Текст книги "Танці шайтана"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)

Цьому треба вчитись… Він цариці і намалював те цілюще зілля, яке йому замовили ще в сарацинській землі.

Цариця його і питає, на мигах, а для кого те зілля? То він взяв патичок і намалював на піску старого бородатого діда. Як би це його батько, і це – йому ліки. Як тут всі почали реготати! І цариця так сміялась, що аж за живіт хапалась! Всі реготали так, що ні бузу не могли пити, ні в барабани бити. Дехто і по землі від сміху качався!

– І, знаєш, що через той малюнок сталось? А ось що: звідкілясь негри привели старого бородатого арабина, ну геть схожого на того, що намалював наш чоловік! Старий дідуган захарчований, одні кістки і шкіра теліпається на кістках! У страшному лахмітті та в здоровенній чалмі! Гірше від останнього жебрака в Царгороді чи в Кафі! Той арабин, як побачив нашого чоловіка, то як кинеться до нього і почав з радості плакати і руки йому цілувати.

А зілля на другий день принесли йому цілий оберемок. І знов всі сміялись, коли наш чоловік забрав те африканське зілля. Потім їх усіх: нашого чоловіка, того дохлого арабина і двох чорних чаклунів несли на собі чорні раби аж до річки. А та дівка бранка, чорна, що з ним на майдані «любилась», бігла за ними аж до річки. Там її відпустили з нашим чоловіком на волю. І знаєш, що вони, ті чорні, зробили з ними, коли прийшли на берег річки?! Вони всім їм помили ноги, перш ніж допустили до броду! Нашому чоловікові навіть сандалії помили. Бо він був у сандаліях. А тоді перевели на другий берег! А знаєш, чому помили їм ноги? А тому, щоб чужинці не забрали на своїх ногах а ні крихти їхньої землі! Бач, голубонько, як буває: дикуни, людоїди, а як свою землю шанують!!! А в нас що?

– Ой і не кажи, козаче, що в нас робиться! А що далі було?…

– Вони вже уп'ятьох прийшли до того Тирла Смерті. Там наш чоловік відпустив звірятко, що його від змії врятувало. Він казав, що він ледь не плакав, як із тим звірятком прощався! Він його випустив і вони пішли. А звірятко вперед забіжить, і з-за куща зазирає на нього і щебече! Може, отак із півмилі бігло – то позаду, то попереду. Та потім десь у кущах його родичі защебетали, і воно до своїх таки побігло… А з убогим старцем арабином хитра історія вийшла. Він, виявляється, був при чорнім царі великим чоловіком – головним бусурменським книжником у тих краях за пустелею. Та пожадливий, як сатана, що мало йому було того золотого піску, що йому цар цілими торбами платив! Так він ще й поцупив золоті самородки із царських податків, що царю із лісу принесли. Щоб ти знала, голубонько, там у них такий закон – золотий пісок можна всім мати, якщо дістанеш. Самородки має право тільки один цар одержувати від своїх підлеглих і сусідів. Цар чорний ще пожалів книжникашахрая! Не відрубав голову, а відправив на заслання до людоїдів. Людоїди його не з'їли. Бо, сказали, що він не дозрів – занадто білий і не дійшов до кондиції. А тут якраз і наш мандрівник нагодився.

Він і вивів старого грішника із неволі. Може, людоїди подумали, що то його батько? Як ми для них всі на одне лице, так і вони для нас… Наш чоловік і ніс арабина на собі, бо той геть падав і розбив собі всі ноги! І дивувався наш чоловік: таке воно миршаве, худе, а важкий, ну зовсім не по виду!…

Тільки коли притяг його в столицю чорних, виявилося, що в його дранті сховані ніби ковбаски, зміїні линялі кожі, напхані золотим піском!!! Чорні вельможі хотіли нашого чоловіка стратити! За те, що він без дозволу царя і без його поводирів ходив по царських володіннях! Тепер вже за нього заступився той вчений крадій. Бо так вдало вийшло, що цар їхній повернувся саме з походу за рабами. У той час до царя прийшли посли з якогось сарацинського царства. То почалась суперечка про всякі діла їхні. І ніхто з царського почту не міг переговорити чужих вчених. От тоді й згадали про вченого злодюжку, якого заслали до сусідніх людоїдів. А хтось і каже цареві, що якийсь чужинець без дозволу вивів із заслання цього пожадливого книжника. Дідугана помили, одягли, нагодували і привели на раду до царя.

Той книжник переговорив, переміг усіх супротивників. Цар дуже зрадів, що його вчений переміг, і вибачив його. Тільки тепер приставив до нього трьох слуг, щоб вони при ньому були всі години дня. І стежили, щоб він більше не крав золота… Дивна штука, але той вчений арабин був у всьому іншому, крім золота, людиною вдячною. І він попрохав за свого рятівника. І нашого чоловіка випустили на волю.

– А що було з тією чорною дівчиною?

– Як він пішов назад у пустелю, вона лишилась у місті. Бо там всі чорні, крім прибульців з-за пустелі. Дуже вона плакала, побивалася. Та лишилась серед своїх, чорних.

– Воно, козаче, так і краще! Як кажуть: кінь з конем, віл з волом…

– А свиня об тин, бо не має з ким… Ну, голубонько, ходімо!

– Ой козаче-соколе! Ну давай, ще хоч разочок! Та я хоч краєм ока гляну. Ти ж обіцяв…

– Не скигли! Сьогодні – зась! Іншим разом – обов'язково.

– Ой козаче!

– Пішли, пішли. Бери Василеві торби та гайда до хати! Якби там твій свекор не розв'язав свого небожа. А там мій малий спить!!! – Твердо, з притиском сказав козак і, пружно звівшись, взяв ліхтар і вийшов із стайні. Настя зразу його наздогнала.

Коли вони йшли через подвір'я, Омелько сказав:

– Ага! Ось що той чоловік ще розповідав. Коли всі вони повернулись на Тирло Смерті, від стариці лишилась тільки велика калюжа червоної грязюки. І ніяких звірів там вже не було. Тільки ота гранчаста черепаха пожирала гієнове лайно. Воно за три дні висохло і стало біле, як крейда. І черепаха тим лайном ласувала! Ото й усе, що лишилось від буйвола. А був же буйвіл справді велетенський. Я буйволів у Криму бачив. Той чоловік казав, що африканські буйволи вдвічі більші за татарських. А може, й ще більше.

7. ТАНЕЦЬ ЧОРНОГО ПАЦЮКА

Коли Омелько з молодицею повернулись, нічого в хаті не змінилось.

Тільки було зовсім поночі, бо посвіт вигорів, а в глинянім каганці ледь-ледь блимав вогник.

Омелько тихо попрохав, щоб Настя забрала ті лахи, що вона принесла перше, а замість них принесла повне жіноче вбрання. Будь-яке, хай і помизкане, і подерте. Та щоб добре все згорнула.

Молодиця, тепер вже не плещучи язиком, принесла новий одяг, а попередній забрала. Омелько спочатку переглянув перекидні торби гайдука.

– Матері його ковінька! Тільки час згаяв, ходив по ті торби! Нема в нього пут!

На злосливі слова козака молодиця, прикриваючись полотном намітки, хтиво і лукаво посміхнулась.

Омелько весь бабський одяг, застуючи його від печі, ще сильніше скрутив і запхав у нерекидні торби Василя.

Покликав молодицю, що саме вимішувала під комином у горщику запашну паруючу щербу. Вона зразу кинулась до нього. І він їй дав важку срібну монету – цілий йоахим-сталяр!

– Та що, козаче?! Воно хоч і не подерте, так йому ціна… Та яка там ціна? – Шепотіла Настя, наче відштовхуючи його руку, а сама просто вчепилась в його пальці.

– Візьми! Срібло завжди згодиться! Хоча б від панських п'явок відкупитись! – Говорив Омелько голосно, наче вони одні в хаті були.

– Тсссс! Тихше, прошу тебе! – Шепотіла благально Настя.

– Дурне! Після такої веремії всі сплять, як святі. Бери! У мене зразу після Різдва буде цілий казан отаких талярів!!!

– Тсссс! Ще почують! – Молила пошепки Настя.

– Та не мертвися!!! Я тобі кажу: цілий казан срібла! Старий Пацюк закопав у гаю мідний казан, повний срібла! І тільки мені передав прикмети! Треба зараз поспішати, бо як вирубають ляхи наші гаї, то й прикмети не буде! Оце відсвяткую Різдво та й поїду копати. Тільки земля зараз мерзла. Без мотики не впораюсь… Чи є у тебе замашна мотика?… От і добре! Та дай ще лопату добре обковану!

Настя несхвально просто розпачливо хитала головою, що він отак на всю хату виказує страшну таємницю. І щоб швидше скінчити таку небезпечну розмову, вихопила з Омелькових пальців ваговиту монету. Підлила оліїв ліхтар і поспішила по мотику і лопату до возовні. Без жодного страху…

Ще тільки почало сіріти, а все було готове до подорожі…

І вертута була вже гаряча. І кобку було прищібнуто на гапликах до гайдукової опанчі.

Крім чобіт, Омелько ще й шкіряну безрукавку здер із гайдука.

Поки малий снідав жирнючою щербою та мив ноги перед довгою дорогою, Омелько нагодував і напоїв обох коней. Сам покріпився запашною щербою і гарячими свіжими горохляниками. Встигла таки натерти і спекти Настя. І запив кухлем грушевого узвару.

Одурілого від похмілля і побиття Василя козак запхав у свою кирею. Ще й натягнув йому на голову відлогу. Молодиці загадав якісь постоли йому начепити на ноги, щоб не відмерзли.

Молодиця взула Василя і спитала козака настрашено:

– Козаче, що ти з ним зробиш? Ти ж казав, щоб він сидів у нас і не рипався нікуди до своїх друзяк… А тепер?

– Пригода звичай міняє! Я його не чіпатиму. Він тільки найкоротшу дорогу покаже!

– Та він же похмільний! Йому тільки б похмелитись. Яку там дорогу він тобі покаже?!

– Ще як покаже! Тільки ти мені дай у дорогу оту баклагу оковитої!

Коли вони втрьох: Омелько, малий і гайдук виходили з хати, ніхто й найменшого знаку не подав. Ніби всі міцно-міцно спали. І сама Настя за ними з хати теж не вийшла. Мовчки стояла біля печі.

Щоб гайдук не викинув з похмілля якогось коника, Омелько прип'яв тарантоватого коня до конов'язі, а до лівої ноги гайдука прив'язав міцну линву (ту линву він же й витяг з гайдукової торби).

Ледь-ледь спромігся Василь видряпатись на коня. Омелько повантажив на Лиска свій згорток, Василеві перекидні торби, приторочив до сідла мотику й лопату і висадив малого в сідло. А сам примусив Василя завести руки за спину і міцно їх зав'язав. Василь стогнав і молив, щоб йому дали хоч ковток горілки!

На ці прохання Омелько витяг з-за пазухи баклагу. Побовтав коло гайдукового вуха. За тим витяг чопа і підставив під носа. І вирік твердо і беззаперечно:

– Приведеш найкоротшою дорогою до Гната – тоді пий!

Омелько спочатку скочив на тарантуватого коня позаду Василя. І отако вони виїхали з хутора.

Хоч Омелько був у чужім одязі та інших чоботях, пси не гавкотіли на нього, а визирали боязко з-за возовні і тільки приглушено гарчали.

Коли вони від'їхали від хутора за горби, Омелько скочив на землю.

Розібрав свій пакунок. Вдяг лижі і запалив гнота в аркебузі. Щоб Василь, погнавши свого коня, не спробував утекти, Омелько пов'язав його скручені руки довгою линвою, а другий кінець добре приторочив до кульбаки на Лискові.

Тікати Василь і не думав. А от мороки з ним було багато. Спочатку йому треба було спорожнити сечовий міхур. Довелось на шию робити петлю, розв'язувати руки і допомагати злізти з коня.

Коли Василь облегшився, то спробував вхопити снігу і вгамувати спрагу.

Та козак був невблаганний – вибив сніжок із його пальців. І хитрим вузлом стягнув зап'ястя рук.

Василь скиглив, що в нього болить голова, що він замерзає в цій сатанинській киреї, що йому нема чим дихати під цією чортовою відлогою, що йому вогнем пече серце. Просив, благав хоч ковток оковитої.

Скиглив усю дорогу, та все ж докладно розповів про всі проходи, придатні для коня в цих місцях.

Скиглення і благання ставали все розпачливіші, чим ближче підходило до обіду. Нарешті Василь показав на найближчий пагорб:

– Отам! Унизу його двір! Ну дай хоч ковток!

– Поки не побачу – не дам!

І поки вони їхали межи густих чагарів, Василь ридав і молив, щоб хоч ковточок оковитої йому дали.

Ось вони стали на краю засніженої гори. Сіре небо низько нависло над сліпучо-білими горбами. Під обід потепліло. І сюди вгору дзвінко долинали всі звуки від підніжжя.

Там розкинувся великий двір. З довжелезною хатою, стайнею, хлівом, здоровенною гостроверхою клунею, аж трьома сажами та ще всякими дворовими будовами.

– Дивися, синку! Оце господарство! Бач: у двір джерело з-під гори витікає. У колоду його запустили. Мороз, а вона тобі протікає! І клуня, яка клуня. І стайня! Кріпко живе Гнат. Тепер розумію, чому Гнат пішов у гайдуки. Цьому глитаю є що втрачати, якщо ляхи згонять! От він і вислужується перед панами, щоб його не чіпали!

Ще далі вниз, нижче набагато, простяглись вздовж дороги інші двори. З десятків два. Але жоден з них не міг і рівнятись до Гнатового. Хоча тільки б височенним тином. На Гнатовому подвір'ї товклися люди, і біля конов'язі були готові чотири коня під сідлами.

За возовнею, а її згори було найкраще видно, кололи кабана.

Якраз здоровий чоловік висмикнув колія з грудини кабана, і в жовте кленове цебро полилася темна руда. Василь ридав уголос – просив оковитої. І, певно, тому його внизу не почули люди, бо самі галасували. Не було чути тільки голосу одного чоловіка, що у довгім кожусі сидів на окоренку. І рухами правиці всім керував.

– Тихше! Не скигли! Почують нас – і краплі не дам! Все виллю! – Омелько висмикнув чопа з баклаги. Трохи полив перед собою на сніг.

– А-а-а-а! Що ти робиш?!! – Із нестерпною мукою в голосі захрипів Василь. – Май Бога в серці!!!

– Я маю! А от ти не мав! Злазь та й дудли свою оковиту!

Василь просто звалився з коня. Омелько розв'язав його і дав баклагу.

Але руки у Василя трусилися, а зуби так цокотіли об горло, що майже вся оковита проливалась на одяг і на землю.

Гайдук упав на коліна перед Омельком і заволав, щоб той напоїв його.

Омелько з гидливою усмішкою взяв баклагу із тремтячих рук Василя і пхнув йому до рота.

– Cцяки тобі з-під старої татарки пити, а не горілку!

Та після кількох ковтків, о диво, блідий гайдук порожевішав, очі розкрились і заблищали. І руки в нього перестали сіпатись. Він вже сам взяв баклагу і добре надпив.

Та Омелько видер баклагу з його рук.

– Все!

– Але ж ти обіцяв мені всю баклагу! – Обурився, аж затрусився, Василь.

– Обіцянка – цяцянка! А дурням радість! Іди до своїх – вони тобі більше дадуть! І Омелько натяг відлогу на його пелехату голову.

Василь аж захлинувся лайкою і поспішив схилом униз. Падав, підіймався, то йшов, то котився. І щось відчайдушно кричав. Скажено забрехали пси. Тоді і люди на подвір'ї його помітили. Заметушились. Похапали карабіни. І коли Василь був на половині схилу, почали в нього стріляти.

Василь спочатку не зрозумів, що стріляють по ньому. Хотів скинути з лиця відлогу. Не встояв, впав і покотився вниз. Він кричав, що це він, Василь! Зрештою, звівся рачки. І однією рукою показував угору, що сатана там, на горі, ховається в чагарях.

Та, видно, перш ніж стрільці второпали щось, у Василя поцілили. Бо він упав на черево і далі вже не підводився на ноги, а повз униз плазом. Кілька разів перекидався і завмирав, а тоді знов оживав і посувався вниз.

Нарешті, через бокову хвіртку вибігли люди і підскочили до Василя.

Відхилили з його голови відлогу і здивовано застигли.

А Василь сів і показував рукою угору по схилу. І собаки підвели морди туди і брехали. Стрільці підвели голови вгору. Та, певно, нічого не побачили.

Вони взяли під руки Василя і повели його вниз. Підвели до чоловіка в кожусі, тримали, щоб не впав. Василь щось говорив і показував знов і знов рукою за спину, на схил гори. Чоловік у кожусі несхвально покивав головою і заперечливо змахнув рукою. Василя повели в хату.

Інші поспішили з жмаками соломи смалити заколотого кабана.

– Смаліть, смаліть! – Зловтішно проговорив Омелько. – Смаліть, щоб я вас не підсмажив!… Ну. Синку, повернули, треба поспішати!

– Куди, батьку?

– Не можна питати «куди?» ні в рибалок, ні у мисливців, ні в бойовиків. То погана прикмета. Невдача буде. Плюнь три рази через праве плече! І поїхали.

Омелько зняв лижі і скочив на тарантуватого коня. Вони пустили коней бадьорою риссю пласким верхів'ям над глибокими ярами.

На горі був сніг, а під снігом рівна промерзла земля. А внизу, по праву руку, глибокі яри, зарослі високими чорностовбурними деревами.

Малий винувато мовчав і не знав, як розпочати розмову.

А так кортіло, просто пекло, спитати в Батька, що з ним трапилось, що він не прийшов, як обіцяв?!

Батько й собі мовчав, напружено розглядаючись на всі боки. Тільки було незрозуміло: чи він відшукує прикмети дороги, чи він запам'ятовує прикмети, щоб потім не блукати. А зразу йти відомим напрямком.

Коли верхівці повертали над яром на північний схід, в яру заскрекотіли сороки. Птахи летіли внизу між деревами, витягували чорні довгі хвости і щосили стріпуючи чорнобілими крилами.

– Батьку! Дивіться, а ми вище птахів скачемо!

– Синку! Ми не скачемо, а розмашистою риссю коней пустили! Скачуть коні чвалом, аж земля двигтить! Як коні скачуть, то вони на мить над землею злітають, копитами не торкаються… А тепер слухай уважно: ми їдемо до міста. Тільки не зайдемо в саме місто, а загостюємо в однієї козачки в присілку…

– Тієї старої баби, сусідки тієї курви Хвеськи? – Не втримався Тимко.

– Ні. Іншої молодиці, ти її не знаєш. Я коли тебе шукав, до неї задибав. І наскочив на циган. Ледь з ними головосіку не вийшло. Та Бог цього разу милував. Могла бути кривава веремія. А мені воно ні до чого! І так цей похід кривавий. Та хіба то діло – вбивати циган? Не геройство, а чиста ганьба!… А в тієї молодиці зручне місце, і подвір'я таке зручне – і хата, і хлів під одним дахом. І зимник біля хати справний. Хоча так.

Бідненько живе. Як не вдова, то десь чоловік або в поході, або в полоні.

Все у дворі доброї справної роботи. Та тільки видно, що чоловічої руки нема до всього. Якщо все буде гаразд. Ми в неї загостюємо…

– Батьку! А ви її полюбите?

– Гм!… – Омелько розвів руками і тому аж шарпонув вуздечку. – Не можна любитись із чужою козацькою жінкою. Це гріх! Перелюб! Гидота! Підступство!

– А ви ж оцю Настю любили?

– Овва, дитино! Ти вже все второпав?!! Так знай: її чоловік не козак! Це раз…

– … І ви її не силували. А вона сама до вас причепилась…

– А ти як знаєш?

– Бо вона все до вас підлащувалась, підлизувалась.

– Ну як же вона підлащувалась?

– А вона сама вам кинулась ноги помити.

– Та ти звідки знаєш?!!

– Бо я все-все чув.

– Ти ж, синку, спав міцно?!

– Ні, Батьку, то я спочатку заснув сильно, а потім ніби якась млість мене пойняла. І спав, і не спав, і все чув.

– Клопоти мені з тобою, синку! – Зрештою, після довгої мовчанки, виголосив козак. – Але, певно, на те людям і діти, щоб клопоти мати… Ти оце придивляйся, запам'ятовуй, якою стежкою йдемо… А я тобі розповім, чому я не прийшов, як казав. Кілька пригод, синку, одна за одною так всі мої забаганки перекрутила, що, взагалі, міг і не повернути…

– Батьку, Батьку! А що б я тоді робив?!

– Пішов би до Святих Печер і там би став служити. Я ж тобі казав…

– Батьку! Батьку! Я не хочу бути ченцем! – Гайгай, синку! Щоб ченцем стати, такий треба пройти послух, що легше на війні воювати і лишитись живим! Ченці – то дуже могутні люди! Сильні-пресильні люди!

– Батьку, що, вони за вас сильніші?!! Можуть таляра пальцями зігнути?

– Ой дитино ти моя! Сильна може бути людина не тільки руками, ногами!

Людина може бути сильна серцем і розумом так, що ніякі чужі сили її не зламають і не осквернять!!! Добре, краще слухай та не перебивай: дивися, запам'ятовуй шлях. Щоб по ньому і влітку пройшов, як усе зазеленіє!

– Отож ви з дідом лишились на пасіці, а я поспішив у Дикий Степ.

Далеченько зайшов у татарські землі. Заховав там зброю та в'ялене м'ясо – пасторму. І кінь наш казковий зо мною, і пес твій чарівний. Сидимо день, другий, вогню не палю. Потім мені ніби знак, і я підвівся і пішов назад степом до того шляху, яким московити до Криму ходять. Степ там скрізь рівний, а в одному місці височенна могила з кам'яною бабою. Я увесь караван здалеку вздрів. Поки вони мене примітили – я на дорогу. Іду по дорозі і танцюю, мов я турецький дервіш…

– Як тоді вночі із шаблею?

Омелько натяг повід, схилив голову на плече і зазирнув в обличчя малому:

– То ти підглядав, як я на дервіша перекидався? – Тихо і проникливо спитав Омелько.

– Я не підглядав! нема! Тоді я почув щось і потихеньку підійшов туди.

– Ну й що?

– Я злякався ще сильніше і мерщій назад під сосну! А тепер мені не страшно! Я хочу, щоб ви мене навчили!

– Ще не можна…

– А коли буде можна?!

– Коли виростеш, і вже тобі можна буде женитись!

– Так я ж буду запорожець! Мені не можна жінку мати.

– Тоді тобі буде можна, як парубком станеш.

– А коли це?

– Коли вуса виростуть. Коли під пахвами волосся виросте…

– І коли на прутні волосся виросте!

– А ти звідки про прутні знаєш? За мною підглядав?

– Ні, батьку. присягаюсь! То я в тих гайдуків, у Івана і Степана, бачив.

– Як ти міг бачити?!!

– А коли вони Катерину гвалтували…

– Ти був у хаті?!! Та як же вони тебе не побачили?! Вони, як тебе шукали, то скрізь заглядали!!!

– Заглядали, заглядали, тільки під старі лахи не зазирнули.

– Під які лахи?!!

– Катерина змила мені голову і сказала на піл лізти. Хотіла собі змити голову, розібралась до сорочки. Над полом стара подерта свита і кожух сушились. Як ті у двір ускочили, я вчепився в жердку руками й ногами.

– І жердина не трісла?!!

– Ні. Трохи рипіла. Та не поломилась.

– І скільки ти висів під свитою?

– Поки вони з хати не пішли… Вони, як забігли в хату, то були п'яні всі… Катерина почала благати…

– Стій! – Козак наклав рукавицю на вуста малому. – Гвалт, то найстрашніше безчестя над жінкою! Як ти станеш розповідати, то ніби й ти чинив гвалт. Якщо побачиш коли Катерину, то сам до неї, боронь Боже! не підходь і не заговорюй. Тільки якщо вона тебе покличе по імені, тоді підійди. І ні про що не питай, ніні! Наче ти про неї і про те і слухом не чував і не знав, і не видів!

– Чому?

– Бо так людина влаштована, що свідків своєї ганьби вона починає ненавидіти. За те, що свідки бачили її ганьбу. Зрозумів?!

Малий помовчав.

– Ні, батьку, не зрозумів. Чому?

– Ти ще малий – все тобі не дано одразу. Потім зрозумієш. А зараз присягнися, що робитимеш так, як я тобі казав!

– Присягаюсь! – З радістю згодився малий.

– Христом присягнися! – Сказав Омелько і, знявши рукавицю, випростав з-під одягу зеленого кам'яного хреста і наблизив свого коня упритул до Лиска.

Малий підвівся у сідлі і поцілував кам'яний хрест.

Ти в мене справжній козацький син! З тебе буде лицар!

– І дід Пацюк, царство йому Небесне, так казав, що з мене буде лицар!

Він мене навчав лицарської науки.

– То свята була людина! І лицар не тільки названий, а й посвячений! Він на герці у Вільні всіх джур княжатських переміг! І сам гетьман коронний його мечем по плечу вдарив.

– За що?!! Він переміг, а його мечем по плечу?!!

– Хлопче, то так у лицарі посвячують. То тільки так кажуть «вдарив». А насправді той, кого в лицарі посвячують, стає на одне коліно, а магістр, чи гетьман, чи король – хто головний – торкається його плеча своїм мечем. І тоді людина вже стає шляхтою. Вже має всі права шляхетські.

– Батьку! Так ці очкурі вбили шляхтича?!! Так їх можна всіх убити! Бо хто заб'є шляхтича – тому смерть.

– Ти звідки знаєш?

– А наш свинопас розповідав.

– Все правильно! Розумна ти моя голово! Тільки на нашу землю православну прийшла біда. І певно, на довгії літа. Пани ухвалили з королем і ксьондзами, що православні тепер під Напу Римського підпадають. Тепер якщо ти православний, то нема в тебе ніяких привілеїв, хто б ти не був – селюк, міщанин, шляхтич чи козак. Продали нас і без торжища…

– Батьку, Батьку, я не розумію…

– Синку! Я теж не все розумію. Тільки знаю добре, що нам треба робити!

– А що?

– Відплатити за смерть лицаря сраним панським посіпакам. І робити це так, щоб їм було страшно. Щоб інші боялись проти козаків зробити паскудство. – Батьку! я хочу вбити хоч одного посіпаку! Я вмію стріляти. Ми з дідом половину вашого пороху перевели, одного разу я собі носа і губи на кров потовк, коли пістоль відкинуло! Але влучив у огірокжовтяк! Тільки бризнуло!!!

– Бачу, що ви без мене не сумували!

– Не сумували, а ні краплі. Тільки коли лягали спати, тоді я дуже сумував.

– А мені, синку, таке випало, що, їй же Богу, ні на мить не міг про щось і помислити! Отож я тобі сказав, що побачив з верху могили купецький караван. Вискочив я їм назустріч. Іду по шляху на них, кручуся, роблю «зікр». Отим мечем дерев'яним попереду себе та в повітря б'ю, то собі по плечах, то по обличчю (плазом!). Кінь за мною сам іде, і наш Бубка. А караван багатий. Верблюдів з товарами московськими татари ведуть додому, багаті купці татарські і московські на конях добрих. І полонеників женуть. Всі як один біляві, сіроокі – бранці з Лівонії. І нашого козацтва може з десятків три в колодках плентаються. Московити їх у Лівонії прихопили.

Татари здивувались мені. Зразу не повірили мені, що я дервіш. Прийняли наче до гурту. А тільки зразу помітив, що мене чотири найсильніші погоничі оточили і так весь час пасуть. Прийшов вечір. Хотіли вони отаборитись, затаганувати, побенкетувати посвоєму, по-татарськи, що тепер у безпеці і щасливо минули небезпечні козацькі переправи на річках. Я почав їм доводити з усякими придибенціями, що тут небезпечно. Треба ще йти далі в їхній край. Що недавно тут козаків бачили. Вони послухали мене. Тільки трохи перепочили, води випили і пасторму погризли, та й далі в степ. І все вони хочуть спинитись. А я їх все козаками лякаю. Нарешті, дійшли ми до того місця, де я сховав запас їжі, ножі, сокири і добрі грушеві кийки.

Захотіли вони зупинитись. Я вже не перечу. Вони зраділи, бо справді всі змучились (крім мене). Закололи одну кобилу, почали конину варити, потрібки в золі пекти, колобки з пшона і баранячого лою в окропі розпускати, куліш татарський варити. Як почали жерти. Як почали жерти! І я з ними, мені воно не гидко! Чого я тільки не їв у своїх мандрах! Удаю, ніби я нажерся, дістаю кульку манджуну, пхаю собі за щоку. Починаю поволі ганяти його за щокою, мов грудку воску. Тільки мій бандж – порожній. Він із тертого конопляного листя, воску, меду і попелу. А весь інший манджун справжній. Я навіть для міцності підпустив красавки. магрібінці як насмокчуться, то не тільки дурні стають, а й ні чорта не бачать! Отакі зіниці в них вилупляються, а ні чорта не бачать! Поки купці докумекали, у чому справа, вся їхня челядь мліла від банджу. Синку, я зробив такий бандж, що кращого і в Каїрі не купиш! Спочатку купці намагались якийсь порядок тримати, але потім і вони забули про небезпеку, бо були в своїй землі. Можна й не напружуватись. Я їхніх добрих псівкарабашів – ти пам'ятаєш про мою добру гішпанську суку? – упорав швайкою в потилицю.

Запам'ятовуй: якраз туди треба бити, де череп із шиєю з'єднується! Всі порозлягалися, порозповзалися. А я бранцям притяг ножі, сокири, кийки. А одного купця, родича того купця…

– Я пам'ятаю, пам'ятаю і все розумію!…

– Тоді слухай! Я того арабинапокруча зразу вирізнив серед усіх. І привітав його, як купця Сабіта. Від несподіванки він аж збілів. А тоді плямами пішов. Я й зрозумів, що він у мене на аркані! Коли я озброїв наших хлопців, і вони звільнились, всі тут і кинулись на татарву і московитів і почали все різати і крушити. Тоді я схопив сонного Сабіта і потяг його подалі у степ. Та все ж і йому дісталось добряче! Йому кілька разів загилили грушевим бичем та полоснули різаком. А мене садонули колієм у бік. Рана вийшла довга і кривава. Та якось я з ним утік на однім коні удвох. До самої Перекопської сторожі… Він мене, на диво і на щастя, не кинув пораненого. Бо я на другий день, коли ми вже були в їхньому кочовищі, розхворівся. Найняв купецьку двоколісну гарбу з верблюдом і відвіз мене аж у Кафу. І я сильно заслабував. Нагноїлась моя рана, почалась гарячка. Він покликав до мене лікаря-гречина. Бо в тих бусурман чортових своїх добрих лікарів нема! Все або ормяни, або жидовини або греки! Лікар надрізав шкіру мені. Він пустив гній із рани, промив якоюсь пекучою рідиною і присипав своїм зіллям. Зразу мені легше стало. А купець Сабіт, далекий-предалекий родич магрібінського работоргівця Сабіта, побачив, що я оклигую, і каже:

«Попливли зо мною до Істамбулу (так бусурмени Царгород величають!). Там ти добре підлікуєшся. А я підберу гурт кавказьких дівчат для алжирських покупців! А з Алжиру ми привеземо в Істамбул чорних хлопчиків. І подаруємо візирю! Я тількино листа одержав: моряки з каторги принесли. Поки ми з тобою в Алжир припливемо – негритят там вправно звалашать. Ну, ти ж бувала людина – хто сконає. А хто живий лишиться – тому ціна разів у десять вища!…». Як він мені таке сказав, мене аж морозом пробило! Бо, коли я ходив через усю Велику пустелю у царство чорних негрів, така, знаєш, пригода зі мною трапилась.

Я був чи як товариш, чи як охоронець, чи як слуга одних купців. Чи просто, як помічник. Тільки купці – то була їхня личина. А насправді вони були турецькі вивідувачі! Вони мали розвідати і досконало списати шлях через велику пустелю до країни чорних негрів. Бо по цьому шляху ідуть найдорожчі товари із Африки: чорні раби, золото і страусове пір» я. було скласти опис того шляху по зірках. Де який колодязь на шляху, де яке болото, де який оазис знаходиться, і як його по зірках знайти…

– Батьку, а ви казали, що в пустелі тільки пісок та камінь! Як там може бути болото в піску?!!

– А отак – серед каміння і висохлої глини раптом тобі опадка із солоною чи гіркою водою і якимось хирявим зіллям по берегах. Трясовина справжня, що й засмоктати може!

Той купець, що був не турком, а персом-моряком, щоночі підіймав мене на молитву. Ми тоді відходили від каравану і «молились». Я щоразу просив у Всевишнього прощення і допомоги, щоб витримати спокусу диявольську та запам'ятати їхні слова молитов. І я їх завчив і голосно говорив. А сам між словами собі подумки казав охоронні слова: «Боже! не йми віри моїм словам! Я брешу їм, щоб врятуватись від смерті!». Я і тоді думав і зараз так гадаю, що Господь наш почув мою молитву і дозволив їх дурити їхньою ж молитвою! Я «молився», а він, «купець», виміряв зірки на небі і списував їх навпомацки на тонесенькому пергамені. Все списав: де ми і під якими зірками були в пустелі. Потім він увесь шлях по зірках переписав на аркуші ще тоншого пергамену і вклеїв під шкіряну палітурку їхнього Корану.

– А що це – їхній Коран?

– Та то найголовніша бусурманська книга. Їхні молитви списані і їхній бусурманський закон. – А-а-а… А що було далі?

– Ти дивися навколо, придивляйся. А я тобі все розповім…

Щоб ніхто не запідозрив «купців», вони таки мали торгувати. Вони провели через усю пустелю арабських скакунів. І за скакунів чорний цар купцям заплатив чорними рабами. Ще вони, мої «купці», закупили в пустелі багато брил кам'яної солі. І обміняли сіль у країні чорних на золотий пісок. З тим золотим піском, із тим золотом, будь воно тричі прокляте, у мене там були страшні пригоди. Але те – іншим разом! Добре торгувалося в країні чорних! І як ішли пустелею до країни чорних – ніхто караван не пограбував! Одні розбійні племена між собою гризлись. Від інших розбійників караван відкупився. У моїх «купців» було багато золотого піску і справні чорні раби. При таких щасливих оборудках торгових швидше б вертати назад! На північ! До моря! Та ці мої «купці», бач, спокусились піти до Марокко. Бо поширилась швидко така чутка, ніби чорні раби дуже піднялись у ціні! І мої «купці» приєднались до здоровенного гурту, що з тисячею (!) верблюдів ішов до Марокко!