Текст книги "Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи (на украинском языке)"

Автор книги: Юрий Ячейкин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

А тут – ледь чути!

"Що ж трапилося? – тривожно розмiрковував я. – Якщо Азимут живий i здоровий (а це факт, який кричить сам за себе!), то, мабуть, всесвiтньоу катастрофи не було. Але чому ж тодi я нiчого не бачу? Хто обхопив мене так щiльно, що я не годен i ворухнутися? I, нарештi, хто отак нахабно човпеться на менi?"

Аж раптом страшна думка блискавкою пронизала мiй мозок.

Невже, поки я спав, мене вiд бушприта до клотикiв, по всьому рангоуту, припорошило грубезним шаром космiчного пилу? Невже я опинився у ядрi новонародженоу планети? Невже оце мiй штурман Азимут блукас по планетi Небресi i шукас свого капiтана?

Атож, то було моторошне прозрiння!

Мiй тренований мозок послужливо нагадав, що навiть земноу поверхнi, незважаючи на багатокiлометрову атмосферу, щороку досягас три тисячi тонн космiчного пилу. Правда, для Землi це минас непомiтно, бо уся ця пилюга розпорошусться на площi понад п'ятсот мiльйонiв квадратних кiлометрiв. Але для моух, порiвнюючи з рiдною планетою, карликових габаритiв й пiвдесятка тонн було цiлком досить.

Мушу ще раз нагадати: якби я за тих обставин розгубився хоч на хвилину, ви б зараз не слухали теревенi старого капiтана. Згодом Азимут визнав, що саме тiсу вирiшальноу хвилини вiн ладнався стартувати з невiдомоу планети i облетiти усю навколосонячну орбiту, на яуiй я мав його чекати. Зрозумiло, у цьому прикрому випадку я б навiки захряс у надрах новоутвореного небесного тiла.

Я лихоманкове шукав порятунку з цiсу пастки.

Та порятунку не було. "Нiчого, каштане, – як можу, втiшаю сам себе, бувас гiрше. У тебе с хоч остання розрада – люлька..."

I тут мене наче осяяло.

Люлька!

Ось що мене порятус!

Адже коли вона куриться, значить, уу кратер ще виглядас на поверхню планети!

Кожен бачив, як курцi з досвiдом умiють випускати дим на замовлення – i струмочком, i кiльцями. А я в цiй галузi мав неабиякий стаж. Складнiсть полягала лише у тому, що я мусив жонглювати димом не з рота, а безпосередньо з люльки. Та все буде гаразд, якщо Азимут не заплющуватиме очi в отруйнiй тютюновiй атмосферi планети.

Ну, зосередив увагу i почав: випустив три струмочки, потiм три кiльця, а тодi ще три струмочки. Зачекав трохи i знову повторив у такiй же послiдовностi. А хто ж з мiжзоряних мандрiвникiв не знас цього умовного сигналу бiди? Його запровадили ще у добу вiдважних мореплавцiв. От тiльки непокоуло, чи не ловить Азимут гав i чи вистачить у люльцi тютюну на сигналiзацiю?

Та, на щастя, пiд час спiльних мандрiв я таки привчив Азимута спостерiгати i самостiйно мислити. Ледве вiн побачив димову перiодику, як спiвставив усю сукупнiсть фактiв i дiйшов логiчного умовиводу, що це його винахiдливий капiтан у такий свосрiдний спосiб передас з надр планети тривожний сигнал 805.

А далi все вже було дуже просто. Не довелося навiть викликати рятувальноу команди. Азимут з його ненормальною силою прекрасно впорався сам один.

Хоч якою небезпечною була для мене ця пригода, та я залишився надзвичайно задоволений. Адже разом з планетою Небрехою було розвiяно головну тасмницю космологiу – секрет народження планет! А – я ж навiть не збирався розгризати цей горiшок!

Вiдкриття було таке видатне, що мене заочно обрали почесним членом усiх наявних академiй ще до трiумфального повернення на Землю. От тiльки дипломи я кудись заткнув, а тепер сам не знайду...

Та, якщо подумати, навiщо вам дипломи? Хiба бракус iнших переконливих доказiв? Ось я перед вами, живий i здоровий. Ось моя рятiвниця-люлька. А планети Небрехи нема, хоч шукайте уу на небi з найпотужнiшим телескопом. Коли не вiрите, запитайте першого-лiпшого астронома. Кожен охоче пiдтвердить моу слова! Справа в тiм, що розгнiваний Азимут розвiяв планетупастку по всiй периферiу Сонячноу системи. уу навiть не встигли сфотографувати...

...Капiтан делекого мiжзоряного плавання Небреха замовк. Вiн неквапливо постукав кратером люльки по бильцю крiсла i знову потягнувся до капшука.

А я сидiв, до краю вражений його неймовiрною розповiддю, i нiяк не мiг зiбратися з думками. Вони тiкали вiд мене навсебiч, немов галактики у Всесвiтi. Та все ж пiдсвiдомо я вiдчув, що Небреха обминув якусь дуже важливу подробицю, без якоу вся його сповiдь виглядала незавершеною.

Я задумливо пiдвiв очi i раптом побачив на стiнi лопату, про яку геть-чисто забув.

Ось вона – нез'ясована подробиця!

– Капiтане, – нагадав я господаревi, бо наука не терпить бiлих плям, а що спiльного з тасмницями космогонiу мас оця садова лопата?

– Справдi! – схаменувся капiтан, але замiсть вiдповiдати заходився зосереджено заряджати люльку тютюном.

Наш вчений друг запопадливо пiднiс йому палаючого сiрника.

А коли навколо голоу, як шкiльний глобус, голови Небрехи попливли легенькi хмарки, вiн хитро примружився i зауважив:

– А ви що? Невже серйозно вважасте, що штурман Азимут патрав планету Небреху голими руками?

9. ПО ТОЙ БIК СВIТЛА

Початок цьому дивовижному (з якого боку Всесвiту не поглянь) вiдкриттю в галузi небрехознавства поклала випадкова зустрiч з людиною, про яку навiть капiтан Небреха завжди згадус з нечуваною прихильнiстю i дозволяс собi люб'язно величати уу своум найдорожчим другом. Пiсля цiсу куценькоу характеристики вам вже й самим буде втямки, що мовиться про колись вiдомого на всiх космiчних трасах мандрiвника, а нинi викладача школи космонавтiв капiтана Козира. Згадуючи тепер цю зустрiч, я мимоволi замислююся над дiалектичною причиннiстю всесвiтньо-iсторичних явищ – як ото наслiдки буденного дрiб'язку раптом набувають воiстину галактичних масштабiв...

Але – до дiла!

Одного дня я пiшов на консультацiю до Iнституту галактологiу з деякими нотатками iз життя i дiянь капiтана далекого мiжзоряного плавання Небрехи. Коли це з павiльйону "Соки-води" долинув оглушливий голос:

– Грiм i блискавка! Знаменитий бiограф Небрехи власною персоною! Та ще з новим рукописом на борту! Ану, гальмуй!

I що ви думасте? Весь вуличний рух завмер: приголомшенi водiу автотранспорту вирiшили, що запрацював гучномовець ОРУДа.

Скло у павiльйонi задеренчало i розсипалося, а в новоутвореному виломi виникла кремезна постать капiтана Козира з пляшкою "Киувськоу" мiнеральноу в однiй руцi i склянкою в iншiй. Його сяюче, мов весняне сонечко, обличчя щедро випромiнювало теплi, зичливi усмiшки. Але за спиною капiтана я вмить спостерiг ще й iншi постатi, якi з похмурою рiшучiстю наближалися до нього. Явно, з метою вiдшкодувати матерiальнi збитки. Хiба ж ух цiкавить, у який спосiб капiтан Козир розтрощив вiтрину – необережним рухом чи необережним пiдвищенням голосу?

I поки капiтан Козир вiдраховував заактованi грошi, я прикро думав про те, якоу непоправноу шкоди завдають науцi люди, далекi од сучасних знань. Таж капiтана слiд розцiлувати i гаряче потиснути руку за дорогоцiнний внесок у шкiльний курс фiзики! Адже невимушений вчинок вельми гучномовного зорепрохiдця значно збагатив би той роздiл пiдручника, де йдеться про ефект резонансу. Уже котрий десяток лiт дiтям розповiдають про давнiй-прадавнiй випадок, коли солдати йшли в ногу по мосту, вiд чого бiдолашний мiсток i розвалився. I, як це не дивно, хоч вже добрих два столiття солдати по мостах не ходять взагалi, бо геть усi моторизованi, цей застарiлий факт досi тримасться у пiдручниках. А якби написали про капiтана Козира?

Аж ось капiтан Козир одержав квитанцiю i щасливо видерся iз "Сокiв-вод" з незамоченою репутацiсю.

– Мiй юний друже! – радiсно заволав вiн, знову анiтрохи не шкодуючи своух голосових комунiкацiй. – Куди це ви прокладасте курс? На консультацiю? Ага!.. В Iнститут галактологiу? Ого!.. Але про який iнститут може йти мова, коли мiж нами вiдбулася така присмна стиковка?.. Хоч скiльки у мене клопотiв, але я знайду час, щоб особисто проконсультувати ваш курiкулюм вiте! [curricilum vitae (лат.) – життсопис або певнi вiдомостi з життя якоусь видатноу особи] Вам просто пощастило! Адже науковцi iнституту нiколи не пiднiмалися до моух зоряних висот!

За якихось пiвгодини я вже прибув на надiйному буксирi у фарватерi за капiтаном Козирем до його затишноу хатини.

По стiнах невеличкого котеджу капiтана замiсть дикого винограду в'юнилися культурнi заростi гiбридизованоу висококалорiйноу хлорели, а вздовж правобортноу призьби точно за ранжиром вишикувалася дюжина рiзнокалiберних дiжок, з яких линули присмнi пахощi пастеризованоу закваски, з якоу виготовляють улюблений харч космонавiгаторiв. В усьому вчувалася звичка хазяуна до зразкового космiчного ладу i дбайлива рука робота Малюка. А ось i вiн сам привiтно вiдчиняс дверi – сумлiнний хатнiй господар у бувалому в бувальцях жерстяному фартусi, де-не-де вже латаному металевими кришками вiд консервних бляшанок, i цiлим букетом кухонного начиння у руцi.

– Гей, Малюче! – гримнув господар густим командорським басом. – Ану, покажи нашому спiльному друговi, чим ми багатi i як йому радi! Всi припаси – з трюмiв на палубу! Аб овоускве ад маля! [ab ovousque ad mala (лат.) вiд яйця до фруктiв (у древнiх римлян обiд починався з ясць i кiнчався фруктами), тобто, все без винятку]

Того дня знаменитий робот Малюк перевершив самого себе. Вiн частував нас стравами, якi не снилися навiть найбiльш досвiдченому в усiх кухнях Сонячноу системи гурману. Ми ласували смаженими марсiянськими хрустяками, смакували нiжнi венерiанськi вервечки, що мешкають лише у надзвичайно рiдкiсних пiдгрунтових затоках з власного соку, не могли вiдiрватися од бiлоцеркiвського салату з тисячi i одного сорту гiбридизованоу хлорели, що вiдбруньковусться молдавськими помiдорами, нiжинськими огiрками i маркiвською цибулею. А наш на диво вмiлий кухар з насолодою заправлявся рiдким машинним мастилом, в якому плавали апетитнi рiзноколiрнi кружальця гуталiну. Додайте до цього розкiшного меню ще й вчену бесiду з таким ерудитом, як капiтан Козир, i ви матимете хоч вiддалене уявлення про це незабутнс бенкетування: мiжзоряний практик любив, за афористичним висловом Горацiя, утiле дульцi мiсцере [utile dulci miscere (лат.) – посднувати присмне з корисним].

А потiм ми з келихами прохолодних коктейлiв зручно розмiстилися у фотелях i поклали ноги на моторошнiй шкурi iклорукого одноокого звiробраза, хтозна-коли упольованого господарем. Ця хижа i жорстока звiрюка водиться на кiльцях Сатурна, вiд чого на нещасних кiльцях досi немас жодного туристського маршруту, а тiльки мисливськi стежки для природжених вiдчайдух.

– Мiй юний друже, – доброзичливо загув капiтан Козир, не забуваючи акуратно спорожняти келихи, якi йому з вправнiстю добре налагодженого автомата пiдносив робот Малюк, – вашi правдивi нотатки зайвий раз засвiдчили завбачливiсть мого друга капiтана Небрехи. Вони довели доцiльнiсть його чудернацькоу манiу, якiй я завжди дивувався, – звозити з космiчних путiвцiв рiзний мотлох.

Щиро кажучи, я аж зашарiвся вiд цiсу неочiкуваноу лiтературознавчоу похвали.

– Ще б пак! – захлинався у дифiрамбах капiтан Козир на повних регiстрах свого неможливого голосу. – Якби не отой непотрiб, що так страхiтливо захарастив домiвку Небрехи i який, без сумнiву, викликав би панiчний жах у будь-якоу хатньоу господарки, людство й понинi було б позбавлене найцiннiших сторiнок всесвiтньоу хронiки зоряних звитяг. Але й цього замало! Якби не ваша допитливiсть вiдданого науцi дослiдника, увесь цей небрехiвський смiтник й досi лежав би мертвим вантажем! Адже надприродна скромнiсть мого космiчного колеги не дозволила б йому прохопитися й словом про свою колекцiю. Але в той же час Небреха не лишить нерозв'язаним жодне запитання, якщо воно розумно поставлене. А ви, мiй вчений друже, у цiй галузi вiдзначилися виИятковими здiбностями!

Атож, капiтан Козир – то вам не конкуренти з iнституту галактологiу, якi над усе полюбляють вiдшуковувати в моух працях самi недолiки.

– Ви спромоглися яскраво змалювати романтичнi, але й сповненi несподiванок i небезпек шляхи до зiрок! – ревiв мiй консультант, аж хатина здригалася, мов пiд час нiколи не бувалого у Кисвi землетрусу. – Пер аспера ад астра! [per aspera ad astra (лат.) – крiзь терни до зiрок] Але, вибачте на словi, у ваших працях наявний елемент випадковостi.

От i масш! А я тiшився...

– Я не вбачаю у ваших розвiдках системи! Не вiдчуваю в них свiдомого наукового пошукуi Побачили грудку землi – пишете про грудку землi, побачили вiник з хлорели – то й шкварите про цю утильсировину... А слiд було б почати з головного! З найдивнiшого!

– Цебто з чого? – спантеличено пробелькотiв я.

Отут уславлений капiтан Козир нахилився до мене i, мов змовник, мало не прошепотiв (чим мене, власне, й найбiльше вразив):

– Про секрет довголiття нестарiючого капiтана Небрехи... Оце i с тасмниця номер один!

– Чому? – тупо запитав я, не годний хоч щось второпати.

– А тому! Я знайомий з капiтаном не одне столiття умовного бортового часу, знаю, що кажу! Капiтан успiшно торував мiжзорянi путiвцi ще тодi, коли я безвусим юнаком про це тiльки мрiяв. I що ж? Нинi ми виглядасмо, як однолiтки, а дехто всерйоз вважас, що я старiший за Небреху! Це факт, а не фантазiя: який Небреха був колись, такий вiн i понинi! Ось де ховасться його найбiльша тасмниця! А ви собi оповiдасте про роботiв та про стрибунцiв...

Отак капiтан Козир окреслив величезну i, треба визнати, ганебну прогалину в моух творчих розробках. Але з якою товариською делiкатнiстю розкрив вiн менi очi, скерував на магiстральний науковий пошук!

Я схвилювався, мов гончак, що зачув дичину, i рiшуче потягнувся до свого капелюха.

– Куди це ви? – пiдвiвся й хазяун.

– До каси попереднього продажу квиткiв, – вiдрапортував я з металевими iнтонацiями робота Малюка. – Завтра ж вилiтаю на пiвдень.

– Оце так одразу! Та ще з порожнiми руками? Гей, Малюче! Ану приготуй у путь нашому юному друговi бутерброди з хлорели i пасти! Та не забудь натоптати космiчним харчем торбину для славного капiтана Небрехи! Ад вальорем! [ad valorem (лат.) – вiдповiдно до цiни, тобто, гiдно особи]

Щиро кажучи, коли я прибув до садиби капiтана далекого мiжзоряного плавання Небрехи, у мене в головi вже надiйно запанувала якась суцiльна мiшанина з диких i суперечливих думок. Жах! Де тут за таких несприятливих умов, коли в головi сумбур замiсть злагоди, мрiяти про плiдну наукову роботу? Адже загальновiдомо, що добре праця йде тодi, коли думка – одна за всi, а всi за одну!

А розбурхала мене так загадкова, але слушна пiдказка капiтана Козира.

Коли i як мiг помолодшати капiтан Небреха? Яким чином вiн спромiгся повернути уже прожитi роки, що виглядас на ровесника капiтана Козира? Може, вiн теж втрапив у згубнi обiйми протилежного часу, як ото сталося з його вiрним штурманом? Та нi. Бо нинi капiтан Небреха не палив би оце передi мною свою традицiйну люльку, а разом з Азимутом навчався б уму-розуму у школi для обдарованих дiтей. Чи, можливо, мiжзоряний вовк свого часу таки спокусився та й продегустував елiксир молодостi з кошмарного келиха магiстра Кiмiхли? Але й це припущення видасться безпiдставним. Якби Небреха спокусився на оте пекельне вариво, вiн би нинi не вiдав про добрий шмат з власноу бiографiу. Хiба ж за таких обставин щось важить метрична довiдка з бюро записiв актiв громадянського стану? Адже Небреха вiдвiдав Землю, коли ще й людства на нiй не булоу Отакоу!

А вiн сидить собi у командорському крiслi, розважливо посмоктус люлечку, нiби це не вiн шугав у просторi, а хтось iнший, старiший навiть за найпрадавнiшу сгипетську мумiю...

Сонце, мов яскраво-червоний мiдний гонг, зависло над шовковою гладiнню розiмлiлого моря. Денна спека поволi розчинялася у дзвiнкому, як бурульки, гiрському повiтрi, що спускалося зеленими схилами з одвiчно бiлих кряжiв.. Природа нiби тамувала подих, готуючись до одвiчно вражаючого видовиська, коли сонячнi променi звiльнять небо по всьому виднокраю i вiдчиниться велетенський iлюмiнатор в чорну красу зоряного безмежжя. Чи знали б ми щось про Всесвiт, про незбагненне далекi свiти, якби Земля оберталася в системi двох або й трьох Сонць i нiч нiколи б не огортала планету, чаруючи i хвилюючи своуми небесними принадами i тасмницями? Чи породила б Земля-матiнка за умов нескiнченного, невмирущого дня Птолемея, Джордано Бруно, Галiлео Галiлея, Iсаака Ньютона та Альберта Ейнштейна? Ми любимо свiтлий, сонячний день – час працi й творiння, але ми любимо i тасмничi чари ночi – час мрiй, кохання i роздумiв. Що ж бiльше важить – день чи нiч? Не знаю. Але без зоряних ночей не було б зоряних буднiв. Сонце дало землi Життя, нiч – Думку... Ось уже над обрiсм блакитною перлиною засвiтилася Венера. Ще трохи, i в допитливi очi людей знову бентежно втупляться срiбнi, незворушнi очi галактик...

Та годi фiлософствувати. Час братися i до дiла. Зрештою, я примандрував аж на Чорноморське узбережжя не для того, аби поДумки продиратися крiзь дiалектичнi хащi. Але, скажу наперед, я й гадки тодi не мав, що моу роздуми були тодi цiлком слушнi, бо ух продовжив свосю химерною оповiддю капiтан Небреха...

– Капiтане, – хитро закинув я гачок, рiшуче беручись до справи, заприсягаюся усiма знаками Зодiака, що ви – таки дивовижна людина.

Небреха пильно глипнув на мене крiзь випадкове вiконце у хмарах оточуючого його тютюнового диму, але нiчим не заперечив мого, слiд визнати, вельми зухвалого, хоч i цiлком справедливого, твердження.

– Коли дивишся на вас, – виспiвував я свосу, – мимоволi спадас на думку, що ви не старiсте, як i сам Всесвiт. Он капiтан Козир каже, що ви торували мiжзорянi путiвцi ще тодi, коли вiн безвусим юнаком про це тiльки мрiяв, а нинi виглядасте на його однолiтка. Бiльше того: дехто вважас, що капiтан Козир старiший за вас!

Я передихнув, щоб запитати про головне:

– Певно, ви, капiтане, на якихось свiтах заволодiли секретом довголiття?

– Точнiше було б сказати не "на свiтах", а "на чорнотах", – загадково зауважив капiтан Небреха, який понад усе полюбляв абсолютну точнiсть у визначеннях. – Окрiм того, не я заволодiв отим секретом, а секрет довголiття запанував над мосю скромною особою... Але скажiть, молодий чоловiче, чи не мiй зоряний колега, про якого ви оце були ласкавi згадати, напоумив вас на такi хитрi пiдступи? – запитав вiн i завершив свою думку в улюбленiй манерi капiтана Козира: – Хiк Родус, хiк сальта!

З мого боку було б безглуздо заперечувати. Ще вважатиме Небреха мене за безсоромного хвалька, який привласнюс чужi гiпотези! Адже галактичний вовк зовсiм недвозначно процитував завершувальний рядок з байки Езопа про одного хвалька, котрий запевняв, що на островi Родос вiн робив неймовiрно довжелезнi стрибки, та ще посилався на вигаданих свiдкiв. А йому сказали, що свiдки не потрiбнi i ядуче додали: "Тут Родос, тут i стрибай". Атож! Вiд зоряного бувальця несила приховати жодноу тасмницi!

– Ваша правда, – мусив визнати я. – Але й сам капiтан Козир даремно сушить голову над вашою загадковою вiковою властивiстю. Воно й справдi, коли подивитися на вас...

– Якби свого часу, – зупинив мою недолугу балаканину капiтан Небреха, я не наважився на жаский i вельми небезпечний експеримент, ви б нинi не мали честi вивчати мене, хiба що на архiвнiй фотокартцi...

Вiн на хвильку замовк, аби ввiмкнути шнур електрокавника в розетку, розклав на журнальному столику люльку, тютюн, сiрники та попiльничку, аби щомитi були напохватi, i задумливо докинув:

– Авжеж, якби свого часу я не наразив власного життя на небезпеку, я б нiколи не побачив галактику Чорних Сонць, i нинi, напевно, не я, а капiтан Козир забирав би у вас дорогоцiнний час космiчними спогадами.

Як не с, а Небреха таки вмiс iнтригувати, Самi подумайте – галактика Чорних Сонць! Бр-р! Аж мурашки по спинi бiгають, нiби ти сидиш не на березi моря, а завис у космiчному просторi в скафандрi з пробоунами завбiльшки з найдрiбнiшого мiкроба.

А капiтан Небреха хлюпнув у фiлiжанки по кавi i неквапом почав свою дивовижну розповiдь.

– Усе почалося з так званоу ентропiу, або, коли простiше сказати, систематичного збiльшення хаосу у Всесвiтi.

Коли я вперше начитався про тую ентропiю, то аж моторошно стало. З математичних формул з усiсю очевиднiстю випливало, нiби вже й пальцем кивнути небезпечно. Бо кивнути пальцем – це зробити певний рух, тобто посилити навколо себе силове поле, отже, ще в бiльший енергетичний хаос занурити всесвiтню ентропiю. I слово ж вигадали гемонське яке! Та справа не в словi, а в тому, що, мовляв, коли той хаос дiйде критичноу межi, весь Всесвiт вибухне, як цистерна з бензином, коли туди вкинути запаленого сiрника. Можете собi це уявити? Весь Всесвiт у спопеляючому вогнiу

Над тiсю ентропiсю не один вчений посивiв i висушив собi мозок. З формул недвозначно випливало, що аби врятувати наш рiдний Всесвiт вiд неминучоу погибелi, необхiдно штучно зменшити фатальне накопичення ентропiу. А як його зменшити, коли усi галактики, туманностi, сузiр'я i свiтила-одинаки щомитi випромiнюють таку силу енергiу, що уу навiть порiвняти неможливо з енергетичним потенцiалом нещасного пальця. Примусово гасити зiрки, чи що? Чи, може, виморозити усi галактики? Та поки одну зiрку заллсш, як друга вже десь народиться. Авжеж, химерна та штука ентропiя!

Але мене весь час не покидала думка, що якби з боку ентропiу справдi iснувала якась реальна загроза, Всесвiт ще мiльярди рокiв тому так бабахнув би, що й астероудiв було б не зiбрати. А планет – i поготiв. Замiсть планетних систем навколо буяючих Сонць крутилися б вогненнi колеса...

Чому ж свого часу Всесвiт не вибухнув i досi не вибухас? Висновок один: не вибухас за браком доброу конденсацiу хаосу. А куди ж тодi поринас променева енергiя? Хто висмоктус i поглинас уу критичнi надлишки? Адже просто узяти та й випаруватися вона не могла, бо це суперечило б законовi збереження енергiу.

Але навряд чи хто вiдшукав би на цi запитання пристойнi вiдповiдi, якби одного разу я не опинився в галактичнiй системi Чорних Сонць.

Не буду критися, мене пройняв мимовiльний жах, коли я вперше уздрiв чорнi сузiр'я i вугiльнi туманностi на тлi бiлого i блискучого, мов гiрський снiг, космiчного простору. Зрозумiйте мене вiрно: щойно, якiсь мiзернi секунди тому, я милувався звичною панорамою Всесвiту – веселим мереживом яскравих зiрок на традицiйно чорному оксамитовому фонi, аж раптом масш – суцiльне сяюче молоко, або, якщо змалювати точнiше, чисте, променисто-бiле полотно, нещадно прошите кимось з дробовика, зарядженого рiзнокалiберним шротом. Розмiром од головки англiйськоу шпильки до квасолини.

Було вiд чого вжахнутися – такими неймовiрними несподiванками Всесвiт ще нiколи мене не пригощав. Про всяк випадок, я припустився заспокiйливоу думки, що ото перший з навiгаторiв зiткнувся з якимсь не вiдомим науцi, феноменальним космiчним маревом. А вирiшив так тому, аби не припуститися гiршоу думки – що це в мене вiд старостi зiр зiпсувався. I в який недоречний момент – коли я мандрував у часi i просторi сам один, бо мiй вiрний штурман Азимут вже вiдвiдував школу для обдарованих дiтей. Гiрко зробилося менi. У Всесвiтi навiть така дрiбниця, як термометр, що вийшов з ладу, може стати фатальною. А що вже казати, коли розладнасться сам навiгатор?

"Ех, капiтане, старий мiжзоряний вовчисько! – почав сам по собi справляти панахиду. – Вiку в тебе, ревматику (а ревматизм я придбав, коли загубив ногу, – пiсля катастрофи на кометi Галлея), як у кози хвоста!"

Воно дiйсно – пожив, нiвроку. Таж хiба я тодi гадав, що отой солiдний багаж рокiв мене, зрештою, i врятус? Атож! Якби того разу мiй штурман був на борту, вiн би вже нiколи не ходив до школи обдарованих дiтей – йому, без сумнiву, забракло б прожитих рокiв, щоб вийти з тiсу скаженоу пригоди живим i здоровим...

Але повернемося до розповiдi.

Справжнiй дослiдник, дощенту вiдданий науцi, нiколи не губиться за будь-яких обставин. Коли iншi втрачають голову, панiкують i внаслiдок безславно гинуть без усякоу користi для людства, справжнiй науковець спокiйно вивчатиме нове для себе явище. Скажiмо, що зробив староримський вчений Плiнiй Молодший, коли вулкан Везувiй вивергав полум'я i сiрку, ховаючи пiд магмою Геркуланум i Помпею? Полiз у саме пекло, аби докладно вивчити страхiтливе стихiйне явище!

Зрозумiло, я навiть не думав рiвнятися до героучного вчинку Плiнiя. Вiн пiшов у вогонь на очах у людей, отже, були свiдки, якi зворушливо засвiдчили його безмежну вiдданiсть науцi. А я дiяв за набагато гiрших обставин, самiтний, як палець, бозна на якiй вiдстанi вiд матiнки-Землi, отже, якби загинув, нiкому було б згадати про вiдчайдушну смiливiсть капiтана Небрехи.

Але хоч за яких несприятливих умов опинився, розуму не втратив. У ракетi незвикло свiтло, як вночi на святковому Хрещатику, а я собi незворушно спостерiгаю поведiнку численних навiгацiйних приладiв. Як не дивно, а вони теж не показилися. Що то значить – особистий приклад командора! Коли дивлюся – тисяча астероудiв! – покажчик шукача планет вказус на наявнiсть з лiвого борту чималого космiчного тiла, придатного до життя. Вiдстань – якихось кiлька десяткiв тисяч кiлометрiв.

Планета!!!

Тiльки за умов отого несамовитого штучного освiтлення я не помiтив уу неозбросним оком.

"Оце пощастило! – зрадiв я. – Буде твердий грунт пiд ногами! Хай хоч на курявних стежинах цiсу далекоу планети залишаться моу слiди..."

Та, скажу я вам, менi пощастило ще бiльше, нiж я сподiвався, – планета була густо заселена розумними iстотами. На жаль, нововiдкрита цивiлiзацiя, на перший погляд, не являла нiчого цiкавого для космiчноу iстотологiу. Не було у мешканцiв планети трьох, а то й чотирьох очей замiсть двох, не носили вони на макiвцi вусикiв-антен замiсть нормальних вух, не стрибали, спираючись на пружний м'язистий хвiст, i не мали крил, хоча б у виглядi малих атавiстичних вiдросткiв. Вони були подiбнi до моух загублених у зорянiй безоднi землякiв, як двi краплi дистильованого H2O. Копiу людей та й годi! Не криюся, якби не суцiльно сяюче небо й чорне, холодне коло замiсть сонця у зенiтi, я б тодi запiдозрив, що якимось незбагненним чином повернувся на рiдну планету.

Та оця вражаюча подiбнiсть не завадила тубiльцям зустрiти мене з небувалою урочистiстю. Ви б тiльки бачили, як мене зустрiчали! Нiде до того я не чув таких палких вiтань, такого радiсного галасу, нiде не спостерiгав такого непiдробного подиву i бурхливого, як море, захвату, на жоднiй планетi не бачив стiльки захоплених очей i щирих, сповнених любовi та безмежноу симпатiу усмiшок, як на цiй... Сто Чорних Сонць на мою голову, коли я хоч на пiвслова перебiльшую!

Однак ви й самi збагнете ситуацiю, коли я вам оце повiдомлю, що тамтешнiй бiлий космос був не маревом, а найсправжнiсiнькою одвiчною реальнiстю. Але докладно про це пiзнiше. Скажу тiльки, що за таких, здавалося б, ненормальних природних умов аборигени планети, незалежно з якого боку уу вони мешкали, нiколи не бачили ночi, бо уся планета з усiх бокiв була оточена безупинним вiковiчним денним освiтленням. А що з цього випливас?

Ось що.

Тубiльцi й гадки не мали про iншi свiти. Адже, щоб побачити свiтло далеких зiрок, потрiбна нiч, а нiч ум не снилася навiть у хворобливому мороцi. Отож вони не були морально пiдготовленi до можливого вiзиту iншопланетних братiв по розуму, як iншi цивiлiзацiу, котрi мають зоряне небо над головою i очi, щоб на нього дивитися. А навiть для морально пiдготовлених цивiлiзацiй прибуття iншомовних космiчних мандрiвникiв подiя величезноу всесвiтньо-iсторичноу ваги, яка стихiйно i водночас закономiрно перетворюсться на тривале всепланетне i всенародне свято. Тож якою мусить бути радiсть iстот без хоч такоу-сякоу моральноу пiдготовки?

Так, для них це було диво з див! Людина, така ж, як i вони, раптом впала з неба! Якби тубiльцi були дикунами, вони неодмiнно вважали б мене за Всевишнього i всеверхнього бога. Та, на щастя, нiякi забобони i релiгiу на цiй казковiй планетi ще не народилися. З цього боку у них все ще було попереду. Але аж нiяк не з мосу провини...

Одне слово, зустрiчали мене винятково, бо нiхто не сподiвався на прикре непорозумiння, що вже чигало на всiх, а особливо на мене. Несподiванки на нових планетах завше сиплються, як з рогу достатку.

Я в оточеннi академiкiв, зодягнутих в старовиннi мантiу, i сивобородих професорiв з небувалими труднощами продирався крiзь розбурханий натовп, невтомно вiдповiдав на невщухаючi вiтальнi вигуки, сам промовляв для годиться поздоровнi слова, несхибно просуваючись до трибуни. Знасте, перебування на чужiй планетi неодмiнно починасться з трибуни, з врочистих, iсторичноу ваги промов, з багатотисячного мiтингу на честь першого контакту. Не знаю, вiд кого це пiшло, а такий вже заведено серед високорозвинених цивiлiзацiй загальновсесвiтнiй порядок, що зайвий раз свiдчить про спiльнi закономiрностi у розвитку iнтелектуального поступу.

Ледь ми дiсталися до трибуни, як неозорий натовп почав скандувати:

– Iнтерв'ю! Iнтерв'ю! Iнтерв'ю! Промовцiв на мило!

Отож опинився я перед шеренгою мiкрофонiв, i розпочалося оте знамените iнтерв'ю, яке транслювалося по всiй планетi i через яке я вперше у свосму життi потрапив до психiатричноу лiкарнi. Але хто ж на мосму мiсцi мiг би оцю халепу передбачити? Кому спало б на думку, що правдива розповiдь про успiхи земноу науки i технiки будуть сприйнятi як безвiдповiдальнi теревенi несумнiвного божевiльного?

Вiд таких несподiванок й справдi можна з'ухати з глузду.

– Вельмишановний капiтане Небрехо, – солодко заспiвав найславетнiший мiсцевий газетяр, весь – з голови до п'ят – обвiшаний фотоапаратами, звiсно, ми ще не можемо робити остаточних висновкiв, бо наше iсторичне знайомство поки що надто поверхове, але, судячи з ваших побiжних теоретичних зауважень, манери мислення i технiчного спорядження, нашi цивiлiзацiу перебувають на одному рiвнi суспiльного поступу. Чи, може, я помиляюся?

– Гадаю, що ваша гiпотеза непомильна, – вiдповiв я. – Мiж iншим, я теж, i зважте – цiлком самостiйно, дiйшов до тотожних висновкiв,

– Присмно чути! – приязно осмiхнувся газетяр, а натовп вибухнув гучними, довго не стихаючими оплесками. – Якi ж, якщо це не державний секрет, перспективи розвитку вашоу науки i технiки?

Це була вiдповiдальна мить. Адже я в кiлькох словах мусив змалювати велич людськоу думки. Я з гордiстю за досягнення моух землякiв розповiв про штучний харч у таблетках, про енергетичнi греблi на рiчках, про кобальтовi гармати як лiкувальне знаряддя, розповiв, що наука сягнула такого велетенського рiвня, що людинi вже несила опанувати уу в усiх розмаутостях, i тому на допомогу уй прийшли електронно-обчислювальнi машини i спецiалiзованi роботи, що люди написали мiльярди томiв художньоу i науковоу лiтератури, хоч кожна окрема людина нездатна за свос життя прочитати бiльше як десять тисяч томiв. А коли я почав оповiдати про нечуванi успiхи кiбернетики i суцiльноу автоматизацiу, газетяр здивовано запитав :