Текст книги "Кіт і миша"

Автор книги: Ґюнтер Ґрасс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

III

Гарним він не був. Йому варто було б прооперувати свій борлак. Можливо, вся справа була саме в цьому хрящі.

Але ця штука відповідала загальним пропорціям. Навіть якщо далеко не все можна виправдати за допомогою пропорцій. А з його душею мене ніхто ніколи не знайомив. Я жодного разу не довідався, про що він думає. Врешті-решт залишається його шия і все інше, що створювало їй противагу. Наприклад, велетенські канапки, які він приносив із собою до школи і в басейн, а потім поїдав хліб із маргарином під час уроків або перед плаванням; це могло бути тільки черговим нагадуванням про мишу, бо миша їла разом із ним і була ненаситна.

Залишається ще молитва перед вівтарем Пречистої. Розіп'ятий Ісус не надто його цікавив. Упадало в очі те, що кадик його не заспокоювався, а продовжував рухатися туди-сюди, коли він складав кінчики пальців, але під час молитви йому вдавалося сповільнити ковтки і навіть відволікти увагу від постійного ліфта, який рухався над коміром його сорочки, над усіма штукенціями, причепленими у нього на шиї на шнурках, ланцюжках та шнурівках.

Переважно він не звертав уваги на дівчат. Чи була у нього сестра? Навіть мої кузини не могли йому допомогти. Його ставлення до Тулли Покріфке не рахується, це було щось зовсім особливе і навіть могло би вважатися специфічним цирковим номером, – він же збирався в майбутньому стати клоуном, бо Тулла, цей скелетик із двома тонесенькими ногами, могла б із тим же успіхом вважатися хлопчиком. У кожному разі це тендітне створіння, яке інколи, під настрій, плавало разом з нами до баржі під час другого нашого літа там, зовсім не соромилося, поки ми берегли свої плавки і засмагали на іржавому залізі голяка, не дуже знаючи, чим би зайнятися.

Обличчя Тулли можна було б зобразити по-дитячому – рисками, крапками, комами і півколами. Вона плавала з такою легкістю, ніби мала перетинки між пальцями. І від неї постійно заносило столярним клеєм, бо її дядько був столяром, а батько працював у його майстерні; цей запах не зникав навіть на баржі, де сильно смерділо водоростями, чайками та іржею. Вона складалася зі шкіри, кісток і цікавості. Спокійно, сперши підборіддя на кулак, сідала навпочіпки і спостерігала, як Вінтер чи Еш намагалися встигнути за іншими внести свою лепту в загальну справу. Вона примощувалася біля Вінтера, якому завжди потрібно було найбільше часу, щоб кінчити, навпочіпки, зігнувши спину, на якій чітко випиналися хребці, і казала:

– Ну що ж так довго, давай швидше.

А коли важкі краплі нарешті падали на розпечену іржу, вона починала неспокійно крутитися на місці, лягала на живіт і вдивлялася, звужуючи очки так, що вони ставали схожими на щурячі, так уважно вдивлялася, ніби намагалася знайти там невідомо що. Потім знову підводилася, присідала навпочіпки, ставала, звужуючи коліна, її ноги при цьому нагадували літеру X, і помішувала калюжку великим пальцем ноги, аж поки та не ставала червоно-чорною піною:

– Супер! Клас! А тепер ти, Атце.

Ця безневинна гра ніколи не набридала Туллі. Вона гугняво канючила:

– Ну, давай ще разок. Хто сьогодні ще ні разу? Тепер твоя черга.

І вона завжди знаходила дурних чи добросердих, які бралися до роботи, навіть якщо їм зовсім не хотілося, тільки для того, щоб вона мала на що дивитися. Єдиний, хто не брав у цьому участі, поки Тулла не знайшла відповідних слів, щоб спонукати і його, і саме тому цю олімпіаду варто описати, був Йоахім Мальке. Поки ми займалися цією згаданою у Біблії діяльністю по одному або, як потрібно говорити на зразковій сповіді, скопом, Мальке завжди залишався у плавках і напружено вдивлявся кудись удалину в напрямку Гели. Ми були впевнені, що вдома, поміж своєю засніженою совою і Сікстинською Мадонною, він займався тим самим спортом.

І ось він піднявся нагору, після запливу, але не приніс нічого, що міг би показати. Шиллінґ уже раз відпрацював для Тулли. До бухти заходив моторний човен прибережної дії.

– Ну давай ще разок, – умовляла Тулла Шиллінґа, бо Шиллінґу завжди вдавалося частіше за інших. На рейді не було жодного судна.

– Ні, не після купання. Завтра, – відмовився Шиллінґ, і Тулла відвернулася від нього, пройшлася навшпиньки до Мальке, який, як завжди, стукав зубами у тіні нактоуза, але ще не присів навпочіпки. З бухти виходив морський буксир з носовою гарматою.

– А ти що? Давай разок. Чи не можеш? Не хочеш? Боїшся?

Мальке вийшов із тіні і провів зовнішнім боком долоні по невеличкому обличчю Тулли спершу зліва, а потім справа. Його борлак застрибав із неймовірною швидкістю. Викрутка теж. Тулла, ясна річ, не випустила ні сльозинки, нервово засміялася із закритим ротом, а потім раптом вигнула своє гумове тіло, зробила місток і подивилася на Мальке знизу, з-поміж власних ніг. І стояла так доти, поки буксир не взяв курс на норд-вест, а Мальке, який все ще не вийшов із тіні, не здався і не сказав:

– Ну добре вже, щоб ти нарешті відчепилася.

Тулла миттю розігнулася назад і присіла у своїй звичній позі, спостерігаючи, як Мальке спускає плавки до колін. Хлопці застигли, як у ляльковому театрі; кілька швидких рухів правою рукою – і прутень Мальке виріс до таких розмірів, що головка висунулася з тіні нактоуза під сонце. Аж коли ми всі зібралися і стали півколом біля нього, його член знову опинився в тіні.

– Можна я? Я швидко. – Рот Тулли відкрився від здивування.

Мальке кивнув і опустив праву руку, але його плоть продовжувала гордо відстовбурчуватись. Вічно роздряпані руки Тулли губилися на фоні цього могутнього прутня, який під її руками ще більше виріс, жили на ньому набрякли, а головка налилася кров'ю.

– Поміряй його! – крикнув Юрґен Купка.

Туллі довелося двічі прикладати до прутня розчепірену долоню.

– Як мінімум тридцять сантиметрів.

Ясна річ, це було перебільшенням. Шиллінґ, який мав найдовший із нас усіх, змушений був витягти і свого, примусити його стояти і підійди до Мальке для порівняння. Прутень Мальке був не лише суттєво грубшим і на цілу сірникову коробку довшим, він ще і виглядав значно доросліше, небезпечніше, достойніше.

Мальке знову довів нам свою перевагу і тут же, не сходячи з місця, закріпив її, двічі повторивши те, що ми називали – спустити разок. Він стояв біля погнутих поручнів за нактоузом, злегка зігнувши ноги в колінах, зосереджено дивився у бік причального буя у новому фарватері і стежив за тим, як зникає у повітрі дим із труби буксира, не дав відволікти себе торпедному катеру класу «Чайка» і демонстрував свій профіль – від кінчиків пальців ніг, що трохи виступали за борт, аж до «вододілу» на голові: як це не дивно, порівняно з довжиною прутня відступали на задній план розміри його борлака, які завжди так упадали у вічі. Тепер у його тілі була помітна трохи дивна, але все ж таки виважена гармонія.

Щойно Мальке випорснув першу порцію за перила, як почав усе спочатку. Вінтер засік час на своєму водонепроникному годиннику: це тривало приблизно стільки ж секунд, скільки було необхідно торпедному катеру, щоб дістатися від молу до причального буя. Щойно катер пройшов буй, Мальке випорснув не меншу порцію, ніж перед тим: ми нервово засміялися, коли на білі плями, що коливалися на гладкій морській поверхні, накинулися чайки і криками почали вимагати ще.

Мальке не довелося ані повторювати цей номер, ні перевершувати себе самого, бо жоден із нас, а тим більше після виснажливого плавання і пірнання, не міг би повторити його рекорд. Для нас це був спорт, а у спорті потрібно було грати за правилами.

Тулла Покріфке, яку він, мабуть, вразив найбільше з нас усіх, ще довший час ходила за ним крок у крок, ставала біля нього за нактоузом і втуплювалася у його плавки. Кілька разів вона просила його повторити все, але він відмовився.

– Ти розказав це на сповіді?

Мальке кивнув і взявся за свою викрутку, щоб відволікти її погляд.

– Візьмеш мене з собою вниз? Одна я боюся. Там точно є ще якийсь мертвяк.

Мальке таки взяв Туллу з собою до носового відділення, мабуть, із самих лише виховних міркувань. Він задовго пробув із нею під водою, бо коли витяг її нагору, вона була сіро-жовтого кольору і нерухомо висіла у нього на шиї; нам довелося поставити це легесеньке і в усіх місцях ще зовсім пласке тільце на голову.

Відтоді Тулла Покріфке плавала з нами тільки зрідка, і хоча витримувати її було набагато легше, ніж інших дівчат її віку, вона теж почала дратувати нас своїми вічними теревенями про мертвих матросів на баржі. Це була її улюблена тема.

– Тому, хто витягне матроса на палубу, я дам, – пообіцяла вона за нагороду.

Можливо, що потай кожен із нас, і навіть Мальке, намагався знайти у носовому відділенні баржі рештки загиблого польського матроса, але не для того, щоб трахнути цю вішалку, а просі о так.

Але навіть Мальке не вдалося нічого знайти, окрім зарослих водоростями шматків одягу, з яких вискакували риби-колючки, яких тут же зауважили чайки і кинулися обідати.

Ні, Мальке нічого не мав до Тулли, навіть попри те, що потім між ними, здається, щось там було. Його взагалі не дуже цікавили дівчата, навіть сестра Шиллінґа. А на моїх кузин із Берліна він взагалі подивився як на риб. Якщо його й цікавили такі речі, то радше з хлопцями, хоча я зовсім не маю на увазі, що Мальке був не такий, як треба. У ті роки, коли ми регулярно курсували поміж басейном і баржею, ми самі ще не знали, самці ми чи самки. Але згодом, як би не старалися це заперечити чутки та інформація «з надійних джерел», для Мальке завжди існувала тільки одна жінка – Діва Марія. Тільки задля неї він тарабанив на шиї все, що міг, до Марийської церкви. Усе, починаючи від пірнання і до пізніших військових здобутків, він робив тільки задля неї, або ж, доведеться мені заперечувати самому собі, – для того, щоб відволікти увагу від свого борлака. Зрештою, можна було б назвати ще і третій мотив, який не заперечував би двох попередніх – Пречистої і миші: нашу гімназію, цю затхлу клітку, і особливо актову залу, яка дуже багато важила для Мальке і змусила його згодом здійснити останні його подвиги.

Настав час нарешті розповісти, яке ж обличчя було у Мальке. Ті з нас, хто не загинув під час війни, тепер живуть у менших або більших містечках, понаїдали пуза, полисіли і непогано заробляють. З Шиллінґом я розмовляв у Дуйсбурзі, а з Юрґеном Купкою у Брауншвайзі, незадовго перед його від'їздом до Канади. Обидва відразу ж почали із борлака:

– Слухай, у нього, здається, щось таке було на шиї. А ми йому кинули туди кішку. Це ти тоді кинув цю кішку йому на горло…

І мені доводилося перебивати:

– Я не про це, а про обличчя.

Нарешті ми зійшлися на тому, що у нього були сірі або сіро-голубі, світлі, але не блискучі і в жодному разі не карі очі. Скули виступали на худому обличчі. Ніс не дуже великий, але м'ясистий, у холодну погоду швидко червонів. Про виступ на потилиці уже згадувалося. Ми довго не могли зійтися на чомусь одному стосовно верхньої губи. Юрґен Купка погодився зі мною, що верхня губа Мальке трохи виступала вперед і обидва передні верхні зуба, які росли трохи криво, як ікла, переважно були не цілком прикриті верхньою губою, ясна річ, не тоді, коли Мальке пірнав. Але потім нас охопили сумніви, бо така губа, здається, була у Тулли Покріфке, і це з-під неї завжди визирали зуби. Врешті ми зовсім утратили певність, чи не плутаємо ми Туллу і Мальке у цьому особливому питанні верхньої губи. Можливо, що справді це вона мала таку губу, бо тут ми були цілком певні.

У Дуйсбурзі ми зустрілися із Шиллінґом у привокзальному ресторані, бо його дружина була проти візитів без попередження. Це нагадало мені одну карикатуру, яка колись користувалася шаленим успіхом у нашому класі. Десь у сорок першому з нами вчився високий хлопець, який розмовляв не дуже правильно, хоча досить непогано, його сім'ю переселили звідкись із Прибалтики: аристократ, завжди елегантний, знав грецьку, страшенно балакучий, його батько був бароном, взимку носив хутряну шапку, не пам'ятаю вже його прізвища, у всякому разі його ім'я було Карел. Він умів дуже швидко малювати: за зразком і без, або і просто що-небудь. Сани, запряжені кіньми, і вовків довкола, п'яних козаків, євреїв, точнісінько як у «Штюрмері», голих дівчат верхи на левах, просто голих дівчат із дуже довгими порцеляновими ногами, але без порнографії, більшовики на його малюнках завжди роздирали зубами немовлят, Гітлер був переодягнутий Карлом Великим, машини для перегонів, а за кермом – елегантні дами у довгих розвіяних вітром хустках. Але особливо добре йому вдавалися карикатури на вчителів та учнів, які він міг малювати чим завгодно – пензлем, пером, сангвіном, на першому-ліпшому шматку паперу або навіть крейдою на дошці. Мальке він намалював не сангвіном на папері, а скрипучою крейдою на класній дошці.

Це було зображення анфас. Уже тоді Мальке зачісував волосся на свій дурнуватий проділ і фіксував його водою з цукром. Обличчя нагадувало випнутий уперед трикутник. Незадоволено перекривлений рот. Жодного сліду від передніх зубів, які видно з-під верхньої губи і які нагадували ікла. Очі схожі на колючки попід болюче припіднятими бровами. Повернута набік шия і велетенський борлак на ній виступає вперед ще сильніше, ніж у житті. Навколо голови з мученицьким виразом обличчя – німб: Спаситель Мальке вийшов просто чудово і справляв дуже сильне враження.

Ми реготали за своїми партами і отямилися аж тоді, коли побачили, що хтось ухопив за барки красунчика Карела і лупцює його спершу кулаками, а потім і викруткою, яку щойно встиг здерти з шиї. Ми ледь розборонили їх.

Це я стер ганчіркою з дошки Твоє зображення у вигляді Спасителя.

IV

Жартома і серйозно: можливо, з Тебе не вийшло б клоуна, зате був би непоганий модельєр, бо саме Мальке після другого літа на баржі першим почав носити так звані китички: дві однотонні або різнокольорові вовняні кульки завбільшки як м'ячики для пінг-понга, прив'язані до плетеного з вовни шнура, який ховався під комір сорочки, як краватка, а спереду зав'язувався як стрічка, і китиці звисали з-під комірця, ніби краватка-метелик. Я поцікавився і з'ясував, що починаючи від третьої воєнної зими у гімназійних колах ці м'ячики, або ж китички, як ми їх називали, носили майже по всій Німеччині, але найчастіше на півночі і на сході. У нас їх запровадив Мальке. Можливо, що саме він їх і вигадав. У кожному разі він хвалився нам, що попросив свою тітку Сузі зробити кілька пар таких китичок із ретельно промитих вовняних ниток, які залишилися після того, як тітка порозпускала подерті шкарпетки його покійного батька. Мальке повісив їх собі на шию і прийшов так до школи.

Через десять днів їх уже можна було побачити у галантерейних крамничках, вони лежали у картонних коробках біля каси, спершу несміливо і невпевнено, варто зауважити, що продавалися вони без талонів, прикрашали вітрини, а потім, без всілякої допомоги і підтримки, розпочали свій тріумфальний хід із Ланґфура через східну і північну Німеччину; я маю свідків того, що носили їх навіть у Ляйпцігу і Пірні, а відголоски цієї моди з великим запізненням, уже коли Мальке перестав носити китиці, докотилися аж до Райнланда і Пфальца. Я добре пам'ятаю той день, коли Мальке зняв із шиї власний винахід, і згодом розповім про це детальніше.

Ми носили китички частково і на знак протесту, бо наш директор, вчитель вищої категорії Клозе, назвав цю моду бабською, недостойною німецького хлопця і заборонив носити китички на території школи навіть на перервах. Але більшість виконувала вказівку Клозе, спеціальний наказ про яку зачитували по черзі у всіх класах, тільки під час його уроків. У контексті китичок мені відразу ж пригадується татусь Бруніс, пенсіонер, якого під час війни знову примусили вчителювати: він час від часу згадував про кольорові вовняні кульки і дуже ними тішився, а один чи два рази, коли Мальке більше вже не носив китичок, Бруніс навіть причепив їх собі під накрохмалений комірець сорочки і в такому костюмі декламував «Темні шпилі високих вікон» свого улюбленого поета Айхендорфа, можливо, що не цей, а якийсь інший вірш, але точно Айхендорфа. Освальд Бруніс дуже любив солодке, а пізніше його арештували просто у школі нібито за те, що він забирав собі вітаміни, які мав би роздавати учням, але насправді, мабуть, через політику, бо Бруніс був вільно-мулярем. Учнів допитували. Сподіваюся, що я нічим йому не нашкодив під час цього допиту. Його названа донька, схожа на ляльку, вона займалася балетом, носила траур; його відправили до Штутгофа, звідки він не повернувся – сумна історія, яку хтось повинен описати, але не я і точно не у зв'язку з Мальке.

Але повернемося до китичок. Зрозуміло, навіщо Мальке їх вигадав – таким чином він хотів зробити щось добре для свого борлака. Протягом певного часу китички прикривали стрибунця у Мальке на шиї, але після того як вони увійшли в моду всюди, навіть у п'ятому класі, то перестали впадати в очі і в Мальке на шиї. Таким я бачу перед собою Мальке взимку сорок першого – сорок другого – ця зима була важкою для нього, бо пірнати не було як, а китички не дали бажаного ефекту, я бачу, як він іде у своїй майже монументальній самоті вниз по Остерцайлє, вздовж Беренвеґ, підіймається до Марийської церкви: іде у своїх високих чорних шнурованих черевиках, які порипують на посиланому попелом снігу. Він без шапки. Червоні промерзлі вуха стирчать, блискучі, мов скляні. Від цукрової води і морозу волосся застигло, а від вітру в спину розпалося посередині на проділ. Брови страдницьки зведені до перенісся. Нажахані і водянисті очі бачать довкола значно більше, ніж є насправді. Комір пальта піднятий догори. Пальто теж залишилося йому в спадок від покійного батька. Сірий вовняний шалик зав'язаний на шиї під гострим підборіддям і закріплений, застрахований від зсуву здалека видною аґрафкою. Кожні двадцять хвилин його права рука висовується з кишені пальта і перевіряє, чи шалик добре тримається на шиї. Схожі аґрафки я бачив і у клоунів – у Ґрока, і навіть у Чапліна в кіно, і Мальке тренується: чоловіки і жінки, військові у відпустці, поодинокі діти і цілі ватаги виростають перед ним на снігу. У всіх, і у Мальке теж, із рота іде пара і тікає назад, за плечі. І всі очі, які трапляються йому на шляху, звертають увагу на цю дивну, дуже дивну аґрафку, – принаймні так думає собі Мальке.

Тієї ж суворої і сухої зими ми з Вінтером та двома моїми кузинами, які приїхали на Різдво з Берліна, і ще з Шиллінґом, щоб було веселіше, вирушили на екскурсію по замерзлому морю до нашої затонулої баржі. Ми хотіли трохи похизуватися перед цими вродливими, розбещеними берлінським життям, кучерявими блондинками, показати їм щось незвичайне, тобто нашу баржу. Крім того, ми сподівалися, що на баржі нам удасться влаштувати щось цікавеньке з дівчатами, які дуже соромилися у трамваї і на пляжі, хоча ми ще і самі не знали, що саме.

Але Мальке нам усе зіпсував. Криголам кілька разів розчищав вхід до гавані неподалік нового фарватера і відсував уламки криги до нашої баржі, де вони понасувалися одна на одну, поврізалися одна в одну і утворили щось на зразок потрісканого валу, який обдувався сильним вітром і тому співав, прикриваючи частину палубних конструкцій. Ми зауважили Мальке, аж коли опинилися на висоті людського зросту, і витягай нагору також дівчат. Капітанський місток, нактоуз, вентилятори за містком, усе, що ще залишилося на баржі цілого, перетворилося на суцільну сніжно-білу глазуровану цукерку, яку марно намагалося полизати задубіле сонце. Жодної чайки. Вони зліталися трохи далі над сміттям із замурованих льодом вантажних кораблів.

Мальке, звичайно ж, підняв комір пальта, замотався шаликом попід саме підборіддя і виставив аґрафку якомога далі вперед. Здалеку виднівся його проділ, він був без шапки, а рівненьку доріжку в його волоссі перерізали навпіл теплі навушники, чорні, з'єднані металевою смужкою, такі носили сміттярі і биндюжники.

Він нас не бачив, бо вовтузився на льоду у носовій частині баржі, аж йому стало гаряче. Невеличкою сокирою він намагався пробити лід там, де мав би бути розташований отвір, що вів до носової частини. Короткими точними ударами пробив круглу діру завбільшки з каналізаційний люк. Ми з Шиллінґом зістрибнули з крижин, зловили своїх кузин і познайомили їх із Мальке. Він був без рукавиць, перекинув сокирку у ліву, привітався з усіма правою, аж гарячою рукою, у яку відразу ж після цього знову повернулася сокира, і Мальке продовжив рубати лід. В обох дівчат від здивування повідкривалися роти. Маленькі зуби позамерзали. Подих інеєм осідав на хустках. Широко розплющеними очима вони дивилися на нього і на те, як метал воює з льодом. Ми стояли поряд, і хоча на нас ніхто не звертав уваги і ми були злі, проте почали розповідати про пірнальні подвиги Мальке і про літо:

– У нього є табличка і вогнегасник, консерви, кажу вам, навіть відкривачка для консервів, а всередині було людське м'ясо, а з грамофона, коли він витягнув його нагору, виповзла якась тварюка, а одного разу…

Дівчата мало що розуміли, ставили дурнуваті запитання і зверталися до Мальке на «ви». Він продовжував завзято рубати лід і лише похитував головою, коли ми занадто голосно розносили над льодом славу про його пірнальні подвиги. Проте не забував постійно поправляти аґрафку на своєму шалику. Коли ми вже розповіли все, що могли, і просто мерзли, він почав робити короткі перепочинки після кожного двадцятого удару, які заповнював короткими діловими звітами, але при цьому не випростовувався цілком. Упевнено, але разом з тим стримано він розповідав про різні другорядні події зі свого життя пірнальника, хоча про ризиковані експедиції не згадав, він більше наголошував на своїй роботі під водою, ніж на пригодах, пережитих у мокрих нутрощах затонулого тральщика, а тим часом він робив усе глибшу діру в льодовому покритті. Не можу сказати, що мої кузини потрапили під дію чар Мальке, для цього він розповідав занадто безбарвно і сухо, без жартів. Крім того, жодна з них не наважилася б мати щось спільного із типом, який носив чорні навушники, ніби якийсь дідо. Але наша поразка була очевидною. Мальке перетворив нас на маленьких закоцюблих хлопчиків, у яких тече з носа; у такій ролі ми з Шиллінґом простояли увесь цей час поряд із дівчатами, і саме так вони розмовляли з нами дорогою додому, яка тепер вела згори донизу.

Мальке залишився, він хотів доробити діру і переконатися, що правильно визначив місце, під яким був розташований люк. І хоча він не сказав чітко: «Залишіться, поки я закінчу», але намагався затримати нас перед відходом, коли ми вже видерлися на крижини, і добрих п'ять хвилин упівголоса щось розповідав, хоча і не конкретно нам, а кудись у напрямку закутих у кригу вантажних суден, і при цьому навіть не випростав спини.

Він попросив нас допомогти йому. Чи, можливо, це був увічливо висловлений наказ? У кожному разі нам довелося попісяти на краї його ополонки, щоб якщо не розтопити, то хоча 6 пом'якшити лід. Але не встигли ми з Шиллінґом відповісти щось на зразок: «Ні фіга!» – або: «Ми вже все зробили, коли йшли сюди!», як кузини випередили нас радісним: «О, звичайно! Тільки ви відверніться. І ви, пане Мальке».

Мальке пояснив їм, де вони повинні влаштуватися, бо потрібно, сказав він, аби струмінь постійно потрапляв у те саме місце, інакше не буде ніякої користі, а потім виліз до нас на вал і відвернувся до пляжу. Поки за нами чулося подвійне дзюркотіння і хихотіння, ми не зводили очей із Брьозена, який звідси скидався на мурашник, і уважно роздивлялися вкриті льодом сходи на пляжі. Пораховані тополі на пляжному променаді поцукровані сімнадцять разів. Золота куля на верхівці пам'ятника героям війни блимала і подавала нам збуджені сигнали. Всюди була неділя.

Коли дівчата знову натягнули свої лижні штани, довкола ополонки поставали ми, носаками понад край діри, над льодом піднялася пара, особливо у тих двох місцях, які Мальке позначив зарубками. Світло-жовта рідина, поскрипуючи, зникала в снігу. За нею залишався золотисто-зелений слід. Сніг сумовито поскиглював. Різкий запах ще довго залишався в повітрі, бо все довкола було позбавлене запахів. Після того як Мальке вишкріб із ополонки цілу купу снігової каші, яка спокійно могла б наповнити рідиною ціле відро, запах став іще сильнішим.

Йому вдалося прорубати лід найглибше і найдалі на тих самих двох позначених зарубками місцях. Коли увесь м'який лід уже було вишкрябано і він лежав осторонь і знову застигав на морозі, Мальке позначив сокирою ще два місця. Цього разу відвернутися довелося дівчатам, а ми розстібнули штани і допомогли Мальке розтопити ще кілька, сантиметрів криги, зробивши у снігу дві дірки, які все одно виявилися недостатньо глибокими. Сам Мальке ще не пісяв. Але ми не заохочували його до цього, хоча підозрювали, що він би погодився, якби попросили дівчата.

Щойно ми завершили і не встигли ще наші кузини відкрити рота і сказати хоч слово, як Мальке відправив нас геть, а коли ми разом із дівчатами вилізли на вал і озирнулися, він натягнув свій шалик разом із аґрафкою на самий ніс. Стало видно червоно-білі китиці, які раптом вислизнули назовні, на свіже повітря. Там, де ми з дівчатами залишили сліди, що нашіптували про нас, він знову рубав лід. Мальке був оповитий парою, як праля у променях призахідного сонця.

Під час дороги назад, до Брьозена, розмова точилася тільки про нього. Обидві кузини, разом або по черзі, ставили питання, але далеко не на всі з них можливо було відповісти. Коли молодша поцікавилася, чому Мальке замотує шалик так високо на шиї, ніби бинт, а потім те саме запитала ще і старша, Шиллінґ побачив невеличку надію на наш порятунок і почав розповідати про борлак, так, ніби це був зоб. Він навіть намагався продемонструвати, як Мальке жує та ковтає, і сильно перебільшував при цьому, зняв шапку, зробив проділ у волоссі посередині голови, і дівчата нарешті засміялися, назвали Йоахіма Мальке дивним і трохи не в собі.

Але попри цю невеличку перемогу за Твій рахунок – я теж додав свої п'ять копійок і розповів про Твоє ставлення до Пречистої – мої кузини через тиждень поїхали до Берліна, а нам так і не вдалося досягнути з ними нічого цікавішого за банальне цілування в кіно.

Але у цьому місці неможливо не згадати, що наступного дня я ранковим поїздом поїхав до Брьозена, пройшов по льоду в густому тумані, у якому мало не загубив баржу, і знайшов уже готову ополонку над носовою частиною колишнього трала, над нею за ніч уже встигла утворитися нова верства льоду, яку я пробив каблуком і завбачливо прихопленою з дому палицею із залізним наконечником, що супроводжувала мого батька під час прогулянок. Мені вдалося розколупати лід і втрапити палицею в сіро-чорну діру. Мій дрючок мало не втонув, а вода намочила мою рукавицю, коли я раптом відчув спротив унизу, наконечник стукнувся об носову частину баржі, тобто спочатку палиця канула в безмежність, а лише потім наштовхнулася на тверде, коли я спробував пошукати трохи вбік від краю ополонки. Там я відчув спротив і провів залізом по залізу: це справді була ополонка точно над відчиненим люком носової частини. Люк розташувався під ополонкою точнісінько як тарілка, яку помістили під іншу тарілку, – ні, брехня, ніяких «точнісінько як» не існує, щось одне було трохи більшим – або люк, або дірка в кризі, але Йоахім Мальке знайшов місце дуже точно, і я відчув щось на зразок гордості за нього, солодкої, як вершкові карамельки. За це я би із задоволенням подарував Тобі свій наручний годинник.

Я пробув там добрих десять хвилин, просидів на товстому, сантиметрів сорок, крижаному покритті, яке лежало біля ополонки. На зрізі ще було видно вчорашню ніжно-жовту смугу. Він дозволив нам допомогти йому. Але він би і сам упорався, прорубав би свою ополонку. Чи зміг би він обійтися без публіки? Чи існували речі, які він показував тільки собі? Бо якби я не прийшов сьогодні, щоб захоплено подивитися на Твою ополонку в кризі, то захоплюватися Тобою не змогли б навіть чайки.

Але йому завжди вистачало публіки. Якщо я тепер кажу «завжди», то маю на увазі, що навіть коли він стояв сам-один на вкритій льодом баржі і рубав свою ополонку, то біля нього, спереду чи ззаду, обов'язково була Діва Марія, вона дивилася на його сокирку, захоплювалася ним, церква би мала погодитися зі мною у цьому припущенні. Але навіть якщо церква не має права бачити у Діві Марії нерозлучну супутницю Мальке і глядачку його дивацтв, то все одно Пречиста уважно на нього дивилася, це я знаю точно, бо сам був церковним служкою, спершу в отця Вінке у церкві Серця Христового, а потім в отця Ґузевскі в Марийській церкві. Я продовжував це робити ще і тоді, коли давно вже подорослішав і втратив віру в чудеса перед вівтарем. Мені подобалося бути служкою. І я старався. Не човгав ногами, як інші. У кожному разі отець Ґузевскі завжди радів, коли йому допомагав я, а не двоє інших служок, бо я ніколи не дозволяв собі поміж приготуванням дарів і пересуществленням обмінюватися з кимось цигарковими етикетками, як це практикували інші хлопці, вчасно дзвонив у дзвіночок і не підторговував вином для причастя. Бо церковні служки бувають просто жахливі, мало того, що вони розкладають на сходах вівтаря свої дитячі забавки, б'ються об заклад на монети чи старі шарикопідшипники, вони ще й дозволяють собі перемовлятися поміж собою під час молитви перед престолом або поміж латиною і латиною, розпитують одне одного про технічні характеристики потонулих кораблів і тих, які ще плавають.

– Introibo ad altare Dei.

– Коли було спущено на воду крейсер «Еритрея»?

– У тридцять шостому.

– Які його особливості?

– Ad Deum, qui laetificat juventutem meam.

– Це єдиний італійський крейсер для операцій у Схід ній Африці.

– Тоннажність?

– Deus fortitudo mea.

– Дві тисячі сто сімдесят дві тонни.

– Скільки вузлів?

– Et introibo ad altare Dei.

– Не знаю.

– Зброя?

– Sicut erat in principio.

– Шість п'ятнадцятисантиметрових, чотири – калібру сім і шість… Ні, брешу!

– Et nunc et semper…

– Правильно.

– Як називаються німецькі навчальні кораблі?

– Et in saecula saeculorum. Amen.

– «Бруммер» і «Бремзе».

Потім я вже не прислужував у Марийській церкві регулярно, а приходив лише тоді, коли Гузевскі посилав по мене, бо його хлопці їздили у вишкільні табори або збирали теплі речі для «зимової допомоги» і кидали його напризволяще.

Усе це я розповідаю тільки для того, щоб означити своє місце перед головним вівтарем, бо саме звідти мені вдавалося спостерігати за Мальке, коли він уклякав перед вівтарем Марії. Що, що, а молитися він умів! І то з поглядом невинного ягнятка. Його вибалушені очі все більше нагадували скляні. Губи постійно рухалися, без пауз на коми і на крапки. Риби, яких викинуло на берег, з такою ж інтенсивністю намагаються вхопити повітря. Ця картина повинна продемонструвати, з яким самозреченням Мальке вмів молитися. Після того як ми з отцем Ґузевскі закінчували свої справи із причащанням вірних, то підходили і до Мальке, який, якщо дивитися з боку вівтаря, завжди стояв на колінах ліворуч, і тоді бачили перед собою когось, хто забув про всяку обережність, забув про свій шалик і велетенську аґрафку і тепер вибалушив очі, відкинув назад голову з рівним проділом посередині, витягнув язик і в цьому положенні виставив наперед живу мишу; яку я міг би взяти в долоню, такою беззахисною була у той момент ця тваринка. Можливо, Йоахім Мальке помічав, що його стрибунець прокинувся і заворушився. Можливо, він ще й допомагав йому своїм навмисним ковтанням, аби притягнути до себе скляні очі Пречистої, бо я не можу і не хочу повірити в те, що Ти хоч колись міг би зробити щось не на публіку.