Текст книги "Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи (на украинском языке)"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

– р! – нарештi заволав вiн i полегшено загув. – р таке, чого нема! Магiстр Кiмiхла! Вiн сам викреслив себе з iсторичного поступу!

– Ну, от бачите, а ви пручалися...

– Але врахуйте, – застерiг мене робот, – Кiмiхла – об'скт заборонений. Розумiсте, своум генiальним вiдкриттям вiн може загальмувати i навiть бiльше того – законсервувати! – розвиток цiлоу цивiлiзацiу. Ми його пильно охоронясмо вiд необережних вiдвiдувачiв. Особливо у цей день, сдиний день на кожнi десять рокiв. Але якщо ви наполягасте...

– Так! – позбавив його я останнiх сумнiвiв.

– Добре, для вас ми зробимо виняток, бо ви прийшли до нас iз винятковим замовленням. Ось вам перепустка. Ех, якби ви прилетiли до нас завтра, я б вже нiчим не мiг вас задовольнити. А за таку страхiтливу провину мене б точно списали на перетопку. Дякую вам, капiтане, за вчасне прибуття!

Отак мимохiть я врятував вiд неминучоу загибелi здiбного кiбера. Страх навiть подумати, що б сталося, якби я запiзнився хоч на день! Та не про це мова...

Вкрай заiнтригований, я сiв у повiтряну колiсницю з позначкою ТТ i показав вiзниковi перепустку. Вiн здивовано звiв на мене очi, але бiльше нiчим не виявив свого збентеження. А тодi стьобнув батогом крилатих коней, i ми шугонули в небо.

Невдовзi визначився маршрут.

Ми летiли до сдиноу на планетi чорноу хмари, наужаченоу надпотужними блискавками. Певно, уу залишили, щоб полохати надто допитливих мандрiвникiв.

Над хмарою на повiтряних хвилях гойдався невеликий клапоть землi, який знизу пiдпирали антигравiтацiйнi подушки. Посеред цього острiвця здiймалася старезна халабуда. З високого цегляного димаря в'юнився димок. Оцю будiвлю оточувало кiлька плодових дерев, якi наполегливо обдирала брудна i охляла коза. На шиу у неу телiпалася обiрвана мотузка...

Вiзник пришвартувався до хвiртки таксяк злiпленоу огорожi i понуро процiдив:

– Я тут почекаю...

Бiльш похмурого мiсця я в життi не бачив. Оцi хирлявi деревця зi старезною козою... Оця моторошна хурделиця блискавок у тьмяному черевi безмежноу хмари... I темна будiвля, вкрита плiснявою i мохом... Однак я смiливо пошкандибав до неу i хоробро постукав протезом у масивнi дубовi дверi. Не маю сумнiву, що коли б вони були на засувi, ух можна було б висадити хiба що добрим облоговим тараном.

– Заходьте! – пролунав рипучий, як iржавi шпiнгалети, голос. – Не зачинено!

Я штовхнув дверi, що бiльше пасували б до брами невеличкоу фортецi, i увiйшов до будинку.

I що ви думасте? Затишку i тут не було!

У просторому холодному примiщеннi було ще темнiше, нiж надворi. Тiльки мерехтливi кривавi вiдблиски з напiвзруйнованого камiна кидали химернi тiнi вiд музейних тиглiв, допотопних реторт i глекiв, якi мало не впритул були пiдсунутi разом зi столом до згасаючого вогнища. У цих посудинах щось явно не споживне шипiло i булькало.

Неподалiк валялися вкритi густим шаром пилу деталi повного рицарського спорядження. Панцир з обiрваними ремiнцями, важкi залiзнi рукавички, поточена iржею спiдниця, грубезний меч у волохатих од вiковiчноу корозiу пiхвах... От тiльки шолома серед цього iсторичного мотлоху не було. Мабуть, вiн правив господаревi за казанок, бо висiв на ланцюгу у камiнi.

Та найбiльше мене вразив сам хазяун.

Це був високий, мов жердина, i висушений, як мумiя, чолов'яга з довгою сивою бородою, що звисала до землi i, треба думати, пiдмiтала пiдлогу. На самi його брови було насунуто гостроверхий червоний ковпак, примхливо розшитий мiсцевими зiрками та сузiр'ями. А на вузькi плечi була накинута чорна мантiя, геть уся розписана кабалiстичними символами з бiлоу i чорноу магiу. На лiвому плечi у нього сидiла пiдтоптана сова, а в правiй руцi вiн тримав – жах згадати! – келих з людського черепа. У цьому келиху канiбалiв парувала масна рiдина.

– Ага! – з гостиннiстю людожера прохрипiв вiн. – З'явилися!

Вiн втупив у мене пронизливий палаючий погляд. Та хоч якi були несприятливi для грунтовних дослiджень умови, я помiтив, що одне око у нього було штучного походження.

Тим часом ця академiчна сумiш жердини з мумiсю зважила у руцi свiй страхiтливий келих i знову, трiумфуючи, захрипiла, мов поганий гучномовець на святi:

– Ще хвилина... Так, ще хвилина, i ви б навiки втратили найурочистiшу в iсторiу нашого диска мить...

– Диска? – не зрозумiв я,

– Так, вiн плавас в безмежному океанi i давно пiшов би на дно, якби не тримався на трьох велетенських китах... Атож, ще хвилина, i я перехилив би свiй магiчний келих. Оце тiльки чекав, коли прохолоне елiксир...

Магiстр сунув келих менi пiд нiс. Рiдина була на диво смердюча.

– О, це був нелегкий шлях до перемоги! – невгавав маг. Вiн довiрливо викладав усi своу тасмницi: – Спочатку я й гадки не мав про елiксир, бо намагався знайти рецептуру фiлософського каменя.

– Для чого? – запитав я, аби щось сказати.

Вiн вирячився на мене, нiби я бовкнув найбiльшу у свiтi дурницю. Та обмежився лише зневажливим поглядом, але пояснити пояснив:

– Ясно для чого: щоб заволодiти усiм свiтом.

У нього це звучало так природно, нiби вiн збирався пiти у лавку по хлiб.

– Еге ж, я б тодi купив на золото всiх мирських володарiв i князiв церкви... Та, одверто кажучи, справа посувалася кепсько. У мене вже борода вiдросла до пояса, а я не зрушив навiть з мертвоу точки! Отут i постало питання про елiксир.

– Чому? – не второпав одразу я.

Моу запитання почали його дратувати.

– "Чому", "чому"? – пробурчав Кiмiхла. – Ясно чому: щоб помолодшати. Адже це – елiксир молодостi. Якби я помолодшав, я мiг би розпочати дослiди знову. Я ж не вiдмовився вiд величного намiру запанувати над усiм свiтом вiд берега до берега! Аж тут на мене чигала нова халепа. У мене не було й шеляга на експерименти. Виходило зачароване коло: щоб знайти рецептуру фiлософського каменя, слiд було винайти елiксир молодостi, а щоб виготовити елiксир, треба було мати фiлософський камiнь! Що було робити? Та я знайшов вихiд – узяв i, незважаючи на сувору заборону, викарбував сдиний у свiтi нерозмiнний карбованець. Ось вiн!

Магiстр Кiмiхла сягнув рукою у дiрку в мантiу i з радiсним зойком видобув з надр пiдкладки блискучу монету.

– А навiщо ви утасмничили цей казковий винахiд? – поцiкавився я.

Магiстр захвилювався.

– Ясно навiщо: якби я не тримав його у секретi, грошi швидко впали б до цiни битих черепкiв. А яким побитом я придбав би тодi необхiднi речовини для елiксиру? I кому б тодi був потрiбен фiлософський камiнь?

– А навiщо вам фiлософський камiнь, коли ви масте нерозмiнний карбованець? – з'ясовував я.

– Боже мiй, ви як мала дитина – "навiщо" та "навiщо"! Ясно навiщо: я б до самоу смертi не встиг би намiняти таку купу грошей, щоб купити усiх можновладцiв. Отже, знову ж таки, щоб з успiхом провести цю грандiозну фiнансову операцiю, необхiдно зварити елiксир!

Вiн недбало кинув нерозмiнний карбованець на стiл i обома руками пiдняв келих.

Химернi логiчнi вправи магiстра Кiмiхли навели мене на тривожнi роздуми. Чи не божевiльний вiн? Певно, божевiльний! З'ухав з глузду на iдеу свiтового панування. Iнакше навiщо супер-кiберовi було посилати мене сюди? Тiльки божевiльний може опинитися у категорiу сущого, що насправдi не iснус. Адже, хоч його й оточус реальний свiт, сам вiн живе у дивовижному вигаданому свiтi.

Але, на жаль, цього дивака кинули напризволяще. Жодного санiтара! Нiякого нагляду! Повна свобода дiй, хоч i обмежена кордонами лiтаючого острiвця. За таких умов вiн здатен накуховарити бозна-що. Хто його знас, можливо, Кiмiхла оце тримас череп не з молодiжним напосм, а з страшною отрутою? Жах! Ще сконас, i мене ж звинуватять, що я був тут присутнiй i не запобiг безглуздому самогубству. Вiд цих думок у смердючiй атмосферi лабораторiу менi почали вчуватися пахощi гiркого мигдалю, якi, як вiдомо, властивi смертоносному цiанiстому калiю.

Я вирiшив будь-що запобiгти страшнiй трагедiу.

– Слухайте, магiстре, – почав жахати його, – а раптом у вас у руках не елiксир, а звичайна отрута? Звiдки ви знасте, що ви наварили? Чи не краще поставити дослiд на тваринi? Дайте спочатку напитися хоча б козi. Тодi побачимо...

– А це iдея! – пожвавiшав Кiмiхла. – Але не думайте, що ви мене налякали. Це справжнiй алхiмiчно чистий непiдробний елiксир. Я варив його не навмання, як ви гадасте, а за формулою безсмертя, яку шукав десять довгих рокiв...

– Де ж вона – оця формула? – вигукнув я, радiючи, що зараз усе з'ясусться.

– Хе-хе-хе, де формула, питасте? – схидно захихотiв магiстр. – Формулу вам не побачити, як власнi вуха! Рукопис з божественним рецептом елiксиру молодостi я здав до надiйноу схованки з сдиною умовою, щоб уу вiддали тiльки у моу власнi руки. Але ходiмте до кози. Хай живе стара, бо менi ще до бiса роботи, а я над усе люблю козяче молоко.

Кiмiхла хлюпнув у миску омолоджувального напою, i ми вийшли надвiр.

Пронизливий холодний вiтер хилив дерева. Чорна безодня велетенськоу хмари час вiд часу спалахувала слiпучим мереживом. блискавок. Коза жалiбно мекала.

Кiмiхла поставив перед нею миску i з несподiваною лагiднiстю погладив по уу збитiй у бруднi ковтуни шерстi. Коза нахилилася до миски i почала жадiбно сьорбати алхiмiчну рiдину. Все висмоктала!

I тут сталося диво. За кiлька секунд перед нами жваво стрибало бiленьке прудке козеня! Тiльки обiрвана мотузка ще телiпалася на його тонкiй шиу, як речовий доказ неймовiрноу подiу...

– Вiват! – несамовито загорлав магiстр, недоладно вимахуючи руками. Вiват! Вiват! Вiват!

Вiн пiдхопив козеня на руки, нiжно притиснув до грудей i, кумедно пiдстрибуючи, помчав до хати. Я зарипiв за ним слiдом.

"Тисяча астероудiв! – вилаявся в душi я. – I отаку генiальну людину тримають по сутi у в'язницi. Та ще, замiсть сучасних приладiв, пiдсунули середньовiчне начиння! Нема ж нiчого дивного, коли за таких жахливих умов людина трохи спричиниться i почне варнякати про свiтове панування або трьох осоружних китiв..."

Магiстр випустив козеня на пiдлогу i тремтячими руками схопив людожерський келих. Обидва його ока – природне i штучне – палали з однаковою iнтенсивнiстю. Вiн пiднiс мiсткий череп до рота i жадiбно висьорбав все до останньоу краплi.

Я вже був готовий до миттсвих перетворень i тому дивився на всi очi, щоб не проминути й найменшоу подробицi.

Борода у нього почала густiшати i вкорочуватися... Кiлькiсть зморщок на обличчi значно поменшала... Стан розiгнувся... Нараз сталося зовсiм неочiкуване – з його очницi випало штучне око i покотилося по пiдлозi. А на мене дивилося два нормальних людських ока!

Атож, магiстр Кiмiхла дивився на мене! I в його очах свiтилася неприхована погроза!

– Хто ви? – пiдозрiло запитав вiн, озираючи мене поглядом з нiг до голови, нiби вперше побачив. – I як ви сюди потрапили?

– Та ви що? – здивувавсь я, хоч менi вже було несила дивуватися. Невже забули? Ви ж самi п'ять хвилин тому розповiдали менi про фiлософський камiнь та елiксир молодостi...

– Який фiлософський камiнь? – похмуро вирiк вiн i кинув швидкий погляд на лицарськi обладунки. – Який елiксир молодостi? Як я мiг розповiдати про те, про що й сам не маю найменшого уявлення?

– А це що? – я тицьнув пальцем у бiк нерозмiнного карбованця.

В очах магiстра спалахнула непоборна лють, його сухе обличчя спотворила огидна гримаса. Вiн рвучко стрибнув до столу i судорожне затиснув нерозмiнний карбованець у руцi.

– Триклятий шпигун! – злiсно просичав вiн. – Мерзенний зраднику! Ти, повзучий гаде, помилився, бо прийшов по секрети, яких я ще не маю... Але це остання помилка у твосму злочинному життi!

Вiн кинув карбованець у дiрку в мантiу i схопився за музейнi обладунки. Надiв на себе панцир, влiз у залiзну спiдницю, оперезався пудовим мечем i, зловiсно посмiхаючись, почав натягати iржавi рукавички...

– Я поховаю своу тасмницi разом з тобою, пройдисвiте! – мстиво пообiцяв вiн.

Я про всяк випадок позадкував до дверей. Але ця зустрiч таки мало не скiнчилася трагiчно: я ступив протезом на штучне око магiстра i ледве не впав.

А якби впав, то, будьте певнi, вже не пiдвiвся б, – знавiснiлий Кiмiхла, безумовно, скарав би мене.

– Боронися, нiкчемний виродку! – заревiв магiстр, аж захлинаючись вiд гнiву.

Вiн схопився за меч. Та зброя не лiзла з пiхов. Певно, iржа добре ух зцементувала. Це мене i врятувало. Поки Кiмiхла, червонiючи вiд напруги, смикав меча, я схопив його штучне око i з усiсю можливою швидкiстю пошкандибав до крилатого екiпажа.

Раптом за мосю спиною пролунав моторошний звук. Це меч нарештi зi скреготом вилiз з пiхов.

Я буквально впав у колiсницю i хрипко гукнув вiзниковi:

– Рушай!

Його не довелося двiчi запрошувати. Очевидно, мав досвiд. Вiн пiдвiв батога i лунко ляснув по крупах застояних пегасiв.

Останнс, що я бачив, це магiстра, який вимахував довжелезним мечем i дико волав:

– На палю зрадника! На багаття!

Розстебнутi обладунки гримiли на ньому, як консервнi бляшанки на опудалi...

...Супер-кiбер з ГУВОКОТУМСО ТТ зустрiв мене зi спiвчутливою посмiшкою:

– Ну що? Бачили таке, чого нема?

– Бачив, хай йому грець! Але чому ви вважасте Кiмiхлу тим, чого нема? Правда, магiстр – людина з дивацтвами, але ж вiн справдi винайшов цiкавi речi!

Робот сумно заблимав рiзноколiрними лампочками.

– Кожнi десять рокiв, – проказав вiн, – старий вiддас нам на схованку пухкий рукопис i ставить умову, щоб вiддали його тiльки йому особисто. У нашому архiвi нинi зберiгасться цiла купа абсолютно тотожних рукописiв Кiмiхли, загальний тираж яких вже становить 217 примiрникiв.

– Чому ж магiстр по них не приходить?

– А вiн i не може прийти. Елiксир щоразу вiдкидас його на десять рокiв у минуле, тобто у той час, коли вiн тiльки починав дослiджувати проблеми вiчноу молодостi. I вiн щоразу точно у десятирiчний строк робить той самий винахiд. Ми масмо 217 рукописiв, отже, Кiмiхла займасться даремною працею вже 2170 рокiв. Вiн те, чого нема, бо хоч iснус поряд з нами, але живе уявленнями страшенно далекого минулого. Це постiйно iснуючий анахронiзм, живий безглуздий вiчний двигун.

Робот присунувся до мене i з щирим жахом додав:

– Уявлясте, що сталося б, якби люди скористалися цим божевiльним винаходом? Людство весь час тупцювало б на мiсцi, поступ свiжоу думки вмер би. I нинi навiть нас, роботiв, не було б! Який жах, який жах! То що, запишете нам подяку у книгу скарг! За зразкову обслугу?

– Атож, юначе! Нори той безсмертний кандидат у володарi свiту даремно намагасться запанувати на мiфiчному диску, що тримасться на трьох китах, його живi спiввiтчизники заволодiли Всесвiтом!!!

З усього було видно, що цi спогади страшенно розхвилювали завжди спокiйного капiтана Небреху. Вiн навiть забув палити i лише тепер пiдсунув до себе люльку i гаман. А коли запалив, то хитро примружився i закiнчив свою карколомну розповiдь цiлком пристойним космiчним жартом:

– рдине, що мене непокоуть: чи не подорожую я, сам того не вiдаючи, по око спричиненого магiстра кожного десятирiччя? Якщо воно справдi так, то лише за оцим маленьким сувенiром я торував космiчнi путiвцi 217 разiв? Ви можете це збагнути?

8. ПЛАНЕТА, ЯКОт НЕМА

Я летiв до капiтана далекого мiжзоряного плавання Небрехи як на крилах. Власне, це й справдi були крила. Тiльки пiдводнi. Потужний двомоторний катер з бiлими лампасами на бортах прудко рiзав кучерявi хвилi, залишаючи за собою добре випрасувану смарагдову дорiжку.

Та ось примхливим мереживом вже розсипаються на прибережних скелях прозорi хвилi. Вигулькнув з гущавини садочка верх латаноу-перелатаноу коробки. Нарештi!

Для такоу тренованоу людини, як я, пiднятися вгору стрiмкою стежкою (для зручностi вiдвiдувачiв капiтан Небреха видовбав на нiй сходинки, кiлькiсть яких дорiвнювала квадратовi дюжини), пробiгти звивисту стометрiвку чепурного садочка i одним стрибком подолати вiдстань вiд землi до веранди було справою кiлькох хвилин.

Але, як не поспiшав, все ж встиг помiтити бiля пошарпаноу часом i простором ракети капiтана новенький одномiсний вертолiт з жовтим тавром МКМ у зеленому колi. Ясно, це на черговий сеанс умовляння прибув пишномовний фахiвець з Музею космiчних мандрiв. У попереднiх нотатках я побiжно згадував про цього невтомного мисливця за сувенiрами капiтана Небрехи.

Цi сувенiри буквально спати не давали працiвникам музею. Воно й не дивно, бо поки капiтан Небреха не поступиться своуми унiкумами, здобутими у незабутнiх космiчних мандрах, колекцiу музею нiколи не будуть повними.

Я тихенько прочинив дверi вiтальнi, наперед смакуючи радiсний зойк Небрехи, та мало сам не скрикнув вiд несподiванки. Й пiвпогляду було досить, аби переконатися, що я поспiшав недаремно: капiтановi загрожувала страхiтлива i неочiкувана небезпека.

Нинi я можу з певнiстю сказати, що коли б тодi на мосму мiсцi опинився сам капiтан Небреха, вiн би з властивою йому об'сктивнiстю почав оцю розповiдь так:

– Якби того чорного дня я запiзнився бодай на хвилину, у садибi не залишилося б жодного сувенiра, i менi зараз нi про що було б вам оповiдати...

Атож!

Тiльки-но я зазирнув у кiмнату, як щасливу посмiшку на мосму обличчi заступила гнiвна гримаса. Я добре пам'ятаю цю iстотну деталь, бо саме напроти входу стояло дзеркало.

Та й хто залишивсь би байдужим, коли б побачив, як у вiтальнi метушиться розчервонiлий вiд надмiрного збудження мисливець за сувенiрами i гарячкове напихас величезну торбу безцiнними космiчними релiквiями мiжзоряного вовка?

А сам капiтан Небреха верхи сидить на драбинцi, гостра верхiвка якоу, мов пiдкорений гiрський пiк, випинасться з густоу тютюновоу хмари, i безпорадно спостерiгав це свавiлля. I, головне, капiтан навiть слова не може сказати безсоромному злодiсвi або покликати на помiч, бо з рота у нього вiялом стирчать довжелезнi цвяхи, а в лiвому кутку ще мiцно затиснута незмiнна люлька. Дим з неу валус, як з дiючого вулкана. До того ж i руки Небрехи не вiльнi, бо в однiй вiн тримас важкенький молоток, а в другiй садову лопату.

А схвильований такою рiдкiсною нагодою початкуючий злодiй, як хорт, нишпорить по всiх закутках i ще мас нахабство запитувати:

– О вельмищедрий капiтане, чи дозволите ви менi присднати до музейноу колекцiу ще оцей справжнiй зуб справжнього дракона? Здасться, ви привезли його аж iз Магеллановоу Хмари?

У вiдповiдь бравий капiтан тiльки понуро заскреготав зубами i цвяхами.

– Щиро дякую! – по-театральному вклонився Небресi музейний домушник. Я думаю, мiй любий капiтане, що ви не будете заперечувати, якщо я присднаю до колекцiу також вiдомий вам глечик з курявою Чумацького Шляху?

Капiтан аж застогнав крiзь цвяхи вiд безсилоу лютi.

– А "Цiкава арифметика" з Кiбери? Хiба можна забути про неу? Хiба ж буде повною наша колекцiя без цiсу поцупленоу у роботiв релiквiу?

Звичайно, капiтан тiльки й мiг, що з обуренням пихкати свосю прокуреною люлькою. А пiдступний експропрiатор зухвало вважав це вимушене мовчання за незаперечний знак згоди.

Та мушу визнати, що з сувенiрами вiн поводився дуже обережно. Перед тим як вкинути якусь рiч у ненажерливу пащеку торби, вiн дбайливо, наче мати дитину, сповивав уу м'якою хлорелою. Одразу було видно, що грабус не темний, неосвiчений варвар, а закоханий у свос дiло ерудит. Саме за цю благородну вiдданiсть iнтересам науки капiтан Небреха згодом вибачив йому.

Тим часом ерудований злодiй закинув натоптану торбу за плечi i чкурнув до дверей. Бачили б ви, як вiн остовпiв, коли зненацька тицьнувся носом у мою грiзну постать! Очевидно, в той трагiчний для Музею космiчних мандрiв момент я видався йому живим уособленням морального кодексу.

– Умiв красти, умiй i очима лупать! – суворо насварився я на нього пальцем i повчально докинув: – Лiпше усти хлорелу i пасту, та чужi сувенiри не красти!

Поки я сповiдав науковця, капiтан Небреха влучним ударом загнав у стiну останнього цвяха, надiйними морськими вузлами прив'язав до лопати строкату стрiчку i врочисто повiсив цей непоказний садовий iнструмент на стiну. Вiдтак спустився з надхмарних висот, кинув на свою роботу оцiнюючий критичний погляд i, вельми задоволений, весело замугикав собi пiд нiс командорський марш.

Мене оця незрозумiла примха капiтана вразила, як колись його звичка палити перед грубкою. Спiйманий на гарячому фахiвець теж роззявив рота.

Так! Якби Небреха оздобив вiтальню важким намистом якiрних ланцюгiв, зубастими щелепами тигровоу акули або хай навiть потворною мумiсю бридкого восьминога, я i бровою не повiв би. Але на виднотi почепити звичайнiсiньку лопату! Та ще серед космiчних скарбiв, яким цiни немас! I хоч би новеньку, а то бувалу в бувальцях...

– Капiтане, – з подивом запитав я, – навiщо ви повiсили таку сумнiвну прикрасу?

Капiтан Небреха неквапливо вибив на тверду, як копито, долоню попiл з люльки i лише тодi загадково вiдповiв:

– Якби наш вчений друг знав iсторiю оцiсу, як ви цiлком правильно визначили, прикраси, вiн би сьогоднi не гарячкував, а терпляче чекав бiльш слушноу нагоди...

Вiд цiсу багатообiцяючоу тиради нашого вченого друга кинуло у пекучий жар. Я побоювався, що вiд спопеляючого сорому у нього займеться волосся, i мимоволi почав шукати очима вогнегасник.

– Авжеж, – наполiг капiтан Небреха, – якби не оця лопата, наш вчений друг не грабував би нинi старого капiтана, а спостерiгав би у телескоп десяту планету Сонячноу системи.

– Десята планета?! – зачудовано перепитав я.

– Еге ж, – холоднокровне пiдтвердив капiтан Небреха, – бо ця планета вже з моменту свого утворення мала солiдну атмосферу.

Я вiдчував, що йду гарячими слiдами свiженькоу iсторiу. Мосму хвилюванню не було меж. Ще б пак! Сонце не встигне прийняти за обрiсм свою вечiрню морську ванну, як мiй блокнот поповниться ще одним хвилюючим записом! I хто б мiг подумати, що вiкопомною вiхото в iсторiу космiчних дослiджень виявиться звичайна лопата?

Але наш вчений друг одразу зробив незграбну спробу заперечити приголомшливе повiдомлення капiтана Небрехи.

– Яка ще десята планета? – запитав вiн з таким виразом, нiби об'увся кислицями. – Науцi вiдомi лише дев'ять планет, що кружляють навколо Сонця. Меркурiй, Венера, Земля, Марс, Юпiтер... – загинав вiн пальцi.

– Досить! – зупинив капiтан Небреха цю скептичну десятипалу рахiвницю. – Казку про дев'ять планет знас кожен школяр, який хоч раз тримав у руках пiдручник з астрономiу.

Капiтан зручно вмостився у командорське крiсло, зарядив люльку добрячою пучкою тютюну, але почав свою захоплюючу розповiдь лише тодi, коли дим з вогнедихаючого кратера люльки заховав його вiд очей слухачiв разом з протезом i вусами.

– Не думаю, щоб навiть наш вчений друг наважився заперечувати загальновiдому iстину: астрономiя давно вийшла з пелюшок кабiнетноу науки i мiцно стала на ноги практичного досвiду, – повагом повiв вiн. – Скiльки вже було вiдкриттiв, але й лосi зоряна наука полонить романтикiв своуми незлiченними тасмницями i незбагненними загадками Всесвiту. Узяти хоча б космогонiю, роздiл астрономiу, що намагасться розв'язати тасмницю походження небесних тiл. Це, скажу я вам, мiцний горiшок! Та хоч як вченим важко було, а гiпотез щодо "звiдки все взялося" нiколи не бракувало.

Щоправда, тут панував повний рiзнобiй. Однi вважали, що планети утворилися з холодних кам'яних брил, iншi гадали, що з сонячних крапель, якi наше свiтило струсило з себе, як пiт з чола. Третi запевняли, що матерiалом свiтобудови була хмара газу, а четвертi доводили, що то були поклади космiчного шлаку. Була навiть висунута iдея, нiби у стерильно чистi володiння Сонця колись вдерлася гiгантська зiрка-заблуда з величезною силою тяжiння. Ну, ясно! Свiтила вчепилися у протуберанцi одне одного, як хлоп'ята у чуприни. Протуберанцi летiли клоччям! З тих шматкiв, мовляв, згодом й утворилися планети.

Але менi, мiжзоряному практиковi, ця гiпотеза видасться зовсiм смiховинною. Якби планетнi системи справдi утворювалися через отакi рiдкiснi навiть у всесвiтнiх масштабах сутички, я б ух би зараз усi порахував на пальцях, як це полюбляс робити наш вчений друг. Причому пальцi мосу сдиноу ноги ще залишилися б про запас.

Та на цьому покiнчимо з екскурсiсю у дрiмучi хащi космогонiчних гiпотез, бо зрештою честь практично розв'язати найбiльшу тасмницю свiтобудови випала на мою долю. Нинi про це знають усi моу знайомi. А знайомих у мене, самi розумiсте, бiльше, нiж незнайомих.

Втiм, не буду критися: допомiг менi нещасливий випадок. Так, я не обмовився! Якби не фатальний для мене збiг обставин, космос досi тримав би пiд сьома хитромудрими замками одну з найцiкавiших своух тасмниць.

А дiло було так.

Ми з Азимутом поверталися з далеких мандрiв у сузiр'я Вiзничого. Там ми вивчали передовий досвiд використання астероудiв, як дешевого вантажного космотранспорту.

Признатися, подорож була важкенькою.

Мало того, що пiд час чергування Азимут забув пiдтягти гирю ходикiв, i ми збилися з лiку часу, так вiн ще прогавив манюсiньку порошинку, яка з третьою космiчною швидкiстю прошила баки з пальним. I до того легко це зробила, нiби замiсть титанових бакiв коробка мала мильнi бульбашки. Ясно, гiдрат спирту миттю випарувався у простiр.

Це була непоправна втрата.

Азимут у розпачi. Сидить у кутку, мов покарана дитина, i нещадно стьобас себе батогом самокритики:

– В усьому винна тiльки моя легковажнiсть! Що я наробив! Ой-ой-ой! Капiтане, навiщо ви взяли у цю вiдповiдальну подорож таку безвiдповiдальну людину? Айай-ай! Кари за це на вас немас!

Ну, довелося суворо нагримати на нього, щоб хлопець остаточно не загубив голову i не накоув нових дурниць.

За iнерцiсю пiдлiтасмо до кордонiв Сонячноу системи, тут треба маневрувати, а в баках палива анi краплi. Сухо, як у пiщаних колодязях середньоазiатськоу пустелi.

Отут i почалася неприсмнiсть. Навiть без навiгацiйних приладiв було помiтно, як ракета вигинас трасу, повiльно, але певно стаючи на довiчний орбiтальний якiр сонячного тяжiння.

Нагальнiсть рiшучих дiй була очевидною. Якщо пустити все на самоплив, то невiдомо, скiльки рокiв нам доведеться метляти навколо Сонця за межами системи, поки мою мiкролiтражку помiтять з випадкового зорельота. Та й знайдуть, можливо, самi кiстки!

А людство ж чекас нас з трудовою перемогою, чекас не дочекасться передового досвiду цивiлiзацiй сузiр'я Вiзничого у галузi використання астероудiв як природного вантажного транспорту.

Був, правда, один хоч i ненадiйний, але вихiд: пiдживити двигуни лiками з похiдноу аптеки – вони ж всi на спирту. Та чи надовго ух вистачить? Одначе вийняв лiки з шафки i заходився бiля двигунiв поратися.

Можете менi повiрити, це справило на Азимута належний ефект. У мого штурмана вiд подиву очi рогом полiзли. Та коли отямився, безкорисливо запропонував свiй запас одеколону. Азимут завше був чепуруном!

А я, нiби нiчого видатного не сталося, любесенько пояснюю йому:

– Звичайно, оцих запасiв на двох – це крапля у морi. Не вистачить навiть до найближчоу планети, Плутона. Отже, один з нас мусить залишитися тут, на орбiтi, а другий хутенько злiтати на Плутон по паливо.

– Я! – анi секунди не вагаючись, героучно озвався Азимут. – Я залишуся!

– Нi, залишусь я, – по-доброму втовкмачую йому. – А ти, дивись, не барися.

– Що це за вигадки? – не на жарт обурився Азимут. – Де справедливiсть? – репетус вiн. – Хiба вам не вiдоме правило, що капiтан залишас корабель останнiй? – повчас мене.

Я навiть розчулився вiд тих слiв. Отака самовiдданiсть! Мiй вiрний штурман готовий зчинити бунт на борту, що завжди суворо карасться, аби врятувати життя капiтана! Та рiшення мос було непохитне. На це я мав досить пiдстав.

Звiсно, я й вигляду не подаю, що його слова зачепили мене за живе, а спокiйно, як малiй дитинi, пояснюю:

– З усякого правила, Азимуте, с виняток. З цiсю аксiомою тебе мусили познайомити ще у середнiй школi. А подорож на лiках та одеколонi – це просто нечуваний у моуй багаторiчнiй практицi виняток. Давай розглянемо цю проблему з усiх бокiв, як тверезi люди. Щоб за таких нiкчемних запасiв палива щасливо дiстатися до Плутона, коробку слiд зробити легенькою, як пiр'ячко, щось на зразок порожнього бiдона. Усе зайве – за борт! Висновок – один з нас...

– Я! – знову на тiй же дражливiй нотi, як зiпсована грампластинка, заволав Азимут. – Я зайвий!

– Нi, Азимуте, – змушений був засмутити його, – зайвий на борту я! На це с два докази, жоден з яких ти не в силах спростувати. По-перше, я, нiвроку, важчий за тебе. А це зараз мас вирiшальне значення. По-друге, ти собаку з'ув у штурманськiй науцi. Думасш, я забув твою пригоду у сузiр'у Псiв?

Але, мабуть, мiй вiрний штурман i досi пручався б десь на кордонах Сонячноу системи (хлопець вiн впертий!), якби я власноручно не нашкрябав вiдповiдний наказ по коробцi. У параграфi першому я безжально списав себе за борт, як непотрiбний баласт, а в параграфi другому по самi вуха навантажив Азимута вiдповiдальнiстю за все. Вiдтак прикнопив наказ перед очi штурмановi. Оскiльки вiн дисциплiнований, все й уладналося.

Авжеж, залишивсь я в чорнiй безоднi на самотi. Тiльки й побачив, з якою скаженою швидкiстю чкурнула дбайливо випотрошена коробка до найближчоу планети.

А загалом я влаштувався непогано. Розвалився на колодi, люльку посмоктую, щоб на випадок метеоритного бомбардування утворити навколо себе стiйку тютюнову атмосферу. Знасте, завбачливiсть нiколи не завадить, а вiдомо ж, що це найбiльш надiйний захист, бо в атмосферi метеорити моментально згоряють.

А навкруги, куди не кинь оком, казкова картина. Жовтi, оранжевi, червонi, блакитнi i бiлi зiрки водять невпинний космiчний танок. Кудлатi комети влаштували пустотливi перегони.

Одна незручнiсть: з правого боку сонечко пiдсмажус, а з лiвого одвiчний мороз пече. Як бiля вогнища взимку. Та й це скоро минулося, бо моу боки незабаром припорошило пристойним шаром космiчного пилу. А пил, самi знасте, поганий теплопровiдник.

Натоптав я люльку свiженьким тютюном, старанно розпалив уу та й, сам не знаю як, задрiмав.

Так от. Довго спав чи мало, коли чую, хтось човпеться на менi. Розплющив я очi – нiчого не бачу. Страхiтлива темрява поглинула весь Всесвiт! Жодноу зiрки. Жодноу комети. Жодного променя свiтла. Тiльки похмура зловiсна темрява. Спробував було протерти очi, та з жахом пересвiдчився, що не можу й пальцем ворухнути. Лежу безпорадний, як немовля у пелюшках.

Сили небеснi!!! Невже я отак акуратно проспав досi не бачену страшну всесвiтню катастрофу?!

Добре, хоч люлька ще курилася!

Я нервово затягнувся i знову заплющив очi, щоб не бачити цього кошмарного поховального мороку. I раптом почув слабенький, наче крiзь вату, голос Азимута.

– Капiтане, ау! – ледь чутно волав мiй вiрний штурман.

Це мене ще бiльше вразило. Я ж добре вивчив усi регiстри Азимутового голосочка. Коли загорлас на повну потужнiсть, то вiд радiоперешкод хриплять приймачi на всiх планетах.