Текст книги "Пентаграма"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

– Пентаграму можна намалювати без відриву руки п’ятьма взаємнопересічними лініями.

– Ага! – устряв Еуне. – У цій фігурі прихований золотий перетин. Дуже цікаво. До речі, ви чули теорію, що, коли в епоху вікінгів кельти збиралися хрестити Норвегію, вони накреслили над півднем країни священну пентаграму, щоб потім розміщувати по ній міста і церкви?

– А при чому тут діаманти? – запитала Беата.

– Справа не в самих діамантах, а в їхній формі. У пентаграмі. Я пам’ятаю, що бачив її на одному з місць злочину, ніяк не згадаю, де. Може, звучить і безглуздо, але я вважаю, що це важливо.

– Тобто, – підпер Мьоллер підборіддя кулаком, – ти пам’ятаєш щось, чого не пам’ятаєш, але вважаєш, що це важливо.

Харрі потер обличчя долонями:

– Коли оглядаєш місце злочину, мозок працює так інтенсивно, що вбирає в себе найдрібніші деталі, навіть ті, які можуть і не знадобитися. Вони лежать мертвим вантажем, поки не з’явиться яка-небудь нова деталь, яка нагадає про те, що ти знав, але забув. У результаті заплутуєшся, де що вперше помітив, але нутром відчуваєш, що це важливо. На що це схоже?

– На психоз, – позіхнув Еуне.

Всі обернулися до нього.

– Ви можете хоч би удавати, що смієтеся, коли я жартую? – запитав психолог. – Харрі, це схоже на роботу нормального, напружено працюючого мозку – в цьому немає нічого страшного.

– Я думаю, чотири мізки тут уже напрацювалися. – Мьоллер підвівся, й тут же задзеленчав телефон. – Слухаю, Мьоллер... Секунду.

Він передав слухавку Тому Волеру.

– Слухаю.

Стільці вже заскрипіли, але Волер зробив знак рукою, просячи всіх затриматися.

– Чудово, – сказав він і поклав слухавку.

Усі дивилися на нього з нетерпінням.

– З’явився свідок. Вона бачила, як того вечора, коли вбили Каміллу Луен, із одного будинку по Уллеволсвейєн, поряд із кладовищем Христа Спасителя, вийшов велокур’єр. Вона запам’ятала це тому, що їй здалася дивною біла пов’язка у нього на обличчі. У любителя пива в Санктхансхьоуген такої не було. Вона не запам’ятала номер будинку, але, коли Скарре повіз її по Уллеволсвейєн, відразу ж його впізнала. У цьому будинку жила Камілла Луен.

Мьоллер стукнув по столу:

– Ну, нарешті!

Олауг сиділа на ліжку, приклавши долоню до шиї. Пульс повільно заспокоювався.

– Як же ти мене злякала, – чужим, хрипким голосом мовила вона.

– Вибачте, я так втомилася, – сказала Іна, піднімаючи останнє тістечко, – і не чула, як ви увійшли.

– Це я маю перед тобою вибачитися, – відгукнулась Олауг. – Увірвалася без запрошення і не побачила, що у тебе ці...

– Навушники, – розсміялась Іна, – і дуже гучна музика. Коул Портер.

– Знаєш, я не стежу за всією цією новомодною музикою.

– Коул Портер – старий музикант. Джазист, американець. Здається, він уже помер.

– Ех, ти! Така молоденька, а слухаєш мертвих музикантів.

Іна розсміялася. Тацю вона перевернула випадково, коли відчула, як щось торкнулось її щоки, й мимоволі смикнула рукою. Залишалося підмести з підлоги цукровий пісок.

– Його музику записав для мене один друг.

– Ти бач, всміхається, – сказала Олауг. – Цей твій кавалер, чи що?

Запитала й пошкодувала: як би Іна не подумала, що вона за нею шпигує.

– Можливо, – відповіла Іна, і в очах її промайнув завзятий вогник.

– Він, либонь, за тебе старший? – Олауг хотіла натякнути, що навіть не бачила його. – Позаяк таку стару музику полюбляє.

Але тут же пошкодувала і про це питання. От же причепилася, стара перечниця! На секунду вона злякалася, раптом Іна, розсердившись на неї, підшукає інше житло.

– Так, крапельку старший. – Іна лукаво всміхнулась, і хазяйку це насторожило. – Напевно, як ви з паном Швабе.

Олауг розсміялася разом із нею від полегшення.

– Подумати тільки, він сидів там же, де ви зараз, – зауважила Іна.

Олауг погладила ковдру:

– Дійсно.

– А коли він того вечора ледве не плакав, як ви думаєте, це тому, що він не міг вас здобути?

Олауг продовжувала гладити ковдру. Груба шерсть здавалася такою приємною на дотик.

– Не знаю, – сказала вона. – Я побоялася запитувати. Замість цього сама придумувала відповіді, які мені найбільше подобалися. Аби було про що помріяти вечорами. Напевно, тому й закохалася так сильно.

– А ви з ним разом куди-небудь ходили?

– Так. Одного дня він мене вивіз на Бюгдьой. Ми купалися. Вірніше, я купалась, а він дивився. Він мене називав «моя німфа».

– А коли ви завагітніли, його дружина здогадалася, що дитина від нього?

Олауг пильно подивилася на Іну й похитала головою.

– Вони поїхали в травні сорок п’ятого. А я дізналася, що вагітна, тільки в липні. – Вона поплескала по ковдрі долонею. – Тобі, мила, напевно, набридли мої давні історії. Краще про тебе поговоримо. Що в тебе за кавалер?

– Гарна людина.

У Іни був той самий мрійливий вираз обличчя, з яким вона слухала розповіді Олауг про Ернста Швабе – її першого й останнього коханця.

– Він мені дещо подарував. – Іна відімкнула шухляду письмового столу й дістала маленький згорток, перев’язаний золотою стрічкою. – Але не дозволив одкривати до наших заручин.

Олауг усміхнулась і погладила Іну по щоці. Гарна вона дівчина!

– Він тобі подобається?

– Він не такий, як усі. Він... старомодний. Йому не хочеться, щоб ми квапилися з... ну, ви знаєте.

Олауг кивнула:

– Спочатку потрібно переконатися, що це чоловік твого життя, а вже потім – усе інше.

– Я знаю, – відповіла Іна, – але це так нелегко – переконатися. Він щойно був тут, і, перш ніж він пішов, я сказала йому, що мені потрібен час подумати, а він сказав, що розуміє, адже я ще така молода.

Олауг хотіла запитати, чи не було з ним собаки, але стрималася: запитань було і так уже досить. Востаннє провівши рукою по ковдрі, вона підвелася:

– Ну, моя хороша, піду знову ставити чайник.

Це прийшло, як одкровення. Не дивне, просто – одкровення.

Усі вже півгодини як розійшлися. Харрі закінчив читання допиту двох співмешканок – сусідок Лісбет Барлі, вимкнув настільну лампу й деякий час вдивлявся в темряву кабінету. І раптом – бац! Чи тому, що він вимкнув світло, наче перед сном, чи тому, що на секунду перестав думати, але перед очима в нього ніби виникла чітка фотографія.

Зайшовши в кабінет, де зберігалися ключі від приміщень, в яких були скоєні злочини, він вибрав потрібний і поїхав на Софієсгате, звідки з ліхтариком пройшовся до Уллеволсвейєн. Наближалася північ. Пральня на першому поверсі була зачинена, а в магазині надгробків і пам’ятників самотній вогник висвічував побажання: «Спочивай з миром».

Харрі пройшов у квартиру Камілли Луен і замкнув двері зсередини.

Ні меблів, ні інших предметів зі спальні не прибирали, але через дзвінке відлуння кроків здавалося, ніби після смерті власниці квартира стала дивно порожньою, якою раніше не була. В той же час Харрі здавалося, що він не сам. Не те щоб він був занадто релігійним, але в душу вірив. Бо щоразу, коли він бачив труп, у нього виникало дивне почуття, ніби тіло не лише зазнало якихось фізіологічних змін, але позбулося чогось важливого. Тіла були схожі на висмоктаних павуками мух. Не було найістотнішого: того світла, ілюзорного сяйва, яке виходить від давно згаслих зірок. Тіло ставало бездушним. Відсутність душі й примушувала Харрі вірити в її існування.

Місячного світла, що падало крізь вікно в стелі, вистачало, і Харрі, не чіпаючи вимикача, пройшов у спальню, де ввімкнув ліхтарик і направив його на балку поряд із ліжком. У нього перехопило подих: там виявилося зовсім не серце поверх трикутника, як він подумав спочатку.

Харрі сів на ліжко і обмацав зображення. Судячи з усього, лінії були вирізані нещодавно. Вірніше, ламана лінія, пентаграма.

Харрі посвітив на підлогу. Її вкривав тонкий шар пилу, подекуди на паркеті пил звалявся в клубки. Очевидно, прибратися Камілла Луен не встигла. Поряд із ніжкою ліжка він знайшов те, що шукав, – дерев’яні стружки.

Харрі обіперся ліктем об м’який, зручний матрац, намагаючись зміркувати. Якщо цю зірку над ліжком вирізував убивця, що б вона могла означати?

– Спочивай з миром, – пробурмотів Харрі й заплющив очі.

Він занадто втомився, щоб мислити ясно, а в голові крутилося ще одне питання: чому, власне, він звернув увагу на пентаграму? Адже п’ятикутні зірки діамантів – це вам не малюнок без відриву руки. Так чому ж він додумався до взаємозв’язку? А може, і не додумався? Може, він поспішив? Може, він підсвідомо пов’язав пентаграму з чимось іншим, що він бачив на місці злочину, але ще не згадав?

Він спробував уявити собі місця злочинів.

Лісбет на Саннергате. Барбара на площі Карла Бернера. І Камілла. Тут. У душі поруч. Майже гола. Мокра шкіра. Він помацав її. Через теплу воду здається, що з моменту смерті пройшло менше часу.

Він торкається її шкіри. Беата це бачить, а він не може відірватися. Шкіра – немов гумова. Він дивиться на Каміллу й помічає, що і вона дивиться на нього – з якимось дивним блиском в очах. Здригнувшись, він відсмикує руку, й очі повільно гаснуть, як вимкнений телеекран. Дивно, думає він і кладе руку їй на щоку. Тепла вода з душу сочилася крізь одяг. Блиск повільно повертається. Він кладе іншу долоню їй на живіт. Очі оживають, він відчуває пальцями рух її тіла. Так, до життя її викликали його дотики. Без них би вона пропала, померла. Він притуляється лобом до її лоба. Вода затікає під одяг, огортає шкіру. Тільки зараз він бачить, що очі в неї не сині, а карі, а бліді губи наливаються кров’ю. Він притискається губами до її губ і відсахується: вони холодні як лід.

Вона дивиться на нього, її рот розкритий.

– Що ти тут робиш?

Серце Харрі завмерло. Частково через те, що відлуння цих слів іще звучало в кімнаті, а значить, він почув їх не уві сні. Частково тому, що голос не був жіночим. Але в основному через те, що над ним схилилася чиясь фігура.

Потім серце знову забилося. Ліхтарик іще світився, і Харрі сіпнувся за ним, але той упав на підлогу й описав коло. Тінь дивної фігури у скаженому танці застрибала по стінах.

Потім засвітилася верхня лампа.

Світло вдарило у вічі, й Харрі мимоволі затулив обличчя руками. Минуло декілька секунд – ні пострілів, ні ударів. Харрі опустив руки.

Він упізнав чоловіка перед собою.

– Скажіть на милість, чим ви тут займаєтеся? – запитав чоловік.

На нім був рожевий халат, але однаково не вірилося, що він тільки-но прокинувся. Зачіска мала ідеальний вигляд.

Це був Андерс Нюгорд.

– Я прокинувся від шуму нагорі. – Нюгорд націдив Харрі чашку кави. – Відразу вирішив, що в мансарду забрався злодій, який дізнався, що в квартирі нікого немає.

– Зрозуміло, – сказав Харрі. – Але я, здається, замикав за собою двері.

– Я взяв дублікат у консьєржа. Так, про всяк випадок.

Харрі почув човгання і обернувся.

У дверному отворі виникла Вібекке Кнутсен у нічній сорочці, з сонним обличчям і розпатланим рудим волоссям. Без макіяжу і в холодному світлі кухні вона здавалася старшою, ніж у тій версії, яку Харрі бачив раніше. Помітивши його, вона здригнулася:

– Що сталося? – Її погляд кидався між Харрі й Нюгордом.

– Перевіряв дещо в Каміллиній квартирі, – поспішив відповісти Харрі, помітивши її переляк. – Сів на ліжку відпочити й заснув на декілька секунд. Ваш чоловік почув шум, піднявся й розбудив мене. Втомився я за день.

І він, не знаючи навіщо, демонстративно позіхнув.

Вібекке поглянула на свого співмешканця:

– Що це на тобі?

Андерс Нюгорд подивився на рожевий халат, неначе сам побачив його вперше:

– Ой, я, напевно, маю безглуздий вигляд! – Він реготнув. – Я купив його в подарунок тобі, люба. Лежав у валізі. У поспіху нічого більше не знайшов. Тримай.

Він ослабив пояс, зняв халат і кинув його жінці.

– Спасибі, – тільки і змогла вичавити вона.

– До речі, а ти-то чому не спиш? – Нюгорд продовжував безглуздо посміхатися. – Хіба ти не прийняла снодійне?

Вібекке у зніяковінні подивилася на Харрі.

– Добраніч, – пробурмотіла вона і зникла.

Андерс підійшов до кавової машини й поставив на неї свою чашку. Його плечі та спина були блідими, майже білими, а передпліччя – засмаглими, як у далекобійника влітку.

– Зазвичай вона вночі спить, як байбак, – мовив він.

– А ви, треба гадати, ні.

– Чому ви так вважаєте?

– Звідки б вам інакше знати, що вона спить, як байбак?

– Вона сама так говорить.

– А ви прокидаєтеся, тільки коли чуєте кроки нагорі?

Андерс подивився на Харрі й кивнув:

– Ваша правда, Холе. Я погано сплю. Не так-то легко заснути після того, що сталося. Лежиш, думаєш, будуєш версії.

Харрі відпив із чашки:

– Не поділитеся?

Андерс знизав плечима:

– Я не так багато знаю про масових убивць. Якщо цей – із них.

– Не з них. Це серійний убивця. Велика різниця.

– Отож, а ви не помітили, що у жертв є щось спільне?

– Усі вони молоді жінки. Щось іще?

– Усі вони були або залишалися нерозбірливими в статевих зв’язках.

– Що?

– Почитайте газети. Те, що написано про їх минуле, говорить само за себе.

– Але Лісбет Барлі заміжня жінка, і, наскільки нам відомо, вона була вірною дружиною.

– У шлюбі так. Але до цього вона виступала в групі, яка роз’їжджала туди-сюди і грала на дискотеках. Не будьте наївні, Холе.

– Гм... І який висновок ви робите?

– Убивця, який бере на себе сміливість ухвалювати іншим смертний вирок, вважає себе Богом. А в Посланні до євреїв, глава тринадцята, стих четвертий, говориться: «...блýдників та перéлюбів судитиме Бог».

Харрі кивнув і подивився на годинник.

– Я запишу, Нюгорде.

Андерс постукав пальцями по чашці:

– Знайшли, що шукали?

– Так, я знайшов пентаграму. Вважаю, вам відомо, що це таке, позаяк ви займаєтеся церковним начинням.

– Ви маєте на увазі п’ятикутну зірку?

– Так. Як Віфлеємська. Часом, не знаєте, що вона може означати? – Харрі опустив голову, ніби дивився на стіл, а сам уважно вивчав обличчя Нюгорда.

– Дещо. П’ять – найважливіше число в чорній магії. А вгору вказувало два промені чи один?

– Один.

– Тоді це не знак пітьми. Описаний вами символ може означати життєву енергію та бажання. Де ви її побачили?

– На балці над ліжком.

– А-а, – мовив повагом Нюгорд. – Тоді це відмінний символ, «марин хрест» називається.

– «Марин хрест»?

– Язичницький знак. Його креслили над входом, аби уберегти будинок від мари.

– Це ще що таке?

– Мари-кошмари. Мара – злий дух у вигляді жінки, яка сідає сплячому на груди і посилає йому погані сновидіння. Язичники вважали її примарою. Нічого дивного, що слово мара походить від індоєвропейського «мер».

– Ну, в мовах я не сильний.

– «Мер» означає смерть, мор. – Нюгорд подивився в чашку. – Чи вбивство.

Повернувшись додому, Харрі виявив на автовідповідачі повідомлення від Ракелі. Вона запитувала, чи не зводить Харрі Олега у Фрогнербад завтра, вона з третьої до п’ятої буде у дантиста. Це прохання Олега, уточнила вона.

Харрі сидів і слухав запис, намагаючись згадати дихання у слухавці, коли хтось подзвонив кілька днів тому, але потім кинув це заняття.

Він роздягся і ліг у ліжко. Минулої ночі він прибрав ковдру і сьогодні вкрився лише підковдрою. Уві сні він заплутався, потрапив ногою в отвір, намагаючись вирватися, перелякавсь і прокинувся від тріску тканини, що рвалася. Темрява за вікном уже починала яснішати. Він відкинув підковдру на підлогу й відвернувся до стіни.

Потім прийшла мара. Вона навалилася йому на груди і притиснулася губами до його губ. Голова запаморочилася. Мара схилилася до самого вуха і гаряче в нього дихнула. Вогнедишний дракон. Безсловесне повідомлення з автовідповідача. Вона шмагала його по ногах і стегнах, і біль був солодким, і вона говорила, що скоро він не зможе любити нікого, крім неї, тому треба звикати.

Лише коли над дахами будинків зійшло сонце, вона залишила його у спокої.

Розділ 19. Середа. Під водою

Час наближався до третьої години. Харрі припаркувався поряд із Фрогнербадом – тепер йому стало ясно, де збираються всі ті, хто ще залишився в Осло. Перед квитковими касами вишикувалася майже стометрова черга. Поки розпарені тіла крок за кроком просувалися до цілющої хлорованої вологи, він вирішив почитати «ВГ».

Новин у справі про серійного вбивцю не було, проте газетярі все ж нарили матеріалу аж на чотири сторінки. Туманно-загадкові заголовки були звернені до тих, хто вже деякий час стежив за розвитком подій. З’явилося нове словосполучення – «справа про велокур’єра-маніяка». Усе було знайоме, поліція особливо не відрізнялася від газетярів, і Харрі припустив, що вранішні наради редакції на Акерсгата, як дві краплі води схожі на вранішні наради слідчої групи. Він побачив заяви все тих же свідків (які в інтерв’ю згадали навіть більше, ніж на допитах), ознайомився з соціологічними опитуваннями (де люди говорили, що їм страшно, моторошно або страшенно моторошно), а також прочитав думку служб кур’єрської доставки, які вимагали компенсації, оскільки тепер велокур’єрів нікуди не пускали, працювати стало неможливо, і взагалі – поліція мусить упіймати цього типа. Припущень про зв’язок «справи про велокур’єра» зі зникненням Лісбет Барлі більше не будували, тепер про це говорили на повний голос, як про встановлений факт. Під величезним заголовком «Замінюю сестру» красувалося фото Тойї Харанг і Віллі Барлі перед Національним театром. І підпис: «Енергійний продюсер не збирається змінювати плани».

Харрі пробіг очима текст статті й зупинився на словах Барлі:

«The show must go on» – «вистава триває». У нашій професії це не просто легковажна заява, але сувора правда, написана кров’ю. Я знаю: хай там що, Лісбет з нами. І ця п’єса – знак поваги Лісбет, великій артистці, яка ще не розкрила свого таланту, але вона обов’язково його ще розкриє, я не можу повірити в зворотне!

Нарешті потрапивши всередину, Харрі не відразу зміркував, куди йти. Востаннє він був у Фрогнербаді двадцять років тому. Хоча, по правді кажучи, нічого особливо не змінилося, хіба що підновили фасади та додали високу синю гірку. А в іншому – той самий запах хлору, легкі дрібні крапельки води в повітрі над басейнами, що грають маленькими веселками, шльопання босих ніг по асфальту, черга тремтячих дітей у мокрих плавках у тіні перед кіоском.

Ракель і Олега він знайшов на газоні біля басейнів.

– Привіт. – Губи Ракель усміхнулись, а очей не було видно за великими сонячними окулярами «Гуччі».

Вона була в жовтому купальнику. Мало хто з жінок не побоїться надіти жовтий купальник – Ракель була однією з них.

– Знаєш що? – запитав Олег, схиливши голову набік і намагаючись витрусити з вуха воду. – Я стрибнув із «п’ятірки».

Харрі сів поруч, на траву, хоча на великому пледі було досить місця.

– У, брехуняка!

– А от і ні! Стрибнув!

– З п’яти метрів? Та ти каскадер!

– А ти теж стрибав із «п’ятірки», Харрі?

– А то!

– А з «сімки»?

– Та-а-ак, було діло. Стрибав, іще й як!

Харрі виразно подивився на Ракель, але та спостерігала за сином. Олег перестав трясти головою й запитав завмираючим голосом:

– А з «десятки»?

Харрі повернув голову до вишки, звідки доносився радісний виск і нечасті мегафонні команди рятувальників. Десятка. Вишка здавалася чорно-білою літерою Т на тлі синього неба. Ні, востаннє він був у Фрогнербаді не двадцять років тому, а трохи пізніше. Однієї літньої ночі вони з Крістіною перелізли через огорожу, здерлися на вишку і лягли поруч на самому верху. Так вони і лежали під зоряним небом. Лежали й розмовляли. Він тоді вірив, що більше в житті нікого не полюбить.

– Ні, з «десятки» я не стрибав, – сказав він.

– Ніколи? – У голосі Олега Харрі почув розчарування.

– Ніколи. Тільки пірнав головою вниз.

– Пірнав? – підстрибнув Олег. – Так це ж іще крутіше! А це всі-всі-всі бачили?

– Ні, це ж було вночі. Навкруги зовсім нікого не було.

Олег зітхнув:

– А навіщо тоді показувати, який ти сміливий, коли тебе однаково ніхто не бачить?..

– Я теж іноді над цим замислююся.

Харрі спробував упіймати погляд Ракель, але її сонячні окуляри були занадто темними. Вона зібрала сумку й наділа поверх купальника футболку та коротку джинсову спідницю.

– Але це важче, – додав він. – Коли ти сам, і ніхто тебе не бачить.

– Спасибі, що погодився мені допомогти, Харрі, – подякувала Ракель. – Це дуже мило з твого боку.

– Мені й самому приємно, так що можеш не квапитись. Я тут буду, скільки тобі треба.

– Скільки треба дантистові, – поправила вона. – Сподіваюся, це буде недовго.

– І як увійшов у воду? – не відставав Олег.

– Як завжди, – відповів Харрі, продовжуючи дивитися на Ракель.

– До п’ятої повернуся, – сказала вона. – Не змінюйте місце.

– Ми нічого змінювати не будемо, – запевнив Харрі й тут же пошкодував про сказане. Не кращий час для пафосу. Будуть випадки і зручніші.

Він провів її поглядом, думаючи про те, наскільки важко, напевно, записатися до стоматолога в сезон відпусток.

– Хочеш подивитись, як я стрибаю з п’ятірки? – запитав Олег.

– Ще б пак! – відповів Харрі, знімаючи футболку.

Олег подивився на нього:

– Ти що, Харрі, ніколи не засмагаєш?

– Нікóли.

Спочатку кілька разів стрибнув Олег. Потім Харрі зняв джинси і піднявся на трамплін разом із ним. Там він заходився пояснювати Олегу, як правильно стрибати. Деякі в черзі несхвально косилися на вільні сімейні труси Харрі із зірками Євросоюзу.

– У повітрі ти летиш горизонтально, – пояснював Харрі на пальцях. – Вигляд поганенький. Народ думає, що ти впадеш плазом, але в останню мить... – стиснув він великий і вказівний пальці, – ти групуєшся і падаєш у воду водночас руками й ногами.

Холе розбігся і стрибнув. Перш ніж він згрупувався й увійшов у воду, пролунав свисток рятувальника.

– Гей, я ж сказав, що «п’ятірка» закрита! – почув Харрі мегафон, ледве з’явившись на поверхні.

Олег помахав йому з вишки, і Харрі підніс догори великий палець, показуючи, що він зрозумів. Виліз із води, спустився по сходах і опинився біля ілюмінатора, крізь який був видимим басейн. Він водив пальцем по холодному запітнілому склу й дивився на синьо-зелену водну масу. Ось біля поверхні з’явилися плавки та відчайдушно працюючі ноги, що ніби збивають хмару на синьому небозводі. Згадався «Андеруотер».

З’явився Олег. У хмарі бульбашок він уповільнив рухи, але замість того, щоб піднятися вгору, поплив униз – до ілюмінатора, біля якого стояв Харрі.

Вони подивились один на одного. Олег усміхався, розмахуючи руками. Його обличчя здавалося блідо-зеленим. Харрі не чув звуків, але бачив, як рухаються його губи, як гойдається на голові волосся, зараз найбільше схоже на водорості. Настирливо стукалися спогади, але Харрі вперто відганяв їх геть. Вони дивились один на одного, перебуваючи по різні боки скла, в яскравих променях сонця, у світі безтурботного шуму та водночас цілковитої тиші. Раптом у Харрі з’явилося тривожне передчуття біди.

Щоправда, наступної секунди воно його покинуло: Олег сіпнув ногами і поплив угору. Харрі немов залишився біля порожнього телеекрана. Порожнього запітнілого телеекрана, на якому він накреслив... Стоп! Тепер ясно, де він це бачив!

– Олеже! – крикнув він, вибігаючи по сходах.

Взагалі-то людьми Карл мало цікавився. За ті двадцять років, що він тримав телемагазин на площі Карла Бернера, він жодного разу не задався питанням, ким, власне, був його тезко, на честь якого назвали площу. Нецікавий йому був і високий поліцейський, який щойно пред’явив посвідчення, і хлопчисько з мокрим волоссям, який стоїть поряд. Та й до дівчини, про яку поліцейський говорив – її знайшли в нужнику в адвокатів із офісної будівлі навпроти, – йому діла не було. Єдиною особою, що в цей момент цікавила Карла, була дівчинка на фотографії чоловічого журналу. Його дуже займало, скільки їй років і чи правда, що вона з Тьонсберга і любить засмагати на балконі так, що її можуть бачити чоловіки, які проходять мимо.

– Я заходив того дня, коли вбили Барбару Свендсен, – сказав поліцейський.

– Ну, якщо ви говорите... – знизав плечима Карл.

– Бачите цей вимкнений телевізор біля вікна? – показав поліцейський.

– «Філіпс». – Карл відклав журнал убік. – Подобається? П’ятдесят герц. Плоский кінескоп. Об’ємне звучання. ТВ-текст. Може приймати радіопередачі. Коштує сім дев’ятсот, але вам я продам за п’ять дев’ятсот.

– Дивіться, хтось накреслив малюнок на запорошеному екрані!

– Добре, – зітхнув Карл. – П’ять шістсот.

– Та плював я на телевізор! – підвищив голос поліцейський. – Я хочу знати, хто це зробив.

– Чого це раптом? – запитав Карл. – У мене досі не було бажання про це доповідати.

Поліцейський нагнувся над стійкою, і за кольором його обличчя Карл зрозумів, що відповідь йому не сподобалася.

– Послухайте! Ми шукаємо злочинця. І у мене є підстави вважати, що він стояв тут і водив пальцем по екрану. Вам ясно?

Карл мовчки кивнув.

– Добре. А тепер, будь ласка, напружте пам’ять, – наполегливо порадив поліцейський.

Дзвякнув дзвоник над дверима, до магазину ввійшла жінка із залізною валізою. Поліцейський обернувся до неї.

– «Філіпс», – показав він.

Жінка кивнула, не кажучи ні слова, сіла перед стіною екранів навпочіпки і розкрила валізу.

Карл дивився на них, широко розплющивши очі.

– Ну? – зажадав поліцейський.

До Карла почало доходити, що це важливіше за Лізу з Тьонсберга.

– Я не запам’ятовую кожного, хто сюди заходить, – затинаючись, сказав він.

Це означало, що він узагалі нікого не запам’ятовує. Обличчя для нього давно нічого не означали. Навіть обличчя Лізи він уже встиг забути.

– Кожного мені й не треба, – повільно мовив поліцейський. – Потрібен тільки один. Той самий. Здається, за день до вас не так часто і заходять.

Карл слухняно похитав головою.

– А по фотографії ви його впізнаєте?

– Не впевнений. Я і вас-то не впізнав, так що...

– Харрі... – подав голос хлопчисько.

– Але ви бачили, як хтось креслив по екрану?

– Харрі...

Так, того дня Карл звернув увагу на одного відвідувача. Він згадав про нього того вечора, коли заходили з поліції і запитували про підозрілих людей. Річ у тому, що той відвідувач нічого особливого не робив. Просто стояв і дивився на екрани, що для телемагазину цілком природно. Ну і що він мав сказати? Що хтось, чию зовнішність він не запам’ятав, стояв у магазині та здавався підозрілим? І отримати за це купу неприємностей?

– Ні, – відповів Карл, – я не бачив, щоб хто-небудь креслив по екрану.

Поліцейський щось пробурмотів.

– Харрі... – Хлопчисько потягнув поліцейського за рукав. – Уже п’ята година.

Поліцейський завмер і подивився на годинник.

– Беато, – звернувся він до жінки. – Знайшла що-небудь?

– Говорити поки що рано, – обернулася вона до нього. – Слідів тут вистачає, але він креслив так, що складно знайти цілий відбиток пальця.

– Подзвониш.

Дзвоник дзвякнув знову. Карл і жінка із залізною валізою залишилися самі.

Він присунув було до себе Лізу з Тьонсберга, але передумав. Поклав журнал на стіл фотографією вниз і підійшов до жінки з поліції. Та маленькою щіточкою акуратно збирала з телевізора пил. Тепер і він побачив накреслену на екрані фігуру. Не дивно, що вона збереглася досі: Карл нечасто утрудняв себе прибиранням.

– Що означає цей символ? – запитав він.

– Не знаю, – відгукнулася жінка. – Знаю тільки, як він називається.

– Як?

– «Марин хрест».