Текст книги "Пентаграма"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 5. П’ятниця. «Андеруотер»

Харрі ненавидів тематичні паби: ірландські паби, паби, де всі п’ють, роздягшись до пояса, паби, де обговорюються новини, а найбільше – улюблені паби знаменитостей, де на стінах висять портрети скандально відомих завсідників. У «Андеруотері» це була каламутна суміш морських тем підводного плавання та піратської романтики. Щоправда, на четвертому півлітровому кухлі Харрі перестало дратувати й булькання зеленої води, й шоломи від скафандрів водолазів, і простенькі скрипучі меблі. Могло бути й гірше. Минулого разу народ вирішив розважитися співом, і в якийсь момент здалося, що він на мюзиклі, а не в барі. Харрі уважно оглядівся і зі спокійним серцем переконався, що ніхто з чотирьох гостей не збирається співати й танцювати.

– Як настрій? Святковий? – запитав він барменшу, коли та поставила перед ним кухоль.

– О сьомій вечора? – відповіла дівчина питанням на питання і дала йому сотню здачі, хоча слід було дві.

Якби Харрі міг, то вирушив би в «Шрьодер». Але йому чомусь думалося, що туди його не пустять, а піти і з’ясувати це не вистачало хоробрості. Не сьогодні. З того, що сталося в четвер, у його пам’яті залишились якісь обривки. Чи в середу? Хтось із відвідувачів згадав, що Харрі показували по телевізору як героя норвезької поліції, тому що він застрелив маніяка в Сіднеї. Хтось відпустив пару зауважень, якось його обізвав, і щось із цього Харрі не сподобалося. Цікаво, чи дійшло до колотнечі? Не виключено, що кісточки пальців і перенісся він міг розбити, спіткнувшись об бруківку на Доврегате.

Задзеленчав телефон. Харрі подивився на номер і у черговий раз відзначив, що дзвонить не Ракель.

– Слухаю, шеф.

– Харрі? Ти де? – Б’ярне Мьоллер був стривожений.

– Під водою. В барі «Андеруотер». А що таке?

– Якою ще водою?

– Солонуватою. Напіврічковою-напівморською. У вас – як це? – дуже зайнятий голос.

– Ти п’яний?

– Не так, як хотілось би.

– Що?

– Нічого. Акумулятор сідає, шефе.

– Один співробітник, який був на місці злочину, погрожував написати на тебе рапорт. Говорить, ти був п’яний, коли прийшов.

– Чому погрожував, а не погрожує?

– Я відрадив. Ти був п’яний, Харрі?

– Звичайно, ні, шефе.

– Ти точно впевнений у тому, що зараз говориш, Харрі?

– А ви точно впевнені в тому, що хочете це знати?

Мьоллер незадоволено зітхнув у слухавку:

– Харрі, так далі тривати не може. Я змушений вжити заходів.

– Добре. Спершу усуньте мене від цієї справи.

– Що?

– Ви все прекрасно розчули. Я з цією свинею працювати не буду. Знайдіть іншого.

– У нас не вистачає людей, щоб...

– Тоді звільняйте. Мені начхати.

Харрі поклав телефон у внутрішню кишеню. Він чув, як голос Мьоллера тремтить і б’ється об грудну клітку, навіть приємно. Допивши пиво, Харрі встав і похитуючись вийшов назустріч теплому літньому вечору. Третє таксі, яке він окликнув на Уллеволсвейєн, зупинилося.

– Хольменколлвейєн, – сказав Харрі й відкинув спітнілу голову на прохолодну спинку шкіряного сидіння.

По дорозі він дивився в заднє вікно, спостерігаючи, як у блідо-голубому небі крутяться у пошуках їжі ластівки. В повітрі якраз з’явилася мошва. Саме час для ластівок, аби підкріпитися, з цієї миті й до заходу сонця.

Таксі зупинилося біля великого і трохи похмурого дерев’яного будинку.

– Під’їхати до ґанку? – запитав водій.

– Ні, постоїмо тут, – сказав Харрі.

Він подивився на будинок. Йому здалося, що у вікні він помітив Ракель. Олегу, напевно, скоро пора в ліжко. Уперше з моменту суперечки Харрі приїхав сюди. На душі скребло...

– Сьогодні ж п’ятниця?

Таксист із побоюванням подивився в дзеркало і повільно кивнув.

Дні. Тижні. Господи, як же швидко ростуть ці хлопчиська!

Харрі помасажував обличчя, намагаючись втерти трохи життя в те, що зараз найбільше нагадувало посмертну маску.

Адже взимку здавалося, що все не так уже й погано.

Харрі тоді розкрив кілька великих злочинів, у нього був свідок у справі Елен, він не пив. А ще Ракель і він перейшли від простої закоханості до спільного будівництва сімейного життя, і йому це подобалося. Подобалися виїзди на природу, пікніки для дітей, де Харрі смажив на вугіллі м’ясо. Подобалося запрошувати батька і Сестреня на недільну вечерю і дивитись, як його сестра з синдромом Дауна грається з дев’ятирічним Олегом. І найчудовіше – закоханість не проходила. Ракель навіть почала міркувати, що непогано б Харрі переїхати до них, аргументуючи це тим, що будинок занадто великий для них із Олегом, а Харрі не дуже прагнув знайти контраргументи.

– Подивимося. Ось тільки розберуся зі справою Елен, – пообіцяв він.

Перевіркою їх почуттів мала стати поїздка в Нормандію: три тижні в старовинному маєтку і тиждень на річковому теплоході.

Але тут справи пішли безладно.

Усю зиму він займався справою Елен. Старанно, навіть занадто. Харрі не вмів працювати інакше. До того ж Елен Єльтен була не просто колегою, а його найкращим другом. Три роки тому вони разом полювали на людину, що займалася контрабандою зброї, на прізвисько Принц.

Елен убили бейсбольною битою на березі Акерсельви. Докази вказували на неонациста Сверре Ульсена, який уже встиг засвітитися в поліції. На жаль, свідчень його вони так і не почули: під час арешту Том Волер прострелив йому голову – як він заявив, це була самооборона. Але Харрі був упевнений, що за вбивством стоїть Принц, і вмовив Мьоллера дозволити йому провести власне розслідування. Мотиви були особистими, а значить, офіційне розслідування Харрі вести не міг. Мьоллер тоді вирішив зробити виняток – як заохочення за успіхи Харрі при розкритті інших справ. Цієї зими намітився прорив. Відшукався свідок, який увечері, коли сталося вбивство, бачив, як Сверре Ульсен розмовляв з кимось у червоній машині в Грюнерльокка всього за кілька сотень метрів од місця злочину. Цим свідком був якийсь Рой Квінсвік, колишній неонацист із судимістю, а нині новонавернений парафіянин Філадельфійської парафії. Квінсвіка не можна було назвати зразковим свідком, але він довго й наполегливо вдивлявся в запропоновану фотографію Харрі й сказав: так, саме ця людина сиділа в машині поряд зі Сверре. Людиною на фотографії був Том Волер.

Хоча Волера Харрі підозрював давно, підтвердження здогадки потрясло його ще і тому, що це означало – в поліції Волер не єдиний перевертень, інакше Принц просто не зміг би провертати такі масштабні афери. Отже, Харрі не може довіряти нікому. Тому про Роя Квінсвіка він мовчав, розуміючи, що другої такої удачі не буде. Один невірний рух – і запахне гниллю, а буде гниль – будуть і щури. Значить, треба бути у всеозброєнні.

Харрі почав у глибокій таємниці готувати оборону. Це виявилося не так просто, як він думав. Не знаючи, кому можна довіритися, він чекав, поки всі підуть із роботи, і порпався в архівах, залізав у внутрішню мережу, роздруковував електронну пошту та списки вхідних і вихідних телефонних дзвінків од тих, хто, за його відомостями, був якось пов’язаний із Волером. Вечорами він просиджував у машині поблизу від Юнгсторг, спостерігаючи за відвідувачами піцерії «У Герберта», де вешталися неонацисти, – за версією Харрі, контрабанда зброї проходила через них. Не домігшись результатів, Харрі почав шпигувати за Волером і деким із колег, особливо за тими, хто, наскільки він знав, гайнує багато часу в екернському тирі. Він стежив за ними здалека. Сидів у машині перед їх будинками і не стуляв очей, доки всі спали.

Удосвіта, виснажений, повертався до Ракелі й, задрімавши на кілька годин, знову йшов на роботу. Потім вона попросила його в здвоєні чергування ночувати удома. Він не сказав їй, що вночі працює не за графіком, не за наказом. Потім стало ще гірше.

Якось увечері він вирішив-таки побувати «У Герберта». Потім зайшов іще раз. Поговорив із хлопцями. Почастував пивом. Зрозуміло, вони знали, хто він такий, але безкоштовне пиво – воно і є безкоштовне пиво. Вони пили, посміхались і мовчали. Нарешті він зрозумів, що їм нічого не відомо, але заходити не перестав. Можливо, тому, що там Харрі почувався поряд із печерою дракона, з якої, якщо виявити терпіння, чудовисько обов’язково вилізе. Ні Волер, ні його колеги так і не з’являлися. Тоді він повернувся до стеження за будинком Волера.

Одного дня вночі у двадцятиградусний мороз на порожній вулиці показався хлопчина в короткій легкій курточці. Хисткою ходою, що видає наркомана, він пройшов повз машину Харрі, зупинився біля будинку Волера, подивився на всі боки і спробував відкрити замок. Харрі прекрасно розумів: якщо втрутиться він – його викриють, тому залишався в машині. Напевно, хлопчина зовсім туго міркував і погано тримався на ногах, тому що в якийсь момент його інструмент із брязком одлетів од замка, і наркоман гепнувся в замет перед будинком. І не підвівся. В одному з вікон спалахнуло світло. Волер відсмикнув фіранки. Харрі чекав. Нічого не відбувалося. Мінус двадцять. У Волера – світло у вікні. Хлопчина не рухався. Вже пізніше Харрі задавався питанням: що йому, чорт забирай, треба було робити?! Акумулятор у телефоні сів на морозі, і він навіть не міг викликати «швидку». Він сидів. Минали хвилини. Проклятий наркоман... Мінус двадцять один. Чортів наркоман! Звичайно, можна було б поїхати звідти, дістатися лікарні й повідомити про те, що сталося. У дверях будинку показалася людина – Волер. Він мав кумедний вигляд у халаті, чоботях, шапці та рукавичках. Із собою він ніс дві вовняні ковдри. Харрі зі здивуванням спостерігав, як Том Волер перевіряє пульс і зіниці наркомана, а потім загортає його в ковдри. Потім Волер довго стояв на порозі й дивився в бік Харрі. Через декілька хвилин під’їхала «швидка допомога».

Того разу Харрі, повернувшись додому, сів у крісло і всю ніч слухав рок-групу «Рага Рокерз» – свою, норвезьку, і американця Дюка Еллінгтона, а потім пішов на роботу, не переодягаючись уже протягом сорока восьми годин.

Перша сварка між ним і Ракеллю сталася одного квітневого вечора.

Харрі в останню мить скасував виїзд на природу, і Ракель помітила, що він уже три рази поспіль порушує обіцянку. Обіцянку, дану Олегові, підкреслила вона. Харрі заявив, що прикриватись Олегом непорядно, і насправді їй просто не подобається, що її примхам приділяють менше уваги, ніж пошукам убивць Елен. Вона назвала Елен привидом, сказала, що Харрі зациклився на мертвій людині. Це ненормально і до добра не доведе, що це некрофілія, й узагалі – займається він розслідуванням не заради Елен, ним рухає жадоба помсти.

– Тобі завдали рани, – закінчила вона, – і тепер ти всіма силами стараєшся помститись.

Коли Харрі в огидному настрої виходив із кімнати, за сходовими перилами промайнула піжама й перелякані очі Олега.

Після цього Харрі взагалі перестав займатися чим-небудь, що не стосувалося пошуку вбивць. В темряві читав чужу електронну пошту, вдивлявся в чорні вікна будинків і вілл, підстерігаючи людей, які так і не з’являлись. Уривками спав у квартирі на Софієсгате.

Дні стали світлішими й довшими, а він так нічого і не знайшов.

І якось уночі повернувся дитячий кошмар. Сестреня. Її волосся, що піднімається вгору. Перекошене болем обличчя. Його власна безпорадність. Наступної ночі кошмар з’явився знову. І знову.

Друг дитинства, таксист Ейстейн Ейкелан, який, коли не був за кермом, пив «У Малика», говорив, що Харрі не пізнати, так змарнів, і навіть пропонував возити його на роботу й назад. Харрі відмовився і з останніх сил продовжував свою безумну гонку.

Залишалося тільки чекати, коли вона заведе його в

прірву.

Земля стала обсипатися з-під ніг через таку прозаїчну річ, як неоплачений рахунок. Стояв кінець травня, Харрі й Ракель уже декілька днів не розмовляли. Він прокинувся в кабінеті від її телефонного дзвінка. Ракель сказала, що турагентство нагадує про платню за садибу в Нормандії. У їх розпорядженні був тиждень, після чого турагентству доведеться перепродати право оренди іншим клієнтам.

– Крайній термін – п’ятниця. – Після цих слів вона поклала слухавку.

Харрі попхався в убиральню, побризкав обличчя холодною водою і зустрівся поглядом зі своїм віддзеркаленням. Мокрий світлий «їжачок», червоні від судин, що лопнули, очі, темні мішки під ними, запалі щоки. Спробував усміхнутись і побачив жовтозубий оскал. Він сам себе не впізнавав. Тут він зрозумів: Ракель має рацію. Це крайній термін. Для нього і Ракелі. Для нього і Елен. Для нього і Тома Волера.

Того ж дня він пішов до свого безпосереднього начальника, Б’ярне Мьоллера – єдиної людини в поліції, якій він повністю довіряв. Слухаючи розповідь Харрі, Мьоллер то кивав, то хитав головою й у результаті сказав, що ця справа, на щастя, не в його компетенції, й Харрі треба йти просто до начальника кримінальної поліції. Але перед тим десять разів подумати: а чи варто? Харрі, думаючи, вийшов із квадратного кабінету Мьоллера і попрямував до овального, де працював начальник кримінальної поліції. Постукав, зайшов і виклав усі свої козирі. Свідка, який бачив Тома Волера і Сверре Ульсена разом, і те, що саме Волер застрелив Ульсена при арешті. Все, що в нього було після п’яти місяців мук, гонитви за примарами, п’яти місяців на межі божевілля.

Начкрим запитав, який, на думку Харрі, у Тома Волера був мотив, аби піти на вбивство Елен Єльтен.

Харрі відповів, що Елен мала в розпорядженні небезпечну інформацію. Того вечора, коли її вбили, вона залишила на автовідповідачі Харрі повідомлення про те, що знає, хто такий Принц, який заправляє контрабандою зброї та озброїв злочинців у Осло не гірше, ніж солдатів спецпризначення.

– Але коли я їй передзвонив, на жаль, було надто пізно, – сказав Харрі, намагаючись зрозуміти вираз обличчя співрозмовника.

– А на вбивство Сверре Ульсена? – продовжував той.

– Коли ми напали на слід Ульсена, Принц убив його, щоб він нікому не розповів, хто стоїть за вбивством Елен.

– І ви говорите, що цей Принц...

– Том Волер, – упевнено мовив Харрі.

Начкрим мовчки кивнув, потім додав:

– Отже, один із найшанованіших наших інспекторів.

Наступні десять секунд Харрі здавалося, що він у вакуумі, ні повітря, ні звуків. Він знав: тут і зараз його поліцейська кар’єра може обірватися.

– Добре, Холе. Перш ніж приймати рішення, мені б хотілося поговорити з вашим свідком. – Начальник підвівся. – І, сподіваюся, ви розумієте, що з цієї миті й надалі ця справа має залишатися між нами.

– Скільки ми тут стоятимемо?

Від голосу таксиста Харрі здригнувся. Він вже майже спав.

– Їдьмо назад, – сказав він і кинув останній погляд на дерев’яний будинок.

Коли вони їхали по Кіркевейєн, задзеленчав мобільний телефон. Говорила Беата:

– Здається, знайшли зброю. Ти мав рацію. Пістолет.

– Що ж, вітаю нас обох.

– Дякую... Знайти його було неважко. Лежав у сміттєвому кошику під мийкою.

– Марка і номер?

– «Глок-23». Номер сточений.

– Сліди залишилися?

– Такі ж, як на більшості зброї, конфіскованої нами в Осло.

– Ясно, не читається. – Харрі переклав телефон у ліву руку. – Неясно тільки, навіщо ти мені все це розповідаєш. Я цією справою не займаюся.

– Я б не говорила з такою впевненістю, Харрі. Мьоллер сказав...

– Мьоллер і вся смердюча поліція Осло можуть забиратися до дідька!

Харрі сам здригнувся від звуку свого голосу і побачив у дзеркалі, як спохмурнів таксист.

– Вибач, Беато. Я... Ти ще там?

– Так.

– Я зараз трохи не в собі.

– Нічого, не горить.

– Що?

– Справа може почекати.

– Розповідай же.

Вона зітхнула:

– Ти помітив у Камілли Луен шишку трохи нижче за праву брову?

– Так, звичайно.

– Я подумала: можливо, її вдарив убивця, або вона сама вдарилася при падінні. Але виявилося, ніякої шишки не було!

– Як так?

– Патологоанатом поторкав її, вона така тверда! Потім він засунув палець під повіку. І знаєш, що він знайшов?

– Ну... – мовив спроквола Харрі. – Ні...

– Маленький червонястий коштовний камінь у формі зірки. Ми вважаємо, діамант. Що ти на це скажеш?

Харрі глибоко зітхнув і подивився на годинник. До закриття бару залишалося три години.

– Що я цією справою не займаюся, – сказав він і вимкнув телефон.

Розділ 6. П’ятниця. Вода

«Сухо, але я бачу, як поліцейський виходить із-під води. Вода для спраглих. Дощова вода, річкова вода, морська вода.

Він мене не помітив. Хитаючись, він вийшов на Уллеволсвейєн і там намагався зупинити таксі. Ніхто не хотів його саджати. Як човняр – неспокійну душу, що бродить уздовж берега річки. Так, і я знаю – як це, коли тебе відштовхують ті, хто тобі дорогий. Коли потрібна підтримка, а дістаєш відмову. Коли розумієш, що всі навколо на тебе плюють, а тобі – ні на кого плюнути. І поступово здогадуєшся про те, що ж тобі треба робити».

Розділ 7. Понеділок. Відставка

Харрі зайшов у магазин, відчинив скляні двері молочного відділу і притулився до них. Стягнув пітну футболку і заплющив очі, відчуваючи шкірою прохолодне повітря.

Синоптики передбачали тропічну спеку цієї ночі, й люди в магазині запасалися м’ясом для грилю, пивом і мінеральною водою.

Біля м’ясних полиць спиною до Харрі стояла жінка. Він одразу впізнав її за кольором волосся та пишними формами. Коли вона обернулася, Харрі побачив, що на ній топик, який забарвленням нагадує зебру, але так само обтягує, як той, леопардовий. Вібекке Кнутсен подумала, поклала коробки з біфштексами назад, разом із візком перейшла до холодильника і дістала звідти дві упаковки тріскового філе.

Харрі надів футболку і зачинив скляні двері. Молока йому не хотілось. І м’яса. І тріски теж. Йому хотілося чого-небудь простого – зовсім небагато, аби це можна було з’їсти. Ні, він не був голодний, але шлунок вимагав їжі. Він почав нити ще минулого вечора, і з досвіду Харрі знав: якщо зараз чого-небудь не з’їсти, він не утримає в собі ні краплі спиртного. Зараз у візку лежав питльований хліб і пакет із «Винної монополії»[7]7
  «Винна монополія» – мережа державних магазинів, які мають виключне право продажу спиртних напоїв у Норвегії.


[Закрыть] через дорогу. Він додав до цього півкурчати, шість упаковок пива «Ганза», байдуже продефілював повз фруктовий відділ і опинився в черзі до каси просто за Вібекке Кнутсен. Не навмисно, але, можливо, і не зовсім випадково.

Як і раніше, не помічаючи Харрі, вона обернулася, наморщила ніс, неначе відчула якийсь неприємний запах (чого Харрі виключити не міг), і попросила у касирки два блоки легких сигарет «Прінс».

– А мені сказали, у вас там не курять.

Вібекке обернулася, зі здивуванням подивилася на нього і подарувала йому три різні усмішки. Перша була швидкою, автоматичною. Друга – з тих, що виникають, коли ми зустрічаємо знайомих. А коли каса залишилася позаду, з’явилась і третя посмішка – цікава.

– Ви, я дивлюся, вирішили влаштувати собі бенкет, – сказала Вібекке, намагаючись утрамбувати покупки в один пластиковий пакет.

– На зразок того, – пробурмотів Харрі й усміхнувся у відповідь.

Вона злегка нахилила голову набік, смужки на топику здригнулися.

– Багато гостей?

– Небагато, але всі непрохані.

Касирка простягнула йому здачу, але він кивнув на скарбничку Армії порятунку.

– А їм не можна вказати на двері? – Усмішка Вібекке тепер заграла і в її очах.

– Ну-у... Якраз таких гостей вирядити не так-то легко.

Пляшки «Джима Біма» весело дзвякнули об упаковку «Ганзи».

– Що, давні товариші по чарці?

Харрі подивився на неї. Здається, вона дійсно хотіла дізнатися, в чому справа. Це було для нього тим більше дивно, що вона, як йому здалося, жила разом із таким правильним чоловіком. Вірніше, такий правильний чоловік жив із нею.

– У мене немає товаришів, – сказав Харрі.

– Отже, дама... І, напевно, з настирливих?

Йому захотілося відчинити перед нею двері, але ті відчинялись автоматично. Дивно, але Харрі цього не пам’ятав, хоча купував тут продукти кілька років поспіль. Вони вийшли на вулицю і тепер стояли одне навпроти одного.

Харрі не знав, що відповісти, тому сказав правду:

– Три дами. Іноді вони приходять, якщо я недостатньо вип’ю.

– Що-що? – Вона прикрила очі долонею від сонця й подивилася на нього.

– Нічого, вибачте. Просто думки вголос. Тобто думками це не назвеш... але однаково вголос. Напевно, я базіка. Мені... – Він не розумів, чому Вібекке й досі не пішла.

– Вони у нас усі вихідні по сходах туди-сюди бігали, – сказала вона.

– Хто? – здивувався Харрі.

– Та поліція.

До Харрі повільно дійшло, що з того дня, коли він був у квартирі Камілли Луен, минули субота й неділя. Він спробував знайти своє віддзеркалення у вітрині магазину. Субота і неділя? На кого ж він зараз схожий?

– Ви, поліцейські, нам нічого не розповідаєте, – вела далі Вібекке, – а в газетах пишуть тільки, що у вас поки що немає ніяких зачіпок. Це так?

– Я цією справою не займаюся, – відповів Харрі.

– Авжеж. – Вібекке Кнутсен кивнула і знову заусміхалась. – А знаєте що?

– Що?

– Насправді нічого страшного.

Кілька секунд Харрі міркував, що вона має на увазі. Потім засміявся і зайшовся страшенним кашлем.

– Дивно, я вас раніше в цьому магазині не бачив, – сказав він, відсапавшись.

Вібекке знизала плечима:

– Хто знає? Може, ми скоро знову зустрінемося?

Вона нагородила його променистою усмішкою й пішла додому. Пластикові пакети та її пишні форми погойдувалися туди-сюди.

«Ти, я і африканський звір» – ця думка видалася Харрі такою гучною, що він злякався, чи не висловив її вголос.

Біля вхідних дверей будинку на Софієсгате сидів чоловік. Піджак він перекинув через плече. Сорочка темніла плямами поту на грудях і під пахвами. Однією рукою чоловік тримався за живіт. Побачивши Харрі, він підвівся.

Харрі затримав подих і зібрався з силами. Це був Б’ярне Мьоллер.

– О Господи, Харрі!

– О Господи, шефе!

– Знаєш, який у тебе вигляд?

Харрі дістав ключі й відповів питанням на питання:

– Ви вважаєте, я не в кращій формі?

– Тебе ж попросили допомогти нам із розслідуванням на вихідних! А від тебе ні слуху ні духу. І на роботу сьогодні не вийшов.

– Проспав, шефе. Це, до речі, не так далеко від істини, як ви думаєте.

– Може, і попередні чотири тижні ти теж проспав? До того, як я тебе видзвонив минулої п’ятниці?

– Ну, вже наступного тижня туман розсіявся. Я подзвонив на роботу, але мені сказали, що я значусь у відпустці. Гадаю, це ваших рук справа.

Харрі почав підніматися по сходах, за ним по п’ятах ішов начальник.

– Мені довелося, – простогнав Мьоллер, знову хапаючись за живіт. – Чотири тижні, Харрі!

– Гм... Наносекунда за вселенськими масштабами.

– І ні єдиного слова про те, де ти пропадаєш!

Харрі не без зусиль уставив ключ у замок:

– Зараз почуєте.

– Що саме?

– Єдине слово про те, де я пропадаю. Тут. – Харрі розкрив двері квартири, і їх обдало кислувато-солодкуватим смородом старого сміття, пива та сигаретних недокурків. – Вам було б легше, якби ви це знали?

Він увійшов всередину. Мьоллер і тут рушив за ним, хоча і не без вагань.

– Можете не роззуватися, шефе! – крикнув Харрі з кухні.

Мьоллер важко зітхнув і постарався пройти через кімнату так, аби не наступити на розкидані по підлозі порожні пляшки, переповнені попільнички та вінілові платівки.

– Ти що ж, Харрі, хочеш сказати, що всі ці чотири тижні ти сидів тут і пив?

– Я робив перерви, шеф. Довгі перерви. Я ж у відпустці, вірно? Минулого тижня я практично краплі в рот не взяв.

– У мене погані новини, Харрі! – крикнув Мьоллер, беручись за віконну клямку. Йому довелося тричі навалитись усім тілом на раму, перш ніж вікно відчинилося. Він знову охнув і розстебнув ремінь та верхній ґудзик на брюках. Обернувшись, він побачив у дверях Харрі з відкоркованою пляшкою віскі в руці.

– Що за новини? – Харрі подивився на розстебнутий ремінь. – Шмагати мене прийшли? Чи ґвалтувати?

– Живіт болить, – поскаржився Мьоллер. – Нетравлення шлунка.

– Гмм... – Харрі понюхав шийку пляшки. – Нетравлення шлунка – це кумедно. Я і сам мучився животом, тому почитав деяку літературку з цього питання. Перетравлення їжі триває від дванадцяти до двадцяти чотирьох годин. В усіх. І їжа проходить через ваші нутрощі не довше, а просто болючіше.

– Харрі...

– По скляночці, шефе? Пахне, ніби як справжнє.

– Я прийшов, щоб сказати: «Усе, Харрі! Стоп!»

– Зав’язали? – з цікавістю запитав Харрі.

– Заткнися! – Мьоллер ударив по столу так, що порожні пляшки підстрибнули. Потім він осів у зелене крісло і провів рукою по обличчю. – Багато разів, Харрі, я ризикував своєю посадою, щоб урятувати твою. Але ж є люди, які для мене ближчі, ніж ти. Це про них я маю піклуватись. Усе, Харрі. Більше я тобі допомагати не зможу.

– А-а... – Харрі плюхнувся на канапу і налив віскі в найближчу склянку. – Про допомогу я вас не просив, шефе, але однаково спасибі. За все хороше. Ваше здоров’я!

Мьоллер глибоко зітхнув і заплющив очі.

– Знаєш що, Харрі? Іноді ти поводишся, як найзухваліший, найегоїстичніший і найтупіший у світі мішок з лайном, – з образою сказав він.

Харрі знизав плечима і залпом осушив склянку.

– Я написав наказ про твою відставку.

Харрі налив собі ще.

– Він лежить на столі начальника кримінальної поліції. Бракує тільки його підпису. Ти розумієш, що це означає, Харрі?

Харрі кивнув і поцікавився:

– Вам точно не налити перед відходом, шефе?

Мьоллер підвівся. У дверях він обернувся:

– Ти не уявляєш, як мені боляче бачити тебе таким, Харрі. Ракель і ця робота – от і все, що у тебе було. Спочатку ти не зумів утримати Ракель. А тепер – роботу.

«Я втратив і те й інше чотири тижні тому, – подумав Харрі, й ця думка набатом відлунила у його голові.

– Мені дійсно боляче, Харрі. – Й двері за Мьоллером зачинилися.

Через сорок п’ять хвилин Харрі вже спав у кріслі. Так, гості до нього прийшли. Але не три дами, а начкрим.

Чотири тижні та три дні тому начальник кримінальної поліції сам запропонував влаштувати зустріч у «Боксерові», притулку блаженних бражників. Під самісіньким носом Головного управління і за два кроки від брудних задніх дворів зі стічними канавами. Тільки він сам, Харрі й Рой Квінсвік. Пояснивши це тим, що, доки не прийнято ніякого рішення, діяти краще по можливості неофіційно, щоб у нього завжди був шлях до відступу.

Про такий шлях для Харрі він не говорив.

Харрі запізнився в «Боксер» на чверть години. Начкрим сидів за одним із далеких столиків із келихом пива. Коли Харрі підсів до нього, він шкірою відчув його важкий погляд. Глибоко посаджені блакитні очі виблискували обабіч вузького аристократичного перенісся. У начальника було густе сиве волосся, пряма постава і сухорлява фігура, наскільки дозволяв вік. Загалом, він був із особливої породи шістдесятирічних людей похилого віку – складно повірити в те, що вони коли-небудь матимуть вигляд по-справжньому старих. У кримінальному відділі його називали Президентом: не лише через овальний кабінет, але й тому, що розмовляв він, як глава держави, особливо в офіційній обстановці. Але зараз обстановка була по можливості неофіційною. Начальник кримінальної поліції розкрив безгубий рот і запитав:

– Ви сам?

Харрі замовив офіціантові мінеральну воду «Фарріс», узяв зі столу меню, вивчив першу сторінку і якомога безтурботніше кинув:

– Він передумав.

– Ваш свідок передумав?

– Так.

Начкрим повільно тягнув пиво з келиха.

– Він був готовий виступати свідком протягом п’яти місяців, – додав Харрі. – Ми з ним говорили ще позавчора. Як ви гадаєте, свинячі рульки тут непогані?

– Що він сказав?

– Ми домовилися, що сьогодні я заберу його після служби у Філадельфійській парафії. А коли я туди прийшов, він сказав, що передумав. Він зрозумів: у машині зі Сверре Ульсеном сидів усе-таки не Том Волер.

Співрозмовник подивився на Харрі. Потім різким рухом підкинув ліву руку і поглянув на годинник, що, як зрозумів Харрі, означало завершення зустрічі.

– Тоді нам залишається тільки припускати, кого саме бачив у машині ваш свідок. Що скажете, Холе?

Харрі глитнув, подивився на меню:

– Рульки. Мабуть, все ж свинячі рульки.

– Вибачте, мені пора. Запишіть на мій рахунок.

Харрі вичавив смішок:

– Ви дуже люб’язні, шефе. Не лукавитиму, у мене було неприємне передчуття, що мені загрожує залишитися тут наодинці з меню.

Начкрим спохмурнів і з роздратуванням в голосі відповів:

– Дозвольте і мені не лукавити з вами, Холе. Усім відомо, що ви з інспектором Волером на дух один одного не переносите. У той самий момент, коли ви надали мені свої висмоктані з пальця звинувачення, у мене виникла підозра, що на ваші аргументи сильно вплинула особиста антипатія. І ця підозра, наскільки я зрозумів, повністю підтвердилася.

Начальник кримінальної поліції відсунув келих від краю столу, встав і застебнув піджак.

– Тому, Холе, скажу вам коротко і, сподіваюся, ясно. Вбивство Елен Єльтен розкрите, а справу – закрито. Ні ви, ні хто-небудь іще не надали достатніх підстав для нового розслідування. Якщо ви ще раз повернетеся до цієї справи, це буде порушенням наказу, і я без вагань підпишу папір про вашу відставку. І не тому, що я крізь пальці дивлюся на злочинців у наших рядах, а тому, що мій обов’язок – підтримувати робочу обстановку і не дозволяти, щоб особисті стосунки впливали на службові. Нам не потрібні ті, хто на порожньому місці зводить паніку. Якщо я ще раз дізнаюся про ваші звинувачення проти Волера, вас негайно усунуть із посади і справу передадуть в ОСО.

– Яку справу? – глухо запитав Харрі. – Волер проти Єльтен?

– Холе проти Волера.

Начальник пішов, а Харрі продовжував сидіти і дивитися у напівпорожній келих. Так, він міг послухатися наказу, але це нічого б не змінило. Він уже готовий. Він програв і тепер перетворився на загрозу для своїх. Зрадник-параноїк, годинникова бомба, що її вважатимуть за краще позбутися при першій нагоді. Варто тільки Харрі дати привід.

Офіціант приніс пляшку «Фаррісу» і запитав, чи не буде він замовляти що-небудь із їжі або напоїв. Харрі облизнув пересохлі губи... Варто тільки дати привід, і все покотиться, збільшуючись у розмірах, як снігова грудка з гори.

Він відсунув «Фарріс» убік і відповів офіціантові...

Чотири тижні та три дні тому все почалось. І закінчилося.