Текст книги "Танці шайтана"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)

– Хоч ти і лицедій, та, бач, гість. А для доброго гостя чого не зробиш?… Тільки я твою смарагдову карафку не візьму. Дуже гарна річ. А цій змії нічого не можна показувати хорошого – позаздрить і наврочить.

Тоді точнісінько ще впущу і розіб'ю… – Проказала бабуся і заходилась огортати голову теплим запиналом, вдягати одна на другу дві свитки.

Тремтячими пальцями Тимко роздер те колечко ковбаси на три шматки. Що бабуся не вгледить, як він споряджає ті шматки голками і гачками, це він знав. Тільки щоб Прошка не помітив його таємниці!

Але Прошка вже з насолодою плюскотів ногами в різанці. І йому не було ніякого діла до того, чим забавляється його випадкова «коза».

Коли бабуся взяла із мисника куманець та покульгала на вулицю, Тимко зразу ж вислизнув із хати за нею.

Поки старенька тьопала до сусідки вулицею, поки гуркотіла ціпком у стулки воріт, і на неї несамовито забрехали пси, хлопчина перескочив подвір'я. І зразу ж знайшов добру щілину в тесовім паркані.

Пси в мордатого були чутливі. Зразу відскочили від воріт і помчали до паркану між садибами.

Хоч настав лише початок ночі, а палаючий серп місяця проколов зоряну синь неба і висвітив блакитним сяйвом засніжений двір.

Тимко примірявся, як вчив його дід Пацюк, і послав перший протір чорному псові. Хлопчик не схибив, а пес вхопив ковбасу на льоту і проковтнув, не розкусюючи!

Поки чорний пес облизувався, рудий стрибнув до загорожі.

Тимко знов примірявся і, як ото кидають цурку, послав рудому псу другий протір. І цей вхопив на льоту запашну ковбасу.

Тимко примірявся, щоб кинути і Хвесьчиній сучці, так пси кидались на неї, відганяли від пакілля. Зрештою, таки один собака прихопив її за чубок. Сучка пронизливо заскавуліла і кинулась до своєї буди.

Саме тоді і вийшла з хати молодиця, а за нею мордатий гайдук. Білів сорочкою у дверях, а далі не ступав. Гостро цикнув на собак. Незадоволено загарчавши, пси відступили до клуні.

«Ага! Ось де мордатий сховав Лиска». І Тимко обережно відійшов від паркану. І став біля давно занедбаного сажу, щоб облегчитись. Адже за цілий день йому вдалось тільки раз заскочити в кущі. То тепер йому після вечері очі просто на лоба лізли. Він стояв і чурів, пробиваючи гарячою цівкою сніг і ніяк не міг скінчити. А так хотів швидше старенької зайти до хати.

Щоб вона не побачила, що «коза» саме зараз вибігала на подвір'я. Та не вдалося! Поки він запинав каптан, а за ним свиту опускав і на неї – вибійчаний сарафан, стара дотьопала до свого старосвітського покривленого падаючого ганку. І з великим зусиллям видерлася на дві сходинки. Перед тим поставила куманець на ганок біля різаного стовпа. Щоб не впустити, коли підніматиметься по сходинках.

Малий затяг пояс і ступив у глибокий сніг. Навпростець до бабусі – допомогти їй.

Та враз почув тихе рипіння снігу під чиїмись обережними кроками.

Пригинаючись і поволі переставляючи ноги, повернув назад. І зразу ж рипнули старі дубові плахи, і зі скрипом поволі відхилились. Крекчучи та віддихуючись, мордатий гайдук протисся крізь щілину між плахами. І обережно, навшпиньках підійшов до хати. Зупинився коло того віконця, де тільки одна кругла шибочка була прозора.

Оті три віконця із круглими скляними шибками в грушевих дошкахрамах – все, що лишилось недоторканим від колишніх гараздів. Велика рублена хата похилилась на різні боки, вгрузла в землю. А тепер її ще й снігом ледь не під стріху замело з півночі.

Мордатий і так, і так вивертав голову, зазираючи у маленьку шибочку, мов сорока в кістку.

Тут Тимко і згадав про свою вчену сороку. Що вона робить, де вона? Хто тепер зігріє її за пазухою?… Це все через них він який вже день тікає від людей до людей!…

Тимко зі злості аж хекнув.

Мордатий почув те хекання і озирнувся.

Але Тимко встиг присісти за якусь розбиту діжку.

У сінях загупала ціпком бабуся…

І саме в цю ж мить від гостроверхого тину містечка долинули веселі крики, іржання коней і цьвохкання-постріли батогів. Ще й превеликий собачий гавкіт.

Мордатий відскочив од віконця. І з неймовірною спритністю втиснувся в діру паркана.

А шум гучного, буйного виїзду наближався в нічній тиші із шаленою швидкістю.

«Це за нами їдуть!… Хтось здогадався, що я під личиною кози сховався. І тепер…» Здалеку забрехали пси заливчасто, ніби вітаючи добрих друзів. І їм лунко відповіли пси мордатого.

Та мордатий кинувся до своїх собак і, прихопивши їх за обручки, потяг у клуню.

Коли гармидер викотився на пагорбок, то хлопчикові із двору стало видно все.

Вершники на бадьорій рисі розмахували смолоскипами та залізними ліхтарнями, в яких палали смоляні тріски.

Посередині гармидеру троє кошлатих товстоногих коней бадьоро несли широкі сани. За ними на сворах бігли рябі пси.

Як Тимко уздрів смолоскипи та ліхтарні, то затрусився від жаху.

Ліхтарні його налякали смертельно. Як тоді оповідав його Батько про Юду: «взявши роту архієрейських та фарисейських слуг, приходить туди з ліхтарнями, та факелами та зі зброєю…» Тоді вони хоч і тікали козацькими проходами, та поруч був Батько – могутній і добрий захисник.

Малого тіпало зі страху. Аж піт котився йому в очі. І боявся він не того, що його зашмагають або зарубають. І Батько, і дід Пацюк вчили, що всякі муки мають межу. А до межі треба терпіти. А потім людина зомліє. І їй вже нічого не страшно. Тільки Тимкові так страшно, так страшно чекати тієї миті, коли тебе знайдуть і зловлять!

Малий заліз під похилений саж. Встиг побачити, що віконце у Хвесьчиній хаті згасло.

І зразу ж по тому на дорогу викотився шалений поїзд з собаками, смолоскипами і залізними ліхтарнями!

Тимко не помилився – всі спинились перед різьбленими стулками воріт.

Загуркали нагаями у старе дзвінке дерево! Загукали веселими п'яними голосами! Закричали, щоб виходили!

Вилетів на ганок босоногий Прошка. Він пританцьовував на обмерзлім ганку і верещав:

– Сечас! Ну сечас! Сечас, моі вельможниє пани! Ну сечас!

Прошка кинувся назад до хати.

А ця кустодія, з оголеними палашами, при списах і аркебузах, у блискучих кірасах під важкими хутряними плащами крутилась на місці, ніби в танці.

А Прошка все ще не з'являвся.

Тоді двоє вояків спішились і видерлись на ганок. Вдерлись до хати.

Ті, що лишились на дворі, трохи притихли, ніби прислуховуючись до того, що ж там діється в хаті.

Зрештою, двоє вояків витягли назовні Прошку за комір кожуха. А за Прошкою на ланцюгу чапала Марьвання.

Ще під пахвою Прошка тримав козину личину. І тонким баб'ячим голосом благав свою «козу»:

– Мєлашка! Мілая! Роднєнькая! Нє прячься. Виході. Нє боісь! Нас к вєльможной панє зовут. Будєм іграть! Будєм іграть!

Але хлопчик не йняв віри, принишк під сажем. Тоді Прошка упав навколішки в іскристий сніг і заверещав:

– Мєлашка! Козонька! Хріста раді прошу – виході! Ідьом ігри іграть!

Та малий затаївся і ледь дихав!

Тоді нижчий вояк вискочив через хвіртку на вулицю. І миттю повернувся із трьома собаками на сворі.

Він вихопив у Прошки «козину личину» і пхнув у писок собакам. Пси понюхтили, понюхтили та й потягли вояка до сажу.

Високий вояк нахилився під саж і виволік за личаки «Мєлашку».

Видно, що вони таки були добре впиті, бо не зауважили, що це перевдягнений хлопчик. Адже хустка зсунулась йому на шию і голова була зовсім відкрита.

Та все покрив Прошка. З якоюсь котячою спритністю він перетяг ланцюг на лікоть і одним порухом натяг назад на голову запинало і зразу ж згори напнув козину личину.

Бабуся в розхристаній свитці і збитій намітці видибала на ганок.

Заламувала руки і все повторювала:

– Ой людоньки добрі! Ой що ж воно буде?!! Ой замордують вас ляхи!

Але вся ця кустодія більше ні на що не звертала уваги і з галасом повернула до містечка.

Та скоро Марьванна почала приставати, ревіла і шарпалась, роздираючи собі носа кільцем.

Тоді Прошка почав проситись змилуватись, не поспішати. Як не дивно, рейтари спинились і сказали, що вони їх повезуть на санках. Тільки якщо він сам посадовить у сани свого клишоногого звіра.

Прошка й попросив, щоб псів відвели якомога далі і добре тримали коней, щоб вони не понесли.

Як його прохання вволили, зразу Прошка заліз у сани і потяг туди за собою ведмедицю.

«Козу» підхопив один із вояків і посадовив боком на коня поперед себе.

І понеслася шалена кустодія зі свистом, ревом, іржанням та собачим брехотом назад по дорозі.

Бризкали блакитними іскрами скалки криги під копитами. А вогонь смолоскипів кидав на зброю і панцирі багряні спалахи.

Спершу перед всім цим озброєним кодлом відчинились стулки головної містечкової брами.

Потім, після короткого проїзду по заснулій ярмарковій площі розчинились стулки свіжотесаних воріт. Зав цими високими воротами була весела метушня і яскраве світло.

З коня «козу» скинули просто в сніг біля дивної хатки на широких різьблених і помальованих санках. І хатка була з різьбленими і золоченими стовпчиками і справжніми малесенькими віконцями.

Посеред двору, на взірець лядських замків, було зведено вогнище.

Полум'я на вогнищі фуркотіло, іскрилося і коливалося червоними язиками, підносилося з пасами диму до здоровенного плетеного із лози і обмазаного глиною, комина на чотирьох стовпах, теж обмазаних глиною.

Біля вогнища тупцювали, гріли руки чужі озброєні люди у дивних каптанах, шапках і плащах. І мова в них була чужа. Окремі слова, що долітали до Тимка крізь волохату личину, були і схожі, і несхожі. Взагалі Тимко вперше побачив стільки ляхів разом.

Як заїхали вояцькі сани зі звіром, то рейвах знявся страшний. Бо кілька свор просто оскаженіли. Та добре, що їхні псарі були не зовсім п'яні і не попускали їх із прив'язі.

От що дивно: ведмедиця, вилізши із саней, спинилась, постояла трохи.

Прошка вже почав хреститись і тремтячими вустами проказувати молитву.

І ще він не встиг закінчити молитву, як ведмедиця піднялась. Та й пішла просто до ганку великого і багатого дому.

І панцирні вояки, і їхня челядь нараз примовкли.

Прошка нахилився до лап Марьванни і по одній поставив їх на сходинку. А три сходинки вона сама подолала.

Прошка витяг з-за пазухи берестяну дудку і в'язку дощечок, насилених на ліщиновий обруч. Пхнув обруч «козі» і зашепотів їй на вухо:

– Трєщі, трєщі! І нє боісь!

Якось не до ладу хлопчик заметеляв обручем і дощечки дзвінко затріскотіли. Прошка за ним задудукав у берестяну рурку. От із таким шумом вони і вступили у панську світлицю.

Світлиця просто сяяла від безлічі яскравих свічок.

А медвяний запах свічок не могли заглушити ні гострий дух оковитої, ні солодкого вина, ні гіркуватого пива, ні смачної урди і калинових пирогів, ні дух смаженої риби.

Місця для лицедійства було доволі, хоч за столом і на лавах попід стінами не було вільного місця. Більше ляхіввояків при всій зброї і доспіхах, менше городових козаків.

А на чільнім місці, трохи ніби на узвишші, возсідало троє. Здоровенний, вже сивоусий лях із золотим ланцюгом на лискучій кірасі. Коло нього білявка потонула у синім оксамитовім плащі із золотими шнурами і бобровим коміром. І сам господар – козацький сотник. У червонім кунтушу і червонім жупані. Невеликий на зріст, але якийсь ніби грубим теслом вирубаний. Шия коротка, вилиці широкі, безкровні вуста розтягнуті в тонку посмішку аж до вух, як у жаби.

Білявка повернула голову до лицедіїв і на чолі в неї на шовковій стрічці засяяв багряний лал.

Прошка лівицею стиснув плече Тимкові, а помиком ланцюга дав знак Марьванні поклонитись «наісвєтлєйшим панам». Марьванна кланялась на всі чотири боки, а лицедій півником викрикував своє.

– Ясновєльможниє пни! Ми прішлі к вам іздальока показать мєдвєжью науку! Да вот штука, что ми вчерась в корчмє горько пілі, сладко єлі.

Поєтому то к вам, наісвєтлєйшіє нани, опоздалі. Покажіка, Марьванна, как ми пілігулялі!…

І знов почалась та сама «ігра», що й удень біля корчми. Тільки Прошка побоявся повторити свою хитрість із пляшкою та оковитою. Просто Марьванна показувала, як у неї «болить з похмілля голова». Ведмедиця «пекла млинці», облизувала лапу – «обпечену руку», веселиласьтанцювала, коли до неї «на бліни прішлі блядуни»… Звичайно, далі лицедій наказав Марьванні показати, як хлопчаки крадуть горох, як баби ходять на ставок купатись і пробують ногою, чи тепла вода. При тому він вихопив у «кози» обруч із дощечками, клацав ними щосили і виспівував дурним голосом:

 
Как Ніканоровна
В пруду купалася.
Большая риба єй
Мєж ног попалася!…
 

Білявка в дорогоціннім оксамитовім плащі зацікавлено дивилася і уважно вслухалася у всі базаринки Прошки. Хоча було видно, що половини всього вона не розуміє.

Ще Прошка, зрештою, ужив свій бубон, що весь час у нього метелявся при поясі. Прошка калатав щосили – Марьванна тікала від «кози», а «коза» її наздоганяла і буцала.

А далі ведмедиця мала показати взнадобилась рушниця. Один із рейтарів наказав своєму пахолку принести свій карабін.

Прошка вставив той карабін у лапи ведмедиці і задудів щось схоже на турецьке. І потяг за ланцюг по колу вчену тварину. І ведмедиця кумедно переставляла пазуристі лабети, високо їх піднімаючи.

Білявка із зеленим венеційським келихом у руці уважно, але ніби злісно, споглядала «турецьку муштру».

Цього разу Прошка, певно, перегнув палицю – занадто довго тупцювала Марьванна на задніх лапах. Так довго навіть вона не могла витримати ходіння на задніх лапах. Ведмедиця впустила на долівку карабін, стала на всі чотири і заходилась його шарпати своїми страшними пазурами.

Вже й рейтар зі страшною лайкою кинувся забирати у звіра чудової німецької роботи карабін.

Але Прошка відчайдушно кинувся йому навперейми:

– Пан! Пан! Нє надо! Она сдуру может задрать!

Підпилий вояк заволав:

– Пся крев! – І потяг з-за пояса пістоль.

Та він не вистрелив у ведмедицю.

Це ведмедиця щосили лупонула пазурами по колісчатому замку. Запобіжник зіскочив. Пружина звільнилась, і сталеве колісчатко з тріском викресало із кременя цілий сніп іскор. І зразу ж гахнув постріл. Спалах і густий дим залив світлицю по низу.

Всі просто отетеріли.

Першим отямився вирлатий сотник.

– Нікого не влучило? – Проникливо спитав він.

– Влучило, влучило… – Простогнав товстий кухар.

– Кого? – Стрепенувся сотник, а всі мовчали.

Білявка притулилась до сивого ляха.

– Та ні в кого, а в барило із грушевим квасом.

Дим осів помалу. І всі побачили, що Марьванна сидить на задніх лапах у калюжі квасу. Морду поклала на барило і обхопила її згори, мов говорячи: «І що я наробила?!» При цьому видовищі п'яне панство заревіло, загоготіло, застогнало!

І білявка, нарешті, засміялась. Злегка похитуючи білим личком і пускаючи самоцвітом багряні іскри, вишкіряла рівнесенькі зубки з-під пухкеньких коралових вуст і заливалась дзвінким сміхом.

Як старший лях побачив, що білявка сміється, аж просяяв весь, ніби помолодшав.

«Коза» Тимко стояв ні в тих, ні в сих і зачудовано зирив зі своєї волохатої схованки на біляву панну.

Сивоусий лях щось сказав на вухо білявій. Вона відповіла йому голосно сміючись. Тоді він дуже поважно звернувся до сотника.

Сотник аж сочив, схилив у послуху голову. Вислухав ляха, ловлячи кожен звук. Наказав комірничому:

– Нехай поки що сидять у кутку. Та дай їм вареників з урдою. Нехай московські блазні теж святкують. Хто їх ще так почастує?

Прибіг пахолок і поставив перед лицедіями добру макітру з гарячими варениками.

Прошка, як завжди, згадав якусь їхню бобану мать, і пообіцяв, тільки невідомо кому – сотнику чи ляху? – таки показати знов таки ту саму бобану мать! Після цього стяг свого довжелезного латаного-перелатаного кожуха. І сам сів, і «козу» посадовив.

– Ти, Мєлашка, кормі Марьванну. І сама нє плошай. А я подрємлю малость… – Сказав Прошка і, притулившись брудною сорочкою до теплих кахлів, миттю заснув.

А в світлиці тільки починалось шляхетську гульбище. Для початку сивий лях наказав своїм пахолкам принести барило щирого токайського вина. Наливали в келихи і чарки. Лили і мимо! Пили і віншували один одного.

Звідкіля й об'явились панські челядники-музики. Весело завищала скрипка, задзвеніла лютня і засвистіла флейта. Під бадьору музику виголошувались такі гучні здравиці, що можна було подумати, ніби це вшановують самого короля і його родину, а не командира рейтарського загону, що «поспішав» до Канівського замку. Дивно поспішали польські рейтари вже четвертий тиждень із Києва до Канева. Так поспішали, що в одних містечках і на три дні спинялись. А де тільки на ночівлю, або просто на обід.

Але ніде не відмовлялись від щедрого «русінського» пригощення. А раптом воно їм видавалось не дуже щедрим, то кіннотники виразно натякали хазяям, що гостям треба і подарунки піднести.

Надвірні козаки кланялися, розтягували роти в усміху і несли, як сказав би Прошка, «поднос». Він кілька разів удень повторював: «Москва, мілок, поднос любіт!…». А меншії люди – селюки, міщани та сім'ї козаків-уходників – ті й писнути не могли.

Під музику добре пилися чужі медивина та й пивогорілка. І добре жерлася і чорна ікра, і осетровий балик запорізький, і смажені в сметані карасі, і юшка із стерляді, і, звичайно ж, неповторна смажена печінка миня! Білява панна зовсім ожила і улесливо, але дуже наполегливо, звернувся до поважного ляха:

– Вуйку кохани! Запрось мнє вачпан до таньца! – І цмокнула його в червону щетинисту щоку.

Отут така музика вдарила, така забава почалась, що Тимко і про найсмачніші вареники з урдою забув, і про Марьванну. І залізний ланцюг випустив із рук.

Бо панна, мов метелик із кокона, звільнилась із дорогоцінного плаща і постала перед усіма у сяючій золотом парчевій сукні. На її довгій оголеній шиї важка низка перлин спалахувала теплим сріблом. А в глибоченнім вирізі сукні між двох білих пружних опуклостей блискотів золотий медальйон із кривавими лапами.

Крутився, наче молодий півень і по всій світлиці просто носив небогу в обіймах.

Молоде вояцтво в захваті ревіло своєму гершту: «Сто лят!», тупотіло ногами, гупало кулаками по дубових дошках козацького столу.

Вирлатий сотник піднімав разом із ляхами келих, горлав: «Сто лят!» і непомітно стежив, хто і як із його козаків «радіє» панському веселію.

А малий тільки й бачив, що спалахи світла на золотій сукні, пасма білого волосся, що вибилось з-під зеленої шовкової стрічки, величезні блакитні очі в обсаді пухнастих закручених він. А часом і маленький гаптований золотом черевичок, що з'являвся з-під сукні при особливо швидкому повороті…

Коли танець скінчився, всі скочили на ноги, загукали в один голос: «Сто лят!» і навіть кілька рейтарів лупонули з пістолів у стелю.

Сотник розтяг тонкі вуста в улесливій посмішці і тільки кланявся командиру рейтарів, підіймав келих і проказував:

– Ваша милість! Ваша Милість… У мене немає слів!!! Немає слів!…

Сотник поставив на стіл келих, ляснув у долоні і гукнув когось.

І зразу ж, поки лютнист підтягав струни, із сіней зайшла зграбна чорнява дівчина. І несла на карбованій таці зелений глек та два зелених кухлі канівської роботи.

– Ясновельможне панство! Любі гості! Для втамування спраги і насолоди душі випийте нашого узвару! – Сотник схопив глечик і наповнив зелені кухлі…

Марьванна, почувши волю, вигребла із макітри вареники. Як їй вдавалося запхати собі в пащу через вузький отвір шкіряного намордника, а які просто розквасила собі по всій морді. Після вареників піднялась і попхалась потиху попід стіною. Вишукуючи якісь крихти та окрушини. І наштовхнулась на барило з пивом. Спочатку ніяк не могла ухопити чіп. Але, зрештою, якось боком прихопила його через щілину між пасами шкіри і висмикнула із барила. З шипінням і плюскотом зачуріло пінне пиво на долівку. А кмітлива Марьванна підставила під пінистий струмінь пащеку і намагалась якомога більше засмоктати хмільного пійла.

Товстий кухар, а він був зовсім тверезий, кинувся до ведмедиці. Вхопив її за густу шерсть на чубку. Але вона, просто як людина, відтрутила його лапою і він із зойком гепнувся на підлогу.

Ось тоді й інші звернули увагу на те, як ведмедиця намагається насмоктатись пива.

І «коза» Тимко отямився і скочив до ведмедиці і схопив її за ланцюг.

Але панна гостро наказала: «Не руш!» Пила узвар малими ковточками і весело, дзвінко сміялась, споглядаючи ведмежу пиятику.

Від затишшя прокинувся Прошка. Протер кулаком очі і закричав на Марьванну.

– Машка! Блядь ти сраная! Ану на мєсто!

Марьванна підвела сліпу морду і неохоче почапала до хазяїна, клацаючи по підлозі довжелезними паззурями.

– Чого він її перебив? Було так цікаво!… – Невдоволено закопилила губи панночка.

– Ти, блазню! – Гарикнув стражник. – Чого ти перебив ведмедицю?!!

Бачиш: ясновельможная панна сердиться!

– Да я так… Для порядку… Єжелі ясновельможная панна позволіт, я покажу єй хітрость с баклажкой віна…

Панна милостиво дозволила.

Прошка, послабивши намордник, показав той самий фокус, що й біля корчми. Тільки що не з глиняною баклагою, а із срібною пляшкою. Ті кілька добрих ковтків оковитої, що дістались Прошці, «поправили» його. Він зробився знов верткий і бадьорий, як би й не товкся перед тим цілий день і майже всю ніч.

Потім Прошка «поговорив» щось із Марьванною, пошепотів їй щось на вухо і вона «на згоду» закивала головою.

Панночка із дитячим захватом дивилась на це лицедійство московитина Прошки.

А Тимко з не меншим захватом дивився з-під личини на панночку. Тут півнячим голосом Прошка оголосив, що Марьванна зараз покаже, як бусурмани їхньому Магомету моляться. І заревів голосно і пронизливо, мавпуючи заклик муедзіна! Аж пси на дворі збрехнули на його завивання.

І зразу Марьванна звелась на задні лапи, а передніми закрила морду.

Потім опустилась, припала мордою до підлоги, а гузно високо задерла.

І так кілька разів під дике завивання Прошки.

Панночка неймовірно розчулилась і щось зашепотіла дядечкові на вухо.

Сивоусий лях насупив брови і розвів руками: «Що з вами, з красунями, зробиш?…» і одразу покликав свого пахолка. Той звідкілясь, з-під довгого каптана витяг золоту монетку і подав панночці.

А вона вже покликала «козу» і вклала їй у гарячі репані пальці дорогоцінний золотий пелюсток монети.

«Коза» схилила дерев'яну морду і дерев'яними вустами ніби поцілувала пещену ручку шляхтянки.

«Коза» зразу ж віддала монету Прошці.

Прошка впав на коліна і потяг за ланцюг ведмедицю. І отако, стоячи навколішках, він разом із ведмедицею кланявся панночці. І з його сірих олов'яних очей котилися гарячі сльози.

– Іди, іди. Твої забави скінчились! – Суворо виголосив сотник.

Прошка звівся на рівні ноги і ведмедицю підняв на весь зріст. І вдвох вони порачкували до дверей, вклоняючись і хазяїнові, і гостям.

Так вони опинились у прохідних сінях, з яких на двір вибігали пахолки і в які забігали з двору люди.

Прошка хотів погрітись біля велетенської жаровні під плетеним комином.

Бо надворі ще глупа ніч, ще й до о півнях багато часу. І ніхто їм браму не відчинить зараз, щоб вони повернулись до ласкавої бабусі досипати сни у її старосвітській хаті.

Але ціле кодло п'яних польських пахолків прогнали їх, ледь не штурхаючи ратищами в спини. Наказали їм іти геть, бо собаки від звіриного духу просто казяться.

Отак їх витурили з панського двору, навіть не дали біля комина погрітись. І що добре Тимко запам'ятав – перед ляхами ніхто із місцевих не захистив. Тільки раптом один із місцевих гайдуків хотів чомусь вхопити за шкуру «козу». Але ведмедиця якось зауркотіла утробно, і той воячок у вовчій кучмі відсахнувся і більше не поривався зупинити лицедіїв.

Яскравий палаючий серп місяця і незліченні грудневі зорі добре світили на засніжену землю. Блакитними іскринками мигав сніг. Але тіні від місячного сяйва падали темні й непрозорі, як найгустіший атрамент.

Прошка накрутив ланцюг на руку і тримав Марьванну просто за обручку.

Чапав поволі, загрібав іскристий сніг стоптаними личаками і дивно сопів.

Тимко все ще не бажаючи знімати козину машкару, випередив лицедія і зазирнув йому в обличчя.

Малий схопив за бубон, що без діла метелявся при поясі.

– Дядьку, дядьку! Чого ви плачете? Та нам… та вам… сама панна!!!

Сама панна за ігру дала золотого!

– Шша, малєц! Тогото і плачу! Да у нас на єтот золотой вот так можна года два прожіть і нє тужіть!… Да нєт! Вру – гораздо болєє тово, і каждий дєнь по чарє віна іспівать!!! Да как я только вєрнусь в наше родімоє царство, золотой вміг отбєрут. У нас золото нє позволєно подлому люду!… Да і лєпшим сказано: злато, что заімєют в чужіх землях, надоть в казну царєву вєрнуть… Да і стрєльци на граніцє мєня за енто злато лібо в ізмєну ляхам запішут… Лібо – удєлают!… А дукат промєж собой, так, како стражніки різи Хрістови, в кості і в зєрнь розиграют…

– Дядьку, дядьку! – Зашарпав Тимко лицедія за полу. – А золотий сховайте в онучу і мовчіть. Нічого їм не кажіть! І дукат лишиться у вас! – Радісно порадив хлопчик з-під машкари.

– Нєльзя у нас власть обманивать!… «желі у нас подлий чєловєк с золотом об'явітся, его в одін міг, і дажє моргнуть нє успєєт, єго викажут стражнікам. Ілі дякам разбойнаво пріказа… А там мастєра зєло вєлікіє!

Лібо на дибу вздьорнут, лібо так батогамі пропарят, что в крові іскупаєшся!…

Прошка замовчав, утер сльози і так голосно висякався аж ведмедиця морду повернула.

Малий був дуже засмучений поясненням Прошки і почав думати, яку б добру пораду дати ведмежатнику. І нічого не міг придумати.

Так вони мовчки втрьох і тьопали засніженою вулицею, то поринаючи у чорну тінь без сліду, то виринаючи в блакитному місячному сяйві. Вони йшли мовчки. Але собаки, тільки до них долинав запах звіра, миттю скаженіли і здіймали шалений гавкіт. В іншу пору від рейваху такого із хат повискакували б люди. Та зараз був ярмарок. А в ярмаркові дні, особливо ночі, все не так.

– Куди ми йдемо? – Зрештою спитав Тимко.

– Да глаза би мої нє відєлі! К жідовіну ідьом золотой пропівать! А пропаді оні пронадом, такіє панскіє ласкі!!!

Коли вояки товклися біля старосвітської садиби, а потім і забрали з собою лицедіїв, мордатий сидів тихо. І молив Бога, щоб його пси, яких він запер у клуні разом із конем, не подавали голосу. Все було гаразд. Але Хвесьчина сучка розбрехалася без всякого угаву. Та на таке ледащо ніхто не звернув уваги.

Потім мордатий обережно, на два пальці, відхилив двері і прислухався.

Сучка вибрехалась, і запала така тиша, що було чути, як перегукуються при брамі стражі і вояки, які привезли лицедіїв. Коли і цей далекий шум затих, мордатий сказав полюбовниці:

– Хвесько! Піди та дізнайся, що там таке трапилося… Щось там не теє…

На босу ногу чоботи, так сяк плат на голову, на плечі кожуха, і вже була перед хвірткою.

Постукала, а як ніхто не відгукнувся, що штовхнула незамкнену хвіртку і заскочила на подвір'я – та й до хати.

І тут двері були незамкнені.

Навпроти челюстей печі, якраз при вікні яскраво палали скалки у просвіті, час від часу закручуючись червоними жаринками. Жаринками опадали в різанку і з шипінням гасли.

Старенька бабуся стояла рачки і віхтем визбирувала воду з долівки і оджимала в різанку.

– Бабусю, голубонько! Ви мене чуєте? Чого це ви двері не зачиняєте?

Такий зараз час непевний! Треба стерегтись… А я оце поклалася спати і навіть не повечеряла! – Хвеська прикрила рукою рота, бо тількино вона виїла з крутілем миску сиру з часником і запила добрим кухликом варенухи. – Лягла зразу спати, як тільки темно стало… Бо мені щось голова боліла, так боліла! А щоб заснути, так я півчарочки наливочки випила і зразу заснула.

Отож я сплю, сплю, і сниться мені щось таке погане, страшне… Ніби вовки вашу хату обступили і виють, виють! Прокинулась – коли бачу: у вас віконце світиться. Думаю: треба мою милу сусідоньку, нашу бабусю, провідати! А чи не сталось там якоїсь пригоди раптом?…

Старенька крекчучи підвелася і широко розставила руки. Бо Хвеська нахабно впритул приступила. Тільки що не штурхонула здоровенними цицьками стареньку бабусю. І витягала щосили шию, намагаючись зазирнути через голову старої.

– Спасибі тобі, сусідонько, за турботи, за те, що згадала стару. Ходи собі з Богом, сусідонько! Іди додивляйся сни. Та нехай тобі добрі сни насняться!

Хвеська ще раз зазирнула за стару, ставши аж навшпиньки. Хмикнула задоволено, крутнулась і, не попрощавшись, вискочила з хати. Вона миттю проскочила на своє подвір'я.

Прожогом залізла на піл до коханця під теплу ковдру.

– Уууу! Так замерзла, аж зуби цокотять! Погрій мене, котику-мурчику мій миленький!…

– Погрію, погрію! Ти діло кажи!

– Та яке там діло?! Я тобі вже казала: у старої лицедії заночували. А як за ними кустодія лядська прискочила ти сам бачив. Може вояки щось і шукали. Тільки певно нічого не взяли. Бо такий здоровенний козуб просто на долівці лежить, і з нього такою рівненькою купою вивалились два менші козубки, якісь дудки, ганчірки чи онучі. І здоровенний моток лика.

– То вони личаки нові плетуть, як старі подеруться…

– Ото і все!… Ну, погрій мене, котику-мурчику. Бо моя киця так замерзла, так замерзла… От помацай – холодненька і сухенька, як у дівчинки… Ну помацай, котику мій миленький! Ну помацай!

– Отакої вигадала! Що я – парубчак який, що куни ще не торкався? Ти ото, Хвесько, як сухе, то намасти сметаною. Та добре ноги задери і розчепір, щоб ото мені черево твоє не заважало! Чуєш?!

Хоч мордатий не вже не довго і не глибоко човгав у Хвесьчиній куні, невірна молодиця настогналась і навищалась досхочу. А в кінці, просто завивши по-собачому, намагалась вкусити його за плече. За це одержала доброго ляпаса. Від цього ляпасу застогнала, струсилась у судомах і з солодкими сльозами опала на постіль.

Мордатий обтерся її сорочкою, кинувши:

– Ну й тече з тебе! Як із телиці!

І поляпав босими ногами до столу. Вхопив навпомацки глечик і пожадливо ковтав кисляк, аж у горлі булькотіло. Перервався і спитав:

– Хвесько! Куди ти мої чоботи запхала? Долівка, як крига! Ти що, раз на тиждень піч розпалюєш?

– Котику мій солоденький! Іди, я тобі ніжки зігрію, я тобі ніжки поцілую!

– Одчепись ти зі своїми поцілунками. Де мої чоботи?

– Ой, котику-мурчику! Я така дурна, зовсім забула, як тебе бачу – геть все забуваю…

– Та не базікай, кажи, що забула?

– Там на лаві ще лежала полотняна торба. Не старої. І ще червоні чоботи… з підківками… І ще там була шапка-мазниця…

– Хвесько! Швидко розпалюй посвіт! Та швидко, швидко!

– Що трапилось, що таке?!

– Не репетуй!!! Мені зараз, зараз треба до цієї старої шкапи – Чого, для чого? Та що з неї візьмеш?!

– Оті чоботи і шапку! Все сходиться – і червоні чоботи, і шапка-мазниця. Вони були на тому палієві, що панський ліс димом пустив!

– Та чобітки наче дитячі… Який там палій?

– Ти, Хвесько, дурна баба! Ну хіба малий вогню не викреше? І червоного півня йому легше пустити! Легше причаїтись, бо мале!

Вже не криючись, мордатий пройшов крізь дірку в паркані і штурхонув старосвітські, обковані фігурними штабами, двері. Але двері не піддалися.