Текст книги "Танці шайтана"

Автор книги: Юрiй Логвин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)

У дверях нікого не було.

Параска висунулась на подвір'я. І в ту ж мить її із сіней висмикнула за плечі шалена сила і поставила босу на сніг.

– Тссс! – Засичав чоловік з-під темного каптура. – Писнеш – заріжу!

Малий у вас?

– У нас…

– Добре! Пішли! – Чоловік прихопив Параску за плечі і нереніс через поріг.

І заштовхнув її до світлиці.

Нараз пес під полом завив смертельним виттям. Всі люди стали, як стій!

Навіть діти застигли так, як виглядали з-за комина.

Поки ніхто не встиг і поворушитись, чорний чоловік відкинув в один бік, до печі, Нараску. Високу Килину в кут під мисник. І вже прихопив міцно руку молодого гайдука з ладункою в кулаці. Тихо просичав хрипким лютим голосом. Але в повній тиші всі добре чули.

– Так це ти вкрав мою ладунку?!

– Та яка вона… твоя?.. Це… ось цього… палія…

– А-а-а-а… – Радісно прошепотів незваний гість. – То він – палій? А ти тоді хто? І хто тоді Гнат? Сметана? Василь? Степан?

– Гей, гей, чоловіче!!! Чого в хату лізеш без дозволу?! Чого тобі треба?! – Пробасив розгніваний з похмілля Євтух. – І хто ти такий?!!

– А той, хто тебе з яру витяг. Пити треба мірою – тоді і воли не пропадатимуть!

Євтух почав поводити сірими круглими очима на всі боки. Але змовчав.

Та його чорнява господиня вихопилась:

– Так ось чого корова була на воловоді!..

– Тихо, жінко! А тут я тому, що жену слід… Оцей красуньчик приклав свою руку до вбивства, грабунку, підпалу і конокрадства, І ще за ним є окремі діла…

– Якщо женеш слід, чоловіче, треба «підняти про твоє «поволання», тоді треба і копний суд скликати. Та «лице», «лице» своє покажи! Щоб усі бачили, про що волаєш! – Завела високим голосом Килина.

– Спасибі, жінко, що підказала і наш звичай нагадала!.. Ей, дівчино!..

– Чоловік головою до запічка, де заклякла Параска. – Підійди і відхили з мене відлогу!

Параска тремтячими ногами підступила до чоловіка.

– Стань збоку і відхиляй!

Так Параска і зробила.

Коли дівчина спустила відлогу на плечі чоловікові, всі побачили оксамитову вишневу мегерку із золотою «квіткою» на вершку.

– Запорожець… – прошелестіла вперше ставна Ганна.

Інші стояли мовчки.

– А тепер слухай ти, Килино! – Козак голову не відвертав від блідого гайдука. – Оцей бахур служить ляху. Йому копа не страшна – його пан від. вас, очкурів сраних, захистить! А тому я сам і «волання» здіймаю, і слід веду і покару визначаю! Отак я вам «копа», а йому кат!

Молодий гайдук при слові «кат» спробував вирватись і розжати пальці з ладункою. Та запорожець правицею так стис кулак парубка, що той аж застогнав.

– Ой лишенько! – Заголосила хрещена мати Параски. – Та не мордуй ти, козаче, дитину!

– Ож не скигліть, тітонько!.. А тепер всі станьте до столу… Ага, отако по боках. А ти, тхір, поклади ладунку на стіл. В цій ладунці мій гайтан. Зеленого каменю. На правому рамені зі спинки є манюсінька сколина. І ще. в ладунці є два синіх самоцвіти. Розкрий ладунку і висип усе обережненько на стіл!

Запорожець відпустив пальці гайдука. І той висипав з ладунки на стіл зелений кам'яний хрестик і синій шахвір!

– Дівчино! Візьми гайтан і вдягни мені!

Коли Параска вдягала козакові його зелений хрестик, гайдук рвонувся до виходу.

Та дарма – козак підставив йому ногу! І гайдук опинився на долівці.

Підводячись, він встиг висмикнути шаблю і потнути нею в козака. Та шабля пройшла під пахвою.

Козак ступив крок уперед, затис ворожу руку із шаблею у себе під пахвою. Ударив правицею межи очі.

Гайдук захитався. Між очей закровила рана. Кров бризнула на жупан, на долівку.

– Всі під стіни! Та живо! – Заволав козак.

Люди не зрушились.

Тиша.

Малий на лаві, загорнутий у кожух, злегка посапував відкритим ротом.

Під полом заскиглив собака.

– Ну!!! Бо зараз його порішу!

– Ой пане-козаче! Помилуй! Пожалій старих його, батька і матінку. Він у них одинак! – Заголосила Килина.

– Тихо! Розкудкудакались, сестри-жалібниці! Всі одійдіть подалі! Геть всі!!!

Козак обернув молодика і з силою відштовхнув від себе. Той через усю хату пролетів і вдарився об піч. Але шаблі не випустив. І козак вже був із шаблею.

– Мав би тобі зразу горлянку перетяти! Але шкода дівок – люблять тебе. Тому нехай буде божий суд! Як я помилився – мені кінець. Як ти винен – помреш, як чоловік, зі зброєю в руках!

Жінки в один голос заголосили.

А красуня Ганна кинулась у ноги козакові.

– Геть!!! – Заревів козак. – Геть, бо порішу!!!

Ганна мовчки, навіть не схлипуючи, відповзла до полу.

– Він не хотів… малого… пострелити… Йому… Йому Гнат загадав…

В нього така служба…

– Не Гнат, а Степан. І за малого я на нього не «волаю». Останній раз кажу вам – геть всі одступіться!!!

Запала повна тиша. І раптом на лаві закамешився хлопчик. Вислизнув, голяка із кожушини. І загугнявив із закладеним носом.

– І куди ця йобана сорока подалась?…

– Га?! – Скинувся козак і не втримався і повернув голову до малого.

– Синку! А де ти такого слова навчився?!! – Чи не вперше прозлютився на малого козак.

– Так Прошка на неї казав!..

Почувши шум, козак пригнувся і в захисті викинув уперед себе шаблю. Та дарма!

Гайдук не нападав на нього, а протисся між жіноцтвом і вискочив на подвір'я. З шаблею наголо побіг по вулиці.

Запорожець рвонув на двір за утікачем.

Люди повибігали з хати. Тільки Ганна та дітлахи лишились у хаті.

Ганна впала навколішки і дерла на собі коси.

Хлопчик подивився на все зовсім відсутніми очима, голосно висякався на долівку та й заліз до теплого кожуха. І вмить заснув.

На вулиці ж була гонитва. Спочатку молодий гайдук добряче таки випереджав козака.

Та от він перечепився один раз на рівному.

Потім перечепився другий раз на зовсім рівному місці. Про це потім не один рік згадували свідки.

І третій раз гайдук зачепився чоботом за рівне.

Та коли він упав учетверте, то над ним стояв козак.

Чекав, поки молодик підведеться.

Гайдук швидко підвівся і наставив перед себе шаблю. Козак поволі зайшов на нього з лівого боку і стрімко викинув клинок уперед.

Гайдук відбив.

Козак із правого боку зайшов і вдарив шаблею. І це гайдук відбив. Тоді гайдук посмілішав і замахнувся на козака.

Козак вправно підставив свій клинок і загасив ворожий удар, і викрутив свою шаблю так, що різонув парубка єломанню по правій щоці.

Гайдук роз'ятрився. Кинувся вперед.

Та козак відбив удар і сіконув єломанню вже по лівій щоці.

У молодика тепер обидві щоки спливали кров'ю.

Потім козак пробив захист гайдука і сіконув самим вершечком єломані знов по правій щоці. Тільки навхрест по першому удару.

Гайдук сильно розмахнувся шаблею. А козак підловив його і сіконув навхрест вістрям і по лівій щоці.

Гайдук оскаженіло розмахував шаблею і кидався на козака. Але влучити не міг.

Козак тільки робив легкі й швидкі випади і легко колов його гострою єломанню.

– Ну що, гайдуче, гнидо очкурная! А чи солодкий панський хліб?!!

Все сміявся козак, підколюючи парубка то в плече, то в стегно, то просто розтинаючи червоний жупан.

Вже і Євтухова родина підбігла, і Коропи, і хрещена мати Параски.

Благали, кричали баби.

Наспіли і сільські люди.

Чоловіки похмуро і мовчки дивились на дійство.

Деякі спльовували і йшли геть, кинувши: «Не завжди коту масляна».

Парубки зловтішно посміхались – пригадали Миколі його хизування добрами і владою перед дівчатами.

Притьопали і старійшини. Почали просити, щоб козак припинив бій і не наводив ляхів на село.

– Я не наведу! От ці наведуть!

І з повною силою козак вперше ударив по шаблі парубка. Той аж попустив руку. І тоді коротким ударом тилія шаблі знизу вибив шаблю з руки гайдука. Клинок злетів у повітря.

Козак підхопив його на льоту!

Всі аж ахнули в один голос!

Гайдук, весь перекаляний рудою, що скрізь напливала із неглибоких, різаних ран, хитався, схопившись за груди. Ніяк не міг віддихатись.

Козак свою шаблю кинув у піхви, а гайдуцьку перебрав у лівицю і став упритул до гайдука. Як залізними кліщами схопив двома лише пальцями за адамове яблуко.

– Ви, очкурі, не бійтеся! Я заберу свого коня і піду геть. Цього коня я лишив одному козаку. Козака вбили. Садибу облупили і спалили. На коні є три «лиця» – у гриві, над здухвиною і каштан правий. – тридільний.

Підіть, люди добрі, і подивіться, чи є ці ознаки «лиця» на місці, що я означив, і якщо «лиця» є, а він утіче, я спалю Карпа і Килину, як покривачів. А хто буде гасити – застрелю. І запам'ятайте – де козацька шабля дістане, там наш старий звичай буде. Ну йдіть, та швидше!

Поважні дядьки пішли з порізаним гайдуком, підтримуючи його з боків, бо він ледь ноги волочив після всього.

Небавом вони повертали і вели коня.

– А де жеребчик? – Сміючись спитав козак.

– Скиглить! Візьми коня… Наче і справді твій…

– І я оце думаю, що наче мій… – Сміявся козак. – І сідло наче моє.

Можете подивитись – під потебнею знак – серп, а над ним зірочки… га?.. Ну от – бачите?… Відведіть коня до Євтуха та припніть до тину з вулиці. Ще й казан не закипить, як мене тут не буде. Та мовчіть і жінкам закажіть. Щоб вас у свідки ляхи не потягли. Бувайте здорові!

– Ходи з Богом!

Дядьки повели коня, а кінь все хропів, рдився, шорошив вуха, козирив наляканим оком.

Один із дядьків сказав:

– А чого кінь так сполошився, якщо його це кінь?!

– Тссс! – Зашепотів найстарший чоловік, сивоусий, у здоровенній рудій кучмі. – Тобі що – очі повилазило?! Чародій він!..

А козак із розгону перескочив через тин і по снігу навпростець до Євтухової хати. Поки всі тяглися до хати (тільки Параска прибігла раніше всіх), там вже хазяйнував козак.

– Синку! Нумо! Вдягайся, щвидше! Он вже й Лиска привели! Чуєш, як ірже? Це він тебе чекає! Давай швидше та поїдеш верхи.

Козак підняв з полу кирею і кинув на лаву.

– Я спати хочу… – Вередував малий, порпаючись у штанях. Козак підступив до малого, що тупцював на лаві.

– Тримайся! Підставив шию, і малий обома руками вчепився. – Тихо! А то ще задушиш! А кажеш сили немає! Тебе Лиско чекає!..

Козак зашепотів малому на вухо.

– Я ще в поході… Мене, ти бачив як, і собаки, і коні бояться. Як я підступлюся – кінь сполошиться і може понести…

– А чому? – Теж прошепотів малий.

Почулися на вулиці голоси, але першою, раніш за всіх, влетіла Нараска і гукнула до Ганни, що скоцюобилась у кутку:

– Ганно! Ану швидко до Коропів!

– Убив?!! – Заволала Ганна, заламуючи руки.

– Не репетуй! Живий! Тільки пика вся покопирсана. Тепер вже його ніхто в тебе не одіб'є…

Ганна на мить завмерла. А тоді як заверещить, як кинеться до сестри і як вчепиться їй у коси.

Козак полишив малого. Схопив кухоль з водою і хлюпнув Ганні в лице.

– Тобі сказано – іди до свого суженого!

Ганна завмерла, відпустила сестрині коси і прожогом, як була розібрана, так і погнала вулицею до Коропів.

Позаходили господарі в хату і стали мовчки.

– Чого стоїте у своїй хаті? Сідайте! Ми йдемо.

Малий закінчував обертати пояс на каптанчику. Козак забрав зі столу синій самоцвіт. Сховав його у ладунку і повісив малому на шию.

– Господине? Щоб ми швидше пішли, знайди нам якусь стару свитку і рукавиці…

Дебела молодиця з кам'яним обличчям сиділа мовчки і дивилась на свої руки, які поклала на коліна.

– Дівчино-рибчино! – Козак усміхнувся жорстокою усмішкою до Параски. – Ти притягла малого, тобі і випроваджувати його. Отож – свитку, рукавиці і… шапку! Хоча… хоча і ця ніде!…

Козак взяв з лави сіру смушеву шапку з червоним верхом. Підійшов до печі. Надяг шапку на кулак і пошарудів у комині по сажі червоним верхом.

Потім похукав на верх шапки, здуваючи зайву сажу, та ще й протер віхтем, що лежав при усті. Насунув малому на голову і ще їй заломив на бакир.

– Ну, синку, можеш іти до пана в гайдуки! І з дівками можеш женихатись – у такій шапці всі тебе любитимуть! Тільки коней не кради.

– Чиїх коней? Гайдуцьких чи панських?! – Зле спитав малий, засовуючи під шапку пасмо чуба.

– Людських, синку, людських! Ну й бравий же з тебе хлопець у цій шапці! Тепер вона тільки на тебе дивитиметься, – козак кивнув головою на Параску, – і геть забуде про чужих парубків!..

Не дослухавши, Параска вискочила в сіни і до комірчини. Загуркотіла там всяким начинням.

Ні господиня, ні Євтух, ні баба й дід, ніхто не підняв очей і не повернув голови, і не подивився ні на страшних гостей, ні на відкриті двері. А дітлахи на печі, взагалі, причаїлись, мов миші. Тільки кудлатий собака, зрештою, наважився виповзти з-під полу і прожогом вискочити у сіни і далі, до хліву…

Тут якраз із сіней і з'явилась Параска. Вона тягла в оберемку лахи.

Кинула на лаву і розвела руками. Козак мугикнув, примружившись на одяг, а тоді запхав руку в черес і витяг щирі литовські денарії. Почав їх по-одному припечатувати до стола.

– За. свитку! За пояс! За рукавиці! Євтухові на вола!..

– Щоб знову пропив? – Не витримала і вихопилась господиня.

– Молодице, тихо! Він його не пропив – він його у провалля завалив… А це тобі, Параско, на дукач! – І козак із дзвоном припечатав на дерево важкого таляра.

– Не візьму! Ой не візьму?… Як же мені можна, якщо я… – Параска так попекла раків, що аж шия в неї стала червоною. І вона відчула це і з плачем вибігла з хати…

– А твоє срібло не чортове? – Спитала стара баба після довгої мовчанки. Спитала про те, що у всіх було на думці, та страшно було і подумати, щоб таке спитати.

– А ви, бабусю, перехрестіть те срібло то й побачите!

Стара придибала до столу і перехрестила по черзі кожну монету.

А малий притупцьовував, розминаючи підсохлі постоли. Вдяг здоровенні рукавиці і поляскав ними одна об другу.

– Батьку! Я вже!

– От і добре! Ходімо! А ви, люди добрі, стережіться? І, головне, мовчіть. Щоб до вас ляхи не завітали. Бо ляхи, я їх знаю, страшніші за татарву! Татари наскочать і втічуть. А ляхи приїхали сюди жити. Пити і гуляти. І добра наші проїдати!

– Наче й правду кажеш… А от тільки через тебе нам усім біда. Та й де ті ляхи?.. Вони по містах, а ти тут веремію зчиняєш…

– Діду, діду! Ви стара й мудра людина, а початку пригоди не бачите. А з чого почалось? А з того, що сюди, на вільні, землі прийшли ляхи. Привезли із собою папери на ці землі, посадили на наших землях своїх челядників. А охорону набрали із наших бахурів. І що роблять сучі ляхи? Рубають наші ліси, переводять на поташ, смолу й дьоготь. А корабельний ліс кудись під три чорти вивозять! От хоча б що з малим сталось? Ляхам хтось спалив корабельний ліс. І хтось показав на дитину. Тоді ляхи надіслали своїх православних псів ловити дитину. Вони за нею верхи скакали, стріляли та гончаків по сліду пускали!… То оце я приніс вам біду?!!

Старий розвів руками – і винувато схилив голову.

Малий у довгій свиті, що аж волочилась по долівці, під сірою смушевою шапкою з чорним верхом, виповз на двір.

– Кінь біля перелазу. Перевір, щоб підпруга не була підрізана і щоб голку десь не підклали… Та зразу вирушай отією вулицею.

– Батьку! Я боюсь! Ви мені вчора сказали: ввтопився…

– Сьогодні не бійся! Я піду позаду зразу за тобою!

– Пішки? Ви коня не доженете!

– Швидко ти забув наші проходи!

– Аааа!.. Добре. Тільки дайте мені пістоля. Бо мені страшно…

– Добре! Візьми! Як з нього бити знаєш?

– Ще й як знаю! Мене дід Пацюк кожен день вчив! Ми з ним стільки стріляли!

– Розбазікався! Скажи, що треба робити?

– Оцей гачок одвести, прицілитись і натиснути гачок.

Козак запхав малому за пояс каптанчика маленький залізний пістоль.

– Бережи його! Це знаменита німецька робота! Таких тут ні в кого немає. – І в отого ляха-ротмістра?!

– Велике цабе, той ротмістр… У самого воєводи канівського немає. І взагалі, що вони зрозуміють у добрій зброї?..

Сам же козак підійшов до клуні. Відхилив від стіни високий очеретяний куль. І з-під нього витяг коротку аркебузу і довгий вузький згорток у полотні. Миттю звідкілясь видобув і вставив у курок. Згорток поклав на ліве плече, аркебузу ж тримав на зігнутій правиці, затисши приклад під пахвою.

Малий ще не сідав на коня, а обтерши об полу свитки моркву, пригощав Лиска.

– Синку! Рушаймо! – З-за тину сказав козак.

Малий вставив коню вудила і поляскав Лиска по лопатці.

Кінь постояв, постояв, а тоді нехотя опустився на коліна. Тоді хлопчик, підкасавши обома руками поли свитки, заліз у сідло. Тихо, тихо два рази цмокнув, і кінь зразу випростався.

Пустив коня кроком посеред вулиці і все озирався, чи встигає за ним батько Омелько.

Омелько попередив хлопчика, щоб той стерігся і добре приглядав за конем. Бо сьогодні кінь може непокоїтись від його, Омелькової, присутності. І справді, кінь то йшов спокійно, то враз починав вивертати морду, наполохано іржати і збрикувати. Завеликі рукавиці заважали малому добре утримувати поводи. Та тільки малий захотів зняти рукавиці і правити голими руками, як Омелько крикнув йому в спину:

– Не знімай рукавиці! Відморозиш пальці!

«І як він усе знає?! Не дарма ж він характерник! Он як його всі бояться!..» Коли малий проминув садибу Коропів, то почув позаду дзвінкий і сильний удар у дерево.

Озирнувся. У тесових дошках Королівських воріт стирчала і дрібно тремтіла гайдуцька шабля.

А Батько Омелько йшов посеред вулиці. Приклад аркебузи під пахвою і блакитною ниткою в'ється димок над курком.

Козак головою не крутив у не озирався, наче це й не він загатив клинок у браму.

Як дорога завертала ліворуч між хатами, малий ще раз озирнувся.

А що малий мав гострий зір, то й побачив, як мов з-під землі з'явились парубки. Намагались видерти клинок із дерева. Один парубок так і ногою в браму вперся, а не міг висмикнути шаблю.

Поки козак і хлопчик рухались селом, ніхто їм не трапився на зустріч.

Хоча малий бачив, як завмирають у дворах люди, коли вони, він і Батько Омелько, проходять повз їхні садиби.

Кілька собак кинулось під ноги коневі.

Та тільки до них наблизився козак, вони порозбігалися, підобгавши хвости і перелякано відбріхуючись!

Поки мандрівці йшли селом, вони не чули перегуків людських голосів, як ото завжди буває вранці в селі. Чулося тільки кудкудакання, іржання коней, десь настирливо мукала телиця. На далекім кутку проспівав голосистий півень і вискливо гавкотів собачка.

Батько Омелько спересердя плюнув на дорогу.

– Бач як налякали згоном! Погана вістка стрілою летить!..

Коли вони вийшли за сільський вал і перетнули белебень, і неквапно спускались пологим схилом до липового гаю, то з-за кущів з'явилась Параска.

Брела глибоким снігом і мовчки махала рукою.

Омелько тихо свиснув, і малий спинив Лиска. Хотів повернути назад до Батька Омелька. Але той показав стояти і нікуди не рухатись.

Забрьохана, вся геть у снігу, з пасмами рудого волосся, що вибилося з-під хустки і налипло на спітніле чоло, вона вибралась, зрештою, на стежку і побігла до Омелька. Лівою рукою притискувала до грудей торбу.

– Що тобі, дівчинорибчино? – Ласкаво спитав Омелько. Але в тій ласкавості наче бриніла якась загроза.

– Візьміть ось пироги з маком!.. Бо вони кажуть, що ви сатана… А я знаю, що ви – чародій, людина, але чародій…

– Спасибі за пироги! Як з'їм, тебе згадаю… А зараз вертайся додому, бо застудишся! Он як упріла!

– Не застужусь!.. А як ви взнали, що то я все?.. Своїми чарами взнали?..

– Дитино, ну які там чари?! Та все ло твоїх брудних руках і бруді на колінах. Ще по купках соломи на долівці. Ну хто ж усю солому задля втіхи перетрусить? Сама подумай. Отако нишпоритиме по всій хаті тільки тоді, коли вузлом до гузна прийшлося.

– А чому мене не звинуватили?!

– Та не хотів при всіх таку руденьку перепілочку ганьбити. Річ дуже коштовна. Дуже. Ти знайдеш і все буде тишком-нишком і ніхто не дзьобатиме. Чи хіба тобі мало дістається щодня? Га?..

– Господи! Ви справжній характерник – все, все ви знаєте!

– А от Господа не гніви! То він усе знає… а ми тільки те, що зможемо…

– То скажіть, що ж мені робити?!

– І вчепилась обома руками в керею і підтяглась навшпиньки до його підборіддя – така була мізерна.

– На Масляну маю бути у Києві на Подолі на Житньому базарі у коваля Микити… Ну а що тобі робити? Краще, як ти сама знайдеш. Щоб я сюди не повертався. Якщо ти знайдеш, а в тебе заберуть, то скажи їм, що я горлянку йому розріжу від вуха до вуха!.. Ага, ось іще одне – повернись додому і скажи, що ми пішли до Глинища…

– Так ви ж туди і йдете.

– Отож бо, дівчино?

– А ви б мене могли покохати?..

– Але за жінку не візьму, дівчино-рибчино?

– Чому?

– А ти сама подумай…

– Бо ви січовик!.. Але звідки у вас син? Як не можна жінку брати?

– Названий син. Я його з колодязя витяг.

– Батьку? – Покликав малий, вводячись у сідлі..

– Двоє на конях. Гайдуки. Я впізнав! до села завертають!

– Параско – додому! Тимко – за кущі! Ну! – Просто рикнув Омелько.

– Підождіть, підождіть, я подивлюсь – хто?

Параска вибігла наперед і витягла шию. Та й назад чимдуж, чимскорше.

– І Степан! І Василь! Страшні харцизяки! Це не Микола Коропівський.

Вони і сильні і люті!

– Тікай швидше і подалі! – Остаточно наказав січовик. – Мені свідки не потрібні! Ти чуєш?!

Дівчина побігла межи кущами. А Омелько прихилив аркебузу до груші-дички і в одну мить звільнив від полотна, сітки і кармака лижі.

Засунув свої м'які татарські чобітки в петлі лиж, взяв аркебузу. та швидко і плавко почав спускатись униз, навперейми двом вершникам. Він при тому спуску балансував аркебузою, як ярмарковий канатоходець жердиною. Він все сильніше й сильніше розганявся, зрізаючи шлях, по схилу високого горба.

Вилетів на вершників в ту мить, коли вони проходили найвужчим відтинком шляху. З одного боку схил, з другого – урвище.

Аж сам був у захваті від того, як все вдало вийшло.

Вони до останньої миті його не бачили. І не почули. І враз він вилітає просто на них.

І зненацька завиває пововчому.

Та ще й вітерець йому в спину на їхніх коней повіяв!

Один кінь здибився, оступився, послизнувся і… завалився додолу.

Другий кінь вивернувся і понісся назад вниз по дорозі. Омелько ще два рази провив вовком.

І з кожним завиванням кінь прискорював свій біг. На звороті послизнувся. Упав набік; Але вершник утримався на ньому!

А кінь все ж піднявся і помчав від вовчого виття. Кінь добрий, тарантоватий, справжній запорізький кінь.

Перший же кінь з дороги вилетів на схил і покотився вниз по схилу. Поки на заваді не стали кущі. Тут падіння коня і вершника припинилось.

Омелько піднявся трохи назад по дорозі і плавко по схилу з'їхав до коня і вершника.

Кінь лежав на боці, застрягши копитами в густе пруття ліщини. Вершник напівлежав дивно – плечима обпирався на кущі, а розкарячені ноги задер вгору по схилу.

Гайдук важко дихав, з кута рота стікала темна кров.

Спираючись на аркебузу однією рукою, а другою утримуючись за пагони ліщини, схилився і спитав верхівця.

– То ти, Василю, кажеш, що ти перший помітив сліди від чобітків із підківками? І тоді всі пішли по тих слідах… Я… не… Василь… а я… Степан… Чого… тобі… треба?!… Я… разом з ними… не був… коли вони по сліду… до Одарки… вдерлись… Я її не чіпав… У мене своїх вистачає…

– То ти не – чіпайте козачку… Повернуться козаки… І відплатять… Вони не послухали… Сміялись над молоденьким і під'южували… Його…. Він тоді й почав… Ледащо!.. Кілька разів штрикнув і… пшик! Сміху було!..

– І ти сміявся?

– А то?!.. А ти б… не сміявся?..

– Той молоденький тобі про мене розповідав? – Спитав Омелько, відхиляючи відлогу і нахиляючи своє лице ще ближче до гайдука.

– Ні, ні, ні… Я не той… то вони…

Омелько зняв лижі і притулив їх до кущів. І аркебузу притулив до ліщини. Майже весь гнот зотлів, але димок ще курився найтоншою блакитною змійкою.

Козак утоптав сніг над самим гайдуком.

– Ну, Степане! Підвестися можеш? Спробуй!

– Не знаю…

– Давай, давай!! У мене часу немає!

Гайдук спробував звестися. Але голосно застогнав і відпустив руки, якими вже вчепився у ліщину.

– Не можу…

– Ну як не можеш, то і не треба…

Омелько висмикнув гайдукову шаблю із піхов і, уважно оглянувши її, кинув у провалля.

– Що ти робиш??! – Заволав гайдук, деручи нігтями сніг, трухлу траву і мерзлу землю.

– Шабля тобі більше не потрібна. І пістоль не потрібен..

– Я… я… я жити хочу… Я не старий…

– Хіба ти живеш? Ти ж на людей полюєш! Людоїде!

Омелько неквапно примірявся і м'якою підошвою татарського чобота. притис гайдукові горло.

– Чого ти хрипиш? Не подобається? – Дуже тихо спитав козак. Та певно, що гайдук вже його не чув.

Пика панського посіпаки зробилась буряковою, майже чорною. Він захарчав і струсився в судомах. Омелько надавив ще сильніше на горлянку. Ще сильніше. Затріщали чи то хрящі горлянки, чи то хребці шиї.

Омелько відпустив ногу.

Прислухався. Гайдук не дихав.

Тоді Омелько підняв його за ноги і закинув ноги на кущ. І вийшло, що гайдук завис головою вниз межи товстих прутів ліщини.

Тут кінь почав сіпатись, намагався звільнити копита з кущів. Та дарма.

Омелько проказав слова заговору і миттю штрикнув ножем у велику судину на шиї коня. Кров приснула потужним струменем вниз до коріння ліщини, паруючи і розтоплюючи незайманий сніг. Від пари розпливався гарячий солодкуватий запах.

Омелько вдяг лижі, підхопив аркебузу і драбинкою, драбинкою, переставляючи лижі одна по одній, почав підійматися до шляху.

Кілька разів зупинявся і прислухався. Крім дзвінких криків синичок на вербових нагонах нічого не чув. Навіть Тимко не подавав голосу.

Поки піднявся на шлях, кілька разів озирався на гайдука. Гайдук міцно застряг у кущах ліщини. Головою вниз.

А кінь шарпався у судомах. І за кожною судомою кущі струшувались, і гайдук кожного разу все міцніше застрявав у пагонах.

Видряпавшись із яру, Омелько перейшов дорогу. Ніде нічого не вгледів і нічого не почув. Як не придивлявся, як не прислухався.

А той гайдук, Василь, певно, за цей час встиг далеко втікти. Бо ніякого й натяку на звук кінського чвалу по крижаній дорозі не було чутно.

Тихо і порожньо навколо.

Тільки дві чубаті посмітюшки дріботіли по твердому насту, наче швидко пливли по дорозі.

Омелько широкими розмахами кроків заїхав за високі і розлогі кущі рясної шипшини.

Малий просто із сідла оббирав здоровенні багряні ягоди. І кидав їх у торбу з морквою. На малому аж дві торби висіло. перетинались на сірій свиті. – Ну що – покріпимось? Бо таганувати ніяк не вийде. Дим зараз далеко чути. У зелені, як ото влітку, він не розійдеться, а вільно попливе між стовбурами… А головне – зараз скрізь за нами слід тягнеться! Просто плюнеш – і вже видно твій слід! Сніг – радість, як ти ловиш! Сніг – страшна біда, як тебе ловлять!.. Кинь мені пиріжка, щоб я до коня не підходив.

– А чого. Батьку?! Ну скажіть мені таємницю!..

– Якби ти був дурненький, я 6 тобі сказав. Але ти, як добре помізкуєш, сам розгадаєш таємницю. Спробуй сам упоратись – ти ж мій син!

Омелько зловив пиріжок з маком і задоволено захитав головою.

– Добрий пиріжок! А мак же смачний! Не мак, а щирий тобі мед. Спасибі Парасці – догодила козакові!..

Ще з'їли по два добрих пиріжки. А що води та узвару не було, то пресмачні пироги заїли снігом!..

Омелько сперся на ліщинові палиці і прочовгав по черзі лижами по снігу. Чи добре ковзаються, чи не налипає сніг? Та, дякувати долі, не налипав на полози.

Омелько підняв послинений палець. І зразу визначив північнозахідний вітерець.

– Батьку, я що маю діяти?

– Головне – дивись на дорогу і прямуй за мною. Та не дуже гони коня!

Кінь може послизнутись, хоч у нього і чотири ноги, і, не дай Боже, впасти. І тебе може поранити і сам повередитись… А тепер, як ото казали московські опришники: «Гойда! Да гойда!» Батько Омелько сильно відштовхнувся палицями, нахилився уперед. І пішов, пішов широченними кроками ковзати по снігу.

Малий напружився, вичекав час і пустив Лиска риссю. Легенький, але їдучий вітерець почав все сильніше повівати в спину.

І Лиско зразу заспокоївся і весело та слухняно виконував усі посили.

Як вони їхали нижнім шляхом, то Омелько показував на відбитки копит, що весь час крутились то до одного краю дороги, то до другого. Показував Омелько на сліди палицями, не обертаючись, щоб не згубити з очей всі нерівності шляху.

Малий зрозумів, що хоче сказати Батько Омелько – цей гадський Василь таки добре забився, бо шарпав коня то в один бік, то в другий. А тікав назад до містечка, під захист валів і гострого паколля.

Так вони і поспішали порожнім шляхом.

Батько Омелько попереду, нахилившись уперед, сильно відштовхуючись палицями, швидко протягуючи лижі.

За ним на добрій відстані дрібною риссю тупотів Лиско. Ось вони спустились плавко між двох здорових гір.

Ось враз вітерець повіяв не в спину, а збоку, а потім і в лице. І зразу ж Лиско шарпонувся, здибився, потім опустився. І вивертаючи морду, козирячи наполоханим оком, пішов якось боком, боком.

– Тримайся, синку! – Закричав Омелько. – Жени повз мене! Попід гору, попід гору!!!

Ледь утримуючи натягнутий повід, малий вивернув коня, пустив обабіч дороги. По глибокому снігу, попід самим крутим урвищем високої засніженої гори.

Кінь шарпався, хрипів, пряв вухами, роздував ніздрі, зі свистом втягуючи і видихаючи повітря.

Омелько спинився з другого боку дороги. Чекав, поки малий виведе коня на шлях понереду нього на пристойну відстань.

Коли це сталось, кінь заспокоївся і пішов короткою риссю. А Омелько погнав за ним на лижах.

Вітер більше не мінявся. І кінь остаточно заспокоївся.

Ось тоді й докумекав малий – чимось Батько таким себе намастив, чого страшно бояться і собаки, і коні. Якесь це чародійське мастило, бо від його запаху он як полохаються коні, і геть дуріють найбільші пси?

Малий обернувся і прокричав:

– Батьку! Я відгадав таємницю – від вас пахне страхом! Ви себе чимось страшним намастили!

– Ай молодець ти в мене, синку! Таки кебета в тебе козацька! А тепер уважно дивись – за горою зразу кущі глоду. Завертай праворуч. Побачиш лижву і по лижві, по лижві!

За горою йшло чисте поле. Тільки праворуч на пагорбах чорнів липовий гай, а за ним вже ховалось далеке село.

Низьке грудневе сонечко ледь пробивалось крізь сіру імлу. Наче й не світило.

Тому Тимко спробував подивитись на сонце. Але в очах у нього зразу запливали зелені й червоні кола.

– Що з тобою? – Десь здалеку донеслось від Омелька.

– Та на сонце подивився! Геть осліп!

– Спини коня! Опусти голову, закрий очі. Перепочинь!

Вони спинились і прислухались.

Тихо. Зовсім тихо.

На мить тишу розбив дрібний сорочий стрекіт. Над ними, весело пурхаючи, пронеслися три довгохвості сороки. І знов настала тиша. Повна тиша короткого грудневого дня. Вони попростували засніженим полем далі, минаючи з правого боку пагорби з липовими гаями.

Вони прямували по неглибокому снігу (тут сніг вітри здували), під яким ховались смарагдові пагони озимини.

Коли раптом по чистому полю з-за низьких кущиків вискочила ціла череда зайців.

– Ой, зайці! Батьку, вони дорогу нам перебігли! Біда нам буде!

– Тіпун тобі на язик! Перехрестись і плюнь через ліве плече!

Вони спинились і споглядали, як один за одним біжить більше дюжини зайців.