Текст книги "Сповідь маски"

Автор книги: Юкіо Місіма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

– Тобі вже, мабуть, нудно?

– Не кажи такого, будь ласка!

В її голосі вчувалася дивна знемога. А втім, з таким самим успіхом я міг би назвати її голос чистим. Вона кинула погляд за вікно, на вулицю. І неквапно заговорила:

– Я часом перестаю сама себе розуміти. Який мені сенс отак зустрічатися з тобою? І все одно знову зустрічаюсь.

– Принаймні ти від цього нічого не втрачаєш. Може, сенсу в цьому й нема, але воно чогось та додає тобі.

– Між іншим, я маю чоловіка. Так що додавати мені вже нічого, є в цьому сенс чи нема.

– Не дуже переконлива арифметика!

Мені сяйнуло, що Соноко все ж дійшла порогу сумніву. І почала відчувати, що двері не можна залишати напіввідчиненими. Та все ж зараз така дбайлива вразливість становила чи не більшу частку співчуття, що було між мною й Соноко. От тільки мені ще надто далеко до того віку, коли це можна полишити, як є.

До всього, я раптом побачив виразні докази того, що моя тривога не просто передалася Соноко, а її ознаки – єдине, що лишалося в нас спільного. Соноко знову заговорила. Певно, подумала, що я не розчув. Але з моїх вуст вже ладна була зірватися легковажна відповідь.

– Сам подумай, якщо полишити все отак, то що вийде? Тобі не здається, що до добра це не доведе?

– Я тебе поважаю, та й узагалі нікому не бажаю зла. Але чому двоє друзів не можуть зустрічатись?

– Досі так воно й було, як ти кажеш. Тобі здається, це чудово. Але хтозна, як буде далі. Хоч ми й не робимо нічого ганебного, я чогось боюся. І здається, це бог карає мене за майбутні гріхи.

Мене аж кинуло в дрож від тієї певності, що забриніла в слові «майбутні».

– Мені здається, якщо так триватиме, то рано чи пізно нам обом не минути лиха. А потім буде запізно, адже так? Чи не з вогнем ми граємо?

– Що саме тобі видається грою з вогнем?

– Та багато чого.

– Хіба ж це гра з вогнем! Це, скоріше, гра з водою!

Але вона й не всміхнулась. Іноді, коли ми розмовляли, її губи міцно стискалися, аж кривились.

– Останнім часом я сама себе боюся. Здаюся собі недоброю, зіпсутою душею. Треба щось робити, аби нікого, крім чоловіка, не бачити навіть уві сні. Знаєш, восени я вирішила охреститися.

Мені здалося, що в цьому визнанні Соноко прозирнуло несвідоме, химерне, і тому напрочуд жіночне бажання сказати щось таке, чого аж ніяк не слід казати. От тільки радіти з цього я не мав права, а печалитися – здатності. Не відчуваючи анінайменших ревнощів до її чоловіка, як міг я заперечувати чи стверджувати хоч це право, хоч цю здатність! Я мовчав. Вигляд моїх блідих рук у розпал літа вкинув мене в розпач.

– І що ж тепер?

– Тепер? – вона опустила очі.

– Про кого ти подумала?

– Про чоловіка…

– Чи так уже конче тобі охреститися?

– Конче… Мені страшно. Мене аж усю трусить.

– А все-таки, що ж тепер?

– Тепер… – Соноко підвела щирий погляд, мовби питаючи невідомо кого. Рідкісної краси були її очі. Почуття било джерелом у їхній незмигній фатальній глибочині. Занімілий перед тими очима, я навмання сягнув рукою з недопалком до попільниці край столу. Невеличка ваза перекинулась і залила скатертину.

Надбіг офіціант і заходився витирати воду. Те, як він забирав зібгану мокру скатертину, зіпсувало нам настрій. Але це був привід раніше піти з ресторану. На вулиці, як то влітку, не проштовхнешся. Гордовито походжали у вбранні без рукавів парочки. Зневага линула на мене звідусіль. Вона пекла мене, як розжарене літнє сонце.

Ми мали розлучитися через півгодини. Нервове нетерпіння, яке легко сприйняти за палке почуття, хоч і навряд чи назвеш гіркотою розлуки, прагнуло забарвити ті тридцять хвилин соковитими, наче пензлем з олійною фарбою, мазками. Ми спинилися перед танцювальним павільйоном, де гучномовець сипав на доріжки несамовиті звуки румби.

Мені чомусь пригадався вірш, читаний колись давно:

… Коли навіть і так,

танець той був нескінченний.

Я забув, як там було далі. Пам’ятав тільки, що то вірш Андре Сальмона. Соноко кивнула головою й рушила за мною до незнайомого павільйону, згаяти півгодини в танці.

Усередині було повно молоді, яка на власний розсуд продовжила до дванадцятої обідню перерву. Задушливе повітря аж липло до обличчя. Несправний кондиціонер було запнуто гнітючою завісою, що не пропускала сонячного світла, застояна задушлива спека похмуро перемішувала пилюку, яка туманом висіла в світлі ламп. Пари танцювали незворушно, наче так і треба, поширюючи довкола запах поту, жіночих парфумів і помади. Я пожалкував, що привів сюди Соноко.

Але й відразу піти не виходило. Нерішуче ми приєдналися до танцюючих. Кілька вентиляторів теж не освіжали повітря. Дівчата й хлопці в гавайських сорочках танцювали, горнучись одне до одного спітнілими обличчями. У дівчат коло носа розпливалися темні плями, пудра, збита потом, надавала їхнім обличчям неприродного вигляду. Плаття на спинах були брудні й мокрі гірше від скатертини в ресторані. Танцюй не танцюй, однаково сходиш потом. Соноко коротко відітхнула, наче їй забракло повітря.

Щоб ухопити свіжого повітря, ми вийшли через арку, прикрашену не по сезону штучними квітами, у внутрішній двір і присіли на грубі стільці. Тут було трохи свіжіше, але цементна підлога під сонячним промінням пашіла жаром навіть там, куди сонце не сягало. Від солодкої кока-коли липло в роті. Я відчував, що болісна зневага, линучи до мене звідусіль, гнітить і Соноко. Те, як спливав у мовчанні час, годі було витримати, і я роззирнувся довкола.

Товста дівуля, обтираючи носовичком груди, похмуро прислонилася до стіни. Оркестр надривався нищівним квікстепом. Модрини в діжках хилилися до порепаної землі. Стільці під навісом були зайняті, сідати на сонці ніхто не наважувався.

А втім, один гурт таки всівся на сонці й весело гомонів, не звертаючи ні на кого уваги. То були двоє дівчат і двоє хлопців. Одна з дівчат невправно, проте гордовито підносила до вуст сигарету й щоразу, затягуючись, тамувала кашель. На обох були платтячка без рукавів, схоже, перешиті з домашніх кімоно. На їхніх червоних руках рибачок де-неде видніли сліди від укусів комах. На масні жарти молодиків вони перезиралися й вибухали удаваним сміхом. Вони мовби не помічали сонця, яке щосили пряжило їм волосся. Один з юнаків, у гавайській сорочці, був хитруватий з виду й трохи блідий, одначе руки мав міцні. На його губах вигравала цинічна посмішка. Він тицяв пальцем дівчатам у груди, чим неабияк їх смішив.

До другого ж мій погляд наче прикипів. Той був молодик років двадцяти двох, з грубуватими, але правильними рисами смаглявого обличчя. Напівголий, він саме поправляв обмотану навколо пояса пов’язку-косімакі з посірілого від поту рядна. Провадячи розмову й сміючись з усіма, він, наче вмисне неквапливо, давав лад своїй пов’язці. На голих грудях випиналися пружні м’язи, рельєфна борозна між ними спускалася до живота, обабіч якого кільчилася наче вузлувата линва. Він щільно й туго обмотував бруднуватою рядниною гладенький і масивно-гарячий торс. Голі плечі вилискували, наче намащені олією. Чорна парость виглядала з-під пахов і відливала золотом у сяєві сонця.

Коли я побачив це, а особливо витатуйований на мускулястому передпліччі гудзик, мене охопило збудження. Палким поглядом я прикипів до цього грубого, варварського, але невимовно прекрасного тіла. Він сміявся в промінні сонця. Коли він відкидався назад, на його шиї випиналося міцне адамове яблуко. Серце стрепенулося в грудях. І я вже не міг одвести очей від його постаті.

Я зовсім забув про Соноко – голову опосіло одне. Ось він виходить напівголий на вулицю й затіває сварку зі своїм неотесою-друзякою. Ось гострий ніж через косімакі внизується в його торс. Брудну пов’язку чудовим візерунком розфарбовує кров. Ось його закривавлене тіло вкладають на дверну стулку і знову заносять сюди…

– Ще п’ять хвилин.

Меланхолійний голос Соноко протнув мені вуха. Я, вражений, повернувся до неї.

І якась жорстока сила наче розколола навпіл моє серце. Так блискавка розколює живе дерево. Я почув гуркіт, почув, як розвалюється споруда, що її досі зводив, не шкодуючи сил. Я наче побачив, як істота «Я» перетворюється на щось жахливе й неіснуюче. Заплющивши очі, я силкувався вчепитися бодай за примерзле почуття обов’язку.

– Усього п’ять хвилин? Даруй, що завів тебе у таке місце. Ти не сердишся? Таким, як ти, краще не бачити цих брутальних людців, брутальної поведінки. У таких закладах не дуже в повазі порядні звичаї, отож і сходяться сюди потанцювати, скільки б не забороняли.

Та виявилося, що все це помітив лише я. Вона ніби нічого й не бачила.

Бо була вихована так, щоб не помічати того, чого не слід. Хоч і дивилася на спітнілі спини танцюючих, проте не бачила їх.

А втім, атмосфера цього місця усе ж якось подіяла на душу Соноко, бо на її лагідних вустах зродилася – не посмішка, пагонець посмішки, наче вона збиралася щось сказати.

– Пробач, що питаю, але… Ти, певно, вже… Вже запізнався з такими речами?

Мене полишила решта сил. Але в душі ще була якась пружина, і вона змусила мене миттю відказати:

– Так… Запізнався. На жаль.

– Коли?

– Минулої весни.

– А з ким?

Від такого вишуканого запитання я сторопів. Хіба ж могло мені спасти на думку, що в її уяві я можу пов’язуватися лише з тими, кого вона знає!

– Не можу сказати.

– А все ж?

– Не питай!

Певно, відчувши в словах неприховане благання, вона трохи здивовано вмовкла. Я докладав одчайдушних зусиль, аби приховати, як відлинула кров від мого обличчя. Низькопробний блюз перемішував час. У звуках, що линули з репродуктора, годі було ворухнутись. Я і Соноко поглянули на годинники майже одночасно.

Пора. Підводячися з місця, я знову кинув погляд на стільці на сонячному боці. Гурт, видно, пішов танцювати, стільці стояли порожні в сяєві сонця. І якийсь розлитий по столу напій безглуздо відбивав його проміння.

1948

Переклад українською мовою – Ігор Дубінський, 1991.

Перекладено за виданням: Nihon bungaku zenshu. V. 27. Mishima

Yukio shu. Tokyo: Kawade shobo, 1967.