцерами шапки, й не пускав солдатів до хат, де ми зупинялися, й не захотів допомогти двом москалям що застряли гарбою з сіном у рудці, а коли один з них замахнувся на нас батогом, Миля поламав батога і хотів підпалити сіно, та я не дав. Переживав щоразу вельми, й обіцяв собі утекти від Милі – й не втікав. Я все ще не міг скласти остаточної думки про свого випадкового товариша, дедалі більше переконувався, що Миля – це кілька людей, і то зовсім різних: добра дитина і розбійник, грішник і праведник, брехун і найщиріший чоловік, скромний і хвалько, розпутник і цнота. Дивувався, як усе це сполучалося в ньому й що, врешті, переважає. Залежно від обставин, переважало то те, то інше. Читав я колись книгу філософа Степана Хаввека, то він вважає, що наш світ має в різний час різні диспозиції й залежно від того міняє свої диспозиції людська душа, ті диспозиції можна визначити лише по гороскопах і дізнатися, в який час якою буде душа тієї чи тієї людини. На мої перші міркування, Пилипова вдача повністю вкладалася в Хаввекову філософію, одначе з часом я почав думати, що це не так – настрій і поведінка Милі іноді одмінювалися по кілька разів на день, а то й на годину. Може, через те, що в світі добро невіддільне від зла, одне знищує інше, одне породжує інше і якби запанувало лише те або те, світ став би сірим і нудним. Так промовляла одна половина мого серця, а друга не погоджувалася, доводила, що в світі мають панувати тільки доброчинність та порядок, бо вони – від Бога, який усе визначає і всьому дає лад. Він кличе нас добиватися досконалості, тільки в ній – ідеал людини, ним же створеної.

Але в цьому місці мої думки знову наштовхувалися на перепону. А звідки тоді страждання і гріх? Його вчинили вже Адам і Єва, творені руками самого Бога. Я заплутався, нітився душею, не мав способу, сили та розуму пізнати бодай зовнішні ознаки світу, а що вже казати про його глибини! Що таке світ і що таке в ньому я? А інші люди? Чому вони такі? Чому оці москалі накладають стацію на цих людей, відбирають їхню працю? Чому козаків женуть під далекий, непотрібний нам Дербент і вони гинуть тисячами? Це також від Бога? На ці запитання не міг відповісти, й лишалось втішатися молитвою, а також думкою, що я є тільки в єднанні з Богом, а сам по собі – нічого не значу. Може, згодом я пізнаю бодай себе й зрозумію хоч щось у цьому світі. Для цього я прийшов у нього й мандрую по ньому; для чого живуть інші люди й для чого існує він сам, цей великий, барвистий, тривожний, захланний світ, я також довідаюсь потім.

Милі трохи боявся, трохи осуджував його за схильність до пиятики, за одчайдушність і водночас дечому вчився в нього. Академія вклала в мою голову багато знань, від Арістотеля до Феофана Прокоповича, знань не для життя, а для думання. У Пилипа я несамохіть, навіть проти власної волі, вчився жити, хапатися де зубами, де руками, де пробігти, перестрибнути, а де й проповзти. Корисна наука, хоч і гірка та сумна, нею оддавна користується значна частина людства.

Було б неправдою сказати, що в своїх мандрах нас здибували тільки лихі пригоди та ми лише терпіли злидні. Розкошів, звичайно, не мали, але бували й хороші лагідні дні. Ось чвалаємо дорогою, холодком – дорога в'ється попід старими, дуплистими вербами, входимо до села, минаємо першу, другу хату, розглядаємося, де б попити холоднячку, куди краще зробити першу візиту добродійці удачі, аж нас зупиняє окрик:

– Ану ходіть–но сюди, молодці!

Зупиняємося, повертаємо на поклик голови. Багата, видно вже на перший взір, вельми багата хата з високим, широким ґанком, обвитим виноградом, за хатою осокори, на одному буслове гніздо, в праву руку – сад, в ліву – двір з хлівами та коморами, звідти в'їзд, а вхід – через хвіртку навпроти ґанку. На ґанку сидить чоловік з густим пишним, що ледь в'ється й пшеничною хвилею нависає над чолом, чубом, розкішними пшеничними вусами, тугим, трохи схожим на котячу морду, обличчям, у вишитій сорочці, розімлілий, роздобрілий, либонь, щойно смачно пообідав, на одному вусові ще видно білу цятку – необлизана сметана, перед ним стоїть кухоль з узваром, на таці – груші та великі жовті сливи – запиває обід, засмачує його садовиною. Ліва брова ледь заломлена, права – трохи опущена, – одразу видно – не простий козак, місцевий урядовець. Та й хто інший може дозволити собі розкошувати на ґанку такої днини: Петрівка, давно минули Петро та Дем'ян, жнива, вчора був Паликопа, сьогодні всі в полі, на роботі, поспішають, а він сидить, знічев'я поглядає на шлях і зупиняє окриком усіх проїжджих і перехожих. Не зупиниться одразу, пошле навздогін наймита, а то й поскаче козак та заверне непослуха назад.

– Охрім Шквиря, місцевий сотник, – одразу, щоб не було ніяких непорозумінь, відрекомендовується. – Хто такі будете і куди йдете?

Миля відсторонює мене, виходить наперед. Він – втілення покори, лагідності, доброти й доброзичливості, ще й глибокої шаноби: велика кругла голова з зім'ятою мичкою чорного, з ранньою памороззю сивини чуба схилена, руки опущені (в лівій – шапка), плечі схилені, великі круглі очі чисті та ясні. Я сам дивуюся такій Милиній переміні: чи його втомила довга дорога й сподівається на відпочинок та поживу, чи й справді йому сподобався сотник, тільки ж бо я знаю, що ті очі бувають і пронозливі та хитрі, й злі, й ледачі.

– Хто ми і що ми, вельце ласкавий пане? Про себе скажу: й сам не знаю, хто я. Так, перекотиполе, колишній охочекомонний козак Прилуцького полку, а далі турецький галерник і матрос, і гармаш на суднах французьких та голландських… Валасаюся по світу, бо нема куди прихилити голову, там помахаю ціпом там мішки попиряю, там допоможу коня підкувати, там підморгну молодиці, й вона насипле миску борщу. А інша й варениками пригостить. Якщо підморгну гарно…

Сотник смачно засміявся. Потютькуватий і простакуватий Миля нині неймовірно тонко вловив сотників настрій: той випив чарку, смачно поїв, роздобрів, розніжився, його душа жадає ще чогось солодшого, бодай у жарті, й Миля солодить йому її. А щоб сотник до кінця зрозумів, що то жарт, Миля докидає:

– Але якби сподівався на ті борщі, давно б ноги простягнув. Простий, значся, я чоловік. А ось він. Мартин Рибка, – тут Миля відступає убік, являючи сотнику у всій красі мою нужденну постать, – отакий, незавидний на вигляд, отрок достоїнств великих і талантів значних.

– Що ж він уміє? – недовірливо каже сотник.

– Запитайте краще, чого він не вміє, – покірливо, але й з достоїнством мовить Миля. – Голос має такий, що мертвих піднімає. Пройшов філозопію і богослов'я, – ллє кулі Миля (ох, як ллє, я червонію й нічуся, але боюся сказати правду, заперечити Милі, бо він мене потім з'їсть), – всю службу Божу, навіть кафізму напам'ять шпарить, у всіх науках вправний, особливо в гісторичній, парсуни знатні малює, житія святих оповідає так, що ті святі стають ще святіші…

– Ану заспівай"Іже херувими, царице моя…", – велить мені сотник, але Миля докірливо й прохально водночас хитає головою:

– Ваша вельможність, після такої довгої дороги, спеки сухим горлом можна попсувати святу молитву і явити не той, що вподоба ваша милість, голос. Звичайно, він заспіває й так, але було б краще, якби він вповні і у всій красі втішив ваш тонкий слух.

Я вже ледве переводжу дух від Милиного словоблуддя, не властивого йому, і хочу щось сказати, але сотник перепиняє мене:

– Доречно. Оришко, – кличе наймичку, – нагодуй прочан. Та не скупися.

Ми їмо всмак, наїдаємося донесхочу. Одначе, коли виходимо на подвір'я, виказувати свій співецький хист мені випадає не одразу, бо біля ґанку стоять двоє козаків, які прийшли позиватися за якесь сіно, а за яке, я не можу второпати з їхньої мови, бо вони кажуть не водне, перебивають одне одного й взивають одне одного всілякими невшетечними словами і навіть сукають дулі.

Сотник довго слухає, погладжуючи вуса, далі починає їх посмикувати й врешті:

– Гавриле, Митре! – Через перелаз перестрибують двоє козаків. – Посади обох у погріб, нехай там посидять та погомонять, може, дійдуть згоди. Пива жбанок поставте їм… А закусі не давайте. Повечеряють ладком у того чи в того вдома.

Як я побачив пізніше, отако сотник Охрім Шквиря судив майже завжди. Я співаю йому"Богородице, зри скорботу мою"і"Богородице, діво", по тому сотнику виносять скрипку, і ми вдвох співаємо"Іже херувими…","Святу Марію"та спасівських пісень. Шквиря співає й заплющує очі, він вельми кохається в співі. Як я потім побачив, не пропускав у церкві жодної служби, ставав завжди попереду, біля самого криласа і, якщо дячок затягував не на той глас або півча брала занадто низько чи високо, поправляв. Тільки мене, їй же Богу, не поправив жодного разу, хоч сам визначив мене в піддячі й наказав, щоб поклали мені платню. Я співав і з півчою, і при панотцеві, прислужуючи йому – подаючи то Біблію, то кадильницю, то свічі, допомагаючи правити літургію. Гарного клича чоловіком був сотник Шквиря, іншого такого мені не доводилося бачити. При церкві був шпиталь, у якому лежали покалічені під Азовом козаки, а також тулилося чимало інших калік і старців, і на всіх він щотижня посилав круп, хліба, горілки, дві свічі й сплачував прачці та кухарці, й вона варила страву на всіх, на відміну від інших шпиталів, де кожен напарив страву собі сам.

Вдачі пан сотник був лагідної, часом впадав у смуток і зажуру й тоді замикався в хаті й не виходив по кілька днів. У нього померли дружина та син, лишилася дочка, й він віддавав їй всю свою любов, навіть у походи намагався не ходити із‑за неї. Але невідомі нам шляхи Господні й добро не завжди оплачується добром, по кількох роках довелося мені побувати в посильці в пана сотника, і я не впізнав ні його самого, ні його колись такого затишного, тихого гнізда. Узяв пан сотник собі зятя, узяв дочці до любові безмаєтного хорунжого, передав йому все господарство, а хорунжий виявився людиною ворохобною і підлою, й розпочалися поміж ними сварки та бійки, й люто билися вони на шаблях, і відрубав хорунжий сотнику праву руку. Я вже знайшов старого, зморщеного, зжовклого чоловічка, який сидів на призьбі, нюхав німецьку табаку й витирав рукавом зажурені, в червоних прожилках сльозливі очі.

Якийсь незрозумілий триб життя людського: все, що починається добре, здебільшого закінчується погано, веселе вінчається сумним, а безмрійне тяжкою думою. Який з того зробити висновок, не знаю, дехто тлумачить так: живи, поки можна, розкошуй і гуляй, а дехто – навпаки: не випробовуй долю – не жартуй з нею, живи праведно в постах і молитвах, і тобі воздасться.

Але ж сотник Шквиря жив праведно?!

…З поля йде череда, здіймає на всю вулицю куряву, корови поспішають одна поперед одної, вим'я їм розпирає молоко, в декотрих воно ціркає з дійок на дорогу. Дорога, верби понад нею, хліви й хати – геть усе пропахло молоком.

– Молочка оце б попити, – мовить Миля.

– Ти що, не наївся? – дивуюся я.

– Та.. Дитинство згадалося… Мати… Славна вона була в мене, – й ніяковіє.

Вперще цей закоржавілий волоцюга, випивайло згадав отако матір, і в моєму серці скидається сльоза, бо ж і моя мати була добра та славна, й сподівалася знайти щастя в дітях, і пішла на той світ, не знайшовши його, а мене зла доля, злі люди покривдили навіки і пустили по світу старцем з оскуділим серцем. І я також запечалююся, й той хороший настрій, який зродився в моїй душі після гостин у пана сотника Шквирі, в'яне в ній.

З легкої руки пана сотника велося нам і малося в тому селі гарно. Скінчилися жнива – врожайні цього року, – люди вітали паляницями та пампушками з нового урожаю Маковія та Спаса, а там уже підоспіли Головосіки, а за ними й Друга Пречиста та Здвиження. Люди в селі були сумирні, працьовиті та добрі. Якось упіймали з чобітьми зайшлого злодія, водили його по селу, й ніхто не хотів упізнавати свої чоботи, аби не ставати в позов, аби не впала з його рук на християнську душу кара, так і відпустили того злодія з чобітьми, хоч гаразд знали, що чоботи не його, прийшов він у село босий.

* * *

Кажуть, місце людині Богом визначене. Але ж кажуть і так, що сама людина прикрашає своє місце. Мабуть, тут сполучилися те й те. Яке то було гарне місце! Які то були славні люди! Село розкинулося в неширокій долині, зі сходу до нього прилягав сосновий бір, посеред села – величезний став, попід берегом плаває притоплений човен, і дітвора бовтається довкола човна та регочеться, а увечері, як зійде місяць, все село, з вербами, осокорами, церквою, хатами, зорями в небі, відбивається в тому ставу, й дівчата ходять колами за греблею, і всі такі молоді та гарні, і в кожної в коси вплетено, або настурції, або королевий цвіт, або чорнобривці. Хлопці стоять під вербами, палять люльки і вже потім, як місяць заплутається в осокорині, розбредаються з дівчатами парами понад ставом. Я сиджу на ґанку шпитального дому або на паперті церковній, і серце мені мліє солодко й тоскно.

Сколихнуть тишу музики, й сколихнеться моє серце, та ще як заграють пісню, яку я грав для Улясі… І згадаю її очі, й відгадаю аж тепер все, що викликала в неї моя пісня. Музика завше жила в мені, в семінарії та в Академії вона не давала мені опуститися до спудейських шахрайств та обманів, в дорозі до Валдаю вселяла в мене силу, музика веде до Бога і для того вигадана людьми.

Одначе це якась інша музика… Хихотлива, гріховна, вона зваблює дівчат та хлопців, я відчуваю це, зваблює й мене, і я почуваю, що таки зваблююся, що моє тіло наливається гріховним, поганським жаром, і серджуся.

А потім дівчата та хлопці розбредуться по вуличках та завулках, а став мрітиме, як заворожений, а я все сидітиму, й вийде та сяде поруч мене шпитальний староста, він же й сторож, Явтух, та розповість, що є в їхньому селі баба Ївга, яка в темні ночі літає на веретені довкола ставу, а в світлі злітає в саме небо й знімає найяснішу звізду та ховає під бочку.

Я слухаю та вдаю, що вірю, бо вже знаю бабу Івгу, й знаю, що вона справді в темні ночі дивиться в хмари, як всі справжні чародії, і носить під пахвою веретено, й туляється в жнива по полю та накликає на хліби морози, й знайшлися були в селі люди, котрі злякалися ївжиних чарів, і почали вимагати в пана сотника, аби дав бабу до квестії, але пан сотник присоромив тих неборак, вказавши їм, що баба Ївга несповна розуму і всі в селі відають про те, та й чи ж можуть морози вдарити в місяці липні, хіба вони впали хоч раз?

Вдень я допомагаю в церкві дякові та паламареві, виконую всіляку роботу по її оздобленню та прибиранню, я пораюся за піддячого під час служби Божої – ношу чашу, роздаю антидор, роздмухую кадило, співаю на криласі, читаю псалтир над померлими. Й випали мені незвичні небачені ніколи раніше треби (дяк на той час занедужав): вернулися з–під Дербента козаки й привезли сумні звістки аж у чотири двори, й відспівували засипаних дербентським піском козаків так, неначе вони щойно померли, тільки замість трун з тілами стояли порожні мари, покриті чорним сукном. І ридали жінки та плакали діти, й горіли свічки–громниці – великі свічки, які ставлять біля померлих, і читав я требника, тільки не читав розрішительної молитви, а по тому клали на мари вінок барвінковий і обносили кругом церкви. Дивні це були похорони, й хоч не було мертвяків, почувався я погано, тривожно, й думки всілякі бралися до голови.

Жили ми з Пилипом при шпиталі, платили за ночівлю по два шаги, я заробляв у церкві, Миля – підручним у бондаря. Той бондар славився на всю волость, окрім бочок, барил та діжечок робив діжі на тісто, кадівби та ступи. Бочки, барила та діжечки Олекси Бондарчука розкочувалися по всіх дворах, були міцні й ладні. Олексині вироби в волості впізнавали з одного погляду. Бондарчук тримав двох наймитів і охоче взяв Милю.

Як я вже сказав, жили ми при церковному шпиталі, в комірці, одначе приходили туди здебільшого тільки на ніч, Миля цілісінький день пропадав на роботі, я порався в церкві або тинявся по селу, в мене завелося чимало знайомих, та й заможні господарі часто закликали до себе – то картку синові в військо написати, то тестамент скласти, а то й просто поспівати та почитати Святе письмо. Найдужче я вподобав хату старих Білокобилок – бездітних діда та баби. Стояла та хата скраю вигона, на горбочку, панувала своїм димарем і своїми осокорами над усіма іншими димарями та осокорами, вона найперше впадала у вічі прочанам та всіляким іншим подорожнім, котрі й завертали до неї. Хтозна, що їх вабило туди найбільше – низенький перелаз біля воріт, добре втоптана стежка чи пізнє світло у вікнах, одначе вони не помилялися. Дід та баба давали притулок усім, обоє леліли ласкою до людей, обоє любили послухати про те, що діялось, діється й содіється в світі. Я заникував туди майже щовечора – погомоніти, почитати Святе письмо та розказати притчу.

…Лежать посеред хати на соломі прочани, потріскує в лежанці хмиз, бурмоче біля вогню куліш, потріскує під комином скіпка, вставлена в"бабу" – глиняну грудку з проткнутими в сирій глині дірками, а я лежу на соломі, приплющивши очі, та оповідаю про святого мученика, як він сміявся над своїми мучителями, вони пекли його синім залізом, а він співав славу Господу, й чув я, і чули всі скрежет зубовний, і чули лев'ячий рик, і бачили, як кидався на святого лев, і всі тоді жахалися, найпаче діти, а вони вельми полюбляли м'які кубельця в соломі Білокобилок, і всі ціпеніли, й чути було стогони та схлипування, й першим починав плакати Миля й довго не міг утішитися. Одначе бувало він же й псував ті наші посиденьки.

Пам'ятаю, розповідав я про те, як ходив по жидівській землі Христос і як прийшов він у город Ієрихон, де було люду сила–силенна й старшин усіляких багато, а найстаршим серед них був Закхей, немилостивий і лютий, котрий не вважав ні на бідного, ні на вдову, ні на каліку. Драв з усіх. Отож іде Господь по Ієрихону, люд довкола нього товпиться, прийшов і Закхей подивитися та покепкувати над простаками. Зросту він був малого, не видно йому нічого за спинами та головами, от він і виліз на дерево. Воно стояло далеченько, одначе Господь звертається прямісінько до Закхея:"Злізь, – каже, – Закхею, хочу до тебе в господу піти". Й пришли вони до Закхейової господи, й вітав його Христос, і спізнав Закхей гріхи свої, і впав Господу до ніг. Роздав половину свого багатства бідним…

Миля не дослухав, плюнув у вогонь (а це само по собі гріх великий) і сказав:

– Бридня це все.

– Як то бридня, – сполотнів я. – В писанії Святому…

– А якщо не бридня, тоді Господь також жив не по правді. Чого він попхався до того Закхея? Чого пішов до грішника?

– Як чого? Спасати, – сказав я.

– Спасати багатія? А всі старці так і залишилися старцями, бідні – бідними? То ж їм і сподіватися ні на що… Господь піде до багатого, цього самого… Закхея.

Я спробував заперечити, намагався розтлумачити Пилипові, що Господь не може спасти всіх, що він робить те в приклад іншим, але Миля не захотів слухати. Одягнув кунтуш і пішов. А я всю ніч молився за нього.

З того дня він почав навідувати Білокобилок все рідше й рідше. А потім перестав приходити туди зовсім. Іноді не приходив до шпиталю навіть на ніч. Коли він не прийшов ночувати вперше, то я наступного дня побіг до бондаря провідати його, бондар з двома наймитами гупали під повіткою дерев'яними молотками. Миля ж носив від криниці барила з водою, аби замокали. Він наливав водою новеньке барило, брав його за вінця пальцями й ніс та ставив у рядочок біля комори, нестеменно так носять макітри та горщики господині. Я вкотре подивував Пилиповій силі. Пилип мене мовби й не помітив, носив бочки й носив, а потім сів на дубовий окоренок, запалив хитромудру перекручену муругу люльку й дивився в поле, яке починалося за бондаревим обійстям. Там жовтіли стерні, над якими кружляло гайвороння, воно мені нагадало про недалеку осінь. Мені по серцю черконула Милина байдужість, донедавна я вважав, що ми товариші, я – товариш молодший, він – старший, неначе старший брат або й батько, в мене ніколи не було товариша, і я вельми цінував нашу дружбу, дарма що бачив у Милі безліч недосконалостей і навіть незугарностей. Миля міг сказати кому–небудь щось обмильне, не дотримати обіцянки, але зі мною він був правдивий та щирий, і мені здавалося, що він любить мене. Щоправда, про це ми ніколи не говорили, Миля взагалі не любив розповідати про себе, здебільшого мовчав або мугикав щось собі під ніс, а що, не розібрати. Упившись, посміхався на всі боки, співав пісень, здебільшого не наших, чужинських, чим вкидав незнайомих людей у підозру або переляк.

Якось я повів з ним балачку, що ось, мовляв, знайдемо його Улиту, обсядемось десь на скупні й почнемо господарювати втрьох. Миля довго мовчав, я думав, що він обмізковує мою пропозицію, а він раптом сказав:

– Проп'ю я все, і своє, і твоє, і Улитине. Я стенувся й подумав, що так воно може й статися. А ще подумав: це від того, що Миля згубив одміну поміж добром і злом, згубив путь істинну. Й намагався його настановити на неї молитвами, притчами, оповідями про життя святих праведників. Миля ж часом збивав мене з пантелику несподіваними запитаннями, скажімо, такими: то все святі, вони десь там, покажи мені праведників на цьому світі, хто з багатіїв роздав своє майно бідним, у якому царстві–государстві є старшини, які не обдирають своїх підданих, чому цар не сплатив мені грошей полонянських?

На ці запитання я був не годен відповісти.

– Оце знайду Улиту, заберу з монастиря і поженю вас. Вона майже такого віку, як ти. Піду в мандри, а до вас навідуватимусь відпочити.

Я не захотів розчаровувати Милю, хоч знав, що вже ніколи ні на кому не одружуся.

Останнім часом я майже згубив Милю з очей. Унадився він у шинок, пропадав там, іноді й заночовував. У тому шинку порядкувала Каська, жінка моторна, горласта, лукава. Казали, що підпилих козаків вона пригощає горілкою, настояною на тютюні, ще й обшахрайовує їх, казали, що підкуповує горілку"чорну", курену таємно, не по закону, казали, що бере в заклад усе, навіть сподні, й казали, що перепродує крадене. А з вигляду свята та божа, губи чирвою, в очах веселі зайчики, показна з себе, ставна, огрядна, перса, прости Господи, так і рвуться з шнурівки, лицем вродлива, червонощока. У Каськи був чоловік, чумак, він рідко коли навідувався додому, соромітники піджартовували, буцім він боїться своєї Каськи, з нею жила й мати, пащекувата тітка, вона наглядала за господарством, бо мали корови та вівці й чималий шмат поля, на літо наймали наймита.

Кілька разів я навідувався до шинку й кожного разу здибував там Милю й вельми був подивований, що Миля не п'яний. І був він якийсь… таким я його раніше ніколи не бачив: веселий та балакучий, і навіть показував за столом мудрації, котрі приводили всіх у велике замішання: крутив варені яйця, й вони кудись зникали, втикав у одне вухо голку–циганку й витягував з другого, підкидав угору шеляга, а клав на стіл два. І був… байдужий до мене. Байдужий геть, просто не помічав мене.

Здавалося, він забув про все, про наші радощі, про наші злигодні, про наші спільні молитви, про ночівлі в полі та в лісі, коли здається, що в світі немає більше нікого – тільки нас двоє, і згинь один – згине й другий. Мене це не те що стривожило – я вже не боявся доріг, та й нині мав гарний прихисток, – спантеличило, образило, обурило. Спочатку я спробував крутитися біля Пилипа, сподіваючись, що він зверне на мене увагу, в'язнув до нього з розмовами, але він одмахувався од мене, наче од набридливої мухи, тоді я вирішив покарати його своєю відсутністю, своєю байдужістю. Кілька днів не потикався в шинок, впевнений, що він сам прийде до мене, але Миля не йшов. І я впав у тугу, в яку вплелася злість. Думаючи про Милю, я насамперед думав про його недосконалості, вади, віднаходив їх безліч і радів: за ким я шкодую, з ким водив дружбу! Сліпець!

Але хоч який був недосвідчений, почав помічати, що особливо пожвавлюється Миля в присутності Каськи, тоді він стає Милею, якого я раніше не знав: штукарем, мартоплясом, дотепником і сміюном. Якось, коли він оповідав при Касьці про наші мандри, я зауважив йому (Каська вже пішла), що Каська не та жінка, перед якою можна виставляти товариша на посміховисько.

– Яка це не така? – невдоволено мовив Пилип.

– Ну, така… Легковажна.

– Що ти знаєш про Каську, блеєш, як теля, – обурився Миля.

Я образився, але іншого разу вже навмисне почав переповідати Милі те, що говорили про шинкарку по селу, й Миля захищав Каську з такою ярістю, що я зрозумів усе. Тепер він вже й сам, ледве ми здибувалися, не помічаючи, що стає набридливим і навіть смішним, починав розхвалювати Касьчині достоїнства, й така вона, і така – й розумна, і добра, й сердобольна – ну хоч ікону з неї малюй. Те, що я розгадав Пилипову переміну, не заспокоїло мене, навпаки, в мені спалахнула зла ревність. Захотілось помститися Милі, та що я міг йому зробити?

Доля помстилася сама. І Пилип не був ні в чому ніскілечки винуватий. Навпаки, як я вже сказав, він на той час рішуче перемінився, його мовби несла весела, одчайна хвиля, й він летів на її гребені й з того гребеня дивився на інших – поблажливо, зичливо, привітно. І навіть коли одного разу в шинок увалився п'яний, роз'ятрений солдат, котрий тягнув, неначе скотину, миршавого, з довгою чорною шиєю селянина, який дивився покірними скотинячими очима, – п'яний солдат ухопив на вулиці селянина й вимагав, щоб той зів його до молодиці, а селянин, не знаючи, як відкараскатись, привів солдата в шинок, – Миля не скипів, не оскаженів, а тільки міцно–преміцно взяв солдата за обидві руки, примусив випустити мичку змицьканого дядьківського чуба й посадовив на лаву. А потім замовив кварту горілки, й вони випили з москалем, і той пішов, і я образився за Милю й за всіх нас, скипав ядучою жовчю, вишукуючи ущипливі, принизливі слова, котрі адресував Милі.

А Каська плавала по шинку, неначе пава – пишна, величава, впевнена в собі. Я ж почував тривогу, мені здавалося, тут, у шинку, саме повітря нездорове, наповнене нею, гріхом, оманою. Я сидів у куточку біля печі сердитий, покинутий і недобрими очима дивився на Каську та Пилипа. Боже мій, які ми захланні, які немилосердні до чужого щастя! Хоч, якщо поміркувати розважливо, так його там і бути не могло. Я думав про своє кохання, думав–про кохання Пилипа та Каськи й возносився над ними. Хоч чим мені було возноситись!.. Майже кожне велике чи мале кохання кінчається однаково, гріхом, а потім, власне, нічим – споминами добрими або поганими. Але без нього життя б стало сірим, як рядно.

Одного вечора підпилий Миля показував всілякі мудрації, вивернув свою кишеню, й з неї випав разок намиста – з дрібненьких червоних камінців, поміж тими камінцями поблискувало кілька такого ж розміру золотих кульок. Миля одразу підібрав та заховав намисто до кишені, але те не лишилося непоміченим, червонясте намисто гаразд знало в селі чимало молодиць та дівчат, Каська не раз похвалялася ним. Чутка побігла по селу, як вогонь по пороховій трубці до бочки й долетіла до родичів Касьчиного чоловіка. Ті заявилися до управи. В понеділок двоє осавулців прийшли до бондаря й забрали Милю та посадовили до маленької комірчини, яка містилася за кімнатою писаря біля дверей, котрі вели на подвір'я управи. Зізнаюсь на власний сором – спочатку я був зрадів тому ("Ага, не слухався мене, зв'язався з нецнотою"), а потім злякався. Бо того ж дня до управи покликано Каську та її пащекувату матір, прозивану в селі Рахубою, й ті наробили лементу: украв проклятий зайда дороге намисто, вони шукають його вже три дні, намисто лежало в прискринку, загорнуте в полотно. На тому скінчився день, я не знав, що думати, не вірив у Пилипове злодійство, але ж кілька чоловік бачили намиста в Пилипа. Увечері я спробував прокрастися до комірчини, в якій сидів Пилип, але осавулець не допустив мене а двері з другого боку зборні були замкнені.

Наступного дня суд зібрався з самого ранку. За широким столом сидів поважний, урочистий, нахмурений Охрім Шквиря, він покусував пшеничного вуса, справа була до ката неприємна, але тут він не міг одбутися звичним:"Годіться", бо й не любив брехні, обману, нецноти, пильнував порядку та доброї слави про своє село, свою сотню. По обидва боки від нього сиділи писар та кілька осавулців. Біля управи зібралося чимало люду, мені довелося докласти чимало зусиль, аби пробитися до одного з вікон, аби побачити, що робиться за ним. Вікно було прочинене, і я не тільки все бачив, а й чув.

Двоє осавулців ввели Милю, він був спокійний, тільки якась дивна, трохи ніякова усмішка блукала на його широкому, як днище в бочці, обличчі.

Миля знову одвівся, сказав, що намиста він не крав, знайшов його в шинковому дворі.

Тоді один осавулець припровадив до хати Каську, вона ступила два кроки, спіткнулась, чомусь оглянулася на двері, зупинилася перед суддями.

– Скажи, Касько, – звернувся до неї Шквиря, – звідки взялося в цього чоловіка, який називає себе Милею, твоє намисто?

Обличчя і шию Каськи залляла червона фарба, вона ковтнула слину й мовила:

– Він украв. – І тицьнула рукою в той бік, де стояв Пилип, а сама відвернулася.

І в ту мить до управи влетіла Рахуба, закричала, залементувала, бризкаючи слиною з тонких, синюшних губів:

– Він злодіюка. Він і сало в нас покрав, і рибу в'ялену. Дайте його на квестію та всипте йому…

По сотниковому обличчі пропливла темна хмара, він звернувся до Каськи:

– Дати його, Касько, на квестію?

Каська знизала повними плечима:

– Дайте.

Я бачив, як одмінився на обличчі Миля, як його всього неначе перекосило, він скривився, немов з великого болю, і враз хижо ощирив рота й прохрипів:

– Оце так, Касько! А я, дурний… Що ж, ти мене не помилувала, не милуватиму і я тебе. – І вже до суддів: – Поступаючи подлуг права посполитого, речу: намиста я не брав. Вона сама дала мені.

Неначе вітер прошелестів по хаті, загули ті, що товпилися біля вікон, а ті, які стояли далі, напирали, перепитували, що сталося.

Загомоніли й ті, котрі були в хаті, й сотник постукав по столу долонею:

– Тихо. – Й до Милі: – КажиІ

– Вона дала мені поносити намисто, а я їй свій перстень. – Пилип показав ліву руку, на середньому пальці білів пружок від перстня. Я одразу повірив, що Миля каже правду, вельми він дорожив тим перстнем, ніколи нікому його не показував і жодного разу не заставив у шинку. – Так, був я Касьчиним милосником, і в ласці своїй вона зняла намисто в себе з шиї та поклала мені в долоню.

– Бреше він, харцизяка, – залементувала Рахуба. – Він цехований на тілі. Не вірте йому, він зайда, поганець, лайдак, – Вергала лайливі слова, а що не знала нічого ні про Пилипа, ні про рід його, повторювала ту саму лайку кілька разів, і сичала, й поривалася вдарити Милю.