Текст книги "Кіт і миша"

Автор книги: Ґюнтер Ґрасс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

XII

Валунний мерґель, пісок, блимання вогників болота, пухнасті кущі, острівці кривих сосен, ставки, ручні гранати, карасі, хмари над березами, партизани у заростях дроку, ялівець, ялівець, добрий старий Льонс, він був із тих країв, і кіно у Тухель – усе це залишилося позаду. Я взяв із собою тільки свою псевдошкіряну валізу і засушений пучечок вересу. Але ще в дорозі, коли я десь за Картаузом викинув із вікна на рейки верес, і на всіх приміських платформах, а потім на головному вокзалі, біля кас, у натовпі солдат, які їхали у відпустку, при вході до командного посту і в трамаї, який віз мене на Ланґфур, я почав як одержимий шукати Йоахіма Мальке. Я здавався сам собі смішним і передбачуваним у затісному тепер для мене цивільному одязі, шкільному одязі, я не заїхав додому, бо що цікавого могло на мене там чекати, і вийшов недалеко від нашої гімназії на зупинці Шпортпаласт.

Валізку я залишив у портьє, але не питав його, як пройти, я добре тут орієнтувався і впевнено перестрибував через три сходинки на гранітних сходах. Не те, щоб я чекав побачити його у спортзалі, там були відчинені обоє дверей, але всередині снували самі лише прибиральниці, які ставили лавки одна на одну і мили їх з милом, цікаво, для кого. Я повернув ліворуч: гранітні колони, об які можна охолоджувати гарячі голови. Мармурова пам'ятна дошка з прізвищами загиблих у двох останніх війнах, на ній ще залишилося достатньо багато місця. Бюст Лессінґа у коридорній ніші. Був урок, усі коридори між класними кімнатами порожні. Тільки якийсь тонконогий семикласник прочалапав поміж стінами, вщерть заповненими специфічним восьмикутним запахом, він ніс під пахвою скручену в рулон географічну карту. За – 36 – кабінет образотворчого мистецтва – 5а, скляний ящик для опудал ссавців, хто там стоїть цього разу? Звичайно ж, кіт. А де причаїлась і труситься від страху миша? Вперед, повз актовий зал. А в самому кінці коридора, коли велике фасадне вікно залишилося у мене за спиною, поміж секретаріатом і кабінетом директора переді мною раптом опинився сам Великий Мальке, але без миші. Тепер у нього на шиї була особлива цяцька – магніт, антипод цибулини, гальванізований чотирилисник, плід уяви старого доброго Шінкеля, «блямба», штуковина, потрясна річ, річ, річ, я ненаважуюсянавітьвимовити.

А миша? Впала в зимову сплячку посеред червня. Їй снилися солодкі сни попід грубою ковдрою, бо Мальке погладшав. Не те щоб хтось, доля або, скажімо, автор, анулював або викреслив її, як, наприклад, Расін викреслив щура зі свого геральдичного герба і залишив тільки лебедя. Миша все ще була на гербі і продовжувала залишатися рухливою навіть уві сні, коли Мальке ковтав; бо час від часу Великий Мальке, навіть попри всі свої тепер уже поважні регалії, змушений був ковтнути слину.

Як він виглядав? Те, що фронт змусив Тебе погладшати, не сильно, на товщину двох промокальних папірців, про це я вже згадав. Ти напівсхилився до вікна, а напівприсів на біле лаковане підвіконня. Як і всі, хто служив у танкових військах, Ти носив цю чудернацьку форму, в якій неймовірним чином сполучалися між собою шматки сірої і чорної тканини, сірі галіфе штани прикривали чорні, до блиску начищені халяви чобіт. Чорний кітель здавався надмірно вузьким, попід пахвами навіть збирався у дрібні складочки, Твої руки відстовбурчувались від тіла, як ручки від горнятка, але у ньому Ти виглядав худорлявим навіть попри кілька додаткових кілограмів. На кітелі жодного ордена, хоча у Тебе було два хрести і ще якісь відзнаки, щоправда, жодної медалі за поранення. Пречиста справді старанно берегла Тебе. Зрозуміло, чому Ти не повісив на груди нічого, що могло б відволікти від блямби на шиї, яка повинна була зосереджувати всі погляди на собі. З-під потрісканого і не надто ретельно начищеного ременя визирала тільки зовсім вузька смужка тканини, завтовшки з палець, не більше, такими короткими були кітелі танкістів, їх через це навіть називали мавп'ячими курточками. Цей ремінь і пістолет, який звисав ззаду майже над самою задницею, створювали враження нерухомої напруженості всієї Твоєї постаті, але в той же час намагалися позбавити Тебе цієї напруженості. Сіру пілотку Ти носив не набакир, як було прийнято тоді, та й тепер, а прямо, зі складкою посередині, Ти продовжував дотримуватися власних нахилів до ідеальної симетрії, які були притаманні Тобі завжди, це нагадувало Твій проділ зі шкільних і пірнальних років, коли Ти казав, що збираєшся стати клоуном. Але тепер, коли Твої хронічні проблеми з горлом раз і назавжди були вилікувані шматком металу, Ти вже не носив більше зачіски Спасителя. Ти вистриг собі на голові, чи Тобі вистригли дурнувату щітку завтовшки не більше за сірник, тоді так стригли всіх солдат, а тепер так ходять інтелектуали, курять люльку і створюють враження власної причетності до модної аскези. Але міна Спасителя залишилася. Здавалося, що емблема пілотки припаяна просто до Твого чола, і її орел скидався на голуба – символ священної мудрості. Твоя тонка, вразлива до світла шкіра. Чорні вугрі на масивному носі. Повіки, пронизані тонкими червоними жилками, Ти опустив очі донизу, як завжди. А коли я опинився перед Тобою, задиханий, а опудало кота було в мене за спиною у скляному ящику, Твої очі продовжували залишатися напівзаплющеними.

Перша спроба пожартувати:

– Привіт, унтер-офіцер Мальке!

Але жарт не вдався.

– Я чекаю на Клозе. Він десь на уроці математики.

– О, він точно зрадіє.

– Хочу поговорити з ним про виступ.

– Ти вже був у актовому залі?

– Моя доповідь готова, від початку до кінця.

– Бачив прибиральниць? Вони вже миють лавки.

– Я потім зазирну туди разом із Клозе і обговорю розташування стільців на подіумі.

– Він точно зрадіє.

– Спробую переконати його, щоб зібрали тільки старших учнів, починаючи від восьмикласників.

– Клозе знає, що ти чекаєш на нього?

– Пані Гершінґ із секретаріату сказала йому.

– Ну, він точно зрадіє.

– Я буду говорити дуже коротко, але змістовно.

– Слухай, розкажи, як тобі вдалося все це за такий короткий час?

– Любий Пілєнц, хвилину терпіння. У своїй доповіді я неодмінно торкнуся усіх проблем, пов'язаних із врученням такого ордена.

– Ну, Клозе і зрадіє.

– Я буду просити його не називати мене і не робити вступу.

– Може, Маллєнбрандт?

– Досить буде просто оголосити доповідь.

– Ну, тоді всі точно…

Дзвінок зістрибнув із поверха на поверх і завершив уроку всіх класах гімназії. Тільки тепер Мальке по-справжньому розплющив очі. Його рідкі вії настовбурчилися. Він хотів продемонструвати своєю поставою недбалість, але насправді напружено виструнчився. Я повернувся в півоборота до скляного ящика, спиною відчуваючи напругу. Кіт не був сірим, радше чорним, він стояв на білих лапах, імітуючи рух у нашому напрямку, на шиї у нього був білий «комірець». Кошачі опудала у русі виглядають переконливіше, ніж живі коти. На табличці поряд із опудалом було каліграфічно виведено: домашній кіт. Я почав говорити кудись до вікна, бо після дзвінка залягла якась напружена тиша, миша ожила, і кіт ставав усе важливішим, я пожартував раз, потім другий, згадав його матір, далі тітку, щоб підтримати його, потім батька, батьків локомотив, смерть батька біля Діршау і посмертну батькову медаль за мужність:

– Якби твій батько був живий, він точно зрадів би.

Але я ще не встиг договорити своєї оди на честь батька і відволікти кота від миші, як між нами опинився вчитель вищої категорії Вальдемар Клозе зі своїм високим чистим голосом. Клозе не привітав Мальке, не назвав його унтер-офіцером і орденоносцем, і навіть не сказав: «пане Мальке, я радий вас бачити». Натомість спілкувався з ним досить неуважно, проявивши перебільшене зацікавлення тим, як пройшла моя служба на трудовому фронті, а також красотами природи в Тухлєр Гайде – це все ж таки батьківщина Льонса і таке інше. Потім він проговорив кудись понад пілотку Мальке:

– Ну, бачите, Мальке, вам таки вдалося чогось досягнути. Ви уже побували у школі Горста Весселя? Мій шановний колега, пан директор доктор Вендт, неодмінно зрадіє. Ну, і ви, мабуть, не втратите нагоди зробити доповідь для своїх колишніх однокашників, щоб підсилити їхню віру в нашу перемогу. Міг би я на секунду попросити вас зайти до мене?

І Великий Мальке зі своїми відстовбурченими руками пішов слідом за Клозе, знявши пілотку з наїжаченого волосся і виставивши напоказ свою опуклу потилицю. Гімназист в уніформі іде на серйозну розмову, результатів якої я не дочекався, хоча мені й було цікаво, що після цієї розмови скаже котові уже зовсім не сонна, а навпаки, дуже активна і готова до дій миша. Бо кіт хоча і був опудалом, але все ще підкрадався.

Це був невеличкий і брудний тріумф, я знову опинився на висоті. Але зачекай! Він так просто не здасться, не зможе, не захоче, не зможе захотіти. А я йому допоможу. Поговорю із Клозе. Спробую знайти переконливі слова. Шкода, що вони відправили татуся Бруніса до Штутгофа. Він разом зі своїм старим добрим Айхендорфом у кишені точно підтримав би Тебе.

Але Мальке ніхто не міг допомогти. Можливо, моя розмова з Клозе щось би й дала. Хоча я спробував поговорити з ним, дозволив йому цілих півгодини видихати мені в обличчя м'ятні слова, сидів тихо і покірно:

– Можливо, із загальнолюдської точки зору ви і маєте рацію, пане вчителю. Але чи не можна було б у цьому особливому випадку зробити виняток? Хоча, з одного боку, я чудово вас розумію. Це дуже важливий момент, через який неможливо переступити: порядок у закладі, який перебуває під вашою опікою. Ніщо неможливо повернути назад. Але, з другого боку, він так рано втратив батька…

Я радився із отцем Ґузевскі, намовляв Туллу Покріфке, щоб вона поговорила із Штьортебекером і його хлопцями. Пішов до свого колишнього юнґбанфюрера. Він повернувся з Криту з дерев'яною ногою і тепер займався паперовими справами в обласному управлінні на Вінтер-плятц. Він був захоплений моєю пропозицією і нарікав на бюрократів:

– Звичайно, нехай приходить, щось придумаємо. Я пам'ятаю Мальке. Там було щось серйозне? Але Бог з ним. Забули. Я зроблю все можливе. Якщо треба, підніму на ноги навіть Спілку німецьких дівчат і жіночі організації. Організую зал навпроти, біля поштамту, на триста п'ятдесят місць…

А отець Ґузевскі був готовий зібрати у захристі своїх бабусь і десяток пролетарських парафіян, він не мав змоги організувати виступ у залі.

– Можливо, ваш друг міг би якось пов'язати тему свого виступу із церквою, на початку згадати про святого Юрія, а в кінці розповісти про силу молитви у біді і небезпеці, – запропонував Ґузевскі і покладав на цю доповідь великі надії.

Ну і в кінці ще кілька слів про підвал, який збиралися надати Мальке до диспозиції підлітки із компанії Штьортебекера і Тулли Покріфке. Тулла познайомила мене з Реннвандом, якого я пам'ятав із вигляду, він був служкою у церкві Серця Христового. Той почав із загадкових натяків про те, що Мальке нададуть охорону, але зброю йому доведеться здати.

– Звичайно, що ми зав'яжемо йому очі на той час, поки він буде у нас. Ну і невеличку клятву йому теж доведеться підписати про те, що він мовчатиме, і таке інше. Але це все звичайні формальності. Ясно, що платимо ми нормально. Готівка або службові годинники. Самі ми теж нічого не робимо задарма.

Але жоден із цих варіантів Мальке не влаштовував, навіть гонорар. Я розізлився і запитав:

– Скажи нарешті, що тобі потрібно? Все тобі не так. Тоді їдь до Тухель-Норд, там якраз зараз новий набір. Завгосп і шеф-повар тебе ще пам'ятають і напевно зрадіють, якщо ти з'явишся і виголосиш промову.

Мальке вислухав усі пропозиції спокійно, з посмішкою, похвально закивав, детально розпитав про організаційні моменти кожного із запропонованих виступів, а щойно все вже було залагоджено і всі перешкоди подолано, він відмовився, коротко і похмуро, відмовився навіть від запрошення гауляйтера, бо для нього існувала тільки одна-єдина мета: актовий зал нашої гімназії. Він хотів стояти там у світлі, що падало зі шпичастих новоготичних вікон і в якому кружляла пилюка. Хотів промовляти щось у запаху трьохсот гімназистів, які голосно або тихо випускали гази. Хотів побачити довкола себе полисілі голови своїх колишніх учителів. Хотів дивитися на олійний портрет на стіні із зображенням засновника гімназії, барона фон Конраді, на його незадоволене і безсмертне обличчя під товстим шаром блискучого лаку. Хотів зайти в актовий зал через одні із темних і старих подвійних дверей, а потім після своєї короткої, але змістовної промови вийти в інші двері. Та Клозе у своїх штанах по коліно і в дрібну клітинку невмолимо стояв на сторожі обох цих дверей:

– Ви ж солдат, Мальке, тому повинні знати. Прибиральниці просто так мили лавки, без жодного спеціального приводу, не для вас, не для вашої промови. Яким би детально продуманим не був ваш план, вам не вдасться його реалізувати. Дозвольте нагадати вам, що багато хто у своєму житті дуже любить дорогі килими, але помирає на голих дошках підлоги. Вам потрібно навчитися миритися з невдачами, Мальке!

Хоча Клозе трохи таки поступився і скликав конференцію, яка зі згоди директора школи Горста Весселя постановила: «Порядок навчальної установи вимагає…» І шкільна рада погодилася з точкою зору Клозе, що колишній гімназист, чия попередня історія, навіть якщо він, точніше, саме з огляду на важкі і серйозні часи, хоча тому прикрому випадку і не надавали особливої ваги, тим більше що це трапилося вже досить давно, але оскільки випадок був безпрецедентним, керівництво обох шкіл погодилося з тим, що…

І Клозе власноручно написав йому листа. І Мальке прочитав, що Клозе не завжди може робити те, чого прагне його серце. Час і обставини, на жаль, вимагають від досвідченого педагога, який несе хрест своєї професії, стримати себе і не дати своєму серцю заговорити просто і по-батьківськи. Задля честі школи і збереження конрадівського духу він просить зрозуміти і підтримати його. Але він із задоволенням прийде послухати доповідь Мальке до школи Горста Весселя і сподівається, що день цієї доповіді настане зовсім скоро і що Мальке виголосить її без гіркоти і образи. Або ж Мальке може вчинити, як і личить герою, і обрати найкращу частину промови, тобто мовчання.

Але Мальке подався на алею, схожу на ту зарослу дроком і позбавлену птахів доріжку замкового парку в Оліві, від якої не відходили жодні бічні стежки, але попри це вона була лабіринтом. Удень він спав, грав у «млин» із тіткою або ж просто тупо чекав кінця своєї відпустки, а вночі прокрадався разом зі мною крізь ланґфурську ніч, я ніколи не відставав од нього, але і не випереджав його, хіба що зрідка ішов поряд. Ми блукали не безцільно, а ретельно прочісували тиху і респектабельну, замасковану за всіма правилами повітряної безпеки алею Баумбах, на якій співали солов'ї і жив учитель вищої категорії Клозе. Я, втомлений, ззаду за спиною його уніформи.

– Слухай, не роби дурниць. Ти ж бачиш, нічого не вийде. Ну невже тобі так на цьому залежить? У тебе залишилося ще кілька днів відпустки. До речі, скільки? Слухай, не роби дурниць…

Але у вухах Великого Мальке звучала не моя монотонна літанія, а якась зовсім інша мелодія. До другої ночі ми тримали в осаді алею Баумбах і її солов'їв. Двічі ми змушені були пропустити його, бо він був не сам. Але ось після чотирьох марних ночей чекання, одного вечора об одинадцятій Клозе у свої вузьких і коротких штанах у клітинку, але без плаща і капелюха, бо було тепло, вертався додому. Великий Мальке міцно схопив його за комір лівою рукою і притиснув спиною до залізної загорожі саду, за якою цвіли троянди. Було зовсім темно, і через це спів солов'їв здавався ще голоснішим, а запах троянд іще сильнішим. І Мальке послухався поради із листа Клозе – він мовчав, як і личить справжньохму героєві, і мовчки справа наліво і навпаки лупцював долонею поголене обличчя Клозе. Обоє були при цьому неприродно випростані. Чути було тільки удари. Клозе теж тримав закритим свій невеличкий рот і не хотів змішувати запах троянд зі своїм м'ятним подихом.

Це трапилося у четвер і тривало менше хвилини. Ми залишили Клозе стояти біля залізної загорожі. Тобто першим рушив Мальке, заскрипівши підошвами чобіт по гравію доріжки під червонолистим кленом, який відкидав на землю чорну тінь. Я спробував проговорити Клозе щось на зразок вибачення за Мальке і за себе. Але побитий відмахнувся і більше не був схожий на побитого, випростався, стояв у тіні, оточений квітами та чудернацькими голосами птахів, і символізував установу, гімназію, фундацію Конрада, конрадівський дух, Конрадінум, так називалася наша гімназія.

Далі ми йшли мовчки порожніми вулицями передмістя і відтоді більше ні словом не згадали про Клозе. Мальке заговорив підкреслено діловито про те, що цікавило його, а частково і мене, у тому віці. Наприклад, про те, чи є життя після смерті. Чи про віру у переселення душ. Мальке говорив:

– Я зараз читаю досить багато К'єркегора. Колись ти обов'язково мусиш прочитати Достоєвського, а саме тоді, коли потрапиш до Росії. Тоді тобі багато що відкриється. Ментальність і всяке таке інше.

Ми не раз зупинялися на котромусь із мостів через Штрісбах, струмок, у якому було повно п'явок. Нам подобалося спиратися на поручні і чекати, поки повилазять щурі. На кожному мості розмова із банальностей і трохи натягнутих повторів шкільної премудрості про військові кораблі, їхню потужність, зброю і швидкість у вузлах переходила на релігію і так звані екзистенціальні питання. На невеличкому мості біля поселення Нойшоттланд ми спершу довго спостерігали за по-червневому наповненим зорями небом, а потім мовчки роздивлялися воду. Мальке сказав досить тихо, так, що не заглушив навіть стукоту порожніх консервних бляшанок об каміння внизу, у воді, яка несла із собою ще і запах дріжджів від акційної пивоварні:

– Ясно, що я не вірю в Бога. Це звичайня брехня, щоб обдурити простий народ. Єдина, в кого я вірю, – це Богоматір. Тому я ніколи не одружуся.

Це було достатньо коротке і сумбурне речення для того, щоб вимовити його саме на мості. Воно засіло у мене в голові. І тепер кожного разу, коли я бачу воду внизу, яка бурхливо переливається через сміття, накидане неохайними людьми з мосту в канали і потічки, я бачу перед собою Мальке у чоботах, сіро-чорних штанах і короткій танкістській мавп'ячій курточці, орден звисає з його шиї над водою, бо він перехиляється через перила. А він серйозно, зовсім як клоун, зі своєю непорушною вірою тішиться перемозі над котом і мишею:

– Ясно, що я не вірю в Бога. Брехня, щоб обдурити простий народ. Єдина – це Богоматір. Ніколи не одружуся.

І він проговорив ще багато інших слів, які впали у Штрісбах. Ми обійшли площу Макса Гальбе разів десять і разів дванадцять пройшли вгору і вниз вздовж Геересанґер. А потім зупинилися на кінцевій п'ятого трамвая і не знали, куди далі. Зголоднілі, дивилися на водія трамвая і кондукторку із «хімією» на голові, які вгризалися у свої канапки і запивали їх з термоса у тьмяному синьому світлі вагона.

…і от одного разу приїхав трамвай, точніше, міг би приїхати трамвай, у якому вже кілька тижнів поспіль працювала кондукторкою Тулла Покріфке у зсунутій набік пілотці. Тулла теж змушена була проходити службу на трудовому фронті. Ми б заговорили з нею, і я обов'язково домовився б про зустріч після того, як вона завершить зміну на п'ятому маршруті. Але ми встигли побачити тільки її худорлявий профіль за вікном і не були певні, чи це була справді вона.

Я сказав:

– Тобі треба з нею хоча б раз.

Мальке роздратовано відповів:

– Я ж тобі сказав, що не буду одружуватися.

Я:

– Це б тебе відволікло.

Він:

– А хто мене потім від цього відволіче?

Я спробував пожартувати:

– Пречиста, ясна річ.

Але він сумнівався:

– А якщо вона образиться?

Я взяв на себе роль посередника:

– Якщо хочеш, я завтра вранці піду до Ґузевскі служкою.

Відповідь була несподівано швидкою:

– Домовилися.

І він пішов у бік вагона, за склом якого нібито виднівся профіль кондукторки Покріфке. Перед тим як він заскочив до вагона, я запитав:

– Скільки у тебе ще відпустки?

А Великий Мальке відповів мені з дверей вагона:

– Мій поїзд поїхав чотири з половиною години тому і зараз, якщо нічого несподіваного не трапилося, вже десь під Модліном.

XIII

– Miseratur vestri omnipotens Deus, et, dimissis peccatis vestris… – легко, наче мильна бульбашка, вихопилося зі складених трубочкою вуст отця Ґузевскі, засвітилося усіма барвами райдуги, захиталося, зірвавшись із невидимої соломинки, а потім повагавшись трохи, піднялося нарешті вгору і відбило у собі вікно, престол, Пречисту, тебе і мене, все, все – а потім луснуло, безболісно, щойно Благословення почало випускати нові бульбашки:

– Indulgentiam, absolutionem et remissionem peccatorum vestrorum…

Але коли з вуст семи чи восьми вірних злетіло «Амінь» і прокололо ці нетривкі кульки, отець Ґузевскі підняв гостію, а в його правильно складених вустах почала рости велика мильна бульбашка, яка затремтіла на протязі, а він підштовхнув її світло-червоним кінчиком язика, і вона піднімалася довго-довго, перед тим як опуститися поблизу другого ряду перед Маріїнським престолом:

– Ессе Agnus Dei…

Мальке першим став на коліна для причастя, ще до того, як тричі було повторене:

– Господи, я не гідний, щоб ти прийшов до мене, але скажи тільки слово, і буде оздоровлена душа моя.

Ще до того, як я встиг слідом за отцем Ґузевскі спуститися сходами з вівтаря до тих, хто причащався, він закинув голову назад, витягнув своє бліде і невиспане обличчя паралельно до білої бетонної стелі церкви і розліпив губи язиком. Коли священик перехрестив йому обличчя і дав облатку, на чолі у нього виступив піт. Світла роса трохи потрималася над порами і скотилася донизу. Він не поголився. Щетина проштрикнула краплі. Очі вивалилися з орбіт, ніби виварені. Можливо, блідість його обличчя додатково підкреслював чорний колір куртки. Попри те, що у нього напух язик, він не ковтав. Залізний хрест живописно і водночас байдуже піднявся на його шиї, понад коміром і останнім ґудзиком, нагадуючи про дитячі каракулі і перекреслені олівцем російські танки. Аж коли отець Ґузевскі поклав облатку на язик Йоахіма Мальке, Тобі довелося ковтнути, і метал підкорився цьому рухові.

Давай ще раз утрьох відсвяткуємо таїнство причастя, знову і знову. Ти на колінах, я стою ззаду, моя шкіра суха. Твій піт розширює пори на шкірі. Отець Ґузевскі кладе облатку на Твій напухлий язик. Щойно ми всі втрьох були єдиним цілим, і ось загадковий механізм витягує Твій язик. Потім Твої губи знову злипаються. Твоє ковтання повторюється, кадик відтворює цей рух, і я знаю, Великий Мальке вийде з Маріїнської церкви сильнішим, ніж прийшов. Його піт висохне, але якщо відразу після цього волого блищатиме його обличчя, це означатиме тільки те, що надворі дощ. І надворі, біля церкви, справді почався дрібний дощик.

У сухому захристі отець Ґузевскі сказав:

– Здається, він стоїть біля дверей. Можливо, слід покликати його всередину, але…

Я відповів:

– Не турбуйтеся про це, отче, я сам займуся ним.

Ґузевскі взяв із шафи мішечок з лавандою:

– Сподіваюся, він не накоїть дурниць.

Я залишив його стояти у ризах, не допоміг роздягнутися:

– Вам краще взагалі в це не втручатися, отче.

А на Мальке, який стояв переді мною в уніформі, мокрий від дощу, я накричав:

– Ідіот, що тобі тут треба? Давай бігом на Гохштріс, до фронтового розподільного пункту. І придумай щось про своє запізнення. Я не хочу мати з цим нічого спільного.

На цьому мені треба було піти, але я залишився і змок, дощ об'єднує людей. Спробував переконати його по-доброму.

– Вони тебе не з'їдять. Скажеш, було щось там із матір'ю або тіткою.

Щоразу, коли я ставив крапку у кінці наступного речення, Мальке кивав, часом його нижня щелепа опускалася і він безпричинно реготав, аж задихався:

– Вчора непогано вийшло з цією Покріфке. Я навіть не думав. Вона зовсім не така, як здається. Якщо по-чесному, я би залишився заради неї. Тим більше, я своє вже зробив, хіба ні? Напишу рапорт, нехай переводять мене у Ґрос-Бошпол інструктором. Тепер хай інші повоюють. Я не боюся, просто мені досить. Розумієш?

Але я не дав себе обдурити і різко обірвав його:

– Кажеш, через Покріфке. Але ж її там не було вчора. Вона їздить на іншому маршруті, в Оліву, на п'ятому. Це кожен знає. Ти просто збожеволів, щоб ти знав!

Але він убив собі в голову, що між ними щось таки було:

– Із Туллою? Все правда, можеш мені повірити. Просто у неї вдома, на Ельзенштрассе. її мати дивиться на це крізь пальці. Але я дійсно більше не хочу. Може, просто боюся. Перед службою мені було страшно, тепер уже краще.

– А я думав, ти не віриш у Бога і таке інше.

– Це тут ні до чого.

– Добре, забули. А що тепер?

– Може, зі Штьортебекером і хлопцями, ти ж їх знаєш.

– Ні, старий, із цією компанією я нічого не хочу мати спільного. На цьому можна попектися. Про це краще розпитай Покріфке, тим більше якщо ти з нею у неї вдома…

– Та зрозумій: на Остерцайлє я більше не можу з'явитися. Якщо їх там ще немає, то чекати недовго. Скажи мені, можна у вас у підвалі на кілька днів? Тільки на кілька днів?

Але з чимось таким я теж не хотів мати нічого спільного:

– Ні, пошукай собі іншого місця. У вас же є родичі десь у селі, або на стриху столярної майстерні дядька Покріфке… Чи на баржі.

Це слово на якийсь час зависло в повітрі. І хоча Мальке засумнівався: «У таку собачу погоду?», але насправді він уже все вирішив. І поки я твердо і переконано відмовлявся супроводжувати його до баржі, посилаючись на погану погоду, з'ясувалося, що я таки мушу плисти з ним: дощ об'єднує людей.

Десь годину ми йшли від Нойшотланд до Шеллмюль і назад вгору вздовж Посадовсківеґ. Двічі перепочили, ховаючись од вітру за афішними тумбами, обліпленими однаковими плакатами, які застерігали від крадіжок вугілля і закликали економити продовольство, а потім знову рушали далі. Біля входу до міської жіночої клініки перед нами відкрився знайомий краєвид: позаду залізничного насипу і масивних каштанів височів дах нашої гімназії, але Мальке дивився не туди або ж бачив там щось інше. Потім ми з півгодини постояли на зупинці Райх-сколоні разом із двома чи трьома школярами під одним бляшаним дахом, по якому голосно постукували дощові краплі. Хлопці штовхалися і спихали одне одного з лавки. Мальке повернувся до них спиною, але це не допомогло. Двоє підійшли з розкритими шкільними зошитами і заторохтіли навперебій місцевим діалектом. Я запитав:

– Чому ви не в школі?

– Якщо взагалі підем, то аж о дев'ятій.

– Ну, давайте, але бігом.

Мальке підписався у лівому верхньому кутку останньої сторінки кожного із зошитів, указав своє звання. Але хлопцям цього було мало, вони хотіли знати точну кількість підбитих танків. І Мальке піддався на вмовляння і записав усе, ніби заповнив якийсь поштовий бланк. Спершу цифрами, потім літерами. А тоді змушений був повторити все моєю ручкою ще у двох зошитах. Я вже хотів забрати у нього ручку, коли один із хлопців почав розпитувати:

– А де ви їх підбили – під Бєлгородом чи під Житомиром?

Мальке треба було просто мовчки кивати головою на всі запитання, і незабаром було 6 тихо. Але він прошепотів захриплим голосом:

– Ні, хлопці, більшість я підбив десь поміж Ковелем, Бродами і Бережанами. А потім у квітні, коли ми розгромили першу танкову армію біля Бучача.

Мені довелося ще раз відкрутити ковпачок ручки. Хлопці хотіли, щоб їм записали усе детально, і свиснули ще двох своїх однокашників, які мокли під дощем. Один із них зігнувся і підставив спину замість письмового стола, він терпляче і нерухомо сидів увесь час, поки Мальке писав. У якийсь момент він хотів було випростатися і подати ще й свій зошит, але йому не дали, хтось один мусив пожертвувати собою. І Мальке змушений був писати, його рука почала тремтіти, а на обличчі знову виступив піт, він писав: Ковель – Броди – Бережани, Черкаси, Бучач. Із замурзаних облич сипалися питання:

– А біля Кривого Рогу ви теж були?

І роти дружно відкривалися. У кожному з ротів бракувало зубів. Очі від дідуся з батькової лінії. Вуха – з материного боку. Ніздрі у всіх однакові.

– А тепер куди вас відправлять?

– Дурний, він же не може тобі сказати, чого питаєш, придурок?

– Я точно знаю, буде новий наступ.

– Наступ вони на після війни відклали.

– Спитай, чи був він у фюрера?

– Дядьку, були-сьте?

– Слухай, ти що, не бачиш, це ж унтер-офіцер?

– У вас своєї фотографії часом нема при собі?

– А то ми збираємо.

– А коли у вас закінчується відпустка?

– Точно, коли?

– Ви завтра ще будете?

– А їдете коли?

Мальке вирвався із натовпу хлопців, спотикаючись об їхні наплічники. Моя ручка залишилася під дашком трамвайної зупинки. Ми довго бігли під косими дощовими потоками. Бігли поряд по калюжах: дощ зближує людей. Уже аж за стадіоном хлопці відстали. Вони ще довго кричали нам услід і не поспішали до школи. Вони і досі збираються повернути мені мою ручку.

Вже аж за дачними ділянками Нойшотланд ми перевели дух. Я був злий, і у мене в животі бурчало. Моя лють вилилася на орден. Вказівним пальцем я ткнув у залізну цяцьку, і Мальке похапцем зняв її з шиї. Орден, як колись викрутка, висів на шнурку. Мальке хотів віддати його мені, але я відмахнувся:

– Дякую тобі. Ситий по горло.

Але він не викинув орден у кущі, а запхнув до задньої кишені.

Як я міг піти звідси? Аґрус за планками паркана ще не достиг, але Мальке зривав його обома руками. Я шукав приводу для втечі. Мальке їв ягоди і випльовував шкірку.

– Зачекай півгодини. Ти мусиш взяти з собою якісь продукти, бо довго не витримаєш на баржі.

Якби Мальке сказав: «Але ти ж повернися», я би втік. Але він лише кивнув, коли я пішов, запхнув обидві руки поміж планки паркана і всіма десятьма пальцями обривав ягоди. Його повний рот змусив мене витримати: дощ об'єднує людей.

Відчинила тітка Мальке. Добре, що його матері не було вдома. Я міг би сходити по їжу і до себе додому, але подумав, що у нього теж є сім'я. Крім того, мені було цікаво, як поведе себе тітка. Але вона мене розчарувала. Вона стояла, ніби сховавшись за своїм кухонним фартухом, і не ставила жодних запитань. З-за зачинених дверей пахло чимось, від чого зводило зуби, здається, варили ревінь.

– Ми хочемо влаштувати Йоахіму проводи. Пити в нас досить, але от якщо хлопці зголодніють…

Вона мовчки принесла з кухні дві літрові банки м'ясних закруток і відкривачку. Іншу, не ту, що її Мальке витягнув з баржі, коли відкривав бляшанки з жаб'ячими лапками.

Поки вона ходила туди-сюди і зносила їжу (у них завжди були повні полиці запасів, родина на селі не давала пропасти), я в коридорі нервово переступав з ноги на ногу і розглядав фото батька Мальке з кочегаром Лабудою. Локомотив стояв на місці, із димаря не йшов дим.