Текст книги "Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи (на украинском языке)"
Автор книги: Юрий Ячейкин
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 7 страниц)
Ячейкин Юрий
Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи (на украинском языке)
Юрiй Ячейкiн.
Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи
ТА ЙОГО ВIРНОГО ШТУРМАНА АЗИМУТА У ВСЕСВIТI I НА ЗЕМЛI
Друже читачу!
Якщо ти готовий напнути на бушприт думки вiтрила фантазiу i брати на абордаж каравели, по самi поруччя навантаженi добiрними пригодами, перегорни сторiнки новiтньоу iсторiу зоряних мандрiв, i перед тобою вiдкриються безмежнi простори Всесвiту, як колись вони вiдкривалися перед очима капiтана далекого мiжзоряного плавання Небрехи та його вiрного штурмана Азимута.
А втiм, за сухим торохтiнням iсторикiв i безбарвним перелiком найдивовижнiших вiдкриттiв ти не побачиш на весь велетенський зрiст романтичноу постатi капiтана Небрехи. Вiд його живого, неповторного образу залишився самий протез. Та якщо подумати, що залишилося б вiд легендарного барона Карла Фрiдрiха Iеронiма Мюнхгаузена, славетного капiтана Христофора Бонiфатiйовича Врунгеля та невтомного зорепрохiдця Йона Тихого, якби про них писали квалiфiкованi iсторики?
Я близько знав капiтана Небреху, вiн сам розповiдав менi, як пiднiмав фотоннi вiтрила, коли несподiвано налiтали нечутнi променевi урагани, ставав на орбiтальний якiр тяжiння бiля тасмничих незайманих планет i смажився пiд променями 193 Сонцьi
I я хочу, друже, щоб ти теж почув його трохи хрипкий спокiйний голос:
– Треба вам сказати, я визнаю лише голi, як щогли у штильову погоду, факти, i в моух розповiдях немас анi атома вигадки...
Тому я й записав деякi його правдивi розповiдi.
Н.Е.ЗАТУЛИВУХО,
кандидат усiх неiсторичних наук, бо ух бiльше.
1. СУВЕНIР КАПIТАНА НЕБРЕХИ
– Через оцю грудку мiй штурман Азимут мало не перетворився на елементарну iнфузорiю, – недбало сказав капiтан Небреха, демонструючи менi нiчим не показну грудку сухоу сiроу землi.
Я гостював у капiтана другий тиждень, звик уже до незвичайних пригод, спогадами про якi жив Небреха. Але це неприродне посднання "грудка землi штурман Азимут – iнфузорiя" – вразило навiть мене.
Цього ранку ми пили каву i палили люльки у тiй всесвiтньовiдомiй кiмнатi, стiни якоу чули найдивовижнiшi розповiдi зоряних капiтанiв, найхитрiшi запитання iнтерв'юерiв, найнеймовiрнiшi гiпотези вчених i найдотепнiшi жарти популярних на всiх космiчних трасах гумористiв. Подумати тiльки: ось на цьому старому столi, на якому парус наша кава, сам капiтан Козир вирiзав ножем схему планетноу системи трьох Сонць i в кутку вирахував орбiти. У музеу космiчних мандрiв давно зазiхали на цей столик i спецiально тримали пишномовного фахiвця, аби той щодня приходив до капiтана Небрехи канючити цю релiквiю. Та легше вмовити Пiзанську вежу стати струнко, анiж Небреху поступитися хоч одним своум сувенiром.
Це були справдi скарби. З кожноу зоряноу експедицiу каштан Небреха привозив один, а то й два сувенiри. Оцей справжнiй зуб справжнього дракона привезено з Магеллановоу Хмари. У тубiльцiв сузiр'я Риб вiн на блискучу бляшанку з-пiд консервiв вимiняв гачок, який сам шукас здобич. Ось чому у капiтановому камбузi (сучаснi зорепрохiдцi люблять стародавнi термiни) завжди шкварчить на сковородi свiжа риба. А в тому прозорому глеку лежить непiдробний порох з Чумацького Шляху. Ого! Капiтан топив своу вуса у кухлi пива в сузiр'у Рака i ганявся за двома зайцями в сузiр'у Гончих Псiв...
Та стiйте! Ви ще не знайомi з самим капiтаном! Ось вiн весь перед вами, як колись казали, вiд бушприта до клотикiв, а точнiше – вiд кiнчикiв хвацько закручених вусiв до старого рипучого протеза, що його Небреха власноручно змайстрував з латунноу штанги пiсля катастрофи на кометi Галлея. Голова його давно стала схожою на блискучу кулю, а засмагле пiд 193 Сонцями обличчя – на карту синоптика, але блакитнi очi досi виграють, як новенькi гудзики. Ось зараз капiтан запалить люльку, i ви почусте iсторiю, яку ще нiхто i нiколи не чув...
Але прошу хвильку уваги! Ще одне маленьке пояснення! Якщо твою думку, мiй читачу, огорне чорна тiнь невiри, згорни цю книгу i бiльше нiколи навiть не дивись в уу бiк. Запевняю тебе, капiтан Небреха – найправдивiша людина у Всесвiтi. Такого правдолюба тобi не знайти, хоч шукай вiд пiвострова Ямал i аж до Великого Воза.
– Якби я розгубився i забарився ще на хвилину, я, можливо, не зiбрав би вiд Азимута навiть молекул, – задумливо мовив капiтан Небреха, зручно вмощуючись у глибокому командорському крiслi, яке колись зняв iз розбитого зорельота. Його протез лiг горизонтально i грiзно дивився на мене, як цiвка важкого кулемета.
– Ви, мабуть, чули про так званий парадокс часу? – почав вiн свою розповiдь. – Людина лiтас собi, лiтас, повертасться на Землю, а на рiднiй планетi збiгли тисячолiття. Але чи гадали ви, що цей парадокс може повернутися на всi 180 градусiв i закинути вас аж до мастодонтiв? А я мав клопiт iз цим вертким парадоксом, сто комет i тисяча астероудiв йому у боки! Мiж iншим, це я назвав його "час-перевертень". Якщо хочете мати точнi подробицi, вiзьмiть 1375-й "б" том зоряноу енциклопедiу, сторiнка 812, двадцять четвертий рядок згори.
Ми з штурманом Азимутом поверталися на моуй коробцi з Мiсяця на Землю. А щоб ви знали, мiй штурман був чоловiк статурний: не так, щоб величенький, а метрiв зо два з гаком залюбки вмiщалося мiж його тiм'ям та п'ятами. Сили вiн був нелюдськоу. На Мiсяцi пiднiмав мою коробку разом зi мною однiсю рукою. Чубатий, вусатий, хлопець з таких, про яких кажуть "скафандр наопашки". Та вiн i справдi до пуття нiколи не застiбався.
Уже поминули межу тяжiння мiж Мiсяцем i Землею, коли раптом: торох-торох! Трусонуло так, що в мене й досi всi кiстки переплутанi. Свiт менi став шкереберть, перед очi плавають зiрки, а я навiть не знаю, чи нову галактику бачу, чи я сам ух вiд удару посiяв. Азимут лежить на пiдлозi i лупас очима, а проте чудесно зорiснтувався: голова у нього була на пiвнiч, ноги на пiвдень, а руки вiдповiдно – одна на схiд, друга на захiд.
А що з ракетою сталося! Двигуни стрибнули з корми на нiс, а нашi ходики потупцювали навпаки. Але ми ще не знали, що потрапили в згубнi обiйми протилежного часу!
Азимут пiдвiвся, виплюнув два зуби i прохрипiв:
– Пронесло! Це була якась приблудна комета...
Тiльки-но я роззявив рота, щоб вiдповiсти йому, коли знову торох-торорох!
Коли я отямився, то вiдчув, що двигуни мовчать, а тiло мос наче прикуте до пiдлоги. Далебi, повернулося тяжiння, подумав я.
Я розплющив одне око i обвiв поглядом ракету. Такого безладдя я в життi не бачив. Звiдусiль звисають обiрванi дроти, прилади вивернули своу рiзноколiрнi тельбухи, куди не кинь оком – жодноу цiлоу речi. А серед цього хаосу на купi всiлякого мотлоху сидить Азимут i нажахано дивиться в iлюмiнатор. Руки у нього трусяться, весь вiн сiпасться i взагалi скидасться на божевiльного.
– Де ми? – якомога спокiйнiше запитав його я.
– На Землi! – ляскаючи зубами, вiдповiв вiн. – Але тут коуться кiнець свiту 1 Мертвi встають з-пiд землi!
Ну, хто б на мосму мiсцi не подумав, що Азимут таки з'ухав з глузду? Хто поставив би iнший дiагноз?
Але – неймовiрно! – я помилився.
Коли я глянув у iлюмiнатор, серце в мене похололо, наче я в самому купальному костюмi вискочив у космос.
Це було якесь марення. Це було нiби кiнофiльм, який пустили навпаки. I в скаженому темпi.
А слiд вам сказати, що переплутати щось ми не могли, бо приземлилися в хрестоматiйнiй мiсцевостi. Це був ргипет, i не просто ргипет, а знаменита Долина Царiв, фантастична долина кам'яноу геометрiу пiрамiд. Отже, ми орiснтувалися, як у себе в хатi.
Але це був неймовiрний свiт!
Сонце сходило на заходi i сiдало на сходi. Люди кумедно метушилися назадгузь. Вони виходили живi з вогню i сухi з води. Нiчого не народжувалося i не вмирало, а несподiвано з'являлося готовеньке, щоб потiм безслiдно зникнути. Здавалося, нiби якийсь чарiвник до всього торкасться свосю паличкою, щоб викликати з небуття казковi картини. Це була сама iсторiя, яку перед нами крутили з кiнця.
Страшна розгадка цiсу тасмницi забринiла в мосму мозку. Невже нас засмоктав протилежний час? Коли так, то зараз з-пiд землi пiднiмуться когорти Наполеона, щоб з самого кiнця i до самого початку повторити жорстоку битву з безжалiсними мамелюками тодiшнього володаря ргипту Мурада. А коли двобiй дiйде до початку i вiйська мальовничо вишикуються пiсля битви, яку вони щойно повторили, як учнi таблицю множення, з кiнця, сам Наполеон Бонапарт позадкус на бiлоснiжному конi перед свiжими, як пiсля вiдпочинку, вiйськами i скаже:
– Солдати! Сорок вiкiв дивляться на вас з висоти цих пiрамiд!
Я ввiмкнув звук, щоб на власнi вуха почути цю афористичну промову.
I що ви думасте?
Все було точнiсiнько так, як я й передбачав. Та я не врахував однiсу дрiбницi: великий завойовник не тiльки все робив навпаки, а й говорив навпаки! Вiн пiдняв руку i проверещав:
– !дiмарiп хиц итосив з сав ан ясьтялвид вiкiв короС !итадлоС
Авжеж, багатьох див я тодi надивився.
Чавуннi ядра вiдскакували вiд циклопiчного обличчя сфiнкса i стрибали точнiсiнько в жерла французьких гармат, а Нiл невтомно нiс своу води не в Середземне море, а в глиб чорного континенту. Я бачив, як раби розбирали пiрамiди i по камiнчику розтягали храми та палаци, поки в долинi не залишилося жодноу будови. Я бачив, як пустеля зацвiла, i в уу джунглях несамовито ревли жахливi ящури. Я дивився на все це i тихенько вiтав себе з тим, що моя стара коробка надiйно захищас нас вiд руйнiвного впливу часу.
Та настав момент, коли Земля зробилася голою, як школярський глобус. Хiба що тiльки по глобусу не повзають бруднi слимаки i драглистi потвори. Але й по Землi вони не довго плазували. Час-ненажера вправно злизав ух з поверхнi.
А потiм i сама Земля почала поволi розпорошуватися i танути у часi!
I тодi Азимутовi нерви не витримали.
– Капiтане! – зойкнув вiн. – Ви бачите, капiтане? Гине матiнка-Земля! Я збережу уу i буду до скону свого носити на серцi!
Не встиг я йому заперечити, як вiн вистрибнув з ракети. Хоч би застебнувся! Але для нього правила технiки безпеки не iснували.
За хвилину вiн вже знову був у ракетi i, хекаючи, поклав на пульт величезну брилу чорного базальту. Але йому не довелося носити уу на серцi, бо невблаганний час не жалував його.
Вiн мiнявся щомитi.
Спочатку зникли зморшки, наче ух старанно витерли гумкою. Потiм зiйшли нанiвець вуса. А за пiвхвилини замiсть кремезного штурмана iз скафандра визирав тонкий, як жердина, i незграбний недоросток. Ще за п'ятнадцять секунд вiн уже мав габарити першокласника i пiрнув у скафандр з головою. Вершок скафандра опав, i було ясно, що Азимутовi вже не визволитися з нього без сторонньоу допомоги.
Я виловив його з надр космiчного одягу тiсу митi, коли бiдолаха про щось несамовито галасував незрозумiлою менi мовою. Та я все ж таки второпав, що вiн категорично вимагав пелюшок... .
Треба було негайно рятувати Азимута. Я блискавично увiмкнув усi двигуни i рвонув у простiр. Я знав, що летiтиму довгi роки, дотримуючись режиму сонячного променя. Адже на Землi все мало вiдбутися з самого початку i аж до сучасного кiнця...
...Капiтан Небреха вибив на свою чорну долоню люльку i закiнчив розповiдь:
– Ось вам пригода з грудкою землi! Це все, що залишилося вiд базальтовоу брили, яку буквально видер з бездонноу пащi часу хоробрий Азимут.
– А що залишилося вiд нього самого?! – мимоволi вихопилось у мене.
– Нiчого йому не сталося, – заспокоув мене капiтан. – Азимут живий i здоровий. Зараз йому вже одинадцять рокiв, i вiн навчасться у школi для обдарованих дiтей.
2. РОЗМОВА З ДЗЕРКАЛОМ
Коли гостюсш у капiтана Небрехи, нiколи не вгадасш, яка несподiванка чатус на тебе. Скiльки разiв я бачив його почорнiлу вiд тютюну та часу люльку! Але менi й на думку не спадало, що ця неоковирна люлька – сдина релiквiя сдиноу за свосю космiчноiсторичною вагою мiжсвiтовоу зустрiчi! I це була не просто зустрiч двох цивiлiзацiй...
Того теплого безжурного вечора ми сидiли на верандi i слухали романтичнi казки моря, якi з ласкавим шерехом шепотiли прибережнiй рiнi прозорi хвилi.
Капiтан Небреха палив свою люльку. На столику стояла полiрована скринька з пахучим тютюном. Ось капiтан востаннс затягнувся, вибив присок на долоню i кинув люльку на стiл.
На лiвому боцi люльки був якийсь напiвстертий незрозумiлий напис. Я нiколи не намагався його розiбрати, бо капiтан Небреха вiльно володiв трьома сотнями чужепланетних мов i мiг писати будь-якою з них. А в його домi було стiльки див, що вони просто не могли не вiдвернути мою увагу вiд якихось там закарлючок.
Отже, уявiть мiй подив, коли люлька вiддзеркалилася на гладенькiй поверхнi тютюновоу скриньки, i я несподiвано для самого себе прочитав на цьому дзеркальному вiдбитку прiзвище мого гостинного господаря.
– "Небреха!" – вигукнув я, вражений до краю.
– Що? – не зрозумiв вiн мене.
– Тут написано "Небреха", – схвильовано пояснив я. – Але чому...
– У цiй хатi, – урочисто зупинив мене мiжзоряний вовк, – ви знайдете десятки, якщо не бiльше, рiзних "чому". Але iсторiя цiсу люльки i справдi може здатися цiкавою. Ви не повiрите, що через цю непоказну на перший погляд люльку мало не наклали головою двi з половиною сотнi найхоробрiших у галактицi Мисливцiв, кожен з яких був членом Всесвiтнього об'сднання планетних Товариств Мисливцiв та Рибалок. Якби я запiзнився ще на хвилину...
Вiн пiдвiвся i, кульгаючи на лiву ногу, пошкандибав до кiмнати. Секунд iз тридцять вiн рипiв там протезом i шарудiв на полицях, коли нарештi повернувся з пляшкою, припорошеною густим космiчним пилом. У пляшцi була ота кавказька рiдина, яку медичнi свiтила ще на свiтанку космiчних польотiв визнали антиречовиною. Та Небреху нiколи не лякала страхiтлива перспектива анiгiлювати. З кишенi капiтан добув двi склянки. Вiн перехилив стандартну дозу антиречовини, хукнув, набив люльку медовим тютюном i розтанув у вулканiчних хмарах диму.
– Авжеж, ще хвилина – i вiд членiв Всесвiтнього об'сднання Мисливцiв та Рибалок залишилися б самi скафандри з потрощеними кiстками, – почув я з хмари спокiйний, як завше, голос капiтана Небрехи.
– Загалом, це мала бути лише весела прогулянка, товариський пiкнiк на однiй планетi в сузiр'у Дракона, – почав вiн свою розповiдь. – ргерi правлiння вистежили там прекрасну потвору. Уявiть собi гiгантську крокодилячу морду на змiуному тiлi завтовшки з ракету. Додайте до цiсу химери велетенськi крила птеродактиля, причепiть довжелезний хвiст, засiяний гостряками, що надто нагадували старовиннi палi, поставте усю цю надбудову на двiстi п'ятдесят товщенних лап, з яких навсебiч стирчать жахливi пазури, i матимете повний портрет. Принаймнi копiю.
Цей казковий монстр перетравлював навiть камiння i вже встиг зжерти половину власноу планети. Не було нiяких сумнiвiв, що коли потвора житиме i далi, вона поглине усю планету. Про наслiдки такоу зажерливостi не хотiлося й думати. Зрозумiло, зникнення цiлоу планети порушило б закон всесвiтнього тяжiння, що, безперечно, спричинилося б до безпрецедентноу космiчноу катастрофи в сузiр'у Дракона. Усi цивiлiзацiу сузiр'я благали нас прийти негайно на помiч.
Я одержав запрошення на цi видатнi лови за номером 251 i одразу почав готуватися до старту. До мосу староу коробки летiли набоу, запаснi скафандри, медичнi пакети, десятистволки, паки тютюну, балони з рiдким киснем, консерви, ящики "Мисливськоу"... Словом, я не мав вiльноу анi хвилинки, щоб ще раз перевiрити маршрут. А штурман Азимут був тодi у вiдпустцi.
Очевидно, це й призвело до мiзерноу помилки, а найдрiбнiшi помилки, треба вам сказати, набувають у космосi воiстину космiчних масштабiв.
Азимут потiм довiв менi, що пiд час старту я схибив на якусь пiвмiльйонну частку секунди.
Як я лишився живий, менi й досi незрозумiле. Коробка ковтала мiльярди кiлометрiв непередбаченого маршруту з швидкiстю свiтла. А коли поглинасш Всесвiт iз швидкiстю свiтла, перед твоуми очима стоуть одна й та ж незмiнна картина. I стоуть, аж поки почнеш гальмувати. Рiч у тому, що новi свiтловi хвилi не встигають тебе наздогнати, а давнi – од тебе втекти, i ти бачиш лише ту свiтлову картину, з якою нiздря у нiздрю летиш у просторi. Коротко кажучи, бачиш заспокiйливу порожнечу i раптом вганясшся в якесь небесне тiло завбiльшки з наш Юпiтер... Ось що таке мандрувати у Всесвiтi навмання.
Але я, видно, народився у зорянiй сорочцi або просто пiд щасливою зорею. Найменший метеорит не перетяв мою незаплановану трасу. Тiльки коли ходики показали, що вже пора стишуватися, i я натиснув на гальма, то побачив, на яку небезпеку наражався.
За усiма розрахунками я вже мав бути в сузiр'у Дракона, а раптом опинився зовсiм в iншому мiсцi, на маловiдомiй стежцi Чумацького Шляху. Великий i Малий Вози ледве бовванiли у зорянiй курявi.
Я зупинив коробку, аби роздивитися серед зiрок, i раптом помiтив, що поруч мене завис зорелiт точнiсiнько такоу ж конструкцiу, як i мiй. Навiть латки були однаковiсiнькi. Космiчнi мiкролiтражки стояли нiс у нiс, як собаки, коли знайомляться.
Менi фантастично щастило! Отак – нi сiло нi впало – зустрiтися з братом по розуму в глухому закутку Всесвiту! Тепер я вигадаю час хоча принаймнi б на орiснтацiу, бо знати не знав, куди залетiв.
Я миттю вискочив з коробки, а далi...
А далi, якщо ви хоч раз посмiхнетеся, я не розповiдатиму!
З чужого зорельота теж вискочив космонавт, i тiсу ж митi вiн закляк так само, як закляк я: вiн i я бачили перед собою копiю один одного!
Якби я мав брата-близнюка, то й тодi б ми не були такi подiбнi. Я бачив попереду самого себе, вiд вусiв до протеза! Я бачив себе з усiма подробицями! Одне тiльки вiдрiзняло нас: там, де в нього було праве око, у мене було лiве, а де у нього було лiве, у мене праве. У мене протез замiсть лiвоу ноги, а в нього – замiсть правоу...
Коли б не цi дрiбницi, нiхто б не розiбрав, де вiн, а де я.
Я ступив крок уперед з правоу ноги, а вiн ступив з лiвоу. Ми простягли один до одного руки, але потиснути ух нам не вдалося. Менi здалося, нiби я торкнувся дзеркала. Вiн теж здивовано звiв брови. I взагалi ми дiяли напрочуд синхронно.
Ми одночасно роззявили рота i в один голос привiталися:
– Привiт!
– Привiт!
А потiм в унiсон вiдрекомендувалися:
– Капiтан далекого мiжзоряного плавання Небреха.
– Капiтан далекого мiжзоряного плавання Небреха.
З подиву у мене замакiтрилося в головi. Та я не розгубився. За усiма ознаками, передi мною стояв непiдробний капiтан Небреха.
Але ж я теж капiтан Небреха! Цю неймовiрну крутиголовку слiд було негайно розв'язати.
– Звiдки ви прилетiли? – спитав я його.
– Звiдки ви прилетiли? – спитав вiн мене.
– Iз Землi, – вiдповiв я.
– Iз Землi, – вiдповiв вiн.
От вам це важко навiть збагнути, а нам ще важче було порозумiтися! Ми говорили таким собi дуетом. Що я казав, теж саме тiсу ж митi казав вiн, а що казав вiн, тiсу ж митi повторював я. Випередити його я не здолав i на пiвслова. Так само, як i вiн мене. З однаковим успiхом ми могли б втекти вiд власноу тiнi. Якщо хочете хоч трошки уявити, спробуйте у порожнiй кiмнатi гомонiти з дзеркалом. Iнодi менi навiть моторошно ставало.
Ми обидва один одного питали i обидва один одному вiдповiдали. Але щоб спростити дiалог, я не буду повторювати реплiки. Я пам'ятаю його дослiвно, наче розмовляв тiльки вчора.
Ось послухайте:
– Куди прямусте?
– На полювання.
– I я теж.
– А вас не дивус цей неймовiрний збiг?..
– I ця прозора перепона?..
– Атож!
– На вашу думку, що це таке?
– Межа мiж свiтом та антисвiтом?
– Мабуть, вона.
– Подумати лишень, я перший з людей на власнi очi уздрiв антисебе!
– I цi рiднi антивуса...
– I цю стару антилюльку...
– До речi, ви помiтили?
– Що межа коливасться?
– Так, нiби по нiй котяться повiльнi хвилi...
Ми чудово порозумiлися. Очевидячки, нашi думки були цiлком тотожнi. Та чого тiльки у Всесвiтi не бувас! Але якщо помiркувати, iнакше не могло i бути.
– Певне, тут с невiдомi течiу мiж свiтом та антисвiтом.
– I тодi...
– Друже антику, перевiримо наше припущення. Покладiмо на хвилi цiсу течiу нашi люльки...
– А самi вiзьмемося поки що за розрахунки.
– Авжеж! Час покаже...
– До завтра!
– До завтра!
Розмова з антисобою мала своу переваги. Наприклад, не треба було домовлятися про термiн експерименту. I так було цiлком ясно, що ми ухвалимо однакове рiшення.
Ми синхронно поклали до нiг люльки i попрямували до своух коробок. Присмно було працювати, знаючи, що поряд з тобою порпасться в зоряних картах антити – антиславетний антикапiтан Анти-Небреха. З однаковими думками, з однаковими прагненнями, з однаковою долею. Цiлу добу я крутив "козячi нiжки" i схвильовано думав, чи вдасться наш генiальний експеримент. Мозок мiй був у такому нелюдському збудженнi, що розрахунки до нового маршруту в сузiр'я Дракона я склав iз швидкiстю великого електронного обчислювача – за п'ятнадцять секунд.
За останнiми годинами доби, яку я, безумовно, разом з Анти-Небрехою згаяв на експеримент, я слiдкував, пiдстрибуючи з нетерплячки. Як менi кортiло трохи пiдiгнати уперед стрiлки ходикiв! Але я стримував себе, бо за два кроки вiд мене у своуй антикоробцi пiдстрибував Анти-Небреха, i його теж так крутило, що хоч одягай гамiвну антисорочку.
Але тiльки-но стрiлки показали час, як я кулею вилетiв з ракети.
Чи варто нагадувати про те, що АнтиНебреху теж наче хтось вистрiлив? Словом, ми прибули на мiсце одночасно.
Не вагаючись анi мiкросекунди, ми схопили нашi люльки i, танцюючи на осi протезiв, заволали:
– Хай живе антисвiт! Вдалося!
А танцювати було чого: ми тримали в руках антилюльки. Я спочатку навiть не знав, з якого кiнця уу запалити. Зрозумiйте мене правильно, ранiше на моуй люльцi з правого боку було факсимiле, а з лiвого боку – карб. А за добу факсимiле i карб помiнялися мiсцями!
Якi науковi висновки можна було зробити з цiсу видатноу подiу? Перше: мiж свiтом та антисвiтом iснують у часi та просторi якiсь недослiдженi течiу. Друге: мiж свiтом та антисвiтом с якийсь третiй стан матерiу, де енергетичний заряд будь-якоу речi мiнясться на протилежний знак, – адже в руках ми тримали антилюльки i не анiгiлювали! I знасте що, iнодi менi спадас божевiльна думка, що не люльки, а нашi коробки помiнялися мiсцями! I тодi перед вами сидить не старий капiтан Небреха, а його двiйник з антисвiту! I я, мiжзоряний вовк, навiть не здогадуюсь, що мос праве око насправдi лiве i навпаки!
Так, це вiдкриття неймовiрно розширюс обрiу науки...
Ми стояли один проти одного i ладнi були кинутися в обiйми. Але прозора межа не дозволяла нам навiть доторкнутися один до одного. На очах Анти-Небрехи блищали сльози, менi теж щемiло...
– Бувай, антику! – одноголосне попрощалися ми. – Щасливоу тобi дороги!
Ми посiдали у своу коробки i обережно дали заднiй хiд, щоб не зруйнувати Великоу Межi...
I зараз я не годен второпати, навiщо ми так швидко розпрощалися? Адже мудрiшоу, освiченiшоу, чемнiшоу, вихованiшоу, винахiдливiшоу i хоробрiшоу людини, нiж антикапiтан Анти-Небреха, я не зустрiчав i вже, мабуть, не зустрiну.
– Тiльки в його генiальнiй головi, – захлинався у дифiрамбах капiтан Небреха, – могла народитися ця блискуча iдея! Завдяки його свiтлим думкам вперше за iсторiю зоряних польотiв було експериментальне перевiрено, чи iснус прямий матерiальний зв'язок мiж свiтом та антисвiтом!
Я слухав капiтана Небреху i вiдчував, що ми взяли не той курс i схибили не на якусь там жалюгiдну секунду, а на цiлих двi години розмови.
– А потвору зловили? – ввiчливо i делiкатно нагадав я.
– Атож! – схаменувся капiтан Небреха i хлюпнув у склянки антиречовини. – Коли я прибув на недоудену планету, потвора махала крильми i своуми двомастами п'ятдесятьма лапами тримала за комiр двiстi п'ятдесят найдосвiдченiших у Всесвiтi мисливцiв. Та на мене в чудовиська лапи не вистачило, i менi тiльки й лишилося, що врятувати цивiлiзацiу в сузiр'у Дракона. Скажу вам, що стрiляв я спокiйно, як у мiському тирi. Але я хотiв би ще раз повернутися до того моменту, коли наймудрiший з антикапiтанiв, а вiн, безперечно, теж разом з цивiлiзацiями Анти-Дракона врятував цвiт мисливства та рибальства антисвiту...
Нi, капiтана Небреху таки несила збити з обраного ним курсу!
3. ЦIКАВА АРИФМЕТИКА
Нинi навiть школярi знають, що в хатнiй бiблiотецi капiтана далекого мiжзоряного плавання Небрехи було 1000 наукових фолiантiв, кожен з яких мав не менше 1000 сторiнок i важив не менше трьох кiлограмiв: капiтан терпiти не мiг легковажних праць.
От i уявiть собi мiй подив, коли серед цих вагомих (у власному i в переносному розумiннi цього слова) творiв я побачив тонюсiньку дитячу книжечку "Цiкава арифметика". Вона важила не бiльше 100 грамiв i мала не бiльше 100 сторiнок.
Я перегорнув кiлька сторiнок i переконався, що з примiтивними задачами, якi заповнювали цю брошуру, впорався б навiть першокласник-другорiчник.
А проте в пiдручнику iсторiу космонавтики цього факту чомусь немас, хоч пов'язаний вiн справдi з незвичайною пригодою. Бiльш того, в iсторiу навiть не згадусться, що найславетнiший серед зоряних капiтанiв мав у своуй бiблiотецi дитячу книжку.
Але розповiм все до пуття, щоб раз i назавжди злiквiдувати цей ганебний iсторичний недогляд.
Було це так.
– Капiтане, – мовив я, коли з першого до останнього рядка простудiював "Цiкаву арифметику", – що ви, енциклопедист i зореплавець, знайшли у цiй захалявнiй книжцi для початкiвцiв?
– Саме те, – вiдгукнувся капiтан Небреха, – чого ви не зауважили. Цю книжку випустило у свiт видавництво "Ребус". А видавництво "Ребус", щоб ви знали, мiститься не де-небудь, а на планетi Кiберi, в сузiр'у Волопаса. Якби отам я питав отак безглуздо, як оце ви, я б не сидiв зараз перед вами, i ви не перегортали б цiсу книжки. Якби моя спостережливiсть зрадила менi хоч на хвилину...
Небреха взяв у мене з рук "Цiкаву арифметику" i зарипiв на протезi до книжкових полиць. Там вiн поставив уу на чiльне мiсце – мiж двома найгрубiшими фолiантами у могутнiх панцирах синтетичних обкладинок. Маленька книжечка нiби розтанула серед книжкових динозаврiв.
Капiтан повернувся до мене, знову вмостився у крiслi i ще раз пiдкреслив:
– Авжеж, якби моя спостережливiсть зрадила менi хоч на хвилину, ви б зараз не бачили капiтана Небреху, а штурман Азимут уже нiколи не навчався б у школi для обдарованих дiтей...
– Планету Кiберу ми вiдкрили третього року плавання у величних просторах Волопаса, – почав вiн свою, як завжди, захопливу розповiдь. Зiрка, навколо якоу обертасться Кiбера, далеко осторонь верстових галактичних шляхiв, i тому не дивно, що ми з Азимутом першi ступили на грунт планети: мiй штурман завжди обирав ще не звiданi маршрути.
Нашi вiдвiдини мали величезну iсторичну та наукову вагу. Правда, не стiльки для Землi, як для Кiбери. I знасте чому? Бо на Кiберi розвиток пiшов зовсiм в iнший бiк, i коли ми прилетiли, планету населяли самi роботи.
Зустрiли нас з неймовiрним пiднесенням. До мосу коробки зiбралися юрми роботiв i у захватi вигукували найпопулярнiшi аксiоми i теореми. Штурман Азимут милостиво махав ум рукою, що викликало ще бiльше ревище. Це був просто якийсь всепланетний фестиваль математичноу радостi. Лише згодом я довiдався, у чому тут рiч, але було вже пiзно...
Це була вельми свосрiдна планета. Скрiзь ми бачили книгарнi та кiоски, а в них – безлiч всiляких задачникiв, теоретичних дослiджень з вищоу математики, подарункових наборiв рiзноманiтних цiкавих хiмiй, арифметик, цiкавих астрономiй, фiзик, алгебр, геометрiй, планiметрiй та тригонометрiй. На полицях лежали справжнi поклади довiдникiв з шаховоу гри, збiрки етюдiв, дебютiв та ендшпiлiв, науковi працi з теорiу i тактики тисячоклiтинних шашок, каталоги партiй з усiх планетарних чемпiонатiв. Скрiзь можна купити газету "Дебют" або журнал "Етюд". Коротко кажучи, тут була лiтература для всiх вiкiв та всiх смакiв.
Куди не кинеш оком, усюди стрибали i танцювали свiтловi реклами торговельних фiрм. Найчастiше траплялася реклама фiрми ЮК, тобто "Юний Конструктор".
ПОВНИЙ КОМПЛЕКТ "ЮНИЙ КОНСТРУКТОР", – промовляв веселий неоновий робот, – ВИХОВУр З РОБОТЯТ МАЙБУТНIХ КОНСТРУКТОРIВ ОБЧИСЛЮВАЛЬНИХ МАШИН, ВИНАХIДНИКIВ ТА ГЕНIАЛЬНИХ ОБЧИСЛЮВАЧIВ, КУПУЙТЕ ПОВНI КОМПЛЕКТИ "ЮНОГО КОНСТРУКТОРА"!
Але якась могутня лiга захисту роботят вiд "Юних Конструкторiв" вперто боролася з цiсю рекламою. Поряд кожного стенда фiрми ЮК вона чiпляла своу жахливi попередження.
НЕ ЗАЛИШАЙТЕ РОБОТЯТ САМИХ З ВИКРУТКАМИ ТА ГАЙКОВИМИ КЛЮЧАМИ "ЮНОГО КОНСТРУКТОРА", – похмуро застерiгала лiга. – РОБОТЯТА ГРАЮТЬСЯ I БЕЗ НIГ ЗАЛИШАЮТЬСЯ!
Особливо сильне враження справляло свiтлове застереження такого змiсту. Двос малих роботят гайковими ключами, на яких ясно було видно тавро ЮК, вiдгвинчували голову у третього. I потiм вони цiсю головою ганяли у футбол. Напис пiд моторошною картиною щомитi спалахував метровими кривавими лiтерами: ОСЬ ЩО РОБИТЬ З ВАШИМИ РОБОТЯТАМИ ФIРМА "ЮНИЙ КОНСТРУКТОР".
Потiм я дiзнався, що лiга мала всi пiдстави боротися з фiрмою ЮК – лiга сама випускала повнi комплекти ЮТ, або "ЮНИЙ ТЕХНIК".
Багато цiкавого було на Кiберi. Та найцiкавiше було те, що ми прибули сюди у розпал дискусiу на тему: "Можливо чи неможливо створити розумну людину?" Я не буду тут наводити численних думок на цю тему, а викладу лише основнi тези та антитези всепланетновiдомих обчислювачiв Плюса та Мiнуса.
Треба вам сказати, що обчислювач Плюс намагався штучно у пробiрцi створити мислячу людину, а обчислювач Мiнус скрiзь ганьбив його i заперечував саму можливiсть iснування бiологiчноу iстоти. Саме вiн i розпочав творчу дискусiю з прозорого натяку на нiкчемнiсть праць обчислювача Плюса.
– Недавно, – публiчно заявив у газетi "Дебют" обчислювач Мiнус, – з розгвинченоу консервноу бляшанки, яку вже час викинути на звалище металевого брухту, а не дозволяти морочити голови студентам в Академiу обчислювальних наук, пролунав черговий антинауковий зойк. Оця бляшанка, яка не соромиться носити високе звання обчислювача, насмiлюсться запевняти, нiби жива бiологiчна система "людина" матиме у майбутньому незлiченнi переваги перед роботами. А якi можуть бути переваги у надто вразливоу системи, нiчим не захищеноу вiд механiчного та бiологiчного впливу оточення? Порiвняно з сучасним високорозвиненим роботом людина не витримус нiякоу критики!
На це обчислювач Плюс з властивою Йому гiднiстю вiдповiв:
– Деякi запеклi бовдури, якi самi себе привсероботно розпинають своуми химерними виступами, нiяк не можуть второпати, що тiльки людина спроможна дати нам мозок, який заступить найдосконалiшi машини i стане невичерпною скарбницею знань. Крiм того, людина складатиме для нас новi оригiнальнi задачки. Цi аксiоми не вiдомi тiльки тим, що безсоромно носять високе звання обчислювача, хоч нездатнi вiдрiзнити здорову думку вiд нiсенiтницi.
