Текст книги "Сповідь маски"

Автор книги: Юкіо Місіма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Він притис вологі від снігу шкіряні рукавиці до моїх розпашілих щік. Я відсахнувся. Але гостре відчуття наче випалило на щоках тавро. Я відчув, як яснішають мої спрямовані на нього очі.

… Відтоді я покохав Омі.

Коротше кажучи, то було моє перше в житті кохання. Причому з присмаком плотської жаги.

Я не міг дочекатися літа, бодай його початку. Бо лише тоді я зможу побачити його оголене тіло. А в душі таїлося іще одне бажання, якого я сам соромився. Бажання побачити ту його «штуку». Телефон моєї пам’яті помилково з’єднується то з однією, то з другою парою рукавичок. Мені здається, що з цих двох пар – шкіряних і білих святкових, про які мова далі, одну я пам’ятаю насправді, а другу тільки уявляю. До його неотесаного обличчя, мабуть, більше пасували б саме шкіряні. А може саме через те, що обличчя в нього неотесане, йому більше б личили білі. Неотесане обличчя…

Хоч я і висловився так, гадаю, то просто від враження, яке справляло обличчя єдиного юнака серед дітлашні. Він вирізнявся саме статурою, бо на зріст був не найвищий у класі. Строга, схожа на морську, шкільна форма не личила недорослим хлопчакам, і з нас усіх тільки в Омі відчувалися достатня для форми вага й, так би мовити, значущість. Скоріш за все, не я один позирав на м’язисті плечі й груди, які вгадувалися під темносинім сержем форми, не тільки заздрісно, але й закохано. Його обличчя ніколи не полишав вираз тамованої зверхності. Це почуття, гадаю, з тих, що, діткнуте, тільки розгоряється. Провалені іспити, вигнання з гуртожитка…

Схоже, ці прикрощі здавалися йому символом нездійсненних бажань. Яких? Мені раптом сяйнуло, що певні бажання породжує в ньому дух «зла». Але розмах його підспудної гри, такому, як я, поза сумнівом, годі осягнути. Вже з обличчя, де над округлими смаглявими щоками задирливо випиналися вилиці, а під домірним, м’ясистим, трохи задертим носом стягувалися в симпатичну нитку губи та було міцне підборіддя, відчувалось, яке повнокровне в нього тіло. Це вбрання могло прикривати тільки душу дикуна. Хто б подумав, що він має «внутрішній світ»! Єдине, що можна було сподіватися в ньому – подобизна незнаної нам, загубленої в незапам’ятній давнині досконалості. Подеколи в нього виникала забаганка подивитися розумні не за віком книжки, які читав я. Найчастіше я ховав їх з непевною посмішкою. І не тому, що соромився.

Мені боляче було відчувати, що він цікавиться книжками і виявляє в цьому невправність, отже, втрачає свою неусвідомлену довершеність. Мені було боляче, що цей рибалка забуває рідну Іонію. Вивчаючи зусібіч його постать – у класі, на спортмайданчику, я створив його уявний портрет – цілісний, без єдиної вади. Тому й не можу знайти на його образі, який залишився в моїй пам’яті, жодної плямки. Не можу видобути з пам’яті про Омі жодного недоліка з тих, які так необхідні в романі – дивацтв, кумедних звичок, сукупність яких і надає книжковим героям життєвості. Зате я видобуваю з образу Омі у власній пам’яті багато іншого. Безмежне розмаїття й химерні відтінки. Ось що я знайшов у ньому: суть довершеності життя – його брови, його чоло, його очі, його ніс, його вуха, його щоки, його вилиці, його губи, його підборіддя, його потилицю, його шию, забарву його рум’янцю, колір його шкіри, його силу, його груди, його руки і так без кінця. І не тільки це. Я вилаштував власну систему вибору й уподобань. Це через нього я не симпатизую розумовцям.

Це через нього я не прихильний до однокласників в окулярах. Це через нього я полюбив силу, повнокровність, невігластво, грубуваті жести, недбалу розмову, смуток, властивий плоті, непідвладний ніяким розумовим зусиллям. За всіма канонами логіки таким низькопробним уподобанням нібито не було звідки взятися! Але де кличе плоть, для логіки місця нема. Потяг зникав, щойно поставало інтелектуальне порозуміння. Варто було знайти у комусь бодай одробину розуму, як виникала настійна потреба оцінити той розум. А у взаємодії, якою є кохання, від іншого вимагаєш того ж, чого й від себе, отож душа, яка шукала в комусь темноти, потребувала і собі бодай короткочасного «бунту проти розуму». А це було вже неможливо. І мені лишалося тільки задивлятися звіддаля з пристрасною байдужістю, у твердій рішучості не перемовитися й словом, на власників плоті, не занечищеної розумом, – гультяїв, моряків, рибалок, солдатів. Може, мені легше жилося б десь у тропіках серед дикунів, не знаючи мови. Аж тепер я розумію, звідки мрії про спечне бурхливе літо жарких країв, які я плекав змалку… Так от, білі рукавички.

У нашій школі було заведено зодягати їх на свято. І щойно натягнеш ті білі рукавички з меланхолійно-блискотливими ґудзиками на зап’ястках і трьома задумливими строчками на тильному боці долоні, як зринало враження тьмяного актового залу, отримуваної в дарунок звичної коробки печива фабрики Сіодзе, – ясного святкового дня, який, здавалося, мусить запастися з веселим тріском, не закінчившись.

То було взимку – на День заснування імперії. Цього ранку Омі теж незвично рано прийшов до школи.

До шикування було ще задосить часу. Сьомий клас знаходив жорстоку розвагу в тому, щоб зганяти шостий з підвісної колоди в шкільному дворі. Семикласники, які попри зовнішнє презирство до таких дитячих розваг, відчували в душі, що ще самі не награлися досхочу, відганяючи від колоди менших, показували: це не по-справжньому, тільки про людське око, для жарту. Отож шостий клас зібрався колом віддалік і стежив за невгамовними старшими, наче на видовиську. Гра полягала в тому, аби скинути супротивника з добряче розгойданої колоди.

Посереду з виглядом несамовитого вбивці переступав з ноги на ногу в захисній позиції Омі, виглядаючи нового суперника. Ніхто з однокласників не міг зрівнятися з ним, тож кількох сміливців, які скочили на колоду, його спритні руки вже скосили просто у паморозь, що зблискувала у вранішньому сонці. Після чергової перемоги Омі, наче боксерчемпіон, потрясав над собою стуленими кулаками у білих рукавичках, вітаючи глядачів. Шестикласники плескали в долоні, забувши, як він їх щойно розганяв.

Я не відводив очей від його рук у білих рукавичках. Вони рухалися безстрашно і водночас напрочуд точно. Наче лапи звіра, вовченяти. Раз у раз рука розтинала вранішнє зимове повітря, мов оперена стріла, і влучала в бік супротивникові. Хто зістрибував, а хто гепався у паморозь сідницями. Інколи після вдалого поштовху Омі заточувався на слизькій, блискучій від інею колоді, щоб віднайти рівновагу. Але сила й спритність м’язів невдовзі повертали його у вихідну нищівну позицію.

Колода безсторонньо, мірно погойдувалася з боку в бік.

… Мене раптом охопили дивна бентега, неспокій, коли годі і стояти на місці, і годі зрушити. Те, що я відчував, нагадувало запаморочення від хитання колоди, але й дещо інше. Запаморочення мало, так би мовити, нервову природу, мою внутрішню рівновагу порушувало те, що я пильно стежив за кожним його порухом. На цьому тлі зітнулися дві сили. Одна – інстинкт самозбереження, друга – прагнення ще глибше, ще сильніше порушити рівновагу в собі самому. Та сила – химерний, прихований, майже не усвідомлений, але владний потяг до самогубства.

– Що, самі боягузи зібралися? Ну, хто сміливий? – Омі погойдувався на колоді, упершись у боки руками в білих рукавичках. На лудженій кокарді його кашкета зблискувало ранкове сонце. Я ще не бачив його таким гарним.

– Ану, давай я!

Мить вигуку точно визначило прискорене серцебиття. Так було щоразу, коли я піддавався власному бажанню. Вийти туди, стати там, – то були для мене не стільки неминучі, скільки передбачені дії. Через це я довго хибно мав себе за «вольову людину».

– Та облиш, де тобі до нього! – Під глузливі вигуки я виліз на край колоди. Послизнувся, чим викликав нову зливу кепкувань.

Омі привітав мене тим, що по-блазенському скривився. Він досхочу корчив дурня, вдаючи, ніби зісковзує. Вимахував руками з розчепіреними пальцями, глузуючи з мене. А мені його пальці здавалися спрямованими в мене вістрями небезпечної зброї.

Наші долоні в білих рукавичках кілька разів ляснули одна об одну. І щоразу я відлітав від його дужого поштовху. Я зрозумів, що він хоче виставити мене на посміховисько, тому вмисне стримує себе, аби моя поразка не була передчасною.

– Оце так! Ну, ти й силач! Мені кінець! Ой, падаю!.. Дивись! – Висолопивши язика, він знову вдавав, ніби ось-ось упаде.

Мені було нестерпно боляче бачити, як він по-блазенському кривиться, як руйнує цим, сам того не відаючи, свою вроду. Помалу відступаючи під поштовхами, я опустив очі. І миттю дістав штурхана в бік правою рукою. Щоб не впасти, я несамохіть вчепився у його пальці. І виразно відчув, які вони на дотик під білою рукавичкою.

Наші погляди зустрілися. Лише на мить. З його обличчя зник блазенський вираз, його виповнила майже загадкова простодушність. Де й ділися ворожість, злість і щось чисте, непереборне забриніло тятивою. А може, то була гра моєї уяви. Спробуй-но блазнювати, коли тебе стягають за пальці з колоди і ти втратив рівновагу! Проте я сприйняв не лише трепетну силу, що змайнула блискавкою, коли зустрілися пальці наших рук, але й те, що Омі вичитав у короткому погляді моє кохання до нього – до нього одного.

Ми зірвалися з колоди майже водночас.

Мені допомогли підвестися. Омі допоміг. Рвучко підсмикнув мене за руки й мовчки обтрусив мою форму. В нього самого лікті й рукавички вимазалися брудом, якого вистачало під полиском паморозі. Я докірливо позирав на нього знизу вгору. Бо він рушив, взявши мене під руку.

Власне кажучи, походжати попідруч або приязно обіймати один одного за плечі не було дивиною: адже всі ми вчилися разом з першого класу. Пролунав сигнал до шикування, і всі юрбою подалися на плац. Не було чогось особливого і в тому, що ми з Омі йдемо попідруч, і в тому, що ми обоє звалилися з колоди – й на таке надивишся в грі донесхочу.

Але я відчував невимовну насолоду від того, що міг зіпертися на його руку. Чи не тому, що я був недолугий від народження, до моїх радощів завжди домішувалися тривожні передчуття. Але цього разу сила, пружність його руки, здавалося, розливаються через мою руку по всьому тілу. Я відчув, що ладен іти отак на край світу. Та щойно ми дійшли до плацу, як він звичайнісінько собі випустив мою руку й попрямував до свого місця в шерезі. І навіть не озирнувся. Під час усієї церемонії я несамохіть переводив погляд з бруду на власних білих рукавичках на бруд на білих рукавичках Омі. Він стояв п’ятим від мене.

Я не додавав до нез’яснимої сердечної прихильності до Омі ні свідомої, ні навіть підсвідомої оцінки. При найменшій спробі свідомого зосередження зникало моє справжнє «я». Якщо кохання без тривалості й розвитку взагалі існує, то саме в моєму випадку. Кожен мій погляд на Омі був наче «перший погляд», точніше – «первісний погляд». Цьому сприяла підсвідомість, що оберігала невинність моїх чотирнадцяти літ від руйнівного зовнішнього впливу.

Чи це і є кохання? Навіть у такому особливому коханні, чистому на вигляд, яке поверталося потім не раз, був питомий смак падіння й руйнації. Падіння, гріховнішого за падіння будь-якої людської любові, руйнації чистоти, найгіршої з руйнацій світу. Однак у цьому першому в житті коханні, неподіленому коханні до Омі, я ховав, мов пташина під крилом, невинне плотське бажання. Мене спантеличувало те, що це було не бажання щось здобути, а «спокуса» в чистому вигляді.

Принаймні в школі, а надто на нудних уроках, я не міг одвести очей від його профілю. Хіба ж було приступне щось більше для мене, несвідомого, що любити – це потребувати й бути потрібним. Для мене любов – то обмін загадками, які від цього не розгадувалися швидше. Моє прихилисте серце здатне було лише уявляти, що матиме за це якусь винагороду.

Через легку застуду я не пішов до школи, і тільки з’явившися на уроки наступного дня, дізнався, що вчора був перший за восьмий клас, весняний, медогляд. Довелося приєднатись до кількох хлопців, які теж пропустили огляд і були відправлені до медпункту.

Блакитне полум’я газової горілки ледь угадувалося в промінні сонця, яке заливало кімнату. Відгонило карболкою. Ніде й сліду особливого блідо-рожевого запаху впрілого молока, звичного для днів медогляду, коли сюди набивалися голі хлоп’ячі тіла. Скулені, притихлі, ми познімали сорочки.

На ваги піднявся хирлявий хлопчак, як і я, схильний до застуд. Я поглянув на його вкриту дитячим пушком непоказну бліду спину, і раптом зродився спогад. Я згадав, як знемагав від бажання побачити голого Омі. І зрозумів, що нерозважливо й необачно прогавив зручну нагоду – медогляд. А тепер лишалося лише чекати нової – от тільки невідомо, доки.

Я сполотнів. Ця бліда гусяча шкіра заледенила моє голе тіло болісним каяттям. Я ковзнув порожнім поглядом по рубцях від щеплення віспи на власних недолугих руках. Лікар назвав моє прізвище. Я став на ваги, наче під шибеницю, де вже сповіщено мою страту.

– Тридцять дев’ять з половиною! – вигукнув помічник-санітар нашому лікареві.

– Хоч би до сорока дотяг! – промимрив той собі під ніс, занотовуючи в картку «39,5».

Подібні образи я мусив терпіти на кожному медогляді. Проте сьогодні було легше: втішало, що Омі немає поруч і він не бачитиме мого приниження. Ця дрібна втіха раптом переросла мало не в насолоду…

– Так, наступний! – Санітар нецеремонно підштовхнув мене в спину, та я навіть не кинув на нього, як завжди, невдоволеного ображеного погляду.

Не варто думати, ніби я не здогадувався, бодай непевно, як саме моє перше кохання сповістить про власний кінець. Може, тривога, зроджена цим передчуттям, якраз і таїлась у самій серцевині насолоди. Перший день літа був для нього мовби примірка чи репетиція на сцені. Літо наче вислало наперед перший день, аби передивитися вбрання і впевнитись: усе готове, недоглядів немає. Про перевірку сповіщали літні сорочки, в яких цього дня люди повиходили на вулицю.

Попри спеку, я застудився, в мене боліло горло. Разом з приятелем, який слабував на живіт, ми рушили до медпункту за довідками про звільнення від уроку фізкультури (тобто дозвіл бути присутнім, але нічого не робити).

Звідти на спортмайданчик ми плентались якнайповільніше. Адже виправа до медпункту чудово виправдувала запізнення, тож ми намагалися якомога скоротити нудний залишок уроку фізкультури, де доведеться сидіти без діла й дивитися на інших.

– Ну й спекота! – Я зняв кітель.

– Ти що, в тебе ж простуда! Ще примусять робити вправи!

Я знову безпорадно впакувався в кітель.

– А моєму хворому животові це не зашкодить! – Наче знущаючись, приятель стягнув свій кітель.

На цвяхах, вбитих у стінку павільйону, були порозвішані не тільки кітелі, а й сорочки. Із тридцятеро наших однокласників юрмилися біля турніків надворі. На противагу похмурому павільйону для занять у негоду, моріг і ями з піском біля турніків аж сяяли. Я сильніше, ніж завжди, відчув, як дошкуляє власна неповноцінність. Сердито покашлюючи, я попростував до турніків.

Миршавий фізкультурник навіть не глянув на довідку, яку я йому вручив.

– На турнік! Омі, покажи, як підтягатись!

Я почув, як хлопці нишком кличуть Омі. На фізкультурі він раз у раз десь зникав, і ніхто не знав, чим він займається. От і тепер він неквапом вийшов з затінку дерев, на листі яких грало сонце.

Серце моє закалатало: на ньому не було навіть сорочки, лише біла спортивна майка. Чиста білина майки здавалася кричущою на тлі смаглявої шкіри. Білий колір немов ширив навсібіч пахощі. На цьому наче гіпсовому тілі рельєфно вирізнялися чіткі обриси грудей і дві цятки сосків.

– Що, підтягатись? – похмуро, але не без самовпевненості поцікавився він у вчителя.

– Атож, давай!

Зарозуміло й ледачкувато, як ото люди з добре розвиненим тілом, Омі нахилився до ями під турніком. Поводив долонями по вологому піску. Випростуючись, стріпнув рукою об руку й поглянув на турнік над собою. В його погляді зблиснула блюзнірська рішучість, травневі хмари й блакитне небо, що на мить відбилися в його зіницях, зіщулились у холоді презирства. Стрибок блискавицею пронизав його тіло. І за мить воно вже висіло на двох руках, гідних прикраси з татуйованих якорів.

– Ух! – як один, глухо видихнули однокласники. Всі відчували, що захоплено вітають не просто силу й спритність, а вищість у юності, у житті. Їх здивувало й волосся, що рунилося в нього під пахвами. Не один із хлопчаків чи не вперше в житті побачив, що тут може рости таке рясне над міру, наче клопотлива мурава, волосся. Мов бур’ян улітку, якому мало одвірка і він наповзає на кам’яні сходи, волосся в Омі заповнювало глибоко врізані пахви й сягало аж по обидва боки грудей. Два буйних чорних травники красувались у сяєві сонця, і несподівано біла шкіра поруч з ними здавалася майже прозорою, як пісок. На його руках заграли тверді виступи, м’язи плечей здійнялися, наче літні хмари, травники під пахвами поглинула темрява тіні, груди злегка затремтіли, торкнувшися турніка. Він підтягався ще і ще.

Міць життя, безцільне буяння сили життя – ось що бентежило хлопців. Їх аж приголомшило відчуття надміру, що є в житті, нестримності, відсутності будь-якої ясної мети, окрім життя самого по собі, зловісної у своїй самодостатності повноти. Життя проточувало плоть Омі непомітно для нього самого, захоплювало його, ламало, вихлюпувалося назовні, щомиті намагаючись підкорити його. Життя було люте, мов недуга. Його тіло, вражене неприборканим життям, тримала на цьому світі лише шалена сила самовідданості, яка дозволяла не страшитися хвороби. А тим, хто боявся заразитися, це тіло віщувало лихо… Хлопчаки розгублено позадкували.

Мої відчуття були схожі на їхні, але не в усьому. Це буяння (яке, втім, увігнало мене в краску) першої ж миті збудило мою плоть. Я занепокоївся, щоб не помітили інші, бо був у літніх штанях. Та навіть якби не це, однаково мою душу виповнювала не тільки безжурна радість. Хоч я побачив те, чого так прагнув, шок від несподіванки, навпаки, вилився в інше почуття.

То були ревнощі…

Знаком завершення чогось значного відбився у моїх вухах звук, з яким Омі зістрибнув на пісок. Я заплющив очі, струснув головою. І сказав сам собі, що більше Омі не люблю.

То були ревнощі. Ревнощі, настільки жорстокі, що через них я самохіть зрікся любові до Омі.

Може, з цього стану, з цієї хвилини почали пробиватися в мені перші паростки потреби школити себе по-спартанському (написання цієї книги – один з її виявів). Я, що малим через власну недолугість і обожнювання інших не наважувався прямо глянути людині в обличчя, відтоді встановив для себе непорушний закон – «бути сильним». І винайшов особливу вправу – їдучи електричкою додому, я дивився пасажирам просто в обличчя, хто б вони не були. Більшість, завваживши, що миршаве бліде хлоп’я навпроти втупилося в них, не те щоб лякались, а невдоволено відверталися. Мало хто сам починав розглядати мене. Я вважав за свою перемогу, коли сусіда навпроти відводив очі. Отак поступово я навчився дивитися людям в обличчя…

… Переконавши себе, що коханню край, я швидко забув його. Забулася й найпевніша ознака любові – erectio. Щоправда, моя плоть і надалі повставала несамохіть, і ще довго я на самоті віддавав данину «поганій звичці», яка до цього спонукала. Хоч я вже орієнтувався в питаннях статі незгірш від інших, проте не страждав відчуттям власної несхожості.

Не вважаючи винятково вірними, ортодоксальними лише відмінні від моїх власних еротичні пристрасті, я, водночас, і не помилявся щодо товаришів, тобто не думав, що в них ці пристрасті такі самі, як у мене. Найбезглуздіше було те, що витончені уявлення про кохання між чоловіками й жінками та шлюб я почерпнув зі своїх улюблених романтичних оповідей, достеменно як наївна дівчина. Кохання до Омі я викинув на смітник нерозгаданих загадок, навіть не завдавши собі клопоту розібратися, що то, власне, було. Якщо я пишу зараз «любов» і «кохання», це не значить, що так само я розрізняв їх і тоді. Я і гадки не мав, що між пристрасним коханням і тим, що я розумів під «життям», існує важливий зв’язок.

Та все одно я інтуїтивно тягся до самотності. Це виявлялось у безпричинній гризоті – я вже згадував, як змалку мене бентежила необхідність колись стати дорослим. Відчуття дозрівання завжди викликало неприродний, гострий неспокій. Коли кравцеві доводилося підгортати добрячий запас у холоші, бо за рік я встигав вирости зі штанів, у нас, як і в кожному домі, позначали олівцем на підпорці мій зріст. Для цього домашні збиралися в чайній кімнаті, і щоразу позначка, вища попередньої, правила за нагоду невибагливо порадіти Й покепкувати з мене. Я силувано посміхався. Бо передчував непевну небезпеку, яка тільки й чекає, щоб я зрівнявся з дорослими зростом. Невиразний острах перед майбутнім посилював мої розбіжні з дійсністю мрії, але водночас підштовхував до «поганої звички», яка відволікала від них. І не викликала заперечень.

– До двадцяти тобі точно не дожити! – брав хтось із друзів на кпини мою недужність.

– Що за дурниці ти верзеш! – кривив я у силуваній посмішці обличчя, проте, відчував напрочуд солодке, розчуливе прагнення, щоб так і сталось.

– Ладен побитися об заклад!

– Я лише можу закластися, що проживу довше, – відказував я. – Якщо, звичайно, ти поставиш на те, що я помру.

– Згода! – І з бездушністю юності приятель додавав: – От тільки ти запевне програєш!

Не тільки я, а й ніхто в класі не мав під пахвами такої буйної порості, як Омі. В нас тільки пробивалися слабкі паростки. Тому я й не звертав раніше на це місце особливої уваги. А тепер воно перетворилося на якусь невідчепну ідею – і лише через пахви Омі.

У ванній кімнаті я став подовгу вистоювати перед дзеркалом; воно відбивало моє голе тіло без прикрас. Я був немов каченя, яке вмовило собі, що теж стане лебедем, коли виросте. Не як у героїчній казці, а зовсім навпаки. І як завжди, гризота тонкою кригою стягувала мою душу, мимоволі відвертаючи мене від сподівань, що мої плечі колись стануть такими, як в Омі, що мої груди колись стануть такими, як в Омі, до віддзеркалених перед очима нічим не схожих його плечей, нічим не схожих до його грудей. Точніше, навіть не гризота діймала мене, а певність, віра, що мені нізащо не стати таким, як Омі.

На картинах жанру «укійое» доби Ґенроку обличчя закоханих часто напрочуд подібні. І поширений ідеал краси у грецькій скульптурі майже однаковий для чоловіків і жінок. Чи не в цьому таємне торжество любові? Чи не прихована в любові глибинна течія нездійсненного палкого бажання повної схожості з коханим? Чи не звідси те трагічне збурення, коли прагнуть здійснити неможливе, вдавшися до протилежних крайнощів? Тобто чи не з неспромоги досягти повної подобизни у взаємній любові постає той стан душі, коли прагнуть поглибити несхожість, і це виливається в загравання? А найсумніше, що збіжність може існувати лише як швидкоплинна примара. Адже якщо навіть закохана здобудеться на сміливість, а закоханий стане соромливим, у прагненні тотожності вони неминуче залишать позаду межі єства одне одного і, розминувшись, полинуть врізнобіч – у пустку.

Ось чому мої ревнощі, настільки бурхливі, що змусили мене самохіть зректися любові, все ж лишалися любов’ю, осяяні її таємною врочистістю. Врешті-решт я полюбив єдине, що мав «таке, як в Омі» – парость у себе під пахвами, що поволі, несміливо пробивалася, росла, чорнішала…

Настали літні канікули. Але для мене той довгожданий антракт виявився затяжним, та вимріяна учта – безрадісною.

Малим я трохи слабував на груди, отож лікарі заборонили мені великі дози ультрафіолетового проміння. Біля моря можна було сидіти на сонці щонайбільше півгодини. Порушення заборони негайно відзивалося гарячкою. Я досі не вмів плавати, бо й у школі мене звільняли від занять у басейні. А що в подальші роки в мені дедалі зростав і час від часу збурював моє єство «чар моря», невміння плавати змушує замислитись.

А втім, тоді море ще не вабило мене так нездоланно, просто, аби якось змарнувати літній сезон, що так не відповідав мені й викликав незбагненні бажання, я виїхав разом з матір’ю й малюками до моря в А. Я раптом похопився, що сам-самісінький на стрімчаку.

Я щойно забрів до нього, шукаючи разом з малими на березі проток між скелями, де грали блискучі рибки. Їм це заняття швидко набридло, бо вони чекали чогось цікавішого. Тут нагодилася служниця – кликати нас на пісок, під парасольку, до матері, та оскільки я вередливо відмовився, забрала лише брата з сестричкою, полишивши мене самого.

Літнє пополуденне сонце раз у раз поляскувало долонею по поверхні моря. Затока була суцільною велетенською круговертю. У морській далечині тупцювали на місці мовчазні літні хмари, напівзануривши у воду статечні, суворі, мов у пророків, постаті. Їхні м’язи були блакитнувато-білі, мов алебастр.

Довкола ані душі, окрім хіба курортників на яхтах і човнах біля берега та рибалок на суденцях, що нерішуче завмерли ген у морі. Все огорнула незвичайна тиша. До вух лише інколи долинало ніби тріпотіння крилець невидимих метушких комах – то вітерець над морем грайливо звіряв мені свої химерні таємниці. Берег у цій місцині творили пласкі, лагідно похилі до моря скелі; бескидів, як мій, стриміло лише кілька. Загрозливо вигнута вперед хвиля надбігала, ковзаючи поверхнею моря. Скельки, що забігли зграйкою у воду, хоч і намагалися ставити їй чоло, високо зводячи для рятунку білі пінні руки, та ніби водночас прагнули забутись у потопі й вирушити в плавання, порвавши земні зв’язки. Але опуклість вже точилася далі і, так само мірно, накочувалася на берег. За щитом берега щось прокидалось і підводилось. Підіймалась і хвиля, показуючи всім, хто насмілиться стати перед нею, нагострене лезо велетенської сокири, що нею море врубується в берег.

Густо-синій ніж гільйотини падав, розбризкуючи білу кров. І тієї миті, коли хвиля ринула в кипінні слідом за відтятою головою, у ній, наче в розширених останньою смертною мукою людських очах, відбивалася неземна блакить чистого неба. Поточені скелі, які ховались усім рядом у білій піні, коли хвиля накривала їх, нарешті з’являлися з-під води, прощальним блиском вітаючи її рештки. А я спостерігав зі стрімчака, як метушаться в сліпучому сяєві раки-самітники і застигають у безрусі краби.

До відчуття самотини не забарились домішатися спогади про Омі. Так було щоразу. Самотність Омі, сповнена життя, самотність, зроджена путами життя – мрії про неї змушували й мене прагнути бути самотнім незгірш від нього, бажати насолодитися, як він, нинішньою, порожньою перед повнотою моря, самотністю – бодай зовні такою, як у нього. Я один мав зіграти дві ролі – власну й Омі. А для цього треба було знайти хоча б дещицю спільного. Відштовхуючися від неї, я б міг свідомо удавати, ніби перетворююся на нього й насолоджуюсь самотністю (яка для нього була, скоріш за все, несвідомим почуттям), більше того, сягнути в марних мріях певності, що й Омі знайома радість, яку відчуваю я щоразу, коли бачу його.

Відколи мене причарував образ святого Себастяна, я набув звички схрещувати руки над головою щоразу, як роздягався. От тільки тіло в мене було недолуге, без сліду себастянової пишноти. І зараз я несамохіть прибрав такої пози. Кинув погляд під пахву. І вибухнув незбагненним збудженням.

… З приходом літа в мене під пахвами проріс чорний моріжок – хоч і не так рясно, як в Омі. Ось вона, спільність! Крізь нинішнє збудження виразно прозирала постать Омі. Але певне було й те, що його викликала частка мене самого. І тут на мене накинулися разом солоний вітер, що змушував роздиматися ніздрі, палюче літнє проміння, від якого вилискувала й свербіла шкіра, і цілковита пустка навколо, і я не встояв перед давньою «поганою звичкою» просто під блакиттю неба. Тільки цього разу до цього спонукали мої власні пахви.

… Дивний смуток трясовицею бив моє тіло. Самотність палила, наче сонце. Сині вовняні плавки неприємно липли до живота. Поволі я спустився зі скелі й рушив берегом по мілизні. Під брижами на воді мої ноги нагадували білі порожні мушлі, кам’яне дно, всіяне черепашками, наче тремтіло під прозорою водою. Я став навколішки в воді. Налетіла з диким гуком розбита хвиля, вдарила в груди, підкинула, мало не з головою зануривши в піну.

… Хвиля відкотилася, змивши моє сім’я. Незліченні часточки його разом із хвилею, разом з усім живим у ній – мікробами, спорами водоростей, ікринками – огорнуло й понесло геть пінне море. Настала осінь, а з нею – черговий семестр у школі. Омі не було. На дошці об’яв висів наказ про його виключення зі школи.

І всі в одну душу загомоніли про його провини, наче народ по смерті тирана. В того він позичив десять ієн і не повернув, у того відібрав закордонну ручку, та ще й позбиткувався, того придушив… А я шаленів від ревнощів, бо кожен мав, що згадати поганого про Омі, і тільки я не зазнавав від нього кривди. Добре, хоч хлопці не могли зійтися в тому, за що саме його виключили зі школи. Навіть обізнаний проноза, що без нього не обходиться жодна школа, не спромігся розкопати причину, в якій би ніхто не усумнився. Та й учитель відбувся посиланням на «незадовільну поведінку», супроводжуваним глузливою посмішкою.

Лише я мав таємну певність щодо його провини. Бо не сумнівався: він прилучився до змови, масштаби якої навряд чи сам усвідомлював. Прагнення, до яких спонукав дух «зла», були його життям, його долею. В усякому разі, мені так видавалося.

… Але моє внутрішнє уявлення про те, що то за «зло», істотно змінилося. Та обширна змова, в яку воно його кинуло, та химерна мережа таємного товариства, те невикривальне підпілля мали присвячуватися якомусь незбагненному богові. Він служив цьому богові, прагнучи навернути й інших, і впав жертвою таємної страти за намовою. Присмерком його роздягненого привели до залісненого пагорба. Там йому підтягли руки вгору, прип’яли до дерева й пустили в нього дві стріли – перша вп’ялася в бік, друга під пахву.

Отак я міркував. І недарма його постать на турніку найперше викликала в моїй уяві образ святого Себастяна!

*

У дев’ятому класі в мене з’явилося недокрів’я. Моє обличчя дедалі блідло, а руки аж позеленіли. Після підйому на високі сходи доводилося присідати навпочіпки, щоб перепочити. Інакше вировище білого туману вгвинчувалося в потилицю, загрожуючи непритомністю. Родичі повели мене до лікаря, і той встановив анемію. Він був люб’язний і привітний, і на запитання, звідки вона взялася, відказав, що краще зазирнути до шпаргалки. Огляд уже закінчився, і я сидів поруч з лікарем, а родичі – навпроти. Отож вони не бачили сторінок лікаревої книги, зате добре бачив я.