Текст книги "Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи (на украинском языке)"
Автор книги: Юрий Ячейкин
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 7 страниц)
Тасмниця бiльярдноу кулi!
Подумати лишень, люди пишуть про цю кляту кулю дисертацiу та привселюдно обороняють ух, а я вперше про це чую i вперше бачу саму кулю! Це я, котрий вважав себе за сдиного, а отже, i найобiзнанiшого бiографа капiтана Небрехи! Ганьба менi, ганьба!..
Капiтан Небреха зауважив, як я журюся, i з властивою йому чуйнiстю намагався мене заспокоути:
– А ви, юначе, даремно хвилюстеся. Запевняю, що вашi цiлком правдивi та безстороннi нотатки стали настiльною книгою для кожного небрехознавця. I ще одна присмна для вас новина: Мiнiстерство вищоу освiти рекомендувало вашi правдивi оповiдi як пiдручник з небрехознавства для iсторичних факультетiв гуманiтарних вузiв.
Я люто заскреготав зубами.
Як? Капiтан Небреха ще знущасться з мене!
Самi подумайте, ну, яким побитом мiй твiр устиг стати настiльною книгою i рекомендованим пiдручником, коли я його ще тiльки написав? I про мою роботу нiхто, крiм самого капiтана, ще нiчого не чув!
– Атож, – знову повернувся до свого незграбного дотепу Небреха, – ваш твiр став настiльною книгою для кожного небрехознавця i рекомендованим пiдручником для гуманiтарних вузiв... Але домовимося: спочатку я розповiм вам усю цю зворушливу iсторiю, а тодi вже ви ображатиметеся на старого капiтана, якщо матимете на це пiдстави...
Я погодився.
Капiтан Небреха не хапаючись запалив свою прокурену люльку.
– Повiрте менi, якби я тодi вагався хоч секунду, ви оце тепер не побачили б кулi, отже, i не було б нашоу такоу щироу роз-мови.
Ця пригода сталася вже тодi, коли я сам себе списав за вислугою рокiв з борту коробки, а свою стару коробку поставив на вiчний якiр у мосму садочку. Тiльки й мандрувати менi залишилося, що на яхтi по рибу он за тi скелi...
Чи ж гадав я, що найдивовижнiша у мосму життi подорож ще попереду!
Отож якось чарiвного вечора я сидiв отут, коло столу, i впорядковував свiй архiв. Знасте, за роки всесвiтнiх блукань до бiса назбиралося всiляких папiрцiв.
Коли раптом повiтря перед моуми очима заструменiло, наче гарячого сонячного дня, а всi речi, що були у кiмнатi, стали розпливчастими i химерними, як марево у пустелi.
"Кепськi справи! – сумовито подумав я. – От i старiсть до мене завiтала. Доведеться тобi, капiтане, купувати окуляри..."
Та за хвилину повiтря знову стало чисте i прозоре, як кришталь, а всi речi набули свосу сталоу форми. Та це ще не все!
Нараз просто передi мною вродився з нiчого чудернацький малогабаритний повiз iз розчиненими дверцятами, наче якийсь невидимка запрошував мене у цей повiз сiсти.
Ну, я людина в бувальцях бувала, всiляких див за свого вiку надивився, словом, звик уже за серце не хапатися.
Подивився я на цю дивину, спокiйно запалив люльку i любесенько пошкандибав до повоза, щоб як слiд обстежити його.
Скажу одверто, машини такоу оригiнальноу конструкцiу я в життi свосму ще нiколи не бачив.
От хоча б пульт керування – це самi годинники, достоту вiтрина годинниковоу майстернi. Були тут i найточнiшi хронометри, i побутовi будильники, i капiтальний годинник свiту, i спортивнi секундомiри, i звичайнi ходики (вони менi нагадали пульт мосу коробки), i стародавнi пiщанi дзигарi, якi щохвилини автоматично переверталися,., Але як я одразу не збагнув, що це була машина часу, я й досi не втямлю! Тiльки й додумався звiрити свiй наручний годинник з атомним хронометром. А проте ще стародавнi науковi фантасти пророкували появу такоу машини.
Коли бачу, на сидiння кинуто розкiшну тигрову шкуру, в зубах тигра стримить якийсь папiрець.
Анi секунди не вагаючись, я вихопив папiрець з пащеки хижака. Це була записка, я пробiг уу очима з астрономiчною швидкiстю. Вона запала у мою пам'ять на все життя:
"ЛЮБИЙ КАПIТАНЕ: ВIТАЮ ВАС IЗ СВIТЛОГО МАЙБУТТЯ!
СЬОГОДНI УРОЧИСТЕ ВIДКРИТТЯ МЕМОРIАЛЬНОГО МУЗЕЮ НЕЗАБУТНЬОГО ЗОРЕПЛАВЦЯ, СЛАВНОГО КАПIТАНА НЕБРЕХИ; ЗАПРОШУрМО ВАС НА ВСЕНАРОДНЕ СВЯТО! МАШИНУ ЧАСУ ЗАПРОГРАМОВАНО НА ЗВОРОТНУ ПУТЬ. СIДАЙТЕ I ВИРУШАЙТЕ. ДО СКОРОт ЗУСТРIЧI!
Ваш Азимут,
директор музею капiтана Небрехи".
Що ви на це скажете? Молодець Азимутi От що таке – закiнчити школу для обдарованих дiтей!
Не вагаючись, я стрибнув у машину часу. Тiсу ж митi вона вирушила у свою чудесну подорож крiзь днi, тижнi, мiсяцi i роки.
Коли одверто сказати, сам часопробiг був не дуже цiкавий. Усе навколо потьмарилося, геть нiчого не видно – нiби машина часу занурилася в суцiльний молочний туман.
А час спливас. А майбутнс наближасться. Ну, щоб не гаяти цiннi хвилини, я почав складати вiтальну промову.
Я уявляв собi цю хвилюючу зустрiч. Святковий натовп, портрети i червонi транспаранти, духовий оркестр, традицiйнi стрiчка i ножицi, висока трибуна, об'сктиви телекамер... Хоч як я звик до врочистих зустрiчей, але вони мене завжди хвилюють...
I раптом спостерiг, що в мене почали пропадати речi. Перша розтанула з димом моя люлька. Потiм випарувався протез. А тодi одне за одним позникали гудзики, черевик, сорочка, штани, сдина шкарпетка... Словом, за кiлька хвилин на мосму тiлi неможливо було знайти анi нитки – все зникло в часi!
Я вжахано думав про зустрiч з майбутнiм поколiнням. Що про мене скажуть люди, коли побачать у такому, лише для лазнi, вбраннi? Яка ганьба!
Та я недовго журився. Спокiйно обдумав свос скрутне становище i заходився шукати порятунку. I де, ви думасте, я знайшов його? Не повiрите, але я буквально сидiв на ньому! Мосю рятiвницею була тигрова шкура. Я кинув уу собi на плечi i ще пiдперезався довгим смугастим хвостом. Вийшов цiлком пристойний костюм.
Одверто кажучи, не хочеться менi розповiдати про саму зустрiч. Але й мовчати не можна, бо це скидатиметься на злочинне фальшування фактiв.
Зустрiч була справдi незвичайна. Тiлькино машина часу зупинилася, як мене закидали квiтами. Квiтiв було так багато, що я просто тонув серед пелюсткiв. Довелося викликати рятувальну команду. Поети читали вiршi i поеми, оркестри грали симфонiу, ораторiу та кантати, об'сднанi хори спiвали пiсень, i все, знасте, модними "космiчними" голосами. Менi мало не позакладало, але я терпiв. Що вдiсш, концерт майстрiв мистецтв цiлком i повнiстю був присвячений одному менi.
А потiм перерiзали стрiчку i зайшли до музею.
Хочете вiрте, хочете не вiрте, а я наче прийшов до себе додому. Тут були зiбранi усi моу сувенiри! На стендах я побачив i справжнiй зуб справжнього дракона, i куряву з Чумацького Шляху, i оберемок хлорели, i грудку землi, i "Цiкаву арифметику", i значок заслуженого тренера... Знайшов я також свою люльку, протез та одяг. То ось куди вони позникали пiд час подорожi! З дозволу адмiнiстрацiу музею я негайно переодягнувся у свiй звичайний костюм.
А що Азимут виробляв! Вiн просто-таки носив мене на руках, не вiдходив анi на крок i на кожному кроцi зi мною фотографувався. А скiльки автографiв я тодi залишив! I все, мiж iншим, на палiтурках ваших книжок про мене...
Капiтан Небреха замовк i замрiяно втупився у куток кiмнати. Я його розумiв: вiн бачив картини, якi нiхто не бачив, i чув цiсу митi голоси, якi нiхто нiколи не чув.
– А звiдки ж узялася бiльярдна куля i дисертацiу небрехознавцiв?
– Ет! – схаменувся капiтан i негайно вийшов на орбiту початковоу розповiдi. – Справдi, звiдки взялася куля? Це питання турбувало всiх небрехознавцiв!
Увечерi того ж дня мене запросили на урочисте наукове засiдання. Там зiбралися усi вченi кити небрехознавства, i там я вперше почув про цю злощасну бiльярдну кулю.
Виявлясться, вона була iсторичною загадкою! Нiхто не знав, як, коли i чому з'явилася серед моух сувенiрiв. Iсторiю будьякого сувенiра вченi мужi знали назубок, а от куля "ум була не по зубах. I тому кожен науковець висував свою гiпотезу про походження цього сувенiра i запекло обстоював уу.
Але трагедiя була у тому, що я сам не знав, звiдки взялася ота бiльярдна куля! У мене уу нiколи не було. А науковцi весь час тiльки й теревенили про неу. Ну, я не хотiв ух розчаровувати, бо наука одразу втратила б з пiвсотнi докторiв i кандидатiв. I врахуйте, що кожен конче бажав, аби я пiдтвердив саме його гiпотезу.
Першим упiймав мене за гудзика i загнав у куток доктор небрехознавства з напрочуд iнтелектуальним прiзвищем – Iнтелiгатор. Не знаю чому, але я на нього дивився як на свосрiдне сполучення iнтелiгента й алiгатора. Мабуть, тому, що вiн просто ув мене очима.
Хижо свiтячи окулярами, вiн почав iнтерв'ю:
– Не крийтеся вiд мене, капiтане!
– Та я й не криюся, – заспокоював його я.
– Ви бували на планетi Луза?
Я боявся за свого гудзика i тому не заперечував :
– Атож, – кажу, – бував.
– I бачили зелене поле? – невгавав вiн.
– Авжеж, бачив.
– I кущi, на яких достигають бiльярднi кулi?
– Еге ж.
– А як тубiльцi збирають врожай?
– Ходять i збивають кулi киями!
– О! – простогнав Iнтелiгатор, вражений мосю залiзною логiкою, i необережно випустив з рук гудзика. – Генiально! Я напишу ще одну дисертацiю! – кричав менi вслiд.
Але до порятунку було ще далеко. Ледь я звiльнився вiд Iнтелiгатора, як мене полонили два спiвавтори, ух теж цiкавила тасмниця кулi.
– Ви були на планетi Вiл-Ярд? – ,гарячково запитали вони.
– Був, – не сперечався я, озираючись на всi боки.
– .А це правда, що кулi там – живi iстоти?
– Факт! – кажу. – I прудкi вони, як ртуть!
– А як же ви впiймали уу, коли кульгасте на протезi?
– Загнав у коробку дуплетом!
Та куля вже сидiла менi в печiнках. Я бачив, що коли так буде й далi, то класичне небрехознавство перетвориться на схоластичне кулезнавство. Треба будь-що добути кулю i покласти уу вдома серед моух сувенiрiв. Щоб першому-лiпшому дилетантовi було зрозумiло, звiдки вона взялася.
Ну, випручнувся я з брану небрехознавцiв i подався до мого колишнього штурмана.
– Азимуте, – кажу, – чи не час менi повертатися у свiй час?
Подивився вiн на годинник i важко зiтхнув :
– Час...
Поки Азимут заправляв машину часу секундами, хвилинами i годинами, вантажив уу тижнями, мiсяцями i роками, я пiшов у магазин спорттоварiв i придбав одну бiльярдну кулю, точний дублiкат музейноу. А коли, готуючись помандрувати у свiй час, знову переодягнувся в тигрову шкуру, я (хай уже вибачить менi директор музею!) нишком замiнив музейну кулю на щойно куплену.
Тепер небрехознавцям доведеться боронити новi дисертацiу!
I все ж при однiй думцi досi стас моторошно: а що, коли питання ще бiльше заплутасться? Адже тепер, замiсть одноу кулi, в майбутньому може виявитися двi! Тодi й гурт небрехознавцiв подвоуться!
Капiтан Небреха замовк, витрусив з люльки на чорну долоню попiл i, хитро примружившись, докинув:
– А втiм, ще побачимо. Ви чоловiк молодий i, безумовно, дочекастеся майбутнього навiть без машини часу. I коли Азимут складе iспити на атестат зрiлостi i його запросять директором до мого музею, неодмiнно приходьте на вiдкриття. Передавайте Азимутовi привiт i чекайте мене. Ми з вами ще зустрiнемося!