Текст книги "Кіт і миша"

Автор книги: Ґюнтер Ґрасс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

VIII

Подальші спроби розслідування тягнулися протягом усього суботнього пообіддя, не дали жодних результатів і залишилися у мене в пам'яті лише не вартими згадки фрагментами, бо я постійно повинен був тримати на контролі Мальке, а також його вже згадану раніше краватку, вузол якої він час від часу намагався підтягнути вище, але Тобі вже нічим неможливо було допомогти.

А капітан-лейтенант? Якщо це питання взагалі доречне, то відповісти на нього можна лише сухо: він не був присутній під час пообіднього розслідування, і ходили непідтвер-джені чутки, що він у супроводі своєї нареченої обійшов усі два чи три магазини з орденами, які були в місті. Хтось із нашого класу, здається, зустрів його в неділю у кав'ярні «Чотири пори року», де він сидів зі своєю нареченою та її батьками, а під його коміром уже все було гаразд, і гості кав'ярні мали нагоду несміливо зауважити, з ким їм випала честь сидіти у кав'ярні і яка поважна особа за сусіднім столиком манірно намагається відколупати виделкою шматок від твердуватого пирога третього року війни.

Я не потрапив у неділю до кав'ярні. Бо пообіцяв отцю Ґузевскі прислужувати під час заутрені. Мальке у своїй картатій краватці з'явився кілька хвилин по сьомій і разом із незмінними п'ятьма бабусями марно намагався заповнити порожнечу колишнього спортзалу. Він, як завжди, причащався біля вівтаря ліворуч. Напередодні увечері, після завершення розслідування, він приходив до Маріїнської церкви сповідатися, можливо, у Тебе були свої причини, щоб прошепотіти усе на вухо отцю Вінке у церкві Серця Христового.

Ґузевскі затримав мене і запитав про мого брата, який воював у Росії, а можливо, вже і не воював, бо від нього уже кілька тижнів не було ніяких новин. Можливо, що отець подарував мені дві пачки малинових цукерок за те, що я вчергове накрохмалив і попрасував його рясу і стихарі. Точно я пам'ятаю тільки те, що Мальке уже пішов, коли я вийшов із захристя. Напевно, він поїхав попереднім трамваєм. Я сів на площі Макса Гальбе у другий вагон дев'ятки. На Магдебурзькій, коли трамвай уже майже рушив, заскочив Шиллінґ. Ми говорили про щось зовсім інше. Можливо, я пригощав Шиллінґа цукерками від отця Ґузевскі. Поміж Ґут-Заспе і Фрідгоф-Заспе ми перегнали Готтена Зоннтаґа. Він їхав на жіночому велосипеді, а ззаду, на багажнику, примостилася крихітна Покріфке. Її стегна все ще були страшенно худими, але вона вже не в усіх місцях була такою ж пласкою, як раніше. Її довге волосся віялося за вітром. На зупинці Вайхе-Заспе ми змушені були пересісти і почекати трамвая, тож Готтен Зоннтаґ і Тулла нас обігнали. Вони зачекали на зупинці Брьозен, сперши велосипед на смітник Управління купальними закладами. Вони бавилися у братика і сестричку, тримаючись за мізинці одне одного. Сукня Тулли була синьою-синьою, занадто спраною, занадто короткою, занадто тісною, занадто синьою. Купальні причандалля ніс Готтен Зоннтаґ. Ми порозумілися без слів, самими лише кивками голови, і, помовчавши, по черзі промовили тільки одне речення:

– Ясно, тільки Мальке, хто ж іще? Ідіот.

Тулла чекала на подробиці, чіплялася до нас, тицяла пальцем кожному з нас у груди. Але ми мовчали, обмежуючись лаконічним: «Хто, як не Мальке» або «Ясно». Тільки Шиллінґ, ні, це таки був я, ввів у обіг нове поняття, вимовивши у проміжок між головою Готтена Зоннтаґа і голівкою Тулли:

– Великий Мальке. Це міг, це може, це зробив тільки Великий Мальке.

Так воно і залишилося. Усі попередні спроби назвати Мальке якоюсь кличкою досить швидко провалювалися. Я ще пригадую «бульйонного когута», або ми називали його поза очі «ковталою», чи навіть «нещасним ковталою». Але прижився тільки мій спонтанний вигук:

– Це зробив Великий Мальке!

І на цьому папері теж тепер час від часу з'являтиметься вираз Великий Мальке, коли ітиметься про Йоахіма Мальке.

Біля каси ми нарешті позбулися Тулли. Вона попрямувала до дамської купальні, тканина сукні натягнулася на її плечах. Зі схожої на веранду прибудови чоловічої купальні було видно море, білувате і вкрите тінями хмарок, які віщували хорошу погоду. Вода – дев'ятнадцять градусів. Усі троє, ми відразу ж без особливих зусиль відшукали очима за другою мілиною постать, яка пливла на спині у напрямку затонулого трала, здіймаючи купу бризок. Ми погодилися на тому, що тільки хтось один має попливти за ним. Ми із Шиллінґом запропонували Готтену Зоннтаґу, але йому більше подобалося лежати з Туллою Покріфке за стіною сімейної купальні і посипати морським піском її жаб'ячі стегна. Шиллінґ відмовився під приводом того, що забагато з'їв на сніданок:

– Яйця і все таке. Моя бабця із Крампіца тримає курей і часом у неділю привозить півтора-два десятки яєць.

Я не знайшов правдоподібної причини для відмови. Снідав я давно, ще перед службою. Я лише зрідка дотримувався правила приходити на заутреню натще. А крім того, про Великого Мальке придумав саме я, не Шиллінґ і не Готтен Зоннтаґ, тож я і поплив слідом за Мальке, але не дуже поспішав.

На піску поміж сімейною і дамською купальнями мало не вибухнула сварка, бо Тулла хотіла плисти зі мною. її кістлява постать навпочіпки скулилася біля води. Незмінний мишачо-сірий дитячий купальник ще влітку був на неї замалий, крихітні груденята приплюснуті, стегна зашнуровані, а між ногами огорнута потертою тканиною м'яка складка. Вона сварилася, наморщивши носа і розчепіривши пальці на ногах. А коли Тулла нарешті погодилася не плисти в обмін на якийсь подарунок, – Готтен Зоннтаґ прошепотів їй щось на вухо, – я побачив чотирьох чи п'ятьох восьмикласників, непоганих плавців, яких я зустрічав на баржі і раніше, вони стрибнули у воду, мабуть, щось рознюхали, і не зізнавалися, що пливуть до колишнього трала:

– Нам потрібно у зовсім інше місце. Може, до молу, може, ще кудись. Побачимо.

Але насправді прямували саме туди. Готтен Зоннтаґ підтримав мене, попередивши їх:

– Попливете за ним, яйця повідриваю.

Я стрибнув у воду головою вниз і поплив, часто перевертався з живота на спину і нікуди не поспішав. Поки я плив і тепер, поки пишу, я намагаюся думати про Туллу Покріфке, бо я не збирався і не збираюся думати тільки про Мальке. Саме тому я часто плив на спині, саме тому я тепер пишу: плив на спині. Тільки у такому положенні я міг бачити кістляву Туллу Покріфке, яка стирчала на пляжі у своєму мишачого сірого кольору купальнику: вона стає все меншою, все божевільнішою, все болючішою, бо вона застрягла у тілі кожного із нас, немов скалка. І ось вона зникла з поля зору, щойно я дістався за другу мілину, ранка від скалки загоїлася, і не залишилося жодного сліду, а я не плив більше геть від Тулли, я плив назустріч Мальке, я і пишу у Твоєму напрямку: я плив на животі і нікуди не поспішав.

І тепер нотую поміж двома ривками, поки вода тримає мене: це була остання неділя перед літніми канікулами. Що тоді відбувалося? Вони взяли Крим, і Роммель знову наступав у Північній Африці. Починаючи від Пасхи ми вже вчилися у десятому класі. Еш і Готтен Зоннтаґ хотіли піти добровольцями до військово-морського флоту, але згодом потрапили до мотопіхоти, тобто модернізованої піхоти, як і я, бо я довго вагався, хочу я чи не хочу до військово-морського флоту. Мальке не пішов добровольцем, він хотів знову бути винятком, як завжди. Він сказав нам:

– Ви зовсім здуріли, чи що?

І це при тому, що у нього, на рік старшого за нас, було значно більше шансів раніше вибратися зі школи; але той, хто пише, не має права забігати наперед.

Останні двісті метрів я плив ще повільніше, не перевертаючись на спину, щоб зберегти дихання. Великий Мальке, як завжди, сидів у тіні нактоуза. Тільки його ноги були виставлені на сонце. Він, мабуть, уже раз побував унизу. Відголоски якоїсь увертюри булькали і похитувалися на вітрі, їх доносили до мене дрібні хвилі. Це була його типова поведінка: він пірнав до своєї буди, накручував патефон, ставив платівку, виринав нагору, без проділу, Маллєнбрандт кинув якомусь випускникові ключ, а той виявився нерозторопним і довго возився біля дверей, поки нарешті відчинив їх.

VIII

Подальші спроби розслідування тягнулися протягом усього суботнього пообіддя, не дали жодних результатів і залишилися у мене в пам'яті лише не вартими згадки фрагментами, бо я постійно повинен був тримати на контролі Мальке, а також його вже згадану раніше краватку, вузол якої він час від часу намагався підтягнути вище, але Тобі вже нічим неможливо було допомогти.

А капітан-лейтенант? Якщо це питання взагалі доречне, то відповісти на нього можна лише сухо: він не був присутній під час пообіднього розслідування, і ходили непідтверджені чутки, що він у супроводі своєї нареченої обійшов усі два чи три магазини з орденами, які були в місті. Хтось із нашого класу, здається, зустрів його в неділю у кав'ярні «Чотири пори року», де він сидів зі своєю нареченою та її батьками, а під його коміром уже все було гаразд, і гості кав'ярні мали нагоду несміливо зауважити, з ким їм випала честь сидіти у кав'ярні і яка поважна особа за сусіднім столиком манірно намагається відколупати виделкою шматок від твердуватого пирога третього року війни.

Я не потрапив у неділю до кав'ярні. Бо пообіцяв отцю Ґузевскі прислужувати під час заутрені. Мальке у своїй картатій краватці з'явився кілька хвилин по сьомій і разом із незмінними п'ятьма бабусями марно намагався заповнити порожнечу колишнього спортзалу. Він, як завжди, причащався біля вівтаря ліворуч. Напередодні увечері, після завершення розслідування, він приходив до Маріїнської церкви сповідатися, можливо, у Тебе були свої причини, щоб прошепотіти усе на вухо отцю Вінке у церкві Серця Христового.

Ґузевскі затримав мене і запитав про мого брата, який воював у Росії, а можливо, вже і не воював, бо від нього уже кілька тижнів не було ніяких новин. Можливо, що отець подарував мені дві пачки малинових цукерок за те, що я вчергове накрохмалив і попрасував його рясу і стихарі. Точно я пам'ятаю тільки те, що Мальке уже пішов, коли я вийшов із захристя. Напевно, він поїхав попереднім трамваєм. Я сів на площі Макса Гальбе у другий вагон дев'ятки. На Магдебурзькій, коли трамвай уже майже рушив, заскочив Шиллінґ. Ми говорили про щось зовсім інше. Можливо, я пригощав Шиллінґа цукерками від отця Ґузевскі. Поміж Ґут-Заспе і Фрідгоф-Заспе ми перегнали Готтена Зоннтаґа. Він їхав на жіночому велосипеді, а ззаду, на багажнику, примостилася крихітна Покріфке. її стегна все ще були страшенно худими, але вона вже не в усіх місцях була такою ж пласкою, як раніше. її довге волосся віялося за вітром. На зупинці Вайхе-Заспе ми змушені були пересісти і почекати трамвая, тож Готтен Зоннтаґ і Тулла нас обігнали. Вони зачекали на зупинці Брьозен, сперши велосипед на смітник Управління купальними закладами. Вони бавилися у братика і сестричку, тримаючись за мізинці одне одного. Сукня Тулли була синьою-синьою, занадто спраною, занадто короткою, занадто тісною, занадто синьою. Купальні причандалля ніс Готтен Зоннтаґ. Ми порозумілися без слів, самими лише кивками голови, і, помовчавши, по черзі промовили тільки одне речення:

– Ясно, тільки Мальке, хто ж іще? Ідіот.

Тулла чекала на подробиці, чіплялася до нас, тицяла пальцем кожному з нас у груди. Але ми мовчали, обмежуючись лаконічним: «Хто, як не Мальке» або «Ясно». Тільки Шиллінґ, ні, це таки був я, ввів у обіг нове поняття, вимовивши у проміжок між головою Готтена Зоннтаґа і голівкою Тулли:

– Великий Мальке. Це міг, це може, це зробив тільки Великий Мальке.

Так воно і залишилося. Усі попередні спроби назвати Мальке якоюсь кличкою досить швидко провалювалися. Я ще пригадую «бульйонного когута», або ми називали його поза очі «ковталою», чи навіть «нещасним ковталою». Але прижився тільки мій спонтанний вигук:

– Це зробив Великий Мальке!

І на цьому папері теж тепер час від часу з'являтиметься вираз Великий Мальке, коли ітиметься про Йоахіма Мальке.

Біля каси ми нарешті позбулися Тулли. Вона попрямувала до дамської купальні, тканина сукні натягнулася на її плечах. Зі схожої на веранду прибудови чоловічої купальні було видно море, білувате і вкрите тінями хмарок, які віщували хорошу погоду. Вода – дев'ятнадцять градусів. Усі троє, ми відразу ж без особливих зусиль відшукали очима за другою мілиною постать, яка пливла на спині у напрямку затонулого трала, здіймаючи купу бризок. Ми погодилися на тому, що тільки хтось один має попливти за ним. Ми із Шиллінґом запропонували Готтену Зоннтаґу, але йому більше подобалося лежати з Туллою Покріфке за стіною сімейної купальні і посипати морським піском її жаб'ячі стегна. Шиллінґ відмовився під приводом того, що забагато з'їв на сніданок:

– Яйця і все таке. Моя бабця із Крампіца тримає курей і часом у неділю привозить півтора-два десятки яєць.

Я не знайшов правдоподібної причини для відмови. Снідав я давно, ще перед службою. Я лише зрідка дотримувався правила приходити на заутреню натще. А крім того, про Великого Мальке придумав саме я, не Шиллінґ і не Готтен Зоннтаґ, тож я і поплив слідом за Мальке, але не дуже поспішав.

На піску поміж сімейною і дамською купальнями мало не вибухнула сварка, бо Тулла хотіла плисти зі мною. її кістлява постать навпочіпки скулилася біля води. Незмінний мишачо-сірий дитячий купальник ще влітку був на неї замалий, крихітні груденята приплюснуті, стегна зашнуровані, а між ногами огорнута потертою тканиною м'яка складка. Вона сварилася, наморщивши носа і розчепіривши пальці на ногах. А коли Тулла нарешті погодилася не плисти в обмін на якийсь подарунок, – Готтен Зоннтаґ прошепотів їй щось на вухо, – я побачив чотирьох чи п'ятьох восьмикласників, непоганих плавців, яких я зустрічав на баржі і раніше, вони стрибнули у воду, мабуть, щось рознюхали, і не зізнавалися, що пливуть до колишнього трала:

– Нам потрібно у зовсім інше місце. Може, до молу, може, ще кудись. Побачимо.

Але насправді прямували саме туди. Готтен Зоннтаґ підтримав мене, попередивши їх:

– Попливете за ним, яйця повідриваю.

Я стрибнув у воду головою вниз і поплив, часто перевертався з живота на спину і нікуди не поспішав. Поки я плив і тепер, поки пишу, я намагаюся думати про Туллу Покріфке, бо я не збирався і не збираюся думати тільки про Мальке. Саме тому я часто плив на спині, саме тому я тепер пишу: плив на спині. Тільки у такому положенні я міг бачити кістляву Туллу Покріфке, яка стирчала на пляжі у своєму мишачого сірого кольору купальнику: вона стає все меншою, все божевільнішою, все болючішою, бо вона застрягла у тілі кожного із нас, немов скалка. І ось вона зникла з поля зору, щойно я дістався за другу мілину, ранка від скалки загоїлася, і не залишилося жодного сліду, а я не плив більше геть від Тулли, я плив назустріч Мальке, я і пишу у Твоєму напрямку: я плив на животі і нікуди не поспішав.

І тепер нотую поміж двома ривками, поки вода тримає мене: це була остання неділя перед літніми канікулами. Що тоді відбувалося? Вони взяли Крим, і Роммель знову наступав у Північній Африці. Починаючи від Пасхи ми вже вчилися у десятому класі. Еш і Готтен Зоннтаґ хотіли піти добровольцями до військово-морського флоту, але згодом потрапили до мотопіхоти, тобто модернізованої піхоти, як і я, бо я довго вагався, хочу я чи не хочу до військово-морського флоту. Мальке не пішов добровольцем, він хотів знову бути винятком, як завжди. Він сказав нам:

– Ви зовсім здуріли, чи що?

І це при тому, що у нього, на рік старшого за нас, було значно більше шансів раніше вибратися зі школи; але той, хто пише, не має права забігати наперед.

Останні двісті метрів я плив ще повільніше, не перевертаючись на спину, щоб зберегти дихання. Великий Мальке, як завжди, сидів у тіні нактоуза. Тільки його ноги були виставлені на сонце. Він, мабуть, уже раз побував унизу. Відголоски якоїсь увертюри булькали і похитувалися на вітрі, їх доносили до мене дрібні хвилі. Це була його типова поведінка: він пірнав до своєї буди, накручував патефон, ставив платівку, виринав нагору, без проділу, вода капала з його волосся, сідав у тінь і слухав музику, не зважаючи на чайок, які криками підтверджували свою віру в переселення душ.

Ні, поки не пізно, я хотів би ще раз перевернутися на спину і поспостерігати за хмарами, схожими на мішки з картоплею, які регулярно і старанно сунули з Путціґер Вік через нашу баржу у південно-східному напрямку і відповідали за світлові ефекти і за прохолоду, яка тривала рівно доти, поки хмара не пропливала повз. Я більше ніколи не бачив таких гарних хмар у формі картопляних мішків, хіба що на дитячих малюнках із виставки, яку два роки тому з моєю допомогою організував у Кольпінґгаузі отець Альбан, виставки під назвою «Діти нашої парафії малюють літо». Тому повторюю ще раз, перед тим як невидима наразі іржа нашої баржі знову опиниться у мене перед очима: чому я? чому не Готтен Зоннтаґ або Шиллінґ? Можна ж було послати на баржу восьмикласників, або Туллу із Готтеном Зоннтаґом. Або і всіх разом із Туллою, тим більше, що восьмикласники вічно лазили за нею всюди, особливо один із них, який, здається, був родичем Тулли, всі називали його кузеном Тулли. Але я плив один і нікуди не поспішав, залишивши Шиллінґа пильнувати, щоб ніхто не поплив за мною.

Я, Пілєнц, хоча до чого тут моє ім'я, колишній церковний служка, а тепер секретар у Кольпінґгаузі, мав багато планів на майбутнє, та і досі морочу собі голову різними дивними речами, читаю Блуа і ґностиків, Бьолля, Фрідріха Геера, і часто, вражений зізнаннями доброго старого Августина, просиджую цілі ночі за горнятком чорного чаю, іноді занадто міцного, і дискутую про кров Христа, про Трійцю і таїнство милосердя з отцем Альбаном, відкритим і досить побожним францисканцем, розповідаю йому про Мальке і його Пречисту, про кадик Мальке і його тітку, про проділ, цукровану воду, грамофон, засніжену сову, викрутку, китиці, люмінесцентні ґудзики, про кота і мишу, і mea culpa,[5]5
  моя вина (лат.).


[Закрыть] і про те, як Великий Мальке сидів на баржі, а я, не поспішаючи, плив до нього, то на животі, то на спині, бо тільки я був із ним настільки близьким, що можна було б вважати це майже дружбою, якщо взагалі можливо було дружити з Мальке. У кожному разі я докладав до цього максимальних зусиль. Ні, зусилля тут ні до чого! Я просто ходив за ним і за атрибутами на його шиї, які постійно змінювалися. Якби Мальке сказав мені: «Зроби те чи те!», я зробив би це і ще багато всього іншого. Але Мальке нічого не казав, він мовчки і без жодного знаку симпатії чи незадоволення дозволяв мені ходити за ним, заходити за ним на Остерцайлє, хоча це було мені і не по дорозі, щоб пройти разом із ним до школи. А коли він увів у моду китиці, я був першим, хто почав наслідувати цю моду і носити китиці на шиї. Деякий час я навіть носив на шиї викрутку на шнурку, щоправда, тільки вдома. І якщо я продовжував старанно прислужувати отцю Ґузевскі під час служби, попри те, що моя віра і всі інші переконання були втрачені мною ще у восьмому класі, то робив це тільки задля того, щоб спостерігати за Мальке під час причастя, роздивлятися його борлак. І саме тому, коли Великий Мальке після великодніх канікул сорок другого, – у Кораловому морі у боях уже брали участь авіаносці, – вперше поголився, через два дні і я старанно шкрябав лезом своє підборіддя, хоча у мене ні про яку бороду ще не могло бути й мови. І якби Мальке після промови капітан-лейтенанта сказав мені: «Пілєнц, викради у нього цю штуку!», я би, ні хвилини не роздумуючи, зняв із гачка орден на червоно-біло-чорній стрічці і заховав би десь для Тебе.

Але Мальке піклувався про себе сам і тепер сидів у тіні на капітанському містку і слухав уривки своєї підводної музики: «Сільська честь» – чайки вгорі – море то спокійне, то вкрите брижами, а то раптом набігають слабенькі хвильки – два старих судна на рейді, тіні хмар непомітно прослизають повз – біля Путціґа кілька торпедних катерів: пройшло шість носових хвиль, а між них затесалося риболовне судно, вже булькає вода біля баржі, я поволі пливу на животі, дивлюся кудись убік, на рештки вентиляторів, – цікаво, скільки їх було врешті-решт? Перед тим, як мої руки хапаються за'іржу, бачу Тебе, уже понад п'ятнадцять років бачу: Тебе! Підпливаю, хапаюся за іржу, бачу Тебе: Великий Мальке нерухомо сидить в тіні, платівка під водою затинається і торочить одне і те ж місце, закохана у це місце, нарешті замовкає, чайки відлітають геть; а у Тебе на шиї той самий орден.

Це виглядало дивно, бо більше нічого на ньому не було. Сидів у тіні навпочіпки, голий, кістлявий, з вічно попеченою на сонці шкірою. Тільки коліна стирчать. Його довгий, припіднятий прутень і шкіряні мішечки під ним, розпластані на іржі. Долоні затиснуті поміж колінами. Волосся пасмами закладене за вухами, але навіть після купання все ще із проділом посередині. Обличчя ніби повторювало вираз Спасителя, а нижче, під ключицями, єдиний предмет одягу – велика цукерка, нерухома, велетенська, гігантська, завбільшки з півдолоні.

Його борлак був його мотором і його гальмами, хоча я і досі переконаний, що у нього були ще й інші мотори, і ось тепер цей борлак уперше знайшов справжню противагу, тому спокійно спав собі під шкірою і довгий час взагалі не рухався, бо те, що так гармоніювало з ним, мало свою історію. Ця історія почалася у тисяча вісімсот тринадцятому, коли за залізо платили золотом, тоді ця річ, яка мала зупиняти на собі погляди, була намальована на аркуші паперу старим добрим майстром Шінкелем із класицистичним почуттям форми. А потім були лише незначні зміни – спершу у 1870 – 71, потім у 1914 – 18, і тепер. Але цей орден не мав нічого спільного з орденом Pour le mérite, тобто за заслуги, в основу якого ліг мальтійський хрест. Рисунок Шінкеля відразу був розрахований на перенесення ордена із грудей на шию і проголосив своєю вірою симетрію.

– Ну що, Пілєнц, непогана штука?

– Клас, дай доторкнутися.

– Як думаєш, я заслужив?

– Я так відразу і подумав, що це твоя робота.

– Неправда, мені вчора його вручили за те, що я на Мурманському напрямку затопив у конвої п'ять суден і крейсер класу «Саутгемптон».

Ми почали дуріти і демонструвати одне одному свій гарний настрій, співали «Пісню про Англію», придумували до неї нові рядки, у яких торпедували не танкери і вантажні судна, а певних учениць і викладачок школи імені Ґудрун, виголошували, склавши долоні рупором, патетичні або непристойні позачергові повідомлення про кількість затоплених ворожих кораблів, тарабанили кулаками і п'ятками по іржавому залізу капітанського містка, і баржа трусилася і гуділа, від неї відлітав послід чайок, а самі чайки поверталися, у гавань заходили торпедні катери, над нами пливли гарні білі хмари і впиралися в горизонт, легкі, як димок, кораблі припливали і відпливали, щастя, мерехтіння, риби не вистрибували з води, погода залишалася приємною, і хоча орден стрибав на шиї у Мальке, але не лише через кадик, а через те, що весь Мальке пожвавився, вперше він щиро дурів і не натягував на обличчя цієї міни Спасителя, а навпаки, дуже збуджений, зняв орден із шиї і тримав його обома руками за стрічку, притискав до стегна і перебільшено манірно удавав із себе дівчинку, а в цей час величезна блямба теліпалася перед його прутнем, закриваючи тільки третину його плоті.

Тим часом – а на той момент Твої циркові штучки вже почали діяти мені на нерви, – я запитав його, чи він збирається залишити орден собі, бо якщо так, то, мабуть, найкраще буде заховати його у каюті під капітанським містком, поміж засніженою совою, грамофоном і Пілсудським.

Але Великий Мальке мав інші плани і розповів про них. Бо якби Мальке заховав цю штуку в каюті; чи, ще краще, якби ми з ним ніколи не дружили; а найкраще і те, і друге: орден подалі, у радіорубку, а я лише знайомий із Мальке, звичайний однокласник, нічого більше, просто цікавлюся його неординарністю, – тоді я б не мусив тепер писати, не мусив питати отця Альбана: «Чи була і моя провина у тому, що Мальке згодом…»

Але я пишу, бо мушу викинути це з себе. І хоча займатися художніми штуками на білому папері досить-таки приємно – однак чим можуть мені допомогти білі хмари, перетяги, вчасно прибулі судна і група чайок у ролі грецького хору; чим може допомогти чаклування над граматикою, бо навіть якби я написав усе з маленької літери і без жодної коми і крапки, то все одно змушений був би сказати: Мальке не заховав орден у колишній радіорубці колишнього польського трала «Рибітва», не повісив його поміж маршалом Пілсудським і Чорною Богоматір'ю, над смертельно хворим грамофоном і облізлою підгнилою засніженою совою, а лише швидко сплавав донизу, до кабіни, десь на півгодини, поки я рахував чайок, сплавав, не знімаючи з шиї ордена, я переконаний, що він просто хотів похвалитися перед своєю Дівою таким гарним орденом, а потім виплив разом із ним знову на поверхню, сховав свої геніталії у плавки і поплив разом зі мною у помірному темпі назад, на берег, і проніс цей шматок заліза затиснутим у кулаці повз Шиллінґа, повз Готтена Зоннтаґа, повз Туллу Покріфке, повз восьмикласників і заніс до своєї перевдягальної кабінки у чоловічому відділенні купальні.

Я неохоче і лаконічно відповів на питання Тулли і всіх інших, а потім відразу зник у перевдягальні, швидко вбрався і наздогнав Мальке на зупинці дев'ятого трамвая. Протягом усієї поїздки у трамваї я намагався переконати його особисто віддати орден назад капітан-лейтенанту, адресу якого нескладно було б довідатися.

Думаю, він мене не слухав. Ми стояли біля дверей, у самому хвості вагона, затиснуті у натовпі пізнього недільного ранку. Поміж зупинками він час від часу розчепірював долоню, прикриту нашими сорочками, і ми обоє розглядали внизу суворі контури темного металу і мокру, вим'яту стрічку. Потім, десь на зупинці Ґут-Заспе, Мальке приклав орден, не зав'язуючи стрічки, до вузла своєї краватки і спробував розгледіти власне відображення у віконному склі, як у дзеркалі. Поки трамвай стояв і пропускав зустрічний рух, я подивився вбік, повз вуха Мальке, понад запущеним кладовищем Заспи, повз криві сосни на пляжі, кудись у напрямку летовища, і мені пощастило – там саме приземлився, хоча і не без труднощів, масивний тримоторний Ю-52 і допоміг мені.

Але заклопотаний недільним відпочинком народ у трамваї не мав часу на вистави Великого Мальке. Аби звернути на себе увагу, йому довелося б голосно і долаючи відстань між кріслами вступити у запеклу боротьбу із дрібними дітьми, скрученими купальниками, пляжною втомою. Пронизливий і затихаючий, а потім голосніший і знову заспокоєний дитячий плач та скигління переповзали із задніх місць до передніх і назад, а разом із ними і запахи, від яких миттєво скисло б навіть найсвіжіше молоко.

На кінцевій Брунсгьофервеґ ми вийшли, і Мальке кинув мені через плече, що збирається потривожити обідній сон вчителя вищої категорії Вальдемара Клозе. Він піде сам, і чекати на нього немає сенсу.

Було відомо, що Клозе живе на алеї Баумбах. Я відпровадив Мальке крізь викладений кахлями тунель під залізничним мостом, а потім залишив його самого. Великий Мальке не поспішав, радше навпаки. Лівою рукою він тримав кінці стрічки ордена поміж великим і вказівним пальцями, розхитував орденом, ніби пропелером, який веде його до алеї Баумбах.

Безглуздий план і ще більш безглузде виконання! Тобі треба було викинути цю штуку вгору, у гущу дерев, що давали затінок будинкам цього респектабельного кварталу, де завжди було достатньо сорок, які відразу ж вхопили б цяцьку до своєї потаємної колекції срібних ложечок, перснів та інших прикрас.

У понеділок Мальке не було в школі. У класі ходили різні чутки. Був урок німецької вчителя Бруніса. Він знову смоктав таблетки, які мав би роздати учням. На його столі лежав розкритий том Айхендорфа. З кафедри долинало його старече, липке і солодкаве бурмотіння: кілька сторінок з новели «Із життя одного невдахи», потім сумна історія кохання «перстень-млин-катеринка», і тоді по черзі: «Двоє друзів з дому йшли», «І лань якщо ти приручив», «Дрімає пісня всюди, всюди», «Синє світло припливає».

Про Мальке ні слова.

Аж у вівторок до класу зайшов учитель вищої категорії Клозе із сірою течкою в руках і став біля вчителя Ердманна, який розгублено потирав долоні. Клозе відсилав свій прохолодний м'ятний подих кудись далеко понад наші голови: трапилося нечуване, і то в доленосний момент, коли всі ми зобов'язані допомагати одне одному. Недостойний, – Клозе не називав прізвища, – уже виключений зі школи. Але керівництво гімназії утрималося від того, щоб повідомляти вищі інстанції про те, що трапилося. Усім учням дали зрозуміти, що про цей прикрий випадок потрібно мовчати, аби не ставити під удар репутацію цілої школи. Таке бажання висловив колишній випускник, капітан-лейтенант військово-морських сил, командир підводного човна, орденоносець і так далі…

Але під час війни нікого з гімназії остаточно не виганяли, тож Великого Мальке перевели до середньої школи Горста Весселя. А там про пригоду теж воліли не згадувати.