Текст книги "Танці шайтана"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)

А лисиці, яка мала бути там, де зайці, так вони і не побачили.

І чого бігли ті зайці через усе житнє поле, якщо за ними ніхто не гнався?

Отако відкритим полем вони йшли майже до полудня. На невисокому сугорбі Омелько сказав зупинитись.

Сам не підходив, а наказав малому, щоб той спішився. Оглянув коня і розім'яв ноги. І щоб походив – не поморозив ноги. Бо ходаки не чоботи!

Та сам лижі не знімав. Тільки відщібнув шаблю і приторочив до аркебузи, сітки і кармака.

Опустив поли кереї, а потім знов закасав під пояс і перевірив, чи добре тримаються.

Хлопчик, як і перше, не підступаючи, пожбурнув пиріжка Батькові.

3'їли по пиріжку. А Лиска малий пригостив морквою.

– Батьку! Я тільки на мить підійду до вас! Я хочу вам сказати…

– І не руш! Запах на тебе перейде; і твій кінь злякається тебе. Мало тобі, що ці гниди ледь його не звели?!. – Омелько аж скригнув зубами.

Та зразу, миттю опанував себе, дожував пиріжок.

– Ну, синку, по конях! – Зрештою сказав Омелько, злизавши з долоні останні крихти солодкого маку.

І знову вони неквапно, та вперто просувались тихими засніженими полями.

Часом ішли під самими заростями кущів терну. Тоді не стримувалися, спинялися і ласували мороженими медовими ягодами.

Юга на обрії не проходила, а все густішала, розпливалася на все небо.

Стало западати на швидкий грудневий вечір. Золотаве сонце зовсім розчинилось у сірі юзі.

Темніло.

– Нічого не поробиш. Доведеться на якомусь хуторі заночувати. До Млинів далеченько. Десь отут є хутори.

– А ви тут були колись? – Здалеку спитав хлопчик.

– Саме отут – ні. Але в цих краях – не раз. Не мертвись – знайдемо хутір. Тут хуторів – мов груші з торби порозкочувались! Знайдемо!

Почав сіятись сніжок.

Стемніло і враз настала холодна сніжна ніч. Вітер повернув їм у спину.

Тому Омелько й вийшов наперед.

Малий на Лискові за ним. Просувались за вітром і все перегукувались.

Бо хоч і близько йшли, та в темряві.

І раптом наштовхнулись на стіну густих колючих чагарів. Почали шукати прохід в кущах, щоб сховатись від вітру.

І знайшли небавом.

Омелько закричав малому, щоб той заводив коня в затишок і добре прив'язав.

Сам же Омелько нахилився, щось поколупався зі своїми м'якими чоботами, щось попорпався із лижами, ще там щось покамешився та й крикнув у темряву: – Синку! Ти прив'язав Лиска?

І почув крізь шум заметілі розпачливий крик:

– Лиско втік!!! Де ви, Батьку?!!

– Я тут! – Закричав козак. – Іди на мій голос!!!

Отак перегукуючись, вони, натикаючись на кущі, колючись і об терен, і об глод, зрештою, здибались.

Омелько вхопив малого на руки, притис до себе.

– Що, синку, злякався?!

– Ні, не злякався, бо ви тут… Я злякався, як опарину побачив…

Дивлюсь… а нечиста сила так і тягне мене у воду… Так і тягне, так і тягне!..

– А як за тобою ці лядські сраколизи гонили?

– Та ні! Страшно не було! Тільки серце чогось так калатало, як на гору дряпався!.. Ага, трохи злякався, як у болото упав… А зовсім мілко… Ну було страшно – ніяк не міг звестися. Так я рачки з болота виліз. Я руки сховав під личину. А воно раз – і обмерзло геть! Руки як пов'язало. І коза стала така важка, як камінь!.. Я пішов тоді. Ішов, ішов, а потім упав…

– А що далі? Що далі було? Розкажи, синку!

– А тоді далі я прокинувся… Ну згадав про свою сороку. А ви мене насварили… А чому?

– Бо ти лаявся по-московськи! То така, така брудна лайка, що жах! Щоб ти ніколи, ніколи такою лайкою не лаявся!..

– А як мені лаятись?

– Лайся по-нашому!.. Добре, пішли, бо замерзнемо. Тримайся за полу.

Козак і хлопчик побрели у повній темряві, натикаючись кущі та купи бур'янів.

– Ти не спи! – Говорив Омелько і час від часу мацав хлопчика. – Не спи! Як заснеш, замерзнеш!

І козак тягнув малого, бо в того вже заплітались ноги. Потиху вітер став ущухати.

Десь у чорноті неба з'явилась невелика чиста латка, на якій заіскрились такі великі яскраві зірки, що малий аж заволав.

– Батьку, Батьку! Он зоря Віфлеємська!!!

– Ні, синку! Віфлеємська зірка буде через п'ять днів. А це зоря нам дороговказ! Тепер ми порятовані!..

Місяця вже не було – остання хата закінчилась, і була переміна на три дні! А в переміну тільки зірки на небі від зорі до зорі. Якщо хмари не покриють, отого й світла вночі над землею.

Зоряне небо відкривалось все більше й більше. І запеленута снігом земля почала потроху відокремлюватись від оксамитової чорноти неба. Зорі сяяли так яскраво, їх стільки висинало на небі, що поступово можна було хоч щось роздивитись.

Наче десь в заростях заіржав Лиско.

Баламут спинився і переливчасто засвистів тонким і високим свистом. Із темряви справді заіржав Лиско. Це, без сумніву, був Лиско!

Його іржання почало до них наближатись. Але впритул Лиско не наблизився. Певно той запах, про який здогадався Тимко, не давав тварині підступитися до своїх хазяїв.

Отак порізно – кінь і люди наближались до хутора. Вони його раніше почули по запаху диму, ніж роздивились в темряві. Хутір постав перед ними в останню мить, коли вони вийшли до брами і побачили яскраве світло у малесеньких шибочках.

5. ЯРЕ ОКО

Старий хазяїн разом із Тимком провели коня до стайні. А Баламут чекав їх посеред двору. Він швидко відв'язав від м'яких татарських чобітків манюпусінькі капшучки, сховав їх у шкіряну калиту, а калиту швидко запхав у гамаш кереї. Потім так само швидко відкинув відлогу, здер з голови мегерку і теж опустив у гамаш. Насунув відлогу назад. А відлога була хитра, запорізька, закривала все лице. Проріз був тільки для очей, обшитий смужкою чорної кожі.

Тільки Омелько підступився до Тярчук, не загавкотіли, а ганебно втікли у найдальший куток і сховались за возовню.

Коли старий хазяїн разом із Тимком замкнули стайню і підійшли до хати, то господар хотів, щоб першим ішов Омелько. Але козак рішуче поставив його перед себе.

В хаті було і світло і тепло. Бо на поличці над столом горів каганець.

У посвіті березові скіпки палали високим і рівним вогнем. Та ще із челюстей печі тріскучий терновий хмиз кидав яскраві спалахи на стіну і на кухонне начиння.

Поки господар відхиляв рипучі двері, малий встиг шепнути козакові:

– Там тарантоватий! Той…

Малий не договорив – козак миттю стис його плече: «Небезпека!» На лаві сиділа стара жінка в намітці. Коло неї примостились четверо дітлахів. Троє хлопців і одна дівчинка, І всі дуже схожі між собою. Вони з жахом дивились на гостя в кереї із закритим лицем.

Міцна розпашіла молодиця, відвернула червоне лице від палаючої печі і з поклоном звернулась до Омелька.

– Просимо гостя – Божого гостя!

Старий поставив глиняний ліхтар на комин і вклонився, з силою видихаючи хмільний дух.

– Щоб прихід твій був добрим!

Тоді Омелько, переступаючи поріг, відкинув з лиця відлогу. І малий скинув шапку. Перехрестились на образи.

Омелько, виразно вимовляючи кожен звук, привітався:

– Слава Господу нашому, Ієсусу Христу!

Малий, проказуючи за Омельком, ніяк не міг відвести погляд від кругловидого чоловіка. Його масне обличчя було червоним, наче буряк. А темно-сірі лупатенькі очиці вже починали поп'яному розпливатись на різні боки. Перед ним стояла чара глиняна і зеленого гутного скла баклага.

Посеред столу на великій таці ціла гора смажених карасів. На другій таці парували гарячі, тільки но з печі горохляники. Ще була на столі пишна пшенична хлібина.

А здорова зеленого скла баклага була майже порожня. Всі присутні на вітання Омелька і хлопчика відповіли:

– Вовіки слава!

Молодиця низько вклонилась.

– Просимо до столу! – мисника, свою незручну ношу, загорнуту в сіре полотно із миканки.

Розщібнув гаплик під горлом, скинув із себе цю керею з відлогою.

І молодиця її вправно підхопила.

І коли козак ступив уперед під все світло, що було розставлене по хаті, то у всіх аж дух забрало.

Волосся в нього, що на черепі, що на обличчі, відросло рівним темним їжаком. Тільки вуса були довгі. І дивні – на гострих кінчиках руді, а над губою – чорні.

І вдягнений так яскраво, як ще Тимко і не бачив, короткий каптан, майже до колін. Шовковий, червоно-кривавого кольору.

Підперезаний блакитним, золототканим шовковим поясом. І зав'язаний по-турецькому – навхрест із закладкою попереду на животі. Обидві поли каптану прикрашали срібні галуни. Срібні круглі тяглись від горла до пояса. По грудях навхрест товстий і широкий шкіряний ремінь. І на ньому висіла кобура, а в кобурі зразу два пістоля. На тонких ремінцях, теж із срібним набором, висіла з правого боку висіла порохівниця, а з лівого пласка шкіряна торбина. За поясом стирчав кривий турецький чингал.

Кругловидий чоловік так само, як хлопчик на нього, вирячився на Омелька. Він таки добряче впився, бо він струсонув головою, ніби намагаючись відігнати щось. А тоді ще й протер очі. Та все одно кліпав довгими, як у жінки, віями, і з підозрою вдивлявся в козака.

Омелько ж проминув усіх і підступив до старої жінки, що сиділа з онуками на лаві. А за її спиною на кілочку висіла зброя і шапка рогатка.

Козак нахилився до старої, взяв її спрацьовану руку і підніс до вуст.

Коли він брав її руку, то срібло перстня зблисло, а червоний лал пустив криваві іскри.

Молодиця покликала дітлахів. І в миг хлопчик вже поливав Омелькові воду з мідного кухля над різанкою. А дівчинка тримала на похваті рушник.

Коли Омелько втирався, тільки тоді вже молодиця помітила Тимка.

– Скидай свиту і вмивайся.

– Я ще не зігрівся…

– Ну нехай!.. Але руки умий.

Малий умивався над різанкою, а молодиця кинулася до покутного місця.

Підвела з нього товстопикого і протерла лаву. Посадовила туди козака.

– Сідайте, сідайте! Пригощайтеся, не гордуйте! З морозу хоч чарочку калганівки!

І ставила повну чарку калганівки і підсовувала тацю з гарячими, горохляниками.

Сивоусий чоловік спішив налити собі із зеленої баклаги золотавого трунку.

Тимко тим часом ще міцніше затяг пояс на свиті, щоб поли не розходилися та раптом не виявилось, що в нього під свитою сховано.

Молодиця посадовила його на низенький ослінчик. А миску з рибою і добрим шматом хліба перед ним поставила стара бабуся. Погладила по голові. – вас із поля на хутір.

Тимкові було добре видно, що робиться в хаті. Бо сидів він спиною до старосвітського мисника, різьбленого і помальованого. Ліворуч від Тимка коло яскравого, осяйного устя печі метушилась молодиця, ставлячи на жар глиняну сковороду з горохляниками.

Просто перед ним, та можна сказати, і над ним, височів стіл. На покуті, під образами, умостився Батько Омелько. Ліворуч від Батька на широкій пристінній лаві примостився старий чоловік. По праву руку, трохи навкіс, сів на приставну лаву перший гість. Був він у кожанці-безрукавці, добрих суконних шароварах, що нависали спідницею на ялові, мащені дьогтем, чоботи.

Чоловіки підняли чарки і Омелько сказав:

– Спасибі цьому дому! А хто в дорозі, тому нехай; гикнеться! Будьмо!

Мордатий і старий подякували і, сказавши: «будьмо!», перехилили чарки. Омелько взяв баклагу і зразу налив усім по другій. І мордатий і хозяїн здивована перезирнулись.

Випили по другій, і тільки хазяїн і перший гість потяглись до карасів, як Омелько налив по третій чарі.

Мордатий мовчки, але з тривогою глипнув на сивого. Той здивовано підвів густі сиві брови і ледь помітно здвигнув плечима.

– Це я тому, що потім у нас не буде часу на оковиту.

Тут зразу за все п'ємо – за помин, і во здравіє, і во многая лєта!

Будьмо!

Сивий захитав головою з боку на бік і, хухнувши, перехилив чарку.

Мордатий підняв чарку, але не поспішав пити.

– Пий, пий, Василю! Потім часу не буде. Ну, будь! – Омелько перехилив чарку.

Від того:«Пий, пий, Василю!» товстомордий шарпонув рукою і калганівка ляпнула на вискоблені дошки столу і розлетілась дрібними бризками.

Сивий п'яно поводив головою, кліпав обважнілими повіками. А молодиця, як почула: «Пий, пий, Василю!», так з несподіванки аж коцюбою брязнула по глиняній сковороді.

Омелько ж як би нічого й не сказав, а з насолодою оббирав соковиту м'якоть із риб'ячого хребця. Він тільки раз гостро зиркнув на хлопчика: в І малий, хоч йому аж тремтіли руки і пересохло в роті, почав просто давлячись, пожирати карасів і хліб. Тільки ніколи потім не міг пригадати – чи смачні були карасі і який був хліб – житній чи пшеничний. І які були горохляники. Навіть не міг пригадати, чи взагалі він їв горохляники, чи ні? Пам'ятав тільки, що швидше, ніж будь коли, з'їв таку миску карасів і випив кухоль такого міцного грушевого квасу, що аж дух забивало. Смак того квасу запам'ятав, а карасів і хліба – ні!

А Батько Омелько сказав, що таких смачних карасів та горохляників він не їв.

Потім зразу по тьох чарках Омелько попрохав:

– З морозу і з дороги калганівка – добра штука І Як твоя ласка, господине, націди ще в баклагу. Та. Й розмова буде довга – щоб горло не пересохло. Я довго до вас ішов, буде що розповісти.

Пикатий озирнувся на причілкову стіну, на свою зброю. Почав зводитись.

Але козак прихопив його за плече і притис до лави.

– Не поспішай! Ще хліб та сіль не поставили на стіл!..

Молодиця принесла і подала баклагу з оковитою.

– Вибачай, козаче! Калганівки вже немає…

– Дякую, господине! Чиста оковита легше п'ється.

Омелько налив сивому, мордатому повні, а собі на дінце.

– Щоб все було по звичаю! Будьмо!

Сивий пив важко – ковтками та позираючи на молодицю. А та поринула з толовою у випікання горохляників.

Мордатий потримав чарку, наче вагався, пити чи не пити. А тоді мигом спорожнив чарку.

Сам же Омелько високо задер голову, «допиваючи» свою чарку. І зразу ж знов налив чарки сусідам по столу. Собі знов кілька крапель. Уважно і недобре подивився на них.

У сивого очі геть розійшлись на різні боки!

А мордатий розчервонився, з чола стікав піт на ріденькі брови, чюрів по бурякових щоках, нависав, краплями на рідких пацючих вусиках.

– Пий! – Тихо сказав Омелько і підняв свою чарку. Мордатий взяв чарку, зиркнув на Омелька, та пити не став.

– Ти що, гайдуче, козаків не поважаєш?!

Мордатий Василь випив, поставив чарку і швидко попустив руку. Але козак випередив його, і поки гайдук отямився, вже притис йому пістоль до грудей. – Синку!

А той вже теж тримав за пазухою пістоля. Він підскочив з місця і зачепив миску. І миска з гуркотом покотилась по підлозі.

Поки всі дивились на миску, що стрибала по долівці і ніяк не розліталась на друзки, Тимко був біля козака.

– Синку! За халявами там ножі. Пошукай! Та забери!

Гайдук спробував поворушитись.

– Тиххххо! – Засичав Омелько. – Курок зведено!!!

Малий обмацав за халявами і витяг з кожного чобота по різаку. Він хотів покласти ножі на стіл, але Омелько сказав гостро і голосно:

– Віддай ножі невістці!

– Якій, Батьку? – Здивувався малий. – Якій невістці?

А всі застигли і боялись дихнути.

Навіть сивий на якусь хвилю протверезів і водив очима то на козака то на гайдука.

– Та хазяйці віддай!

А тоді, коли хлопчик відніс ножі до печі і подав розгубленій молодиці, Омелько голосно, щоб усі чули, пояснив молодиці:

– Подивись на ножі! Я їх не торкався і на них не дивився. Але знаю, що на ножевищі, ближче до тилія, зразу біля колодки є карбовані «рибки».

Молодиця взяла у хлопчика ножі і почала їх крутити в руках і роздивлятись.

– Ну що мовчиш, молодице? Може я збрехав?

– Та ні, козаче!.. Я такого не кажу… Таки карбовані «рибки» є!.. Воно проти звичаю… що поспішаю питати, але скажи, звідки ти знаєш ці ножі?.. Ти наче й не тутешній. І слова не так вимовляєш. І вбрання у тебе чуже. Та й заблукав ти. серед трьох хуторів! Ти тут чужий… Що тобі в нас треба?!.

– Забагато говориш, молодице, – лагідно, але з якоюсь засторогою проказав Омелько. – Краще ти мене послухай. І все зрозумієш. А тепер від початку о Ці ножі робив коваль Рибка. Кращих ножів від Черкас до Києва ніхто не робить. І щоб усі знали його роботу, він своє тавро ставить на ножах і сокирах. Ось ці два ножі були в скрині у старого Пацюка. Гнат із своїми бахурями наскочив на дідову пасіку. Діда вони забили. Зимівник пограбували. А щоб замести сліди – зимівник і пасіку спалили. Та був один свідок. Але він кудись утік. Вони почали його шукати. Коли знайшли одних людей, до яких заходив утікач, то Степан, Сметана, Василь і… ще один, молоденький… От тільки забув, як його звати… От все пам'ятаю, а це забув… Ну в нього кінь підкову згубив у неділю… на ярмарку. Ну, Василю, як його звали? – Омелько боляче штовхнув пістолем в адамове яблуко.

– Іваном…

– Ну бач – таки Іваном! Спасибі, гнидо, за підказку! Ага, ледь не забув – у тім згоріли всі панські дубові болонки. Кажуть, їх була ціла тисяча. І всі на продаж одному орендареві. Він, кажуть, пану і задаток дав у сотню монет!!! Та пішли ті болонки димом за вітром! І почали гайдуки шукати налія. І вигадали, що палій ось він. По всіх ярах та гаях його з гончаками шукали. Аж на Дніпро загнали на кригу. Та Божий промисел врятував його від опарини. А от дівка-ногайка та наш парубок, до яких він пристав у дорозі, пішли за водою під кригу. Гнатів кінь теж пішов під кригу. А Гната, на жаль, витягли. А тепер слухайте уважно, що взяли у зимівнику. Три добрих шаблі.

Одна з них он у вас на стіні висить. Ножі коваля Рибки. Чотирі пістолі.

Поцупили дві гаківниці, добру московську піщаль та одну яничарку.

Порохівниці з порохом взяли, торбинки з порохом. Цілий лист свинцю для куль. Форму для лиття куль, зроблену із лосиного рога. А також одну добру півгаківницю львівської роботи. Дві куші. Одна мисливська – і на болти, і на кулі. Німецької роботи. Друга італійська, вояцька. Та, головне, коня полового. От коня забрав Василь. Та дурень, сів із Сметаною в карти грати. А хто в Сметани вигравав? Програв він коня Сметані. А Сметана, оце в ярмарок, із двома панськими хортами поїхав до своєї курви. На перший слід я вийшов біля ярмарку. Та зразу й Сметану дістав. І його курву. Сметану я цуркував. Та йому пощастило – пів голови обдер. Його слабке волосся порятувало. Коня забрав малий та й поїхав до моїх друзів. Один переселенець побачив малого і виказав гайдукам. Тоді Гнат послав за малим своїх падлюк. Отой красунчик Микола вистрелив у малого, і думав, що поцілив. А малий лише в болото впав! Та виліз і нішов у село… Ну та цур їм та пек, тим гайдукам!.. Ти от краще нам розкажи, де ти в біді свого товариша на дорозі кинув?

– Так це ти? Так це ти? – Шепотів, швидко тверезіючи, товстопикий Василь.

– Василю! Що ти там шамраеш? – Раптом подала голос стара баба. – То ось звідки ти дістав пістоль і рушницю нашому Іванові? Та? Ну кажи! Щоб усі чули!

Старий гуркнув кулаком по дзвінких дошках. – Гапко! Мовчи!!! Не твоє бабське діло!!!

– Не моє?! А ти хіба не знаєш, що копа рішить, як узнають, що зброя нашого Івана із грабунку?!! Грабунку, та ще й з головосіком! Та наше все добро на грабіж пустять!!!

– Та ми його удвох!!! – П'яно заревів старий і схопив ніж зі столу і замахнувся на Омелька.

Та козак викинув лівицю з мискою і вдарив старого в пику. Миска розлетілась на друзки.

Приснула кров, і старий снопом завалився на лаву. Може на миг відвернув Омелько голову. Але цього було досить, щоб Василь вискочив з-за столу і кинувся до печі по ковані книпи.

Омелько наздогнав його в ту мить, коли він ухопив у кожну руку по різаку, Омелько вжучив його кулаком у потилицю.

І Василь з усього маху гепнувся на долівку. І всадив обидва книпа в підлогу перед ногами молодиці.

Вона і спитала через Василя:

– Козаче! Скажи щиро – все це правда?!!

– Піди – подивись. На мідній кулі нарізані три літери. А на піхвах шаблі на кінці дві подряпини і випав один мідний цвяшок. Та вийми шаблю з піхов. На лезі там візерунок. На лівому боці золотом, а на правому боці сріблом.

Молодиця взяла глиняний ліхтар і пішла до причілкової стіни. Все зробила, як сказав Омелько. Тоді поставила ліхтар на лаву. Сіла на лаву до старої, пригорнула до себе дівчинку і ревно заплакала.

Стара заламувала руки.

– Боже, Боже!!! Що тепер з нами буде?! Івана немає! А що ми самі можемо?! Цей же гаспид підбив Івана в чортову Лівонію попертись! Та будь ти проклятий!

Раптом молодиця встала.

– Мамо? Перестаньте! Ходімо краще батька на піл перетягнемо.

– Я поможу, – сказав Омелько.

– Іди геть! Ти прийшов непроханий і що нам наробив?!! Та будь ти проклятий!!!

Омелько запхав пістоль у нагрудну кобуру, вхопив молодицю за плечі і так трусонув, що вона аж зубами клацнула.

– Тихо, стерво дурне! Я проти тебе нічого не маю! Але якщо ти мене роздрочиш, то я так на тебе заклену, що й на твоїх онуків вистачить, – вже якось лагідно закінчив Омелько.

Омелько з молодицею перетягли не стільки побитого, скільки геть п'яного свекра на розкуйовджений піл.

Стара змочила рушник і почала втирати кров з вусатої п'яної пики.

Омелько наказав:

– Діти! Ану на піч! Швидко. І мовчіть, що бачили і що чули! Бо якщо хто з вас хоч слово кому чужому писне, той згорить у пеклі.

Козак зняв зі стіни гайдукову нагайку. І закрутив нею руки за спиною непритомному Василеві.

– А тепер, молодице, вигреби жар під комин і дай мені чисту сковороду.

Таку чисту, щоб на ній і краплі жиру не було. Ні краплини!

Поки хазяйка відтирала золою і мила глиняну сковороду, козак витяг з-під свого дорогоцінного каптана пласку шкіряну торбу.

Четверо дітлахів з-за комина палаючими очицями слідкували за кожним рухом страшного гостя. Коли козак витяг із поцяцькованої торби якусь тонку паличку з малесенькою глиняною чашечкою на кінці. В ту чашечку він запхав якесь темне зілля. А далі пішов справжній жах і чародійство! Голими пальцями козак. взяв жарину з-під комина і поклав її на зілля в чашечці.

Вільний кінець взяв у зуби і почав смоктати. Над чашечкою почав пихати сивий димок. А тоді козак смачно затягся тим димом і, заплющивши очі від насолоди, випустив через ніс.

На якийсь час і молодиця і стара завмерли, наче на них стій напав.

А козак відійшов до пристінної лави і недбало напів сів, напів розлігся на ній. Смоктав цибух і ліниво випускав з рота колечка диму.

Коли молодиця принесла чисту сковороду, він витяг із пласкої торби жменьку зеленкуватих великих зернин. Дзвінко висипав їх на сковороду, а сковороду поставив на жар під комином.

Небавом зерна ті позолотились, а далі зробились майже чорні. Ось тоді до їдучого сивого диму почав домішуватись дивний, незвичний і дратливо смачний запах.

– А мідна ступа у вас є? Якщо так, то тягни її сюди.

Омелько заходився розтовкувати гаряче підсмажене зерня. Ось тут вже запах гарячого смаженого зілля заповнив усю хату.

Омелько глибоко затягся і, не перестаючи бити товкачем по зернах, сказав дітлахам, що з відкритими ротами спостерігали все з-за комина:

– Ще раз кажу – якщо хтось базікатиме про те, що бачили тут, то вас отако чорти в пеклі підсмажать і потовчуть у ступі! Та ще й заставлять оцим димом дихати! А ти, синку, зніми свитку. Нехай усі бачать, що ти не жебрак із торбами, а козацький син! При зброї!

Тимко зняв торби, розкрутив Парасчин пояс. Поклав свитку на ослін. І сів поруч Омелька, виставивши напоказ свого залізного горбатого пістоля. І враз заснув, опустивши лоба на саму мідну кулю на. кінці рукояті пістоля.

Козак обережно поклав його на лаву, гарливо накривши «дарованою» свиткою.

Сам же заходився запарювати в манюсенькім горщечку, найменшім, який знайшовся на господарстві, товчене пахуче зерня.

– То ти козак чи чародій? – Підступилась до Омелька молодиця. – Бо ти нам страшне горе приніс, а мене до тебе наче все тягне й тягне.

– Дурне! То тебе тягне, бо ти зараз без чоловіка. Та ще й на тебе місяць впливає. Місяць, він дуже баб турбує…

– Ні, ти таки чародій… сатана… – Вона кілька разів перехрестилась і почала шепотіти молитву.

– Ож цить, дурна! Це не я сатана! От у нього ввійшов сатана!. Ти мені скажи – це я чи він людину вбивав, добра загарбав, чиюсь доньку?

– Вибач, вибач, вибач!!! – впала на коліна і схопила Омелькову руку і почала цілувати. – Що нам робити?!! Ми пропали!.. Я ж казала Іванові – не їдь ти із дому в такі світи!.. А він каже: в-вас весною в козаки запишуть!» Отак він мого Івана підбив… Ой біда нам, біда!!!

– Тихо! Не репетуй і не жалоби мене! Я тобі не чоловік! А краще мене уважно послухай і не перебивай! Ніч я перебуду на хуторі. Нехай малий виспиться. А вранці підемо. І ти нас виведеш на стежку до Глинища. А потім ти повернешся додому і розв'яжеш його… А зараз зігрій води та знайди мені чисті онучі. Бо я вже п'ятий день як чобіт не скидав… А мій малий, так і не знаю… Та ще одне – потрібна лляна олія!

– Зараз, зараз! – До Омелька, а тоді до свекрухи. – Мамо! Ож підіть та вточіть лляної олії! Та не баріться!

– Ти тепер хазяйка, ти і догоджай гостеві! – Злостиво огризнулась стара, що сиділа на краєчку пола і втирала рушником кров із розбитої пики свого старого.

А Омелько неквапно, дуючи на пальці, перелив із горщечка в кухличок темну, пахучу рідину. Відсьорбнув, замружив очі і прицмокнув від задоволення язиком. Ще раз ковтнув, заплющив очі від повного задоволення. Посмоктав цибух і випустив ніздрями цілу хмару тютюнового диму.

– Господине, моя матінко! Хоч він і ваш небіж, та я на вас зла не маю.

І копу на вас не підніму «поволанням». Часу в мене мало. У мене головний рахунок з їхнім отаманом. Я Гнатові ще не всі ребра порахував! І голову йому ще не цурковав! Степана я вже впорав. Ваш Василь. так мене злякався, що втік геть, лишивши Степана самого на шляху конати. Ні, щоб поспішити до міста та збирати гайдуків, щоб мене ловити! А він бач, на хуторі за бабів сховався!.. Тепер про Сметану… Ну, Сметана може й оклигає… Миколі я пику шабелькою почикрижив добряче. Коли вгоїться – як жаба буде гарний!.. А от того молоденького сцикуна, Івана, я його вже раз прихопив, може, звалашу, а може, зуби повидираю. І це буде добре, якщо цих панських посіпак я сам і впораю. Бо тоді на тому все і кінчиться. Тоді, коли козаки повернуться з походу, вже не буде ні гайдукам, ні їхнім родичам козацької помсти. Не буде тоді зачіпки, щоб за все платити Т – Ну а як твої козаки не повернуться? – 3 єхидною усмішкою спитала баба.

– Ну, як наші козаки не повернуться, то й ваш син там лишиться!.. Не плещіте дарма язиком, моя матінко! Необережне слово може стати вироком!.. Стара злякано перехрестилась.

– Свят, свят, свят! Бог з тобою, чоловіче!.. А що ти далі з Василем зробиш?

– Як тихо лежатиме – не чіпатиму. Як галасуватиме – поб'ю. Якщо розплутається і полізе битись – заріжу.

– Та я не про це! Як ти його за все каратимеш?…

– Я вам кажу, а ви добре, слухайте! – Усміхаючись і посьорбуючи запашний напій, проказав Омелько. – Вранці ми підемо… Якщо ви зразу ж його розв'яжете, а він пожене за підмогою, його я все одно знайду. Його заріжу, а ваш двір за підмогу йому я спалю. Поки він сидітиме тихо, йому нічого не буде. Та тільки він почне мене, чи мого малого шукати чи ловити – йому смерть. Щоб ви не думали, що я жартую, я наведу ось зараз на нього ману. Це щоб він не порушував моєї заборони. Порушить – пропаде.

Омелько лишив кухличок, підхопився і швидко ступив до печі. Без усяких слів простяг руку на піч і взяв у дівчинки ганчіркову ляльку.

Нахилився до Василя і видер з його скроні добре пасмо довгого волосся. Перевернув догори рогач і прикрутив до одного рога ганчіркову ляльку. Василевим волоссям.

– А тепер – швайку мені! Ну!!!

Молодиця тремтячими руками схопила з полиці швайку.

Омелько підкинув швайку на долоні кілька разів, приміряючись до її ваги. І проказавши: «елем, хелем, бехелем!», різким рухом послав уперед. Швайка тільки мигнула в променях полум'я печі і вп'ялася в голову ляльці. Просто між намальованих очей.

Козак важко видихнув.

– Бачили? Отак йому, як цій ляльці, буде, якщо на козака чи на козацьке добро підніме руку. Та ляльки не торкайтесь руками. А разом зі швайкою запхайте в піч.

– Ти сам і пхай!.. – Плачучи, проказала стара.

– Що кажу, те робіть! Як ото я кину його ляльку в піч, то закляття і на ваше начиння і на вашу піч перейде! Я вас пожалів. Я не зарубав його у вашій хаті! На ваших очах! При ваших дітях! А ви мені?!… Та оце ваше лайно, скільки воно за моїм хлопцем, за дитиною! скільки днів полювало?!! Він йому що – заєць?!! – Омелько враз так роз'ятрився, що аж хрипів. – Його щастя, що він ваш родич! А ви дали мені притулок у біді! То його щаслива доля була, що ми з ним у вашій хаті здибались! Якби в чужій, то й звалашив би його! За ту козацьку дочку! Очкур сраний! – Омелько з усієї сили врізав ногою лежачого. Той тільки гикнув. – Чи ви, сучі очкурі, думаєте, що я його в його хаті не зміг би зганьбити?!! Захочу – відвезу його на їхній хутір і на його очах погвалтую його сестер. Усіх трьох. І Уляну! І Тетяну! І Христину!..

Молодиця з жахом впірилась в розлюченого козака, зціпила пальці так, що аж побіліли.

Але стара на страшні погрози козака забула про страх від обурення.

– Та що на тобі хреста нема, що ти таке кажеш? Чи вони тобі щось зробили?!! Та то ж гріх страшний не тільки таке говорити, а й думати!!!

– А вона їм що зробила? Га? Як чужу, то так – всяке буває?.. А як вашу – то великий, страшний гріх?!!

Молодиця мовчки, але з тремтячими губами, перехрестилась тричі, схопила рогач із лялькою і запхала до палаючої печі. Василеве волосся миттю перегоріло, і лялька провалилась у жар! І зразу ж спалахнуло полум'я, полетіли іскри, і засмерділо паленою вовною.

– Чорти в пеклі зраділи… – зле посміхнувся Омелько.

А молодиця ж вихопила рогач із печі і прожогом до сіней, вискочила на поріг і пожбурнула рогач подалі у сніг.

Забігала по хаті і вже після того крутилась по господарству без упину і хвильки спочинку.

Вимила, виполоскала різанку. Тоді змішала води з діжки та гарячої води з печі. Підсунула різанку до лави, де знов спокійно розсівся Омелько. І кинулась стягувати з нього м'які татарські чоботи.

– Козачесоколе! Дай я тобі ніжки змию!

Та нічний гість відтрутив її.

– Не від серця стараєшся, а для свого порятунку. Від страху. Іди принеси мені лляної олії. І чистої миканки жмак!

Омелько сам роззувся, попарив, ноги. Позрізав гострою бритвою нігті.

Зібрав їх у жменю і, ляпаючи мокрими ногами по долівці, нерейшов хату і вкинув нігті в палаючу піч.

Повернувся до різанки і довго мив і розминав у воді стопи і пальці.

А молодиця вже на похваті – подає не ганчірку, а чистий рушник.

Поки обтер ноги, молодиця вже товсті та м'які шерстяні онучі підносить. Поки обгортав онучі та взував і підв'язував до шароварів свої татарські чобітки, молодиця із комори притягла глиняну баклагу із лляною олією.

Василь важко застогнав, диханням розганяючи від лиця товчену солому.

Баба куняла, притисши мокрого рушника до пики свого сивоусого чоловіка. Він же спав мертвим п'яним сном…

І діти на печі з-за комина вже не виглядали. Певно, що й вони міцно заснули.

Спав і малий на лаві. Омелько перевірив, чи пістоль в безпеці, накрив малого свиткою і поли ще й підгорнув.