Текст книги "Танці шайтана"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

4. РУДА ПАРАСКА

Обідали дуже пізно – все чекали з ярмарки батька. Все не сідали, бо він обіцяв повернутись до обіду.

Але під обід саме такий густий сніг пішов, ніби з неба на землю покотилась снігова гора. І все посипалось на село, на гай, на всі круті пагорби навколо села.

Господиня поставила густий наваристий борщ з білими грибами, щедро заправлений конопляною засмажкою. Круту пшоняну кашу з урдою. Пироги з калиною і узвар.

Старша сестра, ставна і статечна дівка, несла ложку так обережно і плавко, мов на себе з боку милувалася.

А менша сестриця її, мала, руда, вся в ластовинні, з білими віями і блискучими чорними очицями, все робила швидко, рвучко. І хліб не відкусювала, а рвала просто зубами, як вовк телицю. Ще й крутила на! всі боки.

Поки матір, велика ставна молодиця, не цитьнула на неї.

– Чи в тебе швайка в гузні? Ну куди ти поспішаєш? До вечорниць тобі ще…

– Я до хрещеної хочу…

– Ви її слухайте! То їй кортить на парубків хоч здалека подивитись… – з погордою і насмішкувато проказала старша сестра.

Три інші сестрички, що зовсім із маленьким братіком сиділи на ослоньчику при вагані з борщем, повернули голови, порозкривали роти і слухали, що старші між собою говорять.

– Ану, дівчата! – Мати злегка стукнула ложкою по столу.

Дівчатка злякано зачали сьорбати борщ.

І старий дід прокинувся від дрімоти, схопив свою ложку і наставив спрацьовану старечу руку до сивого волохатого вуха.

– Га?!

– Нічого, нічого, тату! – А… – старий покивав головою, проковтнув ложки дві і знов закуняв, опустивши сиву голову на груди.

А старша сестра вела своє, краєчком ока спостерігаючи, чи дошкуляє це молодшій сестрі.

– А Параска, як хтось із хлопців свисне, то все кидає та біжить подивитись – хто там посвистує…

– То ти, як твій Микола тільки нагаєм стрельне, то вже вмираєш! Тільки що виду не подаєш.

– Мамо! Затуліть їй рота, бо я їй такого Миколу покажу, що вона Параскеву Великомученицю побачить!

– А ну тихо, дівчата! Ти, Параско, шануйся!

– То нехай вона шанується! Хіба то я до Коропів, наладналась гостювати?..

– Параско! Ой вкорочу тобі язика! Не до Коропів іду, а на вечорнщі!

Треба перед колядками розспіватись. Щоб до ладу був спів!

– Теж мені – колядниця! Так вона співає, як наша стара гуска шипить… – Мамо!..

– Параско! Ще слово і я тобі й без батька!.. І сиди мені тихо, поки Ганна не піде з хати. І з хати носа не потикай. Шануйся!

Як виходила Ганна з хати, то якраз і хмари кудись за обрій забігли.

І мороз міцнішав із кожною хвилиною.

Крізь розчинені двері було чути, як рипів сніг під Ганьчиними ногами.

– Мамо! А чого ви їй свої чоботи дали?!

– Ох і стерво ж ти в мене! Може тобі свої чоботи дати? Ти якраз в один чобіт обома ногами і влізеш.

– Ууу! – Струсонула рудою кучерявою головою і вибігла через сіни до хліву і там заспівала низьким грудним голосом колядку.

– От чортова одміна! І в кого вона така? – Здвигнула тугими плечима господиня.

Стара, що сиділа поряд діда, нарешті сказала своє слово.

– Подоба в неї не твоя, а така чортиця, як і ти була дівкою! Чи вже забула?.. Та й голос твій! Прислухайся!

Поки жінки мили посуд і прибирали зі столу, а дітлахи полізли на ще теплу піч, з вулиці почувся сміх, дівочі голоси, пісня… Потім кінське іржання, парубочі голоси.

Забігла до хати аж посиніла від холоду Параска. Прикладала червоні руки до печі, поверталась то тим боком, то сим.

– Ти, чортяко, отако на вулицю бігала?!! Ну й, кого ти там угледіла?

Миколу? Ти йому на очі не потикайся! Не ганьби сестру? І запам'ятай – поки Ганну не віддамо, тобі в дівки дороги немає! Ти мене, стерво, чуєш?!

– Чую, матінко…

– Ну то й добре! Показилась і досить. До хрещеної можеш збігати. Та більше нікуди мені! Візьми бабину свиту, взуй ходаки і бігом туди й назад. Бо батько ось-ось повернеться!

Руда в одну мить спорядилась і вилетіла з хати. Тільки вона майнула у завулок, як до садиби під радісний гавкіт кудлатого пса притяглись важкі Твіл і шута корова.

Тут в хаті таке поробилося. Верещали і стрибали всі четверо малих! Так раділи батьковін з'яві. І було зразу видно, що при батькові їм повна воля. А коли високий рудий дядько приніс до хати торбу з горіхами, медовими коржиками, та ще й цілого оселедця, згорнутго обручем у горщечку, то був такий гармидер, що аж тмяні шибочки у рамах дзвеніли.

Господар умився над різанкою, утерся тонким рушником. І, зрештою, заговорив.

– Ну, жінко, мої слова таки справдились! Пам'ятаєш – я ж казав, що Кирило все одно мені продасть шутую? А він сміявся. А тепер, коли його зігнали з хутора, він мені і вола, і корову продав!

– За скільки? – лишились гроші і помогоричити і з кумами в корчмі погуляти. І тобі плахту київську купив, і дівчатам стрічок ї всім вам по гребінцеві!..

– А кого бачив?

– Та всіх вигнаньців… А худобу і добро вони за шеляги віддають… А за міський крам ормяни та греки страшні гроші деруть… Ну а про кумів я вже казав… Ми з ними добре посиділи. Та ще ось що – ляхів, ляхів понаїхало в гості до сотника. Ціле тобі військо! Разом із сотниковими козаками цькували зайців. І це у неділю, у піст! Гріх і срамота! Ну та вони нани – що з них візьмеш?! Ага, ледь не забув! Там таке було, таке було!

Ото прийшов із Московії один блазень з ведмедем і козою…

– Із живою, чи колядною?

– Жінко! Ведмідь живий, звіриний. А коза – дівчисько в личині козиній. Чого тільки той вчений ведмідь не робив! І горох тобі крав, і танцював, і млинці випікав, і відра на коромислі носив. Та найголовніше – з похмілля у ведмедя боліла голова. І він почав просити, щоб похмелитись. То йому запхали в пащеку цілу пляшку, запхали в пащеку. І він смоктав горілку! А потім тому блазневі ляхи дали цілого золотого дуката за його штукарства!!! І той блазень пішов до корчми. І кого не бачив, усіх пригощав! Може й десять діжок оковитої видудлили!!! А мо й більше!.. Та це не все! Бо потім тому ведмедеві закортіло жидівської риби скуштувати. А корчмар не дав. Тоді ведмідь потрощив шинквас. Рибу всю пожер! І зі злості засрав геть усю корчму!.. То ми з кумом вже догулювали в іншій корчмі…

– Слухай, Євтуше, а ти Миколу не бачив?

– Якого? Миколи Грака не бачив…

– Тю на тебе! Та нащо мені той старий! Я про молодого, про небожа Коропівського.

– А чого ти питаєш?

– Та Парасці казали, що Микола до Коропів у гості завітає… Ну, на вечорниці. Туди й Ганна подалась..

– Ну то й що?

– А те, що в тебе п'ятеро дочок! І старша в дівочу громаду рік ходить! А Миколу, небожа Коропів, до пана в, службу взяв сам Гнат. Пан положив йому платню, як жолніру у вінську! І батьків його не зачепив – господарство все і лани лишив. Та ще, ти тільки подумай, обіцяв «чинші» зняти! Якщо ж Микола добре служитиме, то обіцяв і в козаки записати!..

– Ну то й що?

– Як що? Та якби Микола посватав Ганну, то було б добре. Бо й Параска, хоч мізерна, а вже дівка. ти так зовсім не думаєш… Все я маю думати!

– Жінко! Коли я думаю, в мене голова болить. А коли в мене голова болить, мені кортить випити. Краще принеси мені баклажку із саней – там ще трохи лишилось, якраз буде до обіду…

… Після обіду Євтуха зовсім розібрало і він згадав:

– А де Параска, до слова кажучи?

– Та побігла до хрещеної.

– А чого?

– Та каже, що хрещена кликала щось там помогти.

– А що, дома вже ніякої роботи немає?

– Та нехай побуде серед людей! Вибігається – тихіше буде! А то таке язикате, в мене од неї аж вуха пухнуть?.. Ну добре, ти лягай та відпочивай, а я піду, подою нашу гулую…. Побачимо, як вона мені дасться.

Молодиця для принади взяла окраєць хліба, щедро його посоливши. А з трьох молодших доньок взяла до хліва найстаршу – років десяти дівчинку, щоб та доглядала за глиняним ліхтарем, поки мати доїтиме нову корову.

Голова ж сімейства вмостився на піл, притулившись спиною до теплого боку печі. Давив здоровенними лабетами горіхи. А дітлахи схилялись із печі і визбирували з його грубезної долоні горіхове зерня.

Та зрештою, смачна страва та оковита, та ще й тепла піч солодко зморили його, і він міцно заснув.

А дітлахи тихо притулились на краю печі над ним, немов стерегли його сон.

Задоволена новою коровою, такою слухняною, господиня саме переходила із хліва через сіни до хати.

Як тут загуркотіли у двері.

– Хто там?! – Насторожилась господиня.

– То ми, кумо! Я й Параска! Відчиняйте!

Господиня, сказала малій:

– Тримай повище каганець? – І кинулась відчиняти двері.

У розчинені двері спиною уперед переступила кума, щось тягнучи по землі. З-за неї виднілась зігнута Параска, яка теж щось волочила Ніби цілу купу обмерзлих лахів, чи що воно… І стара жінка і її хрещениця потягли все це до хати.

– Дитино! Іди та світи! – Підштовхнула господиня дівчинку з каганцем.

Стара жінка і руда Параска пронесли-протягли свою кострубату ношу і поклали на долівку.

У дівчинки від страху стрибав каганець у руках.

Господиня, тим часом, роздмухувала скалки в посвіті.

Згори з печі висунула голову стара.

– Євтуше! Прокинься! У нас пригода! Чуєш?!!

Євтух із великим зусиллям розкліпив очі, протер їх кулаками і почав злазити з полу.

– Де ви оце знайшли? – Спитала хазяйка, не дуже маючи надію на Євтуха.

– Та це не я, кумо! Параска його здибала на в городі в Коропів.

– І чого ти туди попхалася?!!

– Бо мені почулось, що мене кличуть…

– От же брехуха! Ну в кого ти тільки вродилася?

– А ні в кого!!! Я сама собою вродилась!…

– Тьху на тебе!.. Євтуше! Ож не позіхай! А мерщій іди сюди!

Євтух проляпав босими ногами по долівці. Обійшов купу лахміття, обмерзлого кригоюі і примерзлим снігом. Почухав потилицю і виголосив.

– Та воно наче того… дохле… Слухайте, а звідки ви його притягли?..

Нехай би там і лежало…

– Тату! Та воно ще дихало і харчало, як я його побачила…

– Ну добре, баби! Давайте, стягайте з нього лахи! Побачимо, що воно там таке…

– Та ми боїмось. Може це нечиста сила?..

– От же баби, сучі діти! Добре, дайте мені гострого колія. Треба все це померзле шмаття розрізати, бо так ніяк його не стягнеш… Воно геть усе позмерзалося.

Євтух схилився з ножакою над цією обмерзлою, закрижанілою купою лахміття. Де він розрізав, де розривав тканину і шкіру, де розламував кригу руками. Все робив наче навмисне поволі. Певно, що могоричання та кумування в містечку на ярмарку його зовсім зморили.

Він сказав жіноцтву.

– Та ближче каганця тримайте і ночви принесіть.

– Для чого тобі? – Спитала чорноброва господиня.

– Бачиш, скільки криги? Поки я впораюсь, то воно все на долівку попливе.

– Євтуше, а швидше ти не можеш? Уже глупа ніч!

Жіноцтво принесло ночви і намагалось якомога краще присвітити і допомогти господареві.

Коли, зрештою, було весь верхній одяг розрізано і здерто, то всі побачили, що на долівці лежить хлопчик. Із закритими очима, зціпленими руками майже під горлом. І в тих посудомлених пальцях він затис зламаний якийсь дерев'яний держак.

Параска зразу пхнулась руками – а чи теплий ще хлопчик?

– Ну куди ти під ножа лізеш?!! Куди тебе нечиста сила тягне?

А Параска просто впала до малого на груди і слухала чи б» еться серце.

Не могла зрозуміти. Тоді вона розв'язала пояс, розкрила поли і розв'язала стрічку на комірі сорочки і приклала до голих грудей хлопчика вухо.

– Живий!!! Серце – як у горобця тіпається. Швидко, швидко, але слабенько.

І нікого не слухаючи, схопила малого і витягла на лаву. Всі аж вирячились – така мізерна, а як вправно і легко вмостила непритомного хлопчика.

– А воно… не те? Ну, як би то не сатана… часом, га?

– То нехай його Параска розбере! Що воно таке, тоді всі побачимо…

Всі стали півколом біля лави, але не впритул! Ніби раділи, що хтось за них небезпечну працю згодився зробити.

Параска хвацько здерла з малого каптанчик із лунського сукна.

Каптанчик тонкого сукна був замочений тільки на кінцях рукавів та по низу. Але ніде не обмерз. На ногах у хлопчика під скрижанілими личаками і грубими онучами були ще постоли поцяцьковані і м'які вовняні онучки. І якщо постоли промокли, особливо на носаках, то онучі лишились сухими. Товсті суконні штани промокли лише на колінах. Та й то не дуже. А от сорочка із найтоншого лляного полотна була без жодної мокрої плямки.

– Мамо, ож подивіться! Яке полотно тонесеньке!

І господиня, і хрещена мати підступили і помацали сорочку. Хрещена довго, довго неребирала полотно пальцями, мружила очі на вишивку.

Зрештою, вона виголосила беззаперечно:

– Нехай хто що там каже, але цей хлопчик не одміна. І полотно, і шви, і вишивка під силу тільки Одарці з Глинища.

– Ну то й що? – Спитав Євтух, чухаючи товсту зарослу рудими кучерями шию.

– Як що?! Це чиясь дитина козацька із Глинищ. Може воно одбилось і приблукало до нас?.. – Е ні, жінко! Треба його спитати. Що воно скаже?..

– Євтуше! Іди краще спати. Ми далі без тебе впораємось. То вже бабська справа. Завтра вранці спитаєш.

З великою радістю Євтух, широко позіхаючи, почапав до полу.

Та й сама господиня не стала довго затримуватись біля хлопчика.

А стара жінка сказала своїй хрещениці:

– Параско, моя дитино! Тепер треба розтопити козиного лою і добре розтерти малого. Поки не пізно! А тоді загорнути в кожуха. Якщо Бог дасть, оклигає!

Парасці не треба було повторювати двічі. Вона метнулась до комори і притягла надколоту миску із задубілим козиним лоєм.

Розігріла над полум'ям посвіта. Поставила поруч малого на лаві.

– Візьми ряднину. Роздягни малого. Поклади на ряднину. І починай натирати, та швидше.

Спочатку стара жінка показувала, як капати рідкий лой на долоню, як натирати груди, як розминати суглоби та пальці на руках і ногах. Потім вона стомилась і притулилась на широкій лаві біля столу.

Дівчина ж розтирала і розминала голого хлопчика навпроти посвіта. Бо козиний лой швидко твердів і його весь час доводилось підігрівати. Коли Параска майже весь лой витратила на малого, то притулила вухо до грудей. Серце в смалого билося наче і рівніше і сильніше.

Загорнула хлопця у бабин кожух ще й поясом хлопчиковим перев'язала, як ляльку, щоб не розкрився.

Всі потихеньку заснули. Що піч топили пізно, то було в хаті тепло. А взимку від тепла всіх на сон тягне.

І Параску тягло на сон. Бо ще й до всього тріски в посвіті загасли. І лише з комина блимав каганець.

Але щось, вона потім і сам не знала чому, примусило взяти з комина глиняний каганець і принести і поставити на поличку над вікном.

Розсунула бараняче руно – стала розглядати хрестик і ладунку, що висіла в нього на шиї. Хрестик звичайний, мідний, литий. Не роздивлялась його довго. А от ладунку на шовковін плетеній шворочці їй закортіло роздивитись. Ну дуже!

Вона обережно стягнула ладунку через голову малого. Той хоча б застогнав, чи очі розплющив. Дівчина розв'язала шворку. Обережно випростала на дошки столу, Сині камінці і зелений камінний хрестик дзвінко лягли на дошки столу.

Параска аж здригнулась усім тілом від несподіванки. Завмерла зі страху, їй здалось, що всі прокинулись. Вона завмерла, чекаючи біди. Але на дзвінкий удар камінців по дошках столу ніхто й не порушився, ніхто й не закамешився.

Тоді вона зняла з полиці каганець і поставила на стіл. Прочистила кінчик Т Дівчина перекочувала з долоні на долоню сині іскристі камінці. Крутила проти вогню зеленим кам'яним хрестиком. І тоді наче на ньому проступали якісь знаки. І був він схожий на зелену каламутну кригу.

І раптом, зовсім нечутно, підвелася на лаві хрещена. Вона й не дивилась на Параску. Все протирала очі і трусила головою, намагаючись прийти до тями. Параска стала похапливо засовувати сині камінці й хрестик зелений до ладунки. І коли вже здалось, що все просунула у кожану горловину, один камінчик вислизнув крізь пальці і кудись полетів на долівку.

І саме в цю мить хрещена спустила ноги на долівку і зашаруділа соломою. – Ну, моя дорога хрещенице, як там твій утопленик?

Вона схилилась, над малим.

– Ану бо, посвіти, Параско!

Уважно, уважно, сильно примружившись, вдивлядась в обличчя малого. Тоді приклала тильну сторону п'ястука до свого чола, потім до Парасчиного, а тоді зразу ж до шишкуватого чола хлопчика.

– Ти диви – диво! Ну трошки тепліше чоло, ніж у тебе!.. Якщо до світанку не підніметься у нього жар, то він зразу й на ноги стане! Ти вже повір моєму досвіду – трьох хлопців і п'ятьох дівчат викохала!.. А з цим малим так просто не віриться, що після всього аж не віриться…

– А що: «після всього»?

– Ну як же! Хіба ти без поняття, що він аж від Колдобини сюди добувся? А це ж миль не менше десяти, якщо по стежці йти.

– Хрещена, а як ви знаєте, що він у Колдобині вимочився?

– А того, що тільки в Колдобині вода ніколи не замерзає!

– А чого він туди полїз?

– Ну, дитино, звідки ж я знаю? Отямиться хлопчик – спитаєш! Ой люди добрі, та мені вже час іти.

– Та куди ви оце? В таку ніч? Уже й другі півні співали! В таку ніч повно всякої нечисті!…

– Ну що ти мене лякаєш? Татари не прийдуть – у них зараз пошесть.

Кажуть, купцігреки переказували. Ну а для харцизяк я і стара і бідна…

– А вовк? Он люди з Калинівки казали…

– Люди багато чого кажуть. Вовки овець ріжуть, собак крадуть. Я потихеньку піду…

І як не умовляла Параска свою хрещену матір, та взулася, перев'язала намітку і одягла свою гаптовану чепурну свитку. І пішла в безконечну грудневу ніч із найтоншою скибочкою іржавою місяця на зорянім небі.

– А собаки? – 3 порога прохала Параска.

– Що – собаки? Вони мене впізнають. Ага, ледь не забула. Запар цвіту липи. Якраз, як прокинеться даси йому випити. Очищає груди.

– А лоєм ще розтирати?

– Як не кашлятиме, то й не чіпай. А ще, як прокинеться, дай молока гарячого з медом і лоєм. Отакусіньку маленьку грудочку лою. Ну бувай здорова, хрещенице!

– Ходіть з Богом!

Хрещена мати пішла, а Параска укинулась до хати.

Знов узяла шкіряну ладунку і знову, але дуже обережно, висипала на дошки столу. Так, другого синього камінця не було! Лишився тільки зелений кам'яний хрестик та синій іскристий камінець. Дівчина обережненько позакладала коштовності в ладунку, гарливо зав'язала її і сховала собі за пазуху.

Тоді підлила олії в каганець, обскубла нагар на Тдитячий ослінчик. Опустилась навкарачки і почала свої пошуки. Спочатку вона мала надію, що швидко знайде камінець. Що він коштовний, вона зразу зрозуміла. Бо хто ж якесь скельце носитиме поряд із дорогоцінним смарагдовим хрестиком?! А певно, що дуже багатих козаків дитина, бо така на ньому сорочка, і каптанчик лунського сукна і пояс коштовний, шовковою ниткою протканий. Ну нічого, опритомніє і все їй розповість. От якби тільки синього камінця знайти!!!

Адже якщо вона не знайде і не покладе назад цей чортів камінець, то виявиться, що вона колупалась нишком у чужій ладунці і вкрала звідтіля чуже добро! Від тих думок її аж у жар кинуло, мов кропивою обпекло, а тоді крижаним холодом пройняло. Та які собі біди не уявляла Параска, як ретельно не перебирала солому, і сміття на долівці, а знайти заклятий камінчик поки що їй не випадало.

* * *

З безпеки, на півдорозі спинилась і прислухалась до музики. І потім завернула на другу вулицю.

Ступила через перелаз на подвір'я з великою охайною хатою, гарливо обставленою очеретяними кулями. Круглі скельця шибочок у віконних рамах світились різним кольором – одні жовтуватим, другі зеленкуватим, треті наче синюватим.

А шалена музика – скрипка та бубон – так і вікна пробивала і крізь сінешні двері неслася на весь куток.

Там, у великій рубленій хаті тупотіли парубки і дівчата, аж брязкотіло залізо на запорі дверей.

Парасчина хрещена постукала «для годиться». Та, звичайно ж, її ніхто не почув. Тоді вона сама відчинила двері і вступила до сіней, У сінях було досить світло.

Бо світло падало і через велику щілину хатніх дверей, і з напіввідкритих дверей комірчини.

У світлиці шалено вищала скрипка і вибухав сухий, добре нагрітий, бубон.

А з комірчини неслося одноманітне важке гуркотіння жорен.

Хрещена відчинила двері в комору.

– Добрий вам вечір, Карпо!

– Га?! – Обернувся до дверей високий старий чоловік, продовжуючи погоначем крутити камінь-поверхник. – Та який там вечір, Марійко! Он треті півні небавом проспівають. Здорові були, Марійко!

– Бог поміч! Сідайте, Марійко І Правди в ногах немає!.. – І однією рукою показав на діжку, а другою продовжував швидко вести погонач. – Молодь ото собі танцює, а мені Килина загадала на млинці гречаного борошна намолоти.

– А вам, Карпо, і не нудно отут в коморі жорна ганяти?

– Та мені що? Мені і з людьми весело і без людей не сумно. У мене, завжди якесь діло є!.. То Килина без людей не може… І хата в нас велика – чого їй порожньою стояти? Та й молоді користь, що у нас збирається. Ну хто ще, крім Килини, стільки старовини знає? От вони в неї і навчаються батьківських звичаїв..

– Таки ваша правда, Карпо. То вже добре, як люди гуртуються. От мені так сумно, як людей не бачу. Не знаєш, що у світі діється.

– І то ваша правда, – не спиняючись, тягав за погонач Карпо. – Часом таке буває на світі, що й уві сні ніколи не присниться!.. От приїхав оце мій небіж Микола…

– Гарний парубок! Тьху, тьху! щоб не наврочити! Як мальований! Бачила – у сідлі орлом сидить!

– І я кажу, тьху, тьху, тьху, щоб не наврочити!.. Так оце він і приїхав пізно ввечері, вже зовсім під ніч. І гостинців привіз – Килині ниток шовкових, мені пляшечку оковитої, а дівкам на вечорниці повний міх горіхів. – То й щедрий ваш небіж, Карпо!

– А чого не бути щедрому? Як пан добре платить, і отаман при собі тримає. Ну, він і старається, не без того. Та й служба не легка. Оце, знаєте, яка пригода на ярмарку трапилась? У самого гайдука Сметани коня звели. А Сметана не просто собі гайдук, а права рука їхнього отамана. Отож коня звели, та не просто так, а чародійством і душогубством!

– Боже! А коли оце Євтух приїхав з ярмарку, то не казав…

– Ваш кум, Марійко, вчора вдало побазарював, то з радості дообре помогоричив… Того він всього і не знає, що там було…

– А що ж там було? – Аж подалась уперед хрещена. – А було, що об'явився на ярмарку якийсь страшний чародій. Той чародій потовк ребра Миколиному отаману, що той не міг звестися… Я бачив їхнього отамана – здоровенний чоловік… І він упав під тин і не міг звестися!

– То може він надрався, як вовк глею та й каже про чародія?

– Та тю на вас, Марійко! Гнат де попадя не п» е! В себе вдома – буває.

Але так десь – остерігається. У нього служба така, ворогів багато… Так ото я й кажу – тільки знайшли отамана під тином, нова пригода – пропав Сметана. А Сметана чоловік моцний і лютий. Та не сам пропав – з двома панськими гончаками!.. Ну, люди бачили, що він, той Сметана, ще в суботу заїхав на присілок до однієї молодиці. Вона, кажуть люди, потиху шинкарює… Та ще й відьма до всього… А Гнат тимчасом просто вмирає, так йому все нутро болить. І не своїм голосом волає, щоб знайшли Сметану. Попитали людей і кинулись на той куток. Коло хати ніяких слідів. Все снігом припорошене. Та й хата із середини замкнена. А до клуні відчинено. Туди – там панський гончак конає! Сам собі черево гризе. Від коня тільки шалька на стовпі висить та купа кізяків лежить. Тоді почали в хату добуватись. Бо сусіди з кутка бачили, як уночі з димаря і чорний дим клубочився, і наче щось в іскрах високо вгору вилітало. Як підважили двері, потім другі – таке, що не приведи Господи! Та шинкарка, в одній сорочці! простоволоса, лежить на тому Сметані. Ще й пляшку горілки в руці затисла. Розштовхали її – вона щось белькоче і плаче і божиться, що вона не винна, а то все нечиста сила… Як її з того Сметани стягли і почали до тями приводити його до тями, то ще гірше, ніж із шинкаркою. Він і слова до слова не годен був скласти. Белькоче, белькоче, а тоді скочив і під піч сховався. Люди нахилились, щоб його витягти – аж там другий собака. Вже дохлий. І теж із роздертим черевом. І знаєте що, Марійко, найдивніше?

– Ні. Звідки мені знати?

– А те, що й на Сметані теж була тільки сорочка. Все інше в печі згоріло. І свита, і чоботи, і штани і шапка, і зброя і обладунок. Тільки недогарки під комином лишились. І піч була ще тепла, як люди мацали.

– Ой, таке говорите! Та то вони обоє якоїсь горілки чиї із зіллям, чи з куриним послідом понапивались і подуріли!.. Того вони й покидали свої лахи у вогонь!..

– Е ні, Марійко! Не так воно все… Побігли тоді до Гната і все йому розповіли. Гнат і говорить: «Шукайте малого палія! То він коня вкрав. Я його біля корчми вловив! Та мене нечиста сила оголомшила, і я зомлів…» Ну тоді всі його хлопці кинулись шукати малого палія. Ну шукали, шукали, бігали, бігали і… нічого… Коли один поселенець, що приїхав на ярмарок і каже гайдукам: «Та я його бачив! Він на половому коні тільки що до Старих Млинів потрюхав!» Ну а там тільки одна дорога, більше немає…

– Таке кажете! Чи я тут не народилась?

– Так ото отаман Гнат прикликав усіх гайдуків до себе і каже, щоб вони поскакали Вовчою стежкою навперейми! Ну, Степан за головного. Але наш Микола їх усіх повів. Не тому кажу, що мій небіж, а тому що справді дуже тямучий хлопець! Вони малого перехопили на шляху вже недалеко від Старих Млинів. І воно кинулось зі шляху та в яри. Там кинуло коня і почало дряпатись нагору з яру. Степан каже: «Стріляйте! Бо втече, сучий син!» Бо за ним подерлися двоє гайдуків – наш Микола і там ще один. У того щось заїло! А наш Микола як вистрелив – так йому голову і відстрелив. Так роги на тріски і розлетілись!

– Підождіть, підождіть, Карпо! Які такі роги раптом у малого?

– Як які? Та той сатана, що вкрав коня, був у личині «кози»! Ну піднялись наш Микола і той парубок. Дивляться, дивляться – ніде й сліду. Щез – мов дим! Ну коня вони забрали. Бравий кінь, козацький. Добрий коник. Під турецьким сідлом. Отаман Гнат і сказав, щоб Микола собі взяв коня, поки Сметана оклигає… Але думаю, що Сметана ніколи не оклигає – йому руку відняло. Синя вся і висить. От така пригода…

– І в моєї хрещениці теж пригода! Прийшла вона сьогодні мене допомогти. Бо ще кужелю добре лишилось – а вже ось-ось Різдво. Треба впоратись. Як узялись, ми удвох, то й усе майже попряли. Не того, що моя хрещениця, а по-правді кажу – такої беручкої дівки я не знаю в селі. Все в неї в руках так і горить! Раніше всіх і краще всіх упорається!

– Отаке мале?! Як кошеня захарчоване! Та де їй там до доброї дівки? – Відверто засумнівався Карпо.

– Як не вірите – то ще побачите! І не тому що вона моя хрещениця. Та ото я й кажу – попрацювали ми за десятьох. І вже стала геть ніч. Вона й каже: «Піду я додому!» Пішла. Коли через якийсь час стукав у віконце:

«Хрещена! Відчиніть!» Заскакує до хати – очі отакі і каже: «Хрещена! Там за Коропами щось воно таке! Воно наче дихає і ворушиться. Воно приповзло по снігу. Поможіть мені.» Ну вдяглась я і ми побігли. Дійсно, в снігу лежить купа якихось обмерзлих лахів. З-під усього того мотлоху стирчать здоровенні заледенілі личаки. Потягли ми ту крижану купу до садиби кумів. А коли роздерли і розрізали всі лахи, то під тою крижано шкаралупою виявився хлопчик. Може йому вісім – може більше, а може й менше. Лежить без пам'яті. Але живий і цілий. Параска ним опіковується. А я оце додому пішла, та й до вас завернула… Ага! Ще одне – згори на хлопчикові була козина шкура. Була та козина шкура прироблена дерев'яна, колядницька, козина морда. А верх козиної морди, геть потрощений… Якби воно так не було, що саме в цього хлопчика і стріляв ваш Микола…

– Не. може бути! То був таки сатана в подобі «кози». І не тільки, а й сусіди шинкарки бачили.

– А це хлопчик в личині «кози». Параска натерла його лоєм та загорнула в бабин кожух. Лежить на лаві і чи воно вже спить чи ще його млость не відпустила.

– А чи є на ньому хрест на ньому, ви подивились? – Не на жарт стривожився Карпо і полишив ганяти погонач жорен.

– Хрестик у нього є. Такий мідний, литий. Тільки не київської роботи, грубіший. А ще в нього на шиї на шовковій шворці шкіряна ладунка.

– О! Ото й воно! Та може там якраз і найсильніші чари?! Ви хоч зазирнули туди?!

– Тю на вас, Карпо! Та хто ж у чужу ладунку носа пхає?!

– Отакої! Та воно ж дитина! А може воно сатан?!

Хрещена хотіла щось відповісти, та з хати вийшла в сіни сама господиня. – Ой! Здоровенькі були! І ви до нас на досвітки?! Ой! Я така рада, що ви до нас завітали!! – Висока, рухлива Килина так і сяяла вся.

І Марія їй радо посміхалася. Вони обнялись, почоломкались. Та Карпо перервав їхні бабські віншування. І коротко виклав про обмерзлого хлопчика. – Килино! – Підвів Карпо до дії. – Скажи Миколі та підемо і подивимось на того… малого!.. Може воно хлопець… а може воно сатана?..

– Боронь Боже! Та щоб мої досвітки якимось відьмаком перебивали?!! – Килина так струсонула головою і шиєю, що аж сім разків коралів задзвеніли на всю комору. – Зараз нехай молодь веселиться! А вже як зійде сонце, тоді й підете собі з Миколою на оглядини того сатани.

– А може я краще сам зараз піду та й подивлюсь?! – Не вгавав Карпо.

– І що ти робитимеш? Без Миколи нема чого туди пхатись.

– А все ж… Може воно таки краще зараз піти?..

– Карпо! Котику, май голову – наш Микола і їхня Ганна наче паруються. А ти тут із якимись «козами» та чортами! Потерпи до сонця! А ви, Марійко, не погостюєте оце в мене?

– Та як же я? Та у вас все молодь!.. А я…

– А ми з вами, сусідонько, гречаних млинців спечемо для молоді…

– Ну як ваша, Килино, ласка, то я з радістю… допоможу вам млинці пекти.

– Це я вам, Марійко, допоможу! Хто ж ваших млинців у нашім селі та не знає?!

* * *

Вже й о півнях було, а Параска не спромоглася знайти синій камінчик.

Від усіх думок, від хвилювання і голова розболілась, і серце почало пекти. Більше за все боялась, що доведеться ще й тоді шукати, коли всі попрокидаються! Ну що їм сказати? Як пояснити, чого вона повзає по долівці? Признатись?! Та ні за що!.. І так її всі повсякчас шарпають та повчають, як треба жити!.. Зрештою, Парасці стало так гірко, що вона сіла і вирішила поплакати. Але сльози ніяк не йшли!.. Сиділа вона, сиділа та не зчулась, як отако сидячи і заснула…

І спала, поки не розбили її сну дуже схвильовані і гучні голоси.

Прокинулась в легеньких сутінках грудневого ранку.

В печі тріскотить хмиз і спалахує бадьорий, яскравий вогонь.

Із манесеньких круглих шибочок напливало блакитне ранкове світло.

В хаті повно людей. Обступили лаву, на якій мертвим сном спав хлопчик, запеленутий у бабин кожух.

– Параско! – Потрусив її за плече високий, чорнявий красень Микола. – Давай ладунку!

Ще не прийшовши до тями, Параска витягла з-за пазухи ладунку і подала її молодому гайдукові.

Та тільки гайдук заходився розв'язувати ладунку, як загуркали у двері.

Господиня штовхнула Параску, щоб та відчинила двері. Параска, мов яка мана, підвелася і попленталась у сіни.

Та тільки вона відхилила двері, як у ноги їй мовчки кинувся їхній здоровенний собака. Підобгавши хвоста, вскочив у хату і забився у куток під полом в І тихо повискував від смертельного жаху.