Текст книги "Сповідь маски"

Автор книги: Юкіо Місіма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

– Тривога, чи що? – Мене вразило, як легко прокинувся пан Оба.

– Та певно, – промимрив я. Ледь чутному виттю сирени, здавалося, не

буде кінця.

Побачення мало бути рано-вранці, отож ми прокинулись о шостій.

– Чули вночі тривогу? – запитав я, привітавшись біля вмивальників.

– Ні, – щиро зізналася Соноко.

Сестри тільки й чекали, щоб узяти її на кпини:

– Оце так! То ти нічого не знаєш! – напустилася на неї мала. – Навіть я прокинулась! А ти собі хропла щосили!

– І я чула, як ти хропла! Аж сирену заглушала.

– Таке скажете! А хто ще чув? – Соноко зашарілася; їй явно було незручно переді мною. – І далі розпускатимеш плітки, то начувайся! У мене була лише одна молодша сестра. А я змалку мріяв про гомінкий дім, повний дівчат. Оця напівжартівлива пересварка сестер була для мене чистим і точним уособленням земного щастя. І знову збудила в мені страждання.

За сніданком тільки й було розмов, що про цей перший у березні нічний наліт. Усі намагались заспокоїти себе, що наліт навряд чи серйозний, бо дали тільки попередження, а сигналу тривоги так і не було. Мені, власне, було байдуже. Про мене, хай би там навіть без мене дім згорів дощенту, а родина загинула. Нічого надто жахливого в такій уявній картині я не вбачав. Уява поступалася повсякденню, що раз по раз перевершувало всі сподівання. І йшла шляхом найменшого опору: адже виобразити загибель родини куди простіше, ніж, скажімо, батареї пляшок із заморськими трунками у вітринах Гіндзи та гру неонових вогнів у її вечірньому небі.

Уява не відчуває опору, які б жахливі видива не малювала, і це зовсім не свідчить про черству душу. Це просто один із виявів лінощів і незагартованості психіки. Учора, на самоті, я почувався, немов актор-трагік, а сьогодні, коли ми покинули нічліг, мене охопив лицарський дух, отож я зголосився нести речі Соноко. Я цілком свідомо зробив це перед усіма, розраховуючи на ефект. Я хотів показати, що її сором’язкість відношу на карб не свій, а матері й бабусі, прагнув заспокоїти Соноко, щоб вона відчула мою приязнь виразніше, аніж острах перед рідними. Мої невибагливі хитрощі мали успіх.

Доручивши мені валізу, вона, ніби чимось завинила, вже не відходила од мене. Подеколи я зачудовано вдивлявся в Соноко, яка розмовляла лише зі мною, зовсім забувши про приятелькуоднолітка. Курний зустрічний весняний вітер відносив лагідний і до болю чистий голос Соноко. Я совав під пальто плечима, міряючи вагу її валізи. Цей тягар хоч якось виправдував сором, що клубочився на споді моєї душі, мов у розшукуваного злочинця… Ми ще не вийшли за околицю містечка, а бабуся Соноко вже вибилася з сил. Пан Оба повернувся на вокзал і на диво хутко найняв аж дві машини на весь гурт.

– О-о, привіт!

Я стиснув руку Кусано й аж здригнувся, бо відчув під пальцями наче панцир лангуста.

– Що це в тебе з руками?

– А що, не бачив такого? – в ньому вже встигла з’явитися властива новобранцям зимна принадність. Він простяг обидві руки просто мені під ніс. На червоній, потрісканій від вітру й холоду шкірі зашкарубли бруд і мастило, утворивши ніби ракову шкаралупу. Та й руки були вологі й холодні.

Ці руки злякали мене достеменно так, як завжди лякала дійсність. Я відчув підсвідомий жах. Він виповнив моє єство, бо ці безжалісні руки викривали щось у мені самому, звинувачували щось в мені самому. Мене лякало те, що перед такими руками не можна брехати. І щойно усвідомив це, як інша реальність – Соноко – стала уособленням єдиного обладунку, єдиної кольчуги, здатної захистити моє недолуге сумління від цих рук. Я відчув, що мушу любити її будь-що-будь. Цей обов’язок залягав ще глибше від глибоко прихованого сорому…

А Кусано, нічого не підозрюючи, безневинно провадив далі:

– З такими руками у лазні не треба мочалки!

Легеньке зітхання вихопилося в його матері. Я відчув себе безсовісним нахабою. Соноко позирала на мене знизу вгору, ніби нічого не сталося. Я похнюпився. Я ніби завинив перед нею, хоч як це безглуздо звучало.

– Ходімо надвір! – Кусано з ніяковою грубуватістю виштовхав матір і бабусю назовні. На жухлому травнику відкритого всім вітрам казарменого подвір’я родичі посідали навколо своїх курсантів і підгодовували їх. Соромно зізнатись, але скільки я не протирав очі, нічого привабливого в цій сцені так і не знайшов.

Кусано й собі розташувався в центрі родинного кола, напхав за обидві щоки печива і, вирячивши очі, махнув рукою у бік Токіо. Звідси, з пасма пагорбів, було добре видно долину, в якій лежало серед безживного степу містечко М., а за нею поміж гір прозирав клапоть неба над Токіо. Холодні провесінні хмари кидали туди прозорі тіні.

– Ото жах був уночі! Там усе було червоне! Хтозна, чи твій дім уцілів. Досі таких нальотів не було, щоб усе небо палахкотіло.

У голосі Кусано вчувалася владність, він явно не бажав, аби його переривали. Нехай мама й бабуся швидше евакуюються, бо він від тих думок аж сон втратив.

– Гаразд, поїдемо чимшвидше. Бабуся тобі обіцяє!

З мови старої вгадувалась її крута вдача. Вона витягла з широкого паса-обі оправлений в почорнене срібло крихітний, наче зубочистка, олівчик, і стала щось ретельно писати.

Сумно було в поїзді, коли їхали назад. Навіть пан Оба, який приєднався до нас на станції, запав у мовчанку. Схоже, всіх заполонило те колюче чуття, яке виникає, коли проривається назовні повсякдень приховувана «родинна любов». Певно, після зустрічі з сином, братом, онуком, оголені душі, які розкриваються тільки серед близьких людей, відчули марноту того, що вони просто виставляють напоказ свої безглузді втрати. А мені не давало спокою видіння тих нещасних рук. Коли поїзд прибув на станцію О., де була пересадка на електричку, вже запалили світло.

Тут ми вперше побачили, якого лиха наробив нічний наліт. Переходи заповнили потерпілі. Вони тулилися в ковдри й визирали назовні невидющими безтямними очима, ніби самими білками. Якась жінка мірно похитувалася, наче без упину колихала на руках дитину. Дівчина з напівзотлілою штучною квіткою у волоссі спала просто на землі, притулившися до дорожнього кошика.

Жоден докірливо не глянув, коли ми пробиралися крізь них. Але нам аж відібрало мову. А оскільки ми не розділили їхнього нещастя, саме наше буття мовби втратило сенс, ми немов перетворилися на тіні. Однак у мені щось пломеніло. Лави нещастя додавали мені отухи, додавали сил. Я осягнув напруження, яке супроводжує революції. Ці люди бачили, як полум’я огортає все, що творило закони їхнього буття. Бачили навіч, як вогонь охоплює людські стосунки, любов і ненависть, розум, майно. Ні, не з вогнем вони змагалися цю хвилю. Вони змагалися з людськими стосунками, з любов’ю і ненавистю, з розумом, з майном. Вони наче втрапили на судно, яке тоне, де, щоб урятувався хтось, іншого треба позбавити життя. Чоловіка, який загинув, рятуючи кохану, вбив не вогонь, його вбила кохана; матір, яка загинула, рятуючи дитину, занапастив не хтось, а дитина. Тут зітнулись, як ще ніколи досі, найглибші й найзагальніші засади людського буття. Я бачив на їхніх обличчях полиск утоми, яку залишила та приголомшлива вистава. Палка певність наринула на мене. Я відчув, що тривогу, зроджену глибинними засадами людського буття, в дивовижний спосіб зітерто, бодай на коротку мить. Мені хотілося кричати від думок, що розривали груди.

Якби я мав хоч трохи більшу силу самозаглиблення, якби був хоч трохи наділений мудрістю, я б, певно, узявся досліджувати ті засади. Але, наче в насмішку, якась уявна жага спонукала мене вперше оповити рукою стан Соноко. Може, цим незначним порухом я показав собі самому, що й «любов» тепер просто порожнє слово. Отак парою ми раніше за інших проминули тьмавий перехід. Соноко не зронила й слова… Та коли ми поглянули одне на одного в напрочуд яскраво освітленому вагоні електрички, я помітив в очах Соноко вираз загнаного в безвихідь, але водночас і чорний лагідний блиск.

Серед пасажирів міської кільцевої лінії потерпілі становили вже дев’ять десятих. Виразно пахло паленим. Голосно, трохи не пихато, люди розповідали, що пережили. То був наче гурт «революціонерів». Адже весь натовп був охоплений високим невдоволенням – безмежним невдоволенням – переможним невдоволенням – радісним невдоволенням.

На станції С. я розпрощався, віддав Соноко її речі й вийшов. Я простував темними вулицями додому й раз по раз похоплювався, що в мене порожні руки. І зрозумів, як важила її валіза в наших стосунках. То були упокорені примусові роботи. Щоб моє сумління не знеслося надто високо, потрібен був тягар – примусова праця.

Домашні привітали мене так, ніби нічого не сталося. Навіть як на такий наліт, Токіо – надто велике місто.

За кілька днів я зайшов до Кусано – занести Соноко обіцяні книжки. Гадаю, неважко уявити, що за книжки міг позичати двадцятирічний хлопець вісімнадцятирічній дівчині. В банальних вчинках я знаходив особливу насолоду. Соноко ненадовго вийшла, що траплялося не так і часто, тож я чекав на неї у вітальні.

Тим часом провесіннє небо запливло хмарами, наче лугом, пішов дощ. Соноко увійшла до темної вітальні просто з дощу – в її волоссі зблискували краплі. Сіла трохи зсутулено в темному кутку глибокої канапи. На вустах її знову заграла посмішка. У сутіні вималювалися дві опуклості на червоному жакетику.

Яка ж несмілива й небагатослівна була наша розмова! То було наше перше побачення на самоті. Я усвідомив, що невимушеній розмові під час короткої мандрівки в поїзді сприяла балаканина по сусідству й непосидючість сестричок. Від рішучості, з якою я вручив написану тоді записку – любовний лист на один рядок – не лишилося й сліду. Мене охопила виняткова скромність. Я залюбки міг злегковажити собою заради переконливості, не злякався б цього і перед нею. То що ж, я забув свою гру? Призвичаєну гру, ніби можу кохати як нормальна людина? Так чи інакше, мені здавалося, що я зовсім не кохаю цю таку свіжу дівчину. При цьому ані найменшої незручності я не відчував. Злива вщухла, вечірнє сонце освітило кімнату.

Очі й вуста Соноко блищали. Її краса наринула на мене й перетворилась у відчуття власного безсилля. А болісні думки нагадали, яка вона нетривка істота.

– Хто може знати, – озвався я, – скільки ще нам жити. От зараз, скажімо, буде тривога. А літак уже наладовано бомбою, що впаде просто на нас.

– Може, воно було б і краще. – Вона ретельно розгладила складки на спідниці з картатої шотландки й підвела голову. Сонце облямувало її щоки сяєвом ледь помітного пушка. – Якби зараз… Надлетів безгучний літак і скинув на нас бомбу… коли ми отак… Правда ж?

Сама того не усвідомлюючи, Соноко освідчувалась у коханні.

– Правда, – відказав я, наче щось очевидне. Звідки було Соноко знати, як глибоко сховалося в мені бажання, що викликало ці слова. А втім, як розібратися, розмова виходила на диво кумедна. Мирної пори таке могли сказати хіба двоє закоханих перед розлукою.

– Розлуки за життя, розлуки в смерті, аж набридло! – сховав я за брутальністю ніяковість. – А тобі так не здається? Що в наш час розлука – звична річ, а от зустріч – дивина?.. Що посидіти отак удвох і погомоніти хоч із півгодини – справжнє диво?..

– Так… Мені теж… – Вона вмовкла. І продовжила з щирим і лагідним спокоєм. – Щойно ми зустрілися, а вже розлучаємось. Бабуся квапить з евакуацією. Позавчора, коли ми повернулися, дала телеграму до тітки в село в префектурі Н. А та сьогодні вранці подзвонила по міжміському. Адже в телеграмі прохалося: «Підшукай житло». Тітонька сказала, що зараз із житлом сутужно навіть у них, і запросила до себе, мовляв, у домі буде веселіше. А бабуся не звикла воловодитись, отож пообіцяла за кілька днів бути.

Несила було й головою кивнути у відповідь. Я сам здивувався, як це вразило мою душу. Адже з того, як добре мені було, зродилося хибне враження, що все може так і лишатись, що дні й місяці ми будемо разом. У більш глибокому розумінні, я помилявся двічі. Її слова, які провіщали розлуку, виказали даремність цієї зустрічі, відкрили, що нинішні радощі лише уявні без реального змісту, знищили дитячу певність, ніби все це може бути тривким Але водночас стали прозрінням з іншого хибного уявлення: я зрозумів, що в чоловіка й жінки не може завжди все лишатися, як є, навіть коли розлука ще далеко. Гірке було моє пробудження. Чому все не може лишатись, як є? Запитання, яке я стократ задавав собі в дитячі роки, знов навернулося на вуста. Ну чому ми маємо удвох сповняти химерний обов’язок усе зруйнувати, усе змарнувати, кинути все в потік вічних блукань? Чи цей гіркий донезмоги обов’язок і є те, що люди звуть «життя»? Чи тільки для мене це – обов’язок? В усякому разі, так тяжів він тільки наді мною, більше ні над ким.

– То ти їдеш… А втім, якби й залишилася, однаково скоро поїду я…

– Куди?

– Знову на завод – наприкінці березня або в квітні.

– Там, мабуть, небезпечно під час нальотів?

– Атож, небезпечно, – відказав я.

І невдовзі пішов.

Наступного дня я відчував дивний спокій, бо позбувся необхідності кохати. Я веселився від душі – то співав уголос, то копав ногами знавіснілі томи зводу законів.

Того химерного оптимізму вистачило на день. Заснув я міцно, мов дитина. А серед ночі мій сон урвала сирена. Моє буркотливе сімейство забилося до протиповітряної щілини, але до відбою так нічого й не сталося. Я вже встиг закуняти, отож видостався назовні останнім, перевісивши через плече шолом і бамбукове барильце з водою.

Стійка випала зима двадцятого року Сьова. Хоч весна вже підкрадалася нечутним кроком дикої кішки, зима, наче сталеві грати, морочно й уперто перегороджувала їй дорогу. У світлі зірок ще відблискувала крига.

Кілька теплих ясних зірок, облямовані глицею вічнозелених дерев спросоння впали мені в око. Дихання мішалося з терпким нічним повітрям. І раптом мене приголомшила думка: я люблю Соноко, світ, де не буду з нею разом, не вартий для мене й мідного шеляга. «Спробуй забути, якщо зможеш», – озвався внутрішній голос. І одразу, мовби не міг дочекатися, наринув смуток і знову сколихнув глибини мого єства, як того ранку, коли на платформі я побачив Соноко.

Несила було терпіти. Я аж ногами затупотів.

І все ж витримав іще день.

А на третій день увечері знову пішов до Соноко. Перед дверима передпокою чолов’яга, з вигляду робітник, пакував речі. Обгорнувши матою довгастий пакунок, ув’язував його грубим мотузом. Я неабияк стривожився.

До передпокою вийшла бабуся. За її спиною я побачив уже спаковані до відправки речі, в холі було повно тирси. Вигляд у неї був такий заклопотаний, що мені захотілося мерщій піти, навіть не побачивши Соноко.

– Передайте, будь ласка, ці книжки панні Соноко. – Наче розсильний з книгарні, я простягнув кілька солодкавих романів.

– Дякую за турботу. – Стара вочевидь не збиралася кликати Соноко. – Завтра ввечері ми виїздимо до села. Бачите, підвернулася нагода поїхати трохи раніше. Будинок винаймає пан Т., тут буде гуртожиток його фірми. Шкода розлучатись! Онучки завжди були вам раді. Прошу, завітайте до нас у село. Ми вам напишемо, коли влаштуємося, приїздіть неодмінно!

Бабуся, фахівець із суспільних зв’язків у родині Кусано, висловлювалася бездоганно. От тільки слова в неї шикувались одне до одного не більш природно, ніж її аж надто рівні зуби.

– Хай вам щастить на новому місці! – тільки й спромігся я. Ім’я Соноко несила було вимовити. І тут, наче прикликана моїм збентеженням, на площадку перед сходами в глибині дому вигулькнула вона сама. В одній руці вона тримала велику картонку для капелюшка, другою притискала до себе кілька книжок. Її волосся лисніло від світла з вікна угорі. Помітивши мене, вона скрикнула, аж бабуся злякалась: – Почекай мене! – І вихором злетіла на другий поверх. А я втішався розгубленням її бабусі. Стара перепросилася за те, що все догори дном і ніде присісти, й заклопотано зникла в глибині дому. Невдовзі надбігла розпашіла Соноко. Я переминався з ноги на ногу в кутку передпокою. Вона взула черевички й рішуче мовила:

– Я тебе трохи проведу.

В її майже беззастережному тоні було щось зворушливе. Незграбно крутячи в руках формений кашкет, я не зводив з неї очей, відчуваючи, як у душі щось раптом завмерло. Ми вийшли, мало не зіштовхнувшись у дверях. Мовчки рушили всипаною жорствою доріжкою до брами. Соноко раптом зупинилася перев’язати шнурок. Чомусь вона ніяк не могла дати йому ради, тож я дійшов до воріт і зупинився, розглядаючися по вулиці. Хіба ж я знав невинні хитрощі вісімнадцятирічних дівчат! Їй просто треба було пропустити мене вперед.

Зненацька її груди наштовхнулися ззаду на мою праву руку. Той поштовх був випадковий – наче ото зіткнення автомобілів.

– Ось… візьми. – В мою долоню вп’явся твердий ріжок заморського конверта. Я затис його в руці, наче пташину, якій мав скрутити шию.

Лист чомусь був не до віри важкий. Наче на щось заборонене, я глянув мигцем на конверт у руці з тих, що полюбляють школярки.

– Потім прочитай… Удома, – прошепотіла вона тихо, відітхнувши, ніби від лоскоту.

– Куди тобі написати? – запитав я.

– Там… усе є. Адреса села… Туди й напиши.

Як не дивно, розлука чомусь почала мене тішити. Так тішить хвиля у грі в хованки, коли всі розбігаються хто куди, поки один лічить уголос. Я мав дивну здатність знаходити в усьому добре. Через цю кепську звичку власне боягузтво часто-густо навіть мені видавалося мало не геройством. А може, така вдача – винагорода за неможливість вибору в житті.

Ми розпрощалися біля станційних кас. І навіть руки не потиснули одне одному.

Я був на сьомому небі від першого в житті любовного листа. До дому я не міг дочекатись, отож, попри людські очі, надірвав конверт просто в електричці. Звідти мало не висипалися поштові картки з силуетами й кольорові заморські листівки – радість дівчаток з місіонерських шкіл.

У конверті лежав ще один складений листок блакитного поштового паперу, на якому під діснеївськими Червоною Шапочкою та вовком акуратно, мов у прописах, було виведено:

«Щиро вдячна за цікаві книжки. Усім серцем молюся за Вашу безпеку під час нальотів. Обіцяю написати, щойно влаштуємося на новому місці. Наша адреса: префектура…, повіт…, селище…, будинок… Прошу не відмовити й прийняти на знак вдячності дрібниці, які додаю до цього».

Оце так любовний лист! Я сполотнів, а тоді розреготався, бо злетів зі свого сьомого неба й розквасив носа. Хто ж відповідатиме на таке! Достеменно на листівку з друкарським текстом відповідати! Проте за півгодини, поки я добирався додому, початкове бажання відповісти стало на захист мого «піднесення». Я зметикував, що домашня освіта не передбачає курсу писання любовних листів. Не інакше, в неї надто розбігалися думки, щоб до пуття написати перший у житті лист до хлопця. От він і вийшов порожній, зате скільки змісту мав кожен її порух тієї хвилі!

Зненацька роздратування налетіло зовсім з іншого боку. Аби зірвати злість, я пожбурив у стіну нічим не винний звід законів. «Ото дурень! – картав я сам себе. – Чекаєш, поки вісімнадцятирічна дівчина перша вчарується тобою! Не міг сам трохи поворушитися? Звідки така нерішучість, зрозуміло: з отієї химерної, непояснимої тривоги! От тільки навіщо ти знову попхався до неї? А ну ж бо, згадай: у чотирнадцять і ти був, як усі в такі роки. Та й у шістнадцять якось устигав за іншими. А зараз, у двадцять, як? Пам’ятаєш, приятель тобі напророчив, що не доживеш до двадцяти? Дожив! І на війні гинути вже не бажаєш! У твої роки вперше закохався і не знаєш, що діяти з дівчиною, яка на цьому не розуміється! Подумати: двадцять років, а жодній дівчині листа не написав! Ти, певно, помилився, коли підраховував власний вік. Чи й справді дожив до двадцяти нецілований? Ех ти, нездаро!» Тут інший, похмурий і настирливий голос почав знущатися з мене. В ньому чулася майже палка переконливість, присмак недосяжної мені людяності. Голос вів своєї, не вгаваючи й на хвилю:

– Кажеш, любов? Нехай так. А як щодо потягу до жінки? Що ти сам собі брешеш, ніби вона одна не викликає в тебе «гріховної хоті»? Чи забув, що й жодна інша жінка не викликає? Та яке ти взагалі маєш право говорити про гріх? Ти хоч раз хотів побачити жінку голою? Бодай раз роздягав подумки Соноко? Здатний ти втямити: у твої роки не може хлопець дивитися на дівчину й не уявляти її голою! Це ж аксіома! Уяви хоча б за аналогією, ти ж тут мастак! Чому за аналогією, питаєш? Себе попитай, різниця ж бо невелика. Здається, вчора перед сном ти згадав давню звичку? Кажеш, це ніби вечірня молитва? Не суперечу. Така собі єретицька церемонійка, хто б утримався! Врештірешт, ерзац – не така вже й кепська штука, аби звичка! Та ще й такий, швидкодіюче снодійне! От тільки чомусь здається, не Соноко ти собі тоді уявляв. Так-так, то були ті химерні видива, якими ти щоразу чудуєшся. Вдень вештався містом і тільки й видивлявся, що молоденьких солдатів та моряків. Та щоб такого віку, як ти любиш, та смагляві, та не занадто розумні на вигляд, та не зіпсуті. Спаде такий на очі – прикидаєш, який у нього стан. Ти що, після юридичного факультету в кравці зібрався? Відомо, що ти полюбляєш: стрункий, мов у левеняти, стан простакуватого парубійка років двадцяти. Згадай-но, скількох таких ти вчора за день подумки роздягнув? Твоя душа, наче папка для гербарію: назбираєш туди голих молодиків – і додому. Вибираєш з-поміж них жертву для свого єретицького ритуалу. От вибрав до вподоби. А далі – словами не переповіси. Ти приводиш свою жертву до химерного шестигранного стовпа. Дістаєш звідкілясь мотуз, вивертаєш голому бідоласі руки назад і припинаєш. Треба, щоб він кричав не своїм голосом, пручався. Ти люб’язно сповіщаєш нещасному, що він має вмерти. На вустах у тебе виграє напрочуд зичлива посмішка. Ти дістаєш із кишені гострий ніж. Наближаєшся до жертви, лагідно лоскочеш вістрям шкіру на боці. Сердега заходиться криком, сіпається всім тілом від ножа, серце в нього калатає від жаху, мов барабан, голі жижки трусяться, аж коліна стукотять одне об одне. Ніж разом внизався в бік. Ось він, твій злочин. Жертва вигинається луком, видає самотній болісний крик, м’язи проколотого боку судомить. А ніж незворушно, наче в піхви, занурюється у збурену плоть. Кров піниться, б’є джерелом, цебенить на гладенькі стегна.

Твоя насолода цієї миті стає справді людською. Адже саме зараз здійснюється твоє настійне прагнення – бути нормальним. Твоє збудження, байдуже, чим викликане, походить із самої глибини плоті, і ні на йоту не відрізняється від збудження інших чоловіків. Твоє серце стрясає первісне болісне відчуття повноти. У душі відроджується незглибима первісна насолода. Твої очі палахкотять, кров скипає в жилах, тебе виповнюють усі прояви життя, знайомі лише дикунові. А після ejaculatio твоє тіло не залишає тепло дикунської звитяжної пісні; смуток, який охоплює чоловіка й жінку після близькості, незнайомий тобі. Ти аж сяєш у безпутній самотині. І ще довго линеш величною прадавньою рікою пам’яті. Хіба ж пам’ять про незрівнянний смак варварської життєвої сили якимось дивом не виповнила без останку твою плоть і відчуття насолоди? Що, заметушився, хочеш щось збрехати? Справді, подеколи тобі вдається скуштувати найвищої насолоди людського буття, от тільки не кажи, ніби для цього потрібна любов чи там душа. То як? А що, як зачитати Соноко твою химерне наукове дослідження? Під пишномовним заголовком «Функціональний зв’язок кривизни ліній торса ефеба з інтенсивністю кровотечі». Про те, що тобі до вподоби тіло гладеньке, гнучке, доладне, юне, щоб кров стікала по ньому вишуканими розводами. Тіло має бути таке, щоб цівки крові на ньому нагадували найчарівніші візерунки природи – струмка в чистому полі або кілець на свіжому зрізі. Може щось не так?

– Усе так.

От тільки моя схильність до самоаналізу крила в собі непередбачність перекрученої й склеєної у кільце паперової стрічки. Лицьова сторона раптом виявлялася зворотною. А зворотна – лицьовою. І мені в свої двадцять років лишалося тільки кружляти з шорами на очах орбітою власних почуттів, а загальне розгублення й відчуття краху під кінець війни робили ті оберти карколомними. Годі було урвати хвилю, аби розібратися, де причина, де наслідок, де протиріччя, де відповідність. Тож протиріччя так і лишалися протиріччями, черкаючи об мене в невловимому для ока леті.

Цілу годину я тільки й думав, як би вигадати доречну відповідь на лист Соноко.

… Надійшла пора цвісти сакурі. Тільки ні в кого не було часу милуватися нею. Гадаю, у всьому Токіо помітили, що вона зацвітає, хіба що студенти нашого факультету. По дорозі додому я сам або з двійкомтрійком приятелів прогулювався біля ставка С.

Квіти здавалися привабливими, як ніколи. Сакура розбуяла поміж зелені шпилькових дерев, і її квіти були наче голі, бо без звичного вбрання – біло-червоних завісок, гомінких зграйок любителів вишневого цвіту, продавців повітряних куль і млинків. Ніколи до нинішньої весни не були такі гарні, такі звабливі безвідплатне служіння, безкорислива розкіш природи.

У мені прокинулася прикра підозра, що природа прагне знову підкорити землю. Недаремно так розгулялася весна. Буяння барв – жовтизна квітів городини, зелень свіжої мурави, чорнота дужих стовбурів сакури з похмурими шапками квітів на верхівках – видавалося мало не зловісним. То була, сказати б, пожежа барв. Ми простували травником між берегом ставка і вишневою алеєю, сперечаючись про знавіснілі проблеми юриспруденції. Мене втішав іронічний ефект, якій справляв курс міжнародного права професора Й. Попри нальоти, професор поважно читав нескінченні лекції про Лігу Націй.

Мені подеколи здавалося, що я на заняттях з шахів чи маджонга. Невгамовне «Мир! Мир!» нав’язло у вухах, наче далекий дзвін. – Проблема полягає в тому, чи є безвинятковим право на репарацію, – затявся смаглявий сільський хлопчина, в якому, попри чималий зріст, відразу вгадувався хворий на сухоти, непридатний до військової служби.

– Та годі тобі! – урвав його другий, блідість якого й собі виказувала слабогрудого.

– Вороги на небі, закони на землі, – насмішкувато пирхнув я. – Замість «слава в небі, мир на землі».

Справжнім туберкульозником не був я один. Я казав, що в мене хворе серце. Час вимагав мати або медалі, або недуги. Раптом, почувши чиїсь кроки по траві під деревами, ми затримались. Схоже було, й ті, хто наближався, збентежилися, помітивши нас. Першим ішов парубок у брудній спецівці й сандалях-ґета. Власне, про його вік свідчила лише забарва коротко остриженого волосся під кашкетом, а землиста шкіра давно не голеного зарослого обличчя, заяложені мастилом руки й ноги, брудна шия виказували лише не пов’язану з віком смертельну втому. Трохи збоку й позаду, похмуро втупившись у землю, крокувала дівчина. Вона мала на собі блузу напіввійськового крою, її волосся було зібране на потилиці у вузол. От тільки шаровари-момпе були напрочуд чисті, новенькі, з тканини в рідкий горошок. Поза сумнівом, ці двоє були з труднабору; вони просто прогуляли день, аби помилуватись цвітом сакури. А злякались, угледівши нас, бо прийняли за жандармів. Сердито зиркаючи спідлоба, парочка розминулася з нами. А нам чомусь розхотілося розмовляти.

Сакура ще не розцвіла як слід, а заняття на юридичному факультеті знову припинились. Нас відрядили до флотського арсеналу в кільканадцяти кілометрах від затоки С. Приблизно тоді ж мати з братом та сестрою переїхали за місто, до дядькової невеличкої садиби. У Токіо з батьком лишився лише його переросток-учень; він і взяв на себе всі домашні клопоти. Коли не було рису, він товк у ступі розварені боби й готував з них батькові й собі рідку, мов блювотиння, кашу. А невеличкий запас овочів у домі під’їдав, поки батько був на роботі.

Життя на арсеналі було безтурботне. Мій час розподілявся між працею в бібліотеці й земляними роботами. Протиповітряні щілини для працівників майстерень копали китайчата з Тайваню, до яких приставили й мене. З тими кільканадцятирічними чортенятами я неабияк здружився. Вони вчили мене китайської, а я переповідав їм казки. Хлопчаки вірили, що тайванські боги вбережуть їх від нальотів і свого часу повернуть неушкодженими на батьківщину. Їхній апетит виходив за всякі пристойні межі. Рис та овочі, що їх один, найспритніший, поцупив просто з-під носа в кухарів, вони зварили в машинному мастилі і запевняли, що це – найсправжнісінький «ча-хань». Я, однак, волів уникнути почастунку з присмаком шестерень.

Першого ж місяця листування з Соноко набуло досить своєрідного вигляду. Я удавав щирість і мужність. Певного дня, повернувшися до арсеналу після відбою тривоги, я розгорнув лист від Соноко, залишений на столі, і раптом мої руки затремтіли. Я аж ніби захмелів. І подумки без кінця повторював рядок з листа:

«Сумую за тобою!»

Це гризота запалювала мене. Відстань надавала мені «нормальності». Я, так би мовити, завів собі тимчасовий сурогат «нормальності». Віддаленість у часі й просторі надає людській істоті абстрактності. Може, завдяки їй, зосереджене навертання душі до Соноко і аж ніяк не пов’язаний з ним збочений потяг плоті поєднувались у мені як рівноцінні і з плином часу цементували моє єство й згладжували його суперечливість. Я був зданий на власну волю. Повсякденне життя було напрочуд приємним. Ходили чутки, ніби ворог уже висадився в затоці С. і ось-ось захопить нашу місцевість; наді мною знову, ще більше, ніж доти, гуснуло прагнення смерті. І за таких-от обставин я відчував виразне «прагнення до життя»!

Квітень уже перейшов за половину, коли певної суботи я нарешті дістав звільнення і поїхав у Токіо, додому. Затримавшися настільки лише, аби взяти з полиці кілька книжок – почитати на заводі – і рушив за місто, заночувати в матері. Через тривогу електричка раз по раз надовго зупинялася. Раптом мене почало трусити, в голові запаморочилося, тіло огорнула гаряча млість. Я зрозумів, що підхопив ангіну, бо це було не вперше. Отож довелося повернутися додому й лягти в наготовану батьковим хлопцем постіль.

Невдовзі внизу залунав жвавий жіночий голосок, від якого аж заломило розпаленого гарячкою лоба. Сходами, коридором задріботіли кроки. Я трохи розплющив очі. І побачив поділ кімоно в крупний візерунок.

– Це що ж таке? Ти чого, нечепуро, вилежуєшся?

– А-а, це ти, Чаїнко!

– «Це ти», та й годі?! Ти ж мене п’ять років не бачив!

То була далека родичка, Чіеко, яку рідня приязно звала Чаїнкою, років на п’ять старша за мене. Останній раз ми бачилися в неї на весіллі, а потім стали подейкувати, що вона неподобно розважається, хоч не минуло й року, як її чоловік загинув на фронті. І справді, не схоже було, щоб вона надто побивалася. Я розгублено мовчав. Подумалося тільки, що краще б їй не стромляти в волосся таку велику білу штучну квітку.