Текст книги "Сповідь маски"

Автор книги: Юкіо Місіма

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

– У мене справа до Таттяна, – пояснила вона, називаючи мого батька, Тацуо, на зменшувальне ім’я. – Хотіла порадитись, як краще відправити речі. Татусь недавно десь здибав Таттяна, і той казав, ніби знає добре місце.

– Старий сьогодні прийде пізно. Слухай-но, – мене бентежили її надто яскраво підмальовані губи. Може, від гарячки здавалося, що той червоний колір аж свердлить мені очі і мало не розколює голову. – Це, власне, не моє діло, але… Хіба можна зараз так розмальовуватись? Тобі ніхто не завважував?

– Овва, то ти вже доріс до віку, коли звертають увагу на косметику! А коли отак лежиш, здається, тільки з пелюшок!

– Ой, іди собі, не набридай!

Вона вмисне підійшла ближче. Я зніяковів, що лежу в нічній сорочці, й натяг ковдру по саме підборіддя. Раптом її долоня торкнулася мого лоба. Її пронизливий холод був так доречний, що я розчулився.

– Який гарячий! Температуру міряв?

– Та під тридцять дев’ять!

– То треба льоду.

– Звідки він у мене!

– Зараз щось придумаємо.

Тріпочучи широкими рукавами, вона збігла сходами. Повернулася й спокійно присіла біля мене.

– Хлопця вашого вирядила.

– Дякую.

Я дивився у стелю. Вона потяглася за книжкою, що лежала в узголів’ї, і прохолодний шовковий рукав черкнув мене по лобі. Мене раптом потягло до цих прохолодних рукавів. Я мало не попросив покласти мені рукав на лоба, але похопився. У кімнаті сутеніло.

– Де ж він запропав?

Гарячка хворобливо загострює відчуття часу. Поки що явно рано було казати «запропав». Невдовзі Чіеко озвалася знову:

– Ну де ж він подівся! Чого так довго?

– Та нічого не довго! – роздратовано буркнув я.

– Ой, як ти приємно гніваєшся! Заплющ очі! І не сердься, стелю однаково не передивишся.

Я примружив очі, і під повіками до болю запекло. Зненацька я відчув, як щось доторкнулося до лоба. І водночас відчув ніжні пахощі. В мене вихопилося безтямне зітхання. І тут з моїм подихом змішався інший, гарячий, а губи притисло щось важке й масне. Зуби клацнули об зуби. Розплющити очі й подивитися було страшно. Прохолодні долоні затиснули мої щоки.

Нарешті Чіеко відірвалася від мене. Я трохи підвівся. Ми пильно подивились одне на одного в сутінках. Сестри Чіеко відзначалися легковажною поведінкою. Поза сумнівом, у ній текла та сама гаряча кров. Пал тієї крові на диво відповідав моїй хворобливій гарячці. Я остаточно сів на постелі і мовив: «Ще!» Ми цілувалися, поки не повернувся хлопець. «Цілуй, та й годі, більш нічого!»– знай повторювала вона. Я не міг збагнути, чи була в поцілунках чуттєва насолода. Адже перший такий досвід – уже неабияка насолода, отож, може, й не варто дошукуватися, чуттєва вона чи ні. А вилучати зі свого п’янкого відчуття частку звичної настійливої ідеї я й поготів не збирався. Відтепер я став «чоловіком, який спізнав поцілунок» – от що важливо. В обіймах Чіеко в мене раптом зродилася настирлива думка про Соноко, наче в турботливого брата, якого почастували заморськими ласощами, а тепер він і собі хоче пригостити ними сестричку. А потім я вже тільки й уявляв, як цілуватиму Соноко. І то була моя перша помилка, причому суттєва.

В усякому разі, через думки про Соноко мій перший досвід потроху став видаватися досить бридким. Коли наступного дня подзвонила Чіеко, я збрехав, що завтра мушу вертатися на завод. Навіть на призначене побачення не пішов. І почав умовляти себе, що все це бридке, бо кохаю я Соноко, і закривав очі на те, що моя неприродна холодність викликана якраз тим, що в першому поцілунку не було й крихти приємного. Так уперше я скористався любов’ю до Соноко, щоб виправдати себе.

Як воно водиться між юними закоханими, ми з Соноко обмінялися фотографіями. Надійшов лист, де Соноко писала, що мою картку носить у медальйоні на грудях. Проте фотокартка, яку вона прислала мені, вмістилася б хіба в портфелі. Для внутрішньої кишені вона теж була завелика, отож я носив її при собі загорнутою в хустку-фуросікі. Повертаючись додому, я завжди забирав картку з собою, бо завод міг згоріти, поки мене нема. Якось я повертався на арсенал пізно увечері, коли завила сирена, світло в електричці згасло. Я ледве дочекався відбою. Сягнув рукою на затягнуту сіткою полицю. Але хтось потемки поцупив увесь мій клунок разом з фотокарткою. Я був схильний до забобонів, отож з того дня мене охопила тривога: я відчував, що мушу негайно побачити Соноко.

Нічний наліт двадцять четвертого травня додав мені рішучості, як і дев’ятого березня. Певно, так потрібно було, щоб між мною й Соноко постали якісь міазми, викликані надміром бід. Так певні хімічні сполуки можуть існувати лише в середовищі сірчаної кислоти.

Укриваючись в щілинах, накопаних без ліку між пустирищем і пагорбом, ми дивилися на вогненне небо над Токіо. Коли час від часу небокрай спалахував відблиском вибуху, у просвітах між хмарами прозирало напрочуд синє, наче полуденне, небо. Блакить на мить з’являлася серед ночі. Немічні прожектори були немов сигнальні вогні для ворожих літаків: висвітивши ненадовго в блідому перехресті крила літака, вони простягали руки проміння до сусіди, ближчого до Токіо, гречно підказуючи ворогові дорогу. Зенітки лише вряди-годи озивалися вогнем. І В-29 залюбки дісталися токійського неба.

Звідси навряд чи розрізниш, де свої, а де ворог у повітряному бою над Токіо. Та все ж щоразу, коли збитий літак падав, прокреслюючи криваве небо, глядачі захоплено плескали в долоні. Найбільше галасу зчиняли хлопчаки. З їхніх щілин, ніби з театральних лож, лунали оплески й вигуки. Я подумав, що для тих, хто стежить отак звіддалік, і справді немає особливої різниці, збито ворожий літак чи свій. Така вона вже, війна.

… Наступного ранку по шпалах, які ще диміли, по обвугленій дошці, перекинутій через залізне руйновище мосту, я пройшов пішки півдороги, бо електрички не ходили. І, діставшись додому, побачив, що вогонь зглянувся лише на наш і кілька сусідніх будинків. Нічна пожежа, навпаки, збадьорила мою рідню, яка саме ночувала вдома, що останнім часом траплялося нечасто. Щоб відсвяткувати порятунок від вогню, відкопали бляшанку з квасолевою пастилою й поласували гуртом.

– Братику, ти ніби до когось залицяєшся? – поцікавилася, завітавши в мою кімнату, шістнадцятирічна непосида-сестра.

– Хто сказав?

– Ніхто, сама знаю.

– А що, не можна?

– Чому ж ні! А коли весілля?

Я сторопів. І почувся, немов розшукуваний злочинець, коли хтось сторонній прохопиться, нічого не підозрюючи, про його справу.

– А я і не думаю одружуватись!

– Ах ти ж безсоромний! Залицяєшся, а одружуватись і не думаєш! Отакі ви, чоловіки!

– Ану, тікай, бо чорнилом обіллю! – А на самоті я без упину повторював: «Так, люди справді одружуються. І навіть заводять дітей. Я про це ніби й забув! Чи, принаймні, вдавав, ніби забув. Я помилявся, коли гадав, що жахіття війни роблять неймовірним навіть таке крихітне щастя, як одруження. А для мене одруження могло б бути неабияким щастям. І то таким, що аж волосся дибки…»

Ці думки навернули мене до суперечної з ними певності, що як не сьогодні, то завтра я мушу побачитися з Соноко. Оце і є кохання? Якщо так, то чим воно відрізняється від химерної палкої цікавості, яку викликає в нас тривога, коли угніздиться в душі?

І Соноко, і її бабуся, і мати вже не раз запрошували мене приїхати. Я написав Соноко, щоб підшукала місце в готелі, бо переймався навіть думкою, що доведеться зупинитись у її тітки. Соноко сумлінно обійшла всі готелі. Але марно: вони або були зайняті під установи, або заповнені інтернованими німцями.

Готель… То, власне, була просто гра уяви. У ній втілювалися мрії, які я плекав змалку. А водночас – кепсько впливало улюблене чтиво – любовні романи. У трибі моїх думок було щось дон-кіхотське. Адже і в ті часи багато хто зачитувався рицарськими романами. Але щоб аж так втратити від тих романів голову, треба самому бути дон-Кіхотом. Як оце і я.

Отже, готель. Замкнена кімната. Ключ. Штори на вікні. Слабкий опір. І впокорення майже без боротьби. І нарешті, нарешті, я – зможу! Громом з ясного неба впаде на мене нормальність. Немов пойнятий духом, я перероджуся на іншу людину, справжнього чоловіка. Тоді зникне нерішучість, і я зможу обійняти Соноко і кохати її, скільки стане сил. Ущерть зітруться недовіра, неспокій, я зможу щиро сказати: «Кохаю тебе». І відтоді я зможу хоч би й під бомбами розгулювати вулицями й кричати, не криючись: «Ось моя кохана!»

З моєї схильності до романтизування поставала недовіра до психіки, і це інколи призводило до свого роду неморальності – непомірної гри уяви. Даремно вважають, що уява – різновид психічної діяльності. Це, скорше, втеча від власної психіки.

… От тільки мріям про готель так і не випало справдитись. Соноко не вдалося домовитися в жодному з готелів у селищі, й вона наполягала в листі, щоб я зупинився в них. Я написав, що згоден. Спокій, близький до втоми, огорнув мене. Але який я там не був, та не плутав цей спокій з остаточним вирішенням усіх проблем.

Я виїхав дванадцятого червня. На нашому арсеналі настрій став уже зовсім безтурботний. Звільнення давали з першого-ліпшого приводу. Потяг був брудний і порожній. І чому від поїздів воєнних часів лишилися в пам’яті тільки такі незугарні (окрім хіба однієї щасливої поїздки)! Цього разу я трусився в поїзді, захоплений не вартою дорослої людини жалюгідною нав’язливою ідеєю. А саме, не повертатися додому, поки не поцілую Соноко! Проте як це було несхоже на горду рішимість людини не попускати власним забаганкам! Я ніби йшов на злочин. Наче отой слабкодухий молодик, що не сміє ослухатися ватажка і хочне-хоч іде на крадіжку. Від щастя бути коханим потерпало моє сумління. Не виключено, що я потребував якраз нещастя, та ще й цілком певного.

Соноко познайомила мене з тіткою. Я корчив з себе бозна-що. Я пнувся із шкіри. І був певен, що всі чудуються подумки: «Та що Соноко знайшла в цьому блідому студентику? Що в ньому взагалі хорошого?» Через похвальне прагнення подобатись усім я відмовився від манери не помічати нікого навколо, як тоді в поїзді. Я перевіряв домашні завдання з англійської в сестричок Соноко, терпляче слухав оповідки її бабусі про життя в Берліні, ще й підтакував. І, як не дивно, через це Соноко ставала ще ближчою. Просто при матері й бабусі ми з Соноко зухвало переморгувались. За обідом під столом торкали одне одного ногами. Її теж захоплювали ці розваги, тож коли я нудився нескінченними розповідями бабусі, Соноко, зіпершися за її спиною на вікно, де видніли дощові хмарки й зеленіло листя, підіймала і грайливо погойдувала пальчиками медальйон на грудях так, щоб я це бачив.

Які білі в неї груди, облямовані півмісяцем комірця! Аж сліпучі! А в її посмішці ту мить угадувалася «безпутна кров», що забарвлювала щоки де Садової Жюльєти. Кажуть, є особливий гатунок розпусності, властивий лише цноті. Зовсім не така, як у зрілих жінок, вона чарує, наче подих вітерцю. Це ніби втішний прояв поганого смаку. Скажімо, як тяга лоскотати немовлят.

У такі хвилини мою душу п’янило щастя. Довго мені не вдавалось наблизитися до цього забороненого плоду. А тепер щастя вабило мене з сумною наполегливістю. Я відчував, яка безодня таїться в Соноко. Але час спливав, і до повернення на арсенал залишалось уже два дні. А я так і не виконав накинуту самому собі мету – поцілунок.

Над нагір’ям мжичило й мжичило, як завжди дощового сезону. Я позичив велосипед і поїхав на пошту відправити листа. Ми з Соноко домовились зустрітися біля пошти: вона мала після обіду відпроситися з установи, де влаштувалася, аби уникнути трудової повинності, Крізь іржавий металевий сітчастий паркан понуро прозирав розмочений мрякою тенісний корт, куди давно ніхто не заглядав. Зі мною розминалися на велосипедах підлітки-німці, полискуючи мокрим золотавим волоссям і білими руками.

Поки я стояв у черзі на старій пошті, за дверима прояснилося. Дощ ущух. Просвіт був короткочасний, сказати б, удаваний. Хмари не розвіялися, тільки посвітлішали кольором платини.

За скляними дверима зупинився велосипед Соноко. Вона важко дихала, зводячи мокрі плечі, але на розпашілому здоровим рум’янцем обличчі грала посмішка. «Отож давай, пора!»– Я почувся мов нацькований мисливський пес. Почуття обов’язку підганяло, немов підштовхував біс. Я скочив на велосипед, і ми з Соноко рушили головною вулицею селища.

Ми заїхали в гайок поміж модрин, кленів та беріз. Дерева струшували яскраві крапельки. Її чудове волосся розвівав вітер. Міцні ніжки весело крутили педалі. Вона уособлювала саме життя. Ми заїхали на поле для гольфу, нині занедбане, злізли з велосипедів і попрямували вологою доріжкою понад полем.

Я був напружений, як новобранець. Он купка дерев. Їх мені й треба!

Кроків за п’ятдесят. На двадцятому заговорю до неї, розряджу напруження. Далі тридцять кроків теревенитиму щось. П’ятдесят кроків. Поставлю велосипед на підпорку. Подивлюся на гори. Покладу руки їй на плечі. Озвуся впівголоса, от хоча б: «Це наче сон, що ми разом». Вона відповість щось наївне. Тоді міцно притягну її за плечі до себе. А вже сам поцілунок – навряд чи буде не так, як з Чіеко. Я ж обіцяв грати переконливо. А ні любові, ні жаги як не було, так і не було.

Соноко була в моїх обіймах. Її подих уривався, обличчя пашіло вогнем, повіки були міцно стулені. Дитячі вуста були напрочуд гарні, от тільки, як і раніш, не збуджували мене. І все ж я покладав на цю мить неабиякі сподівання. Може, в поцілунку зродиться моя нормальність, любов без облуди. Машина зірвалася з місця, і нікому несила її спинити. Я припав губами до її вуст. Минула мить – і ніякого задоволення. Дві. Так само. Три. Все зрозуміло.

Я одірвався від Соноко й кинув на неї журний погляд. Якби вона цієї миті поглянула мені в очі, то мабуть вичитала б у них невимовне кохання. Кохання, про яке годі виповісти, чи взагалі людина може так кохати. Але вона, приголомшена соромом і насолодою, не підводила очей, наче лялька.

Я мовчки взяв її під руку, мов недужу, й повів до велосипедів. Тікати! Якнайшвидше тікати! Я не міг усидіти на місці. А щоб моє занепокоєння не впадало в очі, напустив на себе ще більшу, ніж звичайно, безтурботність. За вечерею моя сяюча фізіономія з помітним будькому збентеженням Соноко на додачу аж надто легко надавалися для здогадів, от тільки виходило не на користь мені.

А Соноко наче ще більше квітла. В її зовнішності й раніше було щось казкове, а тепер вона стала достеменно закоханою цнотливою дівчиною з казки; щирість і незіпсутість її серця були такі очевидні, що мені аж мову одбирало на думку, наскільки мої обійми не гідні цієї чистої душі, Її мати навіть прохопилася стурбовано щодо мого стану. А Соноко, зробивши з цього втішний, але поквапний, висновок, поспішила заспокоїти мене, знову погойдавши на ланцюжку медальйон – усе, мовляв, обійдеться.

Ми перезиралися так безтурботно, що старші помітно розгубилися й збентежились. І раптом я подумав: дорослі заглядають у наше майбутнє, але що там вони бачать? Я аж похолов від жаху.

Наступного дня ми знову заїхали на вчорашнє місце, до поля для гольфа. Мені впала в око прим’ята нами парость жовтих польових хризантем. Сьогодні трава була суха.

Страшна річ звичка! Я знову не втримався від поцілунку, хоч так потерпав від нього щойно вчора. Щоправда, цього разу я ніби цілував сестричку. А втім, це тільки надало поцілункові присмаку безпутності.

– Як ти гадаєш, коли ми знову побачимось? – спитала вона.

– Хтозна. Там, де я працюю, мабуть висадяться американці, – відказав я. – А ні, то хіба за місяць знову дадуть звільнення.

… Я сподівався. Навіть не сподівався, а забобонно вірив: за цей місяць американці висадяться в затоці С. і до ноги винищать наше студентське ополчення. Чи хоча б небачена велетенська бомба десь накриє мене. Може, я передчував атомне бомбардування?

Ми вийшли на залитий сонцем косогір. Дві берізки, мов лагідні сестрички, простягли по схилу тіні. Соноко, що крокувала не підводячи очей, раптом озвалася:

– А що ти мені подаруєш, коли приїдеш?

– Що ж я тобі тепер знайду? – відказав я, вдаючи, ніби не розумію, про що йдеться. – Хіба розбитий літак або брудну лопату.

– Я не про це!

– Не про це? А про що ж тоді?.. – Удавати ставало дедалі важче. От тобі й на! Поміркую, як слід, по дорозі додому.

– Атож, неодмінно поміркуй! – сказала вона напрочуд спокійно й гідно.

– Обіцяй, що повернешся з подарунком!

Соноко так вимовила слово «обіцяй», що я з показною палкістю мусив пообіцяти їй це.

– Гаразд, давай мізинця, – пихато мовив я. Ми по-дитячому зчепили пальці на знак обіцянки, аж раптом мене, зовсім як колись, охопив страх. Його викликали в дитячій душі розповіді, що коли порушиш отаку обіцянку, палець відсохне. Подарунок, який мала на увазі Соноко, хоч і не казала прямо, – то, зрозуміло, було освідчення, тож я злякався недарма. Страх був із тих, який може так опосісти дитину, що вона поночі боятиметься вийти до вбиральні.

Увечері, коли я вже ліг спати, Соноко прочинила двері до моєї кімнати й, напівсховавшись за завіскою, досить непривітно попрохала затриматися ще на день. Це так приголомшило мене, що я тільки дивився на неї з постелі, неспроможний щось сказати. Допущений на початку прорахунок, взятий за вірний результат, зараз збурив усе. Я і сам не міг зрозуміти, що відчуваю до Соноко.

– Тобі обов’язково треба їхати?

– Авжеж, обов’язково.

Особливого смутку в моїй відповіді не відчувалось. Машина обману знову почала свої легковажні оберти. Я витлумачив своє задоволення, як полегшення, що позбудуся страху, приємність від набутого права зверхньо піддражнювати дівчину.

Мої бажання зловив у невід самообман. Пораненому байдуже, чи чистим бинтом його перев’яжуть, аби вчасно. Я потамував кровотечу звичним самообманом і тільки й поривався, що до лікарні. Я залюбки уявляв свій нехлюйський завод суворою казармою. Казармою, де за найменше запізнення запроторюють на гауптвахту.

Вранці перед від’їздом я не зводив очей з Соноко. Наче мандрівник – від краєвиду, який він ось-ось залишить назавжди.

Я розумів: це кінець. Хоч усі довкола були певні, що це тільки початок. Хоч сам прагнув ввестися в оману, піддавшись їхній лагідній турботі. І все ж від спокою Соноко переймався неспокоєм я. Вона допомагала мені вкладати валізу, кружляла по кімнаті, роздивляючись, чи не забув я чого. І раптом застигла біля вікна, дивлячись назовні. Ранок був похмурий, як усі ці дні, лише зелень листя тішила око. Віттям дерев сновигали, розгойдуючи його, невидимі білки. Від Соноко линуло впевнене й водночас дитяче чекання. Для моєї делікатної натури піти, не звернувши на це уваги, було так само нестерпно, як і вибігти з кімнати, грюкнувши дверима. Я ззаду підійшов і ніжно обійняв Соноко за плечі.

– Неодмінно повертайся, чуєш! – мовила вона полегшеним і довірливим голосом. То була віра скорше навіть не в мене – у щось більше, глибше. Плечі Соноко не тремтіли. Тільки груди під мереживом зводились у подиху вище, ніж звичайно.

– Я постараюсь. Якщо, звичайно, буду живий.

Мене аж самого занудило від власних слів. Чи ж можна так казати в мої роки! «Неодмінно! Я повернуся до тебе через усі перепони! Чекай спокійно. Ти ж моя суджена!»

У моєму світосприйнятті і способі мислення таких химерних суперечностей було аж надміру. Я добре розумів: такі невизначені відповіді – мовляв, постараюсь – дає не моя вдача, а щось більш первинне, нібито й не залежне від мене, і тому дивився на рису вдачі, яку справді визначав сам, запобігливо і зі здоровим, подеколи до смішного, глуздом. Змалку невтомно муштруючи себе, я плекав переконання: краще вмерти, ніж бути нерішучим, негідним зватися чоловіком, не мати чіткого поняття про добро й зло, бути таким, хто, не знаючи любові, прагне лише любові до себе. Таке ставлення годилося до частки вдачі, залежної від мене, але було по суті своїй марним для тієї, на яку я вплинути не міг. От і тепер навіть могуть Самсона не дозволила б мені обійтися з Соноко, як личить чоловікові. Але усвідомлення, яким нерішучим я їй запам’ятаюся, зроджувало в мені огиду, позбавляло будь-якої вартості у власних очах, геть-чисто вбивало всілякі гордощі. Я втратив віру у власну волю, у власний характер, щонайменше – мусив сприймати усе, на чому наполягала моя воля, як фальшиве. Але так перебільшувати значення волі, знов-таки, не що інше, як гординя, яка межує з відривом від дійсності взагалі. Адже для нормальних людей чисто вольові вчинки неможливі. Справді, умови, що я – нормальна людина, замало, щоб одружитися з Соноко і жити з нею щасливо; тому й за цієї умови я цілком міг би відповісти так само – мовляв, постараюсь. От тільки я звик умисне затуляти очі навіть на такі прості міркування. Достеменно ніби волів не упустити найменшої нагоди помучити самого себе. Так часто-густо чинять люди в скруті, заганяючи самі себе на безпечний острівець певності у власному нещасті.

…Соноко незворушно відповіла:

– Не турбуйся. З тобою нічого не станеться. Я щовечора молюся за тебе Ісусові. Досі він завжди прислухався до мої молитов.

– Он яка ти віруюча! Ось чому не помітно, щоб ти хвилювалася. Аж лячно!

– Чому це? – Вона підвела на мене розумні чорні оченята. На її невинний допитливий погляд без краплини недовіри, я розгубився й не знав, що сказати. Мені так і кортіло струснути з неї той наче сонний спокій, але вийшло навпаки – очі Соноко струсили сон із чогось, що дрімало в моїй власній душі.

… Сестрички Соноко прийшли попрощатися перед школою.

– До побачення! – Найменша потяглася до мене ніби щоб поручкатись, а коли я простягнув руку, полоскотала мою долоню й утекла надвір, вимахуючи коробочкою для сніданку, на металевій застібці якої тьмяно зблиснув, проглянувши крізь листя, сонячний промінчик. Мати й бабуся теж вибралися проводжати мене, тому прощання на вокзалі вийшло безневинне й побіжне. Ми пережартовувались, ніби поміж нами нічого не було. Подали поїзд, я сів біля вікна і тільки й чекав, щоб він нарешті рушив.

І тут дзвінкий голос покликав мене зовсім з іншого боку. Авжеж, то була Соноко. Голос, начебто такий знайомий аж до останньої хвилі, несподівано залунав далеким ясним покликом. Усвідомлення того, що це справді Соноко, осяяло моє серце мов вранішнє сонце. Я обернувся на голос. Вона прослизнула через службовий прохід і вчепилася за обвуглений дерев’яний паркан, що огороджував платформу. З-під болеро в велику клітину вибилося й шелестіло на вітрі мереживо. Її жваві широко розплющені очі дивилися на мене. Потяг рушив. Повні вуста заворушилися, наче вона щось промовляла, і зникли з очей.

Соноко! Соноко! Кожен поштовх поїзда відлунював у моєму серці її іменем. Невимовні таємниці крило воно. Соноко! Соноко! – Раз у раз розбивалося моє серце. Нестерпна змора, немов кара, дедалі тяжчала. Ця світла мука була незбагненна понад усе, як би я не шукав пояснення. Надто далеку від звичайних стежок людських почуттів, її не так просто було сприйняти навіть як страждання. Так страждає хіба той, хто, не дочекавшися сонячним днем пострілу з гармати, яка завжди провіщає полудень, задивляється в чисте небо, не знаючи, де шукати звичний гук. Його охоплює жахливий сумнів. Чи ж похопився ще хтось, що сьогодні гармата не привітала пострілом настання полудня? «От і кінець. От і кінець», – бурмотів я, достеменно слабкодухий нездара, який щойно провалив іспит. Усе пропало. Провалився. Слід би мені було обчислити той ікс у попередній дії! Краще б я застосував у тій математиці життя, як усі, дедукцію! А все мої нісенітні хитрощі. Поклався на індукцію, і, виходить, даремно!

Сум’яття так виразно відбивалося на моєму обличчі, що пасажири навпроти почали кидати занепокоєні погляди. То були сестра Червоного Хреста у темно-синій формі й незаможна селянка – схоже, її мати. Відчувши, що на мене дивляться, я й собі втупився в медсестру. Кругловида, червонощока, мов квіточка китайського ліхтарика, дівчина знітилася й обернулась до матері:

– Слухай, я б чогось поїла!

– Та ще ж рано!

– А я їсти хочу! Ну, діставай, діставай!

– Та ти що, не розумієш, що тобі кажуть!

Врешті-решт стара витягла сніданок, ще убогіший, ніж наш заводський харч. Медсестра почала наминати за обидві щоки розрізану навпіл мариновану редьку та глеюватий рис. Я відвів очі, бо звичка людини їсти видалася огидною, як ніколи. І, розмисливши трохи, дійшов висновку, що так здається, бо мені перехотілося жити.

Того вечора, нарешті вмостившися відпочивати в нашому заміському помешканні, я уперше в житті не на жарт задумався, чи не вкоротити собі віку. Але це швидко надокучило й сама думка видалася кумедною. Я від природи був позбавлений гострого відчуття поразки. Та й довкола буяла, як щедра осінь, смерть – від вогню, на полі бою, від ран, на посту, під колесами, від недуг – то, може, й для мене вона вже наготувала місце. Стратенці самогубством не кінчають. Що не кажи, для цього зараз аж ніяк не підхожа пора. Я чекав, аби щось принесло мені смерть. А виявилося, це ніби чекати, аби щось урятувало життя. Через два дні після повернення на завод я одержав від Соноко повний палких почуттів лист. То було справжнє кохання. Мене опалили ревнощі. Нестерпні ревнощі штучно вирощеної перлини до природної. Хто ще й коли в цілому світі ревнував жінку через те, що вона його кохає?!

… Провівши мене, Соноко поїхала на велосипеді на роботу. Там вона була така неуважлива, що співробітники занепокоїлись, чи не зле їй. Раз по раз плутала щось у паперах. Обідати повернулася додому, а по дорозі на роботу збочила на поле для гольфу. Прим’яті нашими ногами жовті польові хризантеми ще не випростались. Вона задивилася на схил вулкану, який зчистив із себе імлу й виблискував на сонці глянцем барви паленої вохри, на пасма туману, що знову підіймалися з долини, на те, як тріпочуть, ніби в передчутті чогось, дві сестричкиберізки.

… І це саме тоді, коли я в поїзді сушив собі голову, як позбутися кохання, вмисне зрощеного в ній!.. А втім, була хвилина, коли я заспокоїв себе жалюгідною, проте близькою до правди втішанкою. А саме, що треба тікати, якщо я її дійсно кохаю.

Я написав Соноко кілька листів – не сказати б холодних, але й без особливих почуттів. Приблизно за місяць Кусано знову дістав дозвіл на побачення, і Соноко писала, що вони усією родиною вибираються до містечка під Токіо, куди його перевели. Слабкодухість погнала туди й мене. Аж дивно, що я знову не втримався від зустрічі з Соноко, попри нібито тверде рішення триматися від неї чимдалі. Побачення підтвердило, що вона лишилася такою, як і була; от тільки мене було не впізнати. Я не міг здобутися на жоден жарт. Зміну, що зайшла в мені, і Соноко, і її брат, і бабуся, і навіть мати сприйняли не інакше, як мою добропорядність. А слова Кусано, супроводжувані, як звикле, лагідним поглядом, ввергли мене у трепет.

– Я тобі скоро надішлю офіційне послання. Сподіваюся, воно буде тобі приємне.

За тиждень, у вихідний, коли я був у матері за містом, послання прибуло. Написані його невправним почерком ієрогліфи виказували непідробну приязнь.

«… У нас усі настроєні щодо Соноко цілком серйозно. Мене призначено повноважним послом. Справа, власне, нескладна, але треба знати твою думку.

Ми тобі довіряємо. Соноко, звичайно, теж. Мама вже нібито й прикидає, коли влаштувати весілля. Весілля весіллям, але заручини, здається, призначати вже час.

Атож, це тільки наші власні здогади. Треба ж знати, як ти до цього ставишся. Я сказав своїм, нехай почекають з розмовами, поки ти відповіси. Не думай, я тобі нічого не накидаю. Просто напиши, як є. Скажеш «ні» – ніхто тобі не дорікатиме, не сердитиметься; наша дружба не постраждає. Скажеш «так» – можеш уявити, як я зрадію. А ні – то ні, зла не матиму. Пиши відверто, але чесно. Ще раз тебе прошу: не думай, що чимось зобов’язаний. Залишаюсь твоїм вірним другом і чекаю відповіді…»

Я похолов. Озирнувся, чи не бачив хтось, як я читав листа.

Сталося те, що я вважав неможливим. Я й не підозрював, що почуття й міркування щодо війни можуть різнитися аж так, як у мене і їхньої родини. Мало того, що мені лише двадцять років, що я студент, працював на авіазаводі, – я й виріс під час війни, от і романтизував її міць. Навіть нині, на порозі краху, магнітна стрілка людських намірів незмінно вказувала в той самий бік. Атож, хіба я забув, що сам такої пори прагнув закохатися! З химерною посмішкою я перечитав листа. І раптом мої груди виповнило знайоме почуття зверхності: а все ж я переміг. Я об’єктивно щасливий, і нікому не дозволив би дорікнути собі. А значить, теж маю право зневажати щастя.

Хоч душа повнилася нестерпними гризотою й смутком, з моїх вуст не сходила визивна глузлива посмішка. Я почував себе так, наче лишилося перестрибнути мілкий рівчак. Тобто переконати себе: все, що сталося за останні місяці – дурниця. Впевнити себе, що я взагалі й гадки не мав любити оту Соноко, оте дівчисько. Навіяти самому собі, що просто зваблював її (ото брехун!). Навіть вибачатися нема за що, за поцілунок не відповідають!

– Чого б це я любив якусь там Соноко!

Такий висновок підніс мене на сьоме небо.

Як же це чудово! Тепер я – чоловік, який звабив жінку, сам не кохаючи її, і покинув, коли вона закохалася. Як я обігнав благопристойних чеснотливців!.. Я розумував, ніби й не відав, що не буває розпусника, який кинув би жінку, не домігшись свого… Та волів не помічати цього. Така вже моя звичка, як у впертої баби: не чути того, що неприємне. Лишалося тільки не допустити одруження. Достеменно, ніби ото я прагнув зашкодити шлюбові суперника!

Я прочинив вікно й покликав матір.

Сліпуче літнє сонце буяло над городом. Помідори й баклажани тягли з грядок до сонця сухі пагони у в’їдливому докорі. А сонце наляпувало на їхні міцні прожилки густий шар пропеченого проміння. Скільки городу, тьмавий світ рослин гнітило те сяєво. Далі виднів ліс, що облямовував звернений до нас темним ликом сінтоїстський храм. А за ним невидиму звідси долину раз у раз пронизував дрож від прудких електричок. І можна було бачити відблиски на дротах, які ще довго сумно коливалися, розхитані легковажною дугою струмозйомника. Це безцільне коливання на тлі вгодованих літніх хмар видавалося водночас і змістовним, і цілком безглуздим.

З-посеред городу підвівся прикрашений блакитною стрічкою великий солом’яний бриль. То була мати. Дядьків – її брата – бриль на хвилю застиг, немов перегнутий навпіл соняшник.

Мати, що тут вперше в житті трохи засмагла на сонці, зблиснула здаля білими зубами. Наблизившись, щоб я міг почути, вона гукнула тоненьким, як у дитини, голоском:

– Чого тобі? Щось хочеш, то біжи до мене!

– Важлива справа! Краще ти йди сюди!

Мати невдоволено неквапом наблизилась. Кошик у її руці був повен спілих помідорів. Вона поставила його на підвіконня й запитала, що сталося.