Текст книги "Танці шайтана"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)

Козак розпакував свій довгий згорток. Все перевірив – і аркебузу, і лижі, і шисти ліщинові, і круглу сітку, і нищівні гаки доброго кармака.

– Молодице! Підклади добрих скіпок до посвіта! Щось мені темно!

Засвітилось в хаті спочатку спалахами, а потім яскравий вогонь березових скіпок вирівнявся, і Омелько взявся до роботи. Жмак миканки щедро зволожував прозорою лляною олією і підносив до жару посвіта. І коли осьось почне вже підгорати, тоді він сильно і швидко починав притирати по дереву. З кожною годиною повітря в хаті поповнювалось новим міцним запахом. До запаху смажених карасів і горохляників, калганівки і кави, тютюнового диму і легкого дьогтевого чаду тепер додався ще й запах гарячої лляної олії.

Поки Омелько рихтував лижі, молодиця заходилась у ночвах пісне тісто творити. Спочатку у борошно пшеничне окріп вливати, а далі тісто місити, все водичкою збризкуючи та по жменці тонкого борошна пшеничного підсипаючи. Зі столу все прибрала, прошкрябала ножем, промила й витерла насухо та й заходилась розкачувати качалкою тісто в тонкий лист, щоб на весь стіл розплескався. Та ще вкришила у макітру конопляної жирної макухи, залила залишками окропу. І заходилась. розтирати, поки не утворилась пахуча, м'яка замазка без жодної твердої крихти. Кілька разів покуштувала, помацала пучками і тільки тоді заходилась, намащувати цей здоровенний лист пісного тіста. І загортати, закручувати всередину. Поки не витратила всю смачну замазку на цей закручений у рурочку велетенський оладок. Рівно і посередині його розрізала. Позащипувала кінці і вийшли дві товсті ковбаси із тугого пшеничного тіста.

А Омелько все натирав жирною миканкою лижі.

Стара вже не куняла, а просто міцно спіала, сидячи, прихилившись до до стовпа, що підтримував прогнутий болонок стелі.

Прокричав у хліві півень.

На крик півня скинувся Василь. Підвів брудну, побиту і добряче розпухлу пику. Таки добре ляпнувся об долівку, бо й носа, і губи поквасив. Руда разом із соплями напливала на ріденькі вуса, на важке підборіддя. І рівно між бровами виднілась маленька ранка, з якої теж спливала кров.

На стогін Василя молодиця здригнулась, але голови від печі не підвела.

Розгортала жар і попіл, бризкала на черінь – визначала час закладанння вертути.

Поки молодиця ставила вертуту в піч, обгортала її. гарячим попелом, а тоді пригортала з боків жаром, Омелько зняв зі стіни зброю.

Перевірив, чи заряджений пістоль, чи вигострено клинок турецької шаблі. Приміряв шапкурогатку. Засміявся.

– Диви! Морда як у кабана! А череп голови такий як і в мене!

Молодиця шарпонулась, щоб озирнутись на слова козака, та все ж стрималась. І не обернулась. Продовжувала камешитись біля печі. Готувала все для щерби. Розбовтувала в глибокій мисці житнє рідке тісто. Притягла із сіней в'ялених линів. Розшматувала їх, потім потовкла макогоном у глибокій дерев'яній мисці.

І не зчулась, як над нею став козак.

– А скажино мені – чи є у вас добра стара свита? Чи є старий кожух? І якась стара шапка? І чоботи як би на мене?

– Для чого тобі, козаче? Та ж у тебе он яка одіж – шовк, срібло та злато!!! Та ти наче сам гетьман убраний! Та твоїм шовкамоксамитам і ціни не складеш!.. При таких добрах я вперше людину бачу…

– Молодице! То я тебе питаю, чи ти мене питаєш?

– Ой вибач, вибач! Знов забула… Всевсе, що ти сказав – є! Зараз я притягну!.. От зараз, зараз!..

– От і добре! Тягни все сюди!

– То ти хочеш згори вдягти, щоб ніхто не бачив твого дорогоцінного вбрання?

– Ну!.. Знов розбазікалась?..

Молодиця прожогом вискочила в сіни.

Коли принесла здоровенний оберемок одягу і кинула на скриню, Василь застогнав і нерекрутився на бік.

Молодиця, зрештою, глянула на його лице і, зойкнувши, схопилась за серце.

– Ну що тобі? – Насмішкувато і ліниво спитав Омелько, приміряючи рудого латаного кожуха.

– Оно, оно… Подивись! – Тримаючись лівою рукою за горло, правицею вказувала на пов'язаного Василя.

– А що там? Ну перевернувся на другого бока. Отако качатиметься, поки хміль не вивітриться. Ну може всцятись, якщо перепив і слабий на луцьку… От той Іван, що я його прихопив біля кузні з конем, так той зразу сцяти побіг за клуню. А все від страху! Буває, що і всираються від страху. А буває і з пиятики! – Кепкував Омелько.

– Та ні!.. Он у нього межи очей кров крапає… Точнісінько там, де, ти швайкою поцілив!

– А ти що думала, я жартую?! Так, лякаю?.. Ага… ось що – а чоботи де? – Одні були, та в них і поїхав Іван у Литву. «тільки ходаки. І то старі…

І господиня принесла і поклала під лаву ходаки.

Омелько ж поклав старі лахи на лаву і взяв із жердки сіру Василеву юпанчу. З доброго, міцного сукна. Не домашнього, а міського виробу. Певно, що львівського. Щедро поцяцькована стрічками, шнурівкою та фарбованою кожею.

– А де пояс до Василевої опанчі?

Молодиця зразу і пояс подала. Міцний шерстяний пояс темновишневого кольору.

– Гарний поясочок! Та й чоботи Василеві доведеться взяти. Буду гайдуком. Ким тільки не був, а от гайдуком ще не був! А лице прикрию кобкою. Ну, молодице, відпори від свекрової кереї кобку. Та приший три гаплика до кобки і петлі до опанчі. Та не барись!!!

– Такого ще не було… – спробувала боронитись молодиця.

– Нічого! Біда й пригода звичай міняє!

– Та як же я? І шити, і вертуту пекти і оце щербу почала творити?!…

Та не впораюсь я з усим!..

– А я тобі допоможу! Тільки спочатку принеси мені пута.

– Пута Іван взяв. Більше немає.

– Тоді тягни перекидні торби Василя.

– Я боюся сама іти до стайні….

– Тоді ходімо разом. Тільки підожди – я взуюсь.

Омелько здер чоботи з очманілого Василя. Відв'язав свої татарські м'які чоботи. І взув Василеві ялові чоботи. Притопнув – як на нього роблені.

Одяг опанчу, підперезався потурецьки навхрест, якраз на пупові, за халяви застромив ковані книпи.

Поторгав Василя носаком чобота. Відчув, що Василь геть розм'яклий. Та для певності вжучив чоботом під ребра.

Василь утробно гикнув і не поворушив ні руками, ні ногами. Молодиця дивилась на це мовчки, тільки губу прикусила. Вона стояла вже при дверях з ліхтарем у руці і вдягнена в кожух. Та потім не витримала.

– Та що ти йото гамселиш? Воно завжди, як уп» еться, колодою падає…

Всі вони такі – і свекор, добра б йому не було, і мій Іван, те ще мені щастячко! І оцейі.. Всі вони до жінок ледачі, а горілочку їм тільки підливай!…

Поки переходили двір до стайні, то з-за возовні вискочили пси і гавконули на Омелька.

Він затис двома пальцями носа, пригнувся і завив пововчому. Від несподіванки молодиця ледь ліхтар не впустила додолу.

– Боже, ти й справді характерник! Куди й пси поділись! – Захоплено і водночас зі страхом проказала молодиця. – Тримай ліхтар. Я відчиню.

Коли вони вступили до стайні, коні наполохано затупцювали, заіржали.

Але після кількох Омелькових слів заспокоїлись і потяглись до нього своїми теплими храпами.

Молодщя поставила ліхтар на поличку на стовпі. І враз розпахнула. поли кожуха і показала Омелькові на розкриту груднину, з якої стирчали округлі тугі цицьки з темними великими сосцями.

– Бачиш, які в мене циці? Поцілуй мене, козаче, я того варта.

– Та ти таки й собі відьмачка! Але не перелюбу тобі хочеться, а безпеки від моєї люті!! Так чи ні?

– Ні, козаче, не так! От дай твою руку! Я хочу і все!.. Тепер бачиш, що я не прикидаюсь.

– Таки справді хочеш… – згодився Омелько, обтираючи руку об її сорочку.

А вона вже кидала кожух на солому. І закасувала і сорочку і запаску аж до пояса. І сама надала на кожух, задерши вгору білі тугі ноги.

– Диви! У тебе четверо дітей, а ноги як у дівки!'Та й циці так би й з'їв!

– А ти кусай! Хоч до крові! Можна!… Ой мамо! Мамо! Ой вмираююю… – Вже після кількох ударів Омелькового прутня заволала і тихо зомліла молодиця.

Кілька хвиль вона лежала без жодного руху і, здавалось, без дихання.

Омелько потихеньку, не поспішаючи, попестив ще її, поштурхав то сильніше, то слабіше. І тільки тоді зміг закінчити дійство, коли щосили вперся прутнем у матицю і водночас засмоктав тугу набряклу пипку.

Добре загорнув молодицю в кожух та й заходився біля коней. Лиско навіть більше відступав від Омелька, ніж тарантоватий, весь у плямах, мов леопард, кінь гайдука.

Перекидні торби були почеплені на загорожу. Омелько взяв торби і повернувся до молодиці.

Вона, на диво, так швидко ожила. Лежала голічерва, знов заголена, кивала головою з боку на бік і посміхалась аж до самих вух.

– Козачесоколе! Дай я хоч трошки на твого півня подивлюся!

– Тю на тебе! Ну й вигадала! Ніби й не бачила – та в тебе он діти!!!..

– А чому хлопцями не присягаєшся?

Бо хлопці не мої! Іван удівець – троян. Я на трьох дітей пішла! Бо я старша і в мене четверо сестер. Щоб їм дорогу не застувати, я й пішла за вдівця на дітей.

– І зразу отака гаряча була?!

– Та ні! Оце тільки з минулого року… Один раз поїхали до млинів. На масляну. Там цей упився. І мене підпоїли. То я й дала мельникові. Я й гадки не мала, що я така!.. От тобі хрест! Донькою присягаюсь!.. А знаєш що?

– Знаєш що?

– А що?

– Давай я краще тебе раз добре поперчу, ніж ти десять разів подивишся. – А давай те і те? Га?

– Умовила… Але спочатку діло, а потім оглядини!

– Ти мій солоденький!.. Ой, мамо, мамо, вмираююю! – Завела молодиця, тільки він почав проникати в неї…

Дійство відбувалось і не коротко і не довго, а саме так, як треба, щоб в одну мить в обох все урвалось в солодкій млості.

Після того Омелько на якусь мить відвалився від неї навзнак. Тільки руку з цицьок не зняв. І пестив сосці, згрібши їх до купи. І все пестив, пестив, ще й поцілував легенько.

– Котику, а ти ще й ласкавий… Ну звідки ти такий узявся?

– Та звідки? Так як і ти – таким уродився.

– Е ні! В мене баба була циганка. Така була до любощів ласа…

– А ти звідки знаєш?

– Та всі в селі говорили. Дивувались, що і баба, і мати були до чоловіцтва такі ласі, нестримні. А от я тиха… Та бач, наврочили… Та тільки мені від того зовсім непогано… Слухай, козаче, ну дай я подивлюся!.. Не бійся, я не наврочу!..

– Ти мене наврочиш? Та мого прутня ніхто не наврочить!.. І все одно мені а ні показувати, а ні давати мацати… Ти оце кажеш: «Дай подивитись», а я згадав одну історію, коли я був у Криму…

– У полоні?

– Та ні, чумакував. І зустрів там одного нашого, чоловіка, полоняника.

Ну, гроші в нас тоді були, то ми його викупили. І він одну історію розповів. Він багато цікавих історій розповідав, бувалий чоловік… Отож потрапив він у полон…

– До татар?

– Гірше! До босняків.

– А що воно таке – босняки? Я такого й не чула!

– То страшний народ! Мова в них і на нашу і на болгарську схожа. Як прислухатись, то можна майже все зрозуміти… Ну не всі слова, але про що йде мова – зрозуміло.

– Ну так що ж у них такого страшного? Що вони всі розбійники?

– Якби! Гірше! Вони всі бусурмани! У Магомета вірять! Скрізь у них білі мечеті стирчать, мов швайки!.. А баби і дівки у шароварах ходять! Поки там до тієї куни добудешся!.. Та ще лице запинають такою сіткою чорною, щоб лице ніхто не бачив.

– А гарні в них жінки?

– Гарні. Цицькаті, чорноброві, чорноокі. А кожа, як сметана – біла.

– Ти звідки знаєш? Що там таки і ти був?

– Та ні. Той полоненик кримський оповідав про все так докладно.

– А він, часом, не брехав?

– Ну, як він збрехав, то і я брешу. Так розповідати далі, чи не треба?

– Ой, треба, треба! Говори, говори!..

– Отож кажу далі. Вони його хитро вловили! Він вояк добрий був – і шаблею, і ратищем, і мушкетом, і луком – усім володів!..

– Як ти, чи краще?

– Я звідки знаю? Ми з ним не змагались…. Отож вони його хитрістю взяли. Він потайки, як воно ведеться, прийшов до дівки на побачення…

– А дівка гарна була?!

– Та казав – така гарна, наче мальована! Вони його і її рибальською сіткою накрили! Як навук муху павутиною, так його босняки сіткою заплутали. Та й віддали туркам, як податок. Не грошима, а живою людиною! Людолови, одним словом, як і скрізь всі бусурмани. А турки його за море продали арабинамсарацинам. Став він їм служити. Всяку роботу робити…

– А які вони з себе ті сарацини?

– Та як тобі сказати? На греків, ну й на жидів та й на ормян схожі. «такі племена, що і чоловіки і баби тільки в сорочках ходять, А штанів не носять. А й такі, що й баби штани під сорочкою носять… Так отож кажу тобі далі. – він для тих сарацинів всяку важку й небезпечну роботу робив. От бачать вони, що він до всього здатний. Вони й послали його якби помічником при двох турецьких купцях у країну чорних негрів. Там ті купці мали купити золото і маленьких негритят.

– А ти сам бачив чорних людей? Чи то правда, що всевсе у них чорне?! І прутні чорні?!!

– Я бачив у Кафі на каторзі двох негріввеслярів. Та на їхні прутні не заглядав! Не чоловіча то справа!

– А вже! Ну кажи, що було далі, так цікаво!..

– Та й мені було цікаво його слухати… От у нас що найдорожче?

– Срібло та золото.

– Твоя правда! А там у сарацинів найдорожче – вода. Бо там пустеля така, півроку треба йти, поки її перейдеш і потрапиш до країни чорних негрів. А за пустелею, де в степу і лісах живуть чорні, там найдорожча за золото – сіль! Сарацини возять чорним сіль із пустелі. А чорні з лісу приносять золотий пісок! і Бо в них там по всіх ручаях золотий пісок неремішаний із звичайним піском… Уявляєш – за сіль беруть золотий пісок! А сіль у них і не сипуча і не грудками. А кам'яними брилами. видовбують з-під піску і везуть на верблюдах через пустелю. А верблюди там не такі, як у Криму. Татари і ногайці розводять двогорбих, таких кашлатих, верблюдів. У сарацинів верблюди одногорбі, дуже худі і високі. І бігають по пустелі, як добрі румаки. На них сарацинивояки скачуть, як вправні кіннотники. І зброя в них у пустелі не така – шабель немає, а довгі вузькі мечі. І ті мечі їм кують жиди, бо самі вони до праці не придатні.

– Та ти мені не кажи про ті їхні мечі та хто їх там кує! Ти мені, козаче, розкажи які вони ті чорні, які в них баби і чоловіки? Які вони – гарні чи страшні?

– Ну добре. Він казав, що був він ніби як у нас чумак. Він ніби як наглядав за тими найманими погоничами верблюдів. Якось так наче виходило. А були погоничі майже всі чорні. А він, хоч засмаглий як циган, був у них за найбілішого. Дуже довго вони йшли через пустелю до головного міста чорних бусурман. І там вже, він казав, було диво – ліплені з одної глини мечеті! А здоровенні і міцні, ніби з цегли чи каменю муровані! Чоловіки всі височенні і при тілі! Носять довгі широченні сорочки, до самої землі. А штанів немає і не треба! А жінки в них теж чорні. Ще чорніші за чоловіків, бо ходять, як хотять – коли голі, коли вдягнені. Казав, що є й такі, що тільки фартушина теліпається над самою куною. І зроблена та фартушина із лубу і білих та червоних намистин! А намистини зроблені із здоровенних якихось зернин… Так ото ті двоє турецьких купців, крім солі, для того їхнього царя…

– Теж чорного?!

– А вже! Чорного, як смола… привели вони через усю пустелю справжніх арабинських скакунів. За одного такого коня чорний цар давав десять чорних негритят! Та їхнього чорного царя тоді в місті не було. Він зі своїм військом на той час помандрував на лови чорних лісових дикунів. Отак наловлять чорні бусурмани чорних дикунівязичників у лісі і приводять у місто. І там, у місті, на невольничому базарі продають за сіль чи міняють для їхнього царя на коней… А в чорного царя, той наш бранець казав, добрих коней шанують, як у казці! При кожному коневі аж три конюхи! Один коня годує, вигулює, чистить, Другий з лопаткою, віничком та козубом стоїть позаду, чи йде, і чекає, коли із почнуть кізяки сипатись. І треба йому миттю той козуб коневі під гузно підставити, щоб жоден кізяк не впав додому. А ще й третій слуга стоїть з великим глеком, зробленим чи то з дерева чи із довгого кавуна, і зразу повинен підставити, як кінь почне сцяти! А щоб і краплі сечі не бризнуло на землю! І такий багатий той цар, що на глечику вінце укріплене золотою бляхою!

– Та ніколи не повірю, щоб таке могло бути! Щоб горщиксирун та золотом обковувати?!!

– А ти от, молодице, спитай…

– Завів: «молодиця, молодиця»… яка я тобі молодиця? Мене Настею звати! Я – Настя!

– Ну добре, Настуню, спитай у хлопців, що з ляхами далеко на захід мандрували. Вони тобі не збрешуть. У дужедуже вельможних французів на бенкетах за куртинами стоять слуги із срібними глечиками. От хтось перебрав вина – йому припекло. Він вилазить з-за столу та шмиг за куртину. А там вже його пахолок йому глек підставляє. І пан сцить у срібний глек. Обтрусив пуцьку і знов до столу!

– Боже! Така ото, гидота!

– То що? Вони, моя голубонько, жаби їдять і вином запивають!

– Та ну їх! Срамота, та й годі! Ти мені краще розкажи, а що далі було із тим нашим чоловіком?

– А з ним от що було. Ті його купці геть були заклопотані своїми гандлями та бенкетами. А йому воно – зась! Тому й почав він місту чорних швендяти і до всього приглядатись. Він казав, що багато міст перебачив, але про таке й гадки не мав. Там було все ліплене із глини і намулу. У глині там якась сіль, чи що. Бо як висохне, стає твердішою за цеглупальонку. Як висохне, ще й блищить, мов на ній крижана опасть виступила. І ще – скрізь на вулицях, ну просто посеред дороги, стоять ліплені хлібні печі. Такі вони, як здоровенні діжки. У них у середині розпалюють вогонь, а тоді на розпечені стіни ліплять оладки. Як підсмажиться оладок, його відривають і їдять! А людей там страх скільки! А галасують як! Справді, що намагаються один одного перекричати! І так зранку до вечора. А і як зайде сонце, зразу скрізь збираються у гурти і б'ють у барабани та дудять у дудки… І геть всі танцюють. Цілу тобі ніч! І так день у день! Він казав, що спочатку ледь не з'їхав з глузду. Бо коли місяцями йшли по пустелі – там стоїть тиша повна. Казав, що буває навіть чути, як серце б» еться! І раптом у весь цей рейвах! Та чого наша людина не перетерпить – скоро призвичаївся до того чорного вертепу… Ходив він, ходив і придивлявся до всього – хто і як живе, хто що робить. Нерейшов, споглядаючи, все місто і вийшов до їхньої Річки. А вона там широченна! Може й п'ять миль буде! Біля переправи найбільше торжище, бо торгують там бідні люди. А. бідних людей скрізь більше, ніж багатих! У самому кінці торжища біля старих розбитих човнів, він побачив дивних торгівців. Всі вони були дуже старі сиві діди. І не чорношкірі, якісь як шкоринка житнього хліба. І губи в них не були товсті, мов вивернуті варги чорного негра. А були як у наших людей. Тільки що дуже широкі роти, як у жаб. Сиділи діди рядочком. І виклали перед собою на леопардових шкірах різне чудодійне зілля. Та ніхто в них чогось а ні купував, а ні міняв… Старі сидять незворушно і передають з рук у руки дерев'яний глечик. Наш чоловік зразу вловив запах вина, хоча ті старі горло глечика обгорнули сильно пахучим якимось листом. Він їх пригостив кожного кусничком кам'яної солі. Вони озирнулись – чи бусурмани не стежать – і пригостили його своїм пальмовим вином. Казав – смачне, солодке і йде, як водичка. Сиділи вони, пили вино і на мигах «розмовляли». А його господиня, якій він служив, коли виряджала його до чорних, сказала, щоб він там дістав їй одне зілля. Він візьми, та намалюй ту квітку, коли вони почали йому своє зілля дарувати, а не продавати. Ці всі дідугани дуже здивувались, підняли страшний ТОдні доводили, що такої квітки зараз нема. Другі, наче вона є. Певно, що і він, і вони добряче впились, бо вони йому на мигах показали, щоб він нішов з ними і сам шукав. Тільки попросили в нього трохи солі. А в нього, на щастя, було дві корзини солі. Він узяв двох наймолодших дідів до себе в заїзд. А ті чорні носять все на голові. Так вони йому показують: «Поможи корзину на голову поставити!» Наш чоловік підсадив цілу корзину солі старому на голову. І той з такою вагою подріботів, мов молодий. Коли до човнів прибули з тією сіллю, всі старі наче показились! Випили ще вина і заходились танцювати. А нашого чоловіка те хитре вино з ніг збило і геть пам'ять відібрало. Прокинувся наступного дня, коли разом із дідами зійшов із здоровенного човна у якісь комишеві зарості. А старі дикуни були на базарі голі. Тепер повдягали на плечі леопардові шкіри і озброїлись маленькими луками і стрілами. І де вони не йшли, здоровенні негри їх скрізь пропускали із якоюсь наче пересторогою. Потім, коли він повернувся в те ярмаркове місто, він довідався, що ходив він у плем'я чаклунів. Вони знали всі таємниці рослин. Вони збирали зілля і варили отруту для всього царського війська. Тому їх не вбивали, а молодших із того маленького племені і не забирали до війська чи в рабство. Хоча, наш чоловік казав, що вони всі були якісь мізерні, які з них там воїни?! І тому їм дозволяли вільно бродити по їхніх степах, гаях і болотах. Вільно полювати і не платити ніяких податків. Крім отрути. Йому потім чорні городяни розповідали, що бували роки, коли один або й два із тих чаклунів гинули, коли виварювали отруту, із одного потаємного коріння. Он як буває!