Текст книги "Пентаграма"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 3. П’ятниця. Пробудження

Вона знову скрикнула, і Харрі Холе розплющив очі. Між фіранок, які ліниво шелестіли, виблискувало сонце, з вулиці донісся скрегіт трамвая, що гальмує на Пілестред, і знову настала тиша. Харрі міркував, де він є. На підлозі. У своїй спальні. Одягнений. Нехай і не вишукано. Живий. Ну принаймні, не мертвий.

Обличчя було вкрите густим шаром поту, серце калатало легко і часто, як кулька для пінг-понгу на бетонній підлозі. З головою справа була гірша.

Харрі на секунду замислився, роздумуючи, варто дихати далі чи ні. Стеля та стіни крутилися перед очима – в квартирі не було ні картин, ні верхньої лампи, щоб зачепитися поглядом. Десь на периферії зору розгойдувалися різьблена книжкова полиця, спинка стільця та обідній стіл, куплений в «Елеваторі». Спасибі, хоч сон закінчився.

Це був той самий дитячий кошмар. Нездатний поворушитися, немов прикований, Харрі намагався закрити очі, щоб не бачити її спотворене обличчя та губи в нечутному крику. Величезні порожні очі в німому докорі. Коли він був маленьким, то бачив у цьому кошмарі молодшу сестру – Сестреня, як він її називав. А тепер ось Елен Єльтен. І Харрі не знав, що гірше. Її безмовні крики тепер озвучували трамвайні рейки, що тужливо брязкали.

Він лежав і мовчки дивився на тремтіння між фіранок сонця, повислого над вулицями і будинками району Бішлет. Тільки трамвай порушував літню тишу. Харрі, не моргаючи, дивився на сонце, поки воно не перетворилося на жовте серце, що б’ється об тонку блакитну сердечну сумку та з кожним ударом викидає спеку. Коли він був маленьким, мама говорила, що діти, які довго дивляться на сонце, випалюють собі оченята і не бачать у житті більше нічого, крім сонячного світла. Цього він зараз і домагався. Щоб сонячне світло випалило все інше. Щоб він більше не бачив, як Елен лежить із розбитою головою на березі Акерсельви, а над її тілом схиляється чиясь тінь. Тінь, яку він три роки поспіль намагався спіймати. І не спіймав. Хоча мета була така близька, він не зміг довести роботу до кінця. Як завжди, нічого не зміг.

Ракель...

Харрі обережно підвів голову і подивився на мертве чорне око автовідповідача. Він не оживав ось уже декілька тижнів – відколи вони з Мьоллером і начальником кримінальної поліції зустрілися (начкрим, як вони називали його скорочено) в «Боксері». Напевно, і це око випалило сонце.

Чорт забирай, як же тут спекотно!

Ракель...

Тепер він згадав. У якийсь момент обличчя уві сні стало обличчям Ракелі. Сестреня, Елен, мама, Ракель. Жіночі обличчя. Вони змінювали одне одного в пульсуючому ритмі серця та знову зливалися в одне.

Харрі зі стогоном опустив голову на паркет. Помітив над собою на краю столу пляшку «Jim Beam from Clermont, Kentucky». Пляшка була порожня. Віскі випарувалося, вивітрилося. Ракель. Він заплющив очі. Нічого не повернути.

Він уявлення не мав, котра година. Здогадувався тільки, що вже дуже пізно. Чи дуже рано. Загалом, найбільш непідходящий час, аби прокинутися. Вірніше, щоб спати. В цей час треба займатися зовсім іншою справою. Треба пити.

У кишені брюк завібрував мобільник. Він зрозумів: від цього він і прокинувся. Наче нічний метелик відчайдушно б’є крильцями об освітлене вікно. Харрі вивудив із кишені телефон.

Харрі Холе повільно крокував до Санктхансхьоуген. Головний біль тиснув ізсередини на очні яблука. До вказаної адреси Мьоллером було рукою сягнути, і Харрі, розсудивши, що прогулянка прочищає мізки, побризкав обличчя водою, відшукав у білизняній шафі декілька пляшок, в одній із яких навіть знайшовся ковток віскі, та вирушив пішки. Пройшов повз бар «Андеруотер». З четвертої до третьої. Щопонеділка – з четвертої до першої. Неділя – вихідний. Тут він не був завсідником – улюблений «Шрьодер» розташований був на сусідній вулиці, але в голові у Харрі (як і у більшості алкоголіків) була особлива картотека, куди автоматично заносився кожен шинок і графік його роботи.

Харрі всміхнувся віддзеркаленню в чорному вікні: «Іншим разом».

На розі він повернув управоруч і пішов по Уллеволсвейєн, вулиці для машин, а не для людей. Привабливого в ній було мало – хіба що тінь на правому боці в спекотні дні.

Помітивши потрібний номер будинку, Харрі зупинився й подивився на будівлю.

На першому поверсі була пральня з червоними пральними машинами. Аркуш на дверях повідомляв, що відчинена вона з 8.00 до 21.00, ціна на сушку знижена – всього 30 крон. Перед однією з працюючих машин сиділа смаглява жінка і дивилася кудись у порожнечу. Поряд із пральнею красувалася вітрина з надгробними пам’ятниками, а ще далі – над гібридом закусочної та крамниці рознощика – зелена неонова вивіска «Кебабний двір». Харрі оглянув брудний фасад. Фарба на старих рамах потріскалась, але, судячи з еркерів, над четвертим поверхом розташовувалися нові мансарди, а над нещодавно встановленими дзвінками біля вхідних залізних дверей була камера стеження. Гроші в цьому місті повільно, але впевнено текли із заходу на схід. Харрі побачив навпроти верхньої кнопки ім’я Камілли Луен і подзвонив.

– Слухаю... – відгукнувся динамік.

Мьоллер попереджав, але Харрі однаково здригнувся, почувши голос Волера.

Він хотів відповісти, але голосові зв’язки не слухалися. Кашлянувши, він зробив другу спробу:

– Холе. Відчиняйте.

Двері задзижчали, і Харрі взявся за шорстку чавунну ручку.

– Гей!

Він обернувся:

– Привіт, Беато!

Зріст Беати Льонн був нижчий за середній, волосся коротке, русяве, очі блакитні. Не красуня, не погануля. У зовнішності Беати Льонн не було нічого, що привернуло б чию-небудь увагу. Ось хіба одяг – білий комбінезон, схожий на скафандр.

Харрі притримав двері, поки Беата буксирувала залізні валізи.

– Ти щойно прийшла? – Харрі старався не дихати на неї, коли вона проходила повз нього.

– Ні, треба було повернутися в машину за цим ось манаттям. Ми тут уже з півгодини. Ударився?

Харрі потер шрам на переніссі:

– Щось подібне до того.

Він пройшов за нею і опинився на сходах.

– І як там нагорі? – запитав він.

Беата поставила валізи перед ліфтом і кинула швидкий погляд на Харрі.

– Я думала, твій принцип – «Спочатку подивися сам, потім запитай інших». – І вона натиснула на кнопку виклику поряд із зеленими дверима.

Харрі кивнув. Беата Льонн була з тих представників виду гомо сапіенс, хто запам’ятовує все. Вона могла видати подробиці кримінальних справ, про які Харрі давно забув і які були закриті ще до того, як Беата вступила в поліцейську академію. Окрім цього, у неї була феноменальна пам’ять на обличчя. Свого часу вона пройшла обстеження і потрясла психологів цією особливістю. Тому не дивно, що вона пам’ятала все до найменших подробиць, що чула від Харрі минулого року, коли по місту прокотилася хвиля пограбувань, і їм довелося працювати разом.

– Так, я вважаю за краще довіряти власним враженням, коли вперше опиняюся на місці злочину. – Харрі здригнувся, коли згори несподівано гримнув ліфт, і почав шукати в кишенях сигарети. – Але я не думаю, що займатимуся цією справою.

– Це чому?

Харрі не відповів. Витягнув із лівої кишені джинсів зім’яту пачку «Кемелу» і виколупав із неї недокурок.

– Так-так, пригадую, – всміхнулася Беата. – Ти ж розповідав навесні, що ви збираєтесь у відпустку. Здається, в Нормандію? Щасливчик...

Харрі засунув бичок у зуби. Смак – гидомирний. І хворій голові це навряд чи допоможе. Допоможе тільки одне. Він покосився на годинник. «Понеділок – з четвертої до першої...»

– З Нормандією не вийшло, – сказав він.

– Справді?

– Еге ж. І взагалі не через це. А через того, кому цю справу доручено і хто чекає нас нагорі. – Він затягнувся і кивнув у бік верхніх поверхів.

Беата пильно на нього подивилася:

– Та не зациклюйся ти на нім, Харрі.

– Не зациклюватися, кажеш? – Харрі видихнув дим. – Він робить людям боляче, Беато. Не мені тобі розповідати.

Беата почервоніла:

– Ми з Томом зустрічалися зовсім недовго, Харрі, от і все.

– Чи не тоді ти ходила з синцями на шиї?

– Харрі! Том ніколи... – Беата осіклася, зрозумівши, що підвищила голос. Але відлуння її слів не досягло верхніх поверхів: його перекрив глухий гуркіт ліфта, що приїхав. – Не любиш ти його, – вже тихіше сказала Беата, – от і вигадуєш. Насправді у Тома є позитивні якості, про які ти й не здогадуєшся.

– Гм... – Харрі загасив недопалок об стіну.

Беата відчинила двері ліфта й увійшла.

– Ти не зі мною? – Вона подивилася на Харрі.

Той стояв і скляними очима дивився на щось. Ліфт. Двері, які треба відчиняти самому. Чорні залізні ґрати, які зачиняють за собою, перш ніж ліфт рушить. Знову крик. Німий крик. Харрі вкрився потом. Ковтка віскі виявилося недостатньо.

– Щось не так? – запитала Беата.

– Та ні, – хрипло відповів Харрі. – Просто не люблю старі ліфти. Я краще пішки.

Розділ 4. П’ятниця. Статистика

У будинку дійсно було дві мансарди. Двері однієї з них були відчинені, але впоперек дверного отвору була прикріплена помаранчева стрічка поліцейського загородження. Харрі довелося зігнутися навпіл, а коли він випростався в усі свої сто дев’яносто два сантиметри, то ледве не впав – так запаморочилася голова. Вітальня. Дубовий паркет, коса стеля з вікнами. Спекотно, як у сауні. Невелика квартира меблювалася у дусі мінімалізму – зовсім як його власна, але на цьому схожість закінчувалася. Тут стояла ультрамодна канапа з «Хільмерс Хус», стіл із «R. O. O. M.» і маленький п’ятнадцятидюймовий телевізор «Філіпс» із прозорого пластику холодного блакитнуватого кольору, який чудово поєднувався із стереосистемою. У відчинені двері Харрі побачив кухню та спальню. Все. Було на диво тихо. Біля кухонних дверей, схрестивши руки та розгойдуючись із п’яти на носок, стояв поліцейський у пітній наскрізь уніформі та, підвівши одну брову, вивчав Харрі. Коли той потягнувся за посвідченням, поліцейський криво посміхнувся і похитав головою.

«Усі впізнають мавпу, – процитував подумки Харрі. – Мавпа – нікого»[4]4
  Фраза належить норвезькій журналістці та соціологу Хільді Хьоуаланн.


[Закрыть].

Він провів рукою по обличчю:

– Де слідча група?

– У ванній. – Поліцейський кивнув у бік спальні. – Льонн і Вебер.

– Вебер? А що, пенсіонерів тепер теж залучають?

Поліцейський знизав плечима:

– Сезон відпусток.

Харрі подивився навкруги і згадав:

– Потурбуйтеся про те, щоб обгородили сходи та двері на вулицю. Люди ходять туди-сюди.

– Але...

– Це частина місця злочину. Ясно?

– Я розумію... – скрипучим голосом почав поліцейський, і Харрі зрозумів, що двома пропозиціями щойно нажив собі на службі ще одного ворога. Список був уже довгий. – Але у мене чітка вказівка...

– ...стояти тут, – донеслося зі спальні, і в дверях показався Том Волер.

Хоча він був у чорному костюмі, ні крапельки поту не було на лобі під темним прилизаним волоссям. Том Волер був красивим чоловіком. Зростом трохи нижчий за Харрі, але багато хто сказав би зворотне. Можливо, через його гордовиту поставу або невимушену самовпевненість, яка не лише подобалась оточенню, але і заражала їх упевненістю: вони відчували, що перебувають на своєму місці, підкоряючись наказам Волера. А може, красенем він здавався через видатні фізичні дані: ніякий костюм не міг приховати, що його власник п’ять разів на тиждень штовхає штангу і займається карате.

– І він перебуватиме тут, – вів далі Том Волер. – Я вже відправив хлопця вниз на ліфті, щоб він обгородив усе, що необхідно. Усе під контролем, Холе.

Останню фразу він вимовив з дивною напівзапитливою інтонацією.

Харрі прокашлявся і запитав:

– Де вона?

– Тут, у ванній.

Волер зробив крок убік і, коли Харрі проходив повз нього, удав занепокоєність:

– Ударився, Холе?

Спальня була вмебльована простенько, але зі смаком і романтично. Двоспальне ліжко, застелене для однієї людини, стояло біля самої балки. На балці був вирізаний дивний малюнок: контур серця і на нім трикутник. Напевно, пам’ять про коханця, подумав Харрі. Стіну над ліжком прикрашали три постери з голими чоловіками – висловлюючись із еротичною політкоректністю, – щось між відвертим мистецтвом і легким порно. Ніяких особистих речей або фотографій видно не було.

Ванна кімната розташована була трохи далі – практично в межах спальні, й місця в ній було рівно стільки, скільки вимагалося для раковини, туалету, душової кабінки без завіси та тіла Камілли Луен. Вона лежала на плитковій підлозі, повернувши обличчя до дверей, але дивилася на лійку душу, ніби чекаючи ще води.

Одягу на ній не було, якщо не брати до уваги розкритого білого халата, що був зараз мокрий наскрізь і закривав зливний отвір душу. Беата стояла на порозі та фотографувала.

– Хто-небудь з’ясував, коли настала смерть?

– Патологоанатом скоро буде, – відгукнулася Беата. – Але rigor mortis[5]5
  Трупне задубіння (лат.).


[Закрыть] ще не настало, та й тіло не зовсім охололо. Гадаю, кілька годин тому.

– А коли сусід із консьєржем її знайшли, хіба душ не був увімкнений?

– А що?

– Тепла вода могла підтримувати температуру тіла і відстрочити задубіння. – Харрі подивився на годинник: чверть на сьому.

– Скажімо так: імовірно, вона померла близько п’ятої, – висловився Волер.

– Це чому? – запитав Харрі не обертаючись.

– Оскільки немає підстав вважати, що труп переносили, виходитимемо з того, що її вбили, коли вона перебувала в душі. Як бачиш, тіло і халат закривають зливний отвір. Це і викликало затоплення. Консьєрж, який вимкнув воду, сказав, що відкрита вона була на повну потужність. Я міряв тиск води – непогано для мансарди. Не так уже багато часу потрібно, щоб вода залила таку маленьку ванну кімнату і потекла в спальню. І до сусідів вона дійшла досить швидко. Жінка з нижньої квартири говорить, що було двадцять хвилин на шосту, коли вони виявили протікання.

– Це всього годину тому, – зауважив Харрі. – А ви вже півгодини як тут. Здається, всі тут реагують на події надзвичайно швидко.

– Ну, не всі, – мовив повагом Волер.

Харрі промовчав.

– Я маю на увазі патологоанатома. – Волер посміхнувся. – Йому вже належало бути тут.

Беата закінчила фотографувати і обмінялася поглядами з Харрі.

Волер торкнув її за плече:

– Коли що, дзвони. Я на третьому, поговорю з консьєржем.

– Добре.

Харрі дочекався, поки він піде, і запитав:

– Можна мені?..

Беата кивнула і відійшла вбік.

Підошви чвакали на мокрій підлозі. Всюди у ванній кімнаті були крапельки води. Збираючись у струмочки, вони збігали вниз. Дивлячись на дзеркало, можна було подумати, що воно плакало. Харрі сів навпочіпки; щоб не втратити рівноваги, обіперся об стіну, глибоко вдихнув повітря, але відчув тільки запах мила. Інших запахів, яких він чекав, не було. Це дизосмія, згадав Харрі. Про неї він читав у книзі, яку брав у лікаря Еуне, психолога, що працює зі співробітниками кримінального відділу. Деякі запахи мозок просто відмовляється сприймати або починає плутати, відчуваючи приємні аромати як огидні. У книзі говорилося, що така форма збочення нюху часто пояснюється емоційними травмами. Втім, зараз Харрі про це не думав. Думав він про те, що не відчуває трупного запаху.

Камілла Луен була молодою. Харрі дав би їй років двадцять сім – тридцять. Миловидна. Пухкенька. Гладенька засмагла шкіра, яка, щоправда, вже набула характерної мертвотної блідості. Темне волосся, яке стане світлішим, коли висохне. І маленька дірочка в лобі, яку співробітник похоронного бюро без зусиль замаже косметикою. Більше такого макіяжу тут і не вимагалося – хіба що зробити непомітною невелику шишечку під правою бровою.

Харрі зосередився на маленькій, ідеально круглій чорній дірочці в лобі. Не більша, ніж дірочка в кроні[6]6
  Деякі норвезькі монети (в тому числі монета в одну крону) мають посередині круглий отвір.


[Закрыть]. Можливо, Харрі й здивувався б тому, через які маленькі отвори іноді виходить людське життя, але не можна довіряти очам: іноді шкіра стягується. Харрі порахував, що в цьому випадку куля була більша за вхідний отвір.

– Кепсько, що вона весь цей час пролежала у воді, – сказала Беата. – Інакше ми могли б знайти відбитки пальців вбивці або сліди його ДНК на тілі.

– Гм... Але на лоб-то навряд чи потрапило багато води.

– Навколо вхідного отвору чорна кров, що запеклася. На шкірі почорніння від пострілу. Рана може нам дещо розповісти. Лупу?

Не відриваючи погляду від Камілли Луен, Харрі простягнув руку і, відчувши в ній благородну вагу німецької оптики, приступив до вивчення ділянки рани.

– Ну, що видно? – почув Харрі шепіт Беати біля самісінького вуха.

Як завжди, вона була цікавою і жадібною до знань. Харрі знав, що скоро прийде день, коли він уже не зможе навчити її нічому.

– Сірий відтінок на загальному чорному кольорі вхідного отвору говорить про те, що стріляли зблизька, але не впритул, – сказав він. – Я думаю, відстань була близько півметра.

– Он як?

– За асиметрією отвору можна сказати, що той, хто стріляв, цілився згори під кутом.

Харрі обережно повернув голову вбитої. Лоб іще не охолов.

– Вихідного отвору немає, – зауважив він. – Це підтверджує, що стріляли під кутом. Можливо, вона стояла перед вбивцею на колінах.

– Можна зрозуміти, з якої зброї стріляли?

Харрі похитав головою:

– Це визначить тільки патологоанатом із хлопцями-балістиками. Отвір поступово зменшується, значить, зброя була короткоствольна – пістолет.

Харрі почав систематично вивчати труп, намагаючись помітити найменші деталі, але зрозумів, що мозок, усе ще затьмарений алкоголем, відсіває подробиці, які могли б йому знадобитись. Ні, могли б знадобитись їм. Це не його справа. Проте він продовжував і, схиляючись над знівеченою рукою, буркнув:

– Дональд Дак.

Беата подивилася на нього нерозуміюче.

– Його так у коміксах малюють, – пояснив Харрі, – з чотирма пальцями.

– Я коміксів не читаю.

Не вистачало вказівного. На його місці був чорний від крові, що згорнулася, зріз, де можна було розрізнити тканину сухожилля та білу кістку. Рівна, акуратна робота. Харрі обережно торкнувся кістки кінчиком пальця. Зріз виявився абсолютно гладеньким.

– Кусачки, – сказав він, – або дуже гострий ніж. Палець знайшли?

– Ні.

Харрі несподівано відчув, що його нудить, і заплющив очі. Кілька разів вдихнув і видихнув. Розплющив очі.

– Може, рекетир, – припустила Беата. – Вони використовують кусачки.

– Можливо, – невиразно пробурмотів Харрі.

Він підвівся і побачив свої сліди на білій плитці, а йому-то здавалося, вона рожева.

Беата нахилилася зробити велику фотографію обличчя загиблої.

– Ну і крові ж із неї натекло, – зауважила вона.

– Це тому, що її рука лежала у воді, – повідомив Харрі. – Вода не дає крові згорнутися.

– Уся ця кров з відрізаного пальця?

– Так. І знаєш, що це означає?

– Ні, але відчуваю, що скоро знатиму.

– А означає це, що Каміллі Луен відрізали палець, коли серце в неї ще билося. Тобто до того, як у неї стріляли.

Беата примружилася.

– Спущуся й поговорю з сусідами, – сказав Харрі.

– Коли ми переїхали, Камілла вже жила в мансарді. – Вібекке Кнутсен кинула швидкий погляд на свого співмешканця. – Ми з нею не так уже багато спілкувалися.

Вони з Харрі сиділи у вітальні на четвертому поверсі, під мансардою. На перший погляд могло здатися, що хазяїн тут саме Харрі: він поважно розсівся в одному з крісел, а його співрозмовники, неприродно випроставши спини, примостилися на краєчку канапи.

Харрі подумав, дивлячись на них, що ця пара якась непарна. Так, обом за тридцять. Але Андерс Нюгорд був сухорлявим і жилавим, як марафонець. Відпрасована блакитна сорочка, коротке волосся, акуратна ділова зачіска, тонкі губи, нервові рухи. І хоча обличчя його було відкритим і дитячим – можна сказати, безневинним, – від власника його віяло аскетичною суворістю. А у Вібекке Кнутсен на щоках весело грали ямочки, її пишні форми підкреслював обтислий леопардовий топ. Зморшки навколо губ свідчили про багато сигарет, а зморшки біля очей – про часті усмішки.

– Чим вона займалася? – запитав Харрі.

Вібекке подивилася на співмешканця, але він не відповів, і вона заговорила знову:

– Наскільки мені відомо, вона працювала в рекламному агентстві. Дизайнером. Чи на зразок того.

– На зразок того, – повторив Харрі та з байдужим виглядом зробив запис у своєму блокноті.

Це був прийом, яким він завжди користувався в розмові зі свідками. Не дивися на них, і вони почуватимуться більш розкутими. Покажи, ніби їх свідчення тебе не вражають, і вони обов’язково захочуть розповісти що-небудь цікаве. Треба було йому йти в журналісти. Як йому здавалося, журналісти більш терпимі до тих, хто з’являється на роботу в п’яному стані.

– У неї був жених?

Вібекке похитала головою.

– Коханці?

Вібекке нервово засміялась і знову поглянула на свого співмешканця.

– Ми ж не підслуховуємо під дверима, – вирішив раптом втрутитись Андерс Нюгорд. – Думаєте, вбивця – коханець?

– Не знаю поки що, – відповів Харрі.

– Та це-то зрозуміло!

Харрі відчув у його голосі роздратування.

– Ми тут живемо, і нам би не зашкодило знати вашу думку про те, що тут відбувається. Це схоже на побутове вбивство? Чи, можливо, у нас тут в окрузі розгулює маніяк? – підвищив голос Андерс.

– Можливо, у вас тут в окрузі розгулює маніяк. – Харрі відклав ручку і подивився на співрозмовників.

Він помітив, як здригнулася Вібекке Кнутсен, але увагу свою зосередив на Андерсі Нюгорді.

Коли людям страшно, їх легше розсердити – матеріал першого курсу поліцейської академії. Тому не варто без потреби нервувати переляканих. Але Харрі зробив із правила абсолютно інший висновок. Куди корисніше їх дратувати. Розсерджені часто говорять не те, що думають. Вірніше, не те, що думали сказати.

Андерс подивився на нього очима, що нічого не виражають.

– Але найімовірніше: вбивця – саме її залицяльник, – додав Харрі. – Жених, коханець або хтось, із ким у неї були стосунки, які вона припинила.

– Чому ви так думаєте? – Андерс Нюгорд обійняв Вібекке за плече.

Це мало кумедний вигляд, тому що рука у нього була коротка, а її плечі досить широкі.

Харрі відкинувся на спинку крісла:

– Статистика. Можна мені закурити?

– Взагалі-то у нас не курять. – Тонкі губи Нюгорда розтягнулись у посмішці.

Харрі запхав пачку назад у кишеню, але помітив, що Вібекке при цьому опустила очі.

– А що ви маєте на увазі під статистикою? – запитав Андерс Нюгорд. – Що примушує вас думати, ніби вона поширюється на цей конкретний випадок?

– Ну що ж, перш ніж відповісти на два ваші питання, я запитаю, чи розбираєтеся в статистиці ви, Нюгорде? Знаєте терміни «розподіл вірогідності», «стандартизоване нормальне відхилення»?

– Ні, але я...

– От і добре, – обірвав його Харрі, – тому що в цьому випадку це і не знадобиться. – Столітня карна статистика всього світу дає можливість стверджувати, що вбивця – саме її залицяльник. Чи, якщо у неї немає залицяльника, той, хто вважав себе таким. Це відповідь на перше ваше питання. Та і на друге.

Андерс Нюгорд пирхнув і прибрав руку з плеча Вібекке.

– Але це ж дилетантство! Ви ж нічого не знаєте про Каміллу Луен.

– Це вірно, – підтвердив Харрі.

– Так чому ж ви беретеся стверджувати?..

– Тому що ви запитали, – перервав його Харрі. – І якщо у вас питань більше немає, можна я спробую задати свої?

Нюгорд збирався щось на це відповісти, але передумав і злісно втупився у стіл. Можливо, Харрі помилився, але йому здалося, що губи Вібекке застигли в ледве помітній посмішці.

– Як ви вважаєте, Камілла Луен вживала наркотики? – запитав Харрі.

Нюгорд різко підвів голову:

– Чому ми маємо так вважати?

Харрі заплющив очі й промовчав.

– Ні, – м’яко і тихо відповіла Вібекке. – Ми так не вважаємо.

Харрі розплющив очі і вдячно їй усміхнувся. Андерс Нюгорд здивовано подивився на неї.

– Її двері були незамкнені, вірно?

Андерс кивнув.

– Вам це не здалося дивним? – вів далі допит Харрі.

– Не особливо. Вона ж була вдома.

– Гм... У вас на дверях простий замок, і я помітив, що ви... – кивнув він Вібекке, – замкнули його, коли я увійшов.

– Вона у нас тепер полохлива. – Нюгорд поплескав співмешканку по коліну.

– Осло тепер не те, що раніше. – Вібекке на мить зустрілася з Харрі очима.

– Це вірно, – погодився він. – І, здається, Камілла Луен теж це розуміла. В її квартирі подвійний секретний замок і ще ланцюжок, тому я вирішив, що вона не з тих, хто вирушає в душ, не замкнувши вхідні двері.

Нюгорд знизав плечима:

– Можливо, поки вона милася в душі, той, що увійшов, відкрив замок відмичкою.

Харрі похитав головою:

– Це тільки в кіно такі замки відкривають відмичками.

– А може, з нею в квартирі вже хтось був? – припустила Вібекке.

– Хто?

Харрі витримав паузу. Коли він зрозумів, що заповнювати її ніхто не збирається, він встав із крісла:

– Вас іще запросять для надання свідчень. Дякую за сприяння.

На порозі він обернувся:

– До речі, а хто з вас подзвонив у поліцію?

– Я, – відповіла Вібекке. – Андерс пішов за консьєржем, а я подзвонила.

– До того, як знайшли тіло? А чому...

– У воді, яка протекла в нашу кімнату, була кров.

– Он як? А як ви це зрозуміли?

Андерс Нюгорд важко та стомлено зітхнув і поклав руку Вібекке на плече.

– Вона ж була червона, хіба не так?

– Ну, – повів повагом Харрі. – Не лише ж кров червона.

– Вірно, – сказала Вібекке. – Справа не в кольорі.

Андерс Нюгорд здивовано подивився на неї. Вібекке посміхнулась, але Харрі помітив, що вона прибрала плече з-під руки співмешканця.

– Свого часу я жила з кухарем, і ми на пару тримали їдальню. Там я дещо дізналася про їжу. У тому числі й те, що в крові міститься білок, і, якщо крапнути її у воду, гарячішу шістдесяти п’яти градусів, вона згортається грудочками. Начебто в киплячій воді тріснуло яйце. Коли Андерс скуштував одну таку грудочку і сказав, що на смак вона схожа на яйце, я зрозуміла, що це кров і сталося щось серйозне.

Андерс Нюгорд слухав її з розкритим ротом. Його засмагле обличчя раптом зблідло.

– На все добре, – пробурмотів Харрі й вийшов.