Текст книги "Сповідь маски"

Автор книги: Юкіо Місіма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

– Отже, анемію викликають такі фактори. Тобто причини. Анкілостоми… це найчастіше. А в хлопця… хтозна. Треба зробити аналіз калу. Далі, хлороз… Ну, це рідкість. Та й взагалі жіноча недуга… Лікар не став читати далі, промимрив щось і захлопнув книгу. Але я встиг завважити, що він пропустив. «Мастурбація». Я відчув, як серце аж зайшлося від сорому. Лікар про все здогадався.

Мені приписали уколи з миш’яком. Кровотворча дія отрути за місяць вилікувала мене.

Але хіба міг хтось знати! Адже недокрів’я перебувало в химерному взаємозв’язку з моєю жадобою крові.

Вроджена нестача крові переросла в потяг до мрій про кровопролиття. Від цього недокрів’я гіршало, а це ще більше посилювало жадобу крові. Життя серед виснажливих марних мрій поглиблювало й вигострювало мою уяву. Я ще не запізнався з творами де Сада, але під глибоким враженням сцени в Колізеї з «Камо грядеші» вимислив власний театр людобійства. Юні гладіатори віддавали там життя задля розваги. Смерть неодмінно мала бути кривавою і належно обставленою.

Мене цікавили різноманітні способи та знаряддя страти. Приладдя для тортур і шибениця були відкинуті через відсутність крові. Вогнепальна зброя – пістолети, гвинтівки – теж не вабила. Я обирав найбільш первісне, варварське начиння – стріли, кинджали, алебарди. Щоб подовжити страждання, удари наносилися в живіт. Жертва мусила кричати, щоб вчувалася безмежно довга, гірка, скорботна, невимовна самота. Лише тоді спалахували в мені розкоші життя й озивалися громовим голосом на той моторошний крик. Чи не такі розкоші відчували стародавні мисливці?

У мріях я вчиняв справжню різанину улюбленою зброєю серед грецьких воїнів, білих невільників Аравії, спадкоємців дикунських вождів, готельних ліфтерів, гарсонів, офіцерів, циркових юнаків. Наче варварблюзнір, я вбивав тих, кого кохав, бо не знав, що значить кохати. А коли вони падали на землю, складав останній поцілунок на ще тремтячих вустах. Мені ніби хтось підшепнув знаряддя страти, де жертву припасовано до одного кінця рейки, а з другого кінця на неї насувався всіяний кинджалами товстий дерев’яний щит у формі людини. На моїх фабриках смерті невгамовно крутилися верстати, переробляючи людей на підсолоджений кривавий сік у бляшанках на продаж. Безліч жертв зі зв’язаними за спиною руками перепроводжували в той Колізей, зведений у мозку школяра.

Спонука дедалі посилювалась, і врешті я вигадав, як мені здавалося, найжахливіше з приступного людині. Уявною жертвою був ставний хлопчак – мій однокласник, вдатний плавець.

Підземелля. Для таємної учти стіл накрито білосніжною скатертиною, сяяли витончені канделябри, обабіч тарілок розкладені срібні виделки й ножі. Стіл за раз і назавжди заведеним порядком прикрашали також гвоздики. Єдине, що впадало в вічі – завелика порожнеча посеред столу. Там, безперечно, міг стояти тільки величезний таріль, який ще не внесли.

– Довго ще? – поцікавився в мене хтось із бенкетників. Його обличчя лишалося в темряві невидимим, та голос виказував статечного старого. Темрява вкривала обличчя усіх присутніх. У плямі світла маяли тільки білі руки зі срібними ножами й виделками. Над столом плавало невиразне мурмотіння, наче перемовлялися пошепки чи мимрили собі під ніс. І більше жодного звуку, хіба що скрегіт пересунутого стільця порушував тишу похмурої врочистості.

– Гадаю, вже скоро, – відповів я, і запало непроникне мовчання. Моя відповідь вочевидь не дуже потішила бенкетників.

– Піду подивлюсь, як справи. – Я підвівся й прочинив двері кухні. В одному її кутку кам’яні сходи вели нагору.

– Довго ще? – спитав я кухаря.

– Скоро, не хвилюйтесь! – відказав той, не підводячи очей від городини, яку нарізав. Товста розбірча дошка в добрих три квадратних метри була порожня.

Зі сходів згори залунав веселий голос. Другий кухар спускався, ведучи за руку мого крем’язня-однокласника. Хлопець був, як звикле, у довгих штанях і темно-синій тенісці, розстебнутій на грудях.

– А-а, це ти, привіт! – гукнув я невимушено. Той грайливо посміхнувся у відповідь, не виймаючи рук з кишень. Цієї миті кухар накинувся ззаду і схопив хлопця за горлянку. Бідолаха заборсався.

– Прийом дзюдо?.. Так, прийом…Як його там?.. Щоб тільки придушити, не на смерть… – гарячково думав я, стежачи за відчайдушною боротьбою. Голова хлопця раптом опала на м’язисті руки кухаря. Той без видимої напруги підніс бідолаху і вмостив на дошку. Підскочив другий і діловито стягнув теніску, штани, відстібнув годинник. На хлопцеві не лишилося нічогісінько. Він лежав на спині, трохи розтуливши рота. Я припав до його губ довгим поцілунком.

– Нехай так лежить чи перевернути? – спитав кухар.

– Мабуть, краще, як є, – відповів я. Адже так було видно бурштиновий щит його грудей. Другий кухар зняв з полиці тареля західного кшталту завширшки якраз з людину. Таріль був незвичайний, з п’ятьма отворами з кожного краю.

– Узяли! – Двоє кухарів підхопили зомлілого й уклали горілиць на таріль. Вдоволено присвиснувши, кухар міцно прип’яв хлопця, пропускаючи мотузку через отвори по краях тареля. Його рухи виказували неабияку вправність. Голе тіло прикрасили зусібіч розлогим листям салату. На таріль поклали незвично великі сталеві ніж і виделку.

– Узяли! – Кухарі підняли таріль. Я розчахнув двері до їдальні. Мене привітала тиша, але вдоволена. Тареля встановили на сяюче білиною вільне місце посеред столу. Я повернувся на місце і взяв з тареля ніж та виделку:

– Звідки почнемо?

Ніхто не відповів, але я відчув, як звідусюд обличчя звернулися до тареля.

– Тоді отут! – Я встромив виделку під серце. Кров бризнула мені просто в обличчя. Затиснутим у правій руці ножакою я неквапом відкраяв від грудей спершу тоненький шматочок…

Недокрів’я я позбувся, але «погана звичка» дедалі посилювалась. На уроці геометрії я не міг надивитися на наймолодшого з учителів, пана А. Він, подейкували, колишній тренер з плавання, мав засмагле під морським сонцем обличчя і басовитий голос рибалки. Взимку я списував з дошки, не виймаючи другої руки з кишені штанів. І несамохіть перевів очі з зошита на постать А. То підіймаючись на підвищення біля дошки, то сходячи з нього, він жваво пояснював якусь заплутану задачу з геометрії.

Еротичні муки вже вгризлися в моє повсякдення. Крізь постать молодого вчителя раптом прозирнув образ оголеного Геракла. Коли правою рукою вчитель писав крейдою формули, водночас стираючи щось ганчіркою в лівій, складки одягу в нього на спині нагадали мені рельєф м’язів на спині «Геракла, що натягає лук». І тут, просто на уроці, я не зміг утриматися від «поганої звички».

… Похнюпивши запаморочену голову, я на перерві вийшов на спортмайданчик. Надійшов ще один мій коханий без взаємності – другорічник.

– То що, ходив до Катакури на похорон? Як воно там? Катакура, лагідний хлопчак, помер на сухоти. Його ховали позавчора. Почувши від приятелів, що по смерті обличчя стає, як у демона, зовсім нелюдським, я пішов на похорон, підгадавши якраз до кремації.

– Йолоп! – Я аж остовпів, діставши міцного, хоч і дружнього, стусана в груди. Мій коханий зашарівся, мов дитина. В його очах затеплилася незвична для мене приязнь – приязнь до рівного собі. – Йолоп! – повторив він іще раз. – І ти, як усі, не кращий! Іч, посміхається, хитрун! Я не відразу второпав. Якусь хвилю метикував, що до чого, розгублено всміхаючись. А тоді збагнув. Адже мати Катакури була гарна, ставна, та й молода на вигляд вдова.

Але зовсім уже в розпач ввергало мене те, що моє тугодумство викликала не необізнаність, а нетотожність моїх з ним зацікавлень. Як прикро, що я доходив того відкриття надто повільно: адже почуття несхожості таке виразне, невже важко було його передбачити! Мені дошкуляло, яка бридка, наче зарюмсане личко дитинчати, де ще не висхли сльози, моя незрілість, що я просто переказав запрошення жінки, гадаючи зробити йому приємність, замість простежити, як він це сприйме. Мене надто змучило мільйон разів задане самому собі запитання – чому все не може лишатись, як зараз, – щоб згадати його в цьому випадку. Ця остобісіла невинність мене губить! Щоправда, я гадав, що й мені під силу вийти з цієї скрути, якщо постаратися (як м’яко сказано!). Ніби й не здогадувався, що мені знавісніло не що інше, як частка справжнього життя, ніби вірив: те, що мені так остогидло, не є життя, то – мої вигадки!

Життя вимагало вирушати. Чи моє власне життя? Може й ні, та все одно настав час, коли я мусив вирядитися в путь і волокти вперед свої важкі ноги.

Розділ 3

Що життя – театр, ладен повторювати кожен. Але не певен, що знайдеться багато таких, у кого, як у мене, змалку вклалося б у голові: життя – театр. До твердого розуміння домішувалися наївність і брак досвіду, отож, хоч у глибині душі я здогадувався, що для дебюту в житті треба бути зовсім іншим, але на дві третини переконав себе, що всі починають життя так само. Я був повен світлої віри: варто впоратися з роллю, як завіса впаде. Цьому сприяв здогад про ранню смерть. Проте ця віра, а точніше, витання в хмарах, не забарилася з жорстокою розплатою.

Зауважу, що хочу вести мову не про заяложене «самоусвідомлення».

Будь-що, окрім статевого потягу, не знайде тут місця.

Хоч природна нездарність прирікала на відставання в навчанні, я все ж намагався перейти до класу нормальних людей; от тільки засоби мав половинчасті. А саме, списувати на іспитах у товаришів, не розуміючи, що до чого, і здавати з найбезневиннішим виглядом. Цей спосіб, скоріше дурнуватий і нахабний, аніж хитрий, подеколи призводив до позірного успіху. Хтось перейшов до наступного класу. Але там викладають на основі того, що вже засвоїв, отож він один нічого не второпає. Тут для нього лише два шляхи: один – остаточно зіпсуватись, і другий – щосили напускати розумного вигляду. Яким піти – залежить від його власних якостей – слабкодухості й відваги, але не кількостей. Кожен шлях вимагає порівну і слабкодухості, і відваги. І кожен потребує постійного, ба навіть поетичного прагнення до неробства.

Якось за шкільним парканом я приєднався до гурту, який на ходу пліткував про небайдужість когось із відсутніх до трамвайних кондукторок. А тоді перейшли до привабливості кондукторок узагалі. Тут я і докинув розраховано байдуже:

– А все форма. Адже вона так облягає постать!

Певно ж, я ані на йоту не відчував до кондукторок чуттєвої прихильності. Аналогія, лише аналогія – та ще властиве моєму вікові бажання недбало похизуватися знанням потаємних справ – спонукали мене сказати отаке.

Мої слова викликали миттєву реакцію. Адже в цьому гурті були самі помірковані, що добре вчилися та й з поведінки не мали зауважень. Хлопці наввипередки загомоніли:

– Ото ну! Непогано ти в цьому розбираєшся!

– Мабуть, маєш досвід, га?

– Та з тобою кепські жарти!

Їхня відрухова, невинна оцінка видалася мені надто захопленою. Те ж саме, але висловлене недбаліше, куди більше піднесло б мене у власних очах. Я зрозумів, що треба поводитися трохи вправніше.

Коли п’ятнадцятирічний підліток свідомо робить щось не за віком, він схильний хибно вважати, ніби на це його спонукає щось стійкіше, ніж в однолітків, чого їм поки бракує. Хоча насправді воно не так. Мій неспокій, моя невизначеність зумовлювалися лише тим, що мені раніше за інших стало необхідно керувати свідомістю. Та моя свідомість була лише знаряддям ілюзій, мої дії – лише приблизною, майже навмання робленою, підгонкою на око.

Стефан Цвейґ дає таке визначення: «сатанинське – це притаманна кожній людині вроджена непевність (Unruhe), яка викликає прагнення вийти за межі самого себе, перевершити самого себе, позбавитися будь-яких обмежень». І додає, що це «незнищимий елемент непевності, залишений природою в наших душах з хаосу предковічності», який викликає напруженість і бажання «відновити в собі надлюдські, надчуттєві якості».

І справді, коли свідомість не здатна ні на що, крім резонерства, її мають за непотріб. Негарне почуття зверхності зродилося в мені, коли я власновіч побачив, як слова, сказані свідомо за аналогією і з бажання бути спритним, без найменшого відчуття плотської принадності кондукторок, збентежили приятелів, змусили їх почервоніти, немов їхня вразлива уява пори статевого дозрівання взяла з моїх слів поштовх чуттєвості, хоч і непевний. Але це почуття не втрималось у моїй душі. Навпаки, я відчув, що сам пошився в дурні. Гірким було витвереження від зверхності. Це відбувалося так. Зверхність почасти перетворилася на самовдоволеність, у сп’яніння на думку, що я бодай на крок обігнав інших; трохи того сп’яніння швидко минулося, і хоч воно ще тривало, я прорахувався, сприйнявши часткове протвереження за остаточне, і від сп’яніння – «я обігнав інших» – кинувся в самоприниження – «ні, я такий, як усі», потім знову схибив, розширивши (завдяки тому, що сп’яніння здебільшого ще не минуло) це положення приблизно до такого: «я такий же, як усі, багато в чому», тоді сміливо виснував «усі такі ж, як і я»; тут моя свідомість – всього лише знаряддя ілюзій – запрацювала на повну силу… і моє самонавіювання набуло довершеності. Самонавіювання – нелогічне, нісенітне, облудне, очевидний навіть для мене самообман – відтоді на дев’ять десятих підкорило моє життя. Не певен, чи є ще людина, аж так піддатлива навіюванню, як я! Гадаю, читачеві вже все ясно. Що я саме й не помітив однієї простої причини, через яку спромігся на зауваження про кондукторок, забарвлене еротикою. І справді, куди простіше – вона вичерпувалася тим, що мені була чужа питома сором’язливість підлітків у всьому, що стосується жінок.

Щоб мені не дорікали, ніби я, нинішній, просто аналізую себе тодішнього, наведу кілька рядків з написаного у п’ятнадцять років. «Рьотаро без найменших вагань прилучався до незнайомого товариства. Він вірив: у веселощах, навіть удаваних, криється безпричинний смуток, апатія. Найправдивіша, бо сліпа, віра зовні виявлялася в нього як розжарений до білого спокій. Навіть приєднуючись до бездушних жартів і розиграшів, він подумки повторював: «Я не пригнічений. Я не нудьгую». Це він називав «забути печаль». Люди довкола змучують себе питанням, щасливі вони чи їм просто весело. І мають це за справжнє щастя, ніби сумнів – достовірний доказ.

Рьотаро утверджує себе в певності: «це – просто веселощі». Бо таким чином серця інших можна прихилити до його «справжніх веселощів». Врешті-решт щось справжнє, хоч і не виявлене виразно, міцно впасовано до машини обману. Машина рушає з силою. І ніхто не помічає, що вже в «камері самообману»…».

(«Машина рушає з силою…»)

Чи й справді машина рушила з силою?

Вада юності – вірити, що диявол удовольниться, якщо зробити з нього героя.

Отже, хвилина, коли я хоч-не-хоч муситиму вирушити в життя, наближалась. Знання до цієї подорожі походили з численних романів, тому з сексології, книжок з еротичними малюнками, читаних по черзі з товаришами, невинних непристойностей, силу-силенну яких доводилося чути щовечора в таборі – та й тільки. Крім них, вірним товаришем мандрівки була невідчепна цікавість. І от я завантажив усе те на «машину обману», вмостився сам і виїхав за ворота.

Я до дрібниць вивчив безліч романів, аби збагнути, як мій одноліток відчуває життя, про що розмовляє сам з собою. А що мені важко було розпізнати справжні обличчя інших через власні особливості – те, що я не жив у гуртожитку, не вчащав на спортмайданчик, у школі був серед зарозумільців, які вважали, що коли несвідома пора на забавки в «баламута» минула, слід якнайрідше згадувати про низькопробні питання, до того ж був украй сором’язкий, – мені доводилося вираховувати з загальних принципів усе, аж до того, що відчуває на самоті «хлопець мого віку».

Схоже, в подобі прилипчивої цікавості виступав спільний для нас усіх, не виключаючи й мене, час – пора дозрівання. Коли цей час надходив, хлопці, як мені здавалося, тільки й думали, що про жінок, їхні обличчя вкривалися вуграми, в них паморочилися голови, а це виливалось у складання солодкавих віршів. Видання з сексології підкреслювали, який небезпечний онанізм, але коли десь я вичитав, що звичка ця нешкідлива, то виснував, що й інші в цьому віці віддають їй належне.

Значить, і тут я точнісінько такий, як вони! А від запитань щодо того, чому, попри однаковість, у моїй уяві при цьому виникають зовсім інші образи, ніж у них, утримував мій самообман. Насамперед, їх, схоже, вкрай збуджувало саме слово «жінка». Вони червоніли щоразу, як несамохіть згадували це слово. А, як на мене, у слові «жінка» не більше еротики, ніж у словах «олівець», «машина» чи «віник». Така вада в асоціативному мисленні раз у раз виявлялася в розмовах з товаришами, як у випадку з матір’ю Катакури, і робила з мене посміховисько. Через це мене вважали поетичною натурою. Я, втім, не знаходив у цьому жодних чеснот (бо жінки завжди нехтують поетами), тому штучно розвивав асоціативне мислення, аби не втрапляти в халепу під час розмови.

Не знав я одного. Що істотна різниця між ними і мною не тільки у внутрішніх відчуттях, а й у зовнішніх проявах. А саме, що варто їм поглянути на фотографію голої жінки, щоб мати erectio. Що лише в мене такого не було. Що образи, які викликали erectio в мене (і пройшли напрочуд прискіпливий відбір на відповідність вимогам збоченої любові), тобто голі юнаки на іонійський кшталт, їх аж ніяк не спонукали до erectio.

У другому розділі я не дарма так детально описав erectio penis. Справа ось у чому: мій самообман заохочувала необізнаність у цьому питанні. В усіх книгах, навіть коли описують поцілунок, нічого не кажуть про erectio в чоловіка. Це ж бо природне й не варте опису. Про те, що erectio може викликати й звичайний поцілунок, не говорять і праці з сексології. Я читав, що erectio виникає безпосередньо перед статевими зносинами, справжніми або уявними. От і був певен, що такої хвилини в мене навіть без жодного потягу – наче проява з ясного неба – раптом збудиться плоть. Якась десята частка душі підшіптувала: «Ні, саме в тебе й не збудиться», і це відгукувалось у моїх тривогах. Справді, хіба вдаючися до поганої звички, я хоч раз малював в уяві відомі частини жінки? Бодай для спроби?

Ні, я цього не робив. І гадав, що не роблю через лінощі! Я нічогісінько не розумів. Ні що в снах усіх хлопців, крім мене, щоночі походжають голі жінки, мигцем бачені десь на вулиці. Ні що в хлоп’ячих снах спливають раз по раз жіночі перса, як чудові медузи з нічного моря. Ні що жіночі принади десятки, сотні, тисячі разів розхиляють вологі губи, співаючи без кінця пісню сирен…

Через лінощі? Невже через лінощі? Я й сам сумніваюся. Але саме звідси постала моя завзятість до життя. Значною мірою вона витрачалася на захист лінощів в одному-єдиному цьому питанні, щоб гарантувати безпечну можливість вважати їх просто лінощами і нічим іншим. Я ретельно гортав старі підшивки пам’яті, аби знайти все, що стосувалося жінок. Але як не старався, видобув украй обмаль. Коли мені було років чотирнадцять, сталося ось що. Всі, хто ходив на вокзал проводжати батька до Осаки, завітали до нашого дому. Разом зі мною, матір’ю, сестрою й братом прийшло кілька чоловік рідні. Серед останніх – і Суміко, троюрідна сестра. Їй було близько двадцяти, і вона збиралася заміж.

Передні зуби в неї трохи видавалися вперед. Білі й гарні, вони, зблискуючи, додавали посмішці такої чарівності, що, здавалося, вона зумисне виставляє їх напоказ. Ця крихітна недоладність, немов щіпочка прянощів, тільки посилювала враження загальної домірності й додавала присмаку красі.

Якщо слово «кохати» тут недоречне, скажу, що троюрідна сестра «подобалася» мені. Змалку я полюбляв дивитися на неї звіддалік. Я годинами міг сидіти коло неї, коли вона гаптувала низзю по газу.

Родичі з тіткою на чолі перейшли до іншої кімнати, і ми з Суміко, залишені у вітальні, мовчки сиділи поруч на стільцях. У голові ще гуло від вокзальної сутолоки. Я чомусь смертельно стомився.

– Ох, зморилась! – Позіхаючи, Суміко прикрила білими пальчиками вуста й мляво поплескала по них, наче ворожила. – А ти ні, Ко-тяне? Долана якимись почуттями, вона затулила обличчя рукавами кімоно й знесилено похилила голівку мені на коліна. Повільно повернула обличчя й застигла. Мої формені штани затремтіли від честі прислужитися узголів’ям. Мене паморочили пахощі парфумів та пудри. Профіль Суміко, її прозорі від утоми, непорушно розплющені очі бентежили мене…

І все. Тобто вишуканий тягар на своїх колінах я запам’ятав назавжди. Але плотського відчуття не було, просто витончена насолода. Наче тягар ордена.

Їдучи зі школи, я часто зустрічав в автобусі одну й ту саму анемічну панночку. Її холодність чарувала мене. Вона дивилась у вікно зневажливо, ніби все їй давно набридло; впадала в око твердість трохи випнутих вуст. Коли її не було, мені здавалося, в автобусі чогось бракує, і я незчувся, як став шукати її поглядом щоразу, коли сідав в автобус. «Невже це кохання?»– думав я.

Але я нічого не розумів. Аніскілечки я не знався на тому, як кохання пов’язане з плотською жагою. Раніше мені й на думку не спадало означити словом «кохання» диявольські чари Омі. А нині я гадав, ніби кохання – це, можливо, і є ледь помітне почуття, викликане дівчиною в автобусі, що, втім, не заважало вчаровуватися водієм – парубійком з напомадженим до блиску волоссям. Невігластво не вимагало усунути цю суперечність. У поглядах на профіль водія було щось захопливе, невідступне, гірке й гнітюче, а побіжні погляди на недокрівлену панночку мали щось від примусу, штучності й лише стомлювали. І те й інше спокійно вживалося, мирно співіснувало в мені, бо я не розумів, чому дивлюся на кожне з них так, а не інакше.

Можна, звичайно, пояснювати відсутність у мене властивої вікові «бридливості» або, скажімо, «особливостей психіки» тим, що непомірна цікавість ніяк не давала відчути смаку високої моральності, але слід пам’ятати, що моя цікавість, наче відчайдушні мрії невиліковно хворого про втрачений для нього світ, перепліталася з вірою в неможливе. Напівсвідома віра й напівсвідомий відчай робили мої прагнення майже непристойно палкими.

Я і сам не усвідомлював, що, попри недійшлий вік, виплекав у собі віру в платонівську концепцію любові. Може, собі на біду? Та що для мене могли значити звичайні людські нещастя! Непевна тривога, пов’язана з еротикою, здається, перетворила на невідчепну ідею лише її плотський бік. Доти я вправлявся вмовляти самого себе, що моя цікавість – чиста, моральна, нерозривна з прагненнями розуму – це і є «плотська жага», поки й справді навчився обманювати себе, ніби й справді маю розпусну вдачу. Особисто мене це чудово привчало поводитися, як доросла, бувала людина. Я вдавав донесхочу пересиченого жінками.

Так, перш за все настійною ідеєю став поцілунок. Зараз я можу певно сказати, що живий образ цього невибагливого вчинку для мене був щонайбільше одним із живих образів, де моя душа шукала перепочинку. Але тодішня хибна віра, ніби прагнення і є потяг плоті, змушувала самовіддано й ретельно маскувати власну вдачу. Несвідомий сором за обман у чомусь цілком природному тільки спонукав мою свідомість до гри. Зараз я дивуюся, згадуючи: хіба може людина аж так підманути власну природу? Бодай на мить?

Якщо ні, то чим іще пояснити дивовижний склад душі, яка бажала небажаного? Якби я був цілковитою протилежністю людей моральних, тобто тих, хто не кориться власним забаганкам, хіба не плекала б душа найнеподобніших бажань? Чи ж не були б вони мені любі? То значить, я повністю обманув себе й остаточно став рабом звички? Я поклав собі будь-що розібратися в цьому, і довго не відступався.

… Коли почалася війна, країну охопив лицемірний стоїцизм. Школи не становили винятку. Мрія відпустити волосся, настійлиіва в середніх класах, у старших не поближчала. Вишукані шкарпетки канули в небуття. Побільшало понад розумну міру годин з військової підготовки, впроваджувались якісь безглузді реформи.

Щоправда, ми не відчували обмежень так гостро, бо в нашій школі вдаваний офіціоз мав давні традиції. Прикомандирований до нас полковник виявився сердечним чолов’ягою, та і його підлеглі – прапорщик, колишній фельдфебель спецвійськ, прозваний нами за «дзекання» Дзучкою, Дурник, Носач із лев’ячим носом – швидко призвичаїлися до духу нашої школи. Директор, підтоптаний жоноподібний капітан першого рангу, завдячував своїм місцем покровителям у міністерстві двору і сповідуваному принципу поступовості: не чинити шкоди нікому, а найперше – власному неробству.

Час минав, і я запізнав смак тютюну й спиртного. Але не палив і не пив по-справжньому. Війна додала нашому розвитку дивної сентиментальності. Кожен знав, що життя має обірватися невдовзі по двадцяти роках. Подальше годі було уявити. Життя видавалося нам напрочуд несерйозним. До солоного озера життя, обмеженого двадцятьма роками, хід речей додав стільки солі, що плисти стало завиграшки. Чим ближчала хвиля, коли мала впасти завіса, тим ретельніше міг я розігрувати для себе комедію масок. Щодня я впевнював себе: вже завтра, так, саме завтра, виряджусь у подорож життя, але так само щодня відкладав виправу ще на день, і ще на день, і роками не зрушував з місця. Чи не була то для мене єдина щаслива пора? Ні, тривога не зникла, але була така невиразна, що не вбила сподівання побачити блакитне небо над невідомим завтрашнім днем. Та пора, коли перед подорожжю до валізи – наче путівник, рушник, зубна щітка й порошок, чиста сорочка й пара шкарпеток на зміну, краватка, мило – ретельно складалися уявні мандри, вигадані пригоди, домисли про те, ким стану, обличчя поки невідомої чарівної нареченої, сподівання слави… була для мене, попри війну, повна дитячої радості. Непогамовна уява змушувала вірити, що й куля не завдасть мені жодного болю, і навіть у той час аніскільки не послабла. Трепет невідомої досі насолоди викликало бодай і передчуття власної смерті. Я відчував, що маю все. Хай там що. Часові, коли звідав подорож до останнього кроку, далеко до хвилі, коли годі вгору глянути від справ перед нею. Адже після всього залишається тільки втрачати набуте. Ось у чому цілковита марність подорожей.

Настав час, і невідступна ідея поцілунку зосередилася на конкретних вустах. Щоправда, не певен, чи не стояло за цим прагнення наділити власні порожні мрії родоводом. Про те, як намагався силоміць змусити себе повірити, що це і є хіть, де хоті не було й сліду, я вже писав. Інакше кажучи, нісенітну хіть будь-що повірити в правдивість своїх почуттів я сприймав за хіть справжню. Нездійсненне бажання не бути більше самим собою я приймав за статевий потяг пересічного чоловіка, зумовлений якраз тим, що він є самим собою.

Натоді я водив досить тісне, хоч і без довгих розмов, знайомство з певним однокласником. Легковажний Нукада чомусь мав мене за доброго й надійного консультанта з питань початкового курсу німецької. За будь-який предмет я брався охоче, чого, втім, вистачало ненадовго, тож і зажив слави знавця німецької. Здається, Нукада інтуїтивно відчував, що свої оцінки, гідні відмінника (чи, може, семінариста), я в душі зневажаю (проте інші не гарантували безпеки) і більше схильний до, так би мовити, «поганої слави». Щось у його приязні подразнювало моє дошкульне місце. Річ у тому, що наші «твердокамінні» Нукаду не полюбляли, може, почасти через ревнощі, я ж через нього отримував відомості про світ жінок, як ото через медіума встановлюють непевний зв’язок з потойбічним світом.

Першим медіумом, що з’єднав мене зі світом жінок, був Омі. Але тоді я ще не віддалився так від власного єства, тому медіумічні властивості Омі пояснював лише його красою і не шукав більшого. Але Нукада як медіум надав досконалості надприродним рямцям моєї цікавості. Чи не тому, що аж ніяк не був красенем.

«Конкретні вуста» стосувалися його старшої сестри, що її я спіткав якось, завітавши в гості.

Двадцятитрирічна красуня чомусь сприймала мене за малюка. Бачачи, як чоловіки в’ються біля неї, я почав розуміти, що цілком позбавлений рис, які знаджують жінку. Це означало повну неможливість стати таким, як Омі, але й надавало певності в ретроспективі, що прагнення стати таким, як він, було насправді коханням.

І все ж я запевнив себе, що кохаю сестру Нукади. Точнісінько, як мої цнотливі однолітки-старшокласники, я блукав біля її дому, стовбичив, немов приклеєний, у книгарні напроти, чекаючи нагоди перестріти її, коли вийде, тискав подушку, намагаючись уявити, як то буває, коли обіймаєш жінку, без кінця малював її вуста, мучив сам себе запитаннями, на які сам і відповідав у найнеможливіший спосіб. То й що? Від удаваного завзяття тільки терпла душа і незвичній утомі. На неприродність – нескінченне вмовляння самого себе, що я її кохаю, істинна частка душі опиралася злою зморою. Здавалося, та душевна втома повна жахкої отрути. А в перепочинках між штучними зусиллями серця мене раз по раз огортала така байдужість, що я ладен був тікати від неї світ за очі і не помічав, як знову попускав віжки уяві. Тут я немов оживав, ставав справжнім собою і знову запалювався ненормальними уявними образами.

Це полум’я, прибравши абстрактного вигляду, зберігалося в душі, що дозволяло мені пізніше притягати за вуха пояснення, ніби те почуття запалила вона. Отак я знову обманював себе. Якщо хтось дорікне, що все сказане досі надто загальне й абстрактне, зауважу лише, що не схильний просторікувати про дозрівання звичайної людини чи символи, незрозумілі стороннім. За винятком ганебної частки, моя натура нічим не відрізнялася від натури нормальної людини в тому ж віці – аж до найглибших закутків душі. Уявіть собі хлопчину років двадцяти з пересічною цікавістю, пересічними життєвими прагненнями, не занадто рішучого, може через надмірну схильність до самокопирсання, скажімо, схильного шарітися; він не певен, що його зовнішність дозволяє залицятися до дівчат, занадто прив’язаний до книг і непогано вчиться.

Уявіть, як він мріє про жінок, як знемога повнить його груди, як він потерпає від марних страждань. Що легше уявити, але й що може бути несимпатичніше! Зрозуміло, мені не хотілося малювати такий утертий образ. Але я був точнісінько такий, як будь-який сором’язкий учень у цю невимовно безпросвітну пору, бо дав обіцянку грати якнайпереконливіше.

Тим часом моє замилування – спочатку тільки до старших юнаків – потроху зверталось і до молодших. Природно, адже тепер хлопців віку Омі я вже переріс. Але любов не просто змістилася, змінились її властивості. Вона лишалася затаєною в глибині душі мрією, але тепер до любові варварської я звичайно додавав любов вишукану. Мій природний розвиток супроводжувала поява ознак любові заступницької, любові, справді схожої на юнацьку.