
Текст книги "Пентаграма"
Автор книги: Ю Несбьо
Жанры:
Маньяки
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]
– Ну і?
– Та ні, нічого страшного. – Вона стомлено всміхнулась, і її усмішка Харрі теж сподобалася. – Хтось просто дихав у трубку, але я злякалася. Потім вирішила подзвонити тобі. Волер сказав, що цим займеться, але номер, із якого дзвонили, зрозуміло, не визначили. А вбивці, вони ж завжди повертаються на місце злочину, так?
– Це в романах, – відповів Харрі. – Я б викинув це з голови.
Він покрутив келих. Ліки починали діяти.
– А ти і Андерс, випадково, не знайомі з Лісбет Барлі?
Вібекке високо звела нафарбовані брови:
– Це яка пропала? З якої речі?!
– Так, дійсно, з якої речі?.. – пробурмотів Харрі, не розуміючи, чому це питання спало йому на думку.
Коли вони вийшли з «Андеруотера», було близько дев’ятої. Харрі здавалося, що він рухається по палубі корабля в шторм.
– Я живу близько, трохи нижче по вулиці, – повідомив він. – Не хочеш...
Вібекке трохи нахилила голову набік і всміхнулася.
– Харрі, не роби того, про що жалкуватимеш.
– Жалкуватиму?
– Останні півгодини ти тільки й розповідав, що про свою Ракель. Уже забув?
– Я ж сказав, що я їй не потрібний.
– Ну і я тобі не потрібна. А потрібна тобі твоя Ракель. Чи інша Ракель.
Вона взяла його за плече:
– Може, на якусь секунду я й подумала, що все могло б бути інакше. Але ж не інакше. Та й Андерс скоро прийде додому.
Харрі знизав плечима, похитнувся і зробив крок убік.
– Давай хоч до будинку тебе проведу, – пробурмотів він.
– Харрі! Тут пройти метрів двісті.
– Впораюсь.
Вібекке розреготалася й узяла його під руку. Вони повільно йшли по Уллеволсвейєн, повз них проїздили автомобілі та порожні таксі, а вечірній вітер цілував обличчя, як уміє цілувати тільки в Осло і тільки в липні. Харрі слухав рівне дзижчання її голосу і думав про те, що ж зараз робить Ракель.
Вони зупинилися перед чорними залізними дверима.
– Добраніч, Харрі.
– А... ти поїдеш на ліфті?
– А що?
– Нічого. – Харрі засунув руки в кишені й відчув, що втрачає рівновагу. – Обережно. Добраніч.
Вібекке з усмішкою підійшла до нього і поцілувала в щоку. Харрі жадібно втягнув ніздрями її запах.
– Можливо, в наступному житті, – шепнула вона.
Двері м’яко і безшумно зачинилися за нею й тихо защипнулися. Харрі стояв і дивився на вітрину, намагаючись зосередитися. Щось було не так. Ні, не вибір надгробних плит, а віддзеркалення. На краю тротуару через вулицю стояла машина. Якби Харрі хоч трохи цікавився ними, то знав би, що це ексклюзивна іграшка – спортивний японський автомобіль.
– Щоб тебе... – тихо вилаявся Харрі, виходячи на дорогу.
Повз нього, верескливо сигналячи, проїхало таксі. Він підійшов до машини і став біля дверей водія. Темне скло опустилося.
– Що, чорт забирай, ти тут робиш? – просичав Харрі. – Шпигуєш за мною?
– Добрий вечір, Харрі, – позіхнув Том Волер. – Спостерігаю за квартирою Камілли Луен. Дивлюся, хто приходить-відходить. Не на порожньому ж місці виникла ідея, що злочинець завжди повертається на місце злочину.
– Це маячня, – сказав Харрі.
– Як ти сам розумієш, більше вчепитися ж немає за що. Вбивця залишив нам небагато доказів.
– Злочинець, – поправив Харрі.
– Чи злочинниця.
Харрі знизав плечима і зробив крок убік, щоб не впасти. Відхилилися дверці з боку пасажира.
– Залізай, Харрі. Треба поговорити.
Харрі подивився на відчинені дверці. Подумав. Зробив іще один крок убік. Обійшов машину і сів.
– Подумав? – Волер притишив звук у магнітолі.
– Так, подумав, – відповів Харрі, соваючись: на тісному ковшоподібному сидінні було незручно.
– І який же правильний висновок ти зробив?
– Судячи з усього, тобі подобаються червоні японські спортивні автомобілі. – Харрі з розмаху ляснув по приладовій панелі. – Солідна річ. Скажи... – Харрі зосередився на дикції. – Ти в такому автомобілі розмовляв зі Сверре Ульсеном в Грюнерльокка того вечора, коли вбили Елен?
Волер декілька секунд мовчки дивився на нього, перш ніж відповісти:
– Харрі, я не розумію, про що ти.
– Ні? Ти ж знав, що Елен здогадалася: це ти стоїш за контрабандою зброї? І потурбувався про те, щоб Сверре Ульсен убив її, перш ніж вона кому-небудь розповість. А коли дізнався, що я напав на слід Сверре Ульсена, поспішив обіграти все так, ніби він відкрив стрільбу при затриманні. Як і той хлопець на портовому складі. Ти взагалі майстер розв’язувати проблеми при затриманні.
– Харрі, ти п’яний.
– Два роки я шукав факти проти тебе, Волере. Ти знав про це?
Волер мовчав.
Харрі розсміявся і знову ляснув по панелі, що якось недобре затріщала.
– Знав, ясна річ! Майбутній начальник відділу знає все. Як ти дійшов до життя такого? Розкажи.
Волер виглянув на вулицю. З «Кебабного двору» вийшов чоловік. Подивившись на всі боки, він попрямував униз по вулиці, до церкви Святої Трійці. Волер і Харрі мовчали. Чоловік повернув на дорогу між кладовищем і госпіталем Діви Марії.
– Добре, – тихо сказав Волер. – Якщо хочеш, я тобі сповідуватимусь, але врахуй: той, хто вислуховує сповіді, може опинитися перед неприємним вибором.
– Плював я на прикрощі.
– Сверре Ульсен отримав заслужену кару.
Харрі повільно повернув голову в бік Волера: той сидів із заплющеними очима, відкинувшись на спинку.
– Зауваж, не тому, що я його боявся. Тут ти схибив, – вів далі Том Волер безпристрасним голосом.
– Гм?
Волер зітхнув і розплющив очі:
– Ти хоч раз замислювався про те, що примушує таких, як ми, робити те, що ми робимо?
– Тільки цим і займаюся.
– Який у тебе перший спогад, Харрі?
– Спогад про що?
– Наприклад, мій, – не звернув на запитання уваги Волер, – це ніч і батько, який схилився над моїм ліжком. – Він погладив кермо. – Мені тоді було чотири або п’ять. Від батька пахне тютюном і надійністю. Знаєш же. Саме батьківський запах. Зазвичай він приходив додому, коли я вже був у ліжку. І я знав, що на роботу він піде рано-вранці, ще до того, як я прокинуся. Знав, що коли я розплющу очі, він усміхнеться, поторсає мене по голові й піде. Я прикидався сплячим, аби він побув зі мною трохи довше. А іноді я дійсно спав, і мені снився кошмар про жінку з головою свині, яка ходить по вулицях і п’є кров маленьких дітей. Я скрикував і просив його посидіти зі мною. Ось тоді він сидів поруч, а я лежав з розплющеними очима і все дивився й дивився на нього. У тебе з батьком було так само, Харрі?
Харрі знизав плечима:
– Мій батько був учителем і багато часу проводив удома.
– А мій був робітником. Як і у моїх друзів, Гейра і Соло. Вони жили від нас через двір. Ми виросли разом у Старому місті. Сірі східні квартали, але за нашим двором стежила профспілка – в нас усе було чисто й охайно. Ми вважали себе не пролетаріатом, а ніби як підприємцями. У Соло батько навіть купив кіоск, і там працювала вся сім’я. В нас усі багато працювали. Але більше за всіх працював мій батько. З ранку до вечора. Як машина, яку вимикають тільки на неділю. Мої батьки не були особливо релігійними, хоча батько півроку вивчав богослов’я у вечірній школі, тому що дід хотів зробити з нього священика. Коли дід помер, батько закинув навчання, але ми щонеділі відвідували церкву у Волерензі, а потім батько ходив з нами до Екеберга й Естмарки. А о п’ятій ми збиралися до недільної вечері вдома. Нудьга, скажеш ти? А я ввесь тиждень чекав неділі. А потім наставав понеділок, і він знову йшов. Завжди на яке-небудь будівництво, де треба було працювати понадурочно. Ми економили. На біле, на сіре і на чорне, як говорив батько. Більше ж нема на що. Коли мені було тринадцять, ми переїхали в західну частину міста, в будиночок із яблуневим садом. Батько говорив, там краще. У новій школі в усіх у нашому класі, окрім мене, батьки були юристами, економістами, лікарями. По сусідству з нами жив суддя. У нього був син – мій ровесник. Яким. Батько хотів, щоб я став таким, як він. Говорив, що, коли я збираюся стати одним із них, потрібно добре знати їх життя: умовності, мову, неписані правила. Але мені не було діла до сусідського хлопчиська. Хіба що до їхнього собаки – німецької вівчарки, що вила на ґанку цілісінькі ночі. І після школи я їхав на трамваї в Старе місто, до Гейра і Соло. Якось мати з батьком запросили всіх сусідів на барбекю, але ті дружно відмовилися під різними ввічливими приводами. Пам’ятаю, того літа сусіди часто збиралися на барбекю одне в одного. Сміялись. А нас ніхто так і не запросив.
– А сенс у цієї розповіді є? – запитав Харрі, стараючись чисто вимовляти слова.
– Тобі вирішувати. Мені замовкнути?
– Ну що ти! Сьогодні по телеку якраз нічого цікавого.
– Якось у неділю ми за звичаєм збиралися в церкву. Я стояв на вулиці й чекав матір із батьком, а сусідська вівчарка за огорожею гарчала на мене та гавкала. Не знаю чому, але я відчинив хвіртку. Напевно, думав, що вона зла тому, що вона ввесь час сама. Вівчарка була не на ланцюзі, вона стрибнула на мене, повалила й укусила за щоку. У мене досі шрам.
Волер показав, але Харрі нічого не побачив.
– Суддя крикнув на вівчарку, і вона втекла. Потім він сказав, щоб я забирався з його саду до дідька. Мене повезли в лікарню. Мати ридала, а батько майже не розкривав рота. Ми повернулися додому, в мене був страшний шов од підборіддя до вуха. Батько пішов до судді. Повернувся з почорнілим обличчям і говорив іще менше. Мовчки ми з’їли недільну печеню, а вночі я прокинувся невідомо чому. Було тихо. Потім я здогадався. Вівчарка. Вона більше не вила. Потім я почув, як хтось увійшов до будинку, і чомусь зрозумів, що ми більше ніколи не почуємо того виття. Тихо відчинилися двері спальні, і я швидко заплющив очі, але встиг побачити молоток. Запахло тютюном і надійністю. Я прикинувся, що сплю.
Він протер кермо, змахуючи невидиму порошинку.
– Я зробив те, що зробив, тому що знав: Сверре Ульсен убив одну з наших. Я зробив це заради Елен, Харрі. Заради нас. Тепер ти знаєш: я вбив людину. Донесеш на мене, чи як?
Харрі мовчки дивився на нього.
Волер знову заплющив очі:
– Харрі, проти Ульсена були тільки непрямі докази. Він міг залишитися на волі. Я не міг цього дозволити. А ти міг би, Харрі? – Волер розплющив очі, повернув голову і зустрівся з ним поглядом. – Міг би?
Харрі глитнув:
– Тебе бачили в машині разом зі Сверре Ульсеном. У мене був свідок. Це тобі відомо?
Волер знизав плечима:
– Я кілька разів говорив із Ульсеном. Він був неонацистом і карним злочинцем. Це наша справа, Харрі.
– Але той, хто вас бачив, раптом розхотів говорити. Ти ж із ним поговорив? Погрозами змусив замовкнути?
Волер похитав головою:
– Харрі, на такі запитання я не відповідаю. Хоч ти і вирішив бути в нашій команді, є суворе правило: знати потрібно тільки те, що допомагає тобі в роботі. Правило суворе, зате добре працює. І ми добре працюємо.
– Ти говорив із Квінсвіком? – насилу вичавив Харрі.
– Квінсвік – це твій черговий вітряк. Забудь про нього, Харрі. Подумай про себе. – Він нахилився ближче і притишив голос. – Що тобі втрачати? Та подивися в дзеркало...
Харрі моргнув.
– Отож-бо, – сказав за нього Волер. – Алкоголік років під сорок, без роботи, без сім’ї, без грошей.
– Востаннє запитую... – Харрі хотів це вигукнути, але не вийшло. – Ти говорив із... з Квінсвіком?
Волер випростався на сидінні:
– Іди додому, Харрі. І подумай, чим ти кому зобов’язаний. Колегам? Які прожували тебе, зрозуміли, що гіркий, і виплюнули?.. Начальству, яке, відчувши недобре, готове тікати щодуху? Чи все-таки ти передусім зобов’язаний собі самому? Людині, яка багато років прагне зробити вулиці Осло більш-менш безпечними в державі, що більше піклується про злочинців, аніж про поліцейських. Харрі, у своїй галузі ти – один із кращих. У тебе, на відміну від інших, є талант. А заробляєш однаково паскудно. Я можу тобі запропонувати зарплату вп’ятеро більшу, але й це не головне. Я можу запропонувати тобі повагу. Повагу! Подумай над цим.
Харрі спробував зосередити погляд на Волері, але обличчя розпливалося. Він пошукав ручку дверей і не знайшов. Бісові япошки! Понаробляють же машин! Волер перегнувся і відчинив двері.
– Я знаю, що ти шукав Роя Квінсвіка, – сказав Волер. – Розвію твої сумніви: так, я розмовляв з Ульсеном у Грюнерльокка того вечора. Але це не означає, що я якимсь чином причетний до вбивства Елен. Я мовчав, аби не ускладнювати і без того напружену ситуацію. Роби як знаєш, але повір: свідчення Роя Квінсвіка нічого нового не дасть.
– Де він? – запитав Харрі.
– А якщо я скажу, щось зміниться? Ти мені повіриш?
– Можливо. Хто знає?
Волер зітхнув:
– Согнсвейєн, тридцять два. Живе в підвалі, в кімнатці, де раніше жив його вітчим.
Харрі обернувся і помахав таксі.
– Але якраз сьогодні у нього співанка, – вів далі Волер. – Там недалеко. У Староакерському парафіяльному домі.
– Староакерському?
– Він перейшов із Філадельфійської парафії у Віфлеємську.
Вільне таксі пригальмувало, постояло з секунду, а потім знову рвонуло в бік центру. Волер криво посміхнувся:
– Перейти – не означає втратити віру, Харрі.
Розділ 12. Неділя. Віфлеєм
О восьмій недільного вечора втомлений, але задоволений Б’ярне Мьоллер, позіхаючи, замкнув шухляду письмового столу і простягнув руку до настільної лампи. Моторошний наплив представників преси після вбивства і зникнення встиг схлинути, і в ці вихідні він міг спокійно попрацювати. Стос паперів, що височів на столі на початку пори відпусток, нині зменшився вдвічі. А тепер додому – випити віскі з льодом і подивитися новий випуск передачі «Такт за тактом». Він намацав вимикач і, востаннє окинувши поглядом розчищений стіл, помітив товстий коричневий конверт, який, здається, узяв із полиці кореспонденції ще в п’ятницю. Отже, так він і лежав за паперами.
Якщо вдуматися, конверт міг почекати до завтра. Мьоллер помацав його – всередині було щось не зовсім зрозуміле. Він розкрив конверт ножем і засунув пальці всередину. Листа не було. Перевернув конверт, але нічого не випало. Тоді він потряс конвертом і почув, як від пластикової внутрішньої сторони щось відклеїлося. Це щось упало на стіл, перестрибнуло через телефон і шльопнулося на список чергувань.
Несподівано почалися кольки. Б’ярне Мьоллер деякий час стояв, зігнувшись навпіл, і жадібно хапав ротом повітря, перш ніж зміг випростатись і набрати телефонний номер. І якби йому зараз було до того, він би помітив, що саме на цей номер у списку чергувань і вказував предмет, що випав із конверта.
Маріт закохалася. Знову.
Вона подивилася на ґанок парафіяльного дому. У масивних білих дверях було кругле віконце із залізною Віфлеємською зіркою, і світло, проходячи крізь вікно, падало на обличчя нового хлопця. Він розмовляв із однією з хористок. Маріт уже декілька днів поспіль гадала, як би привернути до
себе його увагу, але нічого не придумала. Просто підійти і заговорити? Поганий початок. Треба дочекатися відповідного випадку. На співанці минулого тижня він високим і чистим голосом розповідав про своє минуле. Про те, що відвідував Філадельфійську парафію. А до того він був неонацистом! Одна дівчина розповідала, що в нього подекуди величезне нацистське татуювання. Зрозуміло, всі погодилися, що це жахливо, але від цього інтерес Маріт тільки збільшився.
У глибині душі вона відчувала: це тому, що вона закохалась, цікавість до нового і невідомого скоро мине. Що потрібний-то їй у житті не він, а хлопець на зразок Крістіана. Крістіан був регентом хору, його батьки теж належали до цієї парафії, і він сам іноді проповідував на молодіжних зустрічах. А такі, як Рой, занадто часто зраджують віру.
Сьогодні співанка затягнулася. Вони розучили нову пісню й на додачу повторили майже ввесь репертуар. Коли приходили новачки, Крістіан полюбляв демонструвати їм свої таланти. Зазвичай вони репетирували в залах на Гейтснорсвеєн, але в сезон відпусток їх закривали, так що доводилося знімати парафіяльний будинок на Акерсбаккен. Хоча минула північ, вони, як завжди, стояли після співанки на вулиці. Гудіння голосів нагадувало дзижчання комах і надавало нічному повітрю додаткової напруженості. Може, причина крилась у спеці. Чи в тому, що подружні та закохані пари роз’їхалися по відпустках, і тепер не вистачало їхніх усмішок і переглядань. На запитання подруг Маріт відповідала невлад і поглядала в бік Роя, думаючи про те, де ж у нього велике нацистське татуювання.
Одна з подруг штовхнула її ліктем і кивнула на чоловіка, який піднімався по Акерсбаккен.
– Дивіться, п’яний, – сказала одна хористка.
– Бідолаха, – сказала інша.
– Саме такі пропащі душі й потрібні Ісусові. – Це сказала Софія. Таке говорила тільки вона.
Інші кивнули. І Маріт теж. І тут до неї дійшло. Ось він, випадок. Вона без вагань покинула подруг і пішла навперейми чоловікові.
Він зупинився і подивився на неї зверху вниз: виявився вищим, аніж вона думала.
– Ти знаєш Ісуса? – високим чистим голосом, із усмішкою запитала Маріт.
У чоловіка було яскраво-червоне обличчя та блукаючий погляд.
Розмова позаду стихла. Краєм ока Маріт помітила, що Рой і дівчатка на сходах дивляться в її бік.
– На жаль... – прогугнявив незнайомець. – Та і ти теж не знаєш, дочко. Але, може, ти знаєш Роя Квінсвіка?
Маріт відчула, що червоніє, і так і не змогла видати наступну пропозицію: «А чи знаєш ти, що Він шукає зустрічі з тобою?»
– Ну? – запитав чоловік. – Він тут?
Вона подивилася на його голену голову, важкі черевики й раптом злякалася. Неонацист? Хтось із давніх дружків Роя? Прийшов помститися за зраду? Чи звати назад?
– Я... – почала Маріт, але чоловік пройшов повз неї.
Вона обернулась і встигла побачити, як Рой квапливо сховався в парафіяльному домі й зачинив двері.
П’яний швидко попрямував по гравію, але раптом похитнувся і перед сходами гепнувся на коліна.
– Господи... – прошепотіла одна з дівчаток.
Чоловік піднявся.
Маріт побачила, як Крістіан поспішно відійшов із дороги, коли той рвонув по сходах. На верхній сходинці він декілька секунд балансував, готовий перекинутися на спину, але врешті-решт перемістив центр тяжіння вперед і взявся за дверну ручку.
Маріт ахнула.
Потягнув двері на себе. От удача! Рой замкнув їх.
– Чорт забирай! – хрипким п’яним голосом заревів чоловік і з розмаху вдарив лобом по круглому віконцю. На сходинки з дзенькотом брязнуло скло.
– Стійте! – крикнув Крістіан. – Ви не маєте...
Чоловік обернувся й подивився на нього. У лобі стирчав трикутний уламок. Струмочок крові роздвоювався біля перенісся.
Більше Крістіан нічого не говорив.
П’яний розкрив рот і почав вити. Звук був холодний, як лист сталі взимку. Знову обернувшись до дверей, він накинувся на них із кулаками – Маріт ніколи раніше не бачила такої люті. Вив як вовк і гамселив по дверях. Плоть проти дерева. Потім він почав бити по залізній зірці у вікні. Маріт здавалося, що вона чує, як рветься шкіра. Бризки крові, розлітаючись, окропили білі двері червоним.
– Зробіть же що-небудь! – крикнув хтось.
Вона побачила, як Крістіан дістав мобільник.
Виламавши зірку, чоловік несподівано опустився на коліна.
Маріт підійшла ближче. Інші прагнули триматися віддалік, а їй раптом захотілося підійти ближче. Серце у грудях скажено калатало. Біля сходинок вона відчула на плечі руку Крістіана й зупинилася. Було чутно, як незнайомець жадібно хапає ротом повітря, ніби викинута на берег риба. Здавалося, він плаче.
Коли через п’ятнадцять хвилин за п’яним з’явилася поліція, він, скорчившись, лежав на верхній сходинці. Його поставили на ноги і без ніякого опору перепровадили в машину. Одна з жінок-поліцейських запитала присутніх, чи хочуть вони про що-небудь заявити. Але ті похитали головами – вони й не згадали про розбите вікно.
Машина поїхала. Залишилася тільки тепла літня ніч. «Немовби й не було нічого», – подумала Маріт. Вона навіть не звернула уваги на те, як вийшов блідий Рой і тут же кудись пропав, і що її обняв Крістіан. Вона дивилася на спотворену віконну зірку. Тепер зірка висіла догори ногами, так що два промені вказували вгору, два в сторони, а один униз. Маріт бачила цей знак в одній книжці, і вона щільніше закуталася в куртку, хоча на вулиці було спекотно.
Було за північ, і в шибках Головного управління відбивався місяць. Б’ярне Мьоллер пройшов через порожню автостоянку і далі – в ізолятор тимчасового утримання. Всередині він побачив три порожні столи, за якими мали сидіти чергові, а оглядівшись, знайшов і самих чергових у сусідній кімнаті перед телевізором. І фільм він упізнав одразу: «Жадання смерті» – старе кіно з Чарлзом Бронсоном. Старший черговий теж був йому знайомий. Грот на прізвисько Плакса – через червоний шрам, який біг од лівого ока вниз по щоці. Наскільки Мьоллер пам’ятав, Грот завжди служив в ізоляторі, й усім було відомо, що він тут усім і заправляв.
– Агов! – крикнув Мьоллер.
Не відриваючись від екрану, Грот підніс вказівний палець, ткнув у молодшого співробітника, і той знехотя обернувся в кріслі.
Мьоллер помахав пропуском. Втім, цього й не вимагалося: його впізнали.
– Де сидить Холе? – крикнув він.
– Той дурило? – прохрипів Грот, дивлячись, як Чарлз Бронсон у жадобі помсти піднімає пістолет.
– Думаю, в камері номер п’ять, – сказав молодий співробітник. – Вас проведуть наглядачі. Якщо знайдете кого-небудь.
– Спасибі. – Мьоллер попрямував до камер.
В ізоляторі було близько сотні камер, але більшість були порожні. Зараз напевно був період спаду. Не заходячи до наглядачів, Мьоллер попрямував по галереї повз залізні двері. Кроки розсипалися лунко. Ні, ізолятора він не переносив. Нестерпним був, по-перше, сам абсурд, що тут замикають людей. По-друге – атмосфера бруду і зруйнованих життів. А по-третє – те, що тут твориться. Мьоллер, приміром, пам’ятав, як один чоловік, що відбував попереднє ув’язнення, поскаржився, що Грот спрямував на нього струмінь із пожежного шланга. ОСО скаргу відхилили: розмотавши шланг, вони побачили, що того не вистачає і на половину шляху до камери, де припускалася подія. В усьому Головному управлінні, мабуть, тільки ОСО не знали, що Грот, побоюючись галасу, просто відрізав шматок шланга.
Як і в інших камерах, у п’ятій замість звичного замка був нехитрий пристрій, що дозволяє відчиняти двері тільки ззовні.
Посеред камери, обхопивши голову руками, сидів Харрі. Перше, що кинулося Мьоллеру в вічі, був наскрізь просочений кров’ю бинт на правій руці. Харрі повільно підвів голову й подивився на начальника. На лобі красувався пластир, очі були запаленими. Начебто він плакав. Тхнуло блювотинням.
– А чому ти не на ліжку? – запитав Мьоллер.
– Не хочу спати, – не своїм голосом прошепотів Харрі. – Не хочу снів.
Мьоллер скривився, намагаючись приховати потрясіння, побачивши пораненого Холе. Йому й раніше доводилося бачити Харрі не в кращі дні. Але зараз було щось особливе.
Він кашлянув:
– Ходімо.
Коли вони йшли на вихід, Плакса-Грот і його молодий колега не удостоїли їх ні єдиним поглядом, але Мьоллер помітив, що Грот виразно похитав головою.
На стоянці Харрі виблював. Стояв зігнувшись і вивергав жовч упереміш із лайкою. Мьоллер прикурив сигарету і простягнув йому:
– Тебе не записали. Усе неофіційно.
Харрі засміявся, закашлявся й мовив:
– Спасибі, шеф. Приємно усвідомлювати, що, коли мене звільнять, мій послужний список буде трішки чистішим.
– Не в цьому річ. А в тому, що інакше довелося б умить усунути тебе з посади.
– Ну і що?
– Найближчими днями мені буде потрібний такий слідчий, як ти. Тобто такий, як ти, коли тверезий. Питання в тому, чи можеш ти не пити.
Харрі випростався і з силою видихнув дим.
– Ви знаєте, що я можу. Ось чи захочу? – запитав він скоріше себе, ніж начальника.
– Не знаю, Харрі. Захочеш?
– Для цього потрібна вагома причина, шефе.
– Так. Вважаю, що потрібна.
Мьоллер задумливо подивився на свого інспектора.
Уявив картину збоку: літня ніч, вони стоять самі на автостоянці посеред Осло у блідому світлі місяця та ліхтаря, повного дохлих комах. Згадалось усе, через що вони пройшли разом. Усі проблеми, які вони розв’язали. І не розв’язали. Але однаково. Невже після багатьох років роботи пліч-о-пліч їх шляхи ось так банально розійдуться?
– Наскільки я тебе знаю, – мовив нарешті Мьоллер, – на ноги тебе може поставити тільки одне – робота.
Харрі не відповів.
– І робота для тебе є. Якщо захочеш.
– Що за робота?
– Ось це я отримав сьогодні в конверті й відразу кинувся шукати тебе.
Мьоллер розтиснув кулак, місяць і ліхтар освітили долоню і пластиковий пакет із служби криміналістичної експертизи. Начальник чекав, що скаже Харрі.
– Гм... – відреагував той. – А де решта тіла?
У пакеті лежав довгий тонкий палець із червоним лаком на нігті. На пальці був перстень із коштовним каменем у вигляді п’ятикутної зірки.
– Більше нічого немає, – відповів Мьоллер. – Тільки середній палець лівої руки.
– Експерти визначили, чий?
Б’ярне Мьоллер кивнув.
– Так швидко?
Мьоллер іще раз кивнув і схопився рукою за живіт.
– Гм... – Отже, Лісбет Барлі, – сказав Харрі.