Текст книги "Кіт і миша"

Автор книги: Ґюнтер Ґрасс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

V

У Марийській церкві я ніколи не бачив його з китицями. Він взагалі одягав їх усе рідше, попри те, що серед школярів мода тільки досягала свого піку. Часом, коли ми втрьох на перерві, як завжди, стояли під каштаном у шкільному дворі і розмовляли, не звертаючи уваги на ці вовняні забавки, Мальке раптом знімав китиці, щоб, трохи потримавши в руках і так і не вигадавши нічого кращого, знову почепити їх на шию після дзвінка на урок.

Коли вперше колишній випускник нашої школи повернувся з фронту, дорогою отримавши аудієнцію у гауптквартирі фюрера, нас усіх посеред уроку спеціальним дзвінком скликали до актового залу. І коли цей юнак з омріяним багатьма орденом на шиї вийшов на середину велетенського залу з трьома високими вікнами, а попід ними вазонки з величезними листками, у присутності всього викладацького складу, промовляв не з кафедри, а став поряд із цим жахливим бурим ящиком, говорив кудись удалину, понад наші голови, своїми невеличкими світло-червоними губами, створеними ніби спеціально для поцілунків, а до цього ще й жестикулював, я побачив Мальке, який сидів перед нами із Шиллінґом. Вуха Мальке раптом стали прозорими, потім побуряковіли, він відхилився назад і застиг у такій незручній позі, потім довго вовтузився руками біля шиї і врешті викинув щось під лавку: це були китички, здається червоно-чорні. А лейтенант продовжував розповідати, він соромився і часто червонів невідомо чому, ця його безпорадна манера говорити виглядала симпатично:

«…ви не думайте собі, що це як полювання на кроликів, раз-два – і готово. Часом тижнями буває нічого. Але коли ми вийшли на канал, то я собі думаю, або зараз, або ніколи. І було все, як я сказав. Перший мій виліт, а тут під самим носом ескадра під захистом винищувачів, і такі почалися каруселі, то над хмарами, то під хмарами, усе як треба: суцільні віражі. Я намагаюся набрати висоту, а піді мною три «спітфаєри», прикривають один одного, думаю собі, смішно було б не спробувати, і давай на одного, і він задимівся, дивлюся, інший на мене іде, ну я розвернувся і на нього – тримаю курс на пропелер, або я, або він, і як бачите, купатися довелося йому. Ну тоді я собі думаю, вже як два пішло, то спробую і третього і так далі, поки вистачить палива. І от вони, семеро, вже розбитим строєм, збираються драпнути, але добре, що сонечко світить мені в спину, і я собі ще одного пікірую, і цей, мною посвячений, падає, тоді відтягую важіль на себе скільки можу, а тут мені і третій під ніс, і цей падає, здається, я його підбив випадково, я інстинктивно за ним, загубив у хмарах, потім бачу знову, стріляю про всяк випадок, бачу, а він уже в річці, але і я мало не скупався. Досі не знаю, як мені вдалося підняти машину і набрати висоту. Ну і тут уже підлітаю додому і махаю крилами, ви знаєте, мабуть, або бачили у кінохроніці, що ми хитаємо крилами, щоб показати, скільки збили. І ось я собі хитаю, а в мене клинить шасі. Так я і пережив перше приземлення на пузо. Ну і потім, у їдальні, я точно знаю, що не менше шести, хоча, ясно, хто їх там рахував, не до того було, переживав дуже, ну а потім, ясно, тішився. А далі, десь близько четвертої нам знову треба летіти. Ну, коротше, це було майже як колись давно, коли ми тут на нашому старому доброму шкільному дворі грали у гандбол. Може, вчитель Маллєнбрандт пам'ятає, у мене завжди так було: або взагалі ні одного м'яча не заб'ю, або зразу дев'ять. Те саме і того дня: після шести вранці я по обіді підбив ще трьох. І так я досить швидко з дев'яти дійшов до сімнадцяти, десь через півроку вже мав усіх сорок, коли мене викликали до ставки фюрера, то і сорок чотири. На каналі ми висіли вдень і вночі, майже не вилазили з машин, і нам нічого, а наземний персонал ледь витримував. Але що я все про сумне, треба щось веселеньке: на кожній авіабазі обов'язково є пес. І от одного разу була чудова погодка, і ми посадили нашого пса Алекса…»

Приблизно так розповідав обвішаний медалями лейтенант, поміж розповідями про два повітряні бої запхнув для різноманітності історію про пса Алекса, якому довелося навчитися стрибати з парашутом, анекдот про обер-єфрейтора, який під час тривоги ніколи не міг вчасно вилізти з ліжка і кілька разів здійснював бойові вильоти в піжамі.

Лейтенант сміявся разом з іншими, з учнями, які реготали, і вчителями, які стримано посміхалися. Він закінчив нашу школу в тридцять шостому, а в сорок третьому його підбили над Рурґебітом. Він був шатеном, носив волосся зачесаним назад, без проділу, невисокий, схожий на тендітного кельнера нічного бару. Під час своєї розповіді він тримав руку в кишені, але відразу ж витягав розчепірену долоню, коли починав описувати повітряний бій, і розмахував при цьому обома руками. Він розповідав із численними тонкими нюансами, віраж примудрявся якимось чином показувати плечима, при цьому не вживав довгих пояснень, обмежувався лише найбільш характерними для ситуації словами, але перевершив самого себе, коли імітував гудіння мотора, починаючи від старту і завершуючи посадкою, він майстерно ричав і переконливо затинався, якщо треба було показати, що мотор поламаний. Мабуть, він не раз тренувався розповідати у казино на своїй авіабазі, у кожному разі слово «казино» було одним з головних у його розповіді: «Ми сиділи собі спокійненько в казино… Я збирався собі в казино, а тут… У нас у казино висить…» Але навіть поза його явним акторським обдарованням, умінням ефектно жестикулювати і наслідувати звуки, його доповідь і сама по собі була дуже дотепною, бо він умів пожартувати з кожного з учителів, які в його часи мали ті самі прізвиська, що і в нас. Але він був милим, по-хлоп'ячому пустотливим, трохи кокетував, однак не занадто похвалявся і ніколи не говорив про свій успіх, а тільки про те, що йому пощастило: «Я просто в сорочці народився, зрозумів це ще в школі, бо, як пригадую собі тепер деякі табелі…» І після цього школярського жарту він згадав своїх колишніх однокласників, які не могли, як він висловився, загинути марно, але закінчив свою доповідь не згадкою про трьох загиблих, а зізнанням:

– Повірте мені, пацани, на війні в далеких краях найприємніше згадуються шкільні роки!

Ми довго плескали йому, кричали і тарабанили ногами. Аж коли мої руки геть почервоніли і запекли, я зауважив, що Мальке сидить, відхилившись назад, і не плескає взагалі.

Біля кафедри вчитель вищої категорії Клозе з ентузіазмом потискав то одну, то іншу руку свого колишнього учня, а в цей час лунали гучні оплески. Потім він поплескав лейтенанта по плечу, від чого худорлява фігура того аж випросталася, і сам став за кафедру.

Промова директора була досить довгою. Нудьга повзла від великих вазонків до олійного портрета на задній стіні актового залу, на портреті був зображений засновник гімназії, барон фон Конраді. Лейтенант, який сидів поміж Брунісом і Маллєнбрандтом, теж час від часу поглядав на власні нігті. Холодний подих директора Клозе мав запах м'яти, який заміняв запах абсолютної, чистої науки і оповив усіх його учнів, що сиділи у перших рядах, але до останніх рядів ця м'ятна свіжість не досягала. Слова директора доходили десь до половини залу:

– Тіхтоприйдепіслянас – уцюурочистумить – подорожнійколитидоспарти – алецьогоразувітчизна – ніколими – швидкіміцнітверді – чисті – якявжеказав – чисті – ахтонітой – уцюурочистумить – залишитися-чистими – завершуючисловамишіллера – несидітипра-цюватийваснікомунездолати – атепердороботи!

Нас відпустили, і ми застрягли, як два виногрона, у занадто вузьких проходах актового залу. Я проштовхався і став ззаду Мальке. Він спітнів, і його зацукроване волосся посклеюваними пасмами стирчало довкола розтріпаного проділу Я ще ніколи не бачив Мальке спітнілим, навіть у гімнастичному залі. Випари трьохсот гімназистів пробкою зависли в дверях актового залу. На шиї Мальке побуряковіли і вкрилися краплями поту два м'язових канати, які вели від сьомого шийного хребця до опуклої потилиці. Я наздогнав і перегнав його вже аж між колонами, біля дверей, де п'ятикласники знову почали свої ігри зі штовханням і галасом, і я запитав прямо:

– Ну що ти на це все скажеш?

Мальке дивився поперед себе. Я намагався не зосереджуватися на його шиї і відволікатися на гіпсове погруддя Лессінґа, яке стояло поміж колонами, але шия Мальке виявилася цікавішою. Спокійно і співчутливо, ніби збирався розповісти мені про болячки своєї тітки, Мальке промовив:

– Тепер вони вже мають збити сорок, щоб їх нагородили. На самому початку, у Франції, і на півночі цяцьки роздавали вже за двадцять. Цікаво, як буде далі?

Здається, Тобі не сподобалася промова лейтенанта. Бо інакше Ти не вхопився б за такий дешевий ерзац. Тоді у всіх вітринах і канцтоварах лежали круглі, овальні і навіть поламані блискучі ґудзики і значки. Деякі з них мали форму риби, інші зелено-молочно світилися у темряві контуром чайки з розпростертими крилами. Такі значки носили на комірах пальт старші пані і пани, які боялися, що можуть зіткнутися з кимось на темній вулиці, були і спеціальні палички з люмінесцентними наклейками.

Дле хоча Ти і не належав до жертв протиповітряної оборони, все одно начепив собі на комір пальта п'ять чи шість таких значків, а потім ще і на шалик – зграйку рибок, які світилися, кількох чайок, букети фосфоризованих квітів, Ти попросив свою тітку, щоб вона нашила Тобі на пальто згори донизу півдюжини ґудзиків, які світилися, Ти зробив із себе клоуна, і таким я побачив Тебе, таким бачу Тебе досі і буду бачити перед собою ще довго. Ти ідеш вниз по Беренвеґ, а довкола все ще зима, сутінки, косо сиплеться вечірній сніг, Ти крокуєш у темряву, яка стає все густішою, Ти ідеш, а на Твоєму пальті можна порахувати знизу догори і навпаки один, два, три, чотири, п'ять, шість ґудзиків, які світяться тьмаво-зеленим блиском – нещасний привид, здатний налякати дітей і бабусь, який намагається відволікти увагу від горя, яке і так надійно прикрите темрявою ночі. Але Ти, мабуть, думав собі: ніяка чорнота не може проковтнути цей перезрілий плід, кожен бачить його, відчуває, підозрює про його існування, хоче доторкнутися до нього, бо він десь поряд; хай би вже швидше закінчувалася ця зима – я знову хочу пірнати і бути під водою.

VI

Але коли настало літо з полуницями, фронтовими новинами і погодою для купання, Мальке не хотів пірнати. Вперше ми попливли до баржі у середині червня. Великого бажання не було ні в кого з нас. Дратували восьми– і дев'ятикласники, які плавали поперед нас і з нами до баржі, постійно стирчали на капітанському містку і безперестанку пірнали звідти, намагаючись відкрутити кожну гайку, яку тільки змогли дістати. І якщо колись Мальке доводилося просити нас: «Візьміть мене із собою, я зможу», то тепер ми з Шиллінґом і Вінтером постійно канючили:

– Пливімо з нами. Без Тебе не те. На сонці полежати можеш і там, а раптом знову щось цікаве відкрутиш?

З неохотою, після кількох відмов, Мальке все ж таки ступив у теплувату воду поміж пляжем і першою мілиною. Він був без викрутки і зовсім не виривався вперед, тримався на два метри позаду Готтена Зоннтаґа, спокійно доплив до баржі, вперше розслаблено лежачи на воді, без різких рухів і бризок. На капітанському містку сів у тіні біля нактоуза і не мав ні найменшого бажання пірнати. Він навіть не повертав голови, коли восьмикласники зникали у носовій частині баржі і верталися з різними дрібничками. А він міг би багато чого їх навчити, якби захотів. Дехто з них розпитував Мальке, але він відповідав лише зрідка. Мальке не зводив примружених очей з відкритого моря десь там, за причальним буєм, і його не могли відірвати від цього ні вантажні судна, які заходили в гавань, ні рибальські катери, які виходили з гавані, ані ескадри торпедних катерів. Здається, його цікавили тільки підводні човни. Час від часу десь вдалині підіймався над водою перископ якогось підводного човна і здіймав пінну смугу. Судна тоннажністю сімсот п'ятдесят, серійне виробництво яких розпочала корабельня у Шихау, проводили випробувальні запливи у бухті або за півостровом Гела, випливали нагору на глибокому фарватері, заходили у гавань і розганяли нашу нудьгу. їхня поява з-під води була ефектною: спершу випливав перископ. Відразу ж за ним з'являлася бойова рубка, яка випльовувала з себе дві фігури. Білим шумовинням струмки морської води стікали з гармати, з носової частини, а потім уже з корми: з усіх можливих отворів видряпувалися нагору матроси, ми кричали і махали їм руками – я не певен, що вони махали нам у відповідь, хоча у найдрібніших деталях пригадую собі своє власне махання і навіть біль у плечі; але не має значення, чи махали нам у відповідь: виринання підводного човна захоплює серце, і це почуття не відпускає ще довго – тільки Мальке ніколи не махав матросам.

…і от одного разу – це було в кінці червня, ще до початку великих літніх канікул і ще до виступу капітан-лейтенанта в актовому залі нашої школи – Мальке вийшов із затінку біля нактоуза, бо один із восьмикласників якось занадто довго не повертався з носового відділення. Він пірнув і витягнув хлопця назовні. Той застряг уже за носовим відділенням, усередині човна, але ще далеко до машинного відділення. Мальке знайшов його під самою стелею, заплутаного між трубами у дротах. Дві години Шиллінґ і Готтен Зоннтаґ по черзі відкачували хлопця, виконуючи вказівки Мальке. Потроху восьмикласник почав повертатися до життя, але доплисти до берега самостійно не міг, його довелося волочити за собою.

Через день Мальке знову почав пірнати з колишнім завзяттям, але без викрутки. Вже під час запливу на баржу він, як і раніше, обігнав нас і вже встиг раз пірнути, поки ми допливли і вилізли на капітанський місток.

Зима з її вітрами, кригою і сильними штормами у лютому ще більше розвалила судно, позлітали останні поручні, турелі, дах нактоуза. Тільки висохлий послід чайок добре пережив зиму, і його стало ще більше. Мальке нічого не притягнув за собою нагору і не відповів на жодне з наших питань. Вже аж пізнього пообіддя, після того як він встиг сплавати десять чи дванадцять разів, а ми готувалися до зворотного запливу, він раптом зникнув, не виплив на поверхню, і ми розгубилися.

Коли я тепер кажу – п'ять хвилин запізнення, це ні про що не говорить, але ті п'ять хвилин тривали роки, ми голосно ковтали слину, аж поки наші язики не стали товстими і шорсткими, а горлянки зовсім попересихали, ми пірнули один за одним у баржу: у носовому відділенні порожньо, сама салака. Слідом за Готтеном Зоннтаґом я вперше наважився заплисти за водонепроникну перегородку, не дуже уважно оглянув колишню офіцерську кают-компанію, змушений був піднятися, бо мало не луснув, потім знову опустився під воду і ще двічі минув перегородку, і так пропірнав близько півгодини. Семеро чи шестеро з нас уже лежали, безсилі, на капітанському містку. Чайки літали довкола все вужчими колами, мабуть, щось запідозрили. На щастя, з нами не було ніяких восьмикласників. Усі мовчали або ж говорили навперебій. Чайки розліталися в різні боки, а потім знову поверталися. Ми думали, що тепер скажемо тренеру з плавання, матері Мальке, його тітці, вчителеві Клозе, бо у школі нам точно влаштують допит. Мені збиралися доручити візит на Остерцайлє, бо я жив найближче з усіх від Мальке. Шиллінґ мав би відповідати за всіх перед тренером із плавання і в школі.

– Якщо його не знайдуть, ми припливемо сюди з вінком і влаштуємо поминки.

– Скинемося. Кожен дасть мінімум по п'ятдесят пфенігів.

– Ми викинемо його звідси за борт або втопимо у носовій частині.

– Співати теж будемо, – сказав Купка; але після цих слів почувся приглушений регіт, який не міг походити ні від кого з нас: сміялися під капітанським містком. І поки ми збараніло дивилися одне на одного і чекали – раптом сміх повториться, він почувся ще раз, і тепер уже зовсім не приглушений. Мокра, без проділу, голова Мальке з'явилася з люка, він дихав навіть не дуже важко, почухував спину та свіжопопечені плечі і сказав, іронічно по-сміюючись:

– Ну що, ви вже склали поминальні промови і викреслили мене зі списків?

Перед тим як ми попливли назад, довелося ще заспокоювати Вінтера, у якого почалася істерика, а Мальке ще раз пірнув під воду і повернувся назад через п'ятнадцять хвилин у новісіньких, зовсім не пошкоджених радіонавушниках. Мальке знайшов усередині корабля доступ до колишньої радіорубки трала, яка залишилася над водою. Він запевняв, що в цьому приміщенні підлога суха-сухісінька, тільки трохи волога. А після тривалих розпитувань таки зізнався, що знайшов цю кабіну, коли витягував з-під води восьмикласника.

– Я все знову прикрив, ніхто не знайде. Хоча це було й непросто. Ця буда моя, щоб ви знали. Там так нічого, можна заховатися, коли що. Та і техніки там ще ціла купа, передавачі і всяке таке. Треба відремонтувати, має ще працювати.

Але Мальке так і не вдалося нічого відремонтувати. Він навіть не намагався. Та якщо він і клепав там щось собі потай внизу, то нічого з цього не вийшло. Хоча він розумівся на радіотехніці і навіть на моделебудівництві, у його планах ніколи не було робити це своїм фахом. А крім того, поліція чи військові радисти обов'язково засікли б Мальке, якби він раптом вийшов у ефір.

Він займався здебільшого тим, що витягував усілякі технічні штучки з кабіни і роздаровував їх Купці, Ешу і восьмикласникам, тільки навушники протрималися у нього довше, десь тиждень він носив їх на голові, але потім викинув у море, бо вирішив повністю переобладнати радіорубку.

Він вивіз туди книги, вже не пам'ятаю, які саме, здається, серед них були – «Цусіма», роман про битву на морі, один чи два томи Двінґера і якась релігійна література – усе це він замотав у дві старі ковдри і зашив у поліетилен, замазавши шви чи то смолою, чи то дьогтем, а можливо, і воском, поклав усе це на пліт, виготовлений із кількох дощечок, і з нашою допомогою доправив до баржі. Він розповідав, що йому вдалося доправити книги і покривала до кабіни майже сухими. Наступний транспорт складався з воскових свічок, спиртівки, пального і алюмінієвої посудини, чаю, вівсянки і сушених овочів. Часто він застрягав у своїй буді на годину і більше і не відповідав, коли ми намагалися змусити його вийти криками та стуками. Ясно, що ми ним захоплювалися. Але Мальке не звертав на це уваги, говорив усе менше і не дозволяв допомагати собі навіть під час транспортування речей. А коли він на наших очах згорнув у рулон репродукцію Сікстинської Мадонни, яку я бачив на стіні його кімнати на Остерцайлє, запхнув картину в шматок залізного карниза, замастив кінці уламка карниза пластиліном, а потім переправив Мадонну спершу до баржі, а потім у свою кабіну, тоді я зрозумів, для кого він так старається і перетворює кабіну на кімнату.

Здається, репродукції не вдалося цілком уникнути пошкоджень під час транспортування, – або ж папір не витримав пізнішого зберігання у вологому приміщенні, стіни і стеля якого, мабуть, протікали і не отримували достатньо свіжого повітря, бо у радіорубці не було ні власного ілюмінатора, ні доступу до вентиляційних люків, хоча останні і так були затоплені. У кожному разі вже через кілька днів після того, як Мальке переправив репродукцію до своєї кабіни, він уже знову понавішував собі щось на шию перед запливом, і це була не викрутка, а бронзова медаль із пласким рельєфом так званої Чорної Мадонни із Ченстохови, – на медальйоні була дірка для шнурочка, і тепер Пречиста теліпалася трохи нижче ключиць Мальке на чорній шнурівці. Ми вже багатозначно підняли брови догори, бо думали, що Мальке от-от знову почне свої релігійні теревені, але тут він раптом зник у носовій частині, ми навіть не встигли повилазити на капітанський місток і трохи обсохнути, і з'явився через п'ятнадцять хвилин, але вже без шнурка і медальйона, він сів за нактоузом і виглядав цілком задоволеним собою.

Він насвистував. Я вперше чув, як Мальке свистить. Хоча він це робив, ясна річ, не вперше. Але я тільки в той момент звернув увагу, що саме він насвистує, а він уперше склав при цьому губи трубочкою. Тільки я, єдиний, крім нього, католик на баржі, упізнав мелодії, які він насвистував: це були гімни на честь Діви Марії, один за одним, потім він спустився до поручнів, зсунув ноги за борт і в підкреслено доброму настрої почав вибивати такт ногами на дерев'яній обшивці, а далі, вже тихіше, але без зупинок, проспівав усю святкову молитву Трійці «Veni, Sancte Spiritus»,[2]2
  «Прийди, Дух святий» (лат.).


[Закрыть] а потім, як я і сподівався, – молитву, яку читають у п'ятницю напередодні Вербної неділі. Усі десять строф, починаючи від «Stabat Mater dolorosa»[3]3
  «Стояла Мати скорботна…» (лат.)


[Закрыть] до «Paradisi gloria»[4]4
  «Райська слава» (лат.)


[Закрыть] і «Amen», одну за одною. Я, колишній старанний церковний служка, який, щоправда, останнім часом усе рідше з'являвся на служби отця Ґузевскі, ледь спромігся на те, щоб пригадати собі початок кожної строфи.

Він же легко відсилав свою латину назустріч чайкам, а всі інші: Шиллінґ, Купка, Еш, Готтен Зоннтаґ і хто там ще з нами тоді був, випросталися і слухали, вражено мотаючи головами: «Ну ти даєш!» або: «Ну ні фіга ж собі!» – і попросили Мальке повторити «Stabat Mater», попри те, що церковна латина зовсім не належала до сфери їхніх зацікавлень.

Але мені здається, що Ти все ж таки не збирався перетворювати радіорубку на капличку Діви Марії. Переважна більшість із тих речей, які Ти відтранспортував туди, не мали нічого спільного із Пречистою. І хоча я ніколи не був усередині Твоєї кімнати на баржі, – нам так і не вдалося туди проникнути, – мені вона уявляється якоюсь зменшеною копією Твоєї мансарди на Остерцайлє. Там не було хіба що вазонків із геранню та кактусами, які Твоя тітка, чдсто всупереч Твоєму бажанню, понаставляла Тобі на підвіконня, деякі підставки під кактуси були навіть багатоповерховими. Але у всьому іншому цей переїзд був цілком вдалим.

Після книжок і кухонного приладдя Мальке вирішив перетранспортувати свої моделі кораблів, поштове судно «Ґріллє» і торпедний катер класу «Вольф» у масштабі 1:1250. А крім цього, він примусив пірнути і сплавати чорнило, кілька ручок, лінійку, шкільний циркуль, свою колекцію метеликів і опудало засніженої сови. Я підозрюю, що меблі Мальке швидко втрачали зовнішній вигляд у вологій радіорубці. Особливо мали би постраждати від високої вологості звиклі до сухого повітря мансарди метелики у засклених коробках з-під сигар.

Але нас захоплювала саме ця беззмістовність і свідома руйнівна мета тривалої гри Мальке у переселення, і старанність, з якою він переносив назад до колишнього трала предмети, що їх два літа тому з такими труднощами повідкручував тут же, – старого доброго Пілсудського, інструкцію обслуги якогось пристрою, яка тепер знову була прилаштована десь унизу. Усе це дозволило нам ігнорувати набридливих восьмикласників з їхніми дитячими забавами і провести ще одне цікаве літо на баржі, для якої війна протривала тільки чотири тижні.

Ось лише один приклад: Мальке пропонував нам слухати музику. Той самий патефон, який він ціною велетенських зусиль витягнув звідкись із носової частини колишнього трала чи офіцерської кают-компанії влітку сорокового, коли ми разом із ним спромоглися доплисти на баржу разів шість чи сім, тепер був цілком відремонтований, і Мальке знайшов до нього дюжину платівок, а тепер цей предмет став останнім із тих, що їх він перетранспортував на баржу, витративши на це два дні. Під час переправи він не зміг утриматися і причепив на шию ручку від патефона, прив'язавши її на чорний шнурок.

Здається, грамофон і платівки непогано витримали подорож, бо ще того ж дня, коли Мальке завершив їх поетапне транспортування, він здивував нас глухими і деренчливими звуками музики, які долинали з радіорубки. Здавалося, обшивка от-от розвалиться на очах. Від цього у нас по спинах поповзли мурашки, хоча сонце все ще високо стояло над горизонтом і лише трохи похилилося. Ясна річ, ми тут же навперебій заверещали:

– Припини!

– Давай ще!

– Постав іншу!

І після цього прослухали довжелезну, як жувальна гумка, «Ave Maria», яка заспокоїла хвилі на морі: без Пречистої Мальке не зміг би цього зробити.

Ну, а крім того, численні арії та увертюри, – не пам'ятаю, чи я вже розповідав, що Мальке захоплювався серйозною музикою? – Таким чином ми отримували схвильовані акорди з «Тоски», казкові уривки із Гумпердінка і уривок симфонії із «та-та-та-там», яку ми і раніше часто чули у програмах концертів на замовлення.

Шиллінґ і Купка вимагали чогось живішого, але такого у Мальке не було. Та коли він поставив там, унизу, Зару, ефект був колосальний. її підводний голос змусив нас полягати пляцками на іржу і послід чайок. Я вже не пригадую, що саме вона співала. Та це і не мало особливого значення. Уривок із якоїсь опери, здається, ми чули це у фільмі «Батьківщина». Вона співала: «Ох, як втратила я вас». Плакала: «Вітер казку розповів». Пророкувала: «Я знаю, чудо станеться».

Ця співачка вміла заклинати сили природи і пропонувала усі можливі види розчулення. Вінтер першим ковтав слину і починав підшморгувати, а потім і всім іншим доводилося попрацювати віями.

А ще чайки. Вони і раніше були дурнуватими, без якихось спеціальних для цього причин, але коли внизу співала Зара, вони просто божеволіли. її пронизливим голосом можна було б різати скло, він міг би вириватися із душ померлих тенорів, злітав і зависав понад хвилями, цей багатократно повторений, але все ж неповторний глибокий нутряний плач найпопулярнішої на всіх фронтах і в тилу кіноакторки тих воєнних років, яка своїм голосом примушувала зронити сльозу навіть найчерствіших.

Мальке не раз пропонував нам для прослуховування цей концерт, аж поки із грамофона не почали вириватися тільки зовсім нерозбірливі звуки і тріскотіння. Жодного разу відтоді мені не вдавалося натішитися музикою більше, хоча я і зараз не пропускаю жодного концерту в залі імені Роберта Шумана, а щоразу, коли у мене з'являються гроші, обов'язково купую платівки від Монтеверді до Бартока. Ми сідали навпочіпки над грамофоном, мовчазні і ненаситні, називали його черевомовцем. Ми вже не знали, як ще можна похвалити Мальке, хоча і продовжували захоплюватися ним не менше, ніж раніше. Але часом, під скреготливе ревіння музики, нас охоплювали суперечливі відчуття, і ми ненавиділи Мальке, вважали його огидним. Або жаліли його, спостерігаючи, як до гавані повільно заходить вантажне судно. Крім того, ми трохи побоювалися його, адже він командував нами. І я соромився, коли нас бачили разом на вулиці. Або навпаки, пишався, коли сестра Готтена Зоннтаґа або Тулла Покріфке зустрічала нас із Тобою біля входу до кінотеатру чи біля казарм. Ти був головною темою наших розмов. Ми билися об заклад: «Цікаво, що він зараз робить?» – «Даю чесне слово, у нього знову болить горло!» – «А я можу з ким завгодно посперечатися, що він колись точно або повіситься, або стане знаменитим, або винайде щось неймовірне».

А Шиллінґ запитав Готтена Зоннтаґа:

– Скажи, якби твоя сестра почала зустрічатися з Мальке, ходити в кіно і всяке таке, скажи чесно, що б ти зробив?