Текст книги "Танці шайтана"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

І ходила корчма ходором. Прошка, проковтнувши чару і закусивши шматом ковбаси, виспівував дзвінким голосом:

 
Да я не буду тєбя єть
У тєбя в п…. е мєдвєдь
Сорок восем медвежат
Кверху жопою лєжат!
 

Рудий обережно поставив перед ведмедицею коритце з вином і родзинками.

Прошка все танцював, хапав усіх за руки, тягнув на середину корчми, щоб усі танцювали. То калатав у бубон, то дудів у дудку.

Марьванна смоктала пійло і чвакала, плямкала, аж луна по корчмі йшла!

Двері раз по раз відчинялись і від морозу впливав до корчми сивий туман.

Коли всі справді розгулялись, Прошка миттю підкотився до сотникового чоловіка.

– Спасібо тібе, мой пан, что прішьол випіть с простим скоморохом!

Вєлікоє тєбє спасібо і многая тебе лєта, твоя панская мілость!

І Прошка став рівно, низько вклонився і випив «во здравіє!» гостю.

– Та не старайся, чоловіче! Хоча за добрі слова – спасибі! Та не хотів я йти сюди, бо воно мені треба?.. А як прийшов Мотко і питає, чи справді дали тобі дуката, чи не вкрав ти на бенкеті у панів, то закортіло мені піти та й подивитись на дурня, що цілий маєток пропиває в жида!..

– Твоя мілость, ласкавий мой пан! Да вовсе я не дурак, а, понімаєш, подлий чєловек… У нас подлим людям, да і лєпшім тожє, нє могі золотом владєть. Заработал, аль одарілі тєбя за границей златом – отдай в казну царюбатюшке, многая єму лєта!..

Ще випив чарку і, притопуючи та калатаючи в бубон, виступив на середину корчми.

Цього разу на калатання і Марьванна піднялась. Може тому, що висмоктала своє хмільне пійло. Піднялась і почала тупцювати поруч із Прошкою.

А Прошка геть розійшовся, веселився, аж гуло, підстрибував, гупав у бубон і кричав-виспівував:

 
Нечістий дух єбьот старух Семьоновну, Кіріловну Ох! І єщьо какіх то двух!
 

Потім, як знов сіли до столу, вже і справжні музики з дудою та цимбалами прийшли.

Прошка почав вередувати, чіплятись до корчмаря, що він горілку розбавив водою, а для міцності туди курячого посліду накидав. От у людей і крутиться голова. Ще ганив закуску, кричав, щоб корчмар подав людям книші і медових коржиків!

Всі потроху замовкли і прислухались – а що ж воно далі буде? Корчмар певно що був справжній, досвідчений корчмар, і все кивав головою і повторював:

– Все зроблю! Все зроблю! Все зараз зроблю! Одну хвилечку!

А от рудий певно не мав того досвіду і, не відчуваючи пастки, обурився. – Та я до людей ходив, для тебе ковбасу купував! А ти ще й вередуєш!

Прошка як вріже глечиком по столу. Глечик на друзки, ще й оковитою людей оббризкав.

– Ах ти соглядатай йобаний! Да что ти врьош! Да ти бєгал к сотніку узнать, нє украл лі я дукат! А сам, нєбось, с панскаво піра хоть серебряную ложку да стянул! А?!!

Рудий аж зайшовся:

– Та я чесний торгівець. Шапки шию і продаю!

– А сєльдєй ти тожє шйош?

Всі зареготали.

– Та я… та я… – заходився у гніві рудий.

– Да брехун он і ворішка! Вот можєтє тряхнуть єго шубу! І что оттуда посипітся?

І перш, ніж корчмар встиг щось сказати і вдіяти, рудий кинувся до корчмаревої шуби, що висіла в кутку за шинквасом зразу. Схопив її з кілка і простяг Прошці.

– На! Труси!

– Да ти что – сдурєл? «слі что, то скажєш, что із мєня висипалось! Вот пусть наш пан мілостівий витряхньот, он ліцо трєтьє!

Сотників чоловік нехотя взяв довгу чорну шубу і трусонув. І з-за вовчої опушки рукава випали із дзвоном дві срібні ложечки та срібний чіп до сотникової срібної баклаги.

– Тепєрь все відят, что я тут нє прі чьом! А то би вопіл, что ето я подбросіл!

– Ти й підкинув!!! – Заревів у нестямі рудий. – О зохен вейн! Та що ж це робиться?!…

Корчмар метнувся до музик і кинув їм монету, щоб швидше і голосніше заграли.

Ті зразу ж щосили врізали гопака, та «вак, що у вухах залящало.

Тоді корчмар швидко вигнав рудого кудись у житло і, з пляшкою доброго вина, поспішив до сотникового чоловіка.

А Прошка, наче й забув про весь цей глум, витанцьовував перед якоюсь веселою молодицею у червонім очіпку!

Тимкові знов захотілось спати. І він вже, вмощувався на лаві, щоб покласти голову на стіл, як побачив, що ведмедиця враз одмінилась. Вона витяглась і завмерла. Тільки ніздрі тріпотіли. Вона напружено нюхтила повітря, що напливало із прочинених дверей. Навіть Прошка цього не зауважив. А Тимко зразу ж повернувся в той бік, куди поводила писком звірина.

І побачив чоловіка у кереі з відлогою і кілком на плечі, мов мушкетом.

Чоловік таки певно побачив і звіра і «козу». Бо підняв руку із стуленими пальцями, мов тятиву напинав. І відпустив, мов стрілу послав. І зразу відступив назад на корчемне подвір'я.

«Коза» скочила з лави і кинулась поміж танцюючими і музиками, попід стінами, поміж глядачами і до дверей. Вистрибнула на подвір'я! І з розгону налетіла на гайдука. Того самого гайдука, кінь якого щез в опарині!

Від удару личина з'їхала набік, і Тимко опинився в повній темряряві.

Але мить, і з нього здерли личину разом із платом. У сутінки з розкритих дверей корчми падало яскраве світло. І довгомордий гайдук зразу впізнав хлопчика і вхопив за волосся.

– Батьку! – скрикнув малий. – Ряту…

Та гайдук зразу ж затис йому рота і пошвидше потяг від корчми. Та не встиг гайдук проминути й двох будинків, як назустріч йому вийшов чоловік під каптуром. Він кульгав і спирався на косу.

Гайдук не звернув уваги на кульгавого і продовжував волочити хлопця за чуприну.

Тільки чоловік опинився за спиною в гайдука, як він щосили врізав того кулаком по шиї.

Гайдук наче перечепився, тоді заточився і завалився крижнем у у сніг.

Чоловік з кийком один за другим наніс два таких удари п'ятою по ребрах, що аж загуло.

Малий стояв і не знав що робити.

– Синку! – З-під відлоги проказав притишений, але добре знайомий голос. – Бігом до корчми! Підніми і вдягни личину! Та до отієї брами – ось зараз її вже відчинять. Та біжи до Хвеськи. Заходь через ворота – запори я зняв і сховав. І замок на клуні не зачинено. Просто зніми з петель. Забери Лиска з клуні. Як не зможеш осідлати, сідай охляп. І мерщій скачи по дорозі до старої липи і далі повз ставки. Та не бійся ні Хвеськи, ні гайдука! Я їх поборкав.

– А ви, Батьку?! Я вас так чекав!.. І діда Пацюка вбили!..

– Знаю! Скачи тією дорогою аж до села. Край села, праворуч на горбах побачиш вітряки. Пускай коня просто на ті вітряки. І спитай там мірошника Степана. Він вас із Лиском нереховає! А я прийду сьогодні ввечері. Ну поспішай! Чуєш?

– Слухаюсь, Батьку! – І малий побіг назад до корчми по козину личину…»Коза» підбігла якраз тоді, коли воротар розвів стулки і брами і впускав поселян до містечка.

– А, «козадереза»! – Привітав «личину» вартовий. – Чи то правда, що твій дядько нашого шинкаря обдурив?

«Коза» замукала і показала, що її «дядько» п'є горілку.

«Коза» мов на крилах мчала до Хвесьчиної садиби. Тільки от біда – на вичовганій, затоптаній і скрижанілій дорозі у личаках добре не поковзаєшся – чоботи тут найперша річ!

Люди, хто був учора на ярмарку, сміялись, побачивши «козу».

– От гидолової віри дитина! Урічне, а бач, яка весела!

– А вже? Як справжня коза стрибає!

Ті, хто не бачив учорашніх ігрищ, особливо старі баби і молодиці, хрестились і казали:

– Щось воно не те?

– А вже! Не до добра!

– І не кажіть! Різдво за тиждень! А вони вже сьогодні в машкарі!

– І не гріх?

– А тепер їм ні гріха, ні встиду! Ну немає поняття! позабували!

– Ото дітки пішли! І куди воно все котиться?..

– А я про що кажу?..

«Коза» тих балачок не чула, бо вже завертала на ту дорогу, що вела на куток до Хвеськи. А на тій дорозі ярмаркових людей майже не було.

… Щосили напружуючись, «коза» відсунула одну стулку воріт і таксяк протислась на подвір'я до Хвеськи.

В клуню «коза» теж дісталась без особливого зусилля. Спочатку Лиско шарпонувся від «кози», що не втрималась і від радості просто підбігла до припнутого коня.

Але малий враз схаменувся і ласкаво заговорив, плавко підняв руку, щоб огладити, половий кінь застиг. Тільки вуха сторожко рухались і тонкі ніздрі роздувались. Малий ще покликав.

І раптом кінь заіржав, струсонув шовковистою гривою. І потягся до малого в личині «кози».

Огладивши з усіх боків коня, малий не забув і перевірити, як і суворо навчав старий козак Пацюк, шальку. Там ще була майже третина порції вівса. – Не голодний! – Зрадів хлопчик.

Та з водою було гірше – велике кленове цебро затягло кригою. Такою водою поїти не можна.

Малий вискочив з клуні, проліз у дірку і постукав до своєї старенької хазяйки.

Бабуся наче чекала «козу».

Почала малому лицедієві щосили кричати і намагалась пояснити на мигах.

Але малий чимскорше набрав із діжки в хаті води півдійниці і потяг через діру у паркані. І так три рази.

Стара тільки за голову хапалась. Та скоро «коза» принесла назовсім дійницю і почала кланятись, низько кланятись, рачкуючи до дверей та й вискочила на подвір'я.

А потім стара почула, як затупотів коник Хвесьчиним двором. Стара поки дотьопала до своєї хвіртки і визирнула на вулицю, то побачила тільки, як по шляху, зразу за віковою липою спускається в опадку до ставків «коза» верхи на половому конику. «Коза» у високому турецькому сідлі. Хоч Лиско побував у чужих ворожих руках, та Тимко зміг покласти коня на землю. І наклав на нього сідло. Звичайно, так затягти підпругу, як то робили дорослі, він не міг. Та хоч і був у личині, погнав полового пробіяку розмашистою риссю.

Стара кілька разів перехрестилась, визираючи на дорогу. А коли повернулась до хати, то довго молилась перед МиколоюУгодником і просила допомогти правим і покарати злодіїв…

* * *

Тим часом чоловік у кереї завітав до кузні, що стояла на південь від східної брами.

І діло тут він робив разом з ковалем, для початку поклавши йому на ковадло жменю срібняків і передавши привіт з Великого Лугу. Ну коваль, як і годиться справжньому майстрові, тільки одного срібняка лишив, останні відсунув.

– Я славному товариству хочу прислужитись не за гроші. Якби не ви, то нас би татарва, як тхорі курчат, перетаскала. А ці, – він кивнув головою на браму, – із вільних міщан крінаків би наробили.

Чоловік у кереї час від часу обертався до розчинених дверей. І слідкував за дорогою, що від містечка спускалась згори на куток повз бабину і Хвесьчині хати і далі повз старезну липу, зникала у яру, де стояли один за другим кілька водяних млинів.

Хлопчик добре пам'ятав наказ, якою дорогою поспішати до села. Спочатку він проскакав чвалом, розкидаючи бризки снігу і криги. Шляхом через греблю. І почав підніматись шляхом, що все йшов угору.

І розумний кінь Лиско сам із чвалу перейшов на рись, а тоді і й на широкий крок.

Ось нарешті підйом скінчився і постелилась рівна дорога. Знов Тимко пустив коня чвалом. Бо так уже хотілось пошвидше прибитись під захист добрих людей у теплу хату і дочекатись, нарешті, Батька Омельна. Личину він зразу не скинув. Та й не дуже хотів скинути. А от чортів той сарафан, що весь час заплітався у ногах, та дівочий плат так хотілось пошвидше викинути! Та все то дурниці! Головне, Батько Омелько живий і, нарешті! повернувся з походу. І його, своє соколя, знайшов і під личиною, і під дівочим убранням, та ще й під чужинецьким!.. Ні, він таки найсильніший характерник!..

І так весело мчав хлопчик на своєму відвойованому конику по рівній, мов блят, дорозі. І коник, що застоявся за ніч, наче відчував насолоду від вільного бігу під таким легким верхівцем.

Хлопчик тільки ногами тримався. Навіть поводи кинув на луку сідла.

Розмахував широко розкритими руками і гарлав під личиною.

– Батько все знає! Батько все знає.

Та так. захопився, що і не схаменувся, як з-за ясенів, що чорніли вартою над перехрестям, вискочили важкі сани. І на тих перевеслами випатрані і обсмалені свині. Коли проти саней поскакав половий кінь із колядницькою козою в сідлі, дядько нерехрестився і погнав щосили до містечка. Треба було встигнути віддати свиней сотниковим нахолкам.

Гнав щосили коня з гори. Бо і кінь не його, і сани не його і в нього ще нічого не було свого. Бо тільки після Покрови він сюди дістався з валкою переселенців аж із під самого Ковеля.

А що був він хоч і волиняк, та проте балакучий, як київська перекупка.

То здаючи оце ще не зовсім охололих свиней сотниковим кухарям, розповів їм про «козу» вершницю. І, справжня дівка. Та ще й у якійсь панській сукні з червоними квітками. Цікаво ще от що – у личаках! Хоча, правду кажучи, тут так багато живуть, що й остання голота личаків не плете.

І треба ж щоб саме в той час на подвір'ї з'явився сотників чоловік, що повернувся з Прошкіного бенкету. Був і п'яненький і веселенький. Ще й у калиті брязкотів кількома монетами щиросрібними та срібними ложечками і срібною затичкою від срібної баклаги. Корчмар умовив його, щоб він все це взяв і поклав на місце. І ваговиті монети запхав йому в кулак за таку послугу. Сотників чоловік знав, що срібного чіпа він покладе. Ну а ложечки до весни під колодою полежать. Поки до Києва на Великдень піднімуться пані сотникова… А сміявся сотників похлібник того, що вже геть, ну геть п'яний Прошка наблизив до нього своє кругле, з гострим, мов швайка, збитим набік носом і сказав:

– Свєтлєйшій мой пан! Отойді подалеє і посмєйся! У Марьванни сєйчас срачка начньотся!

Тільки сотників чоловік став у самісіньких дверях, як Прошка підвів ведмедицю до шинквасу. Тут як із неї дрисне, як заляпотить на всі боки. А Прошка вискочив на стола і кричить:

– Я же ему говоріл – одна фляжка мальвазії, одна фляжка угорьскаво і одна фляжка родніковой води! А он, брехун, шахрай – повашему! Он же віна помєнєє, води – поболєє! Вор, вор, вор!..

Сотників пахолок схаменувся, що час бути на службі у свого пана.

Покинув він цю чортову корчму і поспішив до садиби. А по дорозі побачив: біля тину гайдуцький отаман пана Мальхаревського лежить і стогне.

– Що вам, отамане? – Спитав сотників чоловік.

– І все це через козу.

– Яку козу? Чию козу?

– Ну… оту, що з цим лицедієм і ведмедем… Це перевдягнений лицедій… хлопець… Його ловити треба… Він мені ребра перебив… Ой матінко… дихати не можу… Ребра геть вилазять…

Сотників попихач подумав: «Ага! Допився вже до зеленого змія! Як ото різник Іван згорів! Все перед гапликом кричав: «Ой ребра мені вилазять!» —… Скажи комусь із хлопців… щоб прийшли по мене… Дихати…, дихати… уповні не можу… Так він мене помордував!..

Сотників чоловік якраз і прийшов, коли ще балакучий волиняк віддавав свиней ключникові і всім весело розповідав про козу-вершницю.

Підпилий чоловік, який спочатку вирішив, що отаман вже допився, якось усе ж здогадався поєднати скарги на «козу»-лицедія із розповіддю волиняка про «козу» вершницю. І побачивши двох гайдуків, що крутились на подвір"і, послав їх до корчми по отамана.

Вони зраз побігли до побитого отамана. А той наказав їм зразу скликати всіх, геть усіх, хлопців, взяти всіх собак і через поле, через перехрестя ярів навперейми «козі». Бо там тільки один шлях на Хвости. Після перехрестя іншого шляху ні на Хвости, ні на хутори немає.

Хлопцям хотілося похмелитись, тим пак, що мала бути добра гулянка.

Після сніданку сотник влаштовував для ляха-ротмістра та його небоги-білявки.

Та отаман був невблаганний – кілька чоловік мали схопити козу. Тільки без собак. Бо собак інші гайдуки вже завели на сотникову садибу.

І п'ятеро гайдуків помчало через пагорби із західної брами навперейми «козі».

Хоч дорога на Хвости йшла з великим гаком, та зате на рівнині. А праворуч і ліворуч горбились круті пагорби і западали широкі балки.

Та була ще одна стежка від самого містечка. І вона виходила на той шлях за милю від села. І Цією стежкою і ходили піші люди і їздили верхівці та тільки влітку і в суху добру погоду.

А восени чи ранньої весни, коли сходили сніги і все переповнювалось водою, тут ніхто не з'являвся.

А взимку без смертельної потреби теж ніхто не пхався.

Двоє гайдуків було із місцевих. То вони й попереду помчали.

* * *

Спочатку був вранок ясний. Можна б сказати, сонячний. Але далі із північного заходу обрій почав запливати каламутною пеленою.

І коли під обід пішов сніг, то коваль і його гість вийшли з кузні, то побачили, що внизу по широкому шляху п'ятеро вершників завертають до східної брами. І ведуть коня під високим сідлом.

Коваль сказав:

– О! Знов хтось із гайдуків забився! На тих ловах теж один собі карка зламав. Ну, ходімо, чоловіче, потримаєш зубило.

– Як твоя ласка, ковалю, ще трохи подихаю… Я все в полі – не звик до горна і чада… Ти вибачай ласкаво…

– От бачиш! А все життя тією окалиною дихаємо. Та добре – постій собі.

А я поки що сам попораюсь – загартовані якірці підгострю.

І за мить ганяв ногою колесо точила і пускав жовті хвости іскор.

Направляв як бритви готові загартовані якірці.

Та не обточив він і десяти якірців, як до кузні швидко вступив гість.

– Пане-брате! Сюди один гайдук тягнеться. Сховай якірці і залізо для них.

– Чого ти боїшся? Я не панський хлоп, щоб ховатись!

– Ковалю-друже! Не тобі – мені треба критись. Своє діло козацьке до часу маю ховати!

– Ну як для тебе, козаче!

І вони якірці в цебро з водою висипали, а начиння на місце поставили.

Тут якраз і затупотіли копита на промерзлій землі.

Коваль сказав:

– Підкову згубило! Праву.

– Слухай – приміряй підкови і всі не ті! Потім піди за підковою додому. І щоб всі чули і бачили, що ти підкову шукаєш. Та довго шукай!..

– Зрозумів. А ти, козаче?

– Я його попитаю про того полового коня.

– А бо що?

– А те, що кінь крадений. На коневі три лиця. У гриві на п'ядь від чубка блисна. Над здухвиною з правого боку блисна. Зправа каштан на три поділений.

У дверях став молоденький гайдук.

– Добрий день! О! І в неділю, бачу, працюєте. – Добридень, якщо не жартуєш! А в неділю я не працюю, а людям у пригоді допомагаю!

– Я й кажу! Ото ловили ми, ловили, що я й підкову згубив І – А хіба ти, чоловіче, не з полювання сотникового гурту?

– Та якого там гурту?! Поки ми ловили цього чортяку, у сотника і і поснідали гаряче і випили солодко і подались зайців хортами цькувати! Он воно як!

– Щось я не второпаю – кого ви ловили?

– Та як кого? Отого палія!

– Якого палія? Наче ніякої пожежі не було!

– Ой який ти, ковалю, нетямущий. Того малого палія, що був дівкою у московита і «козою» водив п'яного ведмедя.

– Тьху? Ну й закрутив!!! Так ви того хлопцгі вловили?

– Коня ми вловили. А кінь крадений! У нашого Сметани. Бо Сметана…

– Я тебе, хлопче, питаю – палія ви схопили?

– Я тобі не хлопець! Я гайдук самого пана Мальхаревського.

– Ти, хлопче, панський. А я свій! Кажи мені діло – що тобі? Або йди куди хочеш!..

– Ну добре… Підкову згубив. Праву. А мені сьогодні вертати до нашого пана.

Коваль відкрив здоровенну довбану скринюколоду і витяг із купи залізяччя чотирі підкови.

– Ну показуй своє копито! А якою дорогою ти поїдеш? Може тобі й ліву замінити? – І коваль разом із гайдуком вийшли з кузні.

Чоловік у кереї весь час стояв упіврберта до гостя і ніби пепребирав залізяччя на верстаку.

Коваль приміряв підкови які, звичайно, не підійшли на копито. Щось мурмотячи собі під носа, коваль пішов до свого двору. Бо його кузня, як і всі інші кузні стояла осторонь від осель. Для безпеки від вогню.

Чоловік став у дверях кузні й дивився, як гайдук огладжує свого гнідого коня, загнаного в наставник.

Чоловік трохи відкасав угору каптур. Стояв непорушно і дивився в потилицю молодому гайдуку.

Той обернувся через якийсь час і стривожено спитав:

– Чого ти на мене дивишся?

Чоловік у кереї підняв руку і випростав пальці з-під ворсистого рукава. Поманив зігнутим пальцем. І на пальці спалахнув багряний блиск самоцвіта.

Гайдук не зрушив і сказав занепокоєно.

– Як я тобі потрібен, сам іди сюди!..

– Підійти можу, та коня шкода.

Чоловік плавко, безшумно переступив поріг кузні. М'якими, плавкими кроками пішов до наставника з конем. Руку з перетнем не опускав, тільки зігнув до себе.

Гайдук зачудовано дивився на іскристий камінь перстня.

– Чого ти хочеш? – Забелькотів гайдук і потягся до шаблі.

– Ти краще, хлопче, коня притримай, щоб не забився.

І тільки він це сказав, як кінь захрипів, скажено затовк копитами.

Чим ближче підходив темний чоловік до наставника, тим більше шаленів кінь. Просто сказився. Ще трохи і рознесе всю загорожу.

– Ходімо в кузню. Чи хочеш, щоб кінь повередився? – Лагідно спитав чоловік і прихопив гайдука за правицю з такою силою, що той від несподіванки аж охнув. А тоді враз розм'як і слухняно поплентався до кузні.

Але в кузні, коли рука незнайомця трохи послабила тиск, гайдук знову обурився.

– Та хто ти такий? Зніми свій каптур! Чого ти лице ховаєш?

– Хочеш подивитись?

І, перехопивши правицю гайдука залізними пальцями лівиці, відхилив з обличчя каптур.

Гайдук відсахнувся.

– Я, я все, все скажу!.. Той хлопець… ну та «коза»… ну та «дівка», як побачив нас… то погнав коня назад, до містечка. Але коли його вже наздогнали, він завернув коня коня з дороги і погнав до опадки. А там кущі, джерела і болото. Він сам себе туди загнав! Тільки він і там не спинився, а ганяв коня то туди, то сюди по долині!.. А ми долину заперли. Ну з долини кінь його не міг винести. Бо схили круті і снігу туди багато нанесло. Тоді воно скочило з коня і подерлося нагору по схилу. Степан нам із Миколою наказав спішитись і дістати його. А воно таке вертке, що від Миколи вирвалося. Тільки шмат козячої шкури в нього лишився в руці. Ми за ним далі. Тоді Степан кричить нам, щоб ми стріляли. А я пістоль при сідлі лишив. Тоді Микола вистрілив. Наче попав. Тільки воно було на гребені. Воно й закотилось туди. Поки ми видряпались на гребінь, щоб і подивитись, сніг як ударить! Дивились, дивились у кручу. Все кущі, корчі, бур'яни! І снігом так і січе в очі. Микола тутешній. Він і каже, що там унизу тепле болото. І взимку не замерзає. Тільки я там ніякого болота не бачив… От і все…

– Іди та принеси сюди свій пістоль! Та не спробуй стріляти! Сьогодні мене ще куля не візьме!

Чоловік відпустив молодого гайдука і той прожогом метнувся до коня.

Вихопив із присідельної кобури здоровенного пістоля і назад! Влетів до клуні, наставив на страннього пістоля і закричав.

– Все! Тобі тепер смерть! Сатана!

Він тиснув, тиснув на гачок, але пострілу не було.

Чоловік у кереї спокійно підійшов до молодика і видер із його посудомлених пальців зброю.

Визирнув назовні і добре зачинив двері.

– Баран ти та ще й гулий! Ти хоч поличку відкрив? На коліна, стерво!

Гайдук упав на коліна, намагаючись схопити тремтячими руками за ноги страннього.

– Прибери руки, стерво! Не брудни мої ноги своїм потом!

Приставив пістоля до скроні парубка.

– Раз! Два! Три! – І чоловік вистрелив над вухом гайдука. Чоловік з пістолем підійшов до дверей і розчинив стулки.

І на вулицю, де посилився сніг, вийшов чорний пороховий дим. Коли дим розвіявся, то стало видно, що гайдук укляк на колінах, а лицем лежить в ковальських окалинах.

Чоловік схопив гайдука за комір і звів на ноги.

– Це я пожартував!.. А тепер без жартів. Якщо за три дні не знайду малого. То і тобі, і Миколі, і Степану – смерть! І Гнату смерть. Але йому окремішна… Все це можеш розповісти Гнатові. Тільки тоді як місяць зійде. Сьогодні останній день світить.

– Так сніг же йде І Все небо хмарами повито… – Ну тоді після перших півнів. Та якщо раніше писнеш – тобі і твоїй рідні біда буде… А, взагалі, увечері сніг перестане і будуть ясні зорі… На! Сховай свій пістоль до кобури і навчись зі зброєю поводитись, очкур обісраний!' Від страху не всцявся? – Проникливо спитав странній.

– Майже… – прошелестів парубок.

– То йди за кузню та висцись, бо ще штани замочиш…

Гайдук і побіг за кузню.

Коли тут зразу і коваль з'явився.

Поколупався в довбаній скрині і зразу знайшов потрібну підкову і вухналі.

– Пішли, чоловіче, поможеш коня кувати.

– Не час. Вибачай, ковалю, ласкаво! Приготуй мені копу якірців.

Загартуй та заточи добре. Я ще повернусь. Може за три дні… Як ні, то змасти лоєм і приховай. Ну а тобі зараз дякую за діло! З мене могорич! Бувай здоров!

– Ходи з Богом!

Чоловік у кереї, закинувши на плече свій довгий згорток, нечутно вислизнув із кузні.

Якраз з-за кузні виходив гайдук, пов'язуючи на ході пояс.

– Може підеш зо мною «козу» шукати? – Улесливо спитав странній.

Гайдук аж відсахнувся і перехрестився.

– Не хрестись! Не допоможе! – І чоловік протяг панському похлібнику його ж хрестик на шовковій стрічці.

– А-а-а-а-а-а… – тільки й зміг прошамрати гайдук.

– Та не бійся! Мені твоє ні до чого, як і всяке сміття. Он бачиш хати?

Ледь-ледь в імлі мріють… Так ти поїдь туди і поклич Сметану. Він там під спідницею у Хвеськи ховається. Боїться і з хати на двір погнутись…

– Ви його перелякали?

– То я тебе перелякав. А його? Та я йому просто нагадав наші старосвітські закони і звичаї. Якщо виживе – запам'ятає назавжди. Ну, добрі люди, бувайте здорові ще разі!

– Ходи з Богом! – 3 великою повагою проказав коваль.

А гайдук пробелькотів щось незрозуміле.

Він став і дивився услід чоловікові, що навпростець ішов до схилу гори.

Коваль сказав йому.

– Гей, хлопче! Пішли – підсобиш.

Той не почув. Тоді коваль його торкнув за плече. І гайдук скинувся, мов його хто батогом уперіщив.

– Злякався? Щось на тебе наче ману напустили.

– За-задумавсяж… – важко віддихуючись, відповів гайдук, – задумався, так задумався.

Та й обернувся ще раз на круту стежку і на дорогу. І йому справді аж дух забрало. Чоловік у кереї, трохи нахилившись, але стоячи, із страшною силою летів униз із гори, навпростець до шляху. Що в нього було на ногах, звідси закривав схил і купи бур'янів.

– Гей! То ти йдеш чи ні?! Спокусив у неділю до кузні вибратись, а тепер ще й вередуєш?!!