Текст книги "Кіт і миша"

Автор книги: Ґюнтер Ґрасс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

II

Його культ Богоматері – чи було це клоунадою? Ваш будинок стояв на Вестерцайлє. Твоє почуття гумору, якщо воно у Тебе взагалі існувало, було дивним. Ні, ваш дім стояв на Остерцайлє. Усі вулиці цього поселення були схожі між собою. Але ми сміялися над Тобою, навіть коли Ти просто їв канапку. Хоча і дивувалися, чому постійно регочемо з Тебе. Коли вчитель Бруніс питав усіх учнів нашого класу про те, хто ким хоче стати в майбутньому, Ти, а тоді Ти вже вмів плавати, відповів:

– Я стану клоуном і буду смішити людей.

Тоді у чотирикутній тиші кімнати ніхто не засміявся, а я взагалі злякався, бо коли Мальке говорив про своє бажання стати клоуном у цирку чи ще десь, говорив голосно і відверто, а його обличчя при цьому було настільки серйозним, що можна було справді злякатися того, якими страшними методами він примушуватиме людей сміятися, навіть якщо вирішить привселюдно молитися своїй Діві Марії, заповнюючи таким чином паузи поміж виступами диких тварин і гімнастичними вправами на трапеції. Але та молитва на баржі – це ж було всерйоз, чи таки ні?

Він жив на Остерцайлє, а не на Вестерцайлє. їхній будинок стояв поміж такими ж будівлями, які відрізнялися між собою хіба що номерами або різними візерунками на шторах у вікнах, навіть рослини у квітнику попід вікнами були однаковими. У кожному із таких садків була шпаківня на жердині і керамічні фігурки – жаби, моримухи, гноми. Перед будинком Мальке стояла керамічна жаба. Але біля сусідніх будинків теж стояли керамічні жаби.

Одним словом, це був номер двадцять чотири, Мальке жив у четвертому будинку з лівого боку вулиці, якщо іти від Вольфсвеґ. Остерцайлє, як і паралельна до неї Вестерцайлє, перетинала паралельну до Вольфсвеґ вулицю Беренвеґ під прямим кутом. Той, хто спускався на Вестерцайлє вздовж Вольфсвеґ, бачив праворуч за критими червоною черепицею дахами фасад і західний бік башти із зеленим оксидованим куполом. А той, хто ішов у тому ж напрямку по Остерцайлє, бачив над дахами праворуч фасад і східний бік тої ж башти, бо церква Серця Христового була розташована поміж Остерцайлє та Вестерцаилє на протилежному боці Беренвеґ і на чотирьох своїх циферблатах під чотирма зеленими куполами показувала точний час для усього кварталу, починаючи від площі імені Макса Гальба до католицької Марийської церкви, на якій зовсім не було годинника; від Магдебурзької вулиці до вулиці Посадовського, поряд із Шеллмюль, завдяки їй місцеві робітники, службовці, продавщиці, школярі і гімназисти, як католики, так і протестанти, вчасно приходили на свої робочі місця чи до школи.

Зі своєї кімнати Мальке бачив циферблат східної башти. Він влаштував своє лігво попід самим склепінням даху, поміж не дуже рівними стінами, під час дощу і граду йому тарабанило майже по голові з рівним проділом посередині. Це була типова юнацька мансарда, напхана всілякими дрібницями від колекції метеликів до колекції поштівок із зображеннями улюблених акторів, військових пілотів та танкових генералів при повному параді, а поміж тим позбавлена рамки олеографія Сікстинської мадонни з двома товстощокими ангелами знизу, згадана вище медаль із зображенням Пілсудського, а також освячений амулет із Ченстохови поряд зі світлиною героїчного команданта, який знищив Нарвік.

Під час першого мого візиту до цієї мансарди мені насамперед впало у вічі опудало снігової сови. Я жив недалеко, на Вестерцайлє, але мова не про мене, а про Мальке, або ж про нас із Мальке, у кожному разі Мальке мусить бути в центрі уваги, бо це у нього була зачіска із проділом посередині і високі черевики, у нього на шиї висіли різні чудернацькі штуки, які мали б відволікати вічного кота від вічної миші, це він ставав на коліна перед вівтарем Пресвятої Діви Марії, він був пірнальником зі свіжими сонячними опіками, він завжди був страшенно скутим, завжди випереджав нас хоча б на трохи, і щойно навчився як слід плавати, уже вирішив, що після школи і так далі стане клоуном у цирку і смішитиме людей.

Засніжена сова також мала суворий проділ посередині і демонструвала таку ж, як і він, страждальницьку, хоча водночас сповнену м'якої рішучості міну спасителя, у якого болить зуб. Батько залишив йому ідеально препарованого і лише трохи підфарбованого птаха, який кігтями вчепився у березові гілки.

Але для мене, бо я докладав зусиль, аби не звертати належної уваги ні на засніжену сову, ні на олеографію, ні на срібну святиню з Ченстохови, центральним предметом цієї мансарди став грамофон, який Мальке дістав із баржі після тривалої і складної роботи. Платівок до нього під водою не було. Мабуть, вони розчинилися. Це був досить сучасний пристрій із мембраною і ручкою для голки, знайдений в офіцерській кают-компанії, яка вже подарувала Мальке раніше срібний медальйон та інші цікавинки. Кают-компанія була розміщена в самій середині затонулого судна, і ніхто із нас, навіть Готтен Зоннтаґ, не міг туди дістатися. Бо ми наважувалися пірнати тільки до носової частини, але не далі, не до темного тунелю, вода в якому здригалася, коли там пропливали риби, і який вів до машинного відділення та тісних кабін.

Незадовго до завершення перших канікул на баржі Мальке нарешті видобув нагору грамофон і вогнегасник німецького виробництва, це вартувало йому близько дванадцятьох пірнань, під час яких він поволі, метр за метром, штовхав ящик до носового відділення, аж поки не дістався до ілюмінатора під палубою. Він витягнув знахідку нагору за допомогою все того ж троса, що і «Мінімакс».

Нам довелося сконструювати пліт із дощечок та пробки, пригнаних хвилями, і на цьому плоті транспортувати знахідку на берег. Ми тягнули пліт усі по черзі, крім Мальке.

Через тиждень грамофон був уже відремонтований, змащений, із свіжо підфарбованими бронзою деталями, і стояв у кімнаті Мальке. Дискотримач був обтягнутий новим фетром. Мальке завів грамофон на моїх очах, і порожній зелений дискотримач закрутився. Мальке стояв, склавши руки на грудях, біля снігової сови, яка вчепилася кігтями у березові гілки. Його миша була спокійна. Я повернувся спиною до Сікстинської олеографії і дивився то на порожній дискотримач, який намотував кола, то надвір; із вікна мансарди було видно новенькі дахи під червоною черепицею неподалік церкви Серця Христового і циферблат годинника на східній башті під куполом. Ще до того як годинник пробив шосту, грамофон із затонулого судна зупинився. Мальке кілька разів підряд запускав грамофон і вимагав, щоб я взяв активну участь у його новому ритуалі, який складався із прослуховування численних шурхотів та обертів порожнього грамофона. Тоді у Мальке ще не було платівок.

Книги стояли на довгій полиці, яка вигнулася посередині. Він багато читав, зокрема релігійної літератури. Окрім кактусів на підвіконні, моделі торпедного човна класу «Вовк» і поштового судна «Ґріллє», необхідно згадати ще склянку з водою, яка стояла на комоді поряд із мискою для вмивання. Вода у цій склянці завжди була мутнуватою, а на дні містився шар цукру в палець завтовшки. У цій склянці Мальке щоранку розводив розчин, який змушував триматися купи його від природи тонке і неслухняне волосся. Він старанно змішував цукор із водою до стану молочно-білого розчину, не виливаючи при цьому вчорашнього осаду. Мені він також одного разу запропонував скористатися цим засобом, і я намочив волосся цукровим розчином. І справді, до самого вечора моє волосся блищало і зачіска міцно трималася, але шкіра голови страшенно свербіла, долоні були липкими, як у Мальке, від постійного поправляння зачіски, хоча можливо, я лише вигадав собі згодом ці липкі долоні, а насправді все з ними було гаразд.

Під його кімнатою, поверхом нижче, містилися ще три кімнати, але заселені були лише дві з них – кімната матері і її старшої сестри. Обидві були дуже тихими, принаймні коли Мальке був удома, і пишалися ним, бо Мальке завжди мав непогані оцінки, хоча і не був повним відмінником. Його успіхи у навчанні можна було б применшити, врахувавши той факт, що він був старшим за нас на цілий рік, бо мати з тіткою вважали його хворобливим і через це відправили до школи на рік пізніше.

У кожному разі він не був марнославним, зубрив не більше, ніж було потрібно, давав списати всім бажаючим, ні на кого не стукав, нічим особливо не захоплювався, окрім хіба що гімнастичних вправ. Він відверто бридився брудних витівок п'ятикласників і був проти, коли Готтен Зоннтаґ натягнув на ручку дверей класу використаний презерватив, який знайшов у Штеффенспарку під лавкою і приніс до школи, натягнувши на палицю. Так хлопці хотіли пожартувати зі старенького напівсліпого професора Тройґе, якому давно було час на пенсію. Хтось пильнував професора в коридорі, і коли крикнув: «Іде!», Мальке раптом зірвався зі свого місця, великими, але неспішними кроками підійшов до дверей і забрав брудний гумовий мішечок геть, обхопивши папірцем з-під канапки.

Ніхто не запротестував. Він знову показав нам усім свою перевагу, і тепер я можу з певністю стверджувати: оскільки він не був марнославним, зубрив відповідно до потреби, давав списати всім бажаючим, ні на кого не стукав, нічим особливо не захоплювався, окрім хіба що гімнастичних вправ, усім цим він знову підтверджував, що був особливим, ні на кого не схожим Мальке, який викликав загальне захоплення, часом вишукано, а часом напружено. Це, зрештою, і не дивно, адже він збирався виступати на цирковій арені або на сцені, тренувався, щоб стати клоуном, викидав липкі презервативи і викликав стриманий і захоплений шепіт класу, він уже майже став клоуном, особливо коли виконував на турніку оберти із зависанням, кружляючи разом зі своєю срібною Дівою Марією у кислуватому смороді спортивного залу. Але найбільше загальне захоплення викликав Мальке під час літніх канікул на затонулій баржі, хоча ми і не могли б уявити собі його затяте пірнання у вигляді якогось циркового номера. Ми ніколи не сміялися, коли він, геть посинілий, раз за разом з'являвся на палубі, його трусило, але він приносив із собою нову здобич і показував нам знайдене. Ми щоразу серйозно і захоплено казали:

– Слухай, клас, просто клас! Мені б твої нерви. Ти просто божевільний, Йоахіме. Як це тобі знову вдалося?

Наше захоплення ішло йому на користь і на мить заспокоювало борлак, але потім знову примушувало його активніше стрибати вгору і вниз, бо Мальке ставав несміливим, коли ним захоплювалися, і лише махав рукою на всі наші зачудування. Він зовсім не був хвальком і ніколи не казав:

– Ну, хочеш, повтори.

Або:

– Хай хтось спробує зробити так само, як я.

Або:

– Ніхто з вас не може так, як я позавчора, – чотири рази підряд сплавав, заліз до самої середини аж до камбуза і витягнув консерву. Точно якась французька, там були жаб'ячі лапки, на смак майже телятина, але ви ж придурки, не хотіли навіть спробувати, аж поки я сам не з'їв півбанки. А потім я витяг ще одну, з солониною, і навіть відкривачку до неї, але та була зіпсована.

Ні, Мальке ніколи так не казав. Він робив незвичні речі, наприклад, діставав з колишнього корабельного камбуза кілька консервів із англійськими або французькими написами, а до них ще цілком пристойну відкривачку, мовчки у нас на очах відкривав усі бляшанки і тут же з'їдав щось, що вважав однією із жаб'ячих лапок, а його борлак під час жування виконував гімнастичні вправи; я забув сказати, що Мальке завжди багато їв, але при цьому залишався худим. Потім він пропонував нам напівпорожні консервні бляшанки, але не наполягав, щоб ми куштували. Ми дякували і відмовлялися, бо Вінтер уже від самого спостерігання за тим, як їв Мальке, змушений був стати на коліна на краю палуби і довго блювати, відвернувшись обличчям до гавані.

Ясна річ, що навіть після цих демонстративних публічних трапез Мальке отримував наші оплески, відмахувався, годував рештками жаб'ячих лапок і зіпсованою солониною чайок, які зліталися до нього, ще поки він їв, потім викидав порожні бляшанки в море, відганяв чайок, відчищав піском відкривачку, і тільки її Мальке залишав собі. Як і англійську викрутку чи амулети, час від часу він носив її на шиї, але не постійно, а тільки коли збирався ще підживитися консервами із затонулого польського судна, і навіть ні разу не отруївся ними, – він чіпляв відкривачку на шнурівку і одягав на шию під сорочку, разом з іншими своїми цяцьками, а часом вона була на ньому навіть під час заутрені у Марийській церкві. Кожного разу, коли Мальке ставав на коліна під час причастя, задирав голову догори, виставляв язик, а отець Ґузевскі клав йому в рот облатку, церковний служка зазирав за виріз сорочки Мальке, а там на шнурку теліпалися відкривачка для консервів, амулет із Пречистою і щедро змащена машинною оливою викрутка. І я захоплювався Тобою в цей момент, хоча Ти цього і не зауважував. Ні, Мальке зовсім не був хвальком.

Навіть те, що восени того ж року, коли він навчився плавати, його викинули із юнґфолька і запхнули до гітлерюґенда, тільки за те, що він протягом кількох неділь поспіль не з'явився на збори і не повів свій загін, а він був юнґцуґфюрером, на святкування до Єшкентальського лісу, навіть це, принаймні у нашому класі, викликало захоплення ним. Він традиційно сприйняв наше захоплення спокійно чи навіть трохи засоромлено і продовжував, тепер уже як рядовий член гітлерюґенду, ігнорувати недільні ранкові зібрання. Хіба що у цій організації, до якої обов'язково входила вся молодь, старша за чотирнадцять років, його відсутність менше впадала у вічі. У гітлерюґен-ді й близько не було такої дисципліни, як у юнґфолька, це була досить розхлябана організація, і такі люди, як Мальке, могли спокійно у ній загубитися. Хоча він не був саботажником у звичайному розумінні слова і протягом тижня досить регулярно відвідував вишколи і зустрічі, брав участь у різноманітних акціях, які останнім часом почастішали, наприклад, пошук макулатури чи теплих речей для «зимової допомоги», якщо це або збирання милостині у бляшанку не заважало відвідуванню заутрені. Мальке залишився непомітним і сірим членом державної молодіжної організації, переведення із юнґфолька до гітлерюґенда тоді було досить розповсюдженим явищем, а в той самий час у нашій школі вже після першого літа на баржі у нього була легендарна репутація, хоча її і не можна було б назвати ні особливо доброю, ні особливо поганою.

Мабуть, наша гімназія все ж таки означала для Тебе більше, ніж вищезгадані молодіжні організації, можливо, що і більше, ніж звичайна гімназія, з її частково застарілими, а часом досить милими традиціями, з кольоровими шапочками гімназистів, із часто згадуваною особливою атмосферою і очікуваннями, які не відповідали Твоїм власним уявленням про життя.

– Що з ним таке?

– Він придурок, кажу ж тобі. Це у нього нервове.

– Можливо, це пов'язано зі смертю батька.

– А всі ці причандали на шиї?

– І ця постійна біганина до церкви.

– Але він ні в що не вірить, точно тобі кажу.

– Для віруючого він надто вже практичний.

– А вся ця збиранина різних дрібниць, а тепер ще й це все?

– Сам його запитай, ти ж тоді кинув йому кішку…

Ми намагалися розгадати Твою таємницю, але марно. Поки Ти не навчився плавати, Ти був ніким, час від часу Тебе викликали до дошки, переважно Ти відповідав правильно і називався Йоахім Мальке. Але, мені здається, десь у шостому класі ми сиділи з Тобою за однією партою, у кожному разі це було ще до Твоїх перших плавальних проб, хоча, можливо, Ти сидів за мною або у середньому ряду на одному зі мною рівні, а я в цей час сидів із Шиллінґом біля вікна. Згодом з'ясувалося, що Ти до п'ятого класу включно носив окуляри, але я цього не помітив. І навіть Твої черевики я зауважив аж тоді, коли Ти почав пірнати, а один зі шнурків од черевиків чіпляв собі на шию. Тоді у світі діялися важливі речі, але відлік часу за Мальке був іншим: до пірнання, після пірнання. Бо коли всюди, не всюди відразу, а поволі, то тут, то там, починалася війна, – спершу на Вестерплятте, потім по радіо, ще пізніше – в газетах, то з ним, гімназистом, який не вмів ні плавати, ні кататися на велосипеді, ще не відбувалося нічого суттєвого. А от колишній трал-міношукач класу «Чайка», який згодом надасть Мальке такі чудові нагоди для виступів, уже зіграв, хоча і не надовго, а лише на кілька тижнів, свою важливу роль у бухті Путціґ, у затоці і в рибальській гавані Гела.

Польський флот був невеликим, але затятим. Ми знали напам'ять усі його військові кораблі, виготовлені переважно в Англії або у Франції, і могли не затинаючись, як молитву, розповісти все, що стосувалося їхнього озброєння, тоннажу, швидкості у вузлах, так само, як назви усіх легких італійських крейсерів, старомодних бразильських броненосців і моніторів.

Згодом Мальке став першим і в цьому знанні, тарабанив напам'ять назви всіх японських військових суден, від найновіших, тридцять восьмого року випуску класу «Касумі», і аж до значно повільніших, модернізованих у двадцять треть'ому, класу «Асаґао», він вимовляв не затинаючись:

– «Гумідукі», «Сатукі», «Юдукі», «Гоказе», «Надаказе», «Ойте».

Перерахування польських суден давалося йому ще легше: тут варто було назвати обидва міноносці «Блискавіца» і «Ґром», тоннажем дванадцять тисяч і швидкістю тридцять дев'ять вузлів, але за два дні до оголошення війни вони раптом знялися з якоря, зайшли в англійські порти і були прийняті до складу англійського флоту. «Блискавіца» існує ще й сьогодні. її перетворили на плавучий військово-морський музей біля Ґдінґена, і туди часто водять на екскурсії школярів.

Міноносець «Бужа» теж взяв курс на Англію, його тоннажність тисяча п'ятсот, швидкість тридцять три вузли. З п'яти польських підводних човнів втеча до Англії вдалася тільки двом – «Вілк» і «Ожел», останній, тоннажністю тисяча сто, здійснив повну пригод і позбавлену карт та капітана подорож. «Рись», «Жбік» і «Семп» були інтерновані до шведських портів.

На самому початку війни у гаванях Ґдінґена, Путціґа, Гайстернеста і Гели залишився тільки один застарілий колишній французький крейсер, який давно вже був навчальним судном, а заодно і житлом для портових працівників, так само як і мінний загороджувач «Ґриф», потужно озброєний, виготовлений на корабельні «Норман», у Гаврі, тоннажністю дві тисячі двісті, на якому поміщалося триста мін. Ще зберігся єдиний міноносець «Віхер», кілька колишніх німецьких торпедних катерів з імператорського флоту і шість тралів класу «Чайка», які мали швидкість до вісімнадцяти вузлів, носові гармати калібру 7,5 і по чотири кулемети на турелях; згідно з офіційними даними, ці трали поміщали на борту до двадцяти мін, могли ставити і тралити міни.

І один із цих тралів тоннажністю сто вісімдесят п'ять побудували спеціально для Мальке.

Морські бої у Данціґській бухті тривали від першого вересня до другого жовтня і продемонстрували після капітуляції півострова Гела наступний, суто зовнішній результат: польські ескадри «Ґриф», «Віхер», «Балтик», три судна класу «Чайка» під назвами «Мева», «Яскулка» і «Чапля» згоріли та затонули у гаванях; німецький есмінець «Лєберехт Маас» був пошкоджений артилерією, трал М85 наскочив на міну північно-східніше Гайстернесту, потонув і втратив половину своєї команди.

Були захоплені тільки три злегка пошкоджені судна класу «Чайка». І якщо «Журав» і «Чайка» уже незабаром служили під новими назвами «Окстгьофт» і «Вестерплятте», то у третьому кораблі «Рибітва», після того як його відбуксирували із Гели в новий фарватер, знайшли течу, він осів на мілині і чекав на Йоахіма Мальке, бо саме Мальке наступного літа витягнув з-під води латунну табличку з написом «Рибітва». Згодом розповідали, що один польський офіцер і боцманмат, які змушені були керувати кораблем під німецькою охороною, вирішили повторити знаменитий приклад Скапа Флов і затопили судно.

З тих чи з інших причин корабель таки затонув трохи осторонь нового фарватера і причального буя, і його не підняли, хоча це було можливо завдяки численним піщаним мілинам, серед яких він лежав. І протягом усіх наступних воєнних років його палубні конструкції, рештки поручнів, зігнуті вентилятори і кріплення носової гармати стирчали з води; спершу це було трохи дивно, а потім стало чимось звичним, і це давало тобі, Йоахіме Мальке, мету, так само як бойовий корабель «Ґнайзенау», який був затоплений у лютому сорок п'ятого перед входом до гавані Ґдині, став метою для польських школярів, хоча і невідомо, чи серед польських хлопчаків, які пірнали під «Ґнайзенау», був хоча б один, який робив би це з такою ж затятістю, як Мальке.