Текст книги "Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи (на украинском языке)"
Автор книги: Юрий Ячейкин
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)
Та обчислювач Мiнус не склав полемiчноу зброу i в'удливо запитав:
– А навiщо нам мозок? Хiба нашi пращури не жили без мозку? А хiба досi ми самi не жили i далi не проживемо без мозку? Всi ми змалку запрограмованi, i виконання нашоу програми – запорука всiх успiхiв. Ця iстина така ж непомильна, як таблиця множення! Тепер – щодо так званоу "людини". Не секрет, що на створення уу ми кидасмо такi скаженi грошi, що скоро всi пiдемо з торбою. Щоправда, ця сумна перспектива не збентежить деяких iнтелектуальних старцiв, якi давно копирсаються на смiтниках науки.
Цей вiдчайдушний напад обчислювач Плюс вiдбив однiсю лише презирливою реплiкою.
– Iсторiя суспiльного розвитку вчить, що без мозку можуть жити тiльки розумовi банкроти та нездари, яких давно слiд було б приректи на животiння запчастин!
Обчислювачевi Мiнусу довелось бити вiдступ. Але поки обчислювач Плюс святкував перемогу i в колi друзiв пiднiмав келих першосортного мастила, його опонент мiняв тактику суперечки. I от на прес-конференцiу журналу "Етюд" обчислювач Мiнус заспiвав свосу:
– Полемiчнi засоби мого вельмишановного опонента бiльш личили б невихованому пiдлогонатирачевi, який бурчить у черзi бiля акумуляторноу електроколонки. Але я, як це й годиться непiдробному обчислювачевi, перекину наш дiалог iз сфери мiстичноу теорiу у зрозумiлу для всiх сферу конкретних чисел. З чого я виходжу? У короткому дiапазонi чисел вiд 10^0 до 10^10 ми вживасмо цiлi числа практично, бо вони ще пiддаються математичнiй уявi всебiчно розвиненого робота. Але вже важко уявити собi величини у дiапазонi вiд 10^10 до 10^100, який ми можемо умовно назвати середнiм, або астрономiчним. До цiсу величноу когорти чисел належить число атомiв у Всесвiтi 10^79 та число мiкросекунд, що минули вiдтодi, як наша планета з космiчного курища та газу перетворилася на тверду, геометричне правильну кулю – 10^23! Але с ж числа набагато бiльшi. Отже, дозвольте запитати деяких безнадiйних неукiв: який мас бути обсяг черепа, щоб умiстити усi знання, що в розмаутих посднаннях практично дають безмежну кiлькiсть комбiнацiй? Мозок, який деякi нездари намагаються увiпхнути у недосконалу систему "людина", не влiз би навiть у кулю завбiльшки з наше свiтило!
Це була творча поразка обчислювача Плюса, бо цьому замаху на його iдеу слiд було дати вiдсiч. А чим мiг вiдповiсти Плюс, коли з термокамери його лабораторiу виходили лише грайливi макаки та вередливi павiани? Тiльки один раз йому пощастило створити могутнього пiтекантропа. Але цей лютий дурисвiт ще не встиг охолонути, як вже розтрощив двох лаборантiв i, озбросний уламками, кинувся на свого творця обчислювача Плюса. Вiн ганявся за ним по всiх вертикалях та горизонталях Академiу обчислювальних наук Кiбери, аж поки схопився за електричний дрiт.
Словом, обчислювача Плюса погрожували розгвинтити на запчастини. У цю трагiчну для прогресивноу думки мить i прикiберилася моя коЬобка.
Тепер ви розумiсте, чому на Кiберi почався фестиваль радостi? Усi поступовнi роботи святкували свою несподiвану перемогу i весело блимали рiзноколiрними лампочками. Скрiзь порозвiшували яскравi китицi, як святами у нас на Хрещатику. Вчена рада Академiу обчислювальних наук опублiкувала спецiальну вiдозву до всiх роботiв i всiх допомiжних машин, що самопрограмувалися.
Я не цитуватиму уу дослiвно, бо ви й самi добре обiзнанi з лiтературним стилем вiдозв, а передам тiльки головне.
Ось коротко змiст вiдозви.
Вчена рада зазначила, що роботи Землi порiвняно з роботами Кiбери ведуть перед, розв'язали проблему мiжзоряного плавання i здобули принципову перемогу над живою природою. Яскравий i переконливий доказ цього – прибуття на Кiберу високоорганiзованих людей, що називаються капiтаном Небрехою та штурманом Азимутом. Особливо цiкавим з наукового погляду екземпляром с капiтан Небреха, ланка мiж роботом та людиною. Так, одна нога Небрехи виготовлена на бiологiчнiй основi, а друга – на металевiй, що дуже рiднить його з роботами. Хай живе порозумiння i дружба мiж двома цивiлiзацiями роботiв – Землi i Кiбери!
Бачили б ви, з яким вiдчасм блимав своуми лiхтарями обчислювач Мiнус, коли читав цю вiдозву. Адже наш прилiт зiпсував йому весь трiумф.
Але поки я з Азимутом безтурботно мандрував планетою роботiв, обчислювач Мiнус отямився i на спiльнiй прес-конференцiу газети "Дебют" та журналу "Етюд" виступив з черговою офiцiйною заявою. Вiн доводив, нiби роботи Землi надiслали нас роботам Кiбери у подарунок, щоб кiберяни не марнували часу та коштiв на пошуки правильноу бiологiчноу мозауки. Вiн закликав роботiв схопити самостiйно мислячих людей (тобто мене й Азимута) i розiбрати, щоб зрозумiти структуру живоу клiтини та нервову схему. Якщо ж дослiдникiв спiткас прикра невдача, роботи Землi люб'язно надiшлють своум братам по запчастинах ще кiлька примiрникiв.
Тисяча астероудiв i один бiлий карлик, я тодi вiд душi побажав, щоб отих роботiв самих порозбирало!
Спасибi обчислювачевi Плюсу, вiн рiшуче повстав на наш захист i цiлком слушно назвав обчислювача Мiнуса диким невiгласом.
I все ж, попри героучнi зусилля нашого друга Плюса, багато членiв вченоу ради схилялося на пропозицiю Мiнуса, бо роботи по натурi своуй дослiдники, а зрозумiти незнайому, машинерiю було надто спокусливо.
Тодi я, користуючись своум визнаним авторитетом перехiдноу ланки мiж людиною i роботом, ознайомив читачiв через газету "Дебют", що на Землi не роботи майструють людей, а люди майструють роботiв. Отже, перш нiж мене з .^зймутом розiбрати, ще слiд розiбратися, хто кого мусить розбирати. Але мою щиру оповiстку взяли за незграбну i нахабну спробу перешкодити обмiну знаннями мiж високорозвиненими цивiлiзацiями роботiв. I авторитет не врятував!
Коли нас ввели до зали засiдань Вченоу ради Академiу обчислювальних наук, я побачив, що тут приготовано вже всi прилади для жаскоу екзекуцiу, яку обчислювачi охрестили гуманним словом "експеримент". Я машинально вислухав вирок. Над нами змилувалися – вирiшили розiбрати на молекули, а потiм знову зiбрати.
Я гарячкове шукав порятунку, коли обчислювач Максимум, неодмiнний голова ради, проскрипiв погано змащеним голосом:
– Як бачите, ми вiдхилили неприсмну для вас пропозицiю обчислювача Мiнуса i ухвалили нову постанову.
Цi слова на все життя запали в мою пам'ять, бо саме пiсля них штурман Азимут надумався жартувати. Вiн меланхолiйно мовив:
– Точнiсiнько такий випадок стався з одним водiсм автомобiля. Вiн побачив на спiдометрi цифру 15951 i вигукнув: "Що злiва направо, що справа налiво – одне й те ж! Другоу такоу нагоди не скоро дочекасшся!"
Отут нас i врятувала моя природна спостережливiсть.
Я помiтив, що пiсля Азимутових слiв обчислювач Максимум раптом одiрвав погляд од порядку денного, секретарi вiдсунули стенограми, в обчислювача Мiнуса випали з рук антитези. Всi тихо i задумливо почали блимати лампами, наче ух заворожили. Азимут, ошелешений цiсю несподiваною поведiнкою роботiв, про всяк випадок позадкував до дверей.
Нараз обчислювач Максимум радiсно вигукнув :
– Ситуацiя повториться за двi години, якщо машина йтиме з середньою швидкiстю п'ятдесят п'ять кiлометрiв на годину! На спiдометрi буде 16061, найближча цифраперевертень!
Азимут очманiв.
А всi роботи радiсно загули, заверещали, затрiщали електричними iскрами, бурхливо вiтаючи першовирiшальника новоу оригiнальноу задачi, що, безперечно, згодом увiйшла до всiх хрестоматiй та iсторичних хронiк Кiбери. Над головою обчислювача Максимума спалахнув нiмб, що свiтився стiльки секунд, скiльки ух було витрачено на розв'язання.
Але я вже знав, що робити, аби вiдволiкти увагу Вченоу ради вiд фатальноу для нас ухвали. У розпал всероботноу радостi я, наче бомбу, кинув у нвтовп обчислювачiв нове математичне запитання:
– Яке число матимуть дванадцята i двадцять друга пляшка у батареу з тридцяти чотирьох пляшок, якщо рахувати справа налiво?
Знову запала чарiвна тиша, знову задумливо блимали лампи, аж поки обчислювач Плюс вигукнув:
– Тринадцята i двадцять третя!
I знову лунас симфонiя безмежноу радостi, а над головою першовирiшальника Плюса спалахус нiмб переможця.
Вiдтодi я вже не давав роботам отямитися. Я невтомно бомбардував ух все новими i новими запитаннями. Я ввiмкнув ретранслятори, щоб уся Кiбера чула мiй владний голос:
– Яке найменше число, якщо дiлити на числа 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8 i 9, дас вiдповiдно у залишку 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7 i 8?
I над головою цього незграбного сифона Мiнуса жодного разу не спалахнув нiмб першовирiшальника. Усi роботи переконалися, що замiсть голови вiн носив глечик.
А я всесiуяав добiрними задачами, як з плакатного рогудостатку.
Азимут пас мене очима i з глибоким жалем раз у раз спiвчутливо шепотiв:
– Бiдний, бiднир капiтан Небреха... Бiдолаха зовсiм з'ухав з глузду...
Я його прекрасно розумiв: i справдi, нас прирекли до страти, а я, наче недоумкуватий, розважаю своух катiв.
Та я не мав часу пояснити йому свiй тактичний задум, що мусив нас врятувати. Роботи розв'язували найскладнiшi крутиголовки з швидкiстю перегонових ракет, а я дедалi повiльнiше заповнював паузи. Iнодi вiд нетерплячки я грюкав протезом по металевiй пiдлозi зали засiдань Вченоу ради, наче, крiм iскор, мiг викресати з неу ще математичне запитання.
Я лихоманкове шукав якусь пристойну працю на царинi математики, щоб надовго посадовити роботiв на мiлини часу. Адже нам з Азимутом треба було не тiльки втекти з Академiу обчислювальних наук, а й встигнути добiгти до нашоу коробки...
Але щось путнс на думку не спадало. У мене не було вiльноу анi секунди, бо роботи ковтали задачi ненажерливо, мов голоднi удави. Ще трохи, i я мусив би сам стрибнути у ухню бездонну пащу. Цiсу драматичноу митi я розпачливо ляснув себе по боку i раптом почув, як у лiвiй кишенi щось задеренчало... О небо! Я зрадiв i злякався! Я зрадiв – може, це наш порятунок, i злякався, а що як просто табакерка...
I що ви гадасте? Це був порятунок!
Я шаснув до кишенi i витягнув найпопулярнiшу на Землi гру "15"! Гру, через яку ямайськi пiрати розбивали своу кораблi об рифи, машинiсти не зупиняли поузди на станцiях i летiли пiд укiс, а пачкарi кидали свiй прибутковий промисел! Бо вони були неспроможнi хоч на хвилинку вiдiрватися вiд чарiвницi-коробочки...
Я гордо пiдняв нашу рятiвницю над головою й урочисто звернувся до роботiв:
– Шановнi кiберяни! Зараз я познайомлю вас з найпопулярнiшою серед роботiв Землi грою "15"! У цiй коробочцi – п'ятнадцять квадратових шашок, пронумерованих вiд 1 до 15. Один квадрат у коробочцi вiльний. Гра полягас в тому, щоб шашки, розташованi довiльно, пересунути в порядку зростання номерiв. Однак це вдасться не завжди. Отже, знайдiть, як найкоротше можна вирiшити завдання.
Я передав коробочку обчислювачевi Максимуму i втомлено втер спiтнiле чоло.
– Тiкаймо негайно, капiтане! – смикнув мене за рукав Азимут, коли я нарештi замовк.
– Нема чого поспiшати, – стиха заспокоув я його. – Ти лишень подивись, що роблять цi металевi диваки! Вони почали перебирати усi можливi позицiу до п'ятнадцяти шашок... А чи знасш, що ум доведеться перебрати до двох трильйонiв позицiй?! Хай вони роблять навiть по десять ходiв на секунду, ум однако вистачить на п'ятсот рокiв безперервноу роботи...
– Капiтане, ви – генiй! – щиро визнав Азимут.
Властива менi скромнiсть не дозволяс говорити так про себе. Але що вдiсш? Запитайте будь-якого мiжзоряного капiтана, i кожен вiдповiсть, що штурман Азимут – це втiлення точностi i глибини формулювань. А я у своух розповiдях завжди дотримуюсь голих фактiв, хоч якi б для мене вони були неприсмнi.
Отож, не перебiльшуючи, подорож виявилася дуже цiкавою. Я певен, що роботи й досi клацають шашками. А проте, правильне рiшення лежить напохватi. Щоб знайти його, досить просто вийняти шашки з коробочки i розташувати ух у порядку номерiв. Якщо таких перестановок – чiт, то завдання можна вирiшити, якщо ж лишка – неможливо.
Але робот до цього нiколи не додумасться. Вiн, як i кожна обчислювальна машина, вперто й послiдовно перебиратиме всi варiанти, хоч би ух виявилося, як зiрок у Всесвiтi. А людина завжди вiдкидас марну працю. Пам'ятасте, як Олександр Македонський розрубав Гордiув вузол, а знаменитий капiтан Христофор Колумб поставив яйце? Поки робот мудрус, людина робить дiло, ось що я вам скажу! У цьому перевага людини над роботами...
Я бачив, що капiтан Небреха от-от загрузне у хащах кiбернетичноу фiлософiу, i поспiшив знову вивести його на пряму дорогу стрункоу розповiдi:
– А звiдки ж взялася оця худенька "Цiкава арифметика"?
Капiтан не хапався вiдповiдати. Вiн неквапливо натоптав тютюном люльку, старанно розпалив уу i лише тодi пробурчав:
– Звичайно, я мiг привезти з Кiбери багатотонну математичну енциклопедiю, та ще й з чинним обчислювачем. Але, як бачите, не привiз, хоч вiд енциклопедiй у крамницях усi полицi трiщали, а обчислювачiв можна було брати голими руками. I не тому, що в кишенях бракувало грошей, а в коробцi мiсця. Просто гра у "15" зачарувала всiх роботiв. Замiсть обслуговувати кiбернетичнi пiдлогонатирачi, пилососи та праски, продавцi шукали рiшення, i нiчого ух не обходило. Це смiшно, але менi не було кому заплатити, а на самообслугу там ще не перейшли! Довелося взяти сувенiр на згадку про Кiберу задурно. А щоб роботи не подумали про людей зле, я й узяв найдешевшу роботячу книжечку...
4. ЯБЛУКО НЕЗГОДИ
Я з утiхою згадую тi незабутнi днi, коли я гостював у капiтана далекоу мiжзоряноу плавби Небрехи. Упевнено можу сказати, що нi одна година у товариствi цiсу незвичайноу людини не минула для мене марно.
Нам нiхто не заважав. Капiтан обрав таку мiсцинку на узбережжi, де хазяйнували тiльки сонце, море i тиша.
Уявiть собi маленьку затоку, зусебiч оточену могутнiми горами, мiнiатюрний садочок, у його гущавинi вигулькус верх латаноу-перелатаноу коробки, i невеличкий будиночок з широкою верандою, заклечаною диким виноградом. Оце i буде капiтанова садиба.
Дiстатися туди суходолом було неможливо. Нi автостради, анi стежки, навiть туристськоу... Тiльки вiдчайдушнi верховинцi навколишнiх аулiв з бурдюками за плечима героучно долали карколомнi кручi, щоб капiтан Небреха завжди мав гiдний його всесвiтньоу слави запас антиречовини. Та ще вечорами об'якорялися коло берега тамтешнi рибалки, щоб у товариствi гостинного хазяуна ту речовину дегустувати.
Правда, щодня вертольотом прибував ще велемовний фахiвець iз музею космiчних мандрiв канючити сувенiри в капiтана, але його отi земнi релiквiу щироу дружби i пошани чомусь не цiкавили. Його можна було умовити вихилити хiба що склянку козячого кисляку. Очевидно, саме тому цей бiдолаха i не знаходив спiльноу мови з Небрехою.
Але годi вже гаяти час побутовими дрiбничками. Краще розповiм про пригоду, яка не мала i не мас собi подiбних в усiй свiтовiй iсторiу. А дiзнався я про неу зовсiм випадково...
Небреха мав одну свосрiдну звичку. Вiн любив серед бiлого дня залiзти до свосу коробки, вмоститися перед холодною грубкою, бозна-коли абияк зрихтованою з рудого заiржавiлого вiдра, i запалити люльку. I от за хвилину жерстяний димар, що стримiв з одного бортового iлюмiнатора, починав курiти сивими кiльцями. Це один з найрiшучiших i найхоробрiших капiтанiв обережно випускав дим у грубку, точнiсiнько як отой школяр, що вперше поцупив у тата цигарку i нишком запалив уу на кухнi. Ну, школяра ще можна зрозумiти. А от капiтана Небреху годi зрозумiти.
Якось я ласував на верандi запашною пастою, коли дивлюся – в'юниться над коробкою димок. Ну, думаю, час уже розгадати цю тасмницю. Пiдкрався до коробки i зазирнув усередину.
Так i с! Капiтан Небреха сидить коло грубки, палить люльку, а на колiнах – пiдручник фiзики для середньоу школи! Я тодi ж зауважив, який саме роздiл його зацiкавив. Це був безсмертний роздiл про закон всесвiтнього тяжiння. А з розгорнутоу сторiнки дивився сам першовiдкривач, генiальний англiсць, великий вчений Iсаак Ньютон.
– Якби не ця людина, – делiкатно почав я розмову, – ви, капiтане, можливо, нiколи не торували б мiжзоряних шляхiв i оце не палили б люльки у старiй коробцi перед саморобною грубкою.
– А ви не поспiшайте, юначе, – спокiйно застерiг мене капiтан Небреха. – Якби свого часу я забарився бодай на мить, ви б зараз, очевидячки, шукали зовсiм iншоу причини, а цього портрета у пiдручниках не було б...
Я ошелешено заклiпав очима. А капiтан любесенько поклав пiдручника на денце колишнього вiдра, неквапно вибив з люльки гарячий попiд i натоптав уу свiжим тютюном.
– Авжеж, – наголосив вiн, – якби я забарився ще на мить, космос, можливо, досi ховав би вiд людства своу тасмницi.
Капiтан пiднiс сiрника до свого постiйно дiючого вулкана, занурився у тютюнову хмару i почав свою дивовижну розповiдь:
– Все почалося з Азимута. Хлопець вiн загалом хороший i штурман здiбний, а все ж мав одну неприсмну рису – любив сперечатися i старших повчати. А сперечався вiн, як затятий, нi сну йому не треба, анi спочинку... Ото, пригадую, якось один науковець захищав кандидатську дисертацiю на популярну тему: "Чи було життя на Марсi?" А мiй штурман був йому за опонента. То Азимут так виснажив усiх присутнiх своуми запереченнями, що кандидатське звання надали йому, а не тому невдасi-науковцю. Аби спекатися... I, щоб ви знали, потому його на захист дисертацiй не запрошували, боячись, що вiн за мiсяць матиме звання академiка. Ну, i я намагався не розмовляти з ним на науковi теми...
Так от. Зараз я вже не скажу певно, з якого саме приводу, але якось я необережно бовкнув у присутностi Азимута про Ньютонове яблуко.
Азимут негайно повертасться до мене, дивиться в очi i категорично заперечус:
– Нiякого яблука не було!
– Як це не було? – лагiдно переконую його. – Навiть у свiтовiй лiтературi цей факт заресстровано i в календарi ювiлесм вiдзначено.
– Це ще не факт! – затявся Азимут. – Це лiтературний анекдот!
Признатися, тут я теж почав гарячкувати.
– А закон всесвiтнього тяжiння теж анекдот? – кричу. – Якби не яблуко, не було б закону!
Слово за слово, i Ньютонове яблуко стало для нас справжнiм яблуком незгоди. Тiльки й мови, що про яблука, як восени у заготiвельникiв.
Азимутовi що? Йому байдуже. Вiн до суперечок i дискусiй звик, змалку гартував свос горло. Вiн навiть увi снi хрипiв як сновида :
– Яблуко вiд яблунi далеко не падас...
Словом, Азимут упирався як мiг, але я теж правив свосу, хоч менi од тих суперечок було, як вiд кислицi. I що ви гадасте? Хоч я його остаточно i не доконав своуми доказами, але таки змусив трохи поступитися. Як зараз це пам'ятаю. Ми сперечалися цiлу нiч. На ранок Азимут очманiв i як пiдкошений упав на лiжко. Але я не дав йому довго розкошувати. Вже з першими пiвнями пiдняв його на ноги i кажу:
– Було яблуко! В Англiу пiдсоння саме для яблук!
Азимут хитасться, але ще намагасться боронитися.
– Не повiрю, – стогне вiн, – поки не побачу вочевидь...
– Гаразд! – зрадiв я. – Побачити ще не пiзно!
Сон iз нього наче рукою зняло. Вiн витрiщився на мене, як оце ви на початку розмови.
А тим часом дивуватися тут нема чого. Якщо подумати, що ми бачимо? Ми бачимо променi свiтла, вiдбитi вiд навколишнiх речей. Будь-яка картина, вiдтворена нашим зором, це неймовiрно складна мозаука свiтла рiзноу тональностi. А куди ця мозаука iде? Ясно – у простiр. Отже, щоб побачити якусь стародавню картину, слiд просто наздогнати тогочасну мозауку i пришвартуватися до неу. А тодi роби з нею що хочеш, хоч фотографуй.
Коли Азимут утямив мою iдею, нам уже сперечатися не було потреби. Адже вiд теоретичних розрахункiв ми переходили до практичного дослiду. А на практицi мiй штурман завжди дiяв зi мною синхронно.
– Ось тобi завдання на цей день, – наказую я Азимутовi, – пiдрахуй з упередженням на тиждень сьогочасне мiсцезнаходження тогочасноу мозауки Ньютона та яблука.
Азимут негайно сiв обчислювати. От що таке залiзна дисциплiна!
Ну, дав йому завдання, а самому треба розв'язати задачу набагато складнiшу. Азимутовi що? Йому тiльки пiдрахувати координати. А вести коробку – менi. Що, думаю, робити? Як випередити свiтло, що сягнуло вже на кiлькасот рокiв? Звичайно, нинi кожен школяр знас, що в такому разi слiд скористатися гарматою, яка долас силу тяжiння. Але хто дасть менi гармату, коли йдеться про смiховинну приватну суперечку? У мене язик не повернувся б мотивувати цим...
I тодi я пригадав, що в музеу космiчних мандрiв експонусться одна з найперших таких гармат. Правда, потужностi цiсу примiтивноу споруди не вистачило б навiть пiдкинути сучасний зорелiт хоч до зони штучних супутникiв, але мою портативну коробку вона могла закинути аж на край Всесвiту. Хоча я не любитель мандрувати таким робом. Нiчого не бачиш, нiчого не вiдчувасш... Мить – не встигнеш заплющити i розплющити очi – i ти вже на мiсцi. Зникас усяка романтика мiжзоряних мандрiвок. Але самi подумайте, що я мав робити?
Саме тодi я вперше i востаннс погодився з працiвниками Музею космiчних мандрiв на дуже невигiдний для мене товарообмiн, Вони вже тодi полювали на мою космiчну колекцiю, бо, крiм славетного робота Малюка, якого капiтан "Козир списав з борту за надто грайливу вдачу, вони нiчого путнього не мали.
Так от, на свою допотопну гармату вони вимiняли казковi речi. Можете менi повiрити. Досить сказати, що я не пошкодував пера жар-птицi, килима-лiтака, чобiт-скороходiв i, головне, скатерки-самобранки. Чи варто згадувати, що в музеу негайно скасували буфет i склали щiльний графiк огляду експонатiв з пташиного польоту, нiчних екскурсiй з чарiвним пером жар-птицi i швидкiсних пробiгiв по музею у чоботах-скороходах? Та за такi скарби я на ухньому мiсцi вiддав би десять гармат!
Того ж дня я набив коробку мiлiметровим жаростiйким дротом, наче це була не спортивна, а вантажна ракета, i заклав коробку в гармату.
Азимут теж не пiдвiв: координати з упередженням на тиждень вирахував учасно. Запрограмували гармату на певний квадрат зоряного неба й увечерi стартували. Мить – i ми вже на мiсцi. Вiд такоу несподiваноу змiни навiть моторошно стало. Щойно навколо була рiдна тепла земля, аж гульк – уже космiчна холоднеча. Наче хто тобi за комiр сипонув сухого колючого снiгу.
Ну, хоч ми й випередили свiтло, але роботи ще було до бiса. Рiч у тому, що ми анiчогiсiнько не бачили. Воно й зрозумiло, адже свiтлова мозаука за час свосу подорожi розпорошилася на десятки квадратних свiтлових мiсяцiв, а нам треба було змонтувати уу на якiйсь сотнi квадратних метрiв.
Отут i знадобився жаростiйкий дрiт. Один кiнець його ми втопили у киплячi надра понадновоу зiрки, а другий приклепали до закоцюблого вiд холоду понадстарого карлика. Рiзниця температур створила бiля коробки таке надпотужне силове поле, що всi тутешнi свiтила почали обертатися навколо нас, а промiння потягло, як магнiтом. Це було незабутнс видовище, справжня святкова карусель!
Але не буду брехати, спочатку нам дуже не пощастило – ми ввiмкнулися не за адресою. Воно у всiляких там книжечках усе добре виходить, а насправдi ой скiльки доводиться морочитися!
Ми ввiмкнулися просто в розпал абордажного бою мiж пiратським i крамарським суднами. Знасте, трiпотить Веселий Роджер – бiлий череп iз кiстками на чорному клаптi, виблискують рапiри, шпаги, алебарди, абордажнi сокири, слiпить очi зловiсна морзянка пострiлiв з мушкетiв i пiстолiв, свищуть кулi, невблаганнi пiрати стрибають з реу на рею...
А серед цiсу веремiу сидить папуга i ще пiд'юджус морських розбишак бридким голосом :
– Пiастри!.. Пiастри!..
Ну i вигляд пiрати мали, я вам скажуу У кожного одне око перев'язане чорною стрiчкою, у вухах пiвмiсяцем сяють величезнi сережки, пики неголенi, як у ужакiв, у зубах вони тримають гострi кинджали, а у волохатих руках – багатоствольнi пiстолети...
Азимутовi тодi не повезло. Вiн беззбройний опинився в епiцентрi бiйки i тiльки ухилявся вiд небезпечних ударiв. А потiм не втерпiв i майстерним хуком звалив з нiг якогось напiвголого здоровила. Я йому потiм докоряв за безпiдставне втручання в iсторичний процес.
Нарештi битва вщухла. Капiтан пiратiв, такий оперетковий тип у коротенькому золотому жупанi на голому тiлi, запропонував полоненим вибирати: або на рею – сушитися на сонечку, або переквалiфiкуватися на пiратiв.
Друга умова чомусь усiм здалася спокусливiшою.
Новоспеченi пiрати обнялися з бувальцями, побраталися i разом кинулися вiдчайдушне штурмувати натоптанi начинням трюми. Чого тiльки там не було! Схiдцями котили просмоленi кухви з золотом, весело несли пiд пахвою темнi барильця з ромом, одягали на шию намиста з перлин i бананiв, а бойовi трофеу несли за плечима, мов в'язанки дров...
А потiм, коли з пограбованого судна повитягали навiть цвяхи ( вони тодi цiнувалися), вдарили по ньому бортовим залпом i пустили на дно.
Тодi почали дiлити здобич i святкувати перемогу.
Одверто скажу, таких вiдчайдушних пияк я нiколи не бачив! Якби зiбрати отой ром, що вони вижлуктили, було б штучне мореу А тодi всi попадали, де хто стояв, i поснули. Один пiрат не встиг навiть люльки витрусити за борт. Ну, ясно, жаринка за жаринкою – i почалася пожежа.
Першому припекло п'яти капiтановi. Вiн прокинувся i хоробро кинувся у вогонь. Та перед тим капiтан так набрався рому, що тепер вмить вибухнув. А вiд детонацiу вибухнула порохова камера. Пiратський корабель розлетiвся на друзки.
За хвилину в морi плавали лише уламки. А з усiсу залоги врятувалися лише двос горлорiзiв, якi трималися за порожню бочку з-пiд рому. Один з них ще пожалкував:
– Ех, якби вона повна була!..
Та хоч яка це була цiкава i повчальна передача, але ми мусили вимкнути уу.
Цього разу ми не схибили.
О, яка це була врочиста мить! Великий учений гуляв по яблуневому садочку i, як це личить генiю, про щось зосереджено мiркував.
I раптом упало яблуко.
Iсаак Ньютон зупинився, хвилинку задумливо постояв коло яблука i нарештi пiдняв його.
Як зараз бачу великого Ньютона! Лiкоть лiвоу руки пiдпертий долонею правоу, а яблуко таким чином лежить бiля його проникливих очей.
– Цiкаво, чому це яблука падають не вгору, а на землю? – спитав сам у себе.
I тодi я не стримався. Звичайно, пiдказувати не годиться. Кожен ще у школi знайомиться з цiсю аксiомою. Але iнтереси людства для мене вище етичних норм.
– Тому, що iснус закон всесвiтнього тяжiння! – схвильовано пiдказав я Iсааку Ньютоновi.
Вiн здивовано пiдвiв очi i пильно глянув на мене. Вiн хотiв менi щось сказати, можливо, подякувати за пiдказку, але тут сталося лихо. Дрiт десь обiрвався, силове поле зникло, i простiр почав шматувати зiбранi з такими труднощами iсторичнi подiу...
Я кинувся до пульта i рвонувся навздогiн, щоб почути вiдповiдь Iсаака Ньютона. Але, самi розумiсте, у тому свiтловому хаосi ця спроба була марна. Замiсть садочка, в якому гуляв знаменитий фiзик, я на своуй коробцi вдерся на стародавнiй лондонський базар. I хоч я промайнув його за якусь мiзерну частку секунди, однак встиг помiтити, що пiсля того, як яблуко впало, цiни на яблука негайно пiдскочили...
От я i думаю: а що було б з людством, якби я на мить забарився пiдказати? Ви можете менi вiдповiсти?
Капiтан Небреха замовк, чекаючи на мою вiдповiдь.
Та я, приголомшений усiма цими неймовiрними пригодами, тiльки й змiг недоречно промимрити:
– А який зв'язок з Ньютоном мас ваша звичка палити перед грубкою?
Капiтан Небреха поблажливо осмiхнувся :
– Не забувайте, на борту коробки був мiй вiрний штурман Азимут. Варто менi було дiстати люльку, як вiн починав натякати: "От i пiрати курили..." Тодi, щоб не дратувати Азимута, я й зрихтував цю грубку i нишком палив. А за довгi роки, поки ми поверталися, до чого тiльки не звикнеш! А у мосму вiцi, самi розумiсте, звичка – друга натура.
5. ПРИГОДИ НА ПЛАНЕТI СТРИБУНЦIВ
На перший погляд, отi унiкальнi речi, що оточували капiтана Небреху, могли зацiкавити хiба збирача брухту. Але я добре знав ухню справжню цiну i з побожнiстю антиквара ставився до найменшоу порошинки. Бо ця порошинка несподiвано могла виявитися одною-однiсiнькою релiквiсю якоусь незвичайноу космiчноу пригоди.
От, наприклад, на стiнi камбуза, мiж банальними низками червоного перцю, цибулi та часнику, висить непоказний вiхоть сухоу хлорели. Добра хазяйка давно викинула б його на смiтник. А я завжди побожно дивився на цю пожовклу i суху, як порох, хлорелу. Адже цей вiхоть – мiзерний залишок тiсу iсторичноу хлорели, з запасом якоу капiтан Небреха на своуй коробцi перетнув по дiагоналi усю нашу Галактику. Вiн тодi намагався практично довести, що в космосi можна прожити на самiй хлорелi, i тому, крiм цього калорiйного силосу, нiчого не взяв у свою небезпечну подорож. I кожен, кому доводилося згодом гостювати у капiтана Небрехи, наочно переконувався, що цей безприкладний за своум смiливим задумом та безмежною зухвалiстю експеримент закiнчився блискучим трiумфом.
Або вiзьмемо iнший приклад. Якось удосвiта ми з капiтаном подалися в море ловити рибу. Коли це капiтан нахилясться над бортом, i я бачу з внутрiшнього боку вилоги його роби позеленiлий вiд часу значок заслуженого тренера.
Безумовно, бувши на мосму мiсцi, ви б теж здивувалися. Де, коли i кого мiг тренувати капiтан? I з якого виду спорту? Адже вiн латаний-перелатаний, як його бувала в бувальцях коробка, та ще й рипить на протезiу
I хоч на риболовлi патякати суворо заборонено, я не втримався вiд запитання.
– Капiтане, – прошепотiв я, – звiдки у вас цей значок заслуженого тренера?
– Ясно, що не на вулицi знайшов, – так само пошепки вiдповiв мiжзоряний вовк. – Але менi вiн нелегко дiстався. Якби я тодi забарився ще на один рейс по транспланетнiй штольнi, ми з Азимутом зараз, мов вiчнi маятники, вiдлiчували б час iсторичного розвитку однiсу маловiдомоу планети. Ще й бiльш того, наше прибуття знаменувало для тубiльцiв початок новоу ери...
На цьому й змовкли, аби не полохати розповiддю рибу. А ввечерi, коли ми сiли до казанка з вогненною юшкою, я й зовсiм забув про ранкову розмову.
Масна юшка була аж чорна вiд молотого перцю. У давнину уу цiлком можна було б замiсть розтопленого олова вливати у роззявленi пельки злочинцiв, яких карали на горло. В усякому разi особисто я корчився у страшних конвульсiях пiсля кожного ковтка, а капiтановi нiчого – сьорбас i сьорбас собi.
Словом, пiсля вечерi я мiг тiльки знесилено впасти у крiсло i лаяти про себе кулiнарнi витвори капiтана. Уявляю, який вигляд я мав – руки кволо звисають уздовж тiла, очi виряченi, рот розпанаханий, як на прийомi в дантиста, i з хрипом ковтас прохолодне повiтря... Ах, якби менi в ту хвилину добрячий глек крижаноу джерельноу води!
А Небреха тiльки смiсться з тютюновоу хмари. Йому, звiсно, байдуже: вiн давно звик до своух жахливих куховарських витворiв.
