Текст книги "Пентаграма"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Пролунало покашлювання.

– Що, Харрі? – відгукнувся Еуне.

– Вибір жертви і місця.

Еуне приклав палець до підборіддя, подумав і кивнув:

– Твоя правда, Харрі.

Присутні знову переглянулися – тепер зі спантеличеним виглядом.

– У чому? – вигукнув Волер.

– Вибір жертви і місця злочину вказує на зворотне, – відповів Еуне. – Вбивця швидко переходить у фазу, коли він втрачає самовладання і починає нестримно вбивати.

– Як так? – здивувався Мьоллер.

– Харрі, може, сам поясниш? – запропонував Еуне.

– Перше вбивство сталося в квартирі Камілли Луен, де вона жила сама, вірно? – Харрі говорив, не підводячи погляду від столу. – Злочинець міг увійти і вийти без особливого ризику бути спійманим або впізнаним. І вбивство з ритуалами міг зробити спокійно. Але вже вдруге він починає сильно ризикувати. Лісбет Барлі він викрадає в житловому районі, серед білого дня, очевидно, він був у автомобілі. А в автомобіля, як відомо, є номери. Третій злочин – просто гра в рулетку. Дамський туалет в офісній будівлі. Звичайно, після встановленого робочого дня, але навкруги було стільки народу, що йому просто-таки поталанило, що його не помітили чи принаймні не запам’ятали.

Мьоллер обернувся до Еуне:

– І який з усього цього висновок?

– Головний висновок полягає в тому, що висновки робити зарано. Поки що можна припустити, що перед нами обачливий соціопат, і невідомо, чи тримає він ситуацію під контролем, чи ось-ось зірветься.

– А сподіватися на що?

– Якщо погодитися з припущеннями Харрі, вбивця скоро, втративши голову, влаштує бійню. В цьому разі його буде легко спіймати. В іншому разі вбивства будуть не такими частими, але, судячи з досвіду, спіймати його в осяжному майбутньому не вдасться. Вибирайте самі.

– І де, по-вашому, починати пошуки?

– Якби я вірив у статистику, як багато моїх колег, сказав би: серед енуретиків, шкуродерів, ґвалтівників і піроманів. Особливо піроманів. Але в статистику я не вірю. А оскільки альтернативних богів у мене немає, дам відповідь: уявлення не маю. – Еуне закрив фломастер ковпачком. Тиша стала гнітючою.

– Добре, хлопці, – підхопився Том Волер. – Доведеться трохи попрацювати. Спершу мені треба, щоб ви ще раз узяли свідчення в усіх, із ким уже говорили, перевірили всіх раніше засуджених за вбивство і подали мені список тих, кого судили за зґвалтування або підпал.

Спостерігаючи за тим, як Волер розподіляє завдання, Харрі відзначив подумки його впевненість, уміння прислухатися до ділових практичних зауважень підлеглих, а по відношенню до інших – силу та рішучість.

Годинник над дверима показував за чверть дев’яту. День тільки починався, а Харрі вже почувався безсилим. Як старий, умираючий лев перед прайдом, де він колись міг претендувати на роль ватажка. Не те щоб йому коли-небудь хотілося ним стати, але падіння однаково було жахливим. Усе, що йому тепер залишалося, це тихо лежати в надії, що хто-небудь кине йому кістку із залишками м’яса.

І кинули ж. І непогану кістку.

Від приглушеної акустики кімнати для допитів Харрі починало здаватися, ніби він говорить у перину.

– Імпорт слухових апаратів, – відповів невисокий товстун і огладив правою рукою шовкову краватку, що кріпилася до білосніжної сорочки непомітною золотою шпилькою.

– Слухових апаратів? – перепитав Харрі, роздивляючись виданий Волером протокол допиту. У графі «ім’я» було записано «Андре Кляузен», а в «професії» – «індивідуальний підприємець».

– Проблеми зі слухом? – поцікавився Кляузен із сарказмом.

– Гм... Значить, ви приходили в «Халле, Тюне і Веттерлід» обговорити слухові апарати?

– Я хотів провести оцінку договору про посередництво. Один із ваших люб’язних колег учора ввечері зняв із нього копію.

– Цю? – Харрі вказав на теку.

– Саме так.

– Я подивився на дату підписання договору. Два роки тому. Ви збиралися його поновити?

– Ні, просто хотів упевнитися, що не залишився в дурнях.

– Тільки зараз?

– Краще пізно, ніж ніколи.

– А постійного юрисконсульта у вас немає, Кляузен?

– Є, але боюся, під старість він почав здавати. – Посмішка Кляузена зблиснула золотим зубом. – Я попросив улаштувати ознайомлювальну зустріч, аби почути, що ця контора може мені запропонувати.

– Ви домовилися про зустріч перед вихідними? З конторою, яка спеціалізується на стягненні боргів?

– Я зрозумів це тільки в ході зустрічі. Вірніше, того короткого уривка, після якого почалась уся ця метушня.

– Але якщо ви шукаєте нового адвоката, то зустріч напевно призначили декільком. Можете назвати їхні прізвища?

В обличчя Кляузену Холе не дивився. Ще вітаючись із ним, Харрі зрозумів, що його співрозмовник не з тих, чий вираз обличчя видає думки. Можливо, через природну потайливість, або професію, для якої потрібна незворушність преферансиста, або отриманого виховання, яке прищепило йому думку про те, що витримка – велика чеснота. Тому Харрі шукав інші ознаки, щоб здогадатися, бреше Кляузен чи говорить правду. Наприклад, чи не проведе він зайвий раз рукою по краватці. Не провів. Кляузен просто сидів і дивився на Харрі з-під напівопущених повік, наче те, що відбувається, йому не те щоб неприємне, але нудне.

– Більшість адвокатських контор, які я обдзвонив, не збиралися планувати зустрічі до закінчення сезону відпусток, – відповів він. – А «Халле, Тюне і Веттерлід» виявилися куди більш чуйними. Скажіть, мене в чомусь підозрюють?

– Підозрюють усіх, – сказав Харрі.

– Fair enough[13]13
  Що ж, справедливо (англ.).


[Закрыть], – відгукнувся Кляузен із прекрасною англійською вимовою.

– Рідною мовою, я помітив, ви говорите з невеликим акцентом.

– Справді? Хоча останніми роками я часто буваю за кордоном. Напевно, тому.

– А куди ви їздите?

– Узагалі-то здебільшого по Норвегії. Відвідую лікарні та різні установи. Решту часу проводжу в Швейцарії, на заводі-виготовлювачі. Продукція вдосконалюється, треба бути в курсі. – І знову в його голосі почулося кепкування.

– У вас є дружина? Діти?

– Якщо ви ознайомилися з паперами, які вже заповнив ваш колега, то знаєте: я не одружений.

Харрі знову втупився в протокол:

– Ясно. Значить, ви живете сам... е-е-е... на вулиці Гімле-террассе?

– Ні, – відповів Кляузен. – Я живу з Трулсом.

– Ага. Зрозуміло.

– Чи зрозуміло? – Кляузен усміхнувся, і повіки опустилися ще трохи нижче. Трулс – золотистий ретривер.

Біль розламував голову, боліли навіть очі. До обіду Харрі треба було взяти свідчення ще у чотирьох осіб, сил на це в нього вже не залишалося.

Він попросив Кляузена ще раз розповісти все, що сталося, з тієї миті, як він увійшов до будівлі на площі Карла Бернера, і до приїзду поліції.

– Із превеликим задоволенням, інспекторе, – байдуже відповів той.

Відкинувшись на спинку крісла, Харрі почав слухати плавну й упевнену розповідь Кляузена про те, як він приїхав на таксі, дістався потрібного поверху ліфтом і, поговоривши з Барбарою Свендсен, п’ять чи шість хвилин чекав, коли вона повернеться з водою. Не дочекавшись, пішов самостійно шукати двері з табличкою «Халле».

Харрі побачив позначку Тома Волера: Халле підтверджував, що Кляузен постукав до нього в кабінет на початку шостої.

– Ви не бачили, як хто-небудь входив або виходив із жіночого туалету?

– Від стійки, де я чекав, дверей не видно, а коли я пішов по коридору, по дорозі нікого не зустрів. Це я повторюю вже не вперше.

– І не востаннє. – Харрі голосно позіхнув і провів рукою по обличчю.

У цей момент у віконце кімнати для допитів постукав Магнус Скарре. Він показав на годинник. У чоловікові за його спиною Харрі впізнав Веттерліда. Кивнувши, він востаннє поглянув на папери.

– Тут сказано, що при вас до приймальні ніхто підозрілий не входив і не виходив.

– Усе вірно.

– Тоді спасибі вам за сприяння. – Харрі повернув протокол у теку і зупинив запис на диктофоні. – Упевнений, ваша допомога ще знадобиться.

– Підозрілий ніхто, – повторив Кляузен, підводячись.

– Що?

– Я сказав, що не бачив у приймальні нікого підозрілого, але заходила прибиральниця...

– Так, ми з нею розмовляли. Вона сказала, що прямувала на кухню і нікого не бачила.

Харрі встав і подивився на список. Наступний допит свідка – чверть на одинадцяту, кімната номер чотири.

– І ще кур’єр, – додав Кляузен.

– Кур’єр?

– Так. Вийшов із коридору якраз перед тим, як я вирушив шукати Халле. Привозив щось, а може, доставляв. Чому ви так на мене дивитесь, інспекторе? Звичайний кур’єр-велосипедист. Для адвокатської контори, чесно кажучи, нічого підозрілого.

Через півтори години, перевіривши «Халле, Тюне і Веттерлід» й усі до єдиної служби кур’єрської доставки в Осло, Харрі точно знав: у понеділок компанії ніхто нічого не доставляв і не привозив.

Через дві години після надання свідчень Кляузену знову довелося відвідати поліцію, цього разу, щоб описати кур’єра...

Втім, багато чого від нього домогтися не вдалося. Зріст – близько метра вісімдесяти. Нормальної статури. Пильно Кляузен його не роздивлявся. Та й узагалі чоловікам це не цікаво і не личить, зауважив він і повторив, що кур’єр був одягнений як завжди: жовто-чорна вузька футболка, короткі брюки та велосипедні черевики, які клацали, навіть коли він ступав по килиму. Обличчя закрите шоломом і чорними окулярами.

– А рот? – запитав Харрі.

– А рот білою пов’язкою, – відповів Кляузен, – як у Майкла Джексона. Я так розумію: кур’єри надівають їх від вихлопних газів.

– У Нью-Йорку і Токіо – так. Але тут Осло.

Кляузен знизав плечима:

– Я не звернув особливої уваги.

Відпустивши його, Харрі увійшов до кабінету до Тома Волера. Той сидів, приклавши до вуха слухавку, щось бурмотів.

– Думаю, у мене з’явилася версія, як убивця проник у квартиру Камілли Луен, – сказав Харрі.

Не закінчуючи розмови, Том Волер відклав слухавку.

– Там, де вона жила, до домофона ж підключена відеокамера?

– І?.. – Волер подався вперед.

– Хто може подзвонити в будь-яку квартиру, показати в камеру обличчя в масці, знаючи при цьому, що його обов’язково впустять?

– Ну хіба що різдвяний дід.

– Навряд. Зате ти впустиш того, хто, по-твоєму, привіз тобі термінову посилку або букет квітів. Кур’єра-велосипедиста.

Волер відключив телефон.

– З тієї миті, як увійшов Кляузен, – вів далі Холе, – до появи в приймальні кур’єра минуло більше чотирьох хвилин. Але кур’єри так не працюють. Прибіг-оддав-побіг, а не вештаються чотири хвилини чортзна-де.

Волер повільно кивнув.

– Кур’єр, – повторив він. – Усе геніально просто. Той, хто може під слушним приводом зайти до кого завгодно, прикриваючи обличчя маскою. Кого всі бачать, але ніхто не помічає.

– Троянський кінь, – зауважив Харрі. – Просто знахідка для маніяка.

– І нікому не здається підозрілим, що кур’єр в поспіху тікає на транспортному засобі без номерних знаків, на якому в місті сховатися найпростіше. – Волер поклав руку на телефон. – Я розпоряджуся з’ясувати, хто бачив кур’єра-велосипедиста неподалік од місць злочинів у вказаний час.

– Тут іще про дещо треба потурбуватися, – сказав Харрі.

– Так-так, – погодився Волер. – Треба попередити людей, щоб остерігалися невідомих кур’єрів.

– Вірно. Займетеся цим із Мьоллером?

– Так. І ще...

Харрі зупинився на порозі.

– Прекрасна робота, Харрі, – похвалив Волер.

Харрі відповів йому коротким кивком і вийшов.

Уже через три хвилини по коридорах кримінального відділу поповзли чутки, що Харрі напав на слід.

Розділ 18. Вівторок. Пентакль

Микола Луб обережно поклав пальці на клавіші. У порожній кімнаті зазвучали м’які, ніжні фортепіанні звуки. Петро Ілліч Чайковський, концерт номер один сі-бемоль для фортепіано з оркестром. Багато піаністів вважали цей твір складним і позбавленим витонченості, але для вуха Миколи не існувало на світі музики прекраснішої. Варто було взяти ті кілька тактів, які він пам’ятав, і в серці прокидалася ностальгія. Й пальці мимоволі шукали ті самі, потрібні клавіші на розстроєному піаніно у Староакерському парафіяльному домі.

Він виглянув у відчинене вікно. З боку кладовища доносився спів птахів. Згадалися літні дні в Ленінграді й батько, який брав його з собою туди, де колись вирувала війна, а тепер у забутих братських могилах лежали дід Миколи і брати батька й матері.

– Послухай, – казав батько, – як красиво співають птахи.

Хтось кашлянув. Микола обернувся.

На порозі стояв високий чоловік у футболці та джинсах. Одна долоня забинтована. Микола відразу ж прийняв його за бешкетника з тих, що іноді сюди навідуються.

– Можу я чим-небудь допомогти? – Через погану акустику голос прозвучав менш доброзичливо, ніж йому хотілося.

Незнайомець переступив поріг:

– Сподіваюся. Я прийшов виправляти скоєне.

– Відрадно чути, – сказав Микола. – Але я не сповідник. Там, біля входу, висить табличка, на ній години прийому. Приходьте, коли вказано.

Чоловік підійшов ближче. По чорних колах під очима Микола зрозумів, що той давно не спав.

– Я прийшов полагодити зірку, яку зламав.

Через кілька секунд до Миколи дійшов сенс його слів.

– Он воно що... – мовив повагом він. – Але це теж не до мене. Хоча, прямо скажу, мені й самому не подобається, що зірка виламана і висить догори ногами. – Він усміхнувся. – Для церкви, м’яко кажучи, неналежно.

– Так ви тут не працюєте?

Микола похитав головою:

– Ми просто іноді знімаємо цей зал. Я з храму Святої рівноапостольної княгині Ольги.

Чоловік звів брову.

– Російська православна церква, – пояснив Микола. – Я ієромонах і пресвітер. А вам треба знайти кого-небудь із керівництва тутешньої церкви.

– Гм. Спасибі. – Чоловік не йшов. – Чайковський? Перший концерт для фортепіано?

– Вірно. – Микола навіть здивувався: цей норвежець у футболці зовсім не скидався на освічену людину. Скоріше на волоцюгу.

– Мені його мама грала, – пояснив той. – Говорила, що це важкий твір.

– У вас хороша мама.

– Так, вона була дуже доброю. Майже святою. – Він криво посміхнувся.

Ця посмішка збентежила Миколу. Якась вона була суперечлива: доброзичлива і цинічна, начебто радісна, але в ній вгадувалась і душевна мука.

– Спасибі за допомогу, – сказав чоловік і попрямував до дверей.

– Нема за що.

Микола обернувся до фортепіано й зосередився. Обережно натиснув на клавішу, відчув, як м’яко й нечутно молоточок торкнувся струни... І раптом подумав, що не почув, як зачиняються двері. Обернувшись, він побачив, що незнайомець стоїть біля дверей і роздивляється зірку в розбитому віконці.

– Щось сталося? – запитав ієромонах.

Чоловік підвів погляд:

– Та ні. А чому вам здається неналежним, що зірка висить догори ногами?

Микола всміхнувся:

– Це ж перевернута пентаграма!

На обличчі у співрозмовника відбилося нерозуміння.

– Пентаграма, або пентакль, – стародавній священний символ не лише в християнстві. Бачите – п’ятикутна зірка, намальована без відриву руки. Схожа на зірку Давида. Зображення пентаграми знаходять на могильних каменях, яким по декілька тисяч років. Але перевернута пентаграма – коли три промені внизу, а два вгорі – один із основних символів у демонології.

– Демонології? – Голос прозвучав спокійно й упевнено, неначе співрозмовник Миколи звик отримувати відповіді.

– Вчення про сили зла. Воно виникло, коли люди ще вірили, що зло у світі виходить від демонів.

– А тепер що, демонів скасували?

Микола обернувся на табуреті. Невже він помилився? Занадто допитливий розум для бешкетника або волоцюги.

– Я з поліції. – Чоловік немов прочитав його думки. – Ми там звикли запитувати.

– Ясно. А чому ви запитуєте саме про це?

Холе знизав плечима:

– Не знаю. Я цей символ бачив зовсім нещодавно. Зараз не згадаю, де саме і наскільки це важливо. А якому демонові він відповідає?

– Дьяволу, – сказав Микола по-російськи і натиснув одразу три клавіші – дисонанс. – Сатане.

Увечері Олауг Сівертсен відчинила двері на балкон, звідки було видно Бйорвік, сіла в крісло і провела поглядом потяг, що проходить. Кам’яний будинок, в якому вона жила, був звичайнісіньким. Незвичайним було його місце розташування. Вілла Валле, названа так на честь архітектора, що побудував її 1891 року, стояла в оточенні шпал і рейок Центрального вокзалу – посеред залізничної зони, по сусідству з робочими наметами та майстернями Норвезьких державних залізниць. Проектувалася вона для сім’ї станційного доглядача і його підручних. Тому і стіни були товщі за звичайні, щоб доглядач і його дружина не схоплювалися щоразу з ліжка при наближенні потяга. До того ж доглядач попросив муляра, знаменитого своїм особливим розчином, од якого кладка ставала міцнішою, завдяки цьому він і отримав це замовлення, – зміцнити стіни ще трохи. Якщо потяг ненароком зійде з рейок і вріжеться в будинок, нехай уже постраждає машиніст, а не домашні, розсудив доглядач. Але й досі у величний будинок станційного доглядача не врізався жоден потяг, і він стояв, немов дивний замок, посеред клубка металевих змій.

Олауг заплющила очі й підставила обличчя сонячним променям.

У молодості вона не полюбляла сонця: шкіра червоніла, починалося подразнення. Ах, як тоді вона сумувала за вологим, прохолодним літом Північно-західної Норвегії. Тепер Олауг постаріла, їй було під вісімдесят, змінились і ставлення: вона полюбляла не холод, а тепло, не темряву, а світло, не самотність, а компанію, звуки, а не тишу.

А 1941 року все було зовсім не так. Прощавай, рідна Аверьойя! – шістнадцятирічною дівчиною вона приїхала в Осло по цих же самих рейках і влаштувалася на віллу Валле прислугою до групенфюрера Ернста Швабе і його дружини Ранді. Швабе, високий, випещений, аристократичний, спочатку вселяв Олауг страх, але хазяї ставилися до неї з дружелюбністю та повагою, і незабаром вона зрозуміла, що боятись їй нічого, головне – виявляти у своїй роботі ту саму хвалену німецьку ґрунтовність і пунктуальність.

Ернст Швабе, начальник відділу наземного транспорту вермахту, сам вибрав привокзальну віллу. Його дружина Ранді, очевидно, теж працювала в цьому відділі, але Олауг жодного разу не бачила її в уніформі. З вікна кімнати для прислуги були видні сад і рейки. У перші тижні вона ніяк не могла заснути через гуркіт потягів, гудків та іншого міського шуму, але потім звикла. А через рік, отримавши першу відпустку і приїхавши додому, вона ночами вслухалася в тишу, намагаючись уловити хоч які-небудь звуки – ознаки присутності людей.

Люди... Їх побувало багато на віллі Валле у війну. Подружжя Швабе часто приймало у себе гостей: і німців, і норвежців. Якби народ тільки знав, скільки місцевих видатних діячів побувало в гостях у вермахту, щоб випити, закусити і покурити. Після війни Олауг мало не щонайперше попросили спалити вцілілі візитки з іменами гостей. Вона зробила, як попросили, і словом ні з ким про це не обмовилася, хоча іноді хотілося, коли знайомі обличчя з’являлися в газетах із розмовами про те, як важко вони пережили ярмо нацистської окупації. Олауг мовчала з вагомої причини: коли німці капітулювали, у неї відразу ж пригрозили відняти її хлопчика, якого вона любила більше за все на світі. І страх з’явився знову.

Олауг заплющила очі й підставила обличчя променям призахідного сонця. Сонце втомилося за день – і не дивно. Цілий день воно стирчало на небі, витягаючи соки з квітів на її підвіконні. Олауг усміхнулася: господи, якою ж молодою вона була! Чи сумує вона за минулим? Може, й ні. Хоча їй не вистачає товариства, життя, людей. Раніше вона не розуміла, що означає самотня старість, а тепер...

Бути самотньою – це ще не біда. Куди гірше бути нікому не потрібною. Їй стало гірко прокидатись і знати, що, коли вона цілий день узагалі не встане з ліжка, ніхто цього не помітить.

Тому вона взяла в дім пожилицю. Славну дівчинку з Нур-Трьоннелага. Іні всього на кілька років більше, ніж було Олауг, коли вона приїхала в Осло, і живе вона в тій же кімнаті для прислуги. Напевно, вечорами лежить і сумує за тишею рідного містечка, мріючи втекти від столичного шуму.

А може, вона помиляється: адже в Іни з’явився кавалер. Олауг ніколи його не бачила і вже тим більше з ним не розмовляла, але чула зі спальні його кроки по задніх сходах, де для Іни був персональний вхід. За часів молодості Олауг із цим було суворо, а зараз... Хто може заборонити Іні приводити чоловіків у свою найману кімнату? Та Олауг і не хотіла, вона боялася, що одного дня Іна поїде з ким-небудь і залишить її саму. Вона ж стала майже як близька подруга або як дочка, якої в Олауг ніколи не було.

Молодих обтяжує дружба з людьми похилого віку, Олауг прекрасно це розуміла, тому вона прагнула не бути нав’язливою. Іна завжди була з нею привітна та доброзичлива, але іноді літній жінці здавалося, що це через низьку квартплату.

О сьомій вечора починалася церемонія, що стала вже майже ритуалом: Олауг брала тацю з чайником, чашками, тістечками та йшла пригощати Іну. Вести розмови вона вважала за краще саме в її кімнаті. Дивно, але й досі ця кімната подобалась Олауг більше за інші. Саме там вона почувалася вдома. Базікали вони про все на світі. Іна з особливою цікавістю слухала про війну і про те, що відбувалося на віллі Валле. І Олауг охоче розповідала, як сильно Ернст і Ранді Швабе любили одне одного, як годинами просиджували у вітальні, розмовляючи, іноді він лагідно поправляв їй локон, що вибився із зачіски, а вона ніжно схиляла голову йому на плече. Бувало, Олауг підглядала за ними із-за кухонних дверей. У Ернста Швабе була ставна фігура, густе чорне волосся, високий чистий лоб і погляд, який так швидко з жартівливого ставав серйозним, із гнівного – пустотливим, із упевненого, коли він був зайнятий важливими справами, в легковажний – у справах дрібних і повсякденних. Ранді Швабе подобалась Олауг іще більше, вона милувалась її блискучим рудим волоссям, лебединою шиєю та дивовижними очима, колір яких мінився від блакитного до темно-синього. Таких красивих очей Олауг ні в кого ніколи не бачила.

Коли вона спостерігала за ними в такі хвилини, то думала, що ці споріднені душі створені одна для одної й ніщо у світі не зможе їх розлучити. Щоправда, іноді після відходу гостей веселощі на віллі Валле змінювалися гучними скандалами.

Після одного такого скандалу, коли Олауг уже була в ліжку, до неї в кімнату постукав Ернст Швабе. Не вмикаючи світла, він сів на край ліжка і сказав, що його дружина в гніві пішла з дому й ночуватиме в готелі. По запаху вона визначила, що він випив. Вона була молода й недосвідчена і розгубилася, коли цей чоловік, на двадцять років старший за неї, якого вона шанувала, яким захоплювалась і в якого – так! – трішки була закохана, попросив її зняти нічну сорочку, щоб подивитися на її тіло.

У той перший вечір він її не зайняв. Просто подивився на неї, погладив по щоці та сказав, що вона дуже красива. Потім підвівся й вийшов. І їй здалося, що він, незрозуміло чому, ледве стримував сльози.

Олауг підвелась і зачинила балконні двері. Скоро сьома. Вона відхилила двері на задні сходи й побачила на килимку перед дверима Іни пару дорогих чоловічих черевиків. Значить, у неї гість. Олауг сіла на ліжко й почала слухати.

О восьмій двері скрипнули. Вона почула, як хтось узувається та збігає вниз по сходах. До кроків, що віддаляються, додався ще якийсь звук, схожий на тупіт собачих лап. Вона пішла на кухню й поставила чайник.

Через декілька хвилин вона постукала до Іни в двері. І здивувалася, коли та не відповіла. Було чутно тільки, як у кімнаті тихо грала музика.

Вона постукала знову – як і раніше, ніхто не відповів.

– Іна?

Олауг штовхнула двері – ті піддалися. Насамперед вона звернула увагу на задуху. Вікна були зачинені, фіранки опущені – в кімнаті було дуже темно.

– Іна?

Мовчання. Може, спить? Олауг переступила поріг і подивилася за двері, де стояло ліжко. Порожньо. Дивно. Старі очі звикли до темряви, і вона розрізнила фігуру Іни в кріслі-гойдалці біля вікна. Було схоже, що вона спить: очі заплющені, голова злегка повернена набік. Олауг, як і раніше, не розуміла, звідки звучить ця тиха музика.

Вона підійшла до крісла:

– Іна?

Квартирантка і зараз не відповіла. Тримаючи тацю однією рукою, Олауг іншою обережно поторкала щоку дівчини.

Із глухим стуком упав на килим чайник, за ним дві чашки, срібна цукорниця з німецьким імперським орлом, попільничка та шість тістечок.

У ту мить, коли впав чайник Олауг – а вірніше, сім’ї Швабе, – Столе Еуне підняв свій, себто чайник Головного управління поліції округу Осло.

Вирішивши влаштувати у своєму кабінеті нараду, Б’ярне Мьоллер запросив Еуне і провідних слідчих: Тома Волера, Харрі Холе і Беату Льонн.

Усі троє мали втомлений вигляд. Можливо, через те, що надія спіймати лжекур’єра, яка було з’явилася, поступово згасала.

Після оголошень по телебаченню та радіо в поліцію почали надходити дзвінки. Щойно Том Волер підготував по них коротке зведення: з двадцяти чотирьох дзвінків тринадцять надійшло від знайомих активістів, які поспішали поділитися думками завжди – навіть коли нічого не бачили. Залишалось одинадцять сигналів. Із них шість указували на справжніх велокур’єрів, а чотири повідомляли вже знайому інформацію – в понеділок близько п’ятої вечора в районі площі Карла Бернера бачили велосипедиста. Правда, з’ясувалося, що поїхав він по Трондхеймсвейєн. Єдиний цікавий дзвінок надійшов од таксиста, який бачив хлопця на велосипеді, в шоломі, окулярах і жовтій футболці поряд зі Школою мистецтва і ремесла: він їхав угору по Уллеволсвейєн незадовго до передбачуваного моменту вбивства Камілли Луен. Жодна служба кур’єрської доставки не планувала маршрутів через Уллеволсвейєн в цей час, але пізніше з’явився хлопець зі «Скорохода», який зізнався, що вирішив зробити гак, аби ковтнути пивця у вуличному кафе біля Санктхансхьоуген.

– Іншими словами, усе марно? – узагальнив Мьоллер.

– Рано ще робити песимістичні висновки, – відповів Волер.

Мьоллер кивнув, але вираз обличчя у нього був невеселий. Усі в кімнаті, окрім Еуне, знали, що перші відгуки на прохання поліції найрезультативніші: у людей пам’ять коротка.

– А що кажуть наші патологоанатоми? – запитав Мьоллер. – Знайшли що-небудь, що допоможе визначити особу злочинця?

– На жаль, – сказав Волер. – Ні сперми, ні крові, ні волосся, ні шкіри – нічого. Із фізичних слідів тільки кульові отвори.

– Цікаво, – мовив повагом Еуне. І на сумне питання Мьоллера, що ж тут цікавого, пояснив: – Отже, для статевих потреб він жертв не використовував – це нетипово для серійного вбивці.

– А може, його манія не пов’язана із сексуальними мотивами?

Еуне похитав головою:

– Сексуальні мотиви присутні завжди. Завжди.

– А може, він як Пітер Селлерс у фільмі «Ефект присутності»[14]14
  «Being There» (1979), фільм за книгою Єжи Косинського, режисер – Хел Ешбі.


[Закрыть]? – подав голос Харрі. «I like to watch»[15]15
  «Полюбляю спостерігати» (англ.).


[Закрыть].

Інші подивилися на нього з нерозумінням.

– Може, йому для статевого задоволення зовсім не обов’язково їх займати. – Харрі старався не дивитись на Волера. – Йому досить самого вбивства і вигляду трупа.

– Це вірогідно, – схвалив Еуне. – Зазвичай убивці хочеться добитися сім’явипорскування, але він може при цьому не залишати сім’я на місці злочину. Чи якщо у нього вистачить самовладання – дочекатися, поки він буде в безпеці.

На кілька секунд усі принишкли. Харрі знав, що інші думають про те саме, що й він: що ж убивця зробив зі зниклою Лісбет Барлі.

– А знайдена зброя?

– Перевірено, – відгукнулася Беата. – Проведені експерименти показують дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка вірогідності, що саме зі знайдених пістолетів і було здійснено вбивства.

– Добре, – сказав Мьоллер. – А є ідеї, звідки вони взялися?

Беата похитала головою:

– Серійні номери сточено, сліди на їхньому місці такі ж, як на більшості конфіскованої нами зброї.

– Та-а-ак...– замислився Мьоллер. – Знову ця могутня і таємнича «ліга контрабандистів».

– Над цією бідою Інтерпол б’ється вже п’ятий рік, і все марно, – зауважив Том Волер.

Харрі гойднувся на стільці, подивився на Волера й уперше (на власний подив) відчув, що навіть захоплюється ним, як можна захоплюватися хижаком, що ідеально пристосований для виживання.

Мьоллер зітхнув:

– Отже, ми програємо три нуль, і супротивник не думає поступатись ініціативою. Себто ні у кого дійсно немає вартих уваги ідей?

– Не знаю, чи тягне це на ідею...

– Викладай, Харрі...

– Тут щось подібне до інтуїції... Стосовно місць злочинів... Щось їх об’єднує, але я ще не зрозумів, що. Перше вбивство сталось у мансарді будинку по Уллеволсвейєн. Друге – приблизно за кілометр на північний схід, на Саннергате. А третє – приблизно на тій самій відстані, але вже на схід, в офісній будівлі на площі Карла Бернера. Він переміщається, й у мене таке відчуття, що в нього існує чітка схема.

– Чому ти так думаєш? – запитала Беата.

– Своя територія, – відповів Харрі. – Психолог пояснить.

Мьоллер обернувся до Еуне, який якраз зробив ковток із чашки:

– Що скажете, Еуне?

– Ну-у... – скривився той. – На «Цейлон Кенілворт» не тягне.

– Я не про чай.

– Мьоллер, це називається гумором, – зітхнув Еуне. – Я розумію, до чого ти хилиш, Харрі. У серійних убивць є суворі переваги стосовно географії злочинів. Грубо кажучи, можна вирізнити три типи. – Він почав загинати пальці. —Вбивця стаціонарний, який заманює або затягує жертв до себе додому і вбиває там. Вбивця територіальний, що орудує в певному районі, як Джек Тельбушник, який убивав тільки в кварталах, де процвітала проституція, – хоча тут його територією може бути все місто. І вбивця-гастролер, на совісті якого буває найбільше життів. Так, американці Оттіс Тул і Генрі Лі Лукас роз’їжджали із штату в штат і разом убили понад триста осіб.

– Зрозуміло, – сказав Мьоллер і поглянув на Холе. – Ну і що там у тебе щодо чіткої схеми, Харрі?

Той знизав плечима:

– Я ж говорю, шеф: просто інтуїція.

– Я знаю, що об’єднує місця злочину, – прийшла на допомогу Харрі Беата.

Усі, як по команді, подивилися на неї. Вона густо почервоніла, неначе пошкодувавши про сказане, але хоробро вела далі:

– Він шукає місця, де жертви почуваються в безпеці. У власній квартирі. На своїй вулиці вдень. У жіночому туалеті на власному робочому місці.

– Відмінно, Беато, – похвалив Харрі й отримав у відповідь швидкий вдячний погляд.

– Хороше спостереження, панночко, – погодився Еуне. – І вже якщо ми заговорили про схеми пересування, можу додати ще дещо. Убивці-соціопати часто настільки самовпевнені, що їхні схеми легко проглядаються. Особлива риса таких убивць у тому, що вони ретельно стежать за ходом слідства і рідко упускають можливість опинитися поряд зі слідчими. Розслідування для них – гра в кішки-мишки з поліцією, і багатьом серійним убивцям подобається бачити замішання поліцейських.

– Отже, десь поруч зараз сидить цей тип, дивиться в щілинку й радіє... – Мьоллер потер долоні. – Ну, якщо на сьогодні все...

– У мене є невеликий коментар, – сказав Харрі. – Про діамантові зірки, які вбивця залишає жертвам...

– Викладай.

– У них по п’ять променів. Майже пентаграма.

– Чому майже? Наскільки я знаю, це пентаграма і є.