Текст книги "Сповідь маски"

Автор книги: Юкіо Місіма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Сповідь маски

Краса – це страшна й жахлива річ! Страшна, бо невизначна, а визначити не можна, бо самі загадки загадав бог. Тут береги сходяться, тут усі суперечності разом живуть. Я дуже неосвічений, брате, але я багато про це думав. Яка безліч таємниць! Надто багато загадок пригнічують на землі людину. Розгадуй як знаєш і вилазь сухим з води. Краса! Стерпіти я при цьому не можу, що інша, навіть вища серцем людина і з розумом високим, починає з ідеалу мадонни, а кінчає ідеалом содомським. Ще страшніше, коли хто вже з ідеалом содомським у душі не відкидає ідеалу мадонни, і горить від нього серце його і воістину, воістину горить, як і в юні безпорочні роки. Ні, людина широка, занадто широка, я б звузив. Чортзна-що таке навіть, от що! Що розуму здається ганьбою, то серцеві суцільною красою. А чи в содомі краса?..

Втім, кому що болить, той про те й гомонить.

Ф.Достоєвський. Брати Карамазови.

Книга третя. III. Сповідь гарячого серця. У віршах *

Переклад з російської Ф.Гавриша

Розділ 1

Досить довго я твердив, ніби пам’ятаю власне народження. На це дорослі сміялись, але невдовзі, запідозривши, що з них глузують, дещо докірливо втуплювались у бліде обличчя не по роках серйозного малюка. Подеколи я вихоплювався з цим навіть перед малознайомим гостем, і бабуся, турбуючись, що онука сприймуть за недоумка, шорстко уривала мене й відсилала гратися деінде. Найпершим порухом дорослих було переконати мене науковими доводами. Партія завжди починалася показним запалом, з яким мені втовкмачували, приязно й дохідливо для дитини, що новонароджене немовля не бачить, а коли й бачить, то навряд щоб чіткі образи, здатні закарбуватися у пам’яті. І тільки вже поторсуючи мене за плече – «Що, мовляв, уторопав?» – аби остаточно розвіяти сумніви малого, вони похоплювалися, що, здається, трапили на мій гачок. «Еге, та з цим хлопчиськом слід пильнуватися, він мене підловлює, щоб випитати про «це саме»! А тоді, того й дивися, зробить безневинні оченята й давай далі: «Звідки я взявся?», або, ще гірше, «Звідки я народився?» І тут мовчання, непевна посмішка, що виказувала глибоку образу чимось не до кінця усвідомленим, і те, як уникали мого погляду, свідчили: необачність помічено. А втім, пересторога була цілком зайвою. Мені й на думку не спадало допитуватися про «це саме». А якби й спало, то хіба ж я став би хитрувати й розставляти сильця, якщо понад усе боявся образити почуття дорослих! Та скільки мені не пояснювали, ба навіть не кепкували з мене, я дедалі більше впевнювався: я таки бачив, що було відразу по моєму народженні. Не знаю, чи та картина склалася з розповідей присутніх, чи була порожньою грою моєї власної уяви. Та принаймні одне я міг вважати, що бачив на власні очі. Ночви, першу купіль по народженні. Я бачив ізсередини, як грають сонячні зайчики на краю дерев’яних ночов наді мною. Дерево висявало там, мов золото. Вода злегка колихалася, і, здавалось, її язички хочуть лизнути сонячний зайчик, але не дотягуються. А під ним вона приязно поблискувала – проміння чи то сягало туди, чи то просто відбивалося, і дрібненькі світні хвильки без упину набігали одна на одну. Найвагоміше спростування мого нібито спогаду полягало в тому, що я народився не вдень. Це сталось о дев’ятій вечора. То звідки ж увечері сонячне світло? Але навіть узятий на кпини – чи, мовляв, не електричне світло бачив, – я без особливих зусиль сягав логічно суперечної певності, що міг бачити бодай один сонячний зайчик навіть глибокої ночі. Отож певність, що гру світла на краю ночов я запам’ятав саме в першу свою купіль, стала досить тривкою.

Я народився через рік після Великого кантоського землетрусу. За десять років до цього мій дід, урядовець міністерства колоній, узяв на себе провину підлеглого в справі про корупцію і мусив піти у відставку (я нічого не прагну прикрасити. Проживши півжиття, я ще не бачив такої довірливої людини). Після цього наша родина жваво, мало не підспівуючи, покотилася по похилій. Величезні борги, секвестр, розпродаж майна, втрата родинного маєтку – за сутужними обставинами крилася рушійна сила хворобливого марнославства, що з часом посилювалось. Отож, місцем мого народження став старий найманий будинок у зовсім не найкращому районі міста. Наша домівка мала дещо бундючну залізну браму, подвір’я, кімнату в європейському стилі чи не з приміську каплицю завбільшки, два поверхи з боку пагорба і три – знизу, здавалася темною, вибляклою, але чомусь полишала незбагненне враження пихи. Кімнат, хоч і темних, було багато, служниць аж шість. Дід, бабуся, батько, мати – разом з прислугою десять чоловік – мешкали повсякдень у тому домі, рипучому, мов стара шафа. Потяг діда до великих справ і недуги та марнотратність бабусі – то була біда всієї родини. Втілюючи задуми, які вимагали спілкування з непевними людцями, гнаний мріями про заможність, дід об’їздив усю Японію. У бабусі, вихованої у добропорядному домі, його оборудки викликали лише гнів і зневагу. Душа в неї була непохитна й незламна, сповнена поетичного безуму. Хронічна хвороба мозку помалу, але неухильно підточувала її нервову систему. Проте й надавала розуму дедалі більшої, хоч і марної, ясності. Хто міг знати, що напади, які тривали до самої бабусиної смерті, були згадкою про дідові неподобства у зрілому віці!

От у такий дім і ввів батько тендітну гарну наречену – мою матір. Пологові перейми розпочалися вранці чотирнадцятого січня десятого року доби Тайсьо. А о дев’ятій вечора народилося невелике – менше двох з половиною кілограмів – немовля. На сьомий день мене вбрали у фланелеву сорочку, білизну з найкращого шовку «хабутае», кімоно у червоні цятки і винесли перед родину, де дід написав на цупкому папері «хосьо» моє ім’я, поклав аркуш на столик для підношень, а столик поставив у нішу-токонома.

Моє волосся досить довго лишалося золотавим. Але врешті-решт піддалося постійному змащуванню оливковою олією і почорнішало. Батьки мешкали на другому поверсі. На сорок дев’ятий день бабуся – мовляв, небезпечно тримати дитину на другому поверсі, – відібрала мене у матері. Я ріс у кімнаті, завжди щільно зачиненій, просякнутій запахами хвороб і старості, і моя дитяча постіль лежала поруч з бабусиним недужним ложем.

Маючи рік від роду, я скотився з третьої сходинки й розбив лоба. Бабуся саме пішла до театру, а мати вирішила трохи розважитися з батьковою ріднею. Їй знадобилося щось на другому поверсі, а я подався за нею, перечепився об її довгий поділ і впав. Звістку про це негайно передали просто до театру «Кабукі». Щойно повернувшись, бабуся зупинилась у передпокої, сперлася на ціпок і напрочуд спокійно, карбуючи кожне слово, запитала батька, що вийшов їй назустріч:

– Він уже помер?

– Ні.

Твердою, мов у сінтоїстської жриці, ходою бабуся покрокувала у дім… Напередодні четвертого дня народження я почав блювати чимось брунатним, наче кава. Викликали родинного лікаря, але він тільки й сказав, що не ручиться за моє життя. Мене наштрикали, наче подушечку для голок, камфорою і глюкозою. Пульс не промацувався ні в зап’ястку, ні на лікті. Так минуло дві години. Домашні дивилися на моє тіло.

Зібралася вся родина, принесли саван і мої улюблені іграшки. Минула ще година, аж раптом відійшла сеча. Доктор, старший матусин брат, мовив: «Житиме». Це свідчило – серце ще працює. Невдовзі сеча відійшла ще раз. Поступово на моїх щоках знову зажевріли ознаки життя. Ця хвороба – аутоінтоксикація – стала у мене хронічною. Вона навідувала мене щомісяця, то в тяжчій, то в легшій формі. Кілька разів я зазнавав криз. Моя свідомість навчилася розрізняти з кроків, чи близька до смерті хвороба, що надходить, чи ні.

Отоді й з’явився той перший, виразний до болю, спогад. Не знаю, хто саме тримає мене за руку – мати, доглядальниця, служниця чи, може, тітка. Не певен, яка це пора року. Пополуденне сонце похмуро позирає на будинки, що оточили пагорб. Тримаючись за чиюсь жіночу руку, я йду вгору, до будинків. Хтось прямує назустріч, і жінка, міцно тримаючи мене за руку, відступає убік і зупиняється. Спливаючи у пам’яті, ця картина щоразу посилюється, чіткішає і набуває нового значення. Справа в тому, що серед непевної довколишності лише образ «того, хто спускається з пагорба» вимальовується неприродно чітко. А ще в тому, що саме цей перший закарбований у пам’яті образ мучитиме і лякатиме мене півжиття.

З пагорба спускається парубок. Спереду і за спиною в нього висять барила з нечистотами. Круг лоба пов’язка-хатімакі з брудного рушника. У нього гарне рум’яне обличчя й блискучі очі. Він йде згори вниз, балансуючи під тягарем. Це асенізатор, золотар. На його ногах заношені шкарпетки-табі, підшиті гумою, й темно-сині штани в обтяжку. Я, чотирирічний малюк, не міг одірвати від нього очей. Мене вперше покликало одкровення якоїсь сили, ще не збагнутої, покликав дивовижний таємний голос. Те, що проявилося в постаті золотаря, мало прихований зміст. Бо нечистоти – то символ землі. Бо кликало мене не що інше, як лиха любов, породжена матір’ю-землею.

Я передчував, що у світі існує спопеляюча жага. А тепер, дивлячись знизу вгору на постать занечищеного юнака, я відчув палке бажання стати таким, як він, бути таким, як він. Пригадую зараз, що у тодішньому бажанні важили дві речі. Перша – його сині штани. Друга – його робота. Штани чітко позначали нижню половину його тіла, яка зграбно рухалася, прямуючи до мене. Я відчув жагучу пристрасть до його штанів. Але ще не тямив, чому.

Його робота… Щойно я почав трохи мислити, мене опосіла мрія стати золотарем – як-от інших дітей мрія стати, скажімо, генералом. Атож, темно-сині штани були істотною причиною, та аж ніяк не єдиною. Головне було в тому, що покріплювалось і розвивалося у мені в своєрідний спосіб.

Його заняття вабило мене, як вабить гіркий сум, смуток, що полонить душу. Від нього линуло до мене глибоке відчуття «трагізму». Відчуття цілковитої відданості, відчуття зневаги, відчуття близької небезпеки, відчуття дивного єднання небуття і дії повінню ринули на мене, чотирирічного, й затопили. Хтозна, чи не хибно розумів я сенс роботи золотаря. Може, я чув від дорослих про якесь заняття, а одяг юнака ввів мене в оману, і я, сприйнявши його за іншого, мимоволі потягся до його праці? В усякому разі, це найприйнятніше пояснення.

Річ у тому, що не менш сильне і споріднене з цим почуття «трагічного життя», невідомого мені, назавжди відібраного в мене, я прикладав і до водіїв уквітчаних святкових трамваїв, і до контролерів метро. Скажімо, золоті гудзики на уніформі контролера та ще запах чи то м’яти, чи то гуми, що виповнював тодішнє метро, залюбки викликали у мене асоціації «трагізму». Моя душа чомусь вичувала «трагізм» у тому, що людина живе серед цього характерного запаху. Як на мене, то місце, якого потребують мої почуття, але куди годі потрапити, життя, події, які не мають до мене жодного стосунку, люди – то й був «трагізм». Смуток, який огортав через усвідомлення, що в мене все те навіки віднято, завжди переходив на тих людей і їхнє буття, оволодівав мріями, і здавалося, через власну гіркоту я спроможуся бодай трохи прилучитися до їхнього світу.

Отож не виключено, що «трагізм», який я відчував, просто відбивав тугу раннього передчуття власної вилученості зі світу таких людей. Ще один із перших спогадів. До п’яти років я вже навчився читати й писати. Отож цей спогад також має бути з п’ятого року, бо читати я ще не вмів. Я полюбив над усе одну з численних ілюстрованих книжок, власне, малюнок на розвороті. Задивившися на нього, я не помічав нудьги довгого пополудня, та щойно хтось надходив, як я зразу, наче засоромившись, перегортав сторінку. Постійна присутність доглядальниць і служниць гнітила мене. Я мріяв про те, аби цілий день не відриватися від улюбленого малюнка. Розгорнувши книжку на цій сторінці, я відчував неймовірне збудження, а до інших сторінок був байдужий.

Малюнок зображав Жанну д’Арк з мечем і на білому коні. Кінь сердито роздимав ніздрі і кресав могутнім переднім копитом землю. Жанна д’Арк був у сріблястому обладунку, прикрашеному гербом. З-під заборола виглядало його гоже обличчя. Відважно здійнявши меча, він ставав на герць з самою смертю, чи щонайменше з могутнім і зловорожим летючим супротивником. Я вірив: наступної миті його вб’ють. Варто лише перегорнути сторінку, і я побачу його загибель. Не знаю, що саме на тому малюнку в дитячій книжці викликало таке відчуття «наступної миті»…

Але якось доглядальниця, знічев’я гортаючи книжку, розкрила її на тому малюнку і, перехопивши мій погляд, поцікавилась:

– А знаєте, паничу, що це за малюнок?

– Не знаю.

– Ніби чоловік, так? А насправді то жінка. Тут розповідається, як жінка перебралася чоловіком і пішла воювати за рідний край.

– Жінка?..

Я почувався вщент розбитим. То це не «він», а «вона»! Цей чудовий вершник не чоловік, а жінка! Що ж тепер буде (я раптом відчув могутню, хоч і незбагненну, відразу до жінок у чоловічому вбранні)? Так уперше в моєму житті помстилася дійсність, жорстоко помстилася за химери, які я вимріяв про «його» смерть. Через роки я дізнався, як оспівав у вірші смерть прекрасного вершника Оскар Уайльд:

Прекрасний лицар, що лежить забитий серед тростин і комишів…

Більше я ту книгу не розгортав. Ба навіть до рук не брав. У романі «Там, унизу» Гюїсманс пояснює, що тяга до містицизму Жіля де Ре, в якого «душа була однаково готова і до самовідданих подвигів святості, і до найжахливіших злочинів», розвинулася під впливом подвигів Орлеанської діви, які здалися б неймовірними, якби він не бачив їх на власні очі, коли указом Карла VII був призначений її охоронцем. В моєму випадку Жанна д’Арк теж відіграла важливу роль, але зовсім протилежну (тобто викликала в мені відразу).

А от іще спогад.

Запах поту. Запах поту переслідував мене, виповнював мої мрії, панував наді мною…

Чується брязкіт – дзвінкий, тихий, загрозливий. Все ближчає пісня – проста й напрочуд трагічна, раз-по-раз домішується звук сурми. «Швидше, швидше!»– підганяє мене служниця, і ось я вже тулюся до неї за нашою брамою, а серце несамовито калатає.

То повз наше подвір’я повертається з навчань військовий підрозділ. Я завжди радів, коли приязні до дітлахів вояки дарували гільзи від набоїв. А що бабуся забороняла мені їх брати, бо нібито небезпечно, до радощів додавалося потаємна втіха. Хіба ж не досить, аби приворожити будь-якого малюка, важкого тупоту солдатських чобіт, брудних гімнастерок та лісу гвинтівок над плечима? Але інше приворожувало мене й крилося за радощами від порожніх гільз – запах їхнього поту.

Аромат солдатського поту, ніби пахощі солоного вітру, прожареного до золотавості повітря, вдаряв у мої ніздрі, п’янив мене. Це чи не перший запах, який я пам’ятаю. Атож, він іще безпосередньо не пов’язувався зі статевим збудженням, але повільно, проте неухильно, будив у мені чуттєвий потяг до долі солдатів, трагізму їхньої праці, їхньої смерті, далеких країв, які їм судилося побачити.

… Ці непевні видива – перше, з чим я зіткнувся в житті. Вони бовваніли переді мною від самого початку, вирізняючись довершеністю. Жодної дрібниці не бракувало. Жодної дрібниці з того, у чому через роки я розпізнав джерело власної свідомості й учинків. Уявлення про життя, винесені мною з дитинства, постійно відхилялися від простої лінії августиніанського визначення. Безліч разів я потерпав, та й нині потерпаю, від безглуздих сумнівів, але лишаюся несхитним детерміністом, бо вважаю ці сумніви спокусою до гріха. Я почав оцінювати, який рахунок буде пред’явлено мені за життя, коли, так би мовити, ще й меню не міг прочитати. Але на той час я вдовольнявся тим, що сидів за столом, зап’явшися серветкою. Навіть те, що тепер я пишу такі чудернацькі речі, мало бути передбачене в меню, і я міг довідатися про це заздалегідь.

Пора дитинства була виставою, де плуталися час і простір. Скажімо, я завжди вважав явищами одного порядку і почуті від дорослих міжнародні новини – виверження вулкану, військовий заколот, і бачене на власні очі – напади бабусиної хвороби, довгі домашні суперечки, і події з казкових обріїв щойно почутих від бабусі історій. Світ видавався мені не складнішим від будівлі з дитячих кубиків, а так зване «суспільство», до якого я мав увійти – аж ніяк не кращим від казкового «світу». Єдине обмежувало мою свідомість. Опір, який чинився цьому обмеженню, викликав фантазії, до яких домішувався на диво всепоглинаючий, мов палке бажання, відчай.

Уночі, в ліжку, я бачив: у темряві довкола розкинулося сяюче місто. Напрочуд тихе, повне вогнів і таємниць. Обличчя тих, хто завітав туди, також, поза всяким сумнівом, позначила печать таємниці. В словах і жестах дорослих, що поночі поверталися додому, мені ввижалися таємні паролі, масонські знаки. А на їхніх обличчях відбивався полиск утоми, яку вони воліли б сховати від чужих очей. Мені здавалося: ледь торкнися такого обличчя, і відчуєш сліди дивних пензлів, якими розмалювало їх нічне місто, – так залишається на пальцях сріблястий пилок, коли торкнешся різдвяної маски.

Але я таки дочекався, щоб «ніч» підняла переді мною запону. То була вистава штукарки Тенкацу Сьокьокусай (а саме, рідкісний випадок, коли вона виступала в театрі в районі Сіндзюку; через кілька років мені привелося побачити в цьому театрі ілюзіоніста Данте, який значно перевершував Тенкацу майстерністю; проте ні Данте, ні цирк Гаґенбека, що тоді ж давав виставу «Всесвітня виставка», не справили на мене такого враження, як Тенкацу).

Легким кроком вийшла вона на сцену в шатах, наче в апокаліптичної великої розпусниці. Притаманна ілюзіоністам веледушна зарозумілість аристократа у вигнанні, гіркувата принадність, манера триматися з гідністю героїні, як не дивно, перебували в меланхолійній рівновазі з прикрасами, що вкривали її вбрання, граючи дешевим робленим блиском, грубим, мов у продажної співачки, шаром рум’ян на обличчі й пудри до пальців ніг, кричущою красою браслетів, усипаних фальшивими коштовностями. Те, що мало б порушувати рівновагу, навпаки, ніжною грою світлотіні викликало враження своєрідної гармонії. Я розумів, хоч і не зовсім виразно, що бажання «стати Тенкацу» істотно різниться від бажання «стати водієм святкового трамваю». Найпомітніша різниця полягала в тому, що в першому, сказати б, зовсім не було тієї палкої жадоби «трагізму». В бажанні стати Тенкацу я не відчував дражливого присмаку суміші жадання й болю. Та все ж одного дня, тамуючи калатання серця, я забрався до материної кімнати й відчинив шафу.

Я витяг з-поміж матусиних кімоно наймальовничіше і найяскравіше. Підперезався, немов турецький можновладець, широким пасом-обі, помальованим олійними фарбами в червоні троянди. Креповий рушник-фуросікі повив голову. Я став перед люстром – мені здалося, що моя імпровізована головна пов’язка нагадує пов’язки піратів з «Острова скарбів», і я аж розшарівся від несамовитої втіхи. Але найважче чекало попереду. Кожен мій порух, усеньке тіло аж до кінчиків пальців мусили стати гідними народження таємниці. Я запхнув за пас кишенькове дзеркальце, напудрив обличчя. Зібрав усе, що видавалося рідкісним і блискучим – сріблястий кишеньковий ліхтарик, старомодну прикрашену різьбою авторучку…

А тоді гордо ввалився до бабусі. Сам не свій від утіхи й радості, я загукав:

– Тенкацу! Я – Тенкацу! – І закружляв по кімнаті.

Бабуся лежала хвора. Крім неї, у кімнаті були мати, хтось сторонній і служниця-доглядальниця. Моє збудження зосередилося на усвідомленні того, скільки очей дивляться на Тенкацу, роль якої я граю; я не помічав нікого, крім себе. Аж раптом в очі впало обличчя матусі. Вона ледь зблідла й сиділа наче трохи розгублена. А зустрівши мій погляд, одразу опустила очі.

Я все зрозумів. Наринули сльози.

Що саме я тоді зрозумів, або майже зрозумів? Чи не був то перший крок у роздумах, яким присвятив я роки – про «каяття, що передує злочину»? А може, я відчув, яка самотність відбивається в очах, що любовно дивляться на мене, й осягнув, як втрачу власну любов?

… Служниця зловила мене. Мене вивели з кімнати й витрусили з непристойного вбрання, наче курку общипали.

Потяг до перевдягання посилювався, відколи я почав ходити в кіно.

Так тривало до дев’яти років.

Якось я пішов на музичний фільм «Фра-Дияволо». І досі не можу забути виконавця ролі Дияволо, вбраного в придворні шати, на подолі яких маяла довга мереживна облямівка. Коли я сказав, що хотів би вбратися отак та надягти таку перуку, хлопчина-студент, що жив у нас на правах батькового учня, презирливо розреготався. А я ж бо знав, що він сам потішає служниць, зображаючи в челядні, мов актор театру «Кабукі», принцесу Яеґакі!

Після Тенкацу мене приворожила Клеопатра. Снігового дня наприкінці року я ублагав знайомого лікаря повести мене в кіно. Під Новий рік глядачів було обмаль. Лікар вмостив ноги на бильця й закуняв. І я, зданий на власну волю, дивився, як зачарований. На царицю Єгипту, яку незліченні раби вносили до Риму в химерному стародавньому паланкіні. На її меланхолійні очі з вкритими шаром фарби повіками. На її надприродне вбрання. А потім – на її напівоголене бурштинове тіло, що з’явилося з-поміж перських килимів. Криючися від очей бабусі та батьків (вже спізнавши насолоду злочину), перед молодшими братом і сестрою я віддавався розкошам перевдягання Клеопатрою. Чого чекав я від жіночого вбрання? Пізніше я відкрив сподівання, схожі на мої, в Геліогабалі, імператорові часів занепаду Риму, цьому руйначеві стародавніх богів, цій королівській дичині декадентів.

Я хотів би нагадати два засновки, наведені вище. Перший засновок – золотар, Орлеанська діва й пахощі солдатського поту. Другий – Тенкацу Сьокьокусай і Клеопатра. Але треба згадати ще один. Під час знайомства з усіма приступними для дитини казками мені ніколи не подобалися королівни. Я любив тільки королевичів. А надто – королевичів, яких убивали, яким судилося загинути. І взагалі, юнаків, яких убивали.

Але я ще не все розумів. Чому з героїв численних казок Андерсена глибокий слід у моїй душі залишив тільки чарівний юнак з «Феї троянд», якому тієї миті, коли він цілував троянду – прощальний дарунок коханої – її підступний брат перетяв ножакою горло. Чому в казках Уайльда мене причарувало тільки мертве тіло рибалки, викинуте морем з русалкою в обіймах, з «Рибалки і його душі»?

Зрозуміло, я достатньо полюбляв і те, що звичайно люблять діти. Мені подобалась Андерсенова казка «Соловейко», мене, як кожного малюка, тішили книжки з малюнками. Але моя душа неспроможна була здолати потягу до смерті, ночі, крові. Мене настійно переслідували видіння «королевичів, яких убивають». Хто ж міг мені розтлумачити, чому так солодко уявляти постаті тих королевичів, відверто окреслені трико, а водночас і їхню люту смерть. Тут варто згадати угорську казку, малюнок до якої, надрукований у три фарби, напрочуд реалістичний, надовго полонив моє серце. На малюнку королевич вдягнений у чорне трико, рожевий, гаптований золотом по грудях, камзол, синю, підбиту червоним, пелерину, підперезаний зелено-золотавим паском. Металевий шолом у нього зелений, піхви меча червоні, шкіряний сагайдак зелений. Його ліва рука в рукавичці білої шкіри стискає лук, з-під правиці він кидає мужній і водночас тужливий погляд понад верхівки вікового лісу, звідки ось-ось з’явиться жахлива пащека дракона, що летить по нього. В очах юнака – готовність до смерті. Якби королевичу судилося вийти переможцем у двобої з драконом, його чарівливість неабияк підупала б у моїх очах. Та, на щастя, королевичу випало на долю загинути. От тільки його долі бракувало довершеності. Щоб урятувати сестру й одружитися з прекрасною королевою фей, королевич мусив подолати випробування семикратною смертю, але, завдяки чарівному діамантові в устах, він щоразу оживав і врешті-решт досягав щастя. Щойно описаний малюнок зображав мить перед першою смертю, коли королевича мав розшматувати дракон. Далі королевич мусив «утрапити в тенета до велетенського павука, який насичував його тіло отрутою і зжерав», втонути у воді, згоріти у вогні, бути зажаленим на смерть бджолами та зміями, кинутися в провалля на незліченні вістря нагострених мечів, бути побитим камінням, «що падало з неба дощем». Як саме він приймав смерть у драконовій пащі, описувалося до найменших подробиць. Приблизно отак:

«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як боляче було, коли ікла вп’ялися в юне тіло! Ось королевич уже роздертий на дрібні шматочки, і раптом його тіло зрослося, він вийшов живісінький з драконової пащеки. На відважному королевичу не лишилося жодної подряпинки. А дракон цю ж мить повалився на землю й сконав».

Я перечитував цей уривок сотні разів. Лише одне видавалося в ньому непробачною хибою – речення «На відважному королевичу не лишилося жодної подряпинки». Я читав те і відчував, що автор мене зрадив, допустився прикрої помилки. Аж раптом мені сяйнуло відкриття. Виявилося, що можна, коли читаєш, затулити пальцями слова від «і раптом» до «дракон». Після цього те, що лишалося, було близьке до ідеалу. І текст звучав так:

«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як боляче було, коли ікла вп’ялися в юне тіло! Ось королевич уже роздертий на дрібні шматочки, цю ж мить повалився на землю й сконав».

Дорослим таке викреслювання, запевне, видалося б нісенітницею. Але я – малий, зарозумілий, самозакоханий прискіпливий дослідник – хоч добре усвідомлював, що вислови «роздертий на дрібні шматочки» і «повалився на землю й сконав», суперечать один одному, не хотів поступитися жодним.

Мені подобалося також уявляти власну смерть на полі бою. Втім, справжньої смерті я боявся більш від будь-кого. Коли я доводив до сліз покоївку, а наступного ранку бачив, як вона, посміхаючись, ніби нічого й не сталося, подає сніданок, я вичитував у її посмішці всілякі відтінки. Посмішка видавалася переможною й зловісною. Напевне, служниця замислила помсту, хоче мене отруїти. До грудей підкочувала хвиля жаху. Все ясно: суп з квашеної сої-місо отруєно. Такого дня я, зрозуміло, вже не торкався супу. І щоразу, підводячись з-за столу, втуплювався покоївці просто в вічі: що, мовляв, не вийшло? Здавалося, жінка по той бік столу дивиться на остаточно вистиглий і аж ніби трохи запорошений суп з неприхованим жалем, хоч і силкується приховати розчарування, що злочинні наміри її не вдалися.

Співчуваючи моїй слабості й оберігаючи від поганого впливу, бабуся не дозволяла мені гратися з хлопцями, тож моїми товаришами по іграх були, якщо не рахувати служниць і доглядальниць, три обрані особисто бабусею з-поміж сусідських дівчинки. Оскільки найменший шум – грюкіт дверей, іграшкова сурма, борюкання, будь-який інший звук – віддавався невралгічним болем у бабусиному правому коліні, наші ігри були навіть тихішими, ніж звичайно у дівчаток. Мені куди більше подобалося на самоті читати, будувати щось із кубиків, мріяти про що забажаю, малювати.

Коли народилися сестра та брат, батько подбав, щоб вони росли на волі, як належить дітям (тобто не передоручив їх бабусиним турботам), але я не дуже-то й заздрив їхній свободі та вседозволеності.

А от у гостях у двоюрідних сестер все було інакше. Я мусив поводитися, як належить хлопцеві! Коли мені йшов сьомий рік, навесні, перед вступними іспитами до школи, в домі однієї з них – назвемо її, скажімо, Суґіко – сталася пам’ятна подія. Двоюрідна бабуся не могла нахвалитись, як я виріс, і бабуся піддалася на вмовляння і дозволила мені за обідом дещо незвичне. Налякана нападами аутоінтоксикації, про яку я вже згадував, вона досі забороняла мені їсти «рибу з зеленою шкірою». Отож я не знав навіть смаку білого м’яса палтуса, камбали, морського карася, картоплю діставав лише протерту через ситечко, ніколи не куштував солодощів з бобів, печиво їв тільки галетне, та ще бісквіти й вафлі, а з фруктів – лише дрібно посічені яблука і зрідка – дольку мандарина. Тому першу в житті «зелену рибу» – жовтохвоста – я поглинав з невимовним задоволенням. Її незвичний смак означав для мене перше визнання власної дорослості, але до нього щоразу домішувався острах – «острах зрілості», який бентежив мене й заважав смакувати як слід.

Суґіко була квітуча, життєрадісна дитина. Коли мені випадало в них ночувати, і нас укладали спати поруч, я видивлявся на неї захоплено й заздрісно: я ж бо довго не міг заснути, а вона, щойно торкнеться подушки, відразу засинала, ніби вимикалася. В гостях у Суґіко я був куди вільніший, ніж у себе вдома. А що тут не було уявних ворогів, які зазіхали на мене, тобто батька й матері, бабуся заспокоювалася сама й давала спокій мені. Тут-бо не треба, як удома, весь час стерегти мене. От тільки не вмів я втішатися свободою. Наче хворий, що тільки-но підвівся після хвороби, я почувався скуто, ніби пригнічений невидимим обов’язком. Я б краще просто поніжився в ліжку. А тут від мене вимагали, хоч і не казали вголос, бути справжнім хлопцем. І починалася нещира гра. Бо я вже починав, щоправда не зовсім виразно, розуміти нескладний механізм: те, що інші бачать, як удавання, відбиває мій порух до власного єства, а те, що комусь видається справжнім мною, якраз і є гра.

Оце нещире удавання змушувало мене, наприклад, пропонувати погратися в війну. Звісно, яка там війна проти двох дівчисьок – Суґіко та другої двоюрідної сестрички! Тим більше, що у вдачі вони не мали нічого від амазонок. Моя пропозиція погратися у війну випливала з хибного почуття обов’язку – не підлещуватися до дівчаток, завдати їм клопоту.

І от надвечір дім і двір перетворювалися на поле нашого нудного і невправного бою. «Тах-тах-тах» – наслідувала з-за кущів Суґіко туркіт кулемета. А що на це слід було якось реагувати, я забігав у дім; коли ж за мною влітали, татахкаючи, малі воячки, хапався за груди й падав на підлогу посеред кімнати.

– Що з тобою, Ко-тяне? – занепокоєно підбігали до мене дівчатка.

І я відказував:

– Це загибель на полі бою!

Я уявляв свою скоцюрблену постать на долівці і неабияк втішався. Було невимовно приємно усвідомлювати, що тебе смертельно поранено. Я був певен, що не відчув би болю, навіть якби мене прошила справжня куля…

Дитинство…

Ось я і дійшов до цієї знаменної події. Для мене нинішнього вона – втілення мого дитинства. Бо тоді я відчув: нею дитинство назавжди прощається зі мною. У мене виникло відчуття, що час, який досі містився в мені самому, спливає, зупиняється перед картиною і починає точно копіювати людей, рухи й звуки на ній; і в міру того, як копія стає досконаліша, сама картина розтає без сліду в потоці часу, залишаючи мені лише відбиток – жалюгідне, хоч і схоже, опудало мого дитинства. Гадаю, для кожного дитинство наготувало таку подію. От тільки ці події видаються незначними, не вартими такої назви, тож часто-густо й минають непоміченими.