Текст книги "Сповідь маски"

Автор книги: Юкіо Місіма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

За класифікацією Гіршфельда, збоченець, який відчуває потяг тільки до дорослих тієї ж статі, – це «androphilis», а кого приваблюють юнаки перехідного віку – «ephebophilis». Я ретельно вивчав саме останніх. Ефебами називали давньогрецьких юнаків вісімнадцяти – двадцяти років, які займалися військовою справою. Саме слово походить від імені Геби (Hebe) – доньки Зевса й Гери, дружини безсмертного Геракла. Богиня Гера, що частує трунком безсмертя богів-олімпійців на учтах, – символ вічної юності.

Був один гарний юнак сімнадцяти років, який щойно перейшов до старших класів. Він мав біле личко, ніжні вуста і лагідні брови. Я знав, що його звати Якумо. Таке обличчя викликало в мене симпатію. До речі, він зробив мені, сам того не усвідомлюючи, приємний дарунок. Кожен зі старостів випускних класів по черзі командував упродовж тижня на вранішній церемонії, отож мені що п’ятий тиждень припадало керувати шикуванням, ранковою зарядкою і пополуденними заняттями з військової справи (у старших класах були й такі: півгодини – фізична підготовка за флотською програмою, потім – мотики в руки й копати протиповітряні щілини чи виполювати траву). Влітку вимагалося ставати на зарядку й фізпідготовку роздягненими до пояса – наша вибаглива щодо правил поведінки школа тут, здається, піддалася загальному впливу.

Староста проводив ранкову церемонію з трибуни, наприкінці вигукував: «Верхній одяг зняти!» Коли ж усі скидали кітелі, спускався, командував «Уклін!»; щойно замість нього на трибуну сходив учитель фізкультури, і мерщій біг в останню шерегу до свого класу, роздягався сам, робив зарядку і більше був не потрібен, бо далі командував фізкультурник. Я боявся командувати до ознобу, та все ж не міг дочекатися своєї черги, бо щойно описана незграбна воєнізована програма була наче для мене складена. Річ у тому, що вона дозволяла надивитися досхочу на Якумо, та ще й напівголого, не наражаючись на необхідність виставити напоказ власне недолуге тіло. Якумо звичайно стояв перед трибуною в першій або другій шерезі. Його щоки Гіацинта ледь рожевіли.

Як приємно було дивитися на них, коли, надбігши перед самим шикуванням, він переводив дух! Відсапуючись, він рвучко розстібав гачки на формі. Тоді одним рухом висмикував з-за ременя поли сорочки. А я стояв на трибуні і марно намагався не задивлятися на його гладеньке біле тіло, що отак поставало переді мною. Через це я аж холонув, коли друзі випадком кепкували з мене: «Чого це ти командуєш, втупившись у землю? Що, духу забракло?!» Але так і не знаходив причини наблизитися до його рожевого напівоголеного тіла.

Улітку всіх старшокласників вивезли на тижневу екскурсію до військово-морського училища в місто М. Одного дня на заняттях з плавання хлопці попірнали собі до басейну. Я не вмів плавати, тож вирішив посидіти узбіч, наче слабуючи на живіт, та капітан-лейтенант звелів усім недужим принаймні роздягтися – сонячні ванни, мовляв, кращі ліки від усіх недуг. І тут я похопився, що серед цього гурту – і Якумо. Він склав на грудях біли м’язисті руки, підставив ледь засмаглі груди вітерцеві й глузливо прикусив нижню губу білими передніми зубами. Самозвані хворі-екскурсанти зібрались у затінку під деревами біля басейну, тож мені було неважко наблизитися до нього. Я міряв очима його гнучкий стан, задивлявся на живіт, що здіймався в такт подиху.

Згадався вірш Уїтмена:

… Плавають юнаки на спині,

випнувши животи до сонця.

Але й цього разу я не озвався до нього жодним словом. Бо соромився власної хирлявої постаті і тонких блідих рук.

*

У вересні дев’ятнадцятого року Сьова – в рік початку війни – я закінчив школу, куди вчащав змалку, і вступив до університету. За категоричною порадою батька я обрав юридичний факультет. Але не надто переймався, бо був певен, що невдовзі піду на фронт і знайду смерть у бою, а вся моя рідня загине під бомбами.

Як тоді водилося, хтось із старшокурсників, збираючись на фронт, передав мені студентську форму. Я пообіцяв повернути її його рідним, коли сам піду воювати, і став ходити в ній до університету. Боячись нальотів більше за всіх, я водночас із якимись солодкими сподіваннями не міг дочекатися смерті. Я вже не раз повторював, яким тягарем здавалося мені майбутнє.

Життя від початку гнітило мене поняттям обов’язку. Воно прирекло мене на тортури за невиконання обов’язку, хоч чудово знало: виконати його я не здатний. От мені й мріялося, що те життя трохи пересядеться, коли смертю протнути в ньому бодай якийсь просвіт. Поширена під час війни доктрина смерті знаходила в мені чуттєвий відгук. Я гадав, що якби мені «загинути смертю героя» (хоч як мало вона мені пасувала), те значило б підвести під життям риску такої іронії, якої б вистачило, щоб посміхатися довіку в могилі. І при цьому, щойно лунала сирена, я кидався до протиповітряної щілини прудкіше за всіх.

… Я почув невправну гру на роялі.

Це було у приятеля, який збирався вступати до штабної офіцерської школи. Дружбою з Кусано – так його звали – я неабияк дорожив, бо в старших класах він виявився єдиним, з ким я міг хоч трохи обговорити проблеми психіки. Я не особливо схильний заводити друзів і мені боляче згадувати, як те, що крилося в мені, мало не занапастило мою єдину дружбу. Про це й піде мова далі.

– Непогано грає. От тільки затинається трохи.

– Це сестричка. Вчителька пішла, а вона ще вправляється.

Ми замовкли й знову прислухались. Оскільки Кусано от-от мав іти до війська, гадаю, в його вухах лунали не просто звуки роялю з сусідньої кімнати, а недосконала, нетерпляча краса повсякдення, від якої його відривала доля. Музика була ніжна, як не дуже вдале, зроблене за рецептом печиво.

Я, як завжди, не втримався і запитав:

– Скільки їй?

– Сімнадцять. Ми з нею погодки, – відповів Кусано.

Чим більше я слухав, тим виразніше чув у звуках роялю замрію, несвідомість власної краси, триваючу в пальцях недійшлість сімнадцяти років. Як я прагнув, щоб ці вправи не кінчалися! І мої мрії здійснились. І понині, ось уже п’ять років, у моїй душі бринить та сама музика, що тоді. Скільки разів я вмовляв себе, що це обман почуттів! Скільки разів мій розум збиткувався над грою уяви! Скільки разів моя недолугість насміхалася з самообману! А проте звуки роялю володіють мною, і якщо поняття «доля» може існувати без присмаку гіркоти, то ті звуки якраз і були для мене знаком долі.

Слово «доля» зафіксувалося в моїй пам’яті трохи раніше цього випадку, бо вразило мене напрочуд сильно. Коли по випускній урочистості я їхав у машині до імператорського палацу на подячну церемонію разом з директором – відставним капітаном першого рангу, цей похмурий старигань із сльозавими очима розбив у пух і прах моє рішення не подавати документів до штабної офіцерської школи, а чекати призову рядовим, запевняючи, що не з моїм здоров’ям витримати солдатське життя.

– А я готовий до цього!

– Ти сам не знаєш, що кажеш. Та, власне, подавати документи вже й так запізно. Що ж, фатум. – Він, як то полюбляли вихованці доби Мейдзі, вжив іноземне слово.

– Що-що? – перепитав я.

– Фатум. Фатум, – повторив він з підкресленою байдужістю старої людині, яка соромиться власної старості й не хоче, щоб це помітили.

Я, звичайно, і раніше бачив дівчину-піаністку в Кусано. Проте в їхньому домі, на відміну від родини Нукада, дотримувалися пуританських поглядів, тому всі три сестри з сором’язливими посмішками швиденько зникали, щойно я з’являвся.

А що Кусано лишалися до армії лічені дні, ми з ним провідували один одного – поспівчувати на прощання. Звуки роялю поставили мене в незручне становище перед його сестрою. Я став соромитися дивитись дівчині в вічі, заговорювати до неї, наче підслухав її таємницю. Часто, коли вона приносила чай, я бачив тільки зграбні ніжки, що легко рухалися переді мною. Мене зворушила їхня краса – може, тому, що я не звик до жіночих ніжок: тоді жінки ходили здебільшого в штанях або робочих шароварах-момпе.

Якщо комусь видасться, ніби її ніжки озивались у мені чуттєвим потягом, що ж. Тільки це не так. Скільки можна повторювати: мені гетьчисто бракувало переконань щодо притягальності протилежної статі! Чи не достатній доказ, що я не мав найменшого бажання побачити голе жіноче тіло. При цьому всерйоз розмірковував про любов до жінки, а коли душу вкотре виповнювала огидна змора й не давала розвинути «серйозні думки», радів, гадаючи, що цього разу в мені переміг розум, вважав своє прохолодне нетривке почуття зрідні відчуттю чоловіка, пересиченого жінками, і навіть марнославно тішився тим, як подорослому поводжуся.

Так моя душа рухалась усталеним курсом, наче коліщата автомата в цукерні, який видає карамельку, коли кинеш десятиієнову монету.

Я думав, що зможу любити жінку й без ніяких бажань. То був чи не найбунтівніший задум в історії людства. Сам про це не здогадуючись, я прагнув стати Коперніком у науці любові (даруйте за пишномовність, але такий мій стиль). А значить, несвідомо вірив у концепцію платонічної любові. Може здатися, що я суперечу сказаному раніше, але я сприймав її за чисту монету, моя віра була щира й незаплямована. То, може, я вірив не стільки в щось конкретне, скільки, власне, в «незаплямованість»? Може, й бути переконливим прирік саме «незаплямованості»? Спробую розібратись у цьому далі.

А коли часом здавалося, що я не вірив у платонічну любов, то це через мій розум, який більше обходили відсутні в мене еротичні прагнення, і штучно викликану втому, яка переростала в хворобливе задоволення спробами поводитися по-дорослому. Або через, як я це називаю, тривогу.

Надійшов останній рік війни – двадцять перший рік мого життя. Після нового року наш університет поспіхом відрядили на Н-ський авіазавод в передмісті М. Чотири п’ятих студентів пішли працювати в цехи, позосталі, недужі – до контори. Серед останніх опинився і я. Проте душа була не на місці: минулого року медкомісія визнала мене придатним до військової служби за розрядом 2 А, тож не сьогодні-завтра я чекав повістки.

Величезний – півгодини ходу впоперек території, – розташований на запиленій пустельній околиці завод приводив у рух і чимось займав тисячі людей. І я був одним із них – позаштатний робітник зміни 44О9, особистий номер 953. Завод-велетень, витрати на побудову якого, вкладені без найменших сподівань на віддачу, тримали в таємниці, був присвячений великому Ніщо. І те, що кожного ранку приносилася містична присяга, теж було неспроста. Я ще не бачив такого химерного заводу. Адже тут сучасні наука й техніка, сучасні методи керівництва, раціональне й точне мислення багатьох непересічних мозків приносилися в дар одному – смерті.

Завод, який випускав винищувачі «Зеро» для спецпідрозділів, видавався мені релігією пітьми, що сама собою гула, стогнала, ридала, ревла. Мені здавалося, без якогось релігійного піднесення такий велетенський механізм не міг би існувати. Навіть у тому, як начальство натоптувало кишені, було щось від релігії. Раз по раз сирена повітряної тривоги сповіщала, що настає час чорної меси цієї нечестивої релігії.

Конторські починали перепитувати одне одного своєю сільською говіркою, що сталося. Радіо не було. Забігала котрась із дівчат від начальника: «Помічено ворожі літаки!» Тут озивався й гучномовець: «Школярі – до бомбосховища!» Санітари роздавали червоні карточки, де було надруковано: «Кров зупинено о… год…. хв.». Якби тебе поранило, належало зупинити кровотечу, вказати на карточці час і почепити на груди. Хвилин через десять після сирени гучномовець подавав нову команду: «Всі – до сховища!»

Конторські, похапавши коробки з важливими документами, квапилися до сейфів у підвалі. Убезпечивши папери, вибігали кожен сам по собі назовні й приєднувалися до натовпу в сталевих шоломах і захисних наголовних пов’язках, що чимдуж біг через відкриту площу. Юрба потоком линула до брами. За нею починалося занедбане й голе жовте пустирище. В сосняку на узвишші, метрів за вісімсот, були накопані протиповітряні щілини. Туди по двох курних дорогах стрімголов мчав мовчазний, роздратований, сліпий натовп, бо там хоча б була не смерть – так, просто дірка в глині, яка могла щохвилі завалитися, а все ж не смерть.

Удома, в один з нечисленних вихідних, об одинадцятій вечора я отримав повістку. То була телеграма: «Прибути до збірного пункту п’ятнадцятого лютого».

Батько вмовив мене проходити призовну комісію за місцем приписки, у префектурі Х. району Кінкі – мовляв, у місті хирляки, як я, не в дивину, а серед сільських парубків моя недолугість впадатиме у вічі і, може, мені вдасться уникнути війська. Атож, начальник призовної комісії досхочу потішився з того, як я силкуюсь піднести хоч до грудей клунок із рисом, що його мої сільські однолітки залюбки підіймали над головою з десяток разів, та врешті-решт мене визнали придатним за розрядом 2 А, і тепер я мав утрапити до підрозділу неотесаних селюків. Мати побивалася, навіть батько занепав духом. Діставши повістку, я спершу розгубився, а тоді махнув рукою, бо тут хоч можна було гарно вмерти.

У поїзді розгулялася підхоплена на заводі застуда, тож коли я прибув на батьківщину, де з дідівського маєтку не лишилось і клаптика нашої власності, й дістався до дому одного зі старих друзів, то падав з ніг від гарячки. Щира турбота й кінська доза жарознижуючого більш-менш подіяли, і коли мене довели до воріт казарми, я проминув їх майже бадьоро.

Голова ще паморочилася від притамованої ліками гарячки. Вештаючися від лікаря до лікаря на комісії голий-голісінький, я не переставав чхати. Недосвідчений лікар вирішив, що хрипи, які він чує, ідуть не з горла, а з легенів, а що його хибні припущення підтвердили мої відповіді на питання про самопочуття, то він направив мене на РОЕ. Температуру я до кінця не збив, тому РОЕ дала високий показник. З діагнозом «інфільтрат легенів» мене одіслали додому.

Казармені ворота залишилися позаду, і я побіг. Занехаяний зимовий

схил спускався до лісу. Наче під час тривоги на авіазаводі, ноги несли

мене геть від смерті, до чого завгодно, аби від смерті.

У нічному поїзді я ховався від протягу крізь побиті шибки й мучився

від ознобу й головного болю.

Я питав сам себе, куди, власне, їхати. До токійської домівки, охопленої тривогою, бо нерішучий батько ніяк не міг зважитися на евакуацію? До міста навколо, повного тієї ж морочної тривоги? Знову поміж тих, хто, позираючи один на одного коров’ячими очима, перепитує: «То як? То як?» Чи до заводського гуртожитку, набитого слабогрудими зрозпаченими студентиками?

Стик дощок на спинці сидіння підштовхував мене у спину в такт хилитанню поїзда.

Заплющивши очі, я уявляв, як повернуся додому й загину під бомбами разом з родиною. Ця уявна картина зродила невимовну огиду. Ще ніколи зв’язок повсякдення і смерті не викликав у мене такої дивної відрази. Чи не таке почуття жене перед смертю кішку сховатися від людського ока? Від самої думки на те, що доведеться побачити люту смерть усієї сім’ї й самому загинути в них на очах, до грудей підкочувалася млість.

Уявна сцена єднання родини в смерті, сповнених однакових почуттів прощальних поглядів батька, матері, сина, доньки видавалася достеменно такою, як і осоружні видива любих родинних розваг, щасливого сімейного кола. Я ж прагнув безжурного кінця серед чужих людей. Але то не було бажання на штиб грецького Аякса померти під безхмарним небом. Я потребував самогубства – тільки природного, справжнього. Я хотів загинути, наче не доросле до хитрощів лисеня, яке безтурботно бігає під горою і втрапляє на мушку мисливцю.

Проте якщо так, то чи не краще піти на фронт? Хіба я сам не хотів до війська? Чому ж тоді брехав лікареві в очі? Чому казав, що температура тримається вже півроку, що терпне спина, що відхаркуюся кров’ю, що саме вчора ввечері сходив потом (ще б пак: я ж наковтався аспірину)? Чому, діставши дозвіл повернутися додому, я відчув, що шкіра на обличчі мало не лусне від тамованої посмішки? Чому припустив бігцем, щойно опинився за ворітьми казарми? Хіба не позбавили мене підступно моїх мрій? Чому ж я не поплентав, ледь волочачи ноги, похнюплений?

Я добре розумів: життя не обіцяє нічого, що пояснювало б аж таку втіху втечею від фронту, тобто смерті, тому не міг осягнути, звідки та сила, яка понесла мене геть від казарм. Невже я усе ж прагнув життя? Бодай такого, як тієї миті, коли вскакуєш засапаний до протиповітряної щілини?

«То, значить, насправді я і не думав бажати смерті», – зненацька озвався внутрішній голос. Ці слова наче розпустили мотуз сорому. Як не прикро, я мусив згодитися. Виходить, неправда, що я шукав на фронті тільки смерті. Виходить, військове життя викликало в мені якісь чуттєві сподівання. Отже, і сила, що надавала цим сподіванням тривкості, була не чим іншим, як первісною вірою будь-кого у магію – у заклинання «я один запевне не помру».

… Проте подібні міркування були для мене зовсім не бажані. Куди приємніше запевняти себе, що смерть просто знехтувала мною. Я волів обходитися з химерною гризотою марного сподівання смерті, як хірург з оперованим органом, волів зосередити на ньому найтоншу чутливість, не забуваючи водночас стежити за поведінкою інших. Така міра душевної насолоди видавалася майже неподобною.

Удосталь вразивши почуття студентів місяцем на авіазаводі, нам оголосили, що в березні університет відновить заняття, але лише на місяць, бо у квітні нас чекає ще один завод. Наприкінці лютого був наліт – бомбили понад тисячу легких літаків. Тож було зрозуміло, що заняття в березні лишаться тільки на папері.

Так у розпал війни ми дістали безглузді місячні канікули. Наче в подарунок – підмочені феєрверки. Та мене більше тішили підмочені феєрверки, ніж, скажімо, торба цілком придатних до вжитку сухарів. Як і більшість, що давав університет, цей дарунок був трохи безглуздий. Проте щедрий, хоч і не придатний ні на що тієї пори. Через кілька днів по тому, як я одужав від застуди, подзвонила мати Кусано й запропонувала з’їздити до передмістя М., де він служив, бо на десяте березня дозволили побачення.

Я, звичайно, погодився і невдовзі завітав до них домовитись. Найбезпечніше ходити вулицями тоді було присмерком, години до восьмої. У Кусано саме повечеряли. Його мати, вдова, і трійко молодших сестер дали мені місце біля жаровні-котацу. Дівчину, що грала на роялі, звали, як виявилось, Соноко. Я дозволив собі трохи ущипливий жарт з приводу її гри, бо так звали славетну піаністку, пані І. Вісімнадцятирічна дівчина зашарілась у тьмяному світлі затемненої лампи, й нічого не відповіла. На ній був червоний шкіряний жакет.

Вранці дев’ятого березня я чекав на домашніх Кусано в пішоходному переході залізничної станції неподалік їхнього дому. Я мав час роздивитись, як по той бік залізничної колії зносять крамнички, власників яких примусово евакуювали. Чіткий тріск збурюваних крамничок лунав у чистому й прозорому весняному повітрі. Свіже дерево на зламах аж сяяло.

Ранки ще були холодні. Останні дні обійшлося без нальотів. За цей час повітря очистилось і попрозорішало, і тепер ознаки руйнування озивались у ньому ледь помітною напругою небезпеки. Повітря, немов струна, шляхетно бриніло від найменшого дотику. Воно навіювало той повний щедрої марноти супокій, який постає у хвилю чекання музики. Навіть сонячне проміння, що падало на безлюдну платформу, тремтіло передчуттям музики.

Сходами напроти спускалася дівчина в синьому пальті. Вона тримала за руку сестричку, стежачи, як та ступає зі сходинки на сходинку. Середульша сестра років п’ятнадцяти, попри нетерпіння від такої повільної ходи, стримувала бажання збігти вниз і вмисне неквапом, зигзагом, ішла сходами. Соноко, схоже, ще не помітила мене. Але я бачив її виразно. Зроду ще жіноча краса так не зворушувала мене. Забриніло в грудях, де й ділася журба. Може, після сказаного раніше, в це важко повірити? Атож, яка різниця між вигаданою любов’ю до сестри Нукади і тим, що озвалось у моїй душі зараз? Чому, власне, безжальний аналіз того випадку не прикласти й до цього? Та якщо давати волю таким міркуванням, навіщо взагалі тоді писання. Воно виявиться породженням лише забаганки написати так чи інакше. Тоді, звичайно, неважко звести кінці з кінцями. Але частка моєї пам’яті, відповідальна за точність, підказує, що саме тут було не так, як раніше. Розкаяння.

За кілька сходинок до низу Соноко помітила мене, й чистий рум’янець на її захололих щоках розцвів посмішкою. Чорні, з припухлими, наче від недосипання, повіками, очі зблиснули, мовби вона хотіла щось сказати. Передавши руку малої середульшій сестрі, вона побігла до мене, і рухи її нагадували гру сонячного проміння.

Я дивився, як вона наближається, мовби на схід сонечка. У ній не було нічого від образу, до якого я змалку навертав уяву, – жінки-втілення плоті. Інакше б, я певно, міг зустріти її звичними облудними сподіваннями. Проте моя інтуїція знаходила в Соноко, в ній одній, щось інше, і воно бентежило мене. То було глибоке, впокорене відчуття того, що я не вартий Соноко, та аж ніяк не принизливе почуття неповноцінності. Постать Соноко, з кожною хвилею ближча, виповнювала мене нестерпним сумом. Досі я такого не відчував. Смуток похитнув самі підвалини мого єства. Досі я дивився на жінок лише крізь неприродну амальгаму недозрілої цікавості й неправдивої чуттєвості. Ще ніколи з першого погляду не потрясав мою душу такий глибокий, невимовний і аж ніяк не удаваний сум. Я зрозумів: це розкаяння. Та хіба обтяжував моє сумління злочин, вартий розкаяння? Чи, попри видиму суперечність, розкаяння може й передувати злочину? І це – розкаяння самого мого єства? Що його викликала її постать? Коли так, то хіба не це передчуття злочину?

Опір був марний: Соноко вже стояла переді мною. А що я вочевидь зніяковів, вона вклонилась удруге, більш підкреслено.

– Вже чекаєте? Мама й бабуся ще збираються і прийдуть трохи пізніше. Давай… – Вона зашарілася, виправляючись, – Давайте почекаємо ще трохи, а як вони не з’являться, поїдемо з вами до У.

Аж затинаючись від надмірної чемності, вона вимовила це, і ще раз глибоко відітхнула. Соноко дівчина ставна, на якусь долоню нижча за мене. Постать у неї напрочуд зграбна, домірна, ніжки гарні. Трохи дитяче личко без сліду косметики якраз пасувало до невинної душі, що теж не відала прикрас. Губи ледь обвітрились, але це якраз і додавало свіжості їхньому кольору.

Ми знічев’я перемовились іще кількома словами. Я щосили намагався надати розмові приємності, силкувався справити враження дотепного. І сам себе ненавидів за це.

Електрички раз по раз зупинялися перед нами й знову рушали з тупим скреготом. Тут мало хто сходив. Поїзд лише затуляв сонце, яке приємно пригрівало нас. А коли відходив, проміння так лагідно пестило щоки, що я аж тремтів. Ряснота сонячного сяєва зовні і хвиля по хвилі без сліду бажань у душі мов провіщали щось зловісне, наприклад, жахливий наліт, під яким ми обоє тут-таки й загинемо. Я відчував, що ми не достойні бодай миті щастя. Або, інакше, ми були занечищені звичкою сприймати бодай мить щастя за дарунок. Ось як вплинули на мою душу нечисленні слова, якими ми обмінялися з Соноко. Така ж сила, запевне, панувала й над нею.

Мати й бабуся Соноко все не з’являлись, і врешті-решт ми всіли до котроїсь електрички й поїхали до У.

Серед вокзальної штовханини в У. нас окликнув пан Оба, який їхав до сина, що служив в одній частині з Кусано. Цей банківський службовець середнього віку, стійкий у пристрасті до фетрового капелюха й костюма, їхав з донькою, знайомою Соноко. Те, що Соноко значно вродливіша за дівчину, чомусь потішило мене. Звідки таке взялося? Певно, з відкриття, що вже з того, як дівчата приязно взялися попідруч, з їхнього невинного щебетання можна було відчути в Соноко спокійну поблажливість – привілей краси, побачити, наскільки вона доросліша за свої роки.

Поїзд був порожній. Наче випадково, ми з Соноко сіли під вікно одне проти одного.

З паном Обою, крім дочки, їхала служниця. Нас, коли всі нарешті зібралися, було шестеро. В одному переділі комусь не вистачило б місця. Я вмить обчислив це майже підсвідомо. Схоже, Соноко теж. Ми плюхнулися на сидіння й обмінялися пустотливими посмішками.

Складність обчислень утримала інших від зазіхання на наш острівець самотності. Ввічливість вимагала, щоб мати й бабуся Соноко розташувалися напроти пана Оби з донькою. Найменша сестричка Соноко, як кожна дитина на її місці, сіла так, щоб дивитись і на бабусю, і у вікно. Її приклад наслідувала й середульша сестра. Ці місця стали ніби спортмайданчиком для дівчаток, довірених турботам служниці пана Оби. Спинка старомодного сидіння відокремила усіх сімох від нас із Соноко.

Ще на зупинці балакучість пана Оби запанувала над усім товариством. Він торохтів, як жінка, визнаючи за іншими право лише притакувати. Навіть через спинку сидіння ми відчули, що розгубилась і молода духом бабуся Кусано, на яку повсякчас припадало говорити за всю сім’ю. І вона, і пані Кусано лише посміювались у належних місцях і підтакували. Навіть дочці пан Оба не давав докинути ні слова. Нарешті поїзд рушив.

Коли ми трохи від’їхали від станції, проміння сонця крізь брудну шибку впало на подвійні віконні рами, на коліна пальта мені й Соноко. Ми обоє мовчали, прислухаючись до розмови по сусідству. Час від часу на її вустах зринала посмішка; це передалося й мені. Щоразу наші очі зустрічались. І Соноко, знову прислухаючись, відводила свій сяючий і пустотливий щирий погляд.

– Якщо мені судилося загинути, то я волів би в такому вбранні, як зараз. Помирати в гімнастерці і взутим у гетри – це ж неподобство! Я і доньці не дозволяю вдягатись у штани. Дати їй померти, як належить жінці, – хіба ж не в цьому батьківське милосердя?

– Так, так!

– А-а, до речі! Коли надумаєте евакуювати майно, прошу звернутися до мене. Адже це так незручно, коли в домі немає чоловіка! Неодмінно дайте мені знати!

– Дякуємо за турботу!

– Ми закупили склад у Т. – знаєте, де гарячі джерела, – для речей співробітників банку. Там, можна сказати, цілком безпечно. Якщо забажаєте, везіть і піаніно, й усе!

– Ви такі люб’язні!

– А-а, до речі! Як добре, що командир у вашого хлопця порядна людина! Бо в мого командир відбирає більшу частину з того, що приносять на побачення. Ну що це таке, достеменно як у тих чортів заморських!

Я чув, він щоразу після побачень має кольки в животі!

– Ну й ну, ха-ха-ха!

Притамована посмішка відбилась у Соноко на обличчі дивним неспокоєм. Вона дістала з сумочки книжку з популярної серії. Не сказати, щоб мені це дуже сподобалось. Але закортіло дізнатися, що саме вона читає.

– Що за книжка?

Сміючись, вона віялом розгорнула книгу перед обличчям, обкладинкою до мене. Я прочитав: «Водяна чарівниця». І, в дужках, «Ундіна». Ззаду хтось підвівся. То мати Соноко намагалась утихомирити малу, що то вилазила на сидіння, то зістрибувала з нього, але, схоже, більше прагнула втекти від балакучості пана Оби. Пересаджуючи до нас пустотливу малу та її непогамовану сестричку, пані Кусано звернулася до нас:

– Візміть до себе цих двох пустунок!

Мати в Соноко була гарна і зграбна. Лагідна посмішка, що прикрашала її вуста під час розмови, іноді здавалася трохи безпорадною. Та цього разу я вловив у ній сум і тривогу. Щойно мати одійшла, ми з Соноко знову перезирнулись. Я дістав з нагрудної кишені блокнот, висмикнув листок і написав олівцем щось таке: «Мати тривожиться».

– Що там? – Соноко нахилилася до мене. Волосся в неї пахло, мов у дитини. Прочитала написане і зашарілася по саму маківку.

– Хіба ні?

– Ой, я… – Її очі знову зустрілися з моїми, і вона все зрозуміла. Я відчув, що і в мене починають пашіти щоки.

– Сестричко, що це в тебе? – простягла ручку мала. Соноко квапливо сховала листок. Середульша, схоже, вже розуміла, що до чого. І аж наїжилася невдоволено. Це відчувалося з того, як вона надміру суворо почала вичитувати малій.

А нам це ніби, навпаки, розв’язало язики. Вона розповідала про школу, про брата, переказувала прочитане, а я, як завжди, переводив розмову на загальні теми. То були перші кроки в мистецтві зваби. І оскільки ми надто захопилися розмовою, аби звертати увагу на дівчаток, вони повернулися на старе місце. І знову мати з заклопотаною посмішкою привела до нас двійко ненадійних сторожів.

Коли увечері ми, нарешті, знайшли притулок в містечку М., неподалік якого служив Кусано, вже був час спати. Нам з паном Обою випала одна кімната на двох.

Залишившись зі мною наодинці, банківський службовець почав викладати найвідвертіші антивоєнні погляди. Навесні двадцятого року Сьова такі розмови велися хоч пошепки, але скрізь, і вже навіть встигли приїстися мені. Здавалося, кінця не буде балачкам пана Оби – то про фарфоровий завод, куди він уклав гроші, який під виглядом компенсації воєнних збитків планував відразу по війні налагодити виробництво порцелянового начиння, то про те, що росіянам запропоновано сепаратний мир. А мені кортіло обдумати дещо на самоті. Я ледве дочекався, поки він сховав дивно пухляве без окулярів обличчя в тінь від вимкнутого нічника, кілька разів зітхнув, наче невинне дитя, аж постіль затряслася, й сонно засопів. А я, відчуваючи, як новенький рушник, обгорнутий навколо подушки, муляє мені розпашілу щоку, занурився в роздуми.

До морочної роздратованості, яка повсякчас товаришувала мені на самоті, в моєму серці вочевидь додався смуток, що потряс саме моє буття вранці, коли я побачив Соноко. Він оголив нещирість кожного сказаного сьогодні слова, кожного поруху, кожного кроку. Проте визнання їхньої фальші не було гіркішим за звичайну гірку непевність, чи все це не облуда: можливість подальшого викриття чомусь принесла мені полегшення. Як завжди, моя вперта тривога, що її викликали глибинні засади людського буття, справжній склад людської душі, запроваджувала самоаналіз у марне кружляння по колу. Настійна ідея – що відчував би інший юнак, що відчувала б нормальна людина – мучила мене, і невдовзі розпорошила навіть ту одробину щастя, яку я вважав дарунком собі.

«Гра» перетворилася на невід’ємну частку мене самого. То вже була не гра. Усвідомлення, що я прагну видати себе за нормальну людину, потроху розчинило первинну нормальність, отож я вже не міг не запевнювати себе, що й ця нормальність удавана. Інакше кажучи, я ставав людиною, яка вірить тільки в підробку. І, може, прагнення вважати любов справжньою виступило під маскою почуття, що душевний потяг до Соноко – нещире розумування. Не виключено, що то була перша спроба переробити самого себе на людину безапеляційну.

У тих роздумах я непомітно закуняв, коли зненацька в нічному повітрі розлігся зловісний, але водночас напрочуд притягальний, рев.